§ 1. Третейські суди: ЗАВДАННЯ ТА ПОРЯДОК ОРГАНІЗАЦІЇ

Одним із способів реалізації права кожного будь-якими не за­бороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань у сфері цивільних та господар­ських правовідносин є звернення до третейського суду.

У Стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміж­них правових інститутів на 2015-2020 роки, схваленій указом Пре­зидента України від 20.05.2015 № 276/2015, зазначено, що підви­щення ефективності правосуддя та оптимізація повноважень судів різних юрисдикцій можливі шляхом розширення способів альтер­нативного (позасудового) врегулювання спорів, зокрема шляхом практичного впровадження інституту медіації і посередництва, розширення переліку категорій справ, які можуть вирішуватися третейськими суддями, тощо.

Діяльність третейських судів в Україні врегульовано Законом України «Про третейські суди» від 11.05.2004, в якому третейські суди визначено як недержавні незалежні органи, що утворюються за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.

Переваги розгляду господарських спорів третейськими судами розглядаються з декількох позицій і основними перевагами визна­чено такі:

- можливість контролю щодо порядку розгляду справи сторо­нами процесу. Оскільки передача спору на розгляд третейського суду обумовлюється домовленістю між сторонами (третейське зас­тереження), то сторони можуть за домовленістю розробити окремі положення цього процесу, щоб останній максимально відповідав їх потребам. Сторони не позбавлені такої можливості і під час розгляду справи. Відповідно до ст. 28 Закону України «Про третейські суди» правила третейського розгляду у третейському суді для вирішення конкретного спору визначаються зазначеним Законом та третей­ською угодою. Хоча, в той же час, правила третейського розгляду, визначені угодою сторін, не можуть суперечити обов’язковим по­ложенням закону, які не надають сторонам права домовлятися з окремих питань.

- тривалість розгляду справи. Порівняно з тривалістю розгля­ду справи господарськими судами тривалість розгляду третейсь­ким судом є значно меншою через відсутність надмірної заванта­женості, можливості обрання суддів, зацікавленості сторін;

- процес є більш гнучким. Під час третейського розгляду спра­ви сторони можуть запланувати слухання та строки виконання своїх дій. Гнучкість процесу та можливості, які вона надає сторо­нам, є можливістю заощаджувати час і гроші;

- конфіденційність. Третейські розгляди проводяться за учас­тю лише сторін та їх представниками. У той час розгляд справи в господарському суді є відкритим для громадськості. Конфіденцій­ність є важливою пересторогою в діяльності багатьох суб’єктів господарювання, зокрема у відносинах і спорах, пов’язаних з інте­лектуальною власністю та комерційною таємницею.

Існує чотири теорії правової природи третейського суду: дого­вірна, процесуальна, змішана, автономна. Прихильники договірної теорії розглядають третейський суд як звичайні цивільно-правові відносини. Угода про передачу спору до третейського суду є, на їхню думку, звичайним цивільно-правовим договором, що поро­джує для сторін цивільно-правові зобов’язання, у тому числі зо­бов’язання підкоритися ухваленому третейським судом рішенню, оскільки сторони немов заздалегідь відмовляються від свого права та визнають право іншої сторони у спорі, якщо таким буде рішення третейського суду. Інші прихильники цієї теорії оголошують тре­тейських суддів представниками сторін, які діють за їх доручен­ням, а ухвалене рішення - укладеним за дорученням сторін дого­вором. У разі невиконання такого договору в державний суд може бути подано звичайний позов.

Основне практичне значення договірної теорії полягає у вирі­шенні всіх питань організації й діяльності третейського суду на базі цивільного права.

Прибічники процесуальної теорії, які трактують третейський суд як особливу форму державного судочинства, розглядають усі елементи стадії третейського розгляду, включаючи й угоду про передачу спору у третейський суд, як предмет процесуального права, а рішення - тотожне рішенню державного суду. На думку процесуалістів, діяльність третейських суддів тотожна діяльності суддів державних судів.

Вітчизняні вчені в галузі міжнародного приватного права практично одностайно визнають теорію змішаної правової приро­ди (sui generis), що кваліфікує третейський суд як поєднання мате­ріально-правових та процесуально-правових елементів. Згідно з теорією sui generis третейський суд базується на цивільно-право­вому договорі, який тягне за собою процесуальні наслідки. Основне практичне значення цієї теорії полягає в тому, що питання, які стосуються правоздатності та дієздатності сторін, котрі укладають угоду про передачу спору до третейського суду, про форму та дійс­ність такої угоди, кваліфікуються як матеріально-правові, які ви­рішуються на загальних підставах колізійного права з відсиланням у разі потреби до іноземного матеріального права. Що ж стосується правил третейського розгляду, то ухвалення та виконання рішень третейського суду - це предмет норм процесуального права країни, де здійснюється третейський розгляд.

Таким чином, третейський суд для вирішення економічних спорів - це складне комплексне явище, основою якого є матеріаль­не, у тому числі цивільне, право і яке отримує процесуальний ефект відповідно до національного процесуального законодавства.

Автономна теорія правової природи третейського суду з'яви­лась порівняно недавно. Третейський суд - оригінальна система, вільна як від договірних, так і від процесуальних елементів^[71].

Відповідно до ст. 22 ГПК України та з урахуванням положень ст. 20 ГПК України спір, який відноситься до юрисдикції господар­ського суду, може бути переданий сторонами на вирішення тре­тейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, крім:

1) спорів про визнання недійсними актів, спорів про державну реєстрацію або облік прав на нерухоме майно, прав інтелектуаль­ної власності, прав на цінні папери, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні договорів про публі­чні закупівлі з урахуванням ч.

2) спорів щодо приватизації майна, крім спорів про приватиза­цію державного житлового фонду;

3) спорів, що виникають з корпоративних відносин, в тому чи­слі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (за­сновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов’язаних зі створенням, діяльністю, управлінням або при­пиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів;

4) спорів, що виникають з відносин, пов’язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарсь­кій діяльності, захистом від недобросовісної конкуренції, в тому числі у спорах, пов’язаних з оскарженням рішень Антимонопольно­го комітету України, а також справ за заявами органів Антимоно­польного комітету України з питань, віднесених законом до їх ком­петенції, крім спорів, які віднесені до юрисдикції Вищого суду з питань інтелектуальної власності;

5) справ про банкрутство та справ у спорах з майновими вимо­гами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, в тому числі справ у спорах про визнання недійс­ними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов’язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контро­люючого органу на виконання його повноважень, визначених По­датковим кодексом України;

6) справ за заявами про затвердження планів санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство;

7) спорів щодо оскарження актів (рішень) суб’єктів господа­рювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері органі­зації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб’єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізич­на особа, яка не є підприємцем;

8) справ про оскарження рішень третейських судів та про ви­дачу наказу на примусове виконання рішень третейських судів, утворених відповідно до Закону України «Про третейські суди», якщо такі рішення ухвалені у спорах, зазначених у цій статті;

9) спорів між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездія­льністю) такої посадової особи, за позовом власника (учасника, акціонера) такої юридичної особи, поданим в її інтересах;

10) вимог щодо реєстрації майна та майнових прав, інших ре­єстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпо­ративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарсь­кому суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами;

11) спорів щодо реєстрації, обліку прав інтелектуальної влас­ності, визнання недійсними, продовження дії, дострокового при­пинення патентів, свідоцтв, інших актів, що посвідчують або на підставі яких виникають такі права, або які порушують такі права чи пов'язані з ними законні інтереси;

12) справ про визнання торговельної марки добре відомою;

13) спорів, які виникають із відносин, пов'язаних із захистом від недобросовісної конкуренції, щодо: неправомірного викорис­тання позначень або товару іншого виробника; копіювання зовні­шнього вигляду виробу; збирання, розголошення та використання комерційної таємниці; оскарження рішень Антимонопольного ко­мітету України із визначених цим пунктом питань;

14) інших спорів, які відповідно до закону не можуть бути пе­редані на вирішення третейського суду або міжнародного комер­ційного арбітражу.

Передача спору на розгляд третейського суду відбувається шляхом підписання сторонами третейського застереження. Таке застереження може бути наявним у договорі між сторонами або у формі окремого документа (домовленості) про передання спору на розгляд третейського суду. В будь-якому разі третейське застере­ження зобов'язує кожну зі сторін при виникненні спору звертатися до третейського суду для вирішення спору. Сторона відповідного договору не може односторонньо відмовитися від виконання цієї умови і звернутися для вирішення спору до господарського суду, адже таким чином вона порушить взяте на себе зобов'язання. Про­те наявність третейського застереження не може бути розцінена як порушення права заявника на доступ до суду та вчинення ним дії щодо відмови у зверненні за захистом до суду^[72].