Висновки до третього розділу
1. Визначено, що Кодекс адміністративного судочинства України не містить дефініції поняття доказування. На основі аналізу різних підходів, запропоновано авторське визначення доказування в адміністративному судочинстві, під яким пропонується розуміти врегульовану адміністративно - процесуальними нормами діяльність суб'єктів доказування, спрямовану на збирання, подання, оцінку, огляд,забезпечення, дослідження, витребування або тимчасове вилучення доказів з метою з’ясування об’єктивної істини та справедливого вирішення публічно-правового спору.
2. Акцентовано увагу, що доказова діяльність сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, з точки зору встановлення істини у справі має на меті надання необхідних для цього даних. Але слід відзначити, що під поданням доказів не зовсім вірно розуміти лише їх технічне надання в матеріали справи. Зокрема, суб'єкту доказування до подання доказів необхідно їх отримати. В юридичній науці відповідну діяльність називають збиранням доказів. Сторонам також необхідно обґрунтувати їх належність та допустимість, що часом вимагає більших зусиль, ніж збирання доказів. Всі ці логічні і технічні операції спрямовані на вирішення загального завдання - власне подання доказів у адміністративну справу.
3. Стверджується, що ключовою відмінністю реалізації принципу змагальності в адміністративному судочинстві, на відміну від інших видів судочинства, є активна роль суду, що найбільш повно проявляється в процесі доказування. Суд, хоча і за умови збереження незалежності, об’єктивності та неупередженості, здійснює керівництво судовим процесом, і, що принципово важливо для доказування в адміністративному судочинстві - може і повинен сприяти в реалізації прав сторін, створювати умови і вживати відповідних заходів для всебічного і повного встановлення всіх фактичних обставин в адміністративній справі, в тому числі для виявлення та витребування з власної ініціативи доказів.
4.
Зазначається, що однією з особливостей доказування в адміністративному судочинстві, є використання переважно письмових засобів доказування. Документи мають важливе значення обумовлене їх особливим місцем, яке вони займають в системі доказових матеріалів. Зокрема, документ можна вважати одним з найбільш достовірних та надійних джерел доказів, оскільки інформація, що в ньому міститься, була зафіксована в письмовій або іншій, визначеній в законі, формі, і відповідно, ця інформація може бути відтвореною в будь-який час, в тому числі, в процесі доказування.5. Констатовано, що оскільки Україна є державою-учасницею Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а судова практика ЄСПЛ в основному базується на реалізації принципів Конвенції, знання та використання таких прецедентів при застосуванні норм останньої є необхідною умовою виконання взятих на себе міжнародно-правових зобов’язань, що з неї випливають. Застосування практики ЄСПЛ прямо передбачено в Кодексі адміністративного судочинства України, а також в судовій практиці Вищого адміністративного суду України. Акцент законодавця на важливості застосування при здійсненні правосуддя в адміністративних справах практики Європейського суду цілком слушний і виважений, оскільки адміністративні суди в Україні були створені для захисту прав і свобод людини й громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб у стосунках з органами влади.
6. При розгляді справ адміністративні суди застосовують Конвенцію та практику ЄСПЛ, як джерело права. При цьому слід відмітити, що мова йде саме про практику суду з прав людини, а не тільки рішення відносно України. Акцентується увага на тому, що в законодавстві України відсутні положення, які забороняють застосовувати рішення чи постанови ЄСПЛ, які винесені у справах відносно інших країн.