Висновки до другого розділу

1. Акцентовано увагу, що в законодавстві України відсутній

уніфікований перелік суб’єктів владних повноважень, у зв’язку з чим при визначенні певного органу, як такого суб’єкта в рамках адміністративного судочинства слід виходити з його статусу та змісту його повноважень, що встановлюються відповідними нормативно -правовими актами, які

регламентують його діяльність.

2. Вбачається, що головною ознакою органу державної влади, яка відрізняє його від інших суб’єктів публічного адміністрування в рамках адміністративного процесу, є наявність нормативно закріплених державно - владних повноважень, а також спеціальних механізмів та засобів для їх реалізації. Такі органи можуть обиратись або створюватись державою у встановленому порядку, мають відповідну організаційну структуру та своє місце в системі державного апарату.

3. Відзначається, що на сьогоднішній день в законодавстві України відсутнє чітке розмежування понять «посадова» та «службова» особа. Відсутність єдиного підходу у врегулюванні даного питання часто негативно позначається на практиці застосування відповідних норм. Для з’ясування відповідних понять при визначенні сторони в адміністративній справі в кожному конкретному випадку слід враховувати положення відповідних законодавчих актів, зокрема Закону України «Про державну службу», Кримінального кодексу України тощо, а також судової практики Вищого адміністративного суду України та Верховного Суду України.

4. Визначено, що Кодекс адміністративного судочинства України при визначенні статусу суб’єкта владних повноважень оперує поняттями «орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа». Очевидно, що «територіальна громада» сама по собі не є ні «органом», ні, тим більше, «посадовою» чи «службовою» особою. Хоча відповідно до закону територіальна громада села, селища, міста є первинним суб’єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень.

5. З’ясовано, що однією з особливостей адміністративного судочинства в Україні є те, що суб’єкт владних повноважень також може бути позивачем в окремих категоріях справ. Відповідачем в даному випадку виступають фізичні і юридичні особи, об’єднання громадян які не суб’єктами владних повноважень. Особливість в тому, що вони можуть бути відповідачами лише за позовами суб’єкта владних повноважень. Виняток становлять справи пов’язані з виборчим процесом чи референдумом, де відповідачами, у тому числі за позовом особи, яка не є суб’єктом владних повноважень, можуть бути засоби масової інформації, інформаційні агентства, підприємства, установи, організації, їх посадові та службові особи, творчі працівники засобів масової інформації та інформаційних агентств, кандидати, їхні довірені особи, партії (блоки), місцеві організації партій, їхні посадові особи та уповноважені особи, ініціативні групи референдуму, інші суб'єкти ініціювання референдуму, офіційні спостерігачі від суб'єктів виборчого процесу

6. Стверджується, що в деяких випадках може виникати хибне уявлення, що Кодекс адміністративного судочинства передбачає випадки, коли в адміністративному суді можуть виникати процесуальні правовідносини з таким суб’єктним складом, коли і позивач і відповідач є суб’єктом владних повноважень. Відзначається, що незважаючи на те, що в передбачених законом випадках адміністративну справу може бути порушено не лише позивачем, але й прокурором, іншими особами, яким надане право захищати права і свободи інших осіб, позивачем завжди є особа, на захист прав, свобод і інтересів якої порушується така адміністративна справа.

7. З’ясовано, що Кодекс адміністративного судочинства України не дає визначення клопотання в адміністративному провадженні. Враховуючи загальні положення законодавства про звернення громадян, а також процесуальну практику заявлення клопотань в адміністративному процесі під клопотанням в адміністративному судочинстві, на нашу думку, слід розуміти звернення учасників адміністративного процесу до суду із проханням про сприяння у реалізації закріплених КАС України їх процесуальних прав і обов’язків під час провадження у конкретній адміністративній справі з метою захисту своїх прав, свобод та інтересів.

Особливостями клопотань в адміністративному судочинстві відзначається, по-перше наявність можливості звернутись з клопотанням у будь-якого учасника адміністративного процесу, а не тільки сторін; по-друге клопотання завжди звернене до суду і тільки суд уповноважений вирішувати його подальшу реалізацію - задовольняти чи не задовольняти.

Запропоновано під примиренням сторін в адміністративному судочинстві розуміти процесуальний юридичний факт досягнення згоди між сторонами адміністративно-правового спору, що виявляється в їх взаємному волевиявленні на проведення процедури примирення, укладенні мирової угоди та передачі її на затвердження до компетентного суду. Вбачається, що до угоди про примирення в адміністративному судочинстві повинні бути включені дії, про які домовились сторони, які вирішили припинити суперечку в суді. З боку громадянина допустимим буде відмова від бажання захищати свої права в суді, а з боку органу влади добровільна згода на здійснення будь-яких дій, що будуть відповідати інтересам сторін, тобто взаємовигідність.

8. З’ясовано, що Закон України «Про Національну поліцію» не наділяє поліцейського повноваженнями щодо здійснення приводу в будь якому виді судового процесу, в тому числі адміністративного, а такі обов’язки визначаються лише галузевим процесуальним законодавством. З огляду на зазначене, вбачається за доцільне доповнити ч. 1 ст. 23 Закону України «Про Національну поліцію» п. 9-1 наступного змісту:

«9-1) у випадках і порядку, визначених законом, за вмотивованим рішенням уповноваженого органу або посадової особи здійснює привід осіб, до яких він застосовується».