2.1 Учасники судового процесу та їх об’єктивні і суб’єктивні фактори впливу на формування і ухвалення безпомилкових адміністративних судових рішень

Розглянута в розділі 1 проблематика, поняття і сутності судових рішень виокремлює проблему прийняття безпомилкових рішень адміністративного суду. За останні роки ця проблема все частіше стає об’єктом не тільки галузевих, але й загальнотеоретичних наукових юридичних досліджень.

В українській та зарубіжній літературі увагу проблемі об’ єктивного і суб’єктивного в юридичнім праві людини, крізь призму їх співвідношення приділяють увагу науковці П. Рабинович і О. Мережко, поділяють думки про розмежування об’єктивних і суб’єктивних факторів судових рішень К. О. Апель, Ю. Габермас, О. Гьофе [2]. Частіше всього в науковій літературі зустрічається формування уявлення про концепцію правотлумачення об’єктивного і суб’єктивного, побудовану не на логіці права, а на об’єктивному критерії - практиці. Ця концепція суперечить розумінню права на інтуїтивному підході, що наразі є основоположним при вирішенні справ. Такий підхід притаманний кожному судді, але ефективність права безперечно не зростає, якщо його застосування відбувається за не встановленими правилами [162].

Об’єктом є зміст позову, тобто спеціальні відносини про правові спори чи спори про права, а суб’єкт - це учасники правовідносин. В літературі існує різноманіття у визначенні понять: суб’єктивні права, правосуб’єктивність, суб’єкт звершень, суб’єкт розгляду справи та інші.

[3].

Адміністративне судочинство, як будь-яка система, є об’єктивним явищем, спрямованим на реалізацію норм матеріального права. Об’єктивне право - право, як сукупність норм, на відміну від прав, що надається окремим особам (суб’єктам). Тому юридичним (суб’єктивним) правом за філософським поняттям прав людини визнавалися лише ті домагання людини, які можуть бути об’єктом судового захисту,тобто, це інституційне право на рішення суду в його присудовій функції [177].

Зміст багатьох норм - дефініцій (визначення термінів) відірваний від теоретичних напрацювань та установленого в теорії процесу й закріпленого на нормативному рівні понятійного апарату [35]. Як бачимо, що перш ніж розглядати питання про сутність чи то природно-правових, чи то державно - юридичних позитивно - правових явищ, потрібно передусім чітко визначитись з інтерпретацією понять об’єктивне і суб’єктивне відповідно до розуміння об’єкта і суб’єкта права, сутності цих соціальних явищ і їх впливу на формування помилкових адміністративно- судових рішень.

Що стосується розуміння поняття об’єкту в загальнодоступному розумінні. Великий універсальний словник сучасної української мови 2010 року [31] дає таке змістовне тлумачення, що об’єкт, як філософське поняття, це пізнавальна діяльність, яка існує поза свідомістю людини і незалежно від неї. А філософія дає таке трактування, що об’єкт пізнання - фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної соціальної,

суб’єктивної, розумової та ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність [173]. В юридичній площині об’єктом права є загальні юридичні умови законотворчості, законодавства, прийняття державних нормативних правових актів, які мають забезпечити прозорість діяльності

адміністративних органів та адміністративних судів [14].Таким чином, об’єктом може ставати лише те, що виявляється як окрема особлива реальність у полі активної діяльності суб’єкта; при тому об’єкт постає як похідне від суб’єкта і навіть як його елемент.

Відповідно до судового процесу адміністративного суду об’єктом адміністративного судового розгляду відносно позивача, як суб’єкта правових відносин, на наш погляд, виступає його позов, а об’єктом судового висновку по справі слугує рішення суду. Поняття «суб’єкт» (від лат Subjectum) носій предметно - практичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямованої на об’єкт [5]. Суб’єкт пізнання - це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням [131].

Відповідно, можна стверджувати, що суб’єкт права - це особа, група осіб, організація та інші, яким належить активна роль у певному процесі, акті. Особа чи організація як носій певних прав та обов’язків. Проблема суб’єктів правовідносин, як правового явища в цілому, так і як явища відповідної галузевої належності дістала в юридичній літературі досить повне висвітлення [14]. Проте в процесі її розробки поняття видів цих суб’єктів наповнювалося неоднаковим змістом. Одні автори зараховували до них трудящих, громадські та кооперативні організації трудящих, різноманітні органи держави, державу в цілому [107], інші поділяли цих суб’єктів на дві основні групи: громадян (фізичних осіб); різноманітні організації [142], треті зазначали, що можна розрізняти такі види учасників правовідносин: громадяни, держава, державні органи, громадські організації, юридичні особи [172].

Розуміння цієї проблеми на сучасному етапі до суб’єктів правовідносин адміністративного судочинства, ми рахуємо, слід включати: індивідів (фізичних осіб), серед яких виділяються: громадяни даної держави, іноземці (громадян або підданих інших держав); біпатриди (особи, що мають громадянство чи підданство двох чи більше держав); апатриди (особи, що не мають громадянства жодної держави); організації та об’ єднання: державні (державні органи, установи, підприємства, їх посадові особи); громадські (організації, рухи, партії, органи громадської самодіяльності населення, підприємства, установи та їх посадові особи); соціальні спільності: держава в цілому, нація; адміністративно- територіальні одиниці, виборчі округи; трудові колектив і тощо.

Таким чином, предметом адміністративного судочинства є відносини, які виникають у зв’язку з порушенням публічно-індивідуального права суб’єкта і тому право адміністративного судочинства як процесуальне право спрямоване саме на забезпечення чіткого застосування норм матеріального права до конкретних життєвих ситуацій таким чином, щоб унеможливити виникнення при цьому фактичних та юридичних помилок при трактуванні понять об’єкт і суб’єкт права.

Емпіричний рівень пізнання формується так, що фіксує переважно зовнішній бік об’єкта - явище, який трансформується у теоретичний рівень дізнання, на якому осягається вже «внутрішній» зміст об’єкта - сутність, узагальнюваний у логічних формах поняттях: судження, умовиводу, гіпотези, теорії, ідеї тощо. Якщо пізнання природного буття здійснюється у формі суб’єкт об’єктного відношення, то пізнання самої людини, людських спільнот, суспільства, історії тощо є пізнанням суб’єкт-суб’єктним, результатом якого є гуманітарне звання, подібних соціальних явищ пізнання.Саме ці міркування і слугують філософсько-методологічним підґрунтям для дослідження сутності основоположних категорій об’єктивного і суб’єктивного та їх сутності в науково-правовій інтерпретації, а ключем до виявлення соціальної сутності є погребовий підхід до цих праволюдинних категорій. У виявленні сутності правових явищ реалізація погребового підходу вимагає розв’ язання таких завдань: слід осягнути загальне розуміння потреб різних об’єктів і суб’єктів права; зокрема, з’ ясування співвідношення цих потреб з інтересами, мотивами, цілями відповідних суб’єктів права; слід встановити, потреби яких саме суб’єктів тобто чи потреби, чи то окремих індивідів, чи то певних їх спільнот, об’ єднань, чи то суспільства в цілому задовольняє досліджуваний феномен, які саме види потреб він задовольняє; слід з’ ясувати, чи здатний досліджуваний правовий об’ єктивний чи суб’єктивний феномен бути засобом, інструментом задоволення потреб суб’єкта і якою мірою. Зокрема слід з’ясувати, чи він є лише одним із таких правових засобів чи єдиним [107].

Надання можливості суб’єктам права на захисти об’єктивних і суб’єктивних прав та під охороною закону інтересів, об’єктивне і суб’єктивне, з точки зору принципу диспозитивності та деліктоздатності, розглядається як найширша єдність протилежностей, якою коли-небудь оперувала філософія права. Об’єктивність - філософське поняття, що означає характеристику предмета, зміст знання чи спосіб існування дійсності, яка полягає в їх незалежності від людської свідомості (суб’єкта пізнання). Об’єктивність як риса характеру - здатність розглянути питання, що є предметом дискусії, відсторонено, незважаючи на особисті уподобання чи вигоду [147].

Виходячи з цих основних філософських положень виділяємо ознаки, фактори об’єктивних помилок судових рішень: адміністративне законодавство на момент його створення мають фіксоване значення при його прийнятті, згодом умови міняються; зростає роль законодавчих дефініцій у забезпеченні чіткості і зрозумілості правового регулювання, надані чи обмежені простором для суддівського розгляду; основні принципи права, які визначають справжні межі свободи поведінки суб’єктів адміністративного права занадто абстрактно чи неадекватно закріплюються у нормах позитивного права; формування дещо ідеалістичного сприйняття законодавчими адміністративними органами країни людини, її прав та свобод як суб’єктів права, що призводить до зловживання правами; поширення абсолютного розуміння суб’єктами права своїх прав, а в результаті відбувається неухильне зростання кількості апеляційних справ, одночасно помилкових рішень. Як правило, ці недоречності породжуються не тільки факторами об’ єктивними нездатність права як формальної системи норм повною мірою врегулювати реальні, живі відносини, але й суб’єктивними - нерозуміння справжньої сутності чи всупереч реальним адміністративним правовідносинам, виходячи переважно з кон’юнктурних чи інших міркувань.

Відносно до суб’єкта судового процесу, людини, особи,

суб’єктивність пов’язана з діями суб’єкта, який відображає думки, переживання і т.

практиці і суб’єктивних юридичних обов’язків суб’єктів судового процесу. Як правило, їх об’єктивне і суб’єктивне нерозривно пов’язані і не можуть існувати одне без одного, оскільки право одного суб’єкта не може бути реалізовано поза виконанням обов’язку другим суб’єктом [39]. Об’єднує їх: спільна адміністративно - правова природа; існування в

адміністративних правовідносинах; наявність меж у поведінці; належність особам, які мають адміністративну правоздатність та адміністративну дієздатність; наявність державних гарантій, а відмінність полягає у тому, що права реалізуються в інтересах їх власника, а обов’язки в інтересах осіб. При цьому слід враховувати, що права - це міра можливої поведінки, а обов’язки - міра належної поведінки, зокрема такі постулати є основою розвитку юридичної нормо здатності.

Суб’єктивне трактування суддями адміністративних норм, матеріалів і подій судової справи, втілення в рішеннях особистих вражень суб’єктів судового процесу, зловживання іноді правом та ігнорування законів призводить, як правило, до прийняття помилкових рішень [14], які мають різнобічний суб’єктивний характер: по необережності, умисним, недотримання норм, нерозуміння та ігнорування суб’єктами права цих основоположних реалій в контексті прийняття недосконалих законодавчих норм, непрофесійність чи некомпетентність, створює суб’єктивну передумову заздалегідь прийняття помилкових рішень, що охарактеризується, як специфічний вид деформованої правової свідомості суб’єктів адміністративних правовідносин, наслідком і виявом якої є не збігання (протистояння) інтересів суб’єкта і тієї соціальної спільності, яку він представляє та з інтересів правотворчого чи відповідного правозастосовного органу, зокрема суду [169], компетенцію якого є встановлення конкретної межі здійснення права [74].

Використання адміністративним судом зразків рішень у цивільних справах без належного технічного корегування є переважною причиною таких порушень. Зокрема, по справі №2а-77/06/2006- при задоволенні

Фрунзенським м. Львова судом клопотання сторони на звернення до Верховного суду України була надіслана не відповідна ухвала, а лист голови районного суду. При ухваленні рішення суди часто постановляють ухвали, що є порушенням норми процесуального права тому, що згідно з частиною першою статті 158 КАСУ, судове рішення викладається у формі постанови, коли спір вирішується по суті. Існують непоодинокі випадки на практиці, коли вимагаються документи та матеріали усною ухвалою, яка фіксується у протоколі судового засідання, а документи витребовуються запитом, до осіб, які не є учасниками по справі.

На нашу думку, в цьому проявляється суб’єктивізм судді, який при розгляді справи не дотримується вимог КАСУ, де відсутня вказівка на такий вид рішення суду як запит, а слід користуватися частиною першою статті 158 Кодексу, - ухвалою, у формі документа, замість запиту, якщо вимога суду звернена до осіб, які не є учасниками у справі або не беруть особисто участі у справі.

В одній із постанов Шевченківський районний суд (справа №2-а- 906/06/2006), про надання згоди управлінню контрольно-ревізійної служби на продовження терміну проведення позапланової перевірки суд ввів в ознаку заявника щодо його права тим, що така постанова не підлягає оскарженню, тим самим суд обмежив право особи, яка бере участь у процесі, або осіб, які не брали участі, але яких стосується така постанова [156].

Як наслідок, позитивне (об’єктивне) судочинство може мати вагомі підстави для судового провадження при виділенні такої важливої умови у справах адміністративних судів як правомірності та об’єктивності прийняття рішень.

Спостерігається також при розгляді адміністративних справ неуважне ставлення до виконання завдань забезпечення всебічного, повного і об’єктивного їх провадження. В складанні протоколів про адміністративні правопорушення, мають місце істотні недоліки, більша частина яких надходить до суду з органів внутрішніх справ, спостерігається відсутність даних про обставини правопорушення і особу правопорушника, зустрічається фальсифікація матеріалів, подається зазвичай неправильна кваліфікація вчиненого при відсутності аналізу доказів, а недопустимим є те, що такі порушення не знаходять принципової оцінки на процесі розгляду справи, ні в прокуратурі. В інших категоріях справ бувають випадки порушення процедури складання протоколу судового засідання, що затримує можливості касаційного оскарження рішення. У відповідності зі статтями 293, 294 КпАП голова суду може вирішити питання про скасування постанови, але при відсутності протоколу не в змозі своєчасно перевірити: чи оголошував суддя постанову своє прізвище при розгляді справи; яким чином роз’яснювались правопорушнику права відповідно до ст. 63 Конституції України та ст. 268 КпАП; як оголошувався протокол про адміністративне правопорушення, чи було це взагалі; які пояснення давав правопорушник. свого часу позиція законодавця з даного питання була помилковою. Суб’єктивне ставлення до адміністративного процесу з порушенням законності не відповідає рівню сучасних вимог захисту прав людини, а юридична формула, що постанова судді суду не підлягає оскарженню і є остаточною, більш схожа на юридичний нонсенс. Особливо, коли при адміністративному арешті громадянина органами міліції до розгляду справи суддею, конфіскація майна, вилучення речей і документів та інші дії правоохоронних органів суд не роз’яснює суб’єкту права на користування юридичною допомогою адвоката.

Статичний аналіз роботи адміністративних судів України свідчить, що за кількістю розглянутих адміністративних справ у 2012 році вони на другому місці після цивільних і далеко випереджують число кримінальних справ. Серед них дрібне хуліганство (ст. 17 КпАП) і злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції ст. 185 КпАП)

складають 37,5 відсотка та 14 відсотків, а всього 51,5 відсотка від загальної кількості адміністративних справ. Практика застосування

адміністративного арешту показує, що таке стягнення застосовувалось до

39,3 відсотків. Дані цифри повинні привернути увагу до необхідності перевірки якості судових рішень у цих справах.

З метою усунення можливих помилок необхідне законодавче тлумачення об’єктивних і суб’єктивних факторів виникнення і усунення цих помилок в судовому провадження з відповідними висновками до суб’єктів правовідносин. Пропонуємо внести зміни до чинного адміністративного законодавства і передбачити вирішення справ в судах першої інстанції не одним суддею, а судом зі складанням протоколу безпосередньо в судовому засіданні.

З’ясування сутності об’єктивного і суб’єктивного чинників нинішнього адміністративного судочинства України показує, що неможливо в повній мірі визначити його дієвим механізмом захисту суб’єктивних прав, свобод, який гарантує верховенство права. На нашу думку, викладені проблеми, по-перше, переважно є наслідком світоглядної позиції представників влади й фізичних осіб; по-друге, наслідком зусиль представників публічної адміністрації переінакшити й підготувати адміністративне процесуальне законодавство для суб’єктивних потреб, особливо не зважаючи на права, свободи й законні інтереси фізичних осіб, по-третє, індивідуальні оцінки, інтереси, відчуття, емоції, переконання суддів все ще мають відчутний суб’єктивний вплив в процесі прийняття рішень, що доповнюється об’ єктивними факторами значного розгляду справ за короткий проміжок часу.

Викладені міркування, певна річ, є суб’єктивними й не розв’язують вичерпно існуючих проблем прийняття безпомилкових рішень, але сподіваємося, сприятимуть подальшому розвитку наукових посилок й удосконаленню адміністративного процесуального законодавства та адміністративного судочинства України, є основою для наукового тлумачення принципів регулювання провадження судового процесу та формування і прийняття рішень за наслідками розгляду судових справ на всіх інстанціях адміністративного провадження.