<<
>>

Суддівський імунітет та його роль у забезпечення незалежності суддів адміністративних судів

Окрім законодавчо встановленого порядку формування суддівського корпусу та незмінюваності суддів, до системи гарантій їх незалежності більшість науковців відносять також особливий порядок припинення суддівських повноважень.

Так, наприклад, Л.Т. Ульянова зазначає, що в системі засобів забезпечення незалежності суддів особливе місце відводиться порядку їх призначення на посади, незмінюваність, умови припинення повноважень, а також право судді на відставку [214, с. 61]. Схожу точку зору висловлює також О.В. Городецький, на думку якого незалежність судді встановлюється системою норм, які з поміж іншого, забезпечують порядок набуття посади судді та звільнення з неї, незмінюваність судді, право судді на відставку [79, с. 578].

У цілому підтримуючи зазначений підхід, зауважимо, що обґрунтований нами в попередніх підрозділах роботи особливий порядок формування судового корпусу, навіть за умови відсторонення від цього процесу інших гілок влади, а також законодавче закріплення жорстких умов їх незмінюваності, навіть за умови скасування іспитового строку та запровадження безстрокового призначення, ще не забезпечує їм достатнього рівня незалежності під час виконання суддівських повноважень. Особливої актуальності це твердження набуває в розрізі дослідження гарантій забезпечення незалежності суддів саме адміністративних судів, які, як уже неодноразово підкреслювалось, уповноважені розглядати специфічні категорії адміністративних справ. Адже ухвалення навіть одного «принципового» судового рішення достатньо, щоб суддю, який призначений безстроково з дотриманням найбільш демократичної процедури, було звільнено із займаної посади, переведено до іншого суду, відсторонено від виконання суддівських повноважень або притягнуто до відповідальності з надуманих підстав.

Враховуючи викладене, вважаємо, що окрім особливого порядку формування судового корпусу, незмінюваності суддів та особливого порядку їх звільнення із займаної посади логічним продовженням системи гарантій незалежності суддів має стати забезпечення особливого порядку притягнення їх до відповідальності.

На дослідженні саме цих питань пропонуємо зосередити нашу увагу нижче.

З метою забезпечення незалежності суддів адміністративних судів під час розгляду та вирішення адміністративних справ, їм має бути гарантовано надійний захист від необгрунтованого і неправомірного притягнення до відповідальності. Як справедливо з даного приводу зазначають міжнародні експерти, на сьогодні в Україні досить часто можна спостерігати дію принципу «вибіркового правосуддя», наслідком якого є необгрунтоване висунення обвинувачення «проти деяких осіб», які, як правило, «вважаються близькими до опозиції» чи «перебувають в конфлікті з владою» [19]. Очевидно, що для суддів адміністративних судів, які розглядають скарги на дії та рішення органів публічного управління, їх посадових і службових осіб, і відмовляються ухвалювати замовні рішення, ймовірність потрапити до числа таких осіб завжди залишається досить високою.

Водночас, варто відразу ж зауважити, що забезпечення незалежності суддів адміністративних судів зовсім не означає необхідності їх абсолютного звільнення від юридичної відповідальності. Навпаки, всі судді, на рівні з іншими правосуб’єктними громадянами, за вчинені правопорушення можуть і повинні притягуватись до будь-якого виду юридичної відповідальності, передбаченого чинним законодавством. Винятки можуть бути передбачені лише щодо процедури такого притягнення, а також щодо можливості застосування деяких юридичних санкцій.

Чим же обумовлюється необхідність встановлення особливого порядку притягнення суддів до відповідальності? Передусім, це специфіка правового статусу, яким наділені представники судової влади: будучи уповноваженими вирішувати правові конфлікти, вони самі мають бути взірцем законослухняної та бездоганної поведінки. Водночас, як справедливо з даного приводу зауважує Л.Є. Виноградова, «підвищені вимоги до суддів у плані як позитивної, так і негативної (ретроспективної) юридичної відповідальності ... певною мірою урівноважуються особливою процедурою притягнення їх до такої відповідальності ...

що спрямовано на створення для них певних гарантій від необґрунтованого переслідування» [16, с. 25].

Розглянувши юридичну природу, а також передумови встановлення особливого порядку притягнення суддів до відповідальності, пропонуємо перейти до його безпосереднього аналізу.

У найбільш загальному розумінні, всі передбачені для суддів відмінності від загального порядку притягнення до відповідальності, а також гарантії їх захисту від неправомірного та необґрунтованого переслідування законодавцем об’єднані під назвою «недоторканість та імунітет судді». Водночас, досліджуючи правову природу даного інституту ми виявили суперечність наукових поглядів щодо розуміння його сутності. Так, наприклад, деякі науковці безпідставно розширюють його рамки за рахунок обмеження сфері дії принципу незалежності суддів. В. Півненко, зокрема, наголошує, що «носій судової влади є незалежним у процесуальному середовищі, при виконанні своїх безпосередніх обов’язків щодо відправлення правосуддя, ... за його межами вже діє інший принцип - принцип недоторканності судді» [126, с. 20].

Відразу ж зауважимо, що ми не погоджуємося із таким підходом і вважаємо, що недоторканість судді, так само як і його імунітет - це невід’ємні складові єдиного фундаментального принципу - принципу незалежності суддів. Самостійного правового значення вони не мають, оскільки основним їх призначенням, в кінцевому рахунку, є забезпечення саме незалежності суддів при відправленні правосуддя. Аналогічної точки зору дотримується також законодавець, який в ч. 4 ст. 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зазначає: «Незалежність судді забезпечується: ... недоторканністю та імунітетом судді» [151].

Недоторканість та імунітет займають особливе місце в системі гарантій забезпечення незалежності суддів адміністративних судів. На це вказує і згадка про них в Конституції України, і досить детальне закріплення в спеціальному законодавстві. Так, ст. 126 Конституції України проголошує, що незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.

Суддя

не може бути без згоди ВРУ затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом [82]. Вказане конституційне положення деталізоване в ст. 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що встановлює ряд винятків із загальної процедури притягнення суддів до кримінальної, адміністративної та цивільно-правової відповідальності [151]. Нажаль, обмежений обсяг нашого дослідження не дозволяє нам в повній мірі розглянути всі особливості притягнення суддів до різних видів відповідальності, оскільки зробити це можливо лише в рамках окремих дисертаційних досліджень. Тому, нижче пропонуємо зосередити свою увагу лише на тих положеннях, які мають важливе значення для забезпечення саме незалежності суддів адміністративних судів.

Особливості кримінальної відповідальності суддів адміністративних судів. Найбільшу кількість винятків та обмежень в чинному законодавстві передбачено для порядку притягнення суддів до кримінальної відповідальності. Про це, зокрема, свідчить дослівний аналіз ст. 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а також глави 37 КПК, які, серед іншого, передбачають:

• отримання згоди ВРУ на затримання судді або обрання стосовно нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою чи домашнього арешту до ухвалення обвинувального вироку судом;

• негайне звільнення судді, затриманого за підозрою у вчиненні діяння, за яке встановлена кримінальна відповідальність, після з’ясування його особи;

• заборону на здійснення приводу судді чи його примусового доставлення до будь-якого органу чи установи, крім суду;

• наділення Генерального прокурора України або його заступника виключними повноваженнями повідомляти судді про підозру у вчиненні кримінального правопорушення;

• наділення ВККСУ виключними повноваженнями відсторонювати суддю від посади у зв’язку з притягненням до кримінальної відповідальності на строк не більше двох місяців (із можливістю продовження цього строку ще на один місяць) на підставі вмотивованого клопотання Генерального прокурора України виключно в порядку, встановленому Законом;

• проведення стосовно судді оперативно-розшукових заходів чи слідчих дій, що можуть проводитися лише з дозволу суду, виключно на підставі судового рішення, ухваленого за клопотанням Генерального прокурора України або його заступників, керівника регіональної прокуратури або його заступників;

• заборону суду, в якому обвинувачений обіймає чи обіймав посаду судді, здійснювати кримінальне провадження щодо обвинувачення судді у вчиненні кримінального правопорушення, а також приймати рішення про проведення стосовно судді оперативно-розшукових заходів чи слідчих дій, застосування запобіжних заходів [90; 151].

Якщо проаналізувати наведені вище особливості із тими, що були закріплені в раніше чинному Законі України «Про статус суддів» [150], то можна прослідкувати тенденцію поступового посилення гарантій недоторканості суддів. Так, раніше кримінальна справа щодо судді могла бути порушена на загальних засадах, будь-яким суб’єктом, який наділяється таким правом згідно кримінально-процесуального законодавства. Також, практично неврегульованим залишалось питання відсторонення судді від виконання суддівських повноважень у зв’язку із притягненням його до кримінальної відповідальності. Ці та інші прогалини негативно впливали на ступінь суддівської незалежності і досить часто використовувались як важіль неправомірного тиску на суддів.

З прийняттям нового Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та КПК України більшість із зазначених недоліків вдалося усунути. Водночас, вимушені констатувати, що в аспекті забезпечення недоторканості суддів деякі законодавчі положення все ще потребують удосконалення. Проаналізувавши міжнародно-правові акти, обґрунтовані в літературі погляди науковців, судів та політиків, а також узагальнивши результати проведеного анкетування, ми виділили кілька ключових проблем, які потребують першочергового вирішення.

По-перше, з метою забезпечення незалежності суддів саме адміністративних судів, необхідно позбавити ВРУ повноважень щодо надання згоди на затримання або утримування судді під вартою чи арештом, віднісши його до компетенції ВРЮ (на цьому наголошує 65 % опитаних нами суддів і 71 % фахівців у галузі права). Як справедливо зауважують деякі науковці, парламент не повинен відігравати жодної ролі у позбавленні суддів суддівського імунітету через свою надмірну «політизованість» [27, с. 44]. Підтримуючи таку позицію, варто додатково наголосити, що існуючий на сьогодні порядок позбавлення суддівського імунітету становить особливу небезпеку саме для суддів адміністративних судів, оскільки виключно в рамках адміністративного судочинства вирішуються скарги на дії та рішення суб’єктів публічного управління, в тому числі ВРУ загалом, і народних депутатів зокрема.

На нашу думку, найбільш оптимальний для вітчизняної правової системи варіант вирішення даної проблеми був запропонований Президентом України в поданому ним законопроекті № 3524. Серед іншого, Проектом передбачається передача цього повноваження від ВРУ до Вищої ради правосуддя [156]. Відразу ж зауважимо, що така пропозиція отримала схвальні відгуки міжнародних експертів, які зазначили, що «зняття суддівської недоторканності не повинно бути повноваженням Парламенту; ВРЮ більше підходить для прийняття такого рішення» [18]. Дійсно, в більшості країн світу дозвіл на притягнення судді до кримінальної відповідальності дає Конституційний суд; в деяких країнах це питання ініціює Генеральний прокурор (Болгарія, Литва) або парламентський омбудсмен (Швеція) [31, с. 90].

По-друге, в чинному законодавстві необхідно чітко прописати підстави, за наявності яких ВРЮ може позбавити суддю імунітету від кримінального переслідування (дану пропозицію підтримало 43 % та 60 % опитаних респондентів відповідно). Дана вимога є обов’язковою у випадку передачі повноважень щодо надання згоди на затримання або утримування судді під вартою чи арештом від ВРУ до ВРЮ. З одного боку, це посилить гарантії суддівської незалежності, оскільки унеможливить безпідставне переслідування судді з надуманих мотивів. А з іншого боку, посилить гарантії обов’язкового притягнення до відповідальності тих суддів, які вчинили кримінально каране діяння. ВРЮ, по суті, є органом, що входить до судової гілки влади, а тому, встановлення чітких підстав позбавлення суддівського імунітету допоможе уникнути випадків безпідставного ухилення суддів від кримінальної відповідальності.

По-третє, необхідно скоротити закріплені на сьогодні в Конституції України межі загальної недоторканості суддів, обмеживши її рамками виключно функціонального імунітету. Відразу ж зауважимо, що такий крок є непопулярним і, зазвичай, отримує негативні відгуки від суддівського співтовариства. На це вказують, зокрема, і результати проведеного нами опитування. Так, лише 21 % суддів схвально оцінили таку пропозицію, тоді як серед фахівців у галузі права кількість прихильників сягнула 61 %. На необхідності наділення суддів виключно функціональним імунітетом неодноразово наголошували також і міжнародні експерти. Так, наприклад, Консультативна рада європейських суддів у своєму Висновку № 3(2002) щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема питання етики, несумісної поведінки та безсторонності, вказала на доцільність законодавчого закріплення обов’язку суддів нести відповідальність в загальному порядку за протиправні дії, вчинені ними поза межами виконання суддівських обов'язків, і, водночас, наголосила на доцільності звільнення їх від такої відповідальності у разі ненавмисних правопорушень під час виконання суддівських повноважень [104]. Венеціанська комісія у своїх висновках теж неодноразово зазначала, що «судді повинні мати лише функціональний імунітет, мається на увазі імунітет від переслідування за правомірні дії відповідно до покладених на них функцій. У цьому зв’язку очевидним є, що пасивна корупція, владний вплив, взяття хабара та подібні порушення не можуть розглядатися як правомірні дії, що відповідають суддівським функціям» [19]. У зв’язку з викладеним, експерти Комісії схвально оцінили висловлену в законопроекті № 3524 пропозицію Президента України зменшити існуючу на сьогодні загальну недоторканність суддів до функціональної недоторканності [156].

У цілому підтримуючи висловлені в названому законопроекті пропозиції щодо скорочення меж суддівського імунітету, ми хочемо висловити деякі заперечення щодо змісту його окремих положень. Зокрема, найбільше зауважень викликає пропозиція передбачити в ст. 126 Конституції України правило, згідно якого без згоди Вищої ради правосуддя суддю може бути затримано або утримувано під вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку судом «під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину». Річ у тім, що згідно закріпленої в ст. 12 ККУ класифікації злочинів, тяжким є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше 25 тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше 10 років, а особливо тяжким - злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад 25 тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення волі на строк понад 10 років або довічного позбавлення волі [88]. Як відомо, Особлива частина ККУ передбачає цілий ряд статей, які підпадають під наведені вище критерії, і по будь-якому з них щодо судді можна «надумати» обвинувачення. У зв’язку з викладеним, вважаємо, що запропоновані зміни до Конституції України, в частині встановлення винятків із загально правила щодо отримання згоди на затримання чи арешт судді, можуть негативно позначитись на гарантіях забезпечення їх незалежності.

Особливості адміністративної відповідальності суддів адміністративних судів. На відміну від проаналізованої нами вище процедури притягнення суддів до кримінальної відповідальності, в адміністративно- деліктному провадженні судді наділені значно меншим обсягом суддівського імунітету, у зв’язку з чим він практично втратив своє первісне значення. Так, дослівний аналіз ст. 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» дозволив нам виділити такі елементи недоторканості судді адміністративного суду: 1) отримання згоди ВРУ на затримання судді; 2) негайне звільнення судді, затриманого за підозрою у вчиненні діяння, за яке встановлена адміністративна відповідальність, після з’ясування його особи; 3) заборона на здійснення приводу судді чи його примусового доставлення до будь-якого органу чи установи, крім суду [151]. Що стосується КУпАП, то в ньому не міститься жодної згадки про особливий статус суддів, а відтак, і про винятки із загальної процедури адміністративно-деліктного провадження щодо нього.

Відразу ж зауважимо, що такий підхід законодавця в цілому відповідає проаналізованій нами вище позиції міжнародних експертів щодо необхідності наділення суддів виключно функціональним імунітетом [19]. Дійсно, як ми уже зазначали, основне призначення принципу недоторканості полягає у тому, щоб захистити суддів від неправомірного втручання у їх діяльність, створивши тим самим належні умови для неупередженого й об’єктивного вирішення ними адміністративних справ. Водночас, очевидно, що шляхом притягнення судді до адміністративної відповідальності практично неможливо впливати на його незалежність під час відправлення правосуддя. Виняток становить хіба що переслідування за вчинення адміністративних правопорушень, пов’язаних із корупцією. Однак, на сьогодні законодавством передбачено досить жорстку процедуру розгляду таких справ, яка, в цілому, забезпечує достатній рівень об’єктивності прийнятих рішень.

З метою визначення ролі, яку відіграє імунітет суддів в адміністративно- деліктному провадженні, ми проаналізували архів новин, які останнім часом найбільш активно обговорювалися в ЗМІ і стосувались даної проблематики. Отримані результати свідчать про те, що за останні роки жодна скарга судді з приводу обмеження чи порушення його незалежності під час розгляду та вирішення судових справ у результаті неправомірного притягнення до адміністративної відповідальності, не була задоволена. Водночас, почастішали випадки зловживань суддівським імунітетом з боку несумлінних суддів: прикриваючись недоторканістю, судді перешкоджають оформленню матеріалів справи про адміністративне правопорушення та збиранню доказів [109], чинять активний опір та злісну непокору працівникам поліції [200], а також фактично переслідують їх у випадку складання протоколу чи винесення постанови [98].

Саме через такі випадки, а також через намагання суддів використовувати імунітет не в якості засобу захисту від незаконного втручання у їх діяльність, а з метою уникнення адміністративної відповідальності, громадськість розцінює дану гарантію як об’єктивно невиправданий привілей. Схожу точку зору висловлюють також деякі науковці. Зокрема, у зв’язку з недієвістю механізму притягнення до відповідальності за адміністративні правопорушення осіб, які мають статус судді, вони пропонують «обмежити суддівську недоторканість, зробивши її виключно функціональною» [124, с. 60], або взагалі «скасувати імунітет суддів від адміністративної відповідальності, а також від адміністративного затримання та приводу» [3, с. 25]. На користь наведених аргументів наводиться, як правило, досвід регулювання даного питання в зарубіжних країнах, зокрема, зазначається, що в деяких з них (Німеччина, Франція, Італія, Іспанія) не передбачено жодних винятків із процедури притягнення суддів до відповідальності [3, с. 8].

На нашу думку, імплементація в національне законодавство подібного підходу до регулювання недоторканості суддів адміністративних судів під час притягнення їх до адміністративної відповідальності в сучасних суспільно- політичних умовах є передчасною. Адміністративно-правовий статус суддів ще не настільки зміцнів, щоб можна було говорити про можливість забезпечення їх незалежності та неупередженості без використання елементів суддівського імунітету від адміністративної відповідальності.

Разом з тим, не можна також погодитись із підходом тих науковців, які, навпаки, пропонують посилити гарантії недоторканості суддів в адміністративно-деліктному провадженні. Так, наприклад, Л.Є. Виноградова зазначає, що «в умовах сьогодення адміністративна відповідальність може виступити інструментом розправи, наприклад представників органів міліції, з «незручним» суддею або проявом взагалі негативного ставлення до суду»; «суддя, щодо якого застосовуються заходи адміністративного примусу, до того ж у присутності певної, інколи значної кількості людей, стає дуже вразливим об’єктом для публічного осуду, або принаймні поговорів і пліток» [16, с. 156]. У зв’язку з викладеним, вона вважає, що «притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, замість адміністративної, є більш доцільним, коректним та не принизливим для судді» [16, с. 157].

Схожу точку зору висловлюють також інші науковці [16, с. 158; 46, с. 56; 56, с. 448; 127, с. 140; 195, с. 100]. У найбільш загальному вигляді їх аргументи зводяться до наступного: 1) притягнення судді до адміністративної відповідальності та накладення на нього адміністративного стягнення негативно позначається на іміджі судової гілки влади та є принизливим для судді з професійно-етичної точки зору; 2) порядок здійснення адміністративно- деліктного провадження передбачає процесуальну участь представників різних органів державної влади, що може слугувати підґрунтям для здійснення з їх боку незаконного тиску та впливу на суддів; 3) будучи позбавленим імунітету від адміністративної відповідальності, суддя все рівно матиме можливість необґрунтовано уникнути реального адміністративного стягнення, що ставить його у залежне становище від певних посадових осіб; 4) навіть за умови накладення на суддю адміністративного стягнення все рівно залишається ризик його паралельного притягнення до дисциплінарної відповідальності, оскільки більшість адміністративних проступків негативно впливають на авторитет судової влади. На підставі викладених аргументів, пропонується посилити гарантії недоторканості суддів в адміністративно-деліктному провадженні і за всі без винятку адміністративні правопорушення матеріали надсилати до дисциплінарних комісій для притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності.

Відразу ж зауважимо, що питання заміни адміністративної відповідальності суддів на дисциплінарну є більш складним, ніж здається на перший погляд. Різниця між цими видами відповідальності настільки суттєва, що їх трансформація у деяких випадках призведе не до посилення гарантій суддівської незалежності, а, навпаки, до її обмеження. Зміцнення зовнішнього рівня незалежності суддів неминуче призведе до послаблення її внутрішнього рівня, який, як нами було доведено в першому розділі даної роботи, відіграє не менш важливе значення у функціонуванні судової гілки влади.

Проаналізувавши чинне законодавство, ми виділили наступні відмінності між дисциплінарним провадженням і провадженням в справах про адміністративні правопорушення, які можуть негативно вплинути на гарантії суддівської незалежності.

По-перше, на відміну від адміністративної відповідальності, основною метою якої є «виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами» (ст. 23 КУпАП [65]), основною метою дисциплінарної відповідальності є «зміцнення законності та дисципліни в діяльності суддів, підвищення їх фахової підготовки, рівня культури та суддівської етики» [113, с. 341]. У зв’язку з цим, як справедливо зауважують деякі науковці, притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності за адміністративні проступки є порушенням такого фундаментального принципу, як «відповідність провини і покарання», що в свою чергу може стати підґрунтям нігілістичних тенденцій у державі [124, с. 63].

По-друге, чинне законодавство встановлює принципово різні строки притягнення судді до дисциплінарної та адміністративної відповідальності. Так, дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці (ст. 96 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» [151], тоді як максимальний строк накладення адміністративного стягнення (за виключенням деяких категорій проступків) становить два місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - два місяці з дня його виявлення; якщо справа підвідомча суду (судді), термін накладення стягнення збільшується ще на один місяць (ст. 38 КУпАП [65]). Очевидно, що встановлення більш тривалих строків притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення може негативно вплинути на гарантії суддівської незалежності і використовуватись як важіль адміністративного впливу на найбільш принципових суддів.

По-третє, принципово різними є стягнення, які можуть бути накладені на суддю у випадку притягнення його до дисциплінарної та адміністративної відповідальності. Навіть поверхневий аналіз дисциплінарних стягнень, які визначені в ст. 97 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» [151] та адміністративних стягнень, які визначені в ст. 24 КУпАП [65], свідчить, що за своєю варіативністю система адміністративних стягнень дозволяє більш повно врахувати характер різноманітних адміністративних проступків, а отже, обрати найбільш доречну міру покарання. З позитивного боку слід відмітити той факт, що і Закон, і КУпАП закріплюють вичерпний перелік дисциплінарних та адміністративних стягнень відповідно. Водночас, вказані нормативні акти передбачають абсолютно різні підходи до їх накладення. Так, в Особливій частині КУпАП чітко визначено, яке саме стягнення може бути накладене за конкретне адміністративне правопорушення, чого не можна сказати про Закон, в якому дане питання врегульоване лише частково. При цьому найбільше нарікань викликає відсутність чітко сформульованих підстав для застосування такого найбільш сурового дисциплінарного стягнення, як звільнення судді з посади з підстав порушення присяги. Більш детально дана підстава дисциплінарної відповідальності суддів буде проаналізована нами нижче. Наразі, лише зауважимо, що у випадку заміни адміністративної відповідальності на дисциплінарну будь-який суддя виконуватиме свої обов’язки під страхом можливого звільнення з посади фактично за будь-який адміністративний проступок, що, безумовно, негативно позначиться на рівні суддівської незалежності.

По-четверте, трансформація адміністративної відповідальності в дисциплінарну ускладнюється рівнем компетенції органів, які уповноважені вирішувати справи про адміністративні та дисциплінарні проступки. Так, нагадаємо, що на сьогодні КУпАП наділяє правом розгляду справ про адміністративні правопорушення більш як п’ятдесят різноманітних суб’єктів (глава 17 КУпАП [65]). При цьому основним критерієм визначення підвідомчості таких справ є специфіка порушених правовідносин. У той же час, правом накладати дисциплінарні стягнення на суддів законодавець наділяє лише два органи: ВККСУ - щодо суддів місцевих та апеляційних судів, та ВРЮ - щодо суддів вищих спеціалізованих судів та суддів ВСУ (ст. 94 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» [151]). При цьому аналіз персонального складу таких органів, порядку їх утворення та компетенції дозволяє висловити сумніви в їх спроможності кваліфіковано вирішувати значну кількість дійсно специфічних категорій справ про адміністративні правопорушення.

Наведеним переліком не вичерпуються всі відмінності між адміністративною та дисциплінарною відповідальністю суддів. Однак, їх цілком достатньо для висновку про необґрунтованість трансформації таких різних за правовою природою та призначенням видів відповідальності суддів. До-речі, зроблений висновок цілком узгоджується із результатами проведеного нами опитування. Так, лише 32 % суддів та 19 % фахівців у галузі права підтримали пропозицію законодавчо закріпити положення, згідно якого за вчинення будь-якого адміністративного правопорушення суддя притягується до дисциплінарної, а не до адміністративної відповідальності.

Наступне питання, на якому варто зупинитись більш детально в рамках аналізу інституту адміністративної відповідальності суддів, стосується визначення його можливості забезпечити достатній рівень незалежності та самостійності суддів адміністративних судів під час розгляду та вирішення адміністративних справ.

Дослідивши національне законодавство, міжнародні стандарти, наукові публікації та результати проведеного анкетування, ми прийшли до висновку, що на сьогодні певні елементи процедури притягнення суддів до адміністративної відповідальності, а також можливість застосування до них деяких адміністративних стягнень можуть негативно позначитись на рівні суддівської незалежності. Саме у зв’язку з цим, деякі науковці та представники судової системи пропонують максимально розширити гарантії недоторканості суддів, зокрема, шляхом встановлення для них абсолютного імунітету від адміністративної відповідальності [16, с. 155; 46, с. 55; 127, с. 139]. На противагу їм, міжнародні експерти та окремі представники судової системи, навпаки, наголошують на необхідності скасування суддівського імунітету від адміністративної відповідальності [3, с. 25; 19; 124, с. 60]. Однак, жоден із запропонованих вище підходів не був схвалений більшістю опитаних нами респондентів. Так, перший варіант підтримало 44 % суддів та лише 21 % фахівців у галузі права; тоді як другий - лише 27 % і 63 % респондентів відповідно.

Ми розділяємо таку точку зору і вважаємо, що на сьогодні реалізація обох запропонованих варіантів є неможливою, в першу чергу, в зв’язку зі складною суспільно-політичною ситуацією в країні, високим рівнем корупції в судовій гілці влади, недостатнім рівнем розвитку основних демократичних інститутів та іншими негативними тенденціями. Водночас, викладене зовсім не означає, що ми заперечуємо доцільність реформування інституту адміністративної відповідальності суддів. На нашу думку, на сьогодні таке реформування є вкрай необхідним і воно має бути спрямоване на деталізацію та конкретизацію законодавчих положень, які регулюють порядок притягнення суддів до адміністративної відповідальності. Дійсно, якщо проаналізувати зміст Конституції України та ст. 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», то можна помітити, що основна увага законодавця зосереджена на захисті суддів від необґрунтованого кримінального переслідування, тоді як про гарантії їх захисту в адміністративному провадженні практично нічого не сказано [82; 151]. Що стосується КУпАП, то він взагалі не передбачає жодних гарантій захисту суддів під час притягнення їх до адміністративної відповідальності [65].

Враховуючи викладене, а також беручи за основу результати проведеного опитування, ми виділили кілька принципових моментів, які обов’язково необхідно врахувати під час реформування інституту адміністративної відповідальності суддів.

По-перше, більшість опитаних нами респондентів (53 % суддів і 58 % фахівців у галузі права) висловилась за необхідність часткової трансформації адміністративної відповідальності суддів у дисциплінарну. Це можливо шляхом закріплення в окремій статті КУпАП переліку адміністративних правопорушень, за які судді несуть адміністративну відповідальність на загальних засадах. За інші проступки, які не становлять значної суспільної шкідливості, суддів доцільно притягувати до дисциплінарної відповідальності. Ми підтримуємо такий підхід і вважаємо його найбільш компромісним з огляду на сучасний стан забезпечення незалежності судової гілки влади. Більше того, такий спосіб вирішення подібних питань вже давно відомий адміністративно- деліктному законодавству. Зокрема, він застосовується під час притягнення до відповідальності військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів під час проходження зборів, а також осіб рядового і начальницького складів Державної кримінально-виконавчої служби України, служби цивільного захисту і Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, поліцейських, а також інших осіб, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів або спеціальних положень про дисципліну, у випадках, прямо передбачених ними (ст. 15 КУпАП [65]).

Водночас, варто зауважити, що реалізація на практиці запропонованого вище підходу потребує обов’язкового вирішення кількох суміжних питань:

• За які саме проступки судді мають нести адміністративну, а за які - дисциплінарну відповідальність? На сьогодні науковці та представники судової системи пропонують різні варіанти вирішення даного питання. Для прикладу наведемо рекомендації експертів, які були висловлені у рамках професійної дискусії на тему «Захист верховенства права». Зокрема, з метою зміцнення суддівської незалежності та підзвітності вони пропонують притягувати суддів до відповідальності лише за корупційні діяння, виконання зовнішніх вказівок та інструкцій, а також за грубі порушення фундаментальних прав людини [9]. Ми не зовсім погоджуємось із таким підходом і вважаємо, що перелік адміністративних правопорушень має бути дещо ширшим. Судді повинні нести адміністративну відповідальність, принаймні, за такі діяння: порушення правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, санітарно-гігієнічних і санітарно-епідемічних правил і норм, правил полювання, рибальства та охорони рибних запасів, митних правил, неправомірне використання державного майна, незаконне зберігання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації, порушення законодавства про державну таємницю, порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших матеріальних носіїв інформації, що містять службову інформацію. Відразу ж зауважимо, що наведений перелік є орієнтовним, оскільки для обґрунтування доцільності включення до нього певного делікту необхідно провести більш ґрунтовні наукові дослідження.

• До якого виду відповідальності, адміністративної чи

дисциплінарної, необхідно притягувати суддів за вчинення правопорушень, пов’язаних із корупцією? Відразу ж зауважимо, що на сьогодні чинним законодавством передбачено дещо ускладнений механізм вирішення даного питання. Так, за правопорушення, які передбачені ст.ст. 172-4-172-9 КУпАП, судді притягуються до адміністративної відповідальності на загальних підставах [65]. Водночас, вчинення таких правопорушень, згідно п.п. 7, 9, 10, 14 ч. 1 ст. 92 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», є підставою для притягнення суддів також і до дисциплінарної відповідальності [151]. При цьому, згідно п. 4 ч. 2 ст. 97 Закону, за вчинення правопорушення, пов’язаного з корупцією, суддя навіть може бути звільнений з посади з підстав порушення присяги [151]. На нашу думку, з урахуванням особливого характеру аналізованої категорії адміністративних проступків, встановлення подвійної відповідальності суддів за їх учинення є недоцільним. Аналогічну точку зору висловили також опитані нами респонденти, більшість з яких (68 % суддів і 52 % фахівців у галузі права) вважає, що за вчинення адміністративних правопорушень, пов’язаних із корупцією, до суддів необхідно застосовувати виключно заходи дисциплінарного впливу.

• Які дисциплінарні стягнення можуть бути накладені на суддів за вчинення ними адміністративних правопорушень? Вирішення даного питання має особливе значення для забезпечення незалежності суддів адміністративних судів, особливо її внутрішнього рівня. Чітке законодавче регулювання меж дискреційного розсуду під час обрання виду дисциплінарного стягнення дозволить мінімізувати кількість випадків необгрунтованого переслідування суддів з формальних підстав вчинення ними незначних адміністративних деліктів. На нашу думку, за вчинення адміністративних правопорушень до суддів мають застосовуватись лише такі стягнення, як попередження, догана та сувора догана. Більш суворі дисциплінарні стягнення, такі як тимчасове відсторонення від здійснення правосуддя, переведення судді до суду нижчого рівня та звільнення судді з посади з підстав порушення присяги, доцільно застосовувати лише у випадку вчинення суддею адміністративного правопорушення, пов’язаного з корупцією, а також якщо вчинення адміністративного правопорушення супроводжувалось діями, що порочать звання судді або підривають авторитет правосуддя. Також, під час притягнення судді до дисциплінарної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення (крім правопорушень, зазначених вище), не доцільно застосовувати такі загальні правила накладення дисциплінарних стягнень: 1) за наявності непогашених дисциплінарних стягнень до судді має бути застосовано більш суворе дисциплінарне стягнення (абз. 3 ч. 1 ст. 97 Закону); 2) суддя, який має непогашене дисциплінарне стягнення, не може брати участі у конкурсі на зайняття посади в іншому суді (абз. 4 ч. 1 ст. 97 Закону); 3) висновок про направлення рекомендації до ВРЮ для вирішення питання щодо внесення подання про звільнення судді з посади з підстав порушення присяги може бути прийнятий у разі, якщо суддя вчинив дисциплінарне правопорушення, маючи непогашене дисциплінарне стягнення (крім попередження та догани), або має два непогашених дисциплінарних стягнення (п. 2 ч. 2 ст. 97 Закону [151]).

По-друге, на думку опитаних нами респондентів (86 % суддів і 62 % фахівців у галузі права), суддям на законодавчому рівні має бути гарантовано імунітет від застосування деяких заходів забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення. Нагадаємо, що на сьогодні ч. 2 ст. 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» поширює межі суддівського імунітету лише на випадки адміністративного затримання, приводу та примусового доставлення до будь-якого органу чи установи, крім суду [151]. Очевидно, що таких гарантій явно недостатньо для забезпечення належного рівня недоторканості суддів в адміністративно-деліктному провадженні. На нашу думку, зважаючи на особливий статус судді, до нього також не доцільно застосовувати такі заходи забезпечення провадження, як особистий огляд, огляд речей, документів, транспортних засобів, вилучення речей та документів (крім посвідчення водія).

Водночас, з даного правила доцільно встановити деякі винятки:

• До судді можуть бути застосовані зазначені заходи забезпечення провадження за наявності достатніх підстав вважати, що ним вчинено адміністративне правопорушення, пов’язане з корупцією. Цей виняток обумовлений, в першу чергу, особливим характером зазначеної категорії адміністративних деліктів. Їх швидкий та об’єктивний розгляд у переважній більшості випадків залежить саме від повноти доказової бази, яка зібрана на початкових стадіях адміністративного розслідування. При цьому джерелом більшості доказів є саме протоколи особистого огляду, огляду речей, документів, транспортних засобів і додатки до них, а також вилучені речі та документи.

• В інших випадках, зазначені заходи забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення можуть бути застосовані до судді лише на підставі судового рішення. Необхідність встановлення даного винятку обумовлена тим, що вирішальне значення під час розгляду і вирішення деяких категорій справ про адміністративні правопорушення відіграють докази, зібрані під час проведення зазначених процесуальних дій. Водночас, щоб унеможливити виникнення випадків необгрунтованого обмеження суддівського імунітету, рішення про доцільність застосування конкретних заходів забезпечення провадження має прийматись виключно в судовому порядку.

По-третє, більшість опитаних нами респондентів (66 % суддів і 58 % фахівців у галузі права) наполягає на необхідності поширення меж суддівського імунітету на деякі адміністративні стягнення. Як свідчить дослівний аналіз третьої глави другого розділу КУпАП, на сьогодні законодавцем не передбачено жодних винятків під час накладення адміністративних стягнень на суддів [65]. Нічого не сказано про це і в ст. 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» [151]. Таким чином, де-юре, на суддю, який вчинив адміністративне правопорушення, може бути накладене будь-яке адміністративне стягнення, яке передбачені санкцією відповідної статті КУпАП. Водночас, де-факто, деякі адміністративні стягнення до суддів все ж таки не застосовуються. У першу чергу, це адміністративний арешт та громадські роботи. З таким підходом правозастосовних органів (ми маємо на увазі суди, оскільки відповідні стягнення можуть бути накладені виключно в судовому порядку) в цілому можна погодитись, оскільки виконання суддею зазначених стягнень підриває авторитет судді та знижує рівень довіри до нього громадськості. Водночас, ми наполягаємо на необхідності його офіційного закріплення на законодавчому рівні, зокрема, в КУпАП та в ст. 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». При цьому, мають бути враховані наступні моменти:

• Межі суддівського імунітету необхідно розширити на такі адміністративні стягнення, як громадські роботи, виправні роботи та адміністративний арешт. Адже саме їх виконання вкрай негативно впливає на імідж судової гілки влади, підриваючи авторитет та довіру до суддів.

• Для суддів в законодавчому порядку необхідно передбачити альтернативу громадським роботам, виправним роботам та адміністративному арешту. Це пов’язано із конструкцією санкцій деяких статей КУпАП, які передбачають безальтернативне накладення зазначених стягнень. Так, наприклад, за вчинення насильства в сім'ї, невиконання захисного припису або непроходження корекційної програми (ст. 173-2 КУпАП) на правопорушника може бути накладено лише громадські роботи або адміністративний арешт [65]. Оскільки, як ми довели вище, жодне із цих стягнень не доцільно накладати на суддів, найбільш оптимальним варіантом є їх трансформація у штраф за правилами ст.ст. 321-4, 325 КУпАП.

По-четверте, опитані нами респонденти висловились за необхідність поширення меж суддівського імунітету на деякі елементи процедури адміністративно-деліктного провадження (53 % суддів та 48 % фахівців у галузі права). Нагадаємо, що на сьогодні КУпАП не містить жодних винятків для суддів під час притягнення їх до адміністративної відповідальності. Водночас, для деяких категорій суб’єктів адміністративного правопорушення, у зв’язку з особливостями їх правового статусу, такі винятки все ж передбачено. Зокрема, це стосується неповнолітніх (ст. 13 КУпАП), посадових осіб (ст. 14 КУпАП), власників (співвласників) транспортних засобів (ст. 14-1 КУпАП), військовослужбовців та інших осіб, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів (ст. 15 КУпАП), іноземців та осіб без громадянства (ст. 16 КУпАП [65]). На нашу думку, зважаючи на особливий правовий статус суддів, а також з метою зміцнення гарантій їх незалежності, в КУпАП необхідно передбачити, принаймні, такі особливості їх адміністративної відповідальності: • Справи про всі адміністративні правопорушення, вчиненні суддями, мають розглядатись виключно в судовому порядку. Дана обставина суттєво посилить гарантії незалежності суддів і дозволить мінімізувати більшість загроз, пов’язаних із використанням інституту адміністративної відповідальності з метою незаконного впливу та тиску на суддів, примушування їх до прийняття неправосудного рішення. До-речі, така пропозиція отримала схвальні відгуки опитаних нами респондентів, більшість з яких (55 % суддів і 63 % фахівців у галузі права) розцінює її як суттєвий крок у напрямі зміцнення незалежності та недоторканості суддів адміністративних судів.

• Суд, у якому працює чи працював суддя, не може розглядати справи про вчинені ним адміністративні правопорушення, а також не може давати дозвіл на застосування щодо нього заходів забезпечення провадження. Законодавче закріплення даного правила дозволить урівноважити гарантію, запропоновану в попередньому пункті, оскільки основним його призначенням є мінімізація ризиків лояльного відношення до судді -порушника з боку його безпосередніх колег-суддів. Крім того, це гарантує неупереджений та об’єктивний розгляд і вирішення справи, а також понесення суддею справедливого покарання.

Підсумовуючи аналіз адміністративної відповідальності суддів адміністративних судів, варто зауважити, що на сьогодні законодавець приділяє зазначеному питанню невиправдано мало уваги, що не може не позначитись на їх незалежності та самостійності. Обґрунтовані нами вище пропозиції з удосконалення механізму притягнення суддів до адміністративної відповідальності покликані усунути зазначений недолік, а також забезпечити досягнення розумного балансу між такими основоположними цінностями, як суддівський імунітет та невідворотність покарання. Адже їх практична реалізація дозволить, з одного боку, посилити гарантії суддівської недоторканості, що відповідає міжнародним стандартам у цій сфері, а з іншого боку, мінімізувати можливості суддів використовувати інститут суддівського імунітету як інструмент ухилення від адміністративної відповідальності. Водночас, необхідно враховувати, що досягнення вказаної мети можливо лише за умови внесення цілої низки змін і доповнень до чинного законодавства, зокрема, до ст. 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та КУпАП, конкретні формулювання яких подані у відповідних додатках до дисертації.

Особливості цивільно-правової відповідальності суддів адміністративних судів. Ще менше, ніж про кримінальну та адміністративну відповідальність, в законодавстві сказано про цивільно-правову відповідальність суддів. Зокрема, в ч. 7 ст. 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» лише зазначається, що «за шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом» [151]. З метою розширеного тлумачення змісту даної норми, необхідно, в першу чергу, звернутись до положень Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» [148]. Так, зазначеним актом встановлено загальні засади відшкодування шкоди, завданої громадянину в результаті обмеження його прав в кримінальному, адміністративно-деліктному провадженнях, а також в результаті проведення оперативно-розшукових заходів.

Значно ширше підстави відшкодування шкоди прописані в Цивільному кодексі України. Зокрема, окрім зазначеного вище, ч. 5 ст. 1176 ЦКУ передбачає відшкодування шкоди фізичній та юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, а ч. 6 - внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення суду.

У цілому, такий підхід законодавця до порядку відшкодування шкоди, завданої судом, відповідає загальновизнаним міжнародним стандартам. Так, наприклад, в п. 16 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених Генеральною Асамблеєю ООН в 1985 р., зазначається, що «без шкоди для якоїсь дисциплінарної процедури чи якогось права на апеляцію або компенсацію з боку держави відповідно до національних законів суддям слід користуватися особистим імунітетом від судового переслідування за фінансову шкоду, спричинену в результаті хибних дій чи упущень, які мали місце при здійсненні ними своїх судових функцій» [123]. Дещо інший варіант вирішення даного питання запропоновано в Європейській хартії про закон «Про статус суддів» 1998 р. Зокрема, в п. 5.2 Хартії зазначається, що компенсація за шкоду, понесену неправомірно в результаті рішення чи поведінки судді під час виконання ним своїх обов’язків, гарантується державою. В Законі може бути передбачено право держави вимагати від судді в судовому порядку відшкодування таких витрат, але не більше встановлених розмірів, в разі грубого та непростимого порушення правил, що регулюють виконання суддівських обов’язків. Пред’явлення позову до відповідного суду є припустимим за попереднім погодженням з органом, який є незалежним від законодавчої та виконавчої гілки влади та більшість складу якого становлять судді [42].

Проаналізувавши наведені положення, у їх системному зв’язку із ЦКУ, ми прийшли до висновку, що на сьогодні інститут цивільної відповідальності суддів не в повній мірі відповідає міжнародним стандартам, а тому потребує реформування. При цьому особливу увагу необхідно звернути на два принципових питання, одне з яких розширює межі суддівського імунітету від цивільної відповідальності, а інше, навпаки, її обмежує.

По-перше, необхідно посилити гарантії захисту прав громадян у випадку ухвалення судом неправосудного рішення. Як ми уже зазначали вище, на сьогодні чинним законодавством громадянам гарантується відшкодування шкоди, заданої незаконними діями та рішеннями суду в кримінальному, адміністративно-деліктному провадженнях, а також в результаті проведення оперативно-розшукових заходів. У цивільних справах громадянам та юридичним особам шкода відшкодовується державою в повному обсязі лише в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину. Що стосується адміністративного судочинства, то ані КАСУ [60], ані ЦКУ [226] не передбачають особливого порядку відшкодування заподіяної шкоди. В даному випадку необхідно керуватись положеннями ч. 6 ст. 1176 ЦКУ, згідно якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення суду, відшкодовується на загальних підставах [226].

Очевидно, що такий підхід законодавця невиправдано звужує права громадян, а тому має бути переглянутий. Як справедливо з даного приводу зауважує О.В. Гончаренко, «відповідальність за помилки або навіть порушення закону цілком конкретних суддів держава має брати на себе, оскільки, по- перше, вона завжди виступає гарантом відшкодування шкоди; по-друге, судді виконують свої функції не як приватні особи в своїх інтересах, а від імені держави [31, с. 78]. На нашу думку, шкода, завдана внаслідок постановлення судом незаконного рішення в адміністративних справах має бути відшкодована державою у випадку встановлення в діях судді (суддів) не лише складу злочину, але також адміністративного чи дисциплінарного правопорушення. Оскільки таку пропозицію підтримала більшість опитаних нами респондентів (55 % суддів і 78 % фахівців у галузі права), ми пропонуємо внести зміни до ст. 1176 ЦКУ, зокрема, доповнити її новим абзацом наступного змісту: «Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в адміністративній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину, адміністративного чи дисциплінарного правопорушення на підставі відповідного рішення, що набрало законної сили». Аналогічний підхід необхідно поширити також на всі різновиди судових проваджень.

По-друге, необхідно обмежити гарантії імунітету суддів від цивільно- правової відповідальності. Так, на сьогодні ст. 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачає висунення регресних вимог до суддів, з вини яких було ухвалено неправосудне рішення [151]. Частково, дане питання врегульовано в ч. 3 ст. 1191 ЦКУ, згідно якої «держава, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою, службовою особою органу, що здійснює оперативно- розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, має право зворотної вимоги до цієї особи тільки у разі встановлення в її діях складу кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили» [226].

Такий обмежений підхід законодавця до вирішення зазначеного питання критикується не лише вітчизняними науковцями, але також негативно сприймається міжнародними експертами. Так, наприклад, Л.Є. Виноградова у своєму дисертаційному дослідженні обґрунтовує тезу про доцільність «притягнення до матеріальної відповідальності в порядку регресу в повному чи обмеженому розмірі залежно від характеру вини» суддів, визнаних винними у «винесенні незаконних і необгрунтованих судових рішень» [16, с. 142]. На необхідності надання державі права пред’явлення регресних вимог до суддів, з вини яких було заподіяно майнову шкоду фізичним або юридичним особам, наполягають також й інші науковці [31, с. 88; 195, с. 108].

Про занадто широкі межі суддівського імунітету від цивільно-правової відповідальності неодноразово зазначали міжнародні експерти. Так, відразу в кількох висновках щодо проекту Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Венеціанська комісія рекомендує «передбачити певні чітко обмежені винятки із системи імунітетів суддів щодо позовів про відшкодування». У цілому позитивно схвалюючи законодавче закріплення гарантій суддівського імунітету від цивільно-правової відповідальності, експерти зауважують, що вони «можуть сягнути надто далеко, захищаючи суддю в разі, коли він взагалі не постановляє рішення у справі або припускається неналежної поведінки і, приміром, виносить рішення під впливом або по одержанні хабара, за що суддя мав би притягатися до кримінальної та дисциплінарної відповідальності» [193; 194].

Ми в повній мірі розділяємо наведені вище міркування і вважаємо їх такими, що спрямовані на імплементацію в національну правову систему загальновизнаних міжнародних стандартів. У даному аспекті варто ще раз згадати про п. 5.2. Європейської хартії про закон «Про статус суддів» 1998 року, який надає державі право вимагати від судді в судовому порядку відшкодування витрат, пов’язаних із компенсуванням шкоди, понесеної неправомірно в результаті рішення чи поведінки судді під час виконання ним своїх обов’язків [42].

Отже, викладені вище аргументи дають нам підстави для висновку про необхідність обмеження меж суддівського імунітету від цивільно-правової відповідальності шляхом законодавчого закріплення права держави в деяких випадках пред’являти регресні вимоги до тих суддів, з вини яких було винесено неправосудне рішення. Відразу ж зауважимо, що така пропозиція отримала схвальні відгуки лише серед опитаних нами фахівців у галузі права (64% опитаних респондентів), тоді як більшість суддів її не підтримало (13 % респондентів). Однак, незважаючи на такі суперечливі результати проведеного опитування, ми наполягаємо на необхідності внесення змін до чинного законодавства що передбачають встановлення певних винятків із загальних положень про імунітет суддів від цивільно-правової відповідальності. Зокрема, пропонуємо доповнити ч. 7 ст. 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» новим реченням наступного змісту: «Держава, відшкодувавши шкоду, завдану суддею (судом) має право зворотної вимоги за попереднім погодженням з Вищою радою юстиції тільки в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину, адміністративного чи дисциплінарного правопорушення на підставі відповідного рішення, що набрало законної сили». Аналогічне положення має бути також закріплене в ст. 1191 ЦКУ.

Вище, нами були проаналізовані основні положення суддівського імунітету як однієї з фундаментальних гарантій забезпечення незалежності суддів адміністративних судів, а також обґрунтовано найбільш перспективні напрями підвищення його ролі та значення в функціонуванні судової гілки влади. Запропоновані нами зміни до чинного законодавства мають двояку природу. З одного боку, вони спрямовані на розширення меж суддівського імунітету, що пов’язано із особливим статусом суддів адміністративних судів, а також особливим характером справ, які вони уповноважені вирішувати. З іншого боку, значну кількість пропозицій можна оцінити як такі, що звужують гарантії недоторканості суддів, що обмовлено необхідністю імплементації в національну правову систему загальновизнаних міжнародних стандартів функціонування судової гілки влади.

Ми вважаємо, що в сучасних суспільно-політичних умовах прийняття рішення про повне скасування чи максимальне обмеження гарантій недоторканості суддів адміністративних судів є передчасним. Воно однозначно негативно позначиться на рівні незалежності суддів адміністративних судів, а також призведе до поповнення і так значного арсеналу важелів незаконного впливу та тиску на судову систему. Водночас, неприпустимим є також встановлення повного імунітету суддів від юридичної відповідальності. Міжнародні експерти і так критично оцінюють передбачений українським законодавством обсяг суддівського недоторканості, наголошуючи на необхідності встановлення імунітету для суддів лише щодо їх арешту, тримання під вартою та інших кримінальних процедур, які втручаються в роботу суду [17]. Саме тому, ми наполягаємо на поступовому скороченні меж недоторканості суддів та переходу до обмеженого функціонального імунітету від дій, вчинених під час виконання суддівських повноважень. При цьому кінцевою метою має стати досягнення такого рівня, за якого незалежність суддів адміністративних судів не залежатиме від широкого імунітету, а судді відповідатимуть за будь-які протиправні вчинки, оскільки в їх розпорядженні знаходитимуться загальні для всіх громадян, однак дійсно дієві процедури захисту, оскарження та інші елементи верховенства права.

<< | >>
Источник: ЧЕМОДУРОВА НАТАЛІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПУ НЕЗАЛЕЖНОСТІ СУДДІВ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ-2016. 2016

Скачать оригинал источника

Еще по теме Суддівський імунітет та його роль у забезпечення незалежності суддів адміністративних судів:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -