<<
>>

Система гарантій незалежності суддів адміністративних судів

У попередньому розділі роботи ми довели, що гарантії незалежності суддів адміністративних судів мають комплексний характер і розглядаються як сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів.

Незважаючи на різний характер і зміст, всі ці елементи перебувають між собою у тісному зв’язку, утворюючи цілісну узгоджену систему. Багатоманітність та системний характер гарантій незалежності суддів адміністративних судів, в свою чергу, обумовлює необхідність їх дослідження під різними кутами зору, що можливе за умови проведення їх класифікації та систематизації.

Відразу ж зауважимо, що в юридичній літературі відсутній єдиний підхід до класифікації гарантій незалежності суддів адміністративних судів, так само, як і до класифікації гарантій незалежності суддів, гарантій діяльності судів, а також гарантій функціонування будь-якого іншого правового інституту в цілому. Так, наприклад, всі гарантії поділяють на окремі групи в залежності від рівня абстрагування, способу викладення, сфери застосування, принципу дії та ще цілої низки критеріїв.

Разом з тим, аналіз численних наукових публікацій, присвячених даному питанню, показує, що окремі науковці не виділяють якоїсь окремої підстави для класифікації гарантій і називають лише їх окремі групи. Так, наприклад, Є.Г. Мартинчик, досліджуючи гарантії принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, розглядає їх у межах трьох основних класифікаційних груп: організаційно-правові, процесуальні та ідеологічні гарантії [101, с. 54]. Н.В. Радутна такі гарантії класифікує на політичні, ідеологічні, економічні та організаційні [165, с. 9], а В.О. Гринюк - на політичні, економічні, соціальні, ідеологічні та правові [35, с. 69].

Представники теорії держави та права, конституційного права, досліджуючи гарантійний механізм функціонування різних інститутів, обґрунтовують власні підходи до класифікації гарантій.

Так, наприклад, О.І. Радченко говорить про соціально-економічні, політичні, організаційно- інформаційні та особистісні гарантії [166, с. 45]; О.Ф. Скакун - про соціально- економічні, моральні, політичні та юридичні гарантії [187, с. 317]; Ю.Г. Просвірнін - про організаційно-правові, процесуальні, матеріально- правові гарантії, а також імунітет [160, с. 28]; М.Ф. Селівон - про соціально- економічні, політичні, організаційні та процесуальні гарантії [183, с. 17]; В.А. Сивов - про організаційно-політичні, правові, матеріальні гарантії [186, с. 95]; А.Я. Ярматов - про соціально-економічні, політичні, організаційні та процесуальні гарантії [246, с. 11]; О.В. Зінов’єв - про політичні, організаційні, гарантії трудових прав, матеріальні гарантії та недоторканність [48, с 149].

Вказаний перелік можна ще довго продовжувати. Водночас, аналіз навіть наведених вище підходів дозволяє стверджувати не лише про відсутність серед науковців єдиного підходу до класифікації гарантій, але також і про безсистемність та порушення загальних правил при їх групуванні.

Так, з етимологічної точки зору термін «класифікація» (від лат. classic - розряд, група і £асеге - робити) означає логічну операцію, пов’язану із розділом об'єму поняття, що являє собою певну сукупність ділень (класи, види тощо) [217, с. 200].

Методологія класифікації зводиться до процесу упорядкованого розподілу множини об'єктів в логічній послідовності за найбільш загальними ознаками на певні підмножини. Такий процес має відповідати цілій низці вимог. У першу чергу, необхідно правильно обрати «основу ділення», тобто критерій, за яким проводиться класифікація. Поділ на окремі групи та підгрупи (класи) має здійснюватись лише за однією основою ділення, яка не може бути змінена в процесі класифікації. Всі члени класифікації повинні бути взаємовиключними. Це означає, що в різних групах не може бути однакових членів класифікації. Крім того, в структурному відношенні класифікація має бути повною, тобто охоплювати увесь обсяг об’єктів, що класифікуються.

Неважко помітити, що проаналізовані нами вище підходи до класифікації гарантій не відповідають більшості з наведених вимог. В їх основу покладено різні критерії, що робить неможливим віднесення тієї чи іншої гарантії лише до однієї класифікаційної групи. У свою чергу, це перешкоджає повному та об’єктивному дослідженню змісту та правової природи гарантій, а також виробленню рекомендацій з удосконалення механізму їх практичної реалізації.

З метою недопущення подібного недоліку в нашому дослідженні, ми пропонуємо спочатку чітко визначити систему гарантій незалежності суддів адміністративних судів, і лише після цього провести їх класифікацію.

Що стосується системи гарантій незалежності суддів адміністративних судів, то при її визначенні принципове значення має три основні документи: по-перше, це Рішення КСУ від 1.12.2004 р. № 19-рп; подруге - ст. 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»; по-третє - Постанова Пленуму ВСУ від 13.06.2007 р. № 8. Проаналізуємо їх більш детально.

Так, на думку Конституційного Суду України до гарантій незалежності суддів відноситься:

1) особливий порядок обрання або призначення на посаду та звільнення з посади суддів;

2) заборона будь-якого впливу на суддів;

3) захист їх професійних інтересів;

4) особливий порядок притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності;

5) забезпечення державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей;

6) гарантування фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту;

7) заборона суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності;

8) притягнення до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду;

9) суддівське самоврядування [173].

В Законі закріплено дещо відмінний перелік. Так, згідно ч. 4 ст. 48 Закону, незалежність судді забезпечується:

1) особливим порядком його призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення;

2) недоторканністю та імунітетом судді;

3) незмінюваністю судді;

4) порядком здійснення правосуддя, визначеним процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення;

5) забороною втручання у здійснення правосуддя;

6) відповідальністю за неповагу до суду чи судді;

7) окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом;

8) належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді;

9) функціонуванням органів суддівського самоврядування;

10) визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім’ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту;

11) правом судді на відставку [151].

До-речі, проектом нового Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 4734, який наразі перебуває на розгляді у ВРУ, система гарантій незалежності суддів не зазнала кардинальних змін. Зокрема, редакційні правки були внесені лише до п. 1 («особливим порядком його призначення, притягнення до відповідальності, звільнення та припинення повноважень»), а також до п. 9 («функціонуванням органів суддівського врядування та самоврядування») [158].

Ще один перелік гарантій незалежності суддів можна знайти в Постанові Пленуму ВСУ від 13.06.2007 р. № 8. Зокрема, до гарантій тут віднесено:

1) здійснення правосуддя виключно судами;

2) особливий порядок призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів;

3) здійснення правосуддя відповідно до встановленої законом процедури;

4) таємниця прийняття судового рішення і заборона її розголошення;

5) обов'язковість судового рішення;

6) недопустимість втручання у здійснення правосуддя, впливу на суд або суддів у будь-який спосіб, неповаги до суду та встановлення відповідальності за такі діяння;

7) особливий порядок фінансування та організаційного забезпечення

судів;

8) належне матеріальне та соціальне забезпечення суддів, а також визначені законом засоби забезпечення особистої безпеки суддів, їх сімей, майна та інші засоби їх правового захисту;

9) функціонування органів суддівського самоврядування [145].

Отже, як бачимо, навіть в офіційних джерелах права представлено різні підходи до змістового наповнення системи гарантій незалежності суддів, що негативно позначається на їх практичному застосуванні. Що стосується науковців, то тут спостерігається ще більша варіативність поглядів. Нажаль, обмежений обсяг дослідження не дозволяє нам проаналізувати їх усі. Тому, зупинимось лише на найбільш дискусійному питанні, яке торкається системи гарантій незалежності суддів, а саме: відкритою чи закритою є така система?

Так, наприклад, Т.В. Галайденко, проаналізувавши перелік гарантій незалежності суддів, закріплений в ч.

4 ст. 48 Закону, приходить до висновку, що він є закритим, характеризується певною стабільністю, визначеністю та імперативністю [29, с. 32]. Однак, існує й інша точка зору. Зокрема, В.О. Гринюк вказує на те, що закріплений в чинному законодавстві перелік гарантій незалежності суддів важко визнати вичерпним, оскільки можна навести вагомі аргументи для його розширення. Автор пропонує доповнити його такими гарантіями, як непідзвітність суддів у своїй діяльності при здійсненні правосуддя, особиста безпека суддів, особливий державний захист не лише судді, а й членів його сім’ї та їхнього майна [35, с. 71-72].

Проаналізувавши наукові погляди, а також численні законодавчі акти та рішення КСУ, ми прийшли до висновку, що закріплена в ч. 4 ст. 48 Закону система гарантій незалежності суддів є відкритою, може, і навіть потребує свого розширення й доповнення. На користь такого висновку можна навести кілька аргументів.

По-перше, як нами було доведено в попередньому підрозділі роботи, до гарантій незалежності суддів адміністративних судів можуть бути віднесені найрізноманітніші правові засоби, за допомогою яких забезпечується здійснення правосуддя незалежним, неупередженим і справедливим судом, а також належне виконання суддями своїх повноважень. Неважко помітити, що такі правові засоби закріплені не лише в ст. 126 Конституції та ст. 48 Закону, але й в інших статтях вказаних нормативно-правових актів.

По-друге, виходячи з дослівного тлумачення ч. 1 ст. 126 Конституції України, незалежність суддів може гарантуватись не лише Конституцією, а й законами України. Слово «закон» тут вживається в множині, що дає підстави говорити не лише про Закон України «Про судоустрій і статус суддів», але й про інші законодавчі акти, в першу чергу ККУ, КАСУ, КУпАП та ще багато інших.

По-третє, окремі елементи системи гарантій незалежності суддів, які закріплені в ст. 48 Закону, за своїм змістом є значно вужчими за ті, що були визначені, наприклад, в Законах України «Про статус суддів» та «Про судоустрій», а також в деяких міжнародних документах.

Це прямо суперечить ч. 8 ст. 14 Закону України «Про судоустрій України», згідно якої «при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу передбачених законом гарантій самостійності судів, незалежності та правової захищеності суддів» [152].

Отже, наведені вище аргументи свідчать на користь необхідності перегляду та вдосконалення системи гарантій незалежності суддів адміністративних судів, яка закріплена в ч. 4 ст. 48 Закону. На основі аналізу різноманітних наукових підходів та узагальнення положень законодавчих актів, ми прийшли до висновку, що до такої системи мають бути включені наступні гарантії незалежності суддів:

1) особливий порядок обрання або призначення на посаду судді, звільнення судді з посади та переведення його до іншого суду;

2) встановлений законом порядок притягнення суддів до

відповідальності та відсторонення від здійснення правосуддя;

3) недоторканність та імунітет суддів;

4) незмінюваність суддів;

5) встановлений законом порядок здійснення правосуддя;

6) таємниця ухвалення судового рішення та заборона її розголошення;

7) встановлення відповідальності за втручання у здійснення правосуддя, вплив на суддів у будь-який спосіб, неповагу до суду чи судді;

8) обов'язковість судових рішень і встановлення відповідальності за їх невиконання;

9) забезпечення державою особистої безпеки судді, членів його сім’ї, майна, а також інші засоби їх правового захисту;

10) окремий порядок фінансування діяльності суддів;

11) законодавче закріплення належного рівня матеріального, соціального, організаційного забезпечення діяльності суддів, їх правового і соціального захисту;

12) функціонування органів суддівського самоврядування;

13) право судді на відставку.

Порівнявши запропонований нами перелік гарантій незалежності суддів із тим, що закріплений в ст. 48 Закону можна помітити, що деякі з них ми пропонуємо розширити, інші - доповнити. Водночас, деякі гарантії є принципово новими.

По-перше, в якості однієї з гарантій незалежності суддів ми пропонуємо розглядати «особливий порядок переведення судді до іншого суду», оскільки законодавча неврегульованість цього питання може стати підґрунтям для різного роду зловживань та адміністративного тиску на суддів. Яскравим прикладом цього є таке дисциплінарне стягнення, як «подання про переведення судді до суду нижчого рівня» (п. 5 ст. 109 Закону [151]), реалізація якого на практиці викликає багато зауважень. Річ у тім, що 2 ст. 53 Закону дозволяє переведення судді до іншого суду без його згоди в порядку дисциплінарного стягнення.

Оскільки на сьогодні дане дисциплінарне стягнення досить часто застосовується не як засіб дисциплінарної відповідальності суддів, а як спосіб незаконного впливу на суддів, усунення неугодних суддів, 56 % опитаних нами суддів адміністративних судів та 44 % фахівців у галузі права підтримали необхідність чіткого законодавчого закріплення порядку переведення судді до іншого суду як однієї з важливих гарантій забезпечення їх незалежності.

Також, багато запитань викликають положення, що закріплені в ст. 55 та в ст. 82 Проекту Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 4734 [158]. Зокрема, вони регулюють відповідно порядок «відрядження як тимчасового переведення судді до іншого суду того самого рівня і спеціалізації» та порядок «переведення судді до іншого суду». Незважаючи на тотожність питань, порядок їх реалізації суттєво відрізняється, що є неприпустимим в законодавчих актах такого рівня. Крім того, в ч. 1 ст. 82 Проекту зазначається, що «Суддя може бути переведений, в тому числі тимчасово шляхом відрядження, на посаду судді до іншого суду Вищою радою правосуддя в порядку, передбаченому законом» (підкреслено нами) [158]. Водночас, не зрозуміло, про який саме «закон» йде мова в цьому положенні. Таким чином, вказані нами недоліки, в разі прийняття зазначеного Проекту, мають бути обов’язково усунуті, як такі, що становлять загрозу для суддівської незалежності.

По-друге, до системи гарантій незалежності суддів ми пропонуємо включити «встановлений законом порядок відсторонення судді від здійснення правосуддя». Наразі, чинний Закон «Про судоустрій і статус суддів» передбачає декілька випадків відсторонення судді від здійснення правосуддя. Зокрема, це:

1) тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності (ч. 5-6 ст. 49 Закону);

2) тимчасове відсторонення судді в разі ухвалення органом, що розглядає справи про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів, рішення про застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення судді з посади (ч. 7 ст. 49 Закону);

3) тимчасове (від одного до шести місяців) відсторонення судді від здійснення правосуддя як дисциплінарне стягнення (п. 4 ч. 1 ст. 109 Закону);

4) тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя у разі прийняття рішення про застосування до судді дисциплінарного стягнення, що не дозволяє судді здійснювати правосуддя в суді відповідного рівня (абз. 2 ч. 1 ст. 97 Закону) [151].

Проект Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 4734, крім зазначених, містить ще один випадок тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя - у різі встановлення неповноти чи недостовірності інформації під час проведення кваліфікаційного оцінювання судді (ч. 5 ст. 86 Проекту) [158].

Оскільки, на достатньому процесуальному рівні врегульовані порядок і, головне, підстави для відсторонення судді лише в першому із наведених вище випадків, 48 % опитаних нами суддів адміністративних судів та 59 % фахівців у галузі права підтримали необхідність чіткого законодавчого закріплення порядку відсторонення суддів від здійснення правосуддя у різі встановлення неповноти чи недостовірності інформації під час проведення кваліфікаційного оцінювання судді, як однієї з гарантій забезпечення їх незалежності.

По-третє, систему гарантій незалежності суддів ми пропонуємо доповнити такою важливою гарантією, як «обов'язковість судових рішень і встановлення відповідальності за їх невиконання». До-речі, таку пропозицію підтримало 68 % опитаних нами суддів адміністративних судів та 70 % фахівців у галузі права, на думку яких, ігнорування прийнятих судових рішень та зволікання при їх виконанні негативно позначаються на якості адміністративного судочинства, підриваючи авторитет всієї судової гілки влади.

Для адміністративного судочинства ця проблема є особливо актуальною. Річ у тім, що переважна більшість позовів, які розглядаються адміністративними судами, стосується саме рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень. Відповідно, визнання таких рішень, дій чи бездіяльності незаконними тягне за собою обов’язок суб’єкта владних повноважень або прийняти нове рішення, або вчинити певну дію, або усунути наслідки вже вчиненого діяння. Водночас, як свідчить практика, виконання таких судових рішень досить часто гальмується. Іноді, причиною цього є забюрократизованість діяльності відповідного органу влади, іноді - небажання самого суб’єкта владних повноважень. Крім того, дуже багато проблем виникає з виконанням судових рішень колегіальним органом. Як справедливо з даного приводу зауважує І.В. Шруб, «цілком реальною є ситуація, коли за насідками розгляду справи суд зобов’яже колегіальний орган прийняти правовий акт на користь позивача. Проте не ясно, які заходи і до кого слід прийняти суду у випадку невиконання такого рішення у зв’язку з відмовою більшої частини членів колегіального органу або їх відсутністю на засіданні» [235, с. 194-195].

Дійсно, як свідчить аналіз норм КАСУ, адміністративний суд наділений не достатнім обсягом повноважень, які б дозволили йому гарантувати виконання прийнятого ним рішення. Так, у ст. 267 КАСУ згадується лише про дві форми судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах:

1) зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення (ч. 1 ст. 267 КАСУ);

2) накладення штрафу за наслідками розгляду звіту суб'єкта владних повноважень про виконання постанови суду або в разі неподання такого звіту (ч. 2 ст. 267 КАСУ) [62].

Однак, вказані форми на практиці є недостатньо ефективними та дієвими, в результаті чого більшість прийнятих адміністративними судами рішень залишаються декларативними.

Завершуючи аналіз законодавчо закріпленої системи гарантій незалежності суддів адміністративних судів, ми можемо зробити такі висновки.

По-перше, система гарантій незалежності суддів, що закріплена в ч. 4 ст. 47 Закону, є відкритою, може, і навіть потребує свого розширення й доповнення.

По-друге, до цієї системи мають бути включені такі гарантії незалежності, як «особливий порядок переведення судді до іншого суду», «встановлений законом порядок відсторонення судді від здійснення правосуддя», «обов'язковість судових рішень і встановлення відповідальності за їх невиконання».

По-третє, з метою практичної реалізації зроблених нами висновків, необхідно внести зміни до ч. 4 ст. 48 Закону, зокрема, закріпити в ній запропонований нами вище перелік гарантій незалежності суддів, який є більш розширеним і поглибленим у порівнянні з існуючим нині.

2.3.

<< | >>
Источник: ЧЕМОДУРОВА НАТАЛІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПУ НЕЗАЛЕЖНОСТІ СУДДІВ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ-2016. 2016

Скачать оригинал источника

Еще по теме Система гарантій незалежності суддів адміністративних судів:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -