3.2. Процесуальні права та обов’язки учасників, які мають особисту зацікавленість у результатах справи

Дослідження адміністративно-процесуального статусу учасників провадження у справах про порушення митних правил, які мають особисту зацікавленість у результатах справи, необхідно почати з аналізу прав та обов’язків особи, яка притягається до відповідальності.

Разом з тим в процесі аналізу процесуального статусу даного різновиду суб’єктів провадження виходимо з тих позицій, що митні органи як органи виконавчої влади свою діяльність здійснюють з метою реалізації конституційних положень, відповідно до яких людина, її честь та гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а тому їх діяльність, в тому числі й адміністративно-юрисдикційна, повинна бути спрямована на утвердження та забезпечення прав, свобод та законних інтересів осіб. Модернізація діяльності митних органів вимагає від них запровадження моделі партнерських відносин з громадянами та суб’єктами господарювання, мінімізацію при цьому можливостей безпідставного примусового впливу на їх волю та поведінку. За таких умов актуальності набувають питання нормативного закріплення правового статусу суб’єктів митно-правових відносин та його реалізації, в тому числі й учасників провадження у справах про порушення митних правил.

Забезпечення учасників провадження у справах про порушення митних правил юридичними можливостями, достатніми для реалізації ними своїх процесуальних прав і обов’язків, сприяє підвищенню рівня законності в діяльності митних органів, виступає важливим чинником виконання завдань провадження у справах про порушення митних правил, слугує вихованню громадян у дусі неухильного дотримання норм митного законодавства.

У чинному МК України в порівнянні з попередньою його редакцією більш повно й всебічно визначено адміністративно-процесуальний статус суб’єктів цього різновиду адміністративного провадження. Разом з тим, аналіз норм, що містяться у даному розділі, засвідчив існування певних юридичних колізій та прогалин, що ускладнюють виконання митними органами завдань, пов’язаних з своєчасним, всебічним, повним і об’єктивним з’ясуванням усіх обставин справи, вирішення її в точній відповідності з законом. Ситуація, що склалася, обумовлює потребу в глибокому та всебічному дослідженні питань унормування провадження в справах про порушення митних правил.

Аналіз процесуального статусу учасників провадження, мета, з якою вони беруть участь у провадженні, завдання, що стоять перед ними, свідчать про неоднорідність цих осіб. На нашу думку, учасники провадження в справах про порушення митних правил можуть бути поділені на окремі підгрупи: учасники, що мають особистий інтерес у справі, та особи й органи, що сприяють здійсненню провадження. Такий поділ учасників провадження є традиційним для класифікації учасників провадження в справах про адміністративні правопорушення [86, с. 300]. Уточнення процесуального статусу учасників, що мають особистий інтерес у справі, дозволяє виокремлювати серед них учасників, які відстоюють у справі особистий інтерес, та учасників, які представляють чи захищають чийсь інтерес та права.

Також серед категорії учасників провадження, які відстоюють у справі особистий інтерес доцільно виокремлювати суб’єктів загальної адміністративної відповідальності, які, в свою чергу, поділяються на а) громадян України, б) іноземців, в) осіб без громадянства та суб’єктів спеціальної адміністративної відповідальності, які, крім загальних ознак (вік та осудність), володіють ознаками спеціальними, зокрема ознаками посадової особи.

Варто зазначити, що використана класифікація має умовний характер і використовується лише для того, щоб більш ґрунтовно дослідити процесуальні права та обов’язки учасників провадження у справах про порушення митних правил.

До кола учасників провадження в справах про порушення митних правил, що мають особистий інтерес, відповідно до норм МК України належить особа, яка притягається до відповідальності за порушення митних правил, її представники та захисники. Кожен з учасників має свій правовий статус, обумовлений тією роллю, яку він (учасник) виконує в процесі провадження. Чинне законодавство закріплює процесуальні права та обов’язки, визнаючи за усіма учасниками даного різновиду адміністративного провадження адміністративно-процесуальну правосуб’єктність. Разом з тим, об’єднує всі ці категорії учасників в одну групу споріднена мета – досягнення конкретного позитивного результату, який, як правило, ототожнюється з вирішенням справи на їх користь. Уся процесуальна діяльність цих учасників провадження підпорядковується досягненню саме цієї мети.

Притягнення до адміністративної відповідальності за порушення митних правил знаходить своє зовнішнє відображення в застосуванні до винної особи адміністративно-правової санкції. Це пов’язано з обмеженням певних її прав та законних інтересів. Тому санкція повинна застосовуватись на підставі повного, глибокого та всебічного дослідження всіх обставин справи та дотримання прав особи, які їй надані як учаснику провадження. В юридичній літературі вже відзначалося, що обсяг та характер цих прав визначається тим, що дана особа стає учасником провадження всупереч своєму бажанню і її інтереси, як правило, протилежні інтересам осіб, які притягають її до відповідальності. Цим і обумовлений той факт, що процесуальний статус правопорушника закріплений більш повно та детально [45, с. 175]. Це також пояснює те, що процесуальний статус особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, має певні специфічні властивості, що відрізняють її від інших учасників провадження.

Питання про обсяг процесуальних прав та обов’язків особи, яка притягається до відповідальності, в адміністративно-правовій літературі вже розглядалося [45; 192; 220]. Проте більшість монографічних робіт та публікацій щодо даного питання була опублікована ще з урахуванням ідеології радянського адміністративного права. Надання ж громадянину широкого комплексу прав процесуального характеру визнається важливою адміністративно-правовою гарантією реалізації конституційних прав і свобод людини й громадянина.

Основний напрямок діяльності особи, яка притягається до відповідальності, виражається в захисті нею своїх прав та інтересів. Тому в її правовому статусі головними та невід’ємними елементами є надані їй права, законні інтереси, обов’язки та їх процесуальні гарантії. Також саме цим і обумовлюється її позиція активного захисту, що дозволяє використовувати надані цій особі законодавством процесуальні права, для того щоб відстояти свою позицію при притягненні до адміністративної відповідальності.

З огляду на поставлену мету розглянемо адміністративно-процесуальний статус особи, яка притягається до відповідальності за порушення митних правил. У сучасній адміністративно-правовій літературі поширеною є думка, що особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, є основною процесуальною фігурою в адміністративному провадженні [52, с. 171]. Провадження в справах про порушення митних правил здійснюється саме з приводу вчиненого нею митного правопорушення, а також визнання її винною чи невинуватою [157, с. 13 ]. Вважаємо таку позицію дещо спірною. Безумовно, саме навколо неї концентрується процесуальна діяльність інших суб’єктів провадження, як про це слушно зазначає М.М. Тищенко [220, с. 98]. Проте така ситуація обумовлена завданням провадження в справах про порушення митних правил: своєчасним, всебічним, повним і об’єктивним з’ясуванням обставин кожної справи, потребою виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню митних правопорушень. Обов’язок виконання даного завдання покладається на лідируючих суб’єктів, саме вони здійснюють процесуальну діяльність, в межах якої виявляються та попереджаються митні правопорушення, порушуються та розслідуються справи про порушення митних правил, призначається особам, винним у їх скоєнні, покарання та реально виконуються.

До кола осіб, які притягаються до відповідальності за порушення митних правил, належать суб’єкти відповідальності за порушення митних правил, до яких відповідно до ст. 320 МК України належать, по-перше, громадяни, які на момент вчинення даного адміністративного правопорушення досягли 16-річного віку; по-друге, посадові особи підприємств. Отже, бачимо, що поняття особи, яка притягається до відповідальності, є узагальнюючим і включає в себе суб’єктів, які мають певні відмінності щодо механізму набуття та реалізації такого процесуального статусу. Аналіз цих відмінностей та ознак складу порушень митних правил дозволяє серед суб’єктів адміністративної відповідальності за порушення митних правил виокремлювати дві їх групи: загальні та спеціальні. Аналогічно цьому в адміністративно-правовій літературі пропонується виокремлювати й дві групи ознак складу адміністративного правопорушення: загальні – ознаки, що їх повинна мати будь-яка особа, яка піддається адміністративному стягненню, та спеціальні – ознаки, що вказують на особливості правового статусу суб’єкта і дають можливість диференціювати відповідальність різних категорій осіб, забезпечуючи тим самим справедливу правову оцінку вчиненого діяння [24, с. 67].

Серед громадян як суб’єктів адміністративної відповідальності за порушення митних правил, відповідно до п. 4 ст. 1 МК України, варто виокремлювати громадян України, іноземців та осіб без громадянства. Фактично мова йде про загальних суб’єктів адміністративної відповідальності – осудних громадян України, які досягли 18-річного віку, та спеціальних суб’єктів – посадових осіб підприємств, іноземців, осіб без громадянства, неповнолітніх.

Така ситуація підтверджується існуванням у теорії адміністративного права поняття “спеціальний суб’єкт адміністративної відповідальності”. Такою є особа, яка поряд із загальними ознаками суб’єкта (досягнення необхідного віку, осудність) характеризується також додатковими, що є обов’язковими для даного складу делікту. Прямо вказуючи на такі ознаки в адміністративно-правовій нормі, законодавець тим самим підкреслює специфіку окремих деліктів, правового статусу порушника [110, с. 117].

Ретроспективний аналіз статей чинного законодавства дозволив окремим науковцям усі ознаки, що характеризують спеціальний суб’єкт, умовно поділити на такі групи:

– що характеризують трудові, службові обов’язки певних категорій працівників: керівники підприємств, їх заступники, посадові особи;

– які характеризують спеціальні обов’язки громадян: іноземні громадяни, особи без громадянства;

– що характеризують минулу антисоціальну діяльність особи: злісні порушники тощо;

– які характеризують стан суб’єкта: стан сп’яніння [41, с. 78].

Зазначені суб’єкти мають різні процесуальні можливості в досліджуваному провадженні. Так, наприклад: іноземці мають специфічні права, пов’язані з вітчизняним і міжнародним законодавством – виступати рідною мовою та користуватись послугами перекладача тощо; неповнолітні можуть користуватися допомогою законних представників, усі справи про порушення митних правил за їх участю розглядаються виключно в суді тощо.

Відповідно до п. 29, 30 ст. 1 МК України посадовими особами підприємств є керівники та інші представники підприємств (будь-яких юридичних осіб, резидентів та нерезидентів), які в силу постійно або тимчасово виконуваних ними трудових (службових ) обов’язків відповідають за виконання вимог, встановлених митним законодавством. Аналіз норм митного законодавства засвідчив, що розміри адміністративних стягнень, що накладаються на посадових осіб підприємств значно вищий, аніж на громадян. Це пояснюється тим, що посадові особи несуть відповідальність за порушення загальнообов’язкових правил, які одночасно належать до кола їх службових обов’язків, виконання яких є безумовним.

Дослідження процесуального положення цих учасників провадження буде здійснено з урахуванням того, що під адміністративно-процесуальним статусом пропонуємо мати на увазі сукупність урегульованих нормами митного та адміністративного законодавства правових можливостей фізичних осіб як носіїв суб’єктивних прав і обов’язків щодо участі в адміністративно-деліктних відносинах. Відповідно до цього пропонується розрізняти такі елементи адміністративно-процесуального статусу учасників провадження: процесуальні права, процесуальні обов’язки та процесуальні законні інтереси. Проаналізуємо окремі елементи адміністративно-процесуального статусу особи, яка притягається до відповідальності за порушення митних правил.

У теорії адміністративного права адміністративно-процесуальні права визнають різновидом суб’єктивних прав, під якими, як правило, мають на увазі надану і гарантовану державою шляхом закріплення в правових нормах міру можливої (дозволеної) поведінки особи [9, с. 191, 496]. Особа, яка притягається до відповідальності, має комплекс адміністративно-процесуальних прав, якими має можливість скористатись під час здійснення провадження в справах про порушення митних правил.

Відповідно до своєї назви “Права осіб, які притягаються до відповідальності за порушення митних правил”, стаття 366 МК України повинна визначати процесуальні права такої особи та гарантії забезпечення її прав та законних інтересів. Проте зміст статті свідчить, що в ній йдеться виключно про права, які можуть бути реалізовані лише на одній стадії провадження в справах про порушення митних правил – стадії розгляду справи.

Даний учасник провадження відповідно до змісту цієї статті має право:

– знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, постанов та інших документів, що є в справі;

– бути присутнім під час розгляду справи в митному органі та брати участь у судових засіданнях;

– подавати докази, брати участь в їх дослідженні;

– заявляти клопотання та відводи;

– давати усні та письмові пояснення, подавати свої доводи, міркування та заперечення;

– оскаржувати постанови митного органу, суду (судді).

Разом з тим викликає подив відсутність серед прав особи, яка притягається до відповідальності, можливості при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця в галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, або права виступати рідною мовою та користуватися послугами перекладача, якщо вона не володіє мовою, якою здійснюється провадження. Безсумнівно, відсутність цих гарантованих Конституцією України прав у аналізованій статті можна пояснити наявністю такого формулювання: “Особи, які притягаються до відповідальності за порушення митних правил, під час розгляду справи у митному органі або суді мають право... також користуватись іншими правами, наданими їм законом”. Однак відсутність прямої вказівки на наявність прав, які мають важливе значення для забезпечення захисту законних інтересів даного учасника провадження, є незрозумілою.

Правові можливості, якими наділена особа, яка притягається до відповідальності,крім згадуваної статті,передбачені й іншими статтями МК України. Так, у ст. 363 МК України передбачено право такої особи давати пояснення та висловлювати зауваження щодо змісту протоколу про правопорушення митних правил; право ознайомитися з його змістом; право доповнити протокол інформацією, яка, на її думку, має значення для вирішення справи; право відмовитись підписувати протокол; право письмово викласти мотиви своєї відмови від підписання протоколу; право отримати примірник протоколу. Разом з тим аналізована стаття не містить механізму ознайомлення особи, щодо якої складено протокол про порушення митних правил (за умови її відсутності під час проведення цієї процесуальної дії), ні з його змістом, ні про час і місце розгляду справи. Тому ч. 8 даної статті потрібно викласти у такій редакції, яка б передбачала можливість надіслання другого примірника протоколу про порушення митних правил не тільки особі, яка відмовилася його отримати, а й особі, яка була відсутня під час його складання.

Крім того, при здійснені провадження в справах про порушення митних правил особа, яка притягається до відповідальності, має право:

– бути присутньою при проведенні в межах провадження процесуальних дій, наприклад, при здійсненні митного обстеження (ст. 379 МК України);

– на сповіщення про час та місце розгляду справи та на особисту участь у розгляді справи (ст. 390 МК України);

– право на оскарження постанови у справі (ст. 393 МК України).

Як було з’ясовано, адміністративно-процесуальні права, які має особа під час провадження у справі про порушення митних правил, містяться в різних статтях, присвячених здійсненню конкретних процесуальних дій, складанню процесуальних документів тощо. Вважаємо, що з метою більш чіткого та повного встановлення правового статусу цього учасника провадження в ст. 366 МК України було б доцільно сформулювати щонайменше основні адміністративно-процесуальні права, якими особа змогла б користуватись на всіх стадіях провадження в справах про порушення митних правил.

Розглянемо ті процесуальні права особи, яка притягається до відповідальності, що дозволяють їй найбільш активно та дієво захищати свою правову позицію у провадженні в справах про порушення митних правил.

Відповідно до ст. 366 МК України, особа, яка притягається до відповідальності, під час розгляду справи у митному органі або суді має право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, постанов та інших документів, що є в справі. Розкриваючи зміст прав на ознайомлення з матеріалами справи, варто зазначити, що воно є одним з важливих прав особи, яка притягається до відповідальності, – це право забезпечує можливість своєчасно та ретельно підготуватися до захисту, отримати у разі потреби кваліфіковану допомогу захисника, вирішити питання щодо доцільності його участі в справі.

Проте, як випливає зі змісту статті, таке право особа має лише на другій стадії адміністративного провадження – стадії розгляду справи. Вважаємо, що така ситуація обмежує правові можливості особи, яка притягається до відповідальності, адже ознайомлення з матеріалами справи під час розгляду справи фактично не дозволяє адекватним чином на них відреагувати, тобто при потребі скорегувати свою позицію. Зрозуміло, що мова йде про ознайомлення з матеріалами справи, що були складені без посередньої участі зазначеної особи (результати експертизи тощо). Тому ознайомлення з матеріалами справи повинно забезпечуватися лідируючим суб’єктом ще до того, як матеріали будуть направлені для розгляду справи.

Крім того, можливість ознайомитися з матеріалами справи повинна надаватися особі, яка притягається до відповідальності, ще до складання протоколу, адже особа повинна знати, у вчиненні якого митного правопорушення вона обвинувачується. У зв’язку з цим було б цілком доцільно доповнити відповідну статтю МК України окремим приписом, де було б прямо зазначено, що особа, щодо якої здійснюється адміністративне провадження, має знати, за вчинення якого порушення митних правил вона обвинувачується. Безумовно, це було б додатковою вагомою гарантією забезпечення прав та законних інтересів даного учасника провадження в справах про порушення митних правил.

Правова можливість особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, бути присутньою під час розгляду справи має на меті залучення цієї особи до процесу об’єктивного, всебічного та повного з’ясування всіх обставин справи.

З метою вчасного розгляду справи про порушення митних правил митний орган заздалегідь інформує особу, яка притягується до відповідальності, про час та місце розгляду справи. Якщо особу під час вручення копії протоколу про порушення митних правил не було проінформовано про час і місце розгляду справи митним органом, письмове повідомлення про це (запрошення) передається їй під підпис або надсилається за наданою нею або наявною в митному органі адресою. У випадку тимчасової відсутності такої особи запрошення вручається дорослим членам сім’ї, що проживають з нею, представнику житлово-комунальної організації за місцем її проживання, адміністрації за місцем роботи або навчання. Повідомлення вважається врученим, навіть якщо особа, яка вчинила митне правопорушення і притягується до відповідальності, не перебувала за повідомленою нею адресою. При цьому варто зазначити, що митним законодавством не передбачена єдина форма повідомлення для явки до митного органу. На місцях, як свідчить практика, текст повідомлення формується з урахуванням власних міркувань посадових осіб митних органів.

У разі розгляду справи судом він повідомляє про розгляд справи не тільки особу, що притягається до відповідальності, а й відповідний митний орган. Повідомлення судом осіб здійснюється за допомогою судових повісток, а митні органи повідомляються листами або по телефону.

Разом з тим чинним законодавством передбачена можливість розгляду справи про порушення митних правил під час відсутності особи, яка притягується до відповідальності. Це можливо лише у тому разі, коли орган, який розглядає справу про порушення митних правил, має відповідні дані про належне сповіщення особи про місце і час розгляду справи. Якщо особа належним чином сповіщена про місце і час розгляду справи і від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду, справу може бути розглянуто й за її відсутності.

Ще одним правом особи, яка притягається до відповідальності за порушення митних правил, є її право подавати докази, і реалізація цього права повинна бути їй забезпечена відповідними діями лідируючих суб’єктів.

Такими доказами можуть бути: власні пояснення особи, яка притягається до відповідальності, пояснення свідків, письмові докази, речові докази та висновки експертів. Докази надаються (або повідомляється про їх наявність) посадовій особі, яка здійснює провадження у справах про порушення митних правил, чи до органу, який розглядає справу по суті. В останньому випадку це процесуальне право особи може бути реалізоване до початку розгляду справи по суті. Питання про прийняття доказів після цього строку вирішується лідируючим суб’єктом залежно від обставин справи.

Аналіз матеріалів правоохоронної діяльності, здійснений автором, засвідчив, що досить часто особи, які притягаються до відповідальності, подають в митні органи висновки, акти, довідки й інші документи, що містять результати досліджень, вимагаючи визнати їх висновками експерта. Так, наприклад, згідно з матеріалами справи № 225/6000/2005 Одеської митниці, громадянин В. не погодився з результатами експертного дослідження, проведеного Одеським краєзнавчим музеєм відповідно до постанови про призначення експертизи, виданої Одеською митницею. Він представив результати дослідження, проведеного експертами ЗАТ “Факторіал”, які вимагав визнати висновком експерта. Законодавчо це питання не визначено, але на практиці, якщо ці документи були підготовлені не за дорученням посадових осіб митних органів, у провадженні яких знаходиться справа про порушення митних правил, висновками експерта вони не є. Такі документи визнаються доказами тільки у випадку, якщо вони мають ознаки речових або письмових доказів.

Подання доказів особою є не лише важливим засобом захисту її інтересів від пред’явлених обвинувачень, але й засобом встановлення об’єктивної істини в справі. Разом з тим, обов’язок доказування, елементами якого є збирання, дослідження та оцінка доказів, покладається на відповідних лідируючих суб’єктів, тому перекладати цю функцію на інших суб’єктів провадження неприпустимо. Особа, яка притягається до відповідальності, діє виключно у своїх інтересах, а тому її участь у доказуванні полягає в поданні доказів, які вигідні, насамперед, їй самій. Необхідно пам’ятати, що визнання особою, яку звинувачують у вчиненні митного правопорушення, своєї вини не є підставою для припинення отримання доказової інформації, необхідної для розв’язання справи. Такий факт не звільняє лідируючого суб’єкта, який розглядає справу, від обов’язку прискіпливо дослідити всі обставини справи про порушення митних правил, інакше цим буде поставлено під сумнів виконання завдань провадження, передбачених ст. 245 КпАП України.

Іншою складовою сукупності прав особи, яка притягається до відповідальності, є її правова можливість заявляти клопотання. Адміністративно-деліктне законодавство не містить нормативно закріпленого визначення поняття “клопотання”, проте зі змісту ст. 3 Закону України “Про звернення громадян” [Про звернення громадян: Закон України від 2 жовтня 1996 р. № 393/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 47. – Ст. 256.] випливає, що клопотання – це письмове звернення громадянина з проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством його прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства, чи недоліки в діяльності державних органів, чи визнання за ним відповідного статусу, права чи свободи тощо.

Чинне процесуальне законодавство містить певну суперечність, пов’язану з можливістю заявити клопотання та строками його розгляду. Відповідно до змісту ст. 366 МК України особа, яка притягається до відповідальності, має право заявляти клопотання лише під час розгляду справи, що не узгоджується з п. 5 ст. 278 КпАП України, відповідно до якого уповноважена посадова особа зобов’язана вирішити питання щодо задоволення клопотання особи, яка притягається до відповідальності, її законного представника і адвоката ще при підготовці справи про адміністративне правопорушення до розгляду. Вважаємо, що при розв’язанні цієї колізії необхідно керуватися нормами адміністративного законодавства про відповідальність, адже стаття МК України обмежує правові можливості учасників провадження захисту своїх прав та законних інтересів. Як свідчить аналіз практики юрисдикційної діяльності митних органів, підпорядкованих Південній регіональній митниці, посадові особи розглядають 91% клопотань, заявлених як до моменту розгляду справи, так і заявлених під час її розгляду. При цьому клопотання розглядаються невідкладно, але не пізніше п’ятнадцяти днів від дня їх отримання.

Разом з тим необхідно акцентувати увагу на існуванні й інших неврегульованих нормативно питань. В залежності від ситуацій при розгляді справи клопотання може, по-перше, не вимагати додаткових дій щодо перевірки дій та матеріалів, а тому може бути вивчене під час розгляду справи; по-друге, вимагати додаткової перевірки дій та матеріалів, для здійснення якої лідируючому суб’єкту необхідний час, на який і переноситься розгляд справи (з урахуванням вимог ст. 389 МК України); по-третє, вимагати здійснення додаткових перевірочних дій, для здійснення яких необхідно повернути справу на додаткову перевірку з винесенням відповідної постанови у справі про порушення митних правил і, відповідно, перенесенням розгляду справи по суті на невизначений строк (з урахуванням строків, передбачених ст. 328 МК України).

У свій час в юридичній літературі вже були здійснені спроби конкретизувати питання правового регулювання даного процесуального права. Так, Г.П. Бондаренко пропонував, щоб за особою, яка притягається до відповідальності, було прямо закріплене право заявляти клопотання про додаткову перевірку, проведення експертизи, залучення до справи нових матеріалів, виклики свідків [26, с. 140]. Проте КпАП виокремлює лише один різновид клопотання – клопотання про відкладення розгляду адміністративної справи. Вважаємо, що більш детальне унормування в чинному законодавстві основних різновидів клопотання особи, яка притягається до відповідальності, як, зрештою, й інших учасників провадження, сприяло б розширенню права на захист, більш повному та об’єктивному розгляду справи.

Вважаємо, що заявлення клопотання учасниками провадження у справах про порушення митних правил, в тому числі й особою, яка притягається до відповідальності, повинно бути вмотивованим та містити вагомі аргументи, які можуть виплинути на результати справи. Метою реалізації даного права особою, яка подає таке звернення, є припинення порушень законності на різних стадіях провадження в справах про порушення митних правил.

Аналогічний характер має й право особи, яка притягається до відповідальності, заявляти відводи іншим суб’єктам провадження в справах про порушення митних правил. Реалізація цього права повинна забезпечуватися з боку лідируючих суб’єктів. Традиційно склалося, що право на відводи в основному використовується в кримінальному та цивільному процесі, проте воно є необхідним елементом захисту прав і законних інтересів особи й у адміністративному провадженні.

Відвід повинен бути мотивований і заявлений до початку розгляду справи по суті. Заявляти відвід після цього можна лише у випадках, коли про підставу відводу суд або особа, яка заявляє відвід, дізналися після початку розгляду справи по суті.

Проте аналіз матеріалів розгляду справ про порушення митних правил за участю митних органів свідчить про одиничні випадки відводу лідируючих суб’єктів провадження. Таку ситуацію можна пояснити існуванням норми, закріпленої в ст. 373 МК України, яка є новою для адміністративно-деліктного законодавства. Законодавець намагаючись мінімізувати упередженість з боку посадових осіб митних органів, уповноважених на здійснення провадження в справах про порушення митних правил, встановив обмеження щодо їх участі у провадженні.

Ще одним правом особи, яка притягається до відповідальності, є право давати усні та письмові пояснення, які можуть бути як по суті, так і не по суті обвинувачення, а також можуть містити посилання на фактичні обставини справи. Пояснення особи виступають як засоби її захисту від висунутих до неї обвинувачень. Особливістю пояснень особи, яка притягається до відповідальності, є те, що в них з’ясовуються факти, пов’язані з її власною поведінкою. У цьому випадку досить важко неупереджено викласти інформацію про відомі факти, адекватно оцінювати ситуацію, не намагаючись пояснювати свої дії чи бездіяльність. Окрім того, варто пам’ятати, що коли особа дає такі пояснення, вона має безпосередню особисту зацікавленість у підсумковому результаті справи. З огляду на це, на зміст пояснення впливають такі мотиви: спростування обвинувачення, намагання уникнути адміністративного покарання чи намагання мінімізувати наслідки застосування адміністративного стягнення. Пояснення особи, яка притягається до відповідальності, у більшості випадків є доказами у справі. Підставою для накладення адміністративних стягнень є не відсутність у поясненнях особи виправдовувальних доказів, а наявність доказів, зібраних зі справи митними органами. Тому обов’язок доказування своєї невинуватості за допомогою подання пояснень не можна покладати на особу, яка притягається до відповідальності, бо це суперечить завданню встановлення істини зі справи, спонукає митні органи до пасивності. Крім того, це не сумісно з принципом забезпечення порушнику права на захист.

У цьому контексті необхідно згадати конституційну норму (ст. 63 Конституції України), відповідно до якої особа не несе відповідальності за відмову давати пояснення щодо себе, оскільки це частина її прав на захист від підозри або обвинуваченні у вчиненні митного правопорушення. Ніхто не може примусити даного учасника провадження давати пояснення, адже це його право, а не обов’язок. Особа має право як цілком відмовитися від дачі пояснень, так і не відповідати на питання, що ставлять його в скрутне становище. Так, наприклад, за результатами досліджень матеріалів справ, проведених автором у Одеській митниці, 37 % осіб, які притягаються до відповідальності, відмовляються давати будь-які пояснення стосовно обставин справи.

Разом з тим, з одного боку, право давати пояснення – це важлива процесуальна гарантія, що дозволяє забезпечити повне, об’єктивне та всебічне з’ясування обставин справи, вирішення її відповідно до вимог закону, з іншого – аргументи, що містяться у поясненнях, слугують джерелом інформації для лідируючих суб’єктів, які розглядають справу та вирішують її по суті, і тим самим пояснення впливають на оцінку протиправного діяння.

Аналіз юрисдикційної діяльності митних органів виявив ряд недоліків, пов’язаних з практичною реалізацією права особи, яка притягається до відповідальності, давати пояснення. Так, наприклад, особа, яка підозрюється у вчиненні порушення митних правил, в момент складання протоколу про порушення митних правил по факту вчинення митного правопорушення опитується як свідок з приводу її власних дій або дій інших осіб із попередженням про адміністративну відповідальність за відмову або ухилення від дачі пояснень. Вчинення таких дій у провадженні в справах про порушення митних правил абсолютно неприпустимо, оскільки опитування як свідка цього учасника провадження позбавляє його можливості здійснити своє право на захист і тому не може бути визнано як таке, що не відповідає процесуальним вимогам МК України та чинного законодавства [153, с. 53].

Норми МК України та законодавства про адміністративну відповідальність прямо чи опосередковано зачіпають ряд конституційних прав особи, яка притягається до відповідальності. Вважаємо, що до таких прав належить, насамперед, право на повагу до її гідності та захисту честі й гідності, право особистої недоторканності, право на невтручання в особисте життя, право на інформацію, право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої збиранням, використанням та поширенням недостовірної інформації, право вільного залишення України, право власності тощо. Таким чином, лідируючим суб’єктам, уповноваженим на здійснення провадження та винесення рішення в справі про порушення митних правил, необхідно враховувати ці конституційні права та не допускати їх порушення.

Обов’язковою умовою аналізу адміністративно-процесуального статусу особи, яка притягається до відповідальності за порушення митних правил, є дослідження процесуальних гарантій, які забезпечують реалізацію та захист прав і законних інтересів особи при притягненні її до адміністративної відповідальності. Вивчаючи гарантії реалізації процесуальних можливостей особи, яка притягається до адміністративної відповідальності за порушення митних правил, неможливо не враховувати напрацьовані юридичною наукою теоретичні надбання щодо поняття та класифікації гарантій. Як юридична категорія гарантії мають застосування в усіх галузях національної системи права, проте в основному їх дослідженням займалися представники теорії права. Стосовно ж сфери адміністративного права та процесу ця проблема, на жаль, належного наукового розв’язання не отримала. Гарантії діяльності суб’єктів провадження в справах про порушення митних правил взагалі залишилися поза увагою науковців. Розуміння юридичних гарантій прав, законних інтересів та обов’язків учасників досліджуваного провадження генетично пов’язано з поняттям гарантії прав і свобод людини.

Питання щодо поняття та системи юридичних гарантій в юридичній літературі залишається і дотепер невирішеним. Так неоднозначність поглядів свідчить про відсутність чітких критеріїв розмежування сукупності політичних, організаційних, соціальних та, власне, юридичних засобів, за допомогою яких забезпечується реалізація та охорона законних прав, інтересів та обов’язків учасників правовідносин. Не вступаючи в дискусію з даного питання, відзначимо, що більш виваженою та обґрунтованою вважаємо позицію, М.В. Вітрука, В.В. Малькова, М.М. Тищенка та інших науковців, які вважають, що юридичні гарантії – це закріплені в законодавстві засоби, які безпосередньо забезпечують правомірну реалізацію та охорону (захист) прав, обов’язків та законних інтересів особи [32, с. 200]. Вони пропонують виокремлювати в якості елементів юридичних гарантій не тільки нормативно-правові засоби, а й відповідну діяльність спеціальних органів держави [112, с. 39].

На думку М.М. Тищенка, це означає, що разом з нормативно-правовими засобами юридичні гарантії включають у себе відповідні способи забезпечення законності прав, законних інтересів та обов’язків громадян. [220, с. 163-164]. Він вважає, що хоча поняття “спосіб” та “засіб” близькі за своїм значенням, вони не тотожні. Спосіб – це відображення дії, прийом використання засобу, шлях реалізації засобу, тобто діяльність учасника провадження. Як засіб виступає те, що слугує меті, є ніби знаряддям її досягнення. Іншими словами, поняття способу необхідно поєднувати з певною діяльністю щодо використання засобу.

Гарантії прав та свобод людини у вітчизняній енциклопедичній юридичній літературі розглядаються як умови, засоби та способи, які забезпечують здійснення в повному обсязі і всебічну охорону прав та свобод особи. Поняття “гарантії” охоплює всю сукупність об’єктивних та суб’єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію прав та свобод, на усунення можливих перешкод їх повного або належного здійснення. В свою чергу, правові гарантії визначаються як встановлені законом засоби забезпечення використання, дотримання, виконання і застосування норм права [233, с. 455]. Пропонується виокремлювати організаційно-правові та нормативно-правові гарантії, останні поділяються на матеріальні та процесуальні.

Важливе значення має й класифікація гарантій, представлена М.В. Вітруком, який запропонував виокремлювати серед юридичних гарантій гарантії реалізації прав, обов’язків і законних інтересів та гарантії їх охорони [32, с. 203-225].

Використовуючи надбання попередників, пропонуємо в якості процесуальних гарантій реалізації прав, законних інтересів та обов’язків особи, яка притягається до адміністративної відповідальності за порушення митних правил, визнати такі правові гарантії: конкретизація меж правових можливостей (прав, законних інтересів та обов’язків) особи; чітке нормативне закріплення юридичних фактів, з якими особа набуває статусу підозрюваного у вчиненні митного правопорушення; процесуальні форми реалізації особою своїх прав та обов’язків; заходи правового захисту особою своїх прав та законних інтересів; заходи нагляду та контролю за процесуальною діяльністю інших суб’єктів адміністративного провадження тощо.

Досить конструктивною та перспективною виглядає позиція відомого вітчизняного адміністративіста Є.В. Додіна, який справедливо зазначає, що важливе місце в системі правових гарантій від безпідставного притягнення до адміністративної відповідальності займають гарантії, закріплені нормами адміністративного процесуального права. Вони складаються з загальних гарантій законності та гарантій, направлених на охорону прав громадян на окремих стадіях процесу [46, с. 19].

Можливість оскарження особою, щодо якої винесено постанову про накладення адміністративного стягнення, що передбачена ст. 336 МК України, та процедура реалізації цього процесуального права, унормована в главі 61 цього галузевого кодифікованого акта, є прикладом таких гарантій. Право на оскарження постанови в справі про порушення митних правил є однією з найбільш важливих гарантій захисту прав особи, яка притягається до відповідальності. Її можна вважати однією з форм перевірки законності та обґрунтованості винесеної постанови в досліджуваному адміністративному провадженні, найбільш швидкого виправлення припущених помилок, виявлення недоліків у діяльності митних органів та їх посадових осіб. Інститут оскарження має забезпечувати застосування справедливих заходів впливу на осіб, які вичинили митні правопорушення.

Характеризуючи інститут оскарження в справах про порушення митних правил, Б.Н. Габрічідзе зазначає: “Вказаний інститут свідчить про демократизм митної справи в цілому та процедури здійснення митної діяльності. Право на оскарження є одним з інструментів демократичного контролю встановлення порушеного права і справедливості в процесі митної діяльності. Можливість оскаржити рішення митних органів і їх службових осіб розповсюджується на всі найважливіші форми реалізації митними органами і їх службовими особами своєї компетенції – на їх рішення, дії чи бездіяльність” [210, с. 220].

Аналізуючи порядок оскарження постанов про накладення адміністративного стягнення, слід звернути увагу на альтернативність у обранні державного органу, до якого можна подати скаргу. Відповідно до ст. 393 МК України постанова у справі про порушення митних правил може бути оскаржена суб’єктом оскарження залежно від організаційного рівня митного органу, що виніс постанову, або до регіональної митниці, або до Держмитслужби України, або до місцевого суду. Скарга подається за місцезнаходженням того митного органу, що виніс відповідну постанову.

Якщо ж постанова митного органу одночасно оскаржується до митного органу вищого рівня та до суду і суд приймає скаргу до розгляду, розгляд аналогічної справи митним органом вищого рівня припиняється.

Скарга на постанову митного органу подається протягом десяти днів з дати отримання копії постанови у справі або повідомлення про прийняте рішення.

Дотримання встановленого строку для подання скарги може бути підтверджене квитанцією або датою на поштовому конверті, даними журналів реєстрації вихідної/вхідної кореспонденції, іншими відомостями. Якщо закінчення строку припадає на неробочий день, то останнім днем строку вважається перший наступний за ним робочий день. Строк не вважається пропущеним, якщо скарга була здана на пошту чи передана іншими відповідними засобами зв’язку до його закінчення. У разі пропуску цього строку з поважних причин він за письмовою заявою може бути поновлений митним органом або судом, який повинен розглядати скаргу.

Регіональні митниці та Держмитслужба України повинні забезпечувати виконання митного законодавства України митними органами регіону та, відповідно, усією системою митних органів, у зв’язку з чим здійснюють контроль за дотриманням підпорядкованими митницями чи регіональними митницями законності при провадженні справ про порушення митних правил. Вони розглядають у встановленому порядку звернення, заяви та скарги громадян і суб’єктів господарювання щодо питань здійснення митних процедур і вживають заходів щодо усунення недоліків. Начальник митного органу вищого рівня, його заступники мають право з метою здійснення контролю вимагати від підлеглих митних органів матеріали будь-яких справ про порушення митних правил. В разі безпідставного складання протоколу, неповноти або необ’єктивності провадження, вказані посадові особи або припиняють провадження таких справ, або направляють їх для додаткової перевірки.

Як уже зазначалось, ст. 393 МК України передбачає можливість оскарження постанови в справі про порушення митних правил до суду і особливих відмінностей не має. Скарга розглядається судом з викликом скаржника і в разі необхідності представника митного органу або посадової особи, якими винесено постанову. Суд повинен розглянути скаргу не пізніше десяти днів від дня її отримання.

Рішення суду щодо скарги на постанову в справі про порушення митних правил є остаточним і оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Його можна опротестувати тільки в порядку нагляду на загальних підставах.

Разом з тим особа, яка притягається до відповідальності за порушення митних правил, повинна додержуватись вимог, передбачених МК України, тобто виконувати процесуальні обов’язки, визначені чинним законодавством. Ці обов’язки – покладена державою і закріплена в правових нормах міра належної поведінки особи [9, с. 192]. Правові норми, що встановлюють обов’язки даного учасника провадження, як і його права, містяться в різних статтях у МК України. До основних з них належать:

– обов’язок добросовісно користуватись процесуальними правами (ст. 366 МК України);

– обов’язок не пізніше, як через 5 днів подати документи, які необхідні для розгляду справи (ст. 376 МК України);

– обов’язок представити зразки підпису, почерку (ст. 382 МК України);

– обов’язок відшкодувати витрати у справі, якщо громадянина визнано винним (ст. 385 МК України);

– обов’язок виконати постанову про накладення стягнення по справах про порушення митних правил (ст. 398 МК України) тощо.

Отже, адміністративно-правовий статус особи, яка притягається до відповідальності за порушення митних правил, як учасника, який відстоює у справі особистий інтерес, являє собою сукупність процесуальних прав, обов’язків та гарантій їх реалізації, що забезпечують його процесуальну діяльність як самостійного учасника провадження в справах про порушення митних правил. Цілком очевидним є той факт, що чинний МК України набагато змістовніше визначає адміністративно-процесуальний статус особи, яка притягається до адміністративної відповідальності за вчинення митного правопорушення. У кодексі міститься низка положень, що вирізняються своєю ґрунтовністю та доцільністю і є новими для адміністративно-деліктного законодавства. Проте кодекс містить ряд недоліків, усунення яких значною мірою сприятиме забезпеченню законності у сфері митно-правового регулювання суспільних відносин й підвищенню ефективності реалізації учасниками провадження в справах про порушення митних правил своїх прав.

У практичній діяльності митних органів подекуди зустрічаються випадки, коли особа, яка притягається до відповідальності за порушення митних правил, в силу тих чи інших причин не може самостійно реалізувати свої процесуальні права. За таких умов до участі у провадженні залучаються представники.

У ст. 367 МК України Законні представники можуть доручити участь у справі іншій особі, обраній ними як представник.

В юридичній літературі справедливо вказувалося, що законне представництво являє собою матеріально-правовий аспект, призначення якого полягає в захисті прав і інтересів осіб, неспроможних самостійно здійснювати свої суб’єктивні права й обов’язки за віком чи станом здоров’я [95, с. 91]. Безсумнівно, що участь у провадженні законних представників особи, яка притягується до відповідальності, має важливе значення. Вона виступає додатковою гарантією охорони прав і законних інтересів цієї особи, дозволяє з найбільшою повнотою з’ясувати причини та умови, що сприяли скоєнню порушення митних правил.

Для участі в провадженні в справах про порушення митних правил законні представники зобов’язані надати особі,в провадженні якої знаходиться справа, документи, що підтверджують їхні родинні зв’язки чи їхні повноваження (паспорт, свідоцтво про народження, рішення про усиновлення, про встановлення опіки тощо).

Представниками також можуть бути й інші особи, які діють на підставі нотаріально посвідченого доручення. Доручення на право бути представником особи, що притягується до відповідальності за порушенням митних правил,можуть бути також засвідчені на підприємстві, де працюють ці особи, або в управлінні будинками, де вони проживають; військовослужбовці – у відповідній військовій частині. Особи, які проживають у населених пунктах, де немає нотаріальних контор, – у виконавчому комітеті сільської, селищної, міської ради; особи, які перебувають на лікуванні, – у відповідному лікувальному закладі.

Представник може брати участь у провадженні як разом з особою, яка притягається до відповідальності, так і за її відсутності. Іншими словами, особиста участь у провадженні у справі не позбавляє особу, яка притягується до відповідальності, права мати в цій справі представника.

Представник не має права використовувати інтереси особи, які він представляє, їй на шкоду. Він не може бути свідком щодо обставин, які йому стали відомі у зв’язку з виконанням обов’язків представника.

Представники мають право ознайомитися з матеріалами справи; робити з них витяги, одержувати копії рішень, постанов та інших документів, що є в справі, бути присутніми під час розгляду справи в митному органі та брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи; від імені особи, інтереси якої вони представляють, подавати доводи, міркування та заперечення. Крім прав, загального переліку прав, якими володіє представник, існує ряд додаткових правових можливостей, реалізація яких вимагає особливої процедури. Так можливість передачі повноважень третій особі (передоручення), оскарження постанови митного органу або суду (судді), одержання товарів або грошових сум у разі їх повернення повинні бути спеціально обумовлені у виданому йому дорученні.

На практиці не виключається можливість присутності законного представника при порушенні митних правил або володіння ним тією чи іншою інформацією, що має значення у справі. У зв’язку з цим, на думку окремих дослідників, варто було б передбачити на законодавчому рівні можливість опитування законного представника як свідка. Але при цьому треба враховувати ту обставину, що пояснення законного представника може мати виправдовувальний чи обвинувальний ухил, викликаний його визначеною зацікавленістю в результаті справи. Тому митний орган (посадова особа), що розглядає справу про порушення митних правил, повинен враховувати цей фактор при оцінці зазначених вище пояснень [55, с. 94].

Разом з тим у чинному законодавстві встановлено обмеження щодо осіб, які можуть бути представниками осіб, які притягаються до відповідальності за порушення митних правил. Так не можуть бути представниками осіб, які притягуються до відповідальності:

– особи, які не досягли повноліття;

– особи, над якими встановлено опіку, піклування;

– адвокати, які прийняли доручення про надання юридичної допомоги з порушенням правил, установлених законодавством України про адвокатуру, а також особи, виключені з колегії адвокатів.

Крім того, посадові особи митної служби України, а також судді, слідчі й прокурори не можуть бути представниками осіб, які притягуються до відповідальності, крім випадків, коли вони діють як батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники цих осіб.

До групи учасників провадження, які мають особисту зацікавленість у результатах справи, належить і захисник, якого самостійно обирає особа, яка притягується до відповідальності за порушення митних правил, з-поміж осіб, які є спеціалістами в галузі права та за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням суб’єкта господарювання, що здійснює свою діяльність у сфері ЗЕД.

Можливість отримання особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, правової допомоги в провадженні в справах про порушення митних правил є однією з найважливіших складових реалізації конституційного принципу пріоритетності забезпечення прав і свобод людини в адміністративному процесі, дієвим засобом обмеження можливих порушень з боку лідируючих суб’єктів досліджуваного адміністративного провадження, ключовою гарантією захисту прав учасників адміністративно-деліктного процесу, що є цілком актуальним у сучасних умовах.

Право кожної особи на правову допомогу випливає з норм міжнародного законодавства – ст. 11 Загальної декларації прав людини та громадянина [64], ч. 3 ст. 14 Міжнародного акта про громадянські та політичні права [125], п. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [91]. З урахуванням цих загальновизнаних норм міжнародного права у Конституції України (ст. 59) фактично відтворено відповідні правові приписи, відповідно до яких кожному гарантується право на правову допомогу та вільний вибір захисника своїх прав. Уточнення та деталізація зазначеної конституційної норми в чинному законодавстві відбувається за допомогою норм МК України, КпАП України, Закону України “Про адвокатуру” та інших нормативно-правових актів.

Зазначені нормативні акти, закріплюючи право особи на правову допомогу, не розкривають змісту такої допомоги, проте, як прямо зазначено в рішенні Конституційного суду України від 26.11.00 р. № 13-рп/2000 (справа про право вільного вибору захисника) [185], право на правову допомогу – це гарантована Конституцією України можливість фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги. За такого тлумачення норми Основного закону, по-перше, було припинено дискусію щодо тотожності чи відмінності понять “правова допомога” та “юридична допомога”; по-друге, це надало можливість обґрунтувати неоднорідність діяльності щодо надання такої допомоги. Так, на думку В. Андрусєва, види правової допомоги умовно можна об’єднати в такі групи [15, с. 127-130]:

– консультативні та пов’язані з ними види правової допомоги (надання усних і письмових консультацій, довідок чи роз’яснень з правових питань; проведення юридичних експертиз та складання висновків за їх результатами; складання скарг, клопотань, інших процесуальних документів);

– представницько-захисні види правової допомоги (пов’язані з представництвом чи захистом інтересів зацікавлених у такій допомозі учасників провадження в органах виконавчої влади (митних органах), суді).

Побіжний аналіз митного законодавства в частині, що регламентує порядок притягнення до адміністративної відповідальності за вчинення митних правопорушень, практики його застосування дозволяє зробити висновок про недостатньо ефективний рівень законодавчого регулювання питання забезпечення права на юридичну допомогу особі, яка притягається до адміністративної відповідальності. Така ситуація вимагає його вдосконалення, що знаходить своє бачення у відповідній науковій та публіцистичній літературі.

Як вже зазначалося, участь захисника в справі про порушення митних правил зумовлена, насамперед, необхідністю надання особам, які притягуються до відповідальності, кваліфікованої юридичної допомоги для захисту їхніх прав і законних інтересів, а відтак більш ефективно та на вищому фаховому рівні реалізовувати їхнє право на захист. Рішення про необхідність залучення до справи захисника залежить від волі цієї особи. Таке рішення вона приймає самостійно на свій власний розсуд.

У сучасній юридичній та довідково-енциклопедичній літературі відсутні єдині підходи до визначення поняття “захисник”. Тому, виходячи з аналізу юрисдикційної діяльності митних органів, можемо констатувати, що в провадженні в справах про порушення митних правил у якості захисника найчастіше виступає адвокат чи посадова особа юридичного підрозділу суб’єкта господарювання. Така ситуація є типовою і для інших різновидів провадження в справах про адміністративні правопорушення, про що вже неодноразово наголошувалося в сучасній адміністративно-правовій літературі [195, с. 73]. Найбільш змістовно досліджуються питання процесуального статусу захисника в літературі, що присвячена проблемам кримінального чи цивільного процесу. Така ситуація дозволяє констатувати відсутність у сучасній адміністративно-правовій літературі комплексних наукових досліджень, присвячених участі захисника в адміністративному провадженні.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України “Про адвокатуру” [168], адвокат – це особа, яка має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склала кваліфікаційні іспити, одержала свідоцтво на право займатися адвокатською діяльністю та прийняла присягу адвоката в Україні.

Вважається, що адвокат внаслідок особливих вимог, що пред’являються до нього, є фахівцем більш високого рівня, ніж інші захисники. Тобто є тією особою, яка може надати кваліфіковану допомогу, про яку йдеться у ст. 59 Конституції України. Перевагою адвоката як учасника даного різновиду адміністративного провадження перед іншими суб’єктами провадження, які надають правову допомогу, є те, що він користується правом адвокатської таємниці, сутність якої полягає в тому, що вся інформація, яка стала йому відомою в процесі професійної діяльності, стосовно особи, якій він надає правову допомогу, не підлягає розголосу. Жоден лідируючий суб’єкт провадження не має законних повноважень на витребування в адвоката інформації про особу, інтереси якої він представляє. Інші захисники такого права не мають. Особливості процесуального статусу адвоката мають важливе значення для особи, яка притягається до відповідальності і яка звернулася за правовою допомогою.

У цьому контексті заслуговує на увагу також уточнення місця та ролі адвоката у провадженні в справах про адміністративні правопорушення та в провадженні в справах про порушення митних правил, зокрема. В адміністративно-правовій літературі точиться дискусія: адвокат – це захисник чи представник особи [194, с. 72]. Поділяємо позицію Т.О. Коломоєць, яка зазначає, що процесуальний статус адвоката має подвійний характер: по-перше, він є уповноваженою особою, по-друге, - самостійною процесуальною фігурою [84, с. 164]. Аналіз рішення Конституційного суду України від 26.11.00 р. № 13-рп/2000 (справа про право вільного вибору захисника) [185], а також перспективного адміністративно-процесуального законодавства (проекту Кодексу України про адміністративні проступки, зареєстрованого у Верховній Раді України 26 травня 2004 р. № 5558) підтверджує правомірність такої позиції подвійного статусу захисника (адвоката) – і як представника, і як самостійного процесуального учасника адміністративно-деліктного провадження.

Для допуску до участі в провадженні адвокат має пред’явити ордер адвокатського об’єднання або доручення чи угоду на ведення справи, видане особою, яка звернулася за правовою допомогою. Остаточно питання про допуск адвоката до участі в провадженні у справах про порушення митних правил вирішується лідируючим суб’єктом.

Аналіз правоохоронної діяльності митних органів свідчить, що в провадженні в справах про порушення митних правил громадяни досить рідко звертаються в юридичні консультації для оформлення представництва адвокатів у даній категорії адміністративних справ. Вважаємо, що такий стан значною мірою обумовлений низьким рівнем правової свідомості населення та посадових осіб. Здається, що умовна простота процедури адміністративного провадження та відносно невеликі розміри адміністративних санкцій за порушення митних правил також не сприяють активізації участі адвокатів у розгляді справ за участю пересічних громадян.

Найчастіше адвокат бере участь у провадженні в справах про порушення митних правил на стадії розгляду справи. Крім того, не виключається можливість участі адвоката й на стадії оскарження постанови в справі про порушення митних правил. Ефективність такої участі знаходить своє відображення в складених адвокатом процесуальних документах (клопотаннях, скаргах тощо), які вирізняються високим рівнем юридичної техніки та обґрунтованості вимог. Про важливість участі адвокатів у юридичному процесі, особливо в його юрисдикційній складовій, необхідність їх залучення до провадження в справах про адміністративні правопорушення вже неодноразово наголошувалося в юридичній літературі. Сприяння захисту прав і свобод громадян, представлення їх законних інтересів, надання юридичної допомоги залишаються головним завданням адвокатури й у наш час. Будучи важливим інститутом правової системи, що закликаний робити суттєвий внесок у всебічне зміцнення законності та правопорядку, пропаганду законодавства, прав громадян, адвокатура разом з тим являє собою важливий інструмент громадського контролю за законністю [27, с. 87].

Аналізуючи норми МК України та адміністративного законодавства про відповідальність, варто констатувати, що вони в цілому мають бланкетний характер. Тому з метою з’ясування адміністративно-процесуального статусу адвоката в провадженні в справах про порушення митних правил необхідно звернутися до аналізу норм Закону України “Про адвокатуру”. Згідно зі ст. 6 зазначеного закону під час здійснення професійної діяльності (з урахуванням змісту досліджуваного провадження) адвокат має право:

– представляти і захищати права та інтереси громадян і юридичних осіб за їх дорученням у митних органах та судах, до компетенції яких входить вирішення відповідних питань;

– збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в справах про порушення митних правил:

а) запитувати й отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об’єднань, а від громадян – за їх згодою;

б) ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення документами й матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом;

в) отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань, опитувати громадян;

г) застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного законодавства;

д) доповідати клопотання й скарги на прийомі в посадових осіб та відповідно до закону одержувати від них письмові мотивовані відповіді на ці клопотання й скарги;

е) бути присутнім при розгляді своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати пояснення щодо суті клопотань і скарг;

є) виконувати інші дії, передбачені законодавством.

Разом з тим аналіз матеріалів діяльності адвокатів у провадженні в справах про порушення митних правил свідчить про утрудненість реалізації окремих прав останніми. Так, наприклад, звернення адвокатів до суб’єктів, визначених у ст. 6 відповідного закону щодо надання документів або їх копій, досить часто залишається без відповіді. Подібна ситуація також з використанням адвокатом свого права на отримання пояснень. Аналізована стаття в цій частині фактично є декларативною та на практиці не використовується, оскільки вона не знайшла свого уточнення та деталізації в чинному адміністративно-процесуальному законодавстві. Має негативний вплив на стан забезпечення правовою допомогою особи, яка притягається до відповідальності за порушення митних правил, відсутність відповідних правових приписів у МК України чи КпАП України щодо правової можливості захисника задавати питання іншим суб’єктам провадження, заявляти відводи, збирати докази.

Вважаємо недоліком відсутність в адміністративно-деліктному законодавстві норми, яка б передбачала обов’язкову участь у провадженні в справах про порушення митних правил захисника за умови прагнення до адміністративної відповідальності окремих категорій осіб, наприклад, неповнолітніх чи іноземців. В юридичній літературі вже зверталася увага на доцільність закріплення такого припису в адміністративному законодавстві [211, с. 38].

Варто погодитися із висловленими в літературі, присвяченій проблемам адміністративного права, пропозиціями щодо вдосконалення законодавчого регулювання процесуального статусу адвоката в провадженні в справах про адміністративні правопорушення: розширення його шляхом надання додаткових прав (фактично прирівнявши його у правах до прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності) [30, с. 90; 84, с. 164; 85, с. 398]. Крім того, норми КпАП України та МК України потребують приведення їх у відповідність до приписів Закону України “Про адвокатуру” щодо обсягу прав захисника-адвоката та захисника-фахівця в галузі права з метою надання рівних умов захисту особам, які потребують правової допомоги в провадженні у справах про порушення митних правил.

У ст. 7 Закону України “Про адвокатуру” визначені основні обов’язки адвоката. Серед них варто виокремити такі:

– при здійсненні своїх професійних обов’язків адвокат зобов’язаний неухильно додержуватися вимог чинного законодавства;

– використовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб;

– не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення, та відмовитися від прийнятого на себе захисту.

Аналіз практики діяльності адвокатів, пов’язаної з представництвом інтересів зацікавлених осіб у провадженні в справах про порушення митних правил, свідчить про те, що професійні обов’язки адвоката можуть бути визнані підґрунтям для формулювання переліку процесуальних обов’язків захисника в досліджуваному різновиді адміністративно-юрисдикційного провадження та про потребу їх нормативного закріплення в МК України. Вважаємо, що відсутність їх законодавчого закріплення в галузевому кодексі применшує ефективність правового захисту учасників даного адміністративного провадження, або ж, принаймні, в КпАП України, як основному нормативному акті законодавства України про адміністративну відповідальність.

Як уже зазначалося, відповідно до рішення Конституційного Суду України №13-рп/2000 від 16 листопада 2000 р. [185] захисниками в справі, в тому числі й тієї, яка перебуває в адміністративному провадженні, може бути будь-який фахівець у галузі права, який за законом має право на надання юридичної допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Процесуальною підставою участі в справі такого захисника є нотаріально засвідчене доручення, в якому зазначаються конкретні права захисника та термін дії доручення.

Як було вказано вище, таким захисником у досліджуваному провадженні, як правило, виступає посадова особа юридичного підрозділу суб’єкта господарювання. Такий представник користується всіма процесуальними правами, що передбачені ст. 368 МК України, а також повноваженнями, наданими керівним органом суб’єкта господарювання, інтереси якого він представляє, та власною посадовою інструкцією.

Захисник є самостійним учасником розгляду справи про порушення митних правил, він не заміняє особу, яка притягається до відповідальності, а діє поряд з нею. Навіть якщо особа визнає себе винною у скоєнні порушення митних правил, захисник вправі за наявності для цього підстав відстоювати перед державним органом, який розглядає його справу, невинуватість чи менший ступінь антигромадської спрямованості дій особи, інтереси якої він представляє.

В юридичній літературі тривають дискусії з приводу моменту участі захисника в провадженні в справах про адміністративні правопорушення. У ст. 268 КпАП України та ст.ст. 366, 368 МК України законодавець однозначно формулює припис, відповідно до якого процесуальним моментом вступу захисника в справу про порушення митних правил є стадія розгляду справи. Разом з тим, така позиція законодавця суперечить ст. 29 Конституції України, відповідно до якої кожна особа має право користуватися правовою допомогою захисника з моменту затримання. З огляду на потребу практичної реалізації цієї та іншої конституційної норми, яка визначає, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст та спрямованість діяльності держави, вважаємо за необхідне внести зміни у чинне законодавство. Пропонуємо надати можливість особі користуватися правовою допомогою захисника в адміністративному провадженні з моменту складання протоколу про порушення митних правил чи здійснення адміністративного затримання.

Отже, участь захисника в провадженні в справах про порушення митних правил обумовлена необхідністю забезпечення прав та законних інтересів учасників досліджуваного провадження, насамперед, особи, яка обвинувачується у скоєнні порушення митних правил. Відповідно процесуальний статус захисника в даному адміністративному провадженні визначається з урахуванням природи та змісту його діяльності, яка є юридичним засобом надання зацікавленим особам правової допомоги.

Підвищення ефективності діяльності захисника в провадженні в справах про порушення митних правил неможливе без удосконалення відповідного законодавства, чіткого унормування його процесуального статусу в кодифікованому законодавчому акті, що має стати одним із перспективних напрямків подальших наукових досліджень у галузі митного та адміністративного права.

Формування правової держави неможливе без максимального забезпечення захисту прав і свобод громадян, надійного правового захисту всіх суб’єктів провадження в справах про порушення митних правил. Від цього залежить ефективність діяльності митних органів, що спрямована на реалізацію механізму забезпечення захисту прав і свобод громадян, законних інтересів кожної особи, держави й суспільства в цілому, встановлення й підтримання сталого правопорядку в сфері митно-правового регулювання суспільних відносин.

Таким чином, можна констатувати, що в чинній редакції галузевого кодифікованого акта більш детально та змістовно унормовано адміністративно-процесуальний статус учасників, які мають особисту зацікавленість у результатах розгляду справи. Разом з тим, МК України та законодавство про адміністративну відповідальність містить ряд прогалин та колізій, усунення яких значною мірою сприятиме забезпеченню законності при притягненні осіб, винних у скоєнні порушень митних правил, до адміністративної відповідальності, підвищенню ефективності захисту ними своїх прав та законних інтересів у адміністративно-деліктних відносинах за участю митних органів.