1.3. Процесуальні гаранти відповідача під час перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення адміністративними судами

Реалізації процесуальних прав та обов’язків відповідача в адміністративному процесі, в тому числі під час перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення, може заважати ряд як об’єктивних так і суб’єктивних обставин.

В етимологічному сенсі під “гарантією” розуміють слово за значенням порука, забезпечення, застава, завірення [80, с. 208]. У великому тлумачному словнику сучасної української мови слово “гарантія” тлумачать як поруку в чомусь, забезпечення чого-небудь [1, с. 222]. При цьому як зазначають в юридичній енциклопедичній літературі поняття “гарантії” охоплює всю сукупність об’ єктивних і суб’ єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію прав і свобод, на усунення можливих перешкод їх повного або належного здійснення. Правові гарантії - це передбачені законом засоби, способи, умови, які забезпечують здійснення в повному обсязі та всебічну охорону прав і свобод людини [2, с. 124].

О. Ф. Скакун під час дослідження системи гарантій прав, свобод та обов’язків людини й громадянина в демократичній державі дійшла висновку стосовно того, що під гарантіями прав, свобод та обов’язків людини й громадянина слід розуміти систему економічних, соціальних політичних, ідеологічних та юридичних умов, засобів і способів, що забезпечує їх фактичну реалізацію, охорону та надійний захист. У свою чергу, під юридичними гарантіями прав, свобод та обов’язків людини й громадянина слід розуміти систему нормативно визначених, організаційно оформлених способів і засобів, що забезпечують реальне втілення прав, свобод, обов’язків людини та громадянина. При цьому, як справедливо наголошує вчена, що без гарантій права, свободи й обов’ язки людини та громадянина перетворюються на своєрідні “заяви про наміри”, що не мають ніякої цінності ні для особи, ні для суспільства [13, с.

Дія правових гарантій спрямована передусім на забезпечення конституційного ладу, верховенства права, законодавства, утвердження правопорядку, охорони прав і свобод людини та громадянина, здійснення прямого народовладдя, державної влади та місцевого самоврядування [78, с. 544]. При цьому звертається увага на те, що держава, яка закріплює права та свободи особи в законодавстві, бере на себе певні зобов’ язання по створенню сприятливих умов для їх ефективного забезпечення:

- надавати громадянам справжні можливості для практичної реалізації ними своїх прав і свобод;

- охороняти права та свободи особи від можливих протиправних посягань;

- захищати права та свободи особи в разі їх незаконного порушення [2, с. 124].

Як справедливо зазначає А. М. Бірюкова в своєму дослідженні, що присвячено забезпеченню адвокатурою конституційного права обвинуваченого на захист у кримінальному процесі України, що точніше визначає зміст поняття “гарантія” переклад з мови походження цього терміна: “гарантія” походить від французького слова garantie - порука, тобто умова, яка забезпечує щось. При цьому вчена звертає увагу на те, що правові гарантії безпосередньо пов’язані з нормами права та їх реалізацією. Якщо звернутися до більш високого рівня узагальнень правових явищ, які забезпечують створення, застосування норм права, то в теорії права цим вимогам відповідає поняття механізму правового регулювання. Це система правових засобів, за допомогою яких забезпечується результативний правовий вплив на суспільні відносини [100, с. 364; 99, с. 88, 90].

Як справедливо було зазначено, що юридичні гарантії в залежності від форми їх закріплення можна поділити на:

- конституційні (загальні) - є базою гарантування прав, свобод та обов’язків громадян; по них можна робити висновки про характер забезпеченості прав, свобод та обов’язків громадян існуючим ладом у цілому.

- галузеві (адміністративно-правові, цивільно-правові, кримінально- правові тощо) - у поточних законах і підзаконних нормативно-правових актах передбачені процедури, механізми реалізації, охорони та захисту основних прав людини, що закріплені в Конституції Україні [13, с .

У контексті вищенаведеного варто зазначити, що належна нормативно-правова регламентація правового статусу особи, в тому числі відповідача в адміністративному процесі щодо перегляду адміністративними судами рішень у справах про адміністративні правопорушення, виступає суттєвою гарантією реалізації та захисту такого статусу. Разом із тим дослідженню правових засад реалізації процесуально-правового статусу відповідача під час перегляду рішень у справ про адміністративні правопорушення адміністративними судами, в тому числі визначення правових засад діяльності суб’єктів, які можуть отримати вищенаведений статус, буде присвячено підрозділ 2.1 представленої роботи. При цьому в рамках даного підрозділу для нас найбільший інтерес представляють конкретно визначені в процесуальному законодавстві засоби, за допомогою яких забезпечується реалізація прав та обов’язків відповідача в адміністративному процесі під час перегляду адміністративними судами рішень у справах про адміністративні правопорушення.

Вищезазначені гарантії отримали в науково-правових колах назву процесуальних гарантій.

Так, А. В. Руденко в своєму дослідженні, що присвячено становленню та здійсненню адміністративного судочинства цілком справедливо наголошує на тому, що серед юридичних гарантій особлива роль належить гарантіям процесуальним, тому що процес є формою життя матеріального права, реально втіленими в життя формально закріплені права та свободи можуть діяти лише при наявності процесуального забезпечення. Юридичний механізм реалізації правових норм передбачає наявність чіткої нормативної бази. Конституційні норми, що закріплюють права і свободи, досить чіткі, хоча багато з них не підкріплені поточним законодавством, юридичним механізмом реалізації, що утрудняє їхнє здійснення. При цьому вчений звертає увагу на те, що процесуальні гарантії - це система правових заходів, встановлених законом для забезпечення належного відправлення правосуддя, реалізації, втілення завдань судочинства [107, с.

У своєму дослідженні, що присвячено адміністративно- процесуальним гарантіям прав і свобод громадян О. В. Пабат звертає увагу на те, що процесуальні гарантії - це встановлені законом специфічні юридичні засоби процесуального забезпечення реалізації норм, які закріплюють матеріальні гарантії прав та свобод і потребують певного порядку втілення, наприклад, право на судовий захист, право на оскарження дій або бездіяльності адміністративних органів та їхніх посадових осіб, право на конституційне звернення реалізуються в процесуальній формі, яка визначена відповідними нормативними актами [102, с. 138-139; 101, с. 40].

Цілком слушною є думка, що процесуальні гарантії - це система правових засобів забезпечення успішного вирішення завдань правосуддя й охорони законних інтересів усіх осіб, які беруть участь у справі, що передбачає суворе дотримання встановлених законом форм і принципів судочинства, закріплення прав учасників процесу й умов їхньої реалізації, точне виконання обов’язків посадовими особами й органами, які здійснюють кримінально-процесуальну діяльність [104, с. 215; 105, с. 20]. І. Ф. Літвінова під час визначення процесуальних гарантій недоторканості житла чи іншого володіння особи в кримінальному процесі України дійшла висновку стосовно того, що процесуальні гарантії - це встановлені законом засоби та способи, що забезпечують виконання завдань кримінального судочинства та можливість реалізації всіма суб’єктами кримінального процесу своїх прав і виконання обов’язків [103, с. 32].

Таким чином, на підставі вищевикладеного можна дійти висновку, що під процесуальними гарантіями відповідача під час перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення адміністративними судами слід розуміти визначені на нормативно-правовому рівні конкретні засоби, за допомогою яких забезпечується реалізація його прав та обов’язків. При цьому вчені-процесуалісти однією з основних процесуальних гарантій відповідача в юридичному процесі, в тому числі адміністративному, називають зустрічний позов.

Зустрічний позов - це матеріально-правова вимога відповідача до позивача, що заявляється для сумісного розгляду з первісним позовом, оскільки задоволення його вимог виключає задоволення вимог позивача. Як справедливо було зазначено із цього приводу, що тактика зустрічного позову ґрунтується на відомому прийомі: найкраща оборона - це напад [108, с. 38]. Окрім цього варто погодитись із позицією О. В. Бобровника, який у своєму дослідженні, що присвячено третім особам у цивільному процесі України звертає увагу на те, що право на зустрічний позов - це адекватний засіб захисту прав відповідача, коли позивачем порушуються його права. Такий захист зумовлений тим, що відповідач не тільки протистоїть необґрунтованим або незаконним вимогам позивача, а перед судом постає як особа, права якої порушуються, оспорюються тощо [109, с. 117]. Зустрічний позов - це самостійний позов, що пред’являється відповідачем до позивача у вже виниклому процесі для спільного розгляду з первісним позовом. Зустрічний позов пред’ являється для сумісного розгляду з первісним позовом. Зустрічний позов може бути пред’явлений лише до первісного позивача (або одного з співпозивачів). При цьому зустрічний позов приймається до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов’язані та спільний їх розгляд є доцільним, зокрема, коли вони виникають з одних правовідносин, або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. Зустрічний позов має самостійний характер. це проявляється в тому, що суд може відмовити в задоволенні як первісного, так і зустрічного позову. Крім того, суд зобов’язаний вирішити зустрічні позовні вимоги по суті навіть у тому випадку, якщо вимоги первісного позову не вирішуються по суті [110, с. 122]

У контексті досліджуваного питання варто зауважити, що інститут зустрічного позову, не дивлячись на його важливість відсутній в адміністративному процесі, а використовується лише в господарському та цивільному процесах.

адміністративного судочинства порівняно з цивільним та господарським процесами. Аналогія закону на підставі статей 123, 124 Цивільного процесуального кодексу України не може бути застосована в адміністративному процесі, оскільки КАС України не передбачено об’ єднання справ за участі одних і тих же сторін, які в одній справі мають статус позивача, а в іншій - відповідача. Відповідач у справі може заявити

свої вимоги до позивача в формі окремого позову і таким чином реалізувати своє право на судовий захист [77]. Не дивлячись на позицію Вищого адміністративного суду України, на нашу думку, слід підтримати думку стосовно того, що запровадження інституту зустрічного позову в адміністративному процесі є цілком виправданим (з певними обмеженнями для суб’єктів владних повноважень щодо пред’явлення зустрічного позову), він виступатиме гарантією захисту прав як позивача, так і відповідача, сприятиме правильності вирішення спору між ними протягом розумного строку, виключатиме можливість винесення суперечливих судових рішень щодо взаємопов’язаних вимог, що виникають з одних

правовідносин [110, с. 123].

Розглядаючи процесуальні гарантії відповідача під час перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення адміністративними судами необхідно звернути увагу на одну із основних таких гарантій - заперечення проти адміністративного позову. При цьому, в українській мові під словом “заперечення” розуміють дію за значенням заперечити, тобто не погоджуватися з ким-, чим-небудь у чомусь, висловлювати протилежну думку або доказ проти чогось; виражати незгоду з чим-небудь рухом, поглядом тощо; не визнавати існування, значення, доцільність чого-небудь; заява про незгоду з ким-, чим-небудь, доказ проти чогось; спростування чого- небудь; знищення, подолання, заміна старого новим, попереднього наступним у процесі поступального розвитку; те, що своєю проявою, самим фактом свого існування заперечує що-небудь, свідчить про його неспроможність [1, с. 411-412]. Як справедливо було зазначено із цього приводу, що заперечення проти адміністративного позову виступають основним процесуальним засобом захисту відповідача від адміністративного позову. Під запереченнями проти адміністративного позову розуміються вимоги відповідача до суду щодо відхилення адміністративного позову внаслідок неправомірності виникнення чи продовження процесу або внаслідок необґрунтованості чи неправомірності позовних вимог [110, с. 120]. Заперечення проти позову - це письмові пояснення відповідача, які відхиляють або спростовують вимоги позивача, подані до суду після одержання ним копій ухвали про відкриття провадження в справі та позовної заяви [111, с. 94].

Відповідно до п. 5 ч. 5 ст. 107 КАС України в ухвалі про відкриття провадження зокрема повинно бути зазначена пропозиція відповідачу подати в зазначений строк письмові заперечення проти позову та докази, які у нього є. При цьому для суб’єкта владних повноважень - відповідача зазначається про його обов’язок надати у визначений судом строк у разі заперечення проти позову всі матеріали, що були або мали бути взяті ним до уваги при прийнятті рішення, вчиненні дії, допущенні бездіяльності, з приводу яких подано позов [8]. Варто зазначити, що заперечення проти позову можуть стосуватися всіх заявлених вимог чи їх певної частини або обсягу. Відповідач може подати кілька заперечень. Заперечення проти адміністративного позову можуть викладатися як в письмовій формі - в адресованій суду заяві, так і в усній формі - безпосередньо в судовому засіданні. Подання заперечень не обмежується певними часовими межами, а тому подати заперечення можна в будь-який час до виходу суду до нарадчої кімнати для ухвалення постанови по справі [110, с. 121].

У контексті досліджуваного питання варто зазначити, що заперечення відповідача проти позову можуть мати матеріально-правовий та процесуально-правовий характер. Так, матеріально-правові заперечення спростовують суть позову, вони полягають у тому, що відповідач оспорює матеріально-правову вимогу й тому, звичайно, заперечує можливість виникнення процесу за нею [111, с. 94]. Матеріально-правові заперечення проти адміністративного позову дозволяють відповідачу переконати адміністративний суд у необґрунтованості або неправомірності позовних вимог, вони стосуються суті позовних вимог. Такі заперечення мають на меті ухвалення адміністративним судом постанови про відмову в задоволені адміністративного позову. При цьому досягти вищенаведеної мети відповідач може в різний спосіб, залежно від конкретних обставин адміністративної справи. Матеріально-правові заперечення можуть бути пов’язані з:

1) необґрунтованістю позовних вимог, через:

- неповноту юридичного складу;

- відсутність відповідних доказів або їх недопустимість чи недостовірність;

- наявність фактів, що знесилюють факти, які складають підставу позову, неналежність сторони тощо;

2) з неправомірністю позовних вимог, через:

- неправильний вибір чи тлумачення позивачем норми матеріального права, що регулює спірні правовідносини;

- неправильний вибір позивачем способу захисту права тощо [110, с. 121].

У свою чергу, процесуально-правові заперечення обґрунтовують неправомірність виникнення або продовження процесу в справі в зв’язку з відсутність передумов для звернення позивачем до суду або порушення порядку його реалізації [111, с. 94]. Отже, процесуально-правові заперечення мають на меті:

1) залишення позовної заяви без розгляду внаслідок недотримання умов реалізації права на адміністративний позов [110, с. 121]. Так, відповідно до ст. 155 КАС України суд своєю ухвалою залишає позовну заяву без розгляду, якщо:

- позовну заяву подано особою, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності;

- позовну заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи;

- у провадженні цього або іншого адміністративного суду є адміністративна справа про спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;

- позивач повторно не прибув у попереднє судове засідання чи в судове засідання без поважних причин, якщо від нього не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності;

- надійшло клопотання позивача про відкликання позовної заяви;

- особа, яка має адміністративну процесуальну дієздатність і за захистом прав, свобод чи інтересів якої у випадках, встановлених законом, звернувся орган або інша особа, заперечує проти адміністративного позову і від неї надійшла відповідна заява;

- провадження в адміністративній справі було відкрито за позовною заявою, яка не відповідає законодавчо встановленим вимогам, і позивач не усунув цих недоліків у строк, встановлений судом;

- позивач до закінчення судового розгляду залишив судове засідання без поважних причин і не звернувся до суду із заявою про судовий розгляд за його відсутності;

- позовну заяву подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до адміністративного суду та суд не знайшов підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними [8].

2) закриття провадження в справі внаслідок відсутності передумов права на адміністративний позов [110, с. 121]. Відповідно до ст. 157 КАС України суд закриває провадження у справі:

- якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства;

- якщо позивач відмовився від адміністративного позову та відмову прийнято судом;

- якщо сторони досягли примирення;

- якщо є такі, що набрали законної сили, постанова чи ухвала суду з того самого спору та між тими самими сторонами;

- у разі смерті або оголошення в установленому законом порядку померлою особи, яка була стороною в справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва, або ліквідації підприємства, установи, організації, які були стороною в справі [8].

Окрім заперечення проти адміністративного позову до процесуальних гарантій відповідача під час перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення адміністративними судами належать дії відповідача щодо досягнення примирення через врегулювання публічно-правового спору шляхом взаємних із позивачем поступок і компромісів [110, с. 122]. При цьому слід звернути увагу на те, що відповідно до ч. 3 ст. 51 КАС України досягнення примирення на будь-якій стадії адміністративного процесу має наслідком прийняття судом рішення про закриття провадження в адміністративній справі [8] Також слід наголосити на тому, що нарівні з вищенаведеною процесуальною гарантією можна виокремити передбачену законодавством можливість позивача на будь-якій стадії адміністративного процесу відкликати адміністративний позов, що відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 155 КАС України має процесуальним наслідком постановлення адміністративним судом ухвали про залишення позовної заяви без розгляду [8].

Однією з найважливіших процесуальних гарантії відповідача в адміністративному процесі виступає можливість перегляду та оскарження судових рішень. Разом із тим, у нашому випадку, слід звернути увагу на той факт, що відповідно до ч. 2 ст. 171-2 КАС України рішення місцевого загального суду як адміністративного суду в справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності є остаточним та оскарженню не підлягає [8]. Іншими словами процесуальне законодавство позбавило осіб, які беруть участь у справі, в тому числі відповідача, гарантій щодо оскарження судових рішень у вищенаведеній категорії адміністративних справ, що на нашу думку є несправедливим. Так, наприклад, ст. 294 КпАП України передбачена можливість оскарження рішень місцевих загальних судів у справах про адміністративні правопорушення в апеляційному порядку, хоча і не передбачає можливості її касаційного перегляду. Зокрема, відповідно до вищенаведеної норми постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після її винесення, є остаточною й оскарженню не підлягає [18]. Отже, з аналізу вищенаведених законодавчих положень слідує, що рішення в справі про адміністративні правопорушення може бути оскаржено лише єдиний раз. При цьому в порядку адміністративного судочинства вищенаведене рішення не підлягає ані апеляційному, ані касаційному перегляду. У цьому контексті слід погодитись з позицією стосовно того, що в судовій практиці ще зустрічаються помилки через суб’єктивні (некомпетентність, неуважність, спрощений підхід тощо) та об’єктивні (складність правовідносин, численність співучасників тощо) причини, судами постановляються рішення, що не відповідають обставинам справи або нормам матеріального чи процесуального права. Тому національним законодавством в якості ще однієї гарантії захисту прав та інтересів, постановлення законного й обґрунтованого рішення по адміністративній справі передбачено можливість оскарження постанов та ухвал адміністративних судів [9, с. 419-420]. Таким чином, на нашу думку, в КАС України необхідно передбачити можливість оскарження судових рішень адміністративних судів, що були постановлені в провадженнях в справах з приводу перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення, хоча б в апеляційному порядку, що безумовно слугувало б суттєвою гарантією реалізації правого статусу не тільки відповідача по вищенаведеним категоріям адміністративних справ, а й всіх осіб, які беруть участь у справі.

Під процесуальними гарантіями відповідача під час перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення адміністративними судами запропоновано розуміти визначені на нормативно-правовому рівні конкретні засоби, за допомогою яких забезпечується реалізація його прав та обов’язків. При цьому серед вищенаведених гарантій слід виокремити: заперечення проти адміністративного позову (матеріально-правового та процесуально- правового характеру), мирову угоду, а також передбачену можливість

позивача відкликати адміністративний позов. Окрім вищенаведеного варто виокремити й не передбачені КАС України гарантії: зустрічний позов та оскарження судових рішень у вищенаведеній категорії адміністративних справ. Закріплення таких процесуальних гарантій на законодавчому рівні, шляхом внесення відповідних змін до КАС України посилить конституційні гарантії на судовий захист не тільки відповідача, а й всіх осіб, які беруть участь у справі. Використання відповідачем наданих йому національним законодавством процесуальних гарантій під час перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення адміністративними судами надасть йому можливість не тільки більш ефективно відстоювати свої права, свободи та інтереси при розгляді та вирішенні вищенаведеної категорії адміністративних справ, а й сприятиме забезпеченню та посиленню законності в сфері публічних правовідносин взагалі.