2.2. Принципи реалізації правового статусу відповідача під час перегляду рішень у справ про адміністративні правопорушення адміністративними судами

Не викликає сумніву, що діяльність відповідача під час реалізації свого правового статусу в адміністративному процесі, що пов’язаний з переглядом рішень у справах про адміністративні правопорушення повинна будуватися на певних непорушних засадах, що в науково-правових колах отримали назву “принципи”.

В українській мові під словом принцип розуміють основне вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії, ідеологічного напряму й таке інше; особливість, що покладена в основу створення або здійснення чого-небудь, спосіб створення або здійснення чогось [1, с. 1125]. Як справедливо зауважують в юридичній енциклопедичній літературі, що принцип - це основні засади, вихідні положення, що характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю та відображають суттєві положення теорії, вчення, науки, системи

внутрішнього та міжнародного права, політичної, державної чи громадської організації (гуманізм, законність, справедливість, рівність перед законом тощо). Принципам притаманна властивість абстрактного відображення закономірностей соціальної дійсності, що зумовлює їх особливу роль у структурі широкого кола явищ [3, с. 110-111]. Варто погодитись із Г. В. Щекіним, який зауважує, що принцип є специфічним поняттям, змістом якого є не стільки сама закономірність, відносини, взаємозв’язок, скільки наше знання про них. Вони являють собою результат узагальнення людьми об’єктивно чинних законів і закономірностей, притаманних їм загальних рис, характерних фактів і ознак, які стають загальним началом їх діяльності [116, с. 368].

О. О. Уварова під час дослідження правозастосовноі' функції' принципів права зауважує, що значення принципів для права полягає в тому, що вони виступають його інтегральним елементом [117, с.

- мають вищий рівень абстрагованості від регульованих відносин, звільнені від конкретики та подробиць;

- розчиняються в безлічі норм, пронизуючи усю правову матерію, виводяться із неї;

- виступають як загальне мірило поведінки, не вказуючи права та обов’язки;

- не мають способів регулювання, їх провідним елементом є повинність (те, що повинно бути), яка безпосередньо відображає існуючу в конкретному суспільстві систему цінностей та обґрунтовується нею;

- є стрижнем усієї системи права, додають праву логічності, послідовності, збалансованості;

- виступають відправним началом при вирішенні конкретних юридичних справ, особливо при застосуванні аналогії закону в разі наявності прогалин у законодавстві;

- є позитивним зобов’язанням і як таке набувають якостей особливого рівня права, що постає над рівнем норм, визначають їх ціннісну орієнтацію (спрямованість) [14, с. 221-222].

Отже, під принципами реалізації правового статусу відповідача під час перегляду рішень у справ про адміністративні правопорушення адміністративними судами необхідно розуміти закріплені на нормативноправовому рівні основні, керівні начала, на яких базується реалізація вищенаведеного правового статусу.

Так, відповідно до ст. 7 КАС України принципами здійснення правосуддя в адміністративних судах є:

- верховенство права;

- законність;

- рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і

судом;

- змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування всіх обставин у справі;

- гласність і відкритість адміністративного процесу;

- забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду, крім випадків, установлених законодавством;

- обов’язковість судових рішень [8].

Із аналізу вищенаведеного слідує, що одним із найголовніших принципів адміністративного судочинства є принцип верховенства права. У цьому контексті варто зазначити, що вищенаведений принцип є загальноправовим і знайшов своє законодавче закріплення, зокрема, в положеннях Конституції України. Так, відповідно до ст. 8 Основного Закону України в Україні визнається та діє принцип верховенства права [6]. При цьому варто зазначити, що законодавець, закріпивши на конституційному рівні вищенаведений, безумовно важливий загальноправовий принцип без розкриття його змісту, що в подальшому стало однією з причин конституційного подання Верховного Суду України та прийняття Конституційним Судом України відповідного рішення. Зокрема, в рішенні Конституційного Суду України в справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м’якого покарання) № 15-рп/2004 від 2 листопада 2004 року зазначено, що верховенство права - це панування права в суспільстві. При цьому верховенство права вимагає від держави його втілення в правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема в закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.

Якщо ж вести мову про принцип верховенства права саме в адміністративному процесі, то варто зазначити, що він знайшов своє відображення в положеннях КАС України. Так, відповідно до ст. 8 (верховенство права) вищенаведеного нормативно-правового акта суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини та громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Отже, на підставі вищенаведеного можна дійти висновку, що реалізації правового статусу відповідача під час перегляду рішень у справ про адміністративні правопорушення адміністративними судами відбувається, зокрема, з урахуванням принципу верховенства права під час здійснення адміністративного судочинства, який передбачає, що права та свободи осіб визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Наступним принципом здійснення адміністративного судочинства виступає похідний від принципу верховенства права - принцип законності. При цьому, як справедливо було зазначено, що порівняльний аналіз принципів “верховенства права” та “законності” дає змогу дійти таких висновків:

- по-перше, фізичні особи, які не мають владного чи спеціального

статусу, можуть користуватися в адміністративно-процесуальних

правовідносинах принципом верховенства права, відповідно до якого мають право виходити за межі дозволів формально діючого законодавства. Г оловне, щоб при цьому не порушувались заборонні норми права та права й свободи інших фізичних та юридичних осіб;

- по-друге, суб’єкти державного управління мають діяти чітко в межах законодавства України.

Варто зазначити, що принцип законності як і принцип верховенства права отримав своє законодавче закріплення в положеннях Основного Закону України, відповідно до ст. 6 якого органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. При цьому, згідно зі ст. 113 Конституції

України, Кабінет Міністрів України в своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України. Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України [6].

У контексті вищезазначеного необхідно звернути увагу на те, що Конституційний Суд України роз’яснюючи вищенаведені законодавчі положення в своєму рішенні від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 “У справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України в системному зв’язку з окремими положеннями Конституції України” постановив, що принцип законності передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, в межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції, на основі та на виконання законодавства України [121].

Окрім вищенаведеного варто погодитись з позицією стосовно того, що принцип законності притаманний лише демократичним державам, оскільки він є антиподом сваволі та беззаконня, припускає пов’язаність всіх органів держави правовими нормами, дії в їх рамках і в ім’я їх реалізації. При цьому законність є комплексним соціально-правове явищем, яке характеризує організацію та функціонування суспільства й держави на правових засадах. Термін “законність” є похідним від терміна “закон” і, будучи комплексним поняттям, охоплює всі сторони життя права - від його ролі в створені закону до реалізації його норм в юридичній практиці. Законність відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв’язок права та влади, права та держави, права та суспільства. Вимога законності рівною мірою стосується вищих органів державної влади, інших державних органів, які ухвалюють у межах своєї компетенції підзаконні акти (сфера правотворчості), безпосередніх виконавців законів - посадових осіб, а також громадських організацій, комерційних корпорацій, громадян (сфера правореалізації) [110, с. 445-446].

У контексті досліджуваного питання варто навести позицію О. М. Музичука, який у своєму дослідженні, що присвячено контролю за діяльністю правоохоронних органів в Україні звертає увагу на ознаки законності в державному управлінні:

- вона є невід’ємним елементом демократії, оскільки запобігає вседозволеності. Загальність законодавчих актів і прийнятих у їх розвиток підзаконних актів є визначальним принципом демократичної організації та реалізації державної влади;

- вимоги законності передбачені як матеріальними, так і процесуальними нормами, та є обов’язковими для всіх суб’єктів, незалежно від майнового статусу, належності до державної влади, тощо;

- передбачає своєчасне та об’єктивне реагування на факти порушення законодавства;

- з однієї сторони, законність - це наявність законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів (об’єктивна ознака), з іншої - їх суворе дотримання та виконання суб’єктами суспільних відносин (суб’єктивна ознака). Якщо відсутня хоча б одна із вищезазначених ознак, законність є неможливою;

- завданням забезпечення законності в державному управлінні є забезпечення належного виконання персоналом органів виконавчої влади завдань, функцій, обов’язків, реалізації наданих прав, дотримання обмежень і заборон;

- метою забезпечення законності в державному управлінні є: попередження, виявлення та усунення (припинення) правопорушень та їх негативних наслідків; відновлення порушеного правомірного стану; притягнення винних до юридичної відповідальності;

- полягає в дотриманні правових актів різної юридичної сили [122, с. 43-44].

У КАС України принцип законності розкривається в низці положень. Зокрема, відповідно до ст. 9 вищенаведеного нормативно-правового акта суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого:

- суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України;

- суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та в спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

- у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу;

- у разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта;

- якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору;

- у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права) [8].

У контексті досліджуваного питання слід погодитись з позицією, що принцип законності адміністративного судочинства передбачає рівну можливість усіх громадян брати участь у судовому адміністративному процесі, мати адміністративно-процесуальний статус, визначений КАС України, здійснювати закріплені процесуальним законом права й обов’язки. Адміністративний суд зобов’язаний охороняти права учасників судового адміністративного процесу, пояснювати сторонам та іншим суб’єктам їх процесуальні права й обов’ язки, попереджати про наслідки їх неналежного виконання чи зловживання цими правами [90, с. 56]. Разом із тим слід зауважити, що поняття “рівні права”, “рівні обов’язки” не потрібно ототожнювати з такими поняттями як “однакові права”, “однакові

обов’язки”. Права чи обов’язки можуть бути різними залежно від того, в якій ролі бере участь особа в адміністративному процесі. Рівність учасників адміністративного процесу перед законом означає те, що кожен із учасників цього процесу наділений правами та несе обов’язки, що рівноцінні його процесуальному становищу [88, с. 172-173]. Отже, як принцип реалізації правового статусу особи, в тому числі правового статусу відповідача під час перегляду рішень у справ про адміністративні правопорушення адміністративними судами, принцип законності реалізується у всіх формах його прояву та містить наступні елементи. По-перше, це наявність установлених Конституцією та законами правових основ діяльності органів судової влади, порядку їх організації компетенції, правового статусу суддів. Другим елементом структури принципу законності є організаційно-правовий механізм, що забезпечує суворе та неухильне виконання чинного законодавства органами судової влади. Також зовнішнім проявом принципу законності є здійснення органами судової влади:

- правосуддя;

- судового контролю за законністю актів органів законодавчої, виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, підприємств, установ та організацій і їх посадових осіб;

- судового конституційного контролю [90, с. 51].

Наступним принципом, на якому будується адміністративне судочинство, а отже й реалізація правового статусу відповідача під час перегляду рішень у справ про адміністративні правопорушення адміністративними судами є принцип рівності всіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом. Так, відповідно до ст. 10 КАС України всі учасники адміністративного процесу є рівними перед законом і судом. При цьому не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників адміністративного процесу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками [8]. Варто зазначити, що вищенаведене законодавче положення фактично дублює положення ст. 24 Конституції України [6]. Окрім цього, аналізуючи нормативно-правове закріплення вищенаведеного принципу реалізації правового статусу відповідача під час перегляду рішень у справ про адміністративні правопорушення адміністративними судами, варто зазначити, що він знайшов своє відображення в Кодексі професійної етики судді, який було затверджено 24 жовтня 2002 року V з’їздом суддів України. Так, відповідно до вищенаведеного акта суддя при здійсненні правосуддя не повинен допускати проявів учасниками процесу чи іншими особами неповаги до людини за ознаками раси, статі, національності, релігії, політичних поглядів, соціально-економічного становища, фізичних вад тощо [123].

Як справедливо із приводу вищенаведеного зауважують автори “Настільної книги професійного судді при розгляді адміністративних справ” Європейська Конвенція з прав людини виділяє принцип рівності можливостей. При цьому вищенаведений принцип найбільш важливий серед несформульованих вербальних принципів п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Згідно з ним, кожна сторона під час розгляду справи повинна мати рівні можливості для представлення своєї справи в суді; суд має дослідити аргументи кожної зі сторін, і жодна сторона не повинна мати певних вагомих переваг над протилежною стороною. Європейський суд з прав людини визнав порушенням ст. 6 указаної конвенції у випадках:

- коли національні суди ухвалювали рішення, посилаючись на аргументи, про які заявникам не було нічого відомо;

- коли одній стороні було відмовлено в доступі до документів, що знаходились в справі;

- коли було відмовлено в можливості представити певні докази;

- коли суд розглянув доводи лише однієї сторони, а також коли одна із сторін не була поінформована про дату, коли відбувалося слухання в справі цієї сторони. Рівність перед законом - це однакове застосування положень, закріплених у законодавстві до всіх громадян. Поняття рівності перед судом не відрізняється істотно від рівності перед законом. Рівність учасників процесу перед судом означає, що всі цивільні, господарські, кримінальні, адміністративні справи вирішуються судами, які входять до судової системи судів загальної юрисдикції. У цих судах застосовуються однакові принципи судочинства. Рівність означає наділення всіх громадян, що знаходяться у правовідносинах із судом у тому чи іншому статусі, рівними процесуальними правами й обов’язками [113; 114; 126, с. 90-91].

У контексті досліджуваного питання варто зазначити, що п. 4 ч. 1 ст. 7 КАС України закріплює декілька принципів адміністративного судочинства - змагальності сторін, диспозитивності, а також принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі [8]. При цьому, вищенаведені принципи застосовуються й під час реалізації правового статусу відповідача в зв’язку із переглядом рішень у справах про адміністративні правопорушення адміністративними судами. Так, під “змагальністю” в українській мові розуміють прагнення змагатися, добитися кращих результатів у чому-небудь порівняно з іншими [1, с. 464]. При цьому як слушно було зауважено, що відповідно до принципу змагальності кожна з двох сторін в адміністративному процесі має право отримувати інформацію про факти й аргументи, якими володіє інша сторона, а також користуватися однаковими можливостями надання відповіді іншій стороні. Окрім цього особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними та процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав та охоронюваних законом інтересів, проте розпорядження зазначеними правами відбувається під контролем суду. [126, с. 91-92]. У цьому контексті зазначимо, що вищенаведений принцип має тісний зв’язок із принципом диспозитивності.

Так, як зазначають у великому тлумачному словнику сучасної української мови, диспозитивність являє собою можливість для тих, хто бере участь у справі, вільно, за активної допомоги суду, розпоряджатися своїми матеріальними та процесуальними правами [1, с. 299]. Таким чином, сутність принципу диспозитивності під час реалізації правового статусу відповідача в зв’язку із переглядом рішень у справах про адміністративні правопорушення адміністративними судами знаходить свій вираз в закріпленій в процесуальному законодавстві та забезпечувальній вищенаведеними судами можливості відповідача розпоряджатися своїми матеріальними та процесуальними правами для обстоювання та захисту власних, прав, свобод та інтересів [126, с. 92]. Окрім цього, сутність вищенаведеного принципу відповідно до ч. 2, ч. 3 ст. 11 КАС України полягає в тому, що адміністративний суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до КАС України, та не може виходити за межі позовних вимог. Разом із тим, суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. Більш того, кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених КАС України. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано адміністративний позов, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності [8].

Наступним принципом реалізації правового статусу відповідача під час перегляду рішень у справ про адміністративні правопорушення адміністративними судами є принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі. При цьому під словом “офіційний” розуміють такого, що витриманий відповідно до встановлених правил, формальностей [1, с. 868]. Як справедливо із цього приводу зауважує В. К. Колпаков, що суть принципу офіційності полягає в тому, що адміністративний суд може за власною ініціативою залучити до провадження, дослідити та встановити правдивість усіх важливих для прийняття ним рішень фактичних обставин справи. Принцип офіційності спрямований на порядок дослідження та оцінки фактичних обставин справи [126, с. 94]. При цьому, як слідує з ч. 4, ч. 5 ст. 11 КАС України, суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, в тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Більш того суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає. У контексті вищенаведеного варто додати, що згідно із ч. 3, с. 4 ст. 70 (належність та допустимість доказів) докази, одержані з порушенням закону, судом при вирішенні справи не беруться до уваги. Окрім цього, обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору [8].

Принцип офіційності (офіційного з’ ясування всіх обставин у справі) означає, що суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з’ ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає. Вищенаведений принцип тісно взаємодіє з такою властивістю доказів як їх допустимість. Так, відповідно до ст. 70 КАС України докази, одержані з порушенням закону, судом при вирішенні справи не беруться до уваги. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору [8].

Окрему увагу в контексті досліджуваного питання слід звернути на такий принцип реалізації правового статусу відповідача під час перегляду рішень у справ про адміністративні правопорушення адміністративними судами як принцип гласності та відкритості адміністративного процесу. Так, відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 12 КАС України особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі в справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов’язки, не можуть бути обмежені в праві на отримання в адміністративному суді як усної, так і письмової інформації щодо результатів розгляду справи. Кожен має право знайомитися в установленому законодавством порядку із судовими рішеннями в будь-якій розглянутій у відкритому судовому засіданні справі, які набрали законної сили. Це право може бути обмежено відповідно до закону в інтересах нерозголошення конфіденційної інформації про особу, державної чи іншої таємниці, що охороняється законом [8]. При цьому необхідно звернути увагу на те, що з метою визначення порядку доступу до судових рішень, а також забезпечення відкритості діяльності судів загальної юрисдикції, в тому числі адміністративних судів під час перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення, сприянню однаковому застосуванню законодавства 22 грудня 2005 року Верховною Радою України було прийнято Закон України “Про доступ до судових рішень”. Так, відповідно до ст. 3 вищенаведеного нормативно-правового акта для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. При цьому Єдиний державний реєстр судових рішень - це автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. Перелік судових рішень судів загальної юрисдикції, що підлягають включенню до Реєстру, затверджується Радою суддів України за погодженням з Державною судовою адміністрацією України [127]. При цьому Порядок ведення Єдиного державного реєстру судових рішень затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 2006 року № 740. Так, з аналізу положень зазначеного вище нормативноправового акта слідує, що загальний доступ до судових рішень - це режим доступу до внесених до Реєстру електронних копій судових рішень, який забезпечує одержання, використання, поширення та зберігання інформації, що міститься в Реєстрі, з урахуванням вимог щодо нерозголошення відомостей, що містяться в текстах судових рішень, відкритих для загального доступу, і дають можливість ідентифікувати фізичну особу, та відомостей, для забезпечення нерозголошення яких прийнято рішення про розгляд справи в закритому судовому засіданні. Окрім цього варто зазначити, що до кожної електронної копії судового рішення додається електронна інформаційна картка, в якій зазначається:

- найменування суду, який ухвалив (постановив) судове рішення;

- код суду згідно з довідником статистичних кодів, затвердженим Державною судовою адміністрацією України;

- форма судочинства (цивільне, кримінальне, господарське, адміністративне, розгляд справ про адміністративні правопорушення);

- форма судового рішення;

- дата ухвалення (постановлення) судового рішення;

- дата набрання судовим рішенням законної сили;

- необхідність заборони оприлюднення судового рішення на офіційному веб-порталі судової влади у вигляді відмітки встановленої форми;

- номер і дата судової справи (якщо номер судової справи змінено, додатково зазначається попередні номер і дата судової справи);

- номер і дата судової справи, рішення в якій переглядається;

- дата ухвалення (постановлення) судового рішення, що

переглядається;

- найменування та код суду, що ухвалив (постановив) судове рішення, яке переглядається, згідно з довідником статистичних кодів, затвердженим Державною судовою адміністрацією України;

- склад суду із зазначенням прізвища та ініціалів судді (суддів);

- найменування сторін судового процесу;

- статус сторін судового процесу (фізична особа, юридична особа, державний орган, підприємство, установа, організація тощо) [128].

Окрім вищенаведеного, щодо застосування принципу гласності та відкритості адміністративного процесу під час реалізації правового статусу відповідача в зв’язку із переглядом рішень у справ про адміністративні правопорушення адміністративними судами варто додати, що ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в адміністративному суді інформації про дату, час і місце розгляду своєї справи й ухвалені в ній судові рішення. Разом із тим звернення особи, яка бере участь у справі, не підлягає розгляду та не потребує відповіді, якщо в ньому не зазначено місце проживання чи місцезнаходження (для юридичних осіб) або не підписано автором (авторами), а також якщо неможливо встановити його авторство, або таке, що містить вислови, що свідчать про неповагу до суду [8]. У цьому контексті також необхідно зазначити, що згідно із вищенаведеним принципом, розгляд адміністративної справи може бути проведений у відкритому або закритому судовому засіданні. Більш того принцип гласності та відкритості адміністративного процесу висуває вимоги щодо здійснення фіксування судового розгляду. Однак, особливості реалізації правового статусу відповідача на окремих стадіях перегляду рішень у справ про адміністративні правопорушення адміністративними судами, в тому числі на стадії судового розгляду, буде розглянуто нами в третьому розділі представленого дослідження.

Наступним принципом адміністративного судочинства є принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень

адміністративного суду. Так, відповідно до ч. 1 ст. 13 КАС України особам, які беруть участь у справі, а також особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов’язки, забезпечується право на апеляційне та касаційне оскарження рішень адміністративного суду, крім випадків, встановлених КАС України [8]. Разом із тим, як ми зазначали раніше, на жаль, під час перегляду адміністративними судами рішень в справах про адміністративні правопорушення вищенаведений принцип не застосовується, так як рішення

адміністративного суду в даному випадку буде остаточним й оскарженню підлягати не буде.

Окрім вищенаведених принципів, під час під час реалізації правового статусу відповідача в зв’язку із переглядом рішень у справ про адміністративні правопорушення адміністративними судами застосовується принцип обов’язковості судових рішень. Так, відповідно до ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України й є обов’язковими до виконання на всій території України [6]. Уточнюючи вищенаведені конституційні положення ст. 14 КАС України встановила, що судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України. Постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання на всій території України. При цьому невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, встановлену законом [8]. Так, відповідно до ст. 382 (невиконання судового рішення) Кримінального кодексу України умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню - карається штрафом від п’ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років. При цьому, ті самі дії, вчинені службовою особою, - караються штрафом від семисот п’ятдесяти до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до п’яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років. Більш того вищенаведені дії вчинені службовою особою, яка займає відповідальне чи особливо відповідальне становище, або особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею, або якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб, - караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років [129].

Окрім кримінальної відповідальності за невиконання судових рішень, національним законодавством передбачена також адміністративна відповідальність за вчинення такого правопорушення. Так, відповідно до ст. 185-6 КпАП України залишення посадовою особою без розгляду окремої ухвали суду чи окремої постанови судді або невжиття заходів до усунення зазначених в них порушень закону, а так само несвоєчасна відповідь на окрему ухвалу суду чи окрему постанову судді - тягнуть за собою накладення штрафу від двадцяти до п’ ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [18].

У контексті досліджуваного питання серед принципів реалізації правового статусу відповідача під час перегляду рішень у справ про адміністративні правопорушення адміністративними судами не можна оминути увагою принцип доступності мови правосуддя. Так, відповідно до ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова.

Разом із тим держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання та захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом [6]. Варто зазначити, що із приводу вищенаведеного конституційного положення Конституційного Суд України “у рішенні в справі за конституційним поданням 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її в навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови)” від 14 груд 1999 № 10-рп/99 постановив, що під “державною мовою в Україні є українська мова”, треба розуміти те, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п’ята статті 10 Конституції України). Поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і в порядку, що визначаються законами України [124]. При цьому, як слідує зі ст. 15 КАС України мова адміністративного судочинства визначається ст. 14 Закону України “Про засади державної мовної політики”. Так, відповідно до вищенаведеної норми, судочинство в Україні в адміністративних справах здійснюється державною мовою. При цьому в межах території, на якій поширена регіональна мова (мови) (мова, яка традиційно використовується в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави, та/або відрізняється від офіційної мови (мов) цієї держави), за згодою сторін суди можуть здійснювати провадження цією регіональною мовою (мовами). Разом із тим професійний суддя повинен володіти державною мовою. У межах території, на якій поширена регіональна мова, держава гарантує можливість здійснювати судове провадження цією регіональною мовою (мовами). Необхідність забезпечення такої гарантії має враховуватися при доборі суддівських кадрів. Сторони, які беруть участь у справі, подають до суду письмові процесуальні документи та докази, викладені державною мовою. У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), допускається подача до суду письмових процесуальних документів і доказів, викладених цією регіональною мовою (мовами), з перекладом, у разі необхідності, на державну мову без додаткових витрат для сторін процесу. Особам, що беруть участь у розгляді справи в суді, забезпечується право вчиняти усні процесуальні дії (робити заяви, давати показання та пояснення, заявляти клопотання й скарги, ставити запитання тощо) рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють, користуючись послугами перекладача у встановленому процесуальним законодавством порядку. У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), послуги перекладача з регіональної мови або мови меншини (мов), у разі їх необхідності, надаються без додаткових для цих осіб витрат [125]. Отже, на підставі вищенаведеного можна дійти висновку, що принцип доступності мови судочинство в окремих випадках забезпечується за допомогою перекладача. При цьому відповідно до ст. 68 КАС України перекладач - це особа, яка вільно володіє мовою, якою здійснюється адміністративне судочинство, та іншою мовою, знання якої необхідне для усного або письмового перекладу з однієї мови на іншу, а також особа, яка володіє технікою спілкування з глухими, німими чи глухонімими [8].

Таким чином, на підставі вищенаведеного можна дійти висновку, що під принципами реалізації правового статусу відповідача під час перегляду

рішень у справ про адміністративні правопорушення адміністративними судами слід розуміти закріплені на нормативно-правовому рівні основні, керівні начала, на яких базується реалізація вищенаведеного правового статусу під час проведення адміністративного процесу в зазначеній категорії адміністративних справ. При цьому до вищенаведених принципів слід віднести наступні: верховенство права, законність, рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом, змагальність сторін, диспозитивність, офіційне з’ясування всіх обставин у справі, гласність і відкритість адміністративного процесу, обов’язковість судових рішень, доступність мови правосуддя. Окремо слід звернути увагу на той факт, що принципи реалізації правового статусу відповідача під час перегляду рішень у справ про адміністративні правопорушення адміністративними судами повинні бути виконанні та дотриманні при будь-яких обставинах на будь- якій стадії розвитку адміністративно-процесуальних правовідносин, так як у протилежному випадку будуть прийняті незаконні та необґрунтовані судові рішення. Вищенаведена ситуація є вкрай неприпустимою особливо зважаючи на відсутність принципу забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень в адміністративних справах, пов’язаних з переглядом рішень у справах про адміністративні правопорушення.

2.3.