Принципи перегляду судових рішень адміністративних судів

Ключовою особливістю судового захисту є те, що його можна застосувати по відношенню до будь-яких прав і свобод, незважаючи навіть на їх закріпленість у нормах Основного Закону, законодавчих чи підзаконних нормативних актах.

Зазначимо, поняття «принцип» вживається у науковій літературі досить давно, однак єдиного підходу щодо його тлумачення так сформовано і не було. Як відмічає А.А. Пухтецька, слово «принцип» в європейських країнах почало вживатися ще з часів середньовіччя, беручи своє коріння від давньофранцузького слова «principe» та латинського «principium», які, у свою чергу, походять від латинського «princeps», що означає лідер, імператор [223, с.

У філософському розумінні принципом є теоретичне узагальнення найбільш типового, що констатує й виражає закономірність, покладену в основу пізнання взагалі або в основу якої-небудь галузі знання, зокрема. Стосовно ж практичної діяльності принцип «означає одну з основних, загальних вимог, якій повинна відповідати дана діяльність» [ 191, с. 44; 189]. На думку В.Ф. Погорілка та О.Ф. Фрицького «принцип» - це об’єктивна закономірність, притаманна будь-якому суспільно-політичному явищу, сформульована у вигляді певної ідеї, правила або засади [ 146, с. 89; 69]. В.О. Лекторський підкреслює, що принципи є підставою, началом філософських і наукових знань [122, с. 96-97].

Узагальнивши різні думки щодо сутності принципу, що наведені в зарубіжних довідниково-енциклопедичних джерелах, А.А. Пухтецька виділяє такі характеристики: а) принцип як основоположна правда (істина), закон, доктрина або припущення, що об’єднує принцип як загальне правило або стандарт, та принцип як сукупність моральних та етичних стандартів; б) принцип як визначена наперед політика або спосіб дії; в) принцип як основа або необхідна якісна складова або елемент, що визначає внутрішню природу або окремі характеристики поведінки; г) принцип як правило або закон, що стосується функціонування природних феноменів або механічних процесів [224, с. 11; 114].

Таким чином, принципи - це основоположні засади (ідеї), які лежать в основі будь-кого процесу чи діяльності. Враховуючи специфіку представленого наукового дослідження, вважаємо, що більш детальну увагу слід приділити визначенню сутності поняття «принципи права».

На думку С.С. Алексєєва, принципи права - це загальні положення, тобто специфічні для даної галузі права ідеї, загальні моменти, що характеризують її з погляду змісту. Принципи і загальні положення додають галузі особливого вигляду [221, с. 209; 279]. В іншій своїй науковій праці науковець зазначає, що принципи права - це керівні ідеї, що характеризують зміст права, його сутність та призначення в суспільстві. З одного боку, вони виражають закономірності права, а з іншого - є найбільш загальними нормами, які діють у всій сфері правового регулювання і поширюються на всіх суб’єктів.

А.Є. Пашерстник пише, що принципи права - це завжди ідеї, вже реалізовані в праві, вони самі являють собою вид норм загального характеру [175, с. 99]. О.Р. Михайленко визначив принципи права як «своєрідний скелет», «арматуру» права , навколо яких групуються правові норми, інститути, групи законів і які дають правильний орієнтир у правозастосуванні та можуть певною мірою заповнювати прогалини в праві при вирішенні конкретних життєвих ситуацій, що мають юридичне значення [ 138, с. 103]. А.М.Колодій переконливо доводить, що принципи права - це такі відправні ідеї існування права, які виражають найважливіші закономірності і підвалини даного типу держави і права, є однопорядковими із сутністю права і становлять його головні риси, відрізняються універсальністю, вищою імперативністю і загальнозначимістю, відповідають об’єктивній необхідності побудови і зміцнення певного суспільного ладу [ 90, с. 274; 124].

О.Ф. Скакун звертає увагу на те, що до характерних рис принципів права слід віднести те, що вони [241, с. 221-222]: виступають відправним началом при вирішенні конкретних юридичних справ, особливо при застосуванні аналогії закону в разі наявності прогалин у законодавстві; виступають як загальне мірило поведінки, не вказуючи права й обов’язки; мають вищий рівень абстрагованості від регульованих відносин, звільнені від конкретики та подробиць; є стрижнем усієї системи права, додають праву логічності, послідовності, збалансованості; розчиняються в безлічі норм, пронизуючи всю правову матерію, виводяться із неї; є позитивним зобов’язанням й як таке набувають якостей особливого рівня права, що постає над рівнем норм, визначають їх ціннісну орієнтацію (спрямованість); не мають способів регулювання, їх провідним елементом є повинність (те, що повинно бути), яка безпосередньо відображає існуючу в конкретному суспільстві систему цінностей та обґрунтовується нею [ 241, с.

В рамках нашого дослідження слід вказати точку зору Ю.Ю. Пустовіт, яка проаналізувавши велику кількість підходів щодо тлумачення поняття «принципи права», визначає наступні його характерні ознаки: 1) здатність виступати основними засадами, вихідними ідеями у праві; 2) є

загальнозначимими положеннями, оскільки їх втілення в життя має найважливіше значення для суспільства і тому є невід’ємним від права; 3) концентрують у собі основні вимоги до системи права; 4) зумовлюють правотворчу і правореалізаційну діяльність, включаючи подолання прогалин у праві при вирішенні конкретних життєвих ситуацій; 5) втілюються у правопорядку і сприяють його підтриманню; 6) здатність втілювати в собі результати раціонального наукового осмислення закономірностей розвитку права; 7) здатність зумовлювати напрями розвитку правової науки; 8) вони виражаються у формі незаперечних вимог до учасників суспільних відносин; 9) втілюють у собі світовий досвід розвитку права; 10) є ідейно-політичною категорією і будучи формою суспільної свідомості, здійснюють ідейний, інформаційно-виховний вплив загального характеру на суб’єктів правовідносин; 11) нормативно-регулятивний характер принципів, який проявляється у здатності принципів регулювати суспільні відносини з вищих позицій, ніж правові норми; 12) загальнообов’язковість (принципи, зафіксовані у праві, набувають значення загальних правил поведінки, яким властивий загальнообов’язковий державно-владний характер) [222, с. 90-91].

Таким чином, узагальнюючи вказані вище точки зору, можемо надати авторське розуміння поняття «принципи перегляду судових рішень адміністративних судів». Отже, під зазначеним терміном слід розуміти науково обґрунтовані та законодавчо закріплені основні засади (ідеї), дотримання яких є обов’язковим при перегляді судового рішення в адміністративному суді. В контексті представленого наукового дослідження принципи набувають цілком унікального вигляду, що виділяє їх з поміж суміжних явищ. Розглядаючи конкретні принципи перегляду судових рішень адміністративним судом, слід зазначити, що в загальній теорії права усі вихідні положення поділяють на три групи: міжгалузеві, галузеві та спеціальні.

Так, В.М. Хропанюк, вказує, що загальні принципи - це основні начала, які визначають найбільш суттєві риси права у цілому, його зміст і особливості як регулятора усієї сукупності суспільних відносин. Вони поширюються на всі правові норми і з однаковою силою діють у всіх галузях права незалежно від характеру та специфіки регульованих ними суспільних відносин [280, с. 216218; 74]. Відповідно до точки зору А.З. Георгіца, загальні принципи - це загальні юридичні правила, які використовуються при застосуванні конкретних правових норм, що визначають права й обов’язки суб’єктів права. Для того, щоб стати «загальними принципами права в міжнародному праві», правові принципи повинні бути визнані державами як такі, що застосовуються в міжнародному праві [46, с. 40]. Таким чином, в контексті нашого дослідження під загальними принципами слід розуміти основоположні засади, ідеї, які лежать в основі всіх напрямків діяльності адміністративного суду, в тому числі і щодо перегляду судових рішень. Перелік загальних принципів діяльності адміністративного суду, які в тому числі можна віднести і до перегляду судових рішень, визначено у статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України, зокрема мова йде про: 1) принцип верховенства права; 2) принцип законності; 3) принцип рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом; 4) принцип гласності; 5) принцип обов’язковість судових рішень [85]. Однак, на нашу думку, зазначений перелік не є вичерпним і не відражає повністю всіх засад діяльності адміністративного суду. Вважаємо, що до загальних принципів слід також додати: принцип юридичної відповідальності, принцип контролю та принцип оперативності.

Розглядаючи зміст принципу верховенства права зазначимо, що незважаючи на те що він є виключним легітимуючим політичним ідеалом сучасного світу, на сьогодні ще й досі не сформовано єдиного підходу щодо його тлумачення. Так, М. Козюбра наголошує, що принцип верховенства права набуває самостійного значення, відмінного від традиційної теорії і практики принципу верховенства закону, коли право не ототожнюється із системою встановлених або санкціонованих державою загальнообов’язкових норм поведінки, тобто коли має місце теоретичне і практичне розрізнення права і закону, коли право розглядається як соціальний феномен, тобто коли воно розглядається як явище, безпосередньо пов’язане з такими фундаментальними категоріями, як справедливість, свобода, рівність, гуманізм [89, с. 31; 115]. У свою чергу, С.П. Головатий зауважує, що верховенство права - це ідея виключно природного права, доктрини природного права, тобто - ідея, яка виникла на визнанні одного факту: людина як істота природи з’являється на світ з певними правами і свободами, яких їй ніхто не дає і ніхто не має права від неї відібрати. І ці права та свободи називаються основоположними, які є невідчужуваними [50, с. 85-86; 223]. Отже, в контексті перегляду рішень адміністративного суду принцип верховенства права полягає у тому, що під час перегляду судового рішення суд повинен неухильно дотримуватись норм чинного законодавства України, та керуватись положення про те, що людина, її права та свободи є найвищими цінностями держави. Крім того, окрім норм законодавства, суд повинен керуватись і іншими соціальними регулятора, як-то норми моралі, звичаї, тощо.

Принцип верховенства права в адміністративному судочинстві застосовується у тісному зв’язку із принципом законності. Так, під принципами законності, А.Б. Лісюткін розуміє обумовлену закономірностями суспільного розвитку систему ідей і поглядів, які набувають якості вихідного начала у формуванні мотивів правомірної поведінки і внутрішнього переконання щодо необхідності дотримання законів і інших нормативних актів [123]. Російський вчений В.В. Лазарев зазначає, що законність - це сукупність багаторідних, але однопланових вимог, пов’язаних з відношенням до законів та втіленням їх у життя. Головні з них, на його думку такі: по- перше, вимога чіткого і неухильного дотримання законів тими, кому вони адресовані. По-друге, вимога дотримувати ієрархію законів та інших нормативних актів. По-третє, законність обіймає непорушність закону, тобто вимогу того, щоб ніхто не зміг відмінити закон, окрім органу, який його видав [265, с. 465; 102]. Заслуговує на увагу точка зору М.М. Рассолова, В.О. Лучина та Б.С. Ебзєєва, які визначають законність як принцип державного і суспільного життя, що являє собою систему вимог неухильного додержання законів та їх дійсної реалізації державою, усіма її органами, громадськими організаціями, комерційними фірмами, посадовими особами і громадянами. Вони законність розуміють у двох вимірах: широкому і вузькому. В широкому сенсі законність розглядається як владарювання законів у суспільному житті, тобто як правовий режим (порядок), за якого норми права здійснюються усіма учасниками правових відносин. У вузькому - як принцип діяльності державних органів [263, с. 348; 185]. В контексті представленого наукового дослідженням суть принципу законності полягає у тому, що під час перегляду рішень суд повинен неухильно дотримуватись законів України. У разі відхилення від зазначеного принципу його може бути притягнено до юридичної відповідальності.

Наступний принцип - принцип рівності усіх учасників

адміністративного процесу перед законом і судом. На слушну думку Р. Куйбіди та В. Шишкіна, мета принципу рівності - не допустити несправедливої дискримінації, забезпечивши однакове ставлення до осіб, які перебувають в однаковій ситуації де-факто чи де-юре, коли йдеться про реалізацію певного дискреційного повноваження. Якщо різниця в ставленні ґрунтується на правомірних підставах, які об’єктивно можуть її виправдовувати з точки зору мети, тоді це не становить порушення принципу рівності перед законом [171, с. 445-446]. Несправедлива дискримінація, зазначають вчені, наявна лише тоді, якщо різниця в ставленні не має розумного виправдання з точки зору мети та передбачуваних наслідків відповідного заходу. Цей принцип не виключає можливості зміни адміністративним органом влади способу своєї діяльності з огляду на загальні інтереси або внаслідок визнання попередньої практики незаконною або неприйнятною [171, с. 445-446]. Досить повно зміст даного принципу розкрито в КАС України. В Кодексі зазначається, що усі учасники адміністративного процесу є рівними перед законом і судом. Не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників адміністративного процесу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками [85]. Зазначене повною мірою стосується і перегляду рішення адміністративного суду.

Ще один загальний принцип, якому ми приділимо увагу в контексті нашого дослідження - принцип гласності. Гласність, зазначає В.В. Король, - це один з найважливіших проявів демократичності держави, основа демократії, її фундамент, оскільки тільки інформованість громадян надає їм можливість із знанням справи брати участь в управлінні державою. Гласність виступає як гарант права на свободу слова, на свободу переконань і вільне їх вираження [105, с. 5]. І.Л. Петрухін доводить, що гласність - це форма життя демократії і засіб соціального управління, передачі, перероблення соціальної інформації в найскладніших системах. При цьому гласність виявляється властивістю політичного режиму, а не тільки державного устрою та гарантією законності й поваги прав особи [47, с. 288-295; 91]. Принципу гласності в адміністративному судочинстві приділяється велика увагу. Так, в КАС України зазначено, що особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов’язки, не можуть бути обмежені у праві на отримання в адміністративному суді як усної, так і письмової інформації щодо результатів розгляду справи. Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в адміністративному суді інформації про дату, час і місце розгляду своєї справи та ухвалені в ній судові рішення. Звернення особи, яка бере участь у справі, не підлягає розгляду та не потребує відповіді, якщо у ньому не зазначено місце проживання чи місцезнаходження (для юридичних осіб) або не підписано автором (авторами), а також якщо неможливо встановити його авторство, або таке, що містить вислови, що свідчать про неповагу до суду [85]. Судове рішення, ухвалене у відкритому судовому засіданні, проголошується прилюдно. Якщо судовий розгляд відбувався у закритому судовому засіданні, прилюдно проголошується лише резолютивна частина рішення. Положення зазначеного Кодексу щодо визначення змісту принципу гласності більше деталізуються у Законі України «Про доступ до судових рішень» від 22 грудня 2005 року [204]. Таким чином, зміст принципу гласності при перегляді судового рішення адміністративного суду полягає у тому, щоб забезпечити прозорість діяльності зазначеного органу судової влади, а також підвищити рівень довіри населення до судів. Крім того, дотримання принципу гласності має важливе значення при встановленні процесуальних порушень при першому розгляді справи, яка переглядається. Адже при перегляді судових рішень може використовуватися технічний офіційний запис попереднього судового засідання.

Далі приділимо увагу такому загальному принципу, як обов’язковість. Цікавою в контексті нашого дослідження є точка зору М.І. Маслєннікова, який зазначає, що обов’язковість - це динамічний елемент законної сили рішення суду [134, с. 318-320]. Обов’язковість - це ніби зібрані у єдиному фокусі нормативність та примусовість права [180, с. 106]. Принцип обов’язковості судових рішень відповідно до КАС України, полягає у тому, що судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України. Постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання на всій території України. Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Обов’язковий характер судового рішення, яке ухвалюється іменем України, зазначає М.А. Погорецький, підкреслює авторитет судової влади, оскільки жодне рішення інших органів не може прийматись іменем України. Вимога про ухвалення судових рішень іменем України випливає з теорії поділу влади, згідно з якою судова влада є гілкою державної влади України, а тому рішення судів є уособленням волевиявлення держави і, відповідно, їх виконання має бути гарантовано державою [257]. Саме тому обов’язковість судових рішень важливою засадою здійснення адміністративного судочинства.

Наступним принципом, який на нашу думку слід виділити в рамках даного підрозділу дисертаційного дослідження, є принцип оперативності. У загальній теорії держави і права оперативність - це одна з необхідних умов забезпечення високої якості правових актів. Цей принцип передбачає своєчасне реагування суб’єктів правотворчості на зміни в соціально - економічному та політичному розвиткові та видання відповідних нормативно- правових актів, аби вони відповідали обставинам, в яких будуть реалізовуватись, перетворюватись у практику [ 197]. В рамках нашого дослідження заслуговує на увагу точка зору А.В. Андрушко та Ю.В. Білоусов, які зазначають, що принцип оперативності є правовою вимогою, якою забезпечується своєчасність розгляду і вирішення справ у часових межах шляхом найбільш повного і раціонального використання процесуальних засобів, спрямованих на швидке і правильне вирішення відповідних судових справ [283]. Таким чином, в контексті представленого наукового дослідження, принцип оперативності характеризує діяльність адміністративного суду, як органу судової влади, що у найкоротші терміни готовий відновити порушені права людини і громадянина шляхом перегляду відповідних рішень у встановленому законом порядку, за допомогою застосування всіх необхідних процесуальних засобів.

Розглядаючи принцип юридичної відповідальності слід зазначити, що у загальному розумінні «відповідальність» - це категорія етики і права, що являє собою особливе соціальне і морально-правове ставлення особи до суспільства, людства загалом, яке характеризується виконанням свого морального обов’язку і правових норм [117, с. 29; 72]. В свою чергу, юридична відповідальність, доводить О.Ф. Скакун, - це передбачені законом вид і міра державно-владного примусу, коли певна особа за скоєне правопорушення, зазнає втрат особистого, організаційного або майнового характеру [240, с. 466; 40]. С.М. Братусь доводить, юридична відповідальність - це виконання обов’язку на підставі державного або прирівнюваного до нього громадського примусу [30, с.85]. Л.С. Явич переконує, що юридична відповідальність - це різновид соціальної відповідальності, передбачений санкціями норм права. Її специфічний характер виявляється у тому, що вона пов’язана з державним примусом і являє собою юридичний обов’язок правопорушника зазнати втрати особистого та майнового характеру за антисуспільну з точки зору закону поведінку [308, с. 137; 106]. Таким чином, в рамках нашого дослідження зміст принципу юридичної відповідальності полягає у тому, що суддя, який здійснює правосуддя має усвідомлювати можливість настання для нього негативних наслідків у разі недобросовісного виконання ним своїх обов’язків. Реалізація зазначеного принципу ускладнюється особливим статусом судді, зокрема мова йде про гарантовані йому Конституцією гарантії самостійності та незалежності.

На наступному етапі розгляду даної проблематики, ми б хотіли виділити принципи, які є найбільш специфічними і не стосуються загальної процесуальної проблематики. Такими вихідними положеннями інституту перегляду судових рішень адміністративного суду, на нашу думку, є: принцип інстанційності; принцип виключної ролі суб’єктів процесу; обмеженості перегляду судових рішень; особливого місця перегляду рішень за нововиявленими обставинами; принцип «звуженості» інституту оскарження; принцип контролю.

Ще одним вагомим принципом перегляду судових рішень

адміністративних судів України, є вихідне положення виключної ролі суб’єктів процесу. Тобто, оскарження може бути ініційовано лише сторонами, особами які брали участь у розгляді справи, або особами, чиїх прав викладене рішення безпосередньо торкається. Даний принцип має місце при перегляді судового рішення в будь-якій інстанції. Простіш кажучи, вихідне положення виключної ролі осіб, які брали участь у справі, обмежує коло заінтересованих суб’єктів, які б при певних обставин могли зловживати правом на судовий захист в різних ланках ієрархічної системи адміністративних судів України.

Доволі значним є принцип обмеженості перегляду судових рішень. Суть у тому, що в процесі оскарження певного рішення, суб’єкти не можуть виходити за рамки вже розглянутих раніше фактів. Іншими словами, висувати нові позовні вимоги сторони не мають права. До того ж, суд апеляційної, касаційної інстанції чи ВСУ розглядатимуть справи лише в межах поданих скарг. Наприклад, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу [85].

Особливе місце у системі інституту оскарження судових рішень адміністративних судів займає перегляд адміністративної справи за нововиявленими обставинами. Дана форма оскарження є доволі цікавим явищем, адже вона виділяється з поміж інших. Таким чином, ми можемо говорити про існування принципу особливої ролі перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами. Суть даного вихідного положення полягає в тому, що юридична конструкція оскарження вказаним способом, є найбільш специфічною. На відміну від перегляду судового рішення в порядку апеляційного чи касаційного провадження, підставою такого перегляду є не недоліки в процесі розгляду справи судом, а те, що розкриваються можливості касаційного оскарження рішень суду у випадках, коли це прямо не передбачено адміністративним процесуальним законом навіть тоді, коли розгляд судової справи закрито касаційною інстанцією. Перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами є ще однією інстанцією розгляду адміністративних справ, виступає додатковою гарантією щодо однакового застосування судами норм права, надає можливість виправлення судових помилок [24, с. 89]. Простіше кажучи, вказаний спосіб оскарження існує немов би поза ієрархією загальної інстанційості. Згідно із статтею 245 КАС України, підставами для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами є: 1) істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи; 2) встановлення вироком суду, що набрав законної сили, завідомо неправдивих показань свідка, завідомо неправильного висновку експерта, завідомо неправильного перекладу, фальшивості документів або речових доказів, що потягли за собою ухвалення незаконного або необґрунтованого рішення; 3) встановлення вироком суду, що набрав законної сили, вини судді у вчиненні злочину, внаслідок якого було ухвалено незаконне або необґрунтоване рішення; 4) скасування судового рішення, яке стало підставою для прийняття постанови чи постановлення ухвали, що належить переглянути; 5) встановлення Конституційним Судом України неконституційності закону, іншого правового акту чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконано [ 85].

Принцип «звуженості» інституту перегляду судових рішень в адміністративному процесі проявляється в тому, що право на перегляд можна застосувати не в усіх випадках. Дійсним законодавством передбачено чимало випадків, коли рішення відповідної інстанції є винятково остаточним, або ж підлягає перегляду лише у визначеній інстанції. Наприклад, рішення Вищого адміністративного суду України щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, рішення, дії чи бездіяльність Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів підлягає перегляду Верховним Судом України [85; 76, с. 129]. Можливість апеляційного та касаційного оскарження також існує під час розгляду справ з приводу дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень. Відповідне рішення місцевого суду є остаточним і оскарженню не підлягає. Окрім цього, подібні ситуації також виникають: 1) у справах про уточнення списку виборців (стаття 173 КАСУ); 2) у справах, безпосередньо пов’язаними із виборами Президента України (стаття 176 КАС України); 3) справах за адміністративними позовами про примусове відчуження земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності (стаття 183 -1 КАС України); 4) у скороченому адміністративному провадженні (стаття 183 - 2 КАС України) [85].

Принцип інстанційності виходить з того, що в кожному окремому випадку перегляд судового рішення здійснюється наступним за ієрархією елементом судової системи. Іншими словами, оскаржити постанов чи ухвалу суду першої інстанції можна лише в рамках апеляції, а вже потім той чи інший суб’єкт має право звертатися до касаційної інстанції. Підтвердженням цього є частина 2 статті 211 КАС України, в який говориться, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та обов’язки, мають право оскаржити в касаційному порядку судові рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також судові рішення суду апеляційної інстанції повністю або частково, крім випадків, передбачених Кодексом [85].

І останній спеціальний принцип перегляду судових рішень адміністративних судів, якому, на нашу думку, слід приділити особливу увагу є принцип контролю. На думку В.А. Хмельницького, принцип контролю - це загальноприйняте правило дії в контрольних ситуаціях, він втілює економічні, соціальні та інші закономірності сфери контролю, визначає вимоги, відповідно яким формує і функціонує підсистема контролю в системі управління виробництвом, суспільством [278, с. 16-17]. Принцип контролю в рамках нашого дослідження означає, що будь-який перегляд рішення адміністративного суду є апріорі засобом перевірки правильності та законності прийняття рішення суддею, який розглядав справу уперше. Належна реалізація зазначеного принципу має важливе значення із точки зору забезпечення справедливого правосуддя, перевірки діяльності судді, а також законності прийнятого ним рішення. Особливість реалізації цього принципу полягає у тому, що він дозволяє перевірити діяльність суді не порушуючи його конституційної гарантії на самостійність та незалежність.

У підсумку даного підрозділу представленого наукового дослідження зазначимо, що наведе коло вихідних положень перегляду рішень адміністративним судів не є вичерпними, але вони найбільш повно передають усю сутність досліджуваного інституту у вказаній процесуальній галузі. Принципи уособлюють специфіку адміністративного процесу взагалі, а також його окремих етапів. Їх дослідження та вдосконалення має важливе значення як для діяльності судів, так і для і для всієї науки адміністративного права взагалі.