Права та законні інтереси публічних службовців як об’єкт адміністративно-процесуальних гарантій

Права і свободи людини і громадянина є первинним об’єктом захисту права з моменту виголошення у Франції Декларації прав людини і громадянина 26 серпня 1789 р. Згідно з нею люди народжуються й залишаються вільними і рівними в правах.

Ці межі можуть бути встановлені тільки законом. Закон має право забороняти тільки діяння, що завдають шкоди суспільству. Усе, що не заборонено законом, дозволено; ніхто не може бути примушений до виконання того, що не встановлено законом. Закон є вираження загальної волі. Усі громадяни мають право брати участь особисто або через своїх представників у створенні закону. Закон має бути однаковим для всіх - захищає він чи карає. Усі громадяни рівні перед законом, і тому рівною мірою допускаються на всі публічні пости або посади відповідно до своїх здібностей і без будь-яких відмінностей, крім обумовлених їх чеснотами і талантами [19]. Не є винятком із цього переліку і громадяни, які мають правовий статус публічного службовця, оскільки публічна адміністрація відіграє провідну роль у забезпеченні суспільних благ громадян.

Щоб успішно це здійснювати, вона має співпрацювати й отримувати підтримку приватного сектору та організацій громадянського суспільства [172].

Відповідно до теорії публічного управління, до того часу, поки держава й суспільство не буде з повагою ставитися до публічних службовців, годі чекати, що ті не будуть порушувати права і свободи громадян.

У країнах ЄС і Північної Америки загальновизнаною є категорія «публічна адміністрація» (анг. public administration), яка, на наш погляд, при застосуванні до владних фізичних осіб багато в чому співпадає з вітчизняною категорією «публічний службовець». Відповідно до Британської енциклопедії публічне управління забезпечує реалізацію державної політики. В умовах сьогодення категорію публічного управління розглядають як невід’ємну складову відповідальності політиків та урядів за виконання своїх програм. Зокрема публічне управляння здійснюється через планування, організацію, керівництво, координацію, контроль і надання публічних послуг. Публічне управління притаманне всім народам незалежно від їхньої системи правління. Виділяють центральний, проміжний та місцевий рівні публічного управління [176].

Виходячи із зазначеного, публічні службовці мають багато обов’язків і обмежень, що є природним, оскільки публічна адміністрація має не тільки служити народу, але й бути повністю прозорою для нього. Психологічна теорія права ще на початку ХХ століття чітко визначила, що будь-який чиновник схильний до зловживання владою на свою користь і свого ближнього оточення. Відповідно з метою недопущення цього потрібен дієвий громадський контроль за діяльністю публічної адміністрації та громадський тиск у разі навіть незначних відхилень від належної поведінки. Однак це не означає, що публічні чиновники не повинні мати прав. Обов’язки без прав не можливі, і проходження публічної служби не є винятком із цього правила.

Провідним методом захисту порушених прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб є система адміністративного судочинства.

Проблему адміністративно-процесуальних гарантій прав і свобод громадян у свої працях ґрунтовно дослідив доцент Харківського національного університету внутрішніх справ О. Пабат, який визначив, що право фізичної особи на судовий захист в адміністративному суді є складною юридичною конструкцією, яку визначають матеріально-правові та процесуально-правові чинники. Структуру права на судовий захист становить: право на незалежний і неупереджений суд; право на звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом; право на участь у судовому розгляді; право на задоволення позову і право на виконання судового рішення. Право фізичної особи на судовий захист в адміністративному суді безпосередньо пов’язано з юридичним інтересом особи, тобто з передбаченою законом потребою в: а) отриманні захисту у вигляді матеріально-правового задоволення (правової вигоди) у разі позитивного вирішення судом вимоги про захист (матеріально-правовий аспект); б) отриманні судового рішення як акта правосуддя (процесуально- правовий аспект) [73].

Законодавче забезпечення права фізичної особи на судовий захист в адміністративному суді базується на положеннях 55 Конституції України, що містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення

прав і свобод. Ця норма зобов’язує суди приймати заяви до розгляду навіть у разі відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Право на судовий захист відбито і в інших статтях Конституції України: ст. 64 - право на судовий захист не може бути обмежене шляхом відмови адміністративного суду у прийнятті позовних заяв чи скарг, якщо вони відповідають установленим законом вимогам, оскільки така відмова є порушенням Конституції України; ч. 2 ст. 55 - право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб; ч.

Правове регулювання права на судовий захист розвинуто в Законі України від 7 липня 2010 р. № 2453-VI «Про судоустрій і статус судів», стаття 7 якого визначала: «Кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним відповідно до закону», а стаття 8 проголошувала: «Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом» [32].

Крім того треба звернути увагу та те, що Закон України від 23 лютого 2006 р. № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» однозначно визначив, що остаточне рішення Європейського суду з прав людини є обов’язковим до виконання, як і практика цього Суду. При цьому практика Суду розуміється в широкому значенні - як його рішення та практика Європейської комісії з прав людини стосовно всіх країн-учасниць Конвенції [126; 30]. Іншими словами, практично в Україні прямою чинною нормою є Конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 р. та Перший протокол і протоколи № 2, 4, 6, 7, 11 та 13 до неї.

Згідно зі статтею 6 Конвенції визначено право на справедливий суд: «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить суперечку щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені до зали засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя» [44].

Ураховуючи те, що вітчизняна система проходження публічної служби перебуває у стадії болісного законодавчого і практичного реформування, звернемося до досвіду прав публічних службовців в ЄС.

Європейська публічна служба прагне до надання якісних адміністративних послуг, незалежності, відповідальності, підзвітності, ефективності та прозорості. Ці цінності відображено в Кодексі належної адміністративної поведінки, який було прийнято Європейською Комісією 13 вересня 2000 р. і який стосується відносин працівників комісії з громадськістю. Зокрема в Кодексі розкривається принцип об’єктивності і неупередженості, згідно з яким можна дійти висновку, що публічні службовці мають право діяти об’єктивно й неупереджено, відстоюючи інтерес окремої особи і блага всього суспільства незалежно один від одного і свого керівництва в межах, визначених законодавством, бути захищеними від національних інтересів або політичного тиску [174].

Відповідно до Норм поведінки посадових осіб та інших працівників Європейського парламенту вони мають право: 1) на турботу і захист, який має забезпечуватися парламентом; 2) вимагати, щоб парламент відстоював їх законні вимоги (захисту від погрози особисто та членам сімей або порушення права власності); 3) збереження конфіденційності особистих файлів і комп’ютеризованих даних; 4) забезпечення необхідної кількості помічників,

належних екологічних умов для праці та прозорих адміністративних процедур проходження служби [180].

Згідно з новим Законом України від 10 грудня 2015 р. № 889-УШ «Про державну службу» державний службовець має право на: 1) повагу до своєї особистості, честі та гідності, справедливе і шанобливе ставлення з боку керівників, колег та інших осіб; 2) чітке визначення посадових обов’язків; 3) належні для роботи умови служби та їх матеріально-технічне забезпечення; 4) оплату праці залежно від займаної посади, результатів службової діяльності, стажу державної служби та рангу; 5) відпустку, соціальне та пенсійне забезпечення відповідно до закону; 6) професійне навчання, зокрема за державні кошти, відповідно до потреб державного органу; 7) просування по службі з урахуванням професійної компетентності та сумлінного виконання своїх посадових обов’язків; 8) участь у професійних спілках з метою захисту своїх прав та інтересів; 9) участь у діяльності об’єднань громадян, крім політичних партій у випадках, передбачених законом; 10) оскарження в установленому законом порядку рішень про накладення дисциплінарного стягнення, звільнення з посади державної служби, а також висновку, що містить негативну оцінку за результатами оцінювання службової діяльності; 11) захист від незаконного переслідування з боку державних органів та їх посадових осіб у разі повідомлення про факти порушення вимог закону; 12) отримання від державних органів, підприємств, установ та організацій, органів місцевого самоврядування необхідної інформації з питань, що належать до його повноважень, у випадках, установлених законом; 13) безперешкодне ознайомлення з документами про проходження працівником державної служби, зокрема висновками щодо результатів оцінювання його службової діяльності; 14) проведення службового розслідування за його вимогою з метою зняття безпідставних, на його думку, звинувачень або підозри.

лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України [26].

Таким чином, відповідно до базового закону про державну службу державний службовець має право на повагу та чітке визначення компетенції, належні умови для служби, соціальне та пенсійне забезпечення, навчання та просування по службі, участь у діяльності громадських об’єднань, оскарження рішень про накладення стягнення та захисту від переслідування з боку державних органів.

Державні службовці також реалізують інші права, визначені в положеннях про структурні підрозділи державних органів і посадових інструкціях, затверджених керівниками державної служби в цих органах [26].

Попередній Закон України від 16 грудня 1993 року № 3723-XII «Про державну службу» (стаття 11) визначив такі права державних службовців: користуватися правами і свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією і законами України; брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх повноважень рішень; одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції; на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян; вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця; на оплату праці залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи; безперешкодно ознайомлюватися з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, у необхідних випадках давати особисті пояснення; на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов’язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії; вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри; на здорові, безпечні та належні для

високопродуктивної роботи умови праці; на соціальний і правовий захист відповідно до його статусу; захищати свої законні права та інтереси у вищих державних органах і в судовому порядку [27].

Закон України від 7 червня 2001 № 2493-III «Про службу в органах місцевого самоврядування» визначав основні права посадових осіб місцевого самоврядування: на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян; на оплату праці залежно від посади, яку вона займає, рангу, який їй присвоєно, якості, досвіду та стажу роботи; на просування по службі відповідно до професійної освіти, результатів роботи та атестації; на безпечні та необхідні для високопродуктивної роботи умови праці; на соціальний і правовий захист; отримання в порядку, установленому законодавством, від відповідних публічних органів, підприємств, установ, організацій, незалежно від їх підпорядкування та форм власності, отримувати інформацію щодо матеріалів своєї особової справи та ознайомлюватися з іншими документами, що стосуються проходження нею служби в органах місцевого самоврядування, отримувати від керівників органу місцевого самоврядування відповідні пояснення та давати особисті пояснення; вимагати проведення службового розслідування з метою спростування безпідставних, на її думку, звинувачень або підозри щодо неї; захищати свої законні права та інтереси в органах публічної влади та в судовому порядку [33].

У свою чергу стаття 10 Закону України від 17 листопада 2011 № 4050- VI «Про державну службу», який так і не вступив в дію, проте залишається вагомою пам’яткою права, визначила, що державний службовець має право на: 1) повагу до своєї особистості, гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників та інших осіб; 2) чітке визначення своїх посадових обов’язків і матеріально-технічне забезпечення їх виконання; 3) доступ до необхідної для виконання посадових обов’язків інформації; 4) оплату праці залежно від займаної посади державної служби, результатів службової діяльності, стажу державної служби та рангу

державного службовця; 5) підвищення рівня професійної компетентності за рахунок державних коштів; 6) просування по службі;

7) відпустку, соціальне та пенсійне забезпечення відповідно до закону;

8) безпечні умови праці; 9) проведення службового розслідування за його вимогою з метою зняття безпідставних, на його думку, звинувачень або підозри; 10) безперешкодне ознайомлення з документами щодо проходження ним державної служби [28].

Крім того широке коло прав публічних службовців прописано в спеціальних законах, зокрема: «Про Національну поліцію», «Про службу безпеки України», Кодексі цивільного захисту України, «Про Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України», «Про прокурату» та конкретизовані в більш ніж 200 підзаконних нормативно- правових актах Кабінету Міністрів України та центральних органів виконавчої влади.

Наприклад, Закон України від 2 липня 2015 р. № 580-УШ «Про Національну поліцію» коротко визначив, що за поліцейськими зберігаються всі права, визначені для громадян України Конституцією та законами України, крім обмежень, установлених цим та іншими законами України. Поліцейський не може бути членом політичної партії. Поліцейський не може організовувати страйки та брати в них участь. При цьому деякі права поліцейського можна знайти в статті 62 «Гарантії професійної діяльності поліцейського», за якою поліцейський: 1) забезпечується належними умовами для виконання покладених на нього службових обов’язків; 2) отримує в органах поліції в установленому порядку інформацію, зокрема з обмеженим доступом, та матеріали, необхідні для належного виконання покладених на нього обов’язків; 3) користується повноваженнями, передбаченими законом, незалежно від посади, яку він займає, місцезнаходження й часу; 4) своєчасно і в повному обсязі отримує грошове забезпечення та інші компенсаційні виплати відповідно до закону та інших нормативно-правових актів України; 5) у повному обсязі користується гарантіями соціального та правового захисту, передбаченими цим Законом та іншими актами законодавства; 6) захищає свої права, свободи та законні інтереси всіма способами, що передбачені законом; 7) під час виконання поліцейських повноважень користується безоплатно всіма видами громадського транспорту міського, приміського і місцевого сполучення (крім таксі), а також попутним транспортом. Поліцейські, які виконують повноваження поліції на транспортних засобах, крім того мають право на безоплатний проїзд залізницею, на річкових і морських суднах. Під час службових відряджень поліцейські мають право на позачергове придбання квитків на всі види транспорту й розміщення в готелях при пред’явленні службового посвідчення та посвідчення про відрядження; може бути переміщений по службі залежно від результатів виконання покладених на нього обов’язків і своїх професійних, особистих якостей. В органах (закладах, установах) поліції з метою захисту трудових, соціально- економічних прав та інтересів поліцейських відповідно до вимог законодавства можуть утворюватися професійні спілки. Обмеження прав професійних спілок поліцейських порівняно з іншими професійними спілками не припускається [29].

Аналіз прав публічних службовців, визначених вітчизняним законодавством і ЄС, призводить до поверхового висновку, що українські державні службовці більш захищені, ніж їхні колеги в країнах ЄС. Однак це не так: ширші за ЄС, на перший погляд, права вітчизняних публічних службовців нівелюються їх недотриманням вищим керівництвом і державою загалом. Це призводить до масових позовів до адміністративних суддів та Європейського суду з прав людини. На наш погляд, вітчизняні законодавці мають утвердити в Україні західні стандарти прав публічних службовців: прав має бути мало (вони мають бути звуженими порівняно з пересічними громадянами), однак мають виконуватися в повному обсязі. Крім того, з метою уніфікації обов’язків і прав публічних службовців є необхідність прийняти уніфікований (загальний) кодекс поведінки публічних службовців,

який буде розповсюджувати свої вимоги на всіх державних службовців, службових осіб органів місцевого самоврядування та інших осіб, які виконують делеговані державні функції.

Адміністративно-процесуальні гарантії прав і законних інтересів публічних службовців визначаються соціальною необхідністю ефективного адміністративно-процесуального захисту прав публічних службовців як необхідної гарантії забезпечення прав, свобод і законних інтересів невладних фізичних і юридичних осіб. Публічні службовці через систему адміністративних судів здійснюють захист від вищих суб’єктів владних повноважень, коли керівництво, виходячи з хибного розуміння корпоративного інтересу чи зловживаючи своїм становищем, порушує права або законні інтереси підлеглих.

Первинним адміністративно-процесуальними правом публічного службовця є право на звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом, що передбачено ст. 104 КАСУ, яка продовжує і розвиває конституційне положення про те, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб [73; 42].

Право на звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом є правом на звернення за захистом суб’єктивного права або охоронюваного законом законного інтересу. За своїм змістом право на звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом означає право на адміністративний процес незалежно від його результату, право на діяльність суду щодо розгляду й вирішення суперечки про право або охоронюваний законом інтерес, тобто це право на ухвалення рішення незалежно від його змісту і характеру [73; 42].

Таким чином, першим адміністративно-процесуальними правом публічного службовця є право на звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом, коли кожному публічному службовцю гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності свого

керівництва чи інших державних органів, які здійснюють їх організаційно-матеріальне забезпечення, - це первинне право публічного службовця на адміністративний процес незалежно від його результату.

Другим адміністративно-процесуальним правом публічного службовця є право на адміністративний позов, це право є складною юридичною конструкцією, яку визначають матеріально-правовий і процесуально- правовий аспекти: матеріально-правовий аспект права на адміністративний позов становить право на задоволення адміністративного позову, а процесуально-правовий відображений у праві на звернення з адміністративним позовом [73; 42].

Передумовами цих прав публічних службовців є обставини процесуального характеру (юридичні факти), від яких залежить або з якими пов’язано виникнення самого права на адміністративний позов. Умовами реалізації права на звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом є такі обставини процесуального характеру (юридичні факти), з якими пов’язано належне здійснення (реалізація) суб’єктивного права на адміністративний позов [73; 42].

Виходячи із зазначеного, можна дійти висновку, що матеріальні права публічних службовців, які були досліджені нами вище, і є передумовами адміністративно-процесуальних прав публічних службовців.

На слушну думку О. Пабат, відсутність передумов права на звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом означає відсутність самого суб’єктивного права на позов, що тягне за собою два юридичних наслідки: відмову у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо відсутність права на позов установлена на стадії порушення справи, без права на повторне звернення цього ж позову; закриття провадження у справі, якщо відсутність права на позов установлена на стадії судового розгляду, без права на повторне звернення цього ж позову. Перелік зазначених передумов права на звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом передбачений ст. 157 КАСУ. Водночас, на відміну від передумов,

недотримання умов права на звернення з адміністративним позовом має інший характер тих наслідків, які настають у цьому випадку: залишення позовної заяви без руху - на стадії порушення справи; відмова у прийнятті позову - на стадії порушення справи; залишення позову без розгляду - на стадії судового розгляду [73].

Таким чином, другим адміністративно-процесуальними правом публічного службовця є право на адміністративний позов, що має матеріально-правовий і процесуально-правовий аспекти, перший з яких передбачає матеріальні права публічних службовців, а другий - процесуально-правове право публічних службовців на звернення з адміністративним позовом до адміністративного суду. Передумовами права публічних службовців на адміністративний позов є юридичні факти, що призвели до порушення матеріальних прав публічних службовців, обставини процесуального характеру, з якими пов’язано належне здійснення суб’єктивного права публічних службовців на адміністративний позов.

Третім адміністративно-процесуальними правом публічного службовця є право на участь у судовому розгляді адміністративного позову, яке логічно випливає із права на звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом. Право на участь у судовому розгляді особи безпосередньо пов’язано з обов’язком добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами і неухильно виконувати

процесуальні обов’язки. Це означає, що частково законом чітко закріплено положення про кореспондування певним правам сторін відповідних обов’язків: право подавати докази - обов’язок доказувати суду ті обставини, на які особа посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. При цьому недобросовісне користування публічним службовцем процесуальними правами та невиконання покладених на нього обов’язків призводить до негативних наслідків: притягнення винуватого публічного службовця, який постає як позивач до відповідальності; програш справи та ін. Право публічного службовця брати участь у судовому засіданні поєднано з

широким колом інших процесуальних прав, які можна класифікувати на змагальні та диспозитивні [73; 42].

Доцент О. Пабат визначив, що змагальні права - це надані законом можливості особи, яка бере участь у справі, доводити свою позицію перед судом і спростовувати позиції інших осіб, які беруть участь у справі. До змагальних прав належать такі: знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів; знайомитися з матеріалами справи; заявляти клопотання і відводи; надавати усні та письмові пояснення, доводи та висловлювати заперечення; подавати докази, брати участь у дослідженні доказів; висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду справи, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам; подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб; знайомитися з технічним записом і журналом судового засідання та подавати письмові зауваження до них; робити з матеріалів справи виписки чи копії, одержувати копії судових рішень [73; 42].

Доцент О. Пабат зауважує, що диспозитивні права - це встановлені в законі можливості особи, яка бере участь у справі, розпоряджатися своїми вимогами на свій розсуд. У контексті реалізації права на участь у судовому розгляді досліджуються такі диспозитивні права: позивача - змінити підставу або предмет адміністративного позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, якщо вони є кількісним вираженням (до закінчення судового розгляду в першій інстанції); відмовитися від позову повністю або частково (до закінчення судового розгляду в першій інстанції, а також до закінчення апеляційного чи касаційного розгляду); досягти примирення (зокрема укласти мирову угоду з боржником або відмовитися від примусового виконання судового рішення); оскаржити судове рішення; передати повноваження; вимагати виконання судового рішення; відповідача - не визнавати адміністративного позову чи визнавати його повністю або частково; подавати заперечення щодо адміністративного позову; досягти

примирення (зокрема укласти мирову угоду з позивачем у процесі виконання судового рішення); оскаржити судове рішення; передати повноваження; вимагати виконання судового рішення [73].

Отже, третім адміністративно-процесуальними правом публічного службовця є змагальні та диспозитивні можливості публічних службовців у судовому розгляді адміністративного позову:

- змагальні права публічних службовців у сфері адміністративного судочинства - це надані КАСУ можливості публічного службовця особі, яка бере участь у справі, доводити свою позицію перед судом і спростовувати позиції відповідача, зокрема це право: знати про дату, час і місце судового розгляду справи; знайомитися з матеріалами справи; заявляти клопотання і відводи; надавати пояснення, доводи та висловлювати заперечення; подавати докази, брати участь у дослідженні доказів; висловлювати свою думку з питань; подавати заперечення; робити з матеріалів справи виписки;

- диспозитивні права публічних службовців у сфері адміністративного судочинства - це встановлені в КАСУ можливості публічного службовця розпоряджатися своїми правами у справі на свій розсуд: змінити підставу або предмет адміністративного позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог; відмовитися від позову; досягти примирення; оскаржити судове рішення; передати повноваження; вимагати виконання судового рішення.

Четвертим адміністративно-процесуальними правом публічного службовця є право на задоволення адміністративного позову в адміністративному суді. На думку О. Пабат, право на задоволення адміністративного позову, як і право на адміністративний позов, є складною правовою категорією, яка включає як матеріально-правовий, так і процесуально-правовий елементи. Це пояснюється насамперед тим, що реалізація цього права проходить у своєму розвитку дві стадії:

1) позапроцесуальну, на якій формується матеріально-правова основа для задоволення майбутньої вимоги про захист (передумови права на задоволення позову); 2) процесуальну, яка передбачає умови реалізації права на задоволення позову [73; 42].

До обставин матеріально-правового характеру (тобто передумов) належать такі обставини, як наявність: а) прав, свобод чи законних інтересів у сфері публічно-правових відносин (ст. 17 КАСУ); б) фактів, які свідчать про порушення суб’єктивних прав, свобод чи інтересів (рішення, дії, бездіяльність) (ст. 2 КАСУ) [73; 42].

До обставин процесуально-правового характеру (умов) належать такі: а) наявність права на процес (права на подання позову); б) дотримання строків позовної давності; в) доказаність підстав позову. Особлива увага надається такій умові, як доказаність підстав позову - характеристиці доказів і доказуванню [126].

Таким чином, четвертим адміністративно-процесуальним правом публічного службовця є право на задоволення адміністративного позову в адміністративному суді, яке складається з двох стадій - позапроцесуальної, на якій формується матеріально-правова основа для задоволення майбутньої вимоги про захист, і процесуальної, що передбачає умови реалізації права на задоволення позову публічного службовця.

П’ятим адміністративно-процесуальним правом публічного службовця є право фізичної особи на виконання судового рішення (завершальне у структурі права фізичної особи на судовий захист і, власне, заради чого особа й звертається до адміністративного суду з позовом). Без права на виконання судового рішення структура права на судовий захист не мала б логічного завершення й мотивації.

Передумовами права на виконання судового рішення, поданого за позовом публічного службовця, є такі: 1) ухвалення судового рішення;

2) набрання судовим рішенням законної сили, окрім випадків, передбачених КАСУ. До таких випадків належить негайне виконання судового рішення. Зазначається, що підстави для негайного виконання судового рішення, передбачені в КАСУ, слід класифікувати на два види: обов’язкові (такі, що

чітко визначені в КАСУ) і факультативні (такі, які суд на свій розсуд має право звернути до негайного виконання).

Умовами права на виконання судового рішення за позовом публічного службовця визнаються обставини, які визначають: порядок виконання судового рішення; звернення судових рішень до примусового виконання; оформлення виконавчого листа; видання дубліката виконавчого листа; поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого листа до виконання; відстрочка і розстрочка виконання; заміна сторони виконавчого провадження [126].

Таким чином, п’ятим завершальним адміністративно-процесуальним правом публічного службовця є право на виконання судового рішення. Передумовами цього права є ухвалення судового рішення та набрання судовим рішенням законної сили.

Усе вищевикладене дає можливість сформулювати такі висновки:

1) публічний службовець має такі матеріальні права: на повагу та чітке визначення компетенції, належні умови служби, соціальне та пенсійне забезпечення, навчання та просування по службі, участь у діяльності громадських об’єднань, оскарження рішень про накладення стягнення та захист від переслідування з боку державних органів;

2) першим адміністративно-процесуальними правом публічного службовця є право на звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом, коли кожному публічному службовцю гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності свого керівництва чи інших державних органів, які здійснюють його організаційно- матеріальне забезпечення (право на адміністративний процес);

3) другим адміністративно-процесуальними правом публічного службовця є право на адміністративний позов, що має матеріально-правовий (матеріальні права публічних службовців) і процесуально-правовий аспекти. Це процесуально-правове право публічних службовців на звернення з адміністративним позовом до адміністративного суду, передумовами якого є

юридичні факти, що призвели до порушення матеріальних прав публічних службовців;

4) третім адміністративно-процесуальними правом публічного службовця є змагальні та диспозитивні можливості публічних службовців у судовому розгляді адміністративного позову;

5) змагальні права публічних службовців у сфері адміністративного судочинства - це надані КАСУ можливості публічного службовця особі, яка бере участь у справі, доводити свою позицію перед судом і спростовувати позиції відповідача. Зокрема це право: знати про дату, час і місце судового розгляду справи; знайомитися з матеріалами справи; заявляти клопотання і відводи; надавати пояснення, доводи та висловлювати заперечення; надавати докази, брати участь у дослідженні доказів; висловлювати свою думку з питань; подавати заперечення; робити з матеріалів справи виписки;

6) диспозитивні права публічних службовців у сфері адміністративного судочинства - це встановлені в КАСУ можливості публічного службовця розпоряджатися своїми правами у справі на свій розсуд: змінити підставу або предмет адміністративного позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог; відмовитися від позову; досягти примирення; оскаржити судове рішення; передати повноваження; вимагати виконання судового рішення;

7) четвертим адміністративно-процесуальним правом публічного службовця є право на задоволення адміністративного позову в адміністративному суді, яке складається з двох стадій - позапроцесуальної, на якій формується матеріально-правова основа для задоволення майбутньої вимоги про захист, і процесуальної, що передбачає умови реалізації права на задоволення позову публічного службовця;

8) п’ятим завершальним адміністративно-процесуальним правом публічного службовця є право на виконання судового рішення. Передумовами цього права є ухвалення судового рішення та набрання судовим рішенням законної сили.

Отже, права та законні інтереси публічних службовців як об’єкт адміністративно-процесуальних гарантій - це матеріальні права та адміністративно-процесуальні права публічних службовців, до яких належать: право на звернення до адміністративного суду, право на адміністративний позов, змагальні та диспозитивні права публічних службовців у судовому розгляді адміністративного позову, право на задоволення адміністративного позову в адміністративному суді та право публічного службовця на виконання судового рішення.

1.3.