Права, які забезпечують необхідні процесуальні можливості для відстоювання позиції сторони

Права осіб, які беруть участь у справі, в першу чергу сторін, у сфері доказування при здійсненні адміністративного судочинства визначають зміст принципу змагальності. Принцип змагальності виступає своєрідною процесуальною гарантією всебічного повного і об’єктивного встановлення дійних обставин справи та реалізації прав сторін.

Сторони в адміністративному судочинстві наділені широким колом відповідних прав, які визначають їх процесуальний статус і надають їм можливість активно відстоювати свою позицію та інтереси. Для ефективного захисту та реалізації своїх прав, свобод та інтересів у сфері публічно - правових відносин особи, які беруть участь у справі, наділені великим обсягом процесуальних прав, які вони здійснюють при розгляді справи в адміністративному суді. Наявність широкого кола та особливостей процесуальних прав у осіб, які беруть участь у справі, є ще однією відмінністю цієї групи осіб від інших учасників адміністративного процесу.

КАС України визначає, що особи, які беруть участь у справі, мають рівні процесуальні права і обов'язки [46].

Маємо відзначити, що таке формулювання є логічним продовженням принципу адміністративного судочинства, передбаченого ст. 10 КАС

України, яким закріплено, що всі учасники адміністративного процесу є рівними перед законом і судом. Не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників адміністративного процесу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Це зовсім не означає, що процесуальні права осіб, які беруть участь у справі, є зовсім однаковими, але рівність положення цих осіб підтверджується тим, що вони мають рівні процесуальні права і рівні можливості для їх реалізації. З огляду на це, процесуальні права будь-якої особи, яка бере участь у справі, у тому числі, сторін, не можуть визнаватися більш або менш важливими ніж права другої особи, яка бере участь у справі.

Але законодавець не обмежується тільки визнанням і закріпленням прав. Важливою умовою дотримання принципу змагальності є їх правильне використання. З цією метою в КАС України закріплюється обов’язок осіб, які беруть участь у справі, добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, не зловживаючи ними. Тобто добросовісність вимагає здійснення процесуальних прав лише з метою, з якою їх було надано. Прикладом недобросовісної поведінки може бути заявлення клопотань, відводів судді тощо лише з метою затягнути вирішення справи. У такому разі суд відмовляє у їх задоволенні і може навіть обмежити кількість клопотань [92, с. 67].

При відкритті провадження в адміністративній справі, разом з ухвалою про відкриття, особам, які беруть участь у справі надсилається витяг про їхні процесуальні права та обов'язки (ст. 107 КАС України). Про ці права і обов'язки також має бути зазначено у пам'ятці про процесуальні права і обов'язки, яка видається кожній особі, яка бере участь у справі (ст. 130 КАС України).

Сторони судового адміністративного процесу наділяються адміністративними процесуальними правами та обов’язками, які згруповані наступним чином:

- права та обов’язки як осіб, які беруть участь у справі (ст. 49 КАС України);

- власні права та обов’язки сторін, визначені ст. 51 КАС України [4, с. 83].

Як правило, в науковій літературі першу групу називають змагальними правами, другу - диспозитивними.

Змагальні права визначають як надані законом можливості особи, яка бере участь у справі, доводити свою позицію перед судом та спростовувати позиції інших осіб, які беруть участь у справі. До змагальних прав відносяться: право знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів, право знайомитися з матеріалами справи, право заявляти клопотання і відводи, право давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення, право подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, право висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам, право подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, знайомитися з технічним записом та журналом судового засідання і подавати письмові зауваження до них, право робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень тощо.

Адміністративний суд повинен надавати сприяння всім особам, які беруть участь у справі, в реалізації цих змагальних прав. Для цього він має роз’яснювати особам їх процесуальні права, попереджати про наслідки вчинення певних процесуальних дій тощо.

Слід акцентувати увагу на тому, що перелік перелічених процесуальних прав не є вичерпним. Такі особи також можуть користуватись й іншими процесуальними правами, що визначені законодавством про адміністративне судочинство чи випливають з нього. Наприклад:

- особи, які беруть участь у справі та не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою або мовою, якою вони володіють, а також послугами перекладача;

- кожен має право користуватися правовою допомогою при вирішенні справ в адміністративному суді, яка надається в порядку, встановленому законом;

- особи, які беруть участь у справі та обґрунтовано вважають, що надання потрібних доказів стане згодом неможливим або ускладненим, мають право просити суд забезпечити ці докази;

- особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з протоколом судового засідання і протягом трьох днів після їх повідомлення про підписання протоколу або після закінчення строку на підписання протоколу подавати свої письмові зауваження щодо неповноти або неправильності протоколу тощо [46].

Диспозитивні права - це встановлені в законі можливості особи, яка бере участь у справі розпоряджатися своїми вимогами на свій розсуд. До диспозитивних прав, зазначених в ст. 49 КАС України, належить право оскаржувати судові рішення у частині, що стосується їхніх інтересів [48, с. 131].

Крім цього права, інші диспозитивні права осіб, які беруть участь у справі, передбачені, в наступних статтях КАС України, перш за все в ст. 51.

Ці права притаманні виключно сторонам процесу і відрізняють їхній процесуальний статус від статусу інших осіб, які беруть участь у справі.

Під диспозитивними правами розуміють можливості сторони, що визначені в законі, на свій розсуд розпоряджатися своєю позицією щодо предмета позову, тобто матеріально-правових вимог позивача до відповідача [93, с. 274].

Ми не будемо зупинятися на детальній характеристиці всіх прав. Зупинимось на тих, які забезпечують саме необхідні процесуальні можливості для відстоювання позиції сторони. Порядок реалізації деяких прав більш детально буде розглянутий нами в наступних розділах нашого дослідження.

Перш за все сторони наділяються правом знати про дату, час і місце судового розгляду справи. Тобто вбачається, що сторона повинна завчасно, в установленому законом порядку бути проінформованою про судове засідання з метою ґрунтовної підготовки до захисту своїх порушених інтересів. Таке право реалізується за допомогою інституту повісток судових викликів і повідомлень, які здійснюються повістками про виклик і повістками-повідомленнями.

Повістки про виклик у суд надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам, а повістки - повідомлення - особам, які беруть участь у справі, з приводу вчинення процесуальних дій, у яких участь цих осіб не є обов'язковою.

Судовий виклик або судове повідомлення осіб, які беруть участь у справі, здійснюється рекомендованою кореспонденцією (листом, телеграмою), кур'єром із зворотною розпискою за адресами, вказаними цими особами, або шляхом надсилання тексту повістки факсимільним повідомленням (факсом, телефаксом), електронною поштою, телефонограмою, опублікування у друкованому засобі масової інформації.

Однією з важливих гарантій реалізації цього права, на нашу думку, виступає встановлення строків вручення повістки, чого не було до 2011 року. Так, повістка повинна бути вручена не пізніше ніж за три дні до судового засідання, крім випадку, коли повістка вручається безпосередньо в суді.

Повістка у справах, для яких встановлено скорочені строки розгляду, має бути вручена у строк, достатній для прибуття до суду.

Але в будь-якому випадку, суду, вирішуючи питання про час і спосіб відправлення судової повістки, слід враховувати, що учасники процесу повинні мати достатньо часу для явки до суду і підготовки до участі в судовому процесі у вчиненні окремої процесуальної дії. Саме тому строк вручення судової повістки має визначатися судом окремо в кожному конкретному випадку з урахуванням характеру тої чи іншої справи, а також часу, об’єктивно необхідного для доставки повістки обраним судом способом (поштою, телеграмою, факсом тощо) і для з’явлення особи до зали судового засідання (на місце вчинення окремої процесуальної дії) [168, с. 243].

З правом знати про дату, час і місце судового розгляду справи тісно переплітається право брати участь у судових засіданнях, хоча воно прямо і не визначається в КАС України.

За загальним правилом, це якраз право, а не обов'язок особи, яка бере участь у справі. Проте не реалізація цього права в окремих випадках може мати негативні правові наслідки для неї. Наприклад, відповідно до ст. 128 КАСУ, у разі неявки позивача, належним чином повідомленого про дату, час і місце судового розгляду, без поважних причин, якщо від нього не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності, суд залишає позовну заяву без розгляду. Також, у разі неприбуття відповідача, належним чином повідомленого про дату, час і місце судового розгляду, без поважних причин розгляд справи може не відкладатися і справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.

Таке право може стати обов'язком, якщо суд першої або апеляційної інстанції відповідно до ст. 120 КАСУ визнав обов'язковою особисту участь сторони чи третьої особи у судовому засіданні [93, с. 275].

Для своєчасного контролю за правильним ходом судового розгляду, можливості відповідного та своєчасного реагування на дії суду, іншої сторони або інших учасників адміністративного процесу кожна сторона має

бути відповідно поінформованою про весь хід судового процесу.

- знати про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів;

- знайомитися з матеріалами справи;

- робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень;

- знайомитися з технічним записом, журналом судового засідання, протоколом про вчинення окремої процесуальної дії і подавати письмові зауваження до них;

- за власний рахунок додатково замовити та отримати в суді засвідчені копії документів і витяги з них [46].

Однією з перших гарантій своєчасного інформування сторін у публічно-правовому спорі є її право знати про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів.

КАС України виділяє два види судових рішень в адміністративному судочинстві: постанова і ухвала.

Судове рішення, яким суд вирішує спір по суті, викладається у формі постанови. Постанова - письмове рішення суду будь-якої інстанції в адміністративній справі, у якому вирішуються вимоги адміністративного позову.

Судове рішення, яким суд зупиняє чи закриває провадження у справі, залишає позовну заяву без розгляду або приймає рішення щодо інших процесуальних дій, клопотань, викладається у формі ухвали. Ухвала - письмове або усне рішення суду будь-якої інстанції в адміністративній справі, яким вирішуються питання, пов'язані з процедурою розгляду адміністративної справи, та інші процесуальні питання. Ухвалами судів апеляційної та касаційної інстанцій також вирішуються вимоги апеляційної чи касаційної скарги.

Суд приймає постанову іменем України негайно після закінчення судового розгляду. Постанова приймається, складається і підписується в нарадчій кімнаті складом суду, який розглянув справу.

Окремим документом викладаються ухвали з питань:

- залишення позовної заяви без руху;

- повернення позовної заяви;

- відкриття провадження в адміністративній справі;

- об'єднання та роз'єднання справ;

- забезпечення доказів;

- визначення розміру судових витрат;

- продовження та поновлення процесуальних строків;

- передачі адміністративної справи до іншого адміністративного суду;

- забезпечення адміністративного позову;

- призначення експертизи;

- виправлення описок і очевидних арифметичних помилок;

- відмови в ухваленні додаткового судового рішення;

- роз'яснення постанови;

- зупинення провадження у справі;

- закриття провадження у справі;

- залишення позовної заяви без розгляду.

Закон визначає, що всі судові рішення викладаються письмово у паперовій та електронній формах.

Судові рішення в електронній формі оформляються згідно з вимогами законодавства у сфері електронних документів та електронного документообігу, а також електронного цифрового підпису.

Для належної підготовки до вироблення своєї позиції у справі особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них виписки, знімати копії. Особливо це важливо для підготовки до розгляду справи в суді першої інстанції, для підготовки апеляційної чи касаційної скарги, а також заперечень на них. Забезпечити реалізацію права знайомитися з матеріалами справи є обов'язком суду (у процесі розгляду справи) та апарату суду (за клопотанням особи). Якщо особа, яка бере участь у справі, бажає одержати копії з документів, долучених до справи, апарат суду повинен виготовити їх за рахунок цієї особи і забезпечити їх належне засвідчення (частина четверта коментованої статті). Особа має право виготовити такі копії і своїми власними технічними засобами.

Особи, які беруть участь у справі, виходячи з принципу гласності, мають право знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неповноти чи неправильності, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неповноти чи неправильності. Ці права надані не лише з метою контролю за правильністю фіксування адміністративного процесу, а й для того, щоб особи, які беруть участь у справі, але не були присутніми у судовому засіданні, мали можливість дізнатися про те, як воно відбувалося.

КАСУ визначає, що одночасно із технічним записом судового засідання секретарем судового засідання ведеться журнал судового засідання, в якому зазначаються наступні відомості:

- рік, місяць, число і місце судового засідання;

- найменування адміністративного суду, який розглядає справу, прізвище та ініціали судді (суддів), секретаря судового засідання;

- справа, що розглядається, ім'я (найменування) сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;

- номер носія інформації;

- порядковий номер вчинення процесуальної дії;

- назва процесуальної дії;

- час вчинення процесуальної дії;

У разі, якщо після ознайомлення стороною із технічним записом і журналом судового засідання у неї виникають якісь питання, вона має право протягом семи днів з дня проголошення рішення у справі подати до суду

письмові зауваження щодо їхньої неповноти або неправильності, які повинні бути розглянуті не пізніше п'яти днів з дня їх подання.

Повне чи часткове відтворення технічного запису судового засідання здійснюється на вимогу особи, яка бере участь у справі, або за ініціативою суду. На клопотання особи, яка бере участь у справі, за розпорядженням головуючого може бути здійснено повне або часткове роздрукування технічного запису судового засідання.

Одним з аспектів реалізації принципів гласності та змагальності, особи, які беруть участь у справі, наділені правом одержувати копії судових рішень. Це право гарантовано обов'язком суду видати або направити поштою копії судового рішення особам, які беруть участь у справі. Зокрема, відповідно до статті 167 КАСУ на вимогу особи, яка бере участь у справі, а так само особи, яка не брала участі у справі, але щодо якої суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси чи обов'язки, суд у цей самий день видає копію постанови (або її вступної та резолютивної частин) чи ухвали суду. У разі проголошення в судовому засіданні лише вступної та резолютивної частин постанови суд повідомляє час, коли особи, які беруть участь у справі, можуть одержати копію постанови в повному обсязі.

Також особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копія судового рішення надсилається рекомендованим листом з повідомленням про вручення протягом трьох днів з дня його ухвалення чи складення у повному обсязі або у разі їх звернення вручаються під розписку безпосередньо в суді. Якщо копія рішення надіслана представникові, то вважається, що вона надіслана й особі, яку він представляє.

Важливим правом, яке забезпечує можливість особи впливати на хід судового розгляду є право сторін заявляти клопотання і відводи.

Сторони мають право заявляти суду клопотання щодо вирішення тих чи інших питань на будь-якому етапі розгляду справи.

КАС України не дає визначення клопотання в адміністративному провадженні. Для розуміння його змісту слід звернутись до інших нормативно-правових актів.

Так, відповідно до Закону України «Про звернення громадян», клопотання визначається як звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності [126].

Враховуючи вище викладене, під клопотанням в адміністративному судочинстві, на нашу думку, слід розуміти звернення учасників адміністративного процесу до суду із проханням про сприяння у реалізації закріплених КАС України їх процесуальних прав і обов’язків під час провадження у конкретній адміністративній справі з метою захисту своїх прав, свобод та інтересів.

Слід відзначити, що особливістю клопотань в адміністративному судочинстві є, по-перше наявність можливості звернутись з клопотанням у будь-якого учасника адміністративного процесу, а не тільки сторін; по-друге клопотання завжди звернене до суду і тільки суд уповноважений вирішувати його подальшу реалізацію - задовольняти чи не задовольняти. Про задоволення або відмову у задоволенні клопотання суд постановляє ухвалу.

Клопотання, що заявляють у судовому засіданні, можуть бути усними або письмовими. Усі інші клопотання необхідно викладати у формі окремої письмової заяви (клопотання) або зазначати у позовній заяві, апеляційній чи касаційній скаргах тощо.

КАСУ не обмежує і прямо не визначає коло питань, з яких можна заявляти клопотання. Це, наприклад, можуть бути клопотання: про звільнення від сплати судового збору чи інших судових витрат, про невідкладне вирішення справи, про залучення третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору, про поновлення або продовження процесуального строку, про закритий розгляд справи, про витребування доказів та виклик свідків, проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста чи перекладача, про судові доручення щодо збирання доказів, про забезпечення позову чи доказів, про розгляд справи за відсутності особи, яка бере участь у справі, або, навпаки, за її участю тощо.

За наявності визначених КАСУ підстав сторони мають право заявити відвід певним суб’єктам провадження. До осіб, яким може бути заявлено відвід відносяться:

- суддя;

- секретар судового засідання;

- експерт;

- спеціаліст;

- перекладач.

Перелік підстав, за якими можливо заявити відвід є вичерпним. Тобто особа, яка бере участь у справі не може, наприклад, заявити відвід судді, тому що він не відповідає якимось його інтересам.

Так, відповідно до ст. 27 КАСУ, суддя не може брати участі в розгляді адміністративної справи і відводиться:

- якщо він брав участь у розгляді цієї справи або пов'язаної з нею справи як представник, секретар судового засідання, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач;

- якщо він прямо чи опосередковано заінтересований в результаті розгляду справи;

- якщо він є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть

участь у справі;

- за наявності інших обставин, які викликають сумнів у неупередженості судді;

- у разі порушення порядку визначення судді для розгляду справи, встановленого частиною третьою статті 15-1 цього Кодексу;

- у разі можливості повторної участі судді в розгляді адміністративної справи.

Що стосується секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача то вони не можуть брати участі в адміністративному процесі та відводяться за вищезазначеними підставами.

Експерт або спеціаліст, крім того, не може брати участі в адміністративному процесі, якщо:

- він перебував або перебуває в службовій або в іншій залежності від осіб, які беруть участь у справі;

- проводив ревізію, перевірку тощо, матеріали яких використовуються при розгляді даної справи;

- з'ясування обставин, які мають значення для справи, виходить за межі сфери його спеціальних знань.

Слід звернути увагу на те, що відвід повинен бути вмотивований і заявлений до початку судового розгляду адміністративної справи по суті у письмовій формі з обґрунтуванням підстав для відводу.

Питання про відвід вирішується в нарадчій кімнаті ухвалою суду, що розглядає справу.

Маємо відзначити, що на практиці навряд чи варто очікувати об'єктивності та неупередженості від судді, який розглядає заяву про відвід щодо самого себе. Вбачається доцільним, що заяву про відвід має розглядати інший суб'єкт. Наприклад, це може бути суд, який має повноваження переглядати судові рішення і ніяким чином не пов'язаний із суддею, якому заявлено відвід. У переважній більшості відвід заявляють у суді першої інстанції у зв'язку із порушенням суддею процесуальних норм. Тому можна провести аналогію між розглядом заяви про відвід і апеляційним оскарженням ухвал суду першої інстанції, наприклад, щодо забезпечення позову, відмови у відкритті провадження у справі тощо. Ці процедури оскарження вже перевірені і показали, що вони працюють.

Однак КАСУ встановлює, що ухвала за наслідками розгляду питання про відвід окремо не оскаржується. Заперечення проти неї може бути включене до апеляційної чи касаційної скарги на постанову чи ухвалу суду, прийняту за наслідками розгляду справи.

Як бачимо, проблемним питанням є неможливість оскарження ухвал про задоволення (незадоволення) заяв про відвід суддів. Незважаючи на це, на практиці мають місце непоодинокі випадки оскарження таких ухвал. Якщо законодавець все ж таки наважиться надати таке право, йому необхідно бути обережним, оскільки це може стати засобом звичайного затягування процесу [6, с. 41].

Відповідно до ст. 7 КАС України право на оскарження рішень адміністративного суду є одним з основоположних принципів адміністративного судочинства.

Загалом в адміністративному судочинстві інститут перегляду судових рішень включає в себе чотири форми діяльності щодо можливості зміни первинного судового рішення:

- апеляційне провадження;

- касаційне провадження;

- перегляд судових рішень Верховним Судом України;

- провадження за нововиявленими обставинами.

Відзначимо, що в усіх цих видах проваджень ініціатором може виступати, в тому числі, одна із сторін публічно -правового спору. Але контексті нашого дослідження, слід звернути увагу, що ст. 7 та 13 КАСУ забезпечують реалізацію права тільки на апеляційне та касаційне оскарження рішень адміністративного суду. Як уже зазначалось вище, рішення адміністративного суду можуть видаватись у формі ухвал або постанов.

Апеляційне провадження - це нормативно врегульований комплекс взаємопов’язаних і взаємообумовлених процесуальних дій з перегляду адміністративної справи та рішень судів першої інстанції за апеляційними скаргами правомочних осіб, у ході якого відбувається повторний розгляд оскарження у повному обсязі або частково. Об’єктом перегляду апеляційного суду може бути як правильність оцінки доказів і встановлення фактів, так і правильність застосування матеріального та процесуального права адміністративним судом першої інстанції [183, с. 95].

Оскаржити судове рішення вправі сторона, яка вважає рішення незаконним чи таким, що порушує її права та законні інтереси. Тобто апелянтом може бути як позивач, так і відповідач, в тому числі співпозивачі і співвідповідачі. Основною умовою, при цьому, є те, щоб ухвалене судом рішення, на думку вказаних осіб, зачіпало їхні права та інтереси. Під час розгляду справи судом апеляційної інстанції юридична заінтересованість сторін полягає у перегляді справи й очікуванні правового позитивного результату у вигляді скасування ухвали чи постанови суду першої інстанції повністю або частково [40, с. 47].

Право на апеляційне оскарження судового рішення в адміністративному судочинстві визначається як суб’єктивне право кожної особи, надана державною можливість (свобода) на розсуд кожної особи задовольняти інтереси, передбачені об’єктивним правом.

Структура права на апеляційне оскарження складається з наданих законом можливостей особи щодо:

- подання до суду апеляційної скарги, доповнень і змін до неї;

- вимоги щодо прийняття судом першої та апеляційної інстанції апеляційної скарги, поданої особою, її представником;

- розгляду апеляційної скарги судом;

- ухвалення судом апеляційної інстанції відповідного рішення з приводу поданої апеляційної скарги [39, с. 89].

За загальним правилом, відповідно до ст. 186 КАСУ, апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Що стосується строків подання апеляційної скарги, то вони встановлюються наступні:

- апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення;

- у разі застосування судом ч. 3ст 160КАСУ (у випадку відкладення складення постанови у повному обсязі), а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови;

- якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених ч. 4 ст. 167 КАСУ (якщо справа розглядається судом за місцезнаходженням суб'єкта владних повноважень і він не був присутній у судовому засіданні під час проголошення судового рішення), було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду;

- апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції подається протягом п'яти днів з дня проголошення ухвали;

- у разі якщо ухвалу було постановлено в письмовому провадженні або згідно з ч. 3 ст. 160 КАСУ, або без виклику особи, яка її оскаржує, апеляційна скарга подається протягом п'яти днів з дня отримання копії ухвали.

В науковій літературі касаційне провадження визначають як процесуальну гарантію законності рішень та ухвал адміністративного суду першої та апеляційної інстанцій і захисту прав, свобод фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у публічно-правових відносинах та виокремлюють особливості правового регулювання адміністративних процесуальних відносин у сфері касаційного провадження. Зокрема відзначається, що суд касаційної інстанції:

- перевіряє законність прийнятих рішень судами першої та апеляційної інстанцій;

- не вирішує знову справу адміністративної юрисдикції, як це здійснюється у процесі апеляційного оскарження;

- пов’язаний межами касаційної скарги, однак встановлено правило, за яким особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження, при цьому такі зміни мають бути обґрунтованими;

- здійснює касаційне провадження у процесуальній формі, визначеній законом [175, с. 13].

Відповідно до ст. 211 КАСУ сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку судові рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також судові рішення суду апеляційної інстанції повністю або частково, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також ухвали суду апеляційної інстанції можуть бути оскаржені в касаційному порядку, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. Заперечення проти інших ухвал можуть бути включені до касаційної скарги на судове рішення, ухвалене за наслідками апеляційного провадження.

Підставами касаційного оскарження є порушення судом норм матеріального чи процесуального права. Тобто підставою для подання касаційної скарги можуть бути порушення які стосуються самого предмета

публічно-правового спору, а також порушення встановленої процедури розгляду справ.

Перед судом касаційної інстанції при перегляді рішень адміністративних судів, перш за все стоять завдання, які полягають у:

- забезпеченні законності та справедливості правосуддя;

- недопущенні звернення до виконання незаконного, необгрунтованого та несправедливого судового рішення;

- забезпеченні відновлення, захисту та реалізації прав і законних інтересів учасників процесу;

- забезпеченні відшкодування завданої незаконними рішеннями шкоди;

- сприянні однаковому розумінню та застосуванню законів судами першої й апеляційної інстанції [59, с. 163].

Касаційна скарга на судові рішення подається протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції, крім випадків, а в разі складення постанови в повному обсязі відповідно до ст. 160 КАСУ- з дня складення постанови в повному обсязі..

Слід також звернути увагу на те, що на відміну від постанови не всі ухвали суду першої інстанції в адміністративній справі можна оскаржувати, оскільки зловживання правом на оскарження ухвал давало б можливість затягувати вирішення справи.

Так, до ухвал, можливість оскарження яких прямо передбачено в КАСУ, можна віднести ухвали про:

- залишення позовної заяви без руху;

- повернення позовної заяви;

- відмову у відкритті провадження в адміністративній справі;

- забезпечення доказів або відмову у цьому;

- відмову в поновленні чи продовженні пропущеного процесуального

строку;

- забезпечення адміністративного позову, заміну способу чи скасування заходів забезпечення позову або відмову у цьому;

- залишення позовної заяви без розгляду;

- зупинення провадження у справі;

- закриття провадження у справі;

- вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що спричинили порушення закону, а також про наявність підстав для розгляду питання про притягнення до відповідальності осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких визнаються протиправними (окремі ухвали суду) тощо.

В юридичній літературі ухвали, спрямовані на вирішення поточних питань щодо розгляду та вирішення публічно-правового спору по суті називають «процедурними» або «проміжними», тобто вони жодним чином не впливають на результат розгляду та вирішення публічно-правового спору. Оскарження таких ухвал, тобто, ухвал, що не можуть бути оскаржені згідно з процесуальним законодавством, науковці та практики розглядають як один з різновидів «процесуальних диверсій». Вважається, що оскарження «процедурних» ухвал здійснюється з боку осіб, які недобросовісно користуються своїми процесуальними правами, що затягує розгляд справ по суті понад встановлені чинним законодавством строки. На заваді таким недобросовісним діям сторін (третіх осіб, прокурора), що перешкоджають здійсненню судочинства відповідно до встановлених процесуальних норм та з дотриманням відповідних строків, став Верховний Суд України. Так в своєму листі № 1/3.2 від 17.01.2005 року Верховний Суд України вказав відповідним судам на необхідність відмовляти в прийнятті апеляційних та касаційних скарг на ухвали, які оскарженню не підлягають. З моменту появи цього листа Верховного Суду України відповідно змінився підхід судів до питань прийняття апеляційних (касаційних) скарг на ухвали, які оскарженню не підлягають [182].

Як було зазначене вище, сторони займають особливе, головне положення в розгляді справи, тому вони наділяються додатковими, ніж інші особи, які беруть участь у справі, досить важливими процесуальними правами, які, як вже відмічалось, називають диспозитивними. Завдяки цим процесуальним правам сторони можуть чутливо впливати на хід справи [48, с. 136].

Аналізуючи норми чинного КАС України, можна дійти висновку, що сторони наділені значною кількістю таких диспозитивних прав, що дають змогу розпоряджатись їх своїми вимогами в процесі на власний розсуд. Зокрема до таких прав позивача можна віднести наступні:

- право звернутися з позовом;

- відкликати позовну заяву з суду першої інстанції у будь-який час до закінчення судового розгляду;

- вимагати вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, зміни способу забезпечення позову, скасування заходів забезпечення позову;

- змінити підставу або предмет адміністративного позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог протягом усього часу розгляду справи в суді першої інстанції;

- відмовитися від адміністративного позову в будь-який час до закінчення судового розгляду в суді першої інстанції, а також у суді апеляційної чи касаційної інстанції (у тому числі у Верховному Суді України під час провадження за винятковими обставинами) - до закінчення відповідно апеляційного чи касаційного розгляду;

- досягнути примирення в будь-який час до закінчення судового розгляду в суді першої інстанції, а також у суді апеляційної чи касаційної інстанції (у тому числі у Верховному Суді України під час провадження за винятковими обставинами) - до закінчення відповідно апеляційного чи касаційного розгляду;

- вимагати виконання судового рішення після набрання ним законної сили або у разі можливості його негайного виконання;

- досягнути примирення у процесі виконання судового рішення, тобто відмовитися від примусового виконання або укласти мирову угоду.

Натомість відповідач має власні відповідні диспозитивні можливості:

- визнати адміністративний позов повністю або частково або не визнавати його, зокрема подати свої заперечення;

- вимагати зміни способу забезпечення позову, скасування заходів забезпечення позову;

- досягнути примирення в будь-який час до закінчення судового розгляду в суді першої інстанції, а також у суді апеляційної чи касаційної інстанції (у тому числі у Верховному Суді України під час провадження за винятковими обставинами) - до закінчення відповідно апеляційного чи касаційного розгляду;

- укласти мирову угоду у процесі виконання судового рішення [48, с.

282].

Враховуючи обсяг і предмет нашого дослідження ми не будемо детально зупинятись на характеристиці диспозитивних прав сторін. В світлі реалізації принципу змагальності, вбачається доцільним зупинитись на реалізації права на примирення.

Примирення сторін є однією з форм правового консенсусу, вираженням принципу диспозитивності, який знаходить своє відображення в різних формах судочинства - цивільному, господарському, кримінальному та адміністративному.

Вбачається, що до угоди про примирення в адміністративному судочинстві повинні бути включені дії, про які домовились сторони, які вирішили припинити суперечку в суді. З боку громадянина допустимим буде відмова від бажання захищати свої права в суді, а з боку органу влади добровільна згоду на здійснення будь-яких дій, що будуть відповідати інтересам сторін, тобто взаємо вигідність.

Саме взаємні поступки сторін призводять до ліквідації конфлікту і відповідно припинення провадження у справі.

Таким чином, під правом на укладення угоди про примирення розуміється право на досягнення в ході судочинства компромісу, умови якого дозволять закінчити судочинство без винесення судового рішення або ж вплинуть на зміну існуючих правовідносин. Укладення угоди про примирення між сторонами конфлікту є вираженням волевиявлення, спрямованого на припинення адміністративного провадження в суді.

Але слід враховувати, що якщо такі дії суперечать закону або порушують чиї-небудь права, свободи чи інтереси, відповідно до ч. 4 ст. 51 КАСУ суд не визнає примирення сторін, а справа розглядається далі.

Примирення сторін в адміністративному судочинстві розуміється як процесуальний юридичний факт досягнення згоди між сторонами адміністративно-правового спору, що виявляється в їх взаємному волевиявленні на проведення процедури примирення, укладенні мирової угоди та передачі її на затвердження до компетентного суду.

Інститут примирення сторін в адміністративному судочинстві - це комплексний, міжгалузевий правовий інститут, який об’єднує норми адміністративного та адміністративного процесуального права в організаційно визначену структуру на підставі їхньої спрямованості на мирне врегулювання адміністративно-правового спору в судовому порядку.

Інститут примирення сторін органічно поєднує в собі три основні явища:

- процедуру примирення;

- угоду про примирення або мирову угоду;

- примирення як юридичний факт досягнення згоди між конфліктуючими суб’єктами [147, с. 8].

КАСУ (ст. 113) визначає межі примирення сторін. Так, примирення сторін може стосуватися лише прав та обов'язків сторін і предмета адміністративного позову. Як бачимо, реалізація права на примирення не може торкатись інших учасників справи а бо інших осіб, які взагалі не беруть участь у справі.

Також слід зазначити, що КАСУ допускає примирення на будь-якій стадії провадження у справі, але не встановлює визначеного переліку категорій справ по яким може бути застосовано примирення. Внаслідок цього на практиці трапляються випадки неправильного укладання та визнання судом примирення сторін, що пов’язано з помилковим розумінням ознак цього інституту. Суть помилки суду зводиться до того, що по конкретній справі підставою для закриття провадження у справі насправді є визнання відповідачем позовних вимог, передбачена ст. 136 КАС України, а не застосування примирення сторін. Однією із ознак угоди про примирення сторін є взаємність поступок, тобто кожна сторона має поступитися частиною свого права, розраховуючи на таку ж поступку з протилежного боку. Ця ознака, вказує на компромісну природу договору про примирення. Тому,у кожному випадку закриття провадження у справі з підстав примирення, суду необхідно перевірити, чи в умовах такої угоди вбачається взаємність поступок чи лише однієї і чи таке бажання примиритися висловили обидві сторони, подавши спільне клопотання та угоду про примирення. Подання письмового клопотання про закриття провадження у зв'язку з примиренням, яке надійшло до суду лише від позивача, не можна вважати примирення та його матеріальним та процесуальним оформленням [34, с. 136].

Але також слід зазначити, що незважаючи на те, що адміністративне судочинство будується на принципах рівності учасників процесу, змагальності та їх диспозитивності, судова практика адміністративних судів показує, що в судах адміністративної юрисдикції вищезазначений інститут майже не працює. Менше 1% адміністративних справ за рік може завершитися примиренням сторін.

Публічно-правові спори, які вирішуються в порядку адміністративного судочинства, часто називають немедіабельними, тобто такими, які не можуть бути вирішені мирним шляхом. Це зумовлюється насамперед тим, що обов’язковою стороною в спорі є суб’єкт владних повноважень - орган державної влади чи місцевого самоврядування, який, на переконання певних

юристів-практиків і науковців, через свої повноваження жодним чином не може погодитися на взаємні поступки з другою стороною спору [181, с. 85].

2.3.