<<
>>

Поняття та зміст принципу незалежності суддів адміністративних судів

Питання незалежності суддів і судової гілки влади в цілому завжди привертали увагу вчених і політичних діячів. Так, ретроспективний аналіз наукових джерел свідчить про активізацію досліджень у даній галузі ще в дореволюційній Росії, до складу якої тоді входила більша частина сучасних українських земель.

Зокрема, організаційні та процесуальні аспекти незалежності суддів розроблялись такими видатними науковцями, як Л.Є. Владимировим, С.І. Зарудним, О.Ф. Кістяківським, А.Ф. Коні,

І.В. Михайловським, М.М. Розіним, М.Д. Сергієвським, С.М. Тригубовим, М.А. Філіповим, І.Я. Фойницьким та іншими фундаторами конституційного, адміністративного та кримінально-процесуального права.

Науковий інтерес до незалежності судової гілки влади не згас і за часів існування Радянського Союзу. Водночас, тотальний вплив комуністичної ідеології суттєво позначився на розумінні істинного змісту та призначення даного принципу, якому науковці того часу давали невисоку оцінку, зазначаючи, що «незалежність суддів ... не означає незалежності суду від політики партії та держави; суди зобов’язані проводити в життя таку політику» [185, с. 51].

Передусім, таке деформоване бачення змісту незалежності суддів було продиктоване особливостями його нормативного закріплення: в радянському законодавстві йому відводилась другорядна, допоміжна роль. Однак, це не стало перешкодою для багатьох науковців, які, розуміючи фундаментальне значення даного принципу для побудови демократичної судової системи, продовжували його активну розробку та дослідження. Зокрема, це Ж.Л. Акішева, В.П. Божєв, Є.В. Васьковський, А.Я. Вишенський,

B. Р. Завадський, Н.Р. Максимов, М.І. Муравйов, В.М. Петренко, І.Л. Петрухін, Н.В. Радутная, В.М. Савицький, В.А. Тєрьохін, Д.М. Чечот, Г.С. Фельдштейн,

C. О. Юсупов та інші.

Справжній сплеск наукових досліджень у галузі судоустрою загалом, та адміністративного судочинства зокрема, можна спостерігати після проголошення незалежності України, ухвалення Концепції судово-правової реформи в України (28.04.1992 р.), проведення так званої «малої судової реформи» та започаткування процесу створення незалежної системи адміністративних судів (2001 р.).

Принцип незалежності суддів, організаційні та процесуальні проблеми його забезпечення стали активно обговорюватись на сторінках наукової літератури, на різноманітних науково-теоретичних конференціях, в суддівському співтоваристві, міжнародними експертами та пересічними громадянами. Зокрема, слід відмітити напрацювання в цій галузі таких науковців і представників судової системи, як В.Ф. Бойка, В.Д. Бринцева, Т.В. Галайденко, В.В. Городовенка, В.О. Гринюка, Ю.М. Грошевого, В.В. Кривенка, В.В. Крижанівського, РО. Куйбіду, В.Т. Маляренка, В.П. Півненка, П.П. Пилипчука, С.В. Прилуцького, Д.М. Притику, М.Д. Савенка, А.О. Селіванова, В.Є. Скомороху, В.С. Смородинського, В.С. Стефанюка, В.П. Тихого, В.М. Шаповала, В.І. Шишкіна та багатьох інших.

Отже, можна констатувати, що питання незалежність судової влади загалом та незалежності суддів адміністративних судів зокрема, завжди становили науковий інтерес, а тому їм присвячено не один десяток наукових публікацій різного формату - від дисертаційних досліджень і монографій, до наукових статей і коротких публіцистичних нарисів. І, незважаючи на розбіжності в розумінні поняття, ознак, складових елементів та інших характеризуючих властивостей, абсолютно всі дослідники наголошують на тій вагомій ролі, яку відіграє незалежність суддів у побудові дійсно демократичної судової системи. Її визначають і як «один із фундаментальних принципів правової держави», «передумову довіри людей до судової процедури, її авторитетності та ефективності» [27, с. 43]; і як «найвищу основу судової діяльності», «один із важливих конституційних принципів правосуддя, на основі якого в державі формується правовий статус судді» [131, с. 11]; і як «необхідну умову здійснення правосуддя», «важливу гарантію формування внутрішнього переконання суддів» [213, с. 75]; і як «засадничий принцип відправлення правосуддя в державі», «важливу гарантію права кожної особи на справедливий судовий розгляд її справи» [129, с. 13]. Незалежність суддів визнається, і з цим варто погодитись, «основною передумовою функціонування самостійної й авторитетної судової влади» [28, с.

36], «найважливішою підвалиною демократичного правопорядку» [170], «однією з найбільш значимих демократичних засад суспільства» [87, с. 50].

У процесі становлення адміністративного судочинства, його утвердження в свідомості громадян як найбільш дієвого, ефективного та надійного механізму протидії незаконним діям і рішенням органів публічного управління, принципу незалежності суддів відводиться особлива роль. Погоджуємося з думкою Перепелюк В.Г., який у своїй статті «Судовий порядок вирішення публічно-правових спорів між суб’єктами владних повноважень», зазначає, що: адміністративні суди були створені спеціально для захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно- правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. Саме тому, незалежності суддів таких судів від інших гілок державної влади (передусім, виконавчої), має приділятись особлива увага і на законодавчому рівні, і на сторінках наукових видань, і на різноманітних конференціях представників судового співтовариства.

У чому ж полягає відмінність реалізації принципу незалежності суддів в адміністративному судочинстві від інших судових юрисдикцій? Для того, щоб дати відповідь на це запитання, необхідно з’ясувати сутність, зміст й характерні ознаки цієї правової категорії, а також проаналізувати сферу її застосування.

В першу чергу, коротко зупинимось на характеристиці категорії «принципи», оскільки більшість сучасних науковців визначають незалежність суддів саме як один із основоположних принципів функціонування судової гілки влади.

Слово «принцип» походить від латинського «principum» (основа, начало) й дослівно означає «основне, вихідне положення певної теорії, вчення, науки, світогляду, політичної організації» [238]; «те, що лежить в основі певної сукупності фактів або знань» [216, с. 365]; «початкова, керівна ідея, на якій базується явище чи процес» [28, с. 30]; «основні, найзагальніші, вихідні положення, засоби, правила, що визначають природу та соціальну сутність явища, його спрямованість і найсуттєвіші властивості» [192, с.

1061].

Як бачимо, «принцип» - досить ємна категорія, яка завдяки своїй всеосяжності та універсальності має широку сферу застосування. Саме цим можна пояснити її неодноманітне й неоднозначне тлумачення різними науковцями, які, в залежності від специфіки предмета дослідження, акцентують свою увагу на найрізноманітніших аспектах. Так, наприклад, одні науковці, досліджуючи категорію «принципи» у тісному взаємозв’язку із категоріями «закономірність» і «сутність», зазначають, що «закономірність відбиває зв'язки між явищами, їх сутностями, а принцип конкретизує головний зміст кожного з явищ, які співвідносяться» [73, с. 16]. Інші науковці, які досліджують категорію «принцип» з позицій логіки, відмічають той факт, що вона займає центральне місце, є основою системи і являє собою узагальнення й поширення певного положення на всі явища тієї сфери, з якої даний принцип було абстраговано [217, c. 382]. Також, в юридичній літературі можна зустріти підхід, за якого поняття «принцип» розглядається у співвідношенні із такою категорією, як «ідея», під якою розуміється внутрішня логіка, закон існування об'єкта - те, що складає його. Відповідно, принцип виступає як абстрактне визначення ідеї, тобто певна сума керівних положень, що дорівнюють ідеї [60, с. 39; 244, с. 48].

Така розмаїтість підходів до дослідження сутності категорії «принципи» призвела до того, що в науковій літературі обґрунтовуються найрізноманітніші її визначення. Зокрема, принципи розглядаються і як «основні засади, вихідні ідеї, що за своєю сутністю є узагальненими відображеннями об’єктивних закономірностей розвитку суспільства, людства в цілому» [209, с. 134]; і як «виражені у праві вихідні нормативно-керівні начала, які характеризують свідомість права, його основи, закріплені в ньому закономірності суспільного життя» [5, с. 284]; і як «основні ідеї, положення, вимоги, що характеризують зміст права, відображають закономірності його розвитку і визначають напрями та механізми правового регулювання суспільних відносин» [32, с.

22]; і як «відправні ідеї існування права, які виражають найважливіші закономірності і підвалини даного типу держави і права, є однопорядковими із сутністю права і становлять головні його риси, відрізняються універсальністю, вищою імперативністю і загальнозначимістю, відповідають об’єктивній необхідності побудови і зміцнення певного суспільного ладу» [66, с. 105; 73, с. 27]; і як «об’єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов’язання), які висуваються до учасників суспільних відносин з метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів» [32, с. 21]; і навіть як «певне явище правової матерії, що має загальні ознаки, які дозволяють визначити їх як основні засади, відправні ідеї його буття, котрі виражають найважливіші закономірності даної суспільно- економічної формації, є однопорядковими із сутністю права й володіють універсальністю, вищою імперативністю й загальною значимістю» [60, с. 42].

Відразу ж зауважимо, що специфіка нашого дослідження не дозволяє нам в повній мірі застосувати будь-яке із наведених та проаналізованих нами вище визначень до категорії «принципи незалежності суддів адміністративних судів». З цією метою необхідно провести більш ґрунтований науковий аналіз, який включає не лише з’ясування ознак та характерних рис принципів права взагалі, але також і визначення місця незалежності суддів в системі таких принципів, а також дослідження специфіки реалізації даного принципу в адміністративному судочинстві. Такий алгоритм наукового аналізу видається нам найбільш логічним, а тому саме його ми і будемо дотримуватись в даному підрозділі роботи.

Проаналізувавши численні наукові публікації, ми помітили відсутність єдиного загальноприйнятого погляду на систему характерних рис принципів права. Науковці використовують різні методи дослідження, в зв’язку з чим, обґрунтовані ними переліки суттєво відрізняються між собою і включають від трьох до семи ознак. Аналіз та узагальнення найбільш поширених підходів дозволили нам сформулювати власну систему ознак принципів права, яка не лише відображає особливості реалізації принципу незалежності суддів, але й враховує специфіку адміністративного судочинства, в якому даний принцип набуває особливого значення.

Регулятивність - одна з найбільш суттєвих ознак принципів права. Вона виражається в тому, що їх основне соціальне призначення полягає у прямому чи опосередкованому впливі на регулювання суспільних відносин [60, с. 49]. Як стверджують фахівці з теорії держави та права, таке регулювання є специфічним, оскільки воно «здійснюється за допомогою механізму правового регулювання, під яким необхідно розуміти цілісне, результативне упорядкування і організацію суспільних відносин за допомогою системи правових засобів, у відповідності з вимогами соціально-економічного та політичного рівня розвитку суспільства» [4, с. 289; 50, с. 22; 71, с. 105].

Регулятивний характер принципу незалежності суддів адміністративних судів проявляється, передусім, у тому, що регулюючи суспільні відносини у сфері адміністративного судочинства він здійснює урівноважуючий вплив. З однієї сторони, обмежує незаконний тиск і вплив на суддів з боку учасників судового розгляду, суддів, які виконують адміністративні функції, посадових осіб, які здійснюють кадрове, матеріально-технічне, фінансове та інше забезпечення адміністративного судочинства. З іншої сторони, його положення сформульовані таким чином, щоб не допускати з боку суддів адміністративних судів фактів зловживання владою та посадовим становищем. Іншими словами, принцип незалежності суддів адміністративних судів виступає своєрідним важелем, який, шляхом надання суддям певних гарантій, забезпечує для них належні умови для відправлення правосуддя.

У тісному взаємозв’язку із регулятивністю перебуває така ознака принципів права, як їх нормативність. Її сутність полягає у тому, що принципи права є специфічною формою вираження волі законодавця, що знаходить своє текстуальне закріплення в нормативних актах (як правило, в Конституції чи конституційних законах), набуваючи тим самим загальнообов’язкового характеру. Водночас, на відміну від правових норм, принципи права не завжди прямо закріплені в законодавстві, вони можуть «випливати зі змісту правових норм». Це обумовлено тим, що принципи - найбільш загальні соціальні орієнтири, які лише визначають «напрям суспільної поведінки». Вони є «несучою конструкцією» права, довкола якої формуються його норми, інститути, галузі й уся система [60, с. 57].

Нормативність принципу незалежності суддів адміністративних судів полягає у його незаперечності, вищій стабільності, незмінюваності у своїй основі, здатності визначати загальну лінію поведінки. Будь-які відступи від вимог принципу незалежності суддів, навіть у порядку виключення, не допускаються, оскільки це може мати загрозливі та руйнівні наслідки для всієї системи адміністративного судочинства, покликаного вирішувати досить специфічні справи - скарги на дії та рішення органів публічного управління. Саме тому, при прийнятті нових нормативно-правових актів, чи внесенні змін до уже існуючих, в обов’язковому порядку проводиться їх перевірка на предмет дотримання вимог принципу незалежності суддів. Якщо хоча б одна із таких вимог порушена - нормативно-правовий акт по своїй суті слід вважати нелегітимним, оскільки він не є формою виразу саме права.

Ще однією особливістю принципу незалежності суддів адміністративних судів є те, що на відміну від багатьох інших принципів, на яких базується адміністративне судочинство і які лише прямо, або лише опосередковано регулюють суспільні відносини, нормативний характер принципу незалежності суддів має двоєдину природу. Так, в концентрованому вигляді положення даного принципу викладені в ст. 125 Конституції України [82] та в ст. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» [151], які є нормами прямої дії і містять цілу низку конкретних гарантій, заборон та обмежень. Однак, зазначеними статтями не обмежується сфера дії принципу незалежності суддів. Опосередковано, він знаходить свій вираз у більшості норм відповідного розділу Конституції України, вказаного Закону та інших нормативно-правових актів, які тим чи іншим чином торкаються кадрового, матеріально-технічного, інформаційного, фінансового та іншого забезпечення адміністративного судочинства, а також спрямовані на подолання корупції в органах судової влади.

Універсальність, як ознака принципів права, дозволяє провести їх відмежування від правових норм. Її сутність зводиться до того, що принципи права являють собою найбільш узагальнені відображення об’єктивних закономірностей існування і розвитку суспільства та держави. Їх можна використовувати за будь-яких умов й для вирішення будь-яких завдань [60, с. 57]. Іншими словами, універсальність принципів означає їх загальнозначимість, загальнообов'язковість, вищу імперативність, пряму дію [224, с. 118].

Універсальний характер принципу незалежності суддів адміністративних судів має дещо вужче трактування, хоча це в жодному разі не применшує його особливу роль у механізмі правового регулювання адміністративного судочинства. Він визначає основи, вихідні засади такого регулювання, його мету, функції, основні завдання, напрями, межі, форми та методи. Даний принцип - це загальна формула, що об’єднує безліч правових положень, які прямо або ж опосередковано спрямовані на забезпечення об’єктивного, неупередженого та правильного вирішення адміністративних справ. Крім того, це універсальний регулятор, за допомогою якого забезпечується одноманітне формулювання тих нормативно-правових актів, які або встановлюють додаткові гарантії незалежності суддів адміністративних судів, або, навпаки, звужують сферу дії уже існуючих гарантій.

Універсальний характер принципу незалежності суддів адміністративних судів проявляється також в тому, що завдяки своїй багатогранності та всеосяжності, він охоплює досить широке коло правовідносин. Зокрема, пронизує норми не лише адміністративного права, але й норми конституційного, кримінального, цивільного, господарського права. Він є фундаментом, базисом, з якого виходять, одержують логічний розвиток і конкретизацію більшість правових норм, що регулюють найрізноманітніші сторони функціонування адміністративних судів зокрема, та всієї судової системи в цілому.

Принципу незалежності суддів адміністративних судів властива також така загальна ознака принципів права, як їх цільова спрямованість. У найбільш загальному розумінні, ознака цілеспрямованості принципів права означає, що вони виражають сутність певної сукупності норм права не тільки в статиці, але й у динаміці, тобто в напрямі досягнення цілей.

Як відомо, основною метою принципу незалежності суддів адміністративних судів є створення нормальних умов для функціонування адміністративних судів, для швидкого, об’єктивного та правильного вирішення публічно-правових спорів, надійного захисту прав і свобод громадян у їх взаємовідносинах з органами публічного управління, а також їх відновлення в разі порушення. Досягнення цієї мети можливе лише за умов законодавчого закріплення цілої низки функціональних та процесуальних гарантій незалежності суддів адміністративних судів які, з одного боку, обмежують незаконний вплив і тиск на суддів, а з іншого - забезпечують їх належну поведінку, не допускаючи проявів зловживання правом та корупції.

Наступною ознакою принципів права є їх імперативність. Її сутність полягає у тому, що принципи права, здійснюючи загальне керівництво, мають вищу силу по відношенню до будь-яких інших норм права. Останні ж мають бути узгоджені з системою принципів права, розвивати їх положення та визначати механізм реалізації.

Імперативний характер принципу незалежності суддів адміністративних судів, у першу чергу, виражається в тому, що він встановлює орієнтири для розвитку тих положень нормативно-правових актів, які прямо чи опосередковано зачіпають інтереси всієї судової гілки влади. Якщо ж іде мова про норми, які безпосередньо закріплюють гарантії незалежності суддів адміністративних судів чи визначають механізм їх реалізації, то імперативність даного принципу посилюється. Він набуває характеру безумовності, вищої імперативності, обумовлюючи виникнення, розвиток, удосконалення та безпосереднє функціонування таких норм.

Об’єктивна обумовленість - ще одна ознака, характерна для всіх принципів права. Той факт, що принципи права - категорія об’єктивна, наголошує багато сучасних вчених [91, с. 49; 96, с. 21; 99, с. 14; 227, с. 186]. Так, наприклад, А.Ф. Черданцев зазначає, що принципи права - це основні вихідні положення, що юридично закріплюють об'єктивні закономірності суспільного життя [227, с. 186]. У свою чергу, Н.С. Малеїн підкреслює, що така ознака, як об'єктивна обумовленість принципів права означає їхню відповідність характерові суспільних відносин, економічним, політичним, ідеологічним процесам, що відбуваються в суспільстві [99, с. 14]. Ще цілий ряд авторів намагається розкрити поняття принципів через категорію «об'єктивних норм», які ще від самого початку закладені в суспільних відносинах, а законодавцеві залишається лише пізнати і виразити їх [91, с. 49]. Таким чином, сутність об’єктивної обумовленості зводиться до того, що принципи права завжди відповідають характеру суспільних відносин, які склались на конкретному етапі розвитку суспільства. Вони враховують економічні, політичні, ідеологічні процеси, що відбуваються в державі, імплементуючи їх у відповідні правові норми.

Принцип незалежності суддів адміністративних судів теж характеризується об’єктивною обумовленістю. Жоден інший принцип судоустрою так гостро не відчуває на собі зміни в політичному та ідеологічному житті, як принцип незалежності суддів. Історичний екскурс, який буде проведений нами в наступних підрозділах роботи, показує, що за останні 20-25 років зміст даного принципу та гарантії його реалізації зазнали кардинальних змін. Однак, «Революція гідності», яка відбулася нещодавно, дала новий поштовх для проведення реформ в судовій гілці влади. І вже сьогодні стає очевидним, що в першу чергу і в більшій мірі такі реформи торкнуться саме принципу незалежності суддів та судової гілки влади в цілому.

Наступною характерною рисою принципів права є самостійність, що виражається у їх здатності самостійно впливати на суспільні відносини. Як справедливо з даного приводу відмічається в літературі, «... принципи права не тільки визначають зміст конкретних правових норм, а й, будучи їх складовими, безпосередньо регулюють суспільні відносини» [79, с. 43].

Самостійність принципу незалежності суддів адміністративних судів є беззаперечною і навряд чи в когось може викликати сумнів. Більше того, даний принцип не лише здійснює самостійний вплив на досить значну сферу суспільних відносин, але також є джерелом виникнення та розвитку інших правових принципів. Зокрема, мова йде про незмінюваність, недоторканість суддів, їх імунітет тощо.

Водночас, варто зауважити, що самостійність принципу незалежності суддів адміністративних судів не є абсолютною. Це обумовлено тим, що будь- якому правовому явищу, і принципам права - в першу чергу, властиві такі ознаки, як взаємозв'язок і взаємообумовленість. Взаємозв'язок принципів права може бути різним: безпосереднім й опосередкованим; стосуватись різних аспектів: змісту, причин, наслідків, характеру тощо. Взаємообумовленість принципів припускає їх взаємний вплив, який може бути як прямим, так і не прямим. Взаємозв'язок і взаємообумовленість принципів визначаються єдиною метою, досягнення якої є можливим лише за умови налагодження всебічної взаємодії; ізольовано один від одного дія (застосування) принципів або є неефективною, або взагалі є неможливою.

Принцип незалежності суддів адміністративних судів не є винятком із загального правила. В ході правореалізаційної діяльності він взаємодіє з багатьма правовими принципами. Доповнюючи та розвиваючи один одного, всі принципи у своїй сукупності утворюють певну систему, елементи якої тісно пов'язані між собою. Так, розвиток одного принципу обов’язково тягне за собою зміну іншого (інших) принципів, так само як і порушення чи невиконання одного принципу неминуче позначається на реалізації інших принципів і на ефективності законодавства в цілому. Все це є наслідком тісних зв'язків між принципами права в їх системі. Встановлення таких зв’язків є необхідною передумовою побудови стрункої системи принципів, визначення її ієрархічної структури (субординації), з’ясування місця принципу незалежності суддів адміністративних судів в конкретній підсистемі, а також визначення його ролі в механізмі правового регулювання суспільних відносин у сфері адміністративного судочинства.

Саме тому, наступне питання, на якому ми хочемо зупинитись в рамках даного дослідження, стосується визначення місця принципу незалежності суддів адміністративних судів в системі правових принципів.

Проаналізувавши численні наукові джерела, нам вдалося встановити, що на сьогодні науковцями запропоновано та обґрунтовано найрізноманітніші класифікації принципів права. Значне число критеріїв для класифікації обумовлене, по-перше, великою кількість правових принципів; по-друге, різними сферами їх застосування; по-третє, різним ступенем їх наукового узагальнення. Нажаль, обмежений обсяг даного дослідження не дозволяє нам в повному об’ємі висвітлити всі отримані нами результати Тому, нижче ми пропонуємо зупинитись на аналізі лише тих класифікацій, в яких принципу незалежності суддів адміністративних судів відводиться особливе місце.

Найбільш поширеною класифікацією усіх принципів права є їх поділ залежно від рівня правового узагальнення на дві великі групи: загальносоціальні та спеціально-юридичні [6, с. 588; 206, с. 233; 242, с. 165]. Принципи, що входять до першої групи, відображають систему цінностей, властивих усьому суспільству. Вони володіють вищим ступенем абстракції і, як правило, не конкретизуються в законодавстві, хоча і згадуються в ньому. Принципи, що входять до другої групи, характеризують правову систему в цілому й окремі її елементи (право, юридичну практику), відбивають закономірності їхнього виникнення, розвитку та функціонування, специфіку правового регулювання суспільних відносин тощо [224, с. 22-24].

Спеціально-юридичні принципи (хоча і під різними назвами) виділяють практично всі науковці. Водночас, величезна кількість та різний зміст таких принципів обумовлює потребу в їх класифікації, щодо якої думки науковців дещо розходяться. Так, наприклад, А.І. Денисов та Л.М. Козодой поділяють усі принципи лише на три основні групи: властиві тій чи іншій частині (галузі права); властиві для двох і більше, але не для всіх галузей права; властиві для всіх без винятку галузей права [39, с. 95], тобто галузеві, міжгалузеві та основні [66, с. 106]. В.М. Семенов пропонує більш розгалужену класифікацію, виділяючи загальноправові, міжгалузеві, галузеві принципи, а також принципи окремих інститутів [184, с. 31]. Г.О. Свердлик дещо видозмінює цей поділ, виділяючи замість міжгалузевих - міжінституційні принципи, а також додатково - підгалузеві принципи [181, с. 110]. Аналогічну точку зору відстоює також М.М. Хміль [224, с. 22-24].

Не вдаючись у деталі наведених вище наведених класифікацій (оскільки це не є безпосереднім предметом нашого дослідження) зазначимо, що в залежності від рівня правового узагальнення, принцип незалежності суддів слід відносити до міжгалузевих принципів права. На користь такого висновку можна навести цілий ряд аргументів. По-перше, принцип незалежності суддів закріплений в Конституції України (ст. 126). З одного боку, даний факт є підставою віднесення його до загальноправових принципів. Водночас, враховуючи ту обставину, що даний принцип закріплений у восьмому розділі Основного Закону, його дія поширюється не на всі сфери суспільних відносин, а лише на сферу правосуддя. По-друге, окрім Конституції, принцип незалежності суддів знаходить свою деталізацію в Законі України «Про судоустрій і статус суддів» який, виходячи з характеру закріплених у ньому положень, можна віднести до конституційних законів, а виходячи з його змісту - до міжгалузевих. По-третє, принцип незалежності суддів знаходить свій прояв не лише в сфері адміністративного судочинства, але також і в кримінальному, цивільному, господарському судочинстві, а також в сфері судового вирішення справ про адміністративні правопорушення, що теж наочно підкреслює його міжгалузевий характер.

Наступним критерієм, за яким можливо провести класифікацію принципів права, є форма (спосіб) їх правового закріплення. Відразу ж зауважимо, що науковці по-різному використовують даний критерій. Так, наприклад, М.М. Хміль за джерелом нормативного закріплення виділяє конституційні та неконституційні принципи [224, с. 25], а Р.З. Лівшиць і В.І. Нікітінський, залежно від форми закріплення - такі, що безпосередньо закріплені в правових нормах (принципи-норми), й такі, що закріплені опосередковано (в правових нормах прямо не зафіксовані, але випливають із їх змісту) [95, с. 32]. Оскільки, як ми уже зазначили вище, принцип незалежності суддів безпосередньо закріплений в Конституції України (ст. 126), його слід відносити саме до конституційних принципів права.

Також, всі принципи права можуть бути класифіковані залежно від функціонального призначення. А.М. Колодій згідно даного критерію підрозділяє принципи права на матеріальні та процесуальні [71, с. 133]. Оскільки адміністративне судочинство відноситься до процесуальних галузей права, принцип незалежності суддів адміністративних судів теж слід відносити до процесуальних. Однак, такого визначення не достатньо. Необхідно з’ясувати, яке саме місце йому відводиться в системі принципів процесуального права.

Найбільш детально та вичерпно система принципів процесуального права була проаналізована О.А. Ковалем. Зокрема, автор поділяє їх на дві великі групи: конституційні та інші принципи. До першої групи відносяться такі принципи, як справедливості, рівності, законності, гуманізму, верховенства права, юридичної визначеності, презумпція невинуватості, а також принцип «дозволено лише те, що прямо передбачено законодавством». В рамках другої групи виділяються міжгалузеві та галузеві принципи, зокрема, публічності, індивідуального характеру відповідальності, всебічного, повного і об'єктивного розгляду справи, забезпечення обвинуваченому права на захист, змагальності, усності й безпосередності, диспозитивності, неприпустимості повторного покарання за той же злочин, відповідальності лише за вину, а також принцип незалежності суддів [60, с. 82-84].

Детальний аналіз запропонованого поділу дає підстави висловити деякі сумніви з приводу його обґрунтованості. На нашу думку, автором було порушено основний принцип класифікації - єдності й однозначності обраного критерію. Так, серед принципів, віднесених до першої групи, можна зустріти ті, що мають чітко виражений міжгалузевий характер (наприклад, презумпція невинуватості), а серед принципів, віднесених до другої групи, багато тих, які знайшли своє безпосереднє закріплення в Конституції України (передусім, мова йде про принцип незалежності суддів).

У зв’язку з цим, більш логічною видається класифікація, запропонована

О.В. Гончаренком, хоча вона теж не позбавлена деяких недоліків. Так, в рамках процесуальних принципів права автор виділяє окрему групу - принципи судової влади. В свою чергу, такі принципи він класифікує на три підгрупи: інституціональні, організаційні та функціональні. До першої підгрупи відносяться такі принципи - паритетність, справедливість, законність, здійснення судової влади тільки судом, доступність, незалежність і самостійність та інші; до другої підгрупи - єдність судової системи і статусу суддів, територіальність, спеціалізація та інстанційність у побудові судової системи, незалежність, недоторканність, незмінюваність і професіоналізм суддів; до третьої підгрупи - державна мова судочинства, гласність, змагальність, презумпція невинуватості, право на оскарження судового рішення, обов’язковість судового рішення тощо [32, с. 23].

Як можна помітити, незалежність суддів автор відносить відразу до двох підгруп - до інституційних та до організаційних принципів, що є неприпустимим з точки зору правил логічного поділу. На нашу думку, принцип незалежності суддів необхідно відносити лише до другої підгрупи. Хоч він і є основоположним принципом, за допомогою якого забезпечується існування судової влади як самостійної гілки державної влади, однак основне його призначення полягає у визначенні основних засад побудови судової системи та визначення правового статусу суддів.

Отже, підсумовуючи викладене вище, можна зробити такі проміжні висновки. Принцип незалежності суддів адміністративних судів є спеціально- юридичним, міжгалузевим, процесуальним, організаційним принципом судової влади, який безпосередньо закріплений в Конституції України. Завдяки своїй універсальності, чіткості та однозначності, він є фундаментальним, основоположним принципом функціонування судової системи загалом й інституту адміністративного судочинства зокрема. Він визначає орієнтири розвитку, спрямовує, синхронізує та цементує увесь механізм правового регулювання суспільних відносин у сфері адміністративного судочинства, чим забезпечує одноманітність і єдність їх правового регулювання. Водночас, принцип незалежності суддів адміністративних судів хоч і займає центральне місце в системі принципів судової влади, однак є лише складовим елементом розгалуженої, складноорганізованої системи. Здійснюючи вагомий вплив на виникнення, розвиток та функціонування інших принципів та правових норм, він сам зазнає відчутного впливу з боку решти елементів механізму правового регулювання адміністративного судочинства.

Визначивши ознаки та місце принципу незалежності суддів адміністративних судів в системі принципів права загалом, та принципів судової влади зокрема, перейдемо до безпосереднього дослідження його змісту. І розпочати таке дослідження пропонуємо з аналізу обґрунтованих в літературі визначень аналізованого поняття.

Незалежність - один із самих широких принципів правового статусу суддів. І хоча його конституційне закріплення вміщається в таку коротку словесну формулу, як «судді - незалежні й підкоряються лише закону», однак істинний зміст суддівської незалежності є значно ширшим. На дану обставину, зокрема, звертають свою увагу не лише науковці, але й КСУ, який у своєму Рішенні від 1.12.2004 р. № 19-рп констатує: «Незалежність суддів є невід’ємною складовою їхнього статусу, конституційним принципом організації та функціонування судів і професійної діяльності суддів. Незалежність суддів полягає передусім у їхній самостійності, непов’язаності при здійсненні правосуддя будь-якими обставинами та іншою, крім закону, волею» [173].

Така позиція КСУ в концентрованому вигляді відображає всі напрацювання вчених-теоретиків, які впродовж багатьох років займались розробкою даної проблематики. Так, наприклад, М.М. Полянський та В.П. Радьков більш як півстоліття тому писали про «право та обов’язок суддів виносити рішення, керуючись своїм внутрішнім переконанням, з урахуванням усіх обставин справи та вимог закону» [128, с. 91] та про «фактичну незалежність суддів від впливу зовнішніх факторів, а також їх неупередженість при виконанні покладених на них обов’язків» [168, с. 142]. Найбільш відомий теоретик в галузі радянського кримінального права М.С. Строгович у своїх публікаціях теж писав про «незалежність суддів від будь-якого стороннього впливу» та про «обов’язок суддів вирішувати справу у відповідності зі своїм переконанням, підкоряючись лише закону» [199, с. 162]. Дещо ширше трактував незалежність суддів В.М. Семенов, звертаючи увагу на те, що «незалежність проявляється в розгляді справи на основі закону, матеріалів справи, внутрішнього суддівського переконання та соціалістичної правосвідомості» [184, с. 76].

Погляди сучасних науковців на зміст принципу незалежності суддів суттєво не змінились. Так, наприклад, В.С. Стефанюк зауважує, що «суддівська незалежність є не якимось привілеєм, а гарантією підпорядкування будь-кого законові» [197, с. 5]. В свою чергу, В.Т Маляренко справедливо підкреслює, що суддівська незалежність - це «необхідна умова здійснення правосуддя, важлива гарантія формування внутрішнього переконання суддів, повного та об’єктивного розгляду матеріалів справи і винесення законного судового рішення» [213, с. 75] і, водночас, «це цілий комплекс чинників: матеріально- технічних, кадрових, організаційних і багатьох інших» [100, с. 6]. На думку Т. Г алайденко, принцип незалежності суддів означає їх незалежну процесуальну діяльність при здійсненні правосуддя, тобто в ході розгляду й вирішення спорів про право, на основі матеріального й процесуального законодавства, керуючись професійною правосвідомістю, і в умовах, що виключають сторонній вплив на них [28, с. 36].

Більш розгорнуто незалежність суддів розглядається в мотивувальній частині згаданого нами вище Рішення КСУ № 19-рп/2004. Зокрема, там йде мова про те, що окремі вчені Академії правових наук України розрізняють організаційну (інституціональну) та функціональну незалежність суддів. Сутність першої зводиться до того, що судді не повинні підкорятися ані законодавчій, ані виконавчій владі і мають бути неупередженими. Крім того, на їх думку, визнаний Україною принцип верховенства права забороняє «приймати законодавчі акти, що анулюють з ефектом зворотної сили рішення суду». Функціональна незалежність суддів полягає у підкоренні суддів при здійсненні правосуддя тільки Конституції і законам України. Однією з функціональних гарантій, зазначають вони, є передбачена законом процедура здійснення правосуддя [173].

На нашу думку, поділ незалежності суддів на організаційну та функціональну є дещо некоректним, а тому потребує додаткового уточнення. Річ у тім, що організаційними та функціональними може бути не сама незалежність суддів, а гарантії, що її забезпечують. Сам принцип незалежності - єдиний, цілісний та неподільний. Однак, у зв’язку з тим, що суспільні відносини, в регулюванні яких даний принцип приймає безпосередню участь, торкаються широкого кола питань як організації діяльності адміністративних судів, так і здійснення адміністративного судочинства, гарантії його забезпечення теж мають різний характер (більш детально про гарантії реалізації принципу незалежності суддів мова піде в другому розділі роботи).

Отже, принцип незалежності - єдиний, цілісний та неподільний. Однак, дану тезу не слід сприймати як заперечення існування його внутрішньої структури. Структура характерна для всіх без виключення принципів права і дозволяє виявити взаємозв'язок частин і цілого, елементів, змісту і форми принципів.

Проаналізувавши наукову літературу, ми прийшли до висновку, що найбільш вдале визначення структури принципу права було запропоноване С.Є. Фроловим, який визначає її як таку побудову, розташування елементів складу, взаємозв’язок елементів принципу, що забезпечує йому цілісність, збереження основних властивостей і функцій в умовах впливу різноманітних факторів об'єктивної і суб'єктивної дійсності [221, с. 7]. Що стосується основних складових елементів принципів права, то тут частково необхідно погодитись із висновками М.М. Хміля, який до таких елементів відносить різноманітні юридичні імперативи (вимоги) та ідеї, а також конкретизуючі принципи, що є структурними змістовними компонентами принципу права і тісно взаємодіють між собою [224, с. 150]. На нашу думку, вказаний вище перелік є неповним. Ще одним не менш важливим (а може й основним) елементом структури принципу права є гарантії його реалізації. Не буде гарантій - не буде і принципів. При цьому більшість гарантій реалізації принципу незалежності суддів адміністративних судів за своїм змістом, значенням і способом нормативного закріплення є настільки універсальними, уніфікованими та структурованим, що досить часто це є причиною їх ідентифікації як самостійних правових принципів. Це, наприклад, самостійність суддів, незмінюваність суддів, суддівський імунітет тощо (більш детально про відмінність принципів від гарантій мова піде в другому розділі дисертації).

Розгляд структури принципу незалежності суддів адміністративних судів, окрім суто теоретичного, має також і важливе практичне значення. Річ у тім, що відносно незначне число правових принципів знаходить своє формулювання і легальне закріплення в якійсь конкретній правовій нормі. Також вони, як правило, не містять головних елементів правової норми (гіпотези, диспозиції, санкції). Уявлення про зміст і сферу дії таких принципів (і принципу незалежності суддів в тому числі) можна отримати лише шляхом узагальнення, виявлення істотних властивостей значного числа норм права які, до того ж, закріплені в різних нормативно-правових актах. Передусім, це пов’язано із тим, що більшість принципів права має універсальний характер і встановлює лише загальні правила поведінки на основі керівної ідеї. Аналіз таких правил поведінки дозволяє визначити сутність правового принципу, а отже, правильно усвідомити зміст правової норми, що регулює ті чи інші суспільні відносини.

Як ми уже неодноразово зазначали, спосіб нормативного закріплення принципу незалежності суддів адміністративних судів не дозволяє віднести його до чітких формально визначених правил поведінки. Це не що інше, як «концентроване вираження сукупності сутнісних системних властивостей певної множини окремих елементів» [224, с. 149]. Будучи об’єднаними в якісно визначену систему, зазначені елементи знаходять свій зовнішній вираз в конкретних, у тому числі, формально-визначених правилах поведінки (вимогах, гарантіях, нормах, ідеях), утворюючи тим самим своєрідну логічну структуру принципу незалежності суддів адміністративних судів. Дослідження такої структури дозволяє: по-перше, визначити способи взаємозв’язку та взаємодії змістових елементів принципу незалежності суддів адміністративних судів; подруге, глибше розкрити його зміст і значення; по-третє, визначити засоби, способи, форми та методи упорядкування суспільних відносин, що здійснюється з його допомогою.

Як нам вдалося з’ясувати, в найбільш концентрованому вигляді основні складові елементи принципу незалежності суддів перераховані в п. 1.1. резолютивної частини згаданого нами вище Рішення КСУ від 1.12.2004 р.

№ 19-рп. Зокрема, до них віднесено: 1) особливий порядок обрання або призначення на посаду та звільнення з посади суддів; 2) заборона будь-якого впливу на суддів; 3) захист їх професійних інтересів; 4) особливий порядок притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; 4) забезпечення державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; 5) гарантування фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; 6) заборона суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; 7) притягнення до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; 8) суддівське самоврядування [173].

Проаналізувавши зазначений перелік, можна помітити, що він складається з різних за своїм змістом і значенням змістовних елементів: деталізуючих принципів, вимог, ідей, норм, гарантій, заборон тощо. Всі вони тісно взаємопов’язані, взаємозалежні, детерміновані об'єктивними умовами розвитку суспільства, однаково важливі та у своїй сукупності дозволяють розцінювати їх як єдиний, цілісний, універсальний принцип незалежності суддів (більш детально про складові незалежності суддів мова піде в другому розділі роботи).

Наступне питання, на якому варто зупинитись в рамках загального аналізу принципу незалежності суддів адміністративних судів, стосується визначення його мети та функціонального призначення, тобто з’ясування того, які максимально можливі результати можна отримати завдяки втіленню його положень в правореалізаційну практику.

Проаналізувавши наукову літературу та чинне законодавство, ми звернули увагу на ту обставину, що основна мета принципу незалежності суддів має глобальний всеосяжний характер - забезпечення балансу між різними гілками державної влади шляхом створення умов для належного функціонування механізму стримувань і противаг (більш детально про це мова піде в наступному підрозділі роботи).

Досягнення зазначеної мети забезпечується шляхом вирішення цілої низки завдань які умовно можна поділити на дві групи: загальні та спеціальні (конкретні).

До загальних завдань реалізації принципу незалежності суддів адміністративних судів можна віднести: 1) утвердження в Україні верховенства права; 2) зміцнення правопорядку та забезпечення ефективного захисту прав і свободи людини і громадянина; 3) розбудова справедливого, неупередженого та доступного правосуддя; 4) збереження єдності та самостійності судової гілки влади, зміцнення та підвищення її авторитетності; 5) створення умов для належного виконання судом своїх конституційних функцій; 6) зменшення рівня залежності судів та суддів від органів публічного управління, їх службових та посадових осіб; 7) підвищення рівня довіри громадськості до судової системи в цілому та адміністративного судочинства зокрема.

До спеціальних (конкретних) завдань реалізації принципу незалежності суддів адміністративних судів відносяться: 1) забезпечення об’єктивного, неупередженого та безстороннього розгляду і вирішення адміністративних справ; 2) підвищення ефективності діяльності адміністративних судів;

3) недопущення випадків неправомірного використання суб'єктами публічного управління влади та наданих їм повноважень з метою перешкоджання розгляду адміністративних справ на визначених законом засадах; 4) недопущення фактів незаконного втручання в діяльність адміністративних судів з метою прийняття незаконних судових рішень, а також нейтралізація незаконного тиску та впливу на суддів шляхом погроз, шантажу, підкупу, підбурення та інших форм впливу;

5) забезпечення об’єктивності процедур, пов’язаних із кадровим забезпеченням адміністративних судів, призначенням суддів на адміністративні посади в адміністративних судах, вирішенням питань про відповідальність суддів тощо;

6) створення висококваліфікованої та ефективної системи адміністративного судочинства, наповнення її професійним та високоморальним кадровим потенціалом; 7) зміцнення правового статусу суддів адміністративних судів.

Як видно, перераховані вище завдання у своїй сукупності спрямовані, з одного боку, на зменшення публічного тиску на суддів адміністративних судів з боку представників виконавчої та законодавчої влади, недопущення випадків їх використання для вирішення спірних політичних питань та задоволення політичних інтересів, а з іншого, на недопущення сваволі, безконтрольність та безвідповідальність в самій судовій системі. В остаточному підсумку, все це має привести процедуру розгляду та вирішення адміністративних справ до вимог принципу законності з тим, щоб усе, прописане в юридичних нормах, могло стати реальністю, втілилось у правомірну поведінку учасників суспільних відносин, у строгий правопорядок. Це - свого роду ідеальний «максимум», який, як свідчать реалії сьогодення, в нашій державі залишається поки що недосяжним.

Насамкінець, декілька слів необхідно сказати про часові і просторові межі принципу незалежності суддів адміністративних судів. При

визначенні перших, необхідно враховувати той факт, що принцип незалежності суддів адміністративних судів, будучи категорією сутнісного порядку, впливає на зміст не тільки чинних, але й майбутніх норм. При прийнятті нових та внесенні змін до існуючих нормативно-правових актів, що тим чи іншим чином торкаються функціонування адміністративних судів чи процедури розгляду адміністративних справ, суб’єкти правотворчості в обов’язковому порядку враховують вимоги принципу незалежності суддів адміністративних судів. Якщо ж такі вимоги буде порушено, відповідні норми можуть бути визнані неконституційними. Таким чином, основні положення, що складають зміст принципу незалежності суддів адміністративних судів, є не тільки концентрованим й узагальненим виразом досвіду попередніх здобутків і напрацювань в даній сфері, але й слугують базисом, вихідною основою для пошуків найбільш оптимальних шляхів розв’язання існуючих проблем та підвищення ефективності механізмів захисту прав і свобод громадян у їх взаємовідносинах із органами публічного управління.

Просторові межі принципу незалежності суддів адміністративних судів визначаються типом, видом і підвидом правових норм, у яких знаходять

відображення його основні положення та ідеї. Як ми уже зазначали вище, універсальний характер аналізованого нами принципу проявляється в тому, що його зміст має загальний характер і знаходить свій вираз не лише при розгляді публічно-правових спорів. Окремі його елементи можна зустріти і в кримінальному, і в цивільному, і в господарському судочинстві. Однак, для адміністративного судочинства даний принцип набуває особливого значення зважаючи на характер справ, які підвідомчі адміністративним судам. Оскільки однією із сторін у таких справах завжди виступають суб’єкти владних повноважень (орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень [62]), в адміністративному процесі вимоги принципу незалежності суддів представлені найбільш широко.

Ще однією особливістю, яка характеризує просторові межі принципу незалежності суддів адміністративних судів, є те, що він проявляється не лише в процесі розгляду адміністративних справ, але також під час проведення добору суддів, призначення суддів на адміністративні посади, притягнення суддів до відповідальності, їх фінансового, соціального, матеріально- технічного забезпечення тощо. Як наслідок, його основні положення знайшли своє відображення не лише в Конституції України та в Законі України «Про судоустрій і статус суддів», але й в інших законах і навіть у підзаконних нормативно-правових актах.

Таким чином, завершуючи загальну характеристику принципу незалежності суддів адміністративних судів, ми сформулювали його авторське визначення, в якому намагались акумулювати всі зроблені нами в результаті проведеного дослідження висновки. Отже, під незалежністю суддів адміністративних судів пропонується розуміти закріплений в Конституції України та в інших законодавчих і підзаконних нормативно-правових актах принцип організації та функціонування адміністративних судів, а також професійної діяльності суддів адміністративних судів, який характеризується регулятивністю, нормативністю, універсальністю, цільовою спрямованістю, імперативністю, самостійністю та об’єктивною обумовленістю і спрямований на забезпечення об’єктивного, неупередженого та безстороннього розгляду і вирішення адміністративних справ, створення висококваліфікованої та ефективної системи адміністративного судочинства, зміцнення правового статусу суддів адміністративних судів а також забезпечення балансу між різними гілками державної влади шляхом створення умов для належного функціонування механізму стримувань і противаг.

Оскільки до цього часу в науковій літературі не було обґрунтовано жодного визначення принципу незалежності суддів адміністративних судів, є всі підстави вважати, що запропоноване нами визначення є першим в своєму роді. Крім того, таке визначення може бути використане як основа для удосконалення існуючих визначень принципу незалежності суддів у цілому. Зокрема, під незалежністю суддів необхідно розуміти закріплений в Конституції України та в інших законодавчих і підзаконних нормативно- правових актах принцип організації та функціонування судової гілки влади, а також професійної діяльності суддів, який характеризується регулятивністю, нормативністю, універсальністю, цільовою спрямованістю, імперативністю, самостійністю та об’єктивною обумовленістю і спрямований на розбудову справедливого, неупередженого та доступного правосуддя, збереження єдності та самостійності судової гілки влади, зміцнення та підвищення її авторитетності, а також зменшення рівня залежності судів та суддів від органів публічного управління, їх службових та посадових осіб.

1.2.

<< | >>
Источник: ЧЕМОДУРОВА НАТАЛІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПУ НЕЗАЛЕЖНОСТІ СУДДІВ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ-2016. 2016

Скачать оригинал источника

Еще по теме Поняття та зміст принципу незалежності суддів адміністративних судів:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -