Поняття змагальності в адміністративному судочинстві

В сучасних умовах державотворення захист прав людини і громадянина, передбачених Конституцією України, визнається головною домінантою в суспільстві, базисом якого є загальнолюдські цінності.

Незважаючи на значну кількість наукових досліджень, проведених вітчизняними і зарубіжними вченими, у теорії і практиці існує багато дискусійних питань щодо реалізації принципу змагальності. Це обумовлює необхідність дослідження та подальшої розробки теоретичних і прикладних складових цієї проблеми на основі напрацювань загальної теорії права, науки конституційного права і судоустрою з урахуванням прагнень України адаптувати національне законодавство до законодавства країн Європейського Союзу.

Конституційний принцип змагальності сторін відповідає положенням міжнародних нормативно-правових актів, зокрема п. 1 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, п. 1 ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (хоча в цих актах даний принцип прямо не формулюється, але випливає із змісту наведених статей).

Європейська конвенція є важливою і надзвичайно впливовою для залучення у правову систему України європейських правових цінностей, які стосуються прав людини і мають високий гуманітарний потенціал. Україна проходить шлях вдосконалення моделі національного судочинства, що є одним із чинників інтеграції нашої країни в європейський правовий простір. Ефективність цього процесу значною мірою залежить від повномасштабного реформування вітчизняної правової системи на основі принципів та стандартів, що сформувалися на загальноєвропейському рівні [140, с. 232].

Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості тлумачиться як один із основоположних принципів судочинства, що йому притаманні у сферах окремих судових юрисдикцій.

Конституційна засада змагальності сторін є самостійним демократичним і процесуальним началом, яке створює сприятливі умови для пошуку істини та прийняття справедливого судового рішення. Під змагальністю розуміється надання суду в письмовій чи іншій матеріальній формі процесуально обґрунтованих відповідей або заперечень проти всіх фактів, доказів і правового обґрунтування обвинувачення (позовних вимог) та обстоювання у встановленому законом порядку своїх або інших (чужих) прав і законних інтересів.

У теоретичному наповненні сутності судового змагання першочергового значення набуває наявність доказової бази, але в сенсі реалізації змагальності сторін є небезпечним її доповнення активною роллю суду, що обумовлена обов'язком встановлення об'єктивної істини в справі. Така активність виявляється в остаточному визначенні предмета доказування, збиранні за власною ініціативою необхідних доказів та в їх дослідженні. Тому суд не повинен збирати докази за власною ініціативою, а в доказовій діяльності має діяти згідно з наданими повноваженнями. Це свідчить про необхідність консолідації зусиль як суду в процесі, так і сторін в аспекті реалізації ними своїх прав при вирішенні спору. В такому розумінні ознаки змагального судового процесу є наступними: наявність сторін із протилежними матеріально-правовими інтересами; наділення їх рівними процесуальними правами; наявність незалежного суду, який вирішує правовий спір; потреба розмежування прав та обов’язків сторін і суду та належне їх дотримання всіма учасниками судового процесу [76, с. 11].

Ми можемо погодитися з думкою С. В. Луніна, який відзначає, що лише конституційна засада змагальності сторін відіграє таку значущу роль у контролі за всім перебігом подій у судовому процесі. Саме через її втілення у повній мірі реалізуються також інші засади: законність, рівність усіх учасників перед законом і судом, гласність судового процесу, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження, тобто ті засади, які притаманні всім без винятку формам судочинства, оскільки сторони зацікавлені у справедливому вирішенні їх правового спору.

Аналізуючи сутність принципу змагальності, необхідно дати визначення поняттю змагальності взагалі. На нашу думку, правові категорії «принцип змагальності» і «змагальність» не являються ідентичними, в зв’язку з чим необхідно більше детально зупинитись на змагальності, як способі організації взаємовідносин суб'єктів, і, зокрема, в адміністративному судочинстві.

Дослідження принципу змагальності як складного соціально -правового явища передбачає аналіз не тільки чинного законодавства, а й вивчення реального процесу його виникнення, зміни і розвитку. Таким чином, для того щоб глибше розкрити проблему, отримати матеріал для порівняння з сучасним станом здійснення даного принципу, а в підсумку прийти до висновків і теоретичного, і практичного значення, необхідно провести його дослідження з точки зору історичної методології. Цей підхід дозволить простежити виникнення і розвиток принципу змагальності, визначити його значення і основні функції в конкретний історичний період, а також дасть можливість окреслити деякі тенденції його подальшого зміни.

Змагальність недарма вважається однією з найдавніших форм вирішення правових конфліктів. Але це зовсім не означає, що на початку розвитку державності існували норми, які регламентували хід судової діяльності, форми участі і ній, методи вирішення розбіжностей, що виникали. Джерелом права переважно був звичай як загальнообов’язкове правило поведінки, якого дотримувались силу доцільності, а також традиції і звички, тобто звичай по суті, закріплював саме те, що складалося в результаті багаторічної суспільної практики і відображав спільні юності.

Судовий процес пройшов довгі часи становлення в нашій державі. Починаючи ще з періоду Руської правди, в Україні існували різні типи судових процесів, зокрема: приватно-позовний, розшуковий,

звинувачувальний та змагальний. Приватно-позовний процес (древня форма, наприклад, староруський процес) характеризувався приватним кримінальним переслідуванням, в якому потерпілий сам приймав заходи до захисту своїх прав. При розшуковому процесі істотними рисами є відсутність прав у обвинуваченого і можливості змагання з обвинувачем, тим паче, що для цього процесу характерне злиття в одній особі функції судді, обвинувача і захисника. Першим кроком до запровадження змагальності став саме звинувачувальний процес [111, с. 3].

І.В. Нікітіна, аналізуючи найважливіше джерело стародавнього права «Руську правду» та інші історичні дані, приходить до висновку, що змагальна (обвинувальна) форма процесу в була найдавнішою, що бере свій початок ще від первісно-общинного ладу і особливо від передувавшого появі держави періоду військової демократії (IX-XI століття), який

характеризувався змагальним (обвинувальним) процесом відповідно до звичаїв родового ладу часів військової демократії, але з відомими їх обмеженнями [98, с. 14].

Тому походження поняття «змагальність» в юридичній науці перш за все пов’язують із кримінальною формою судочинства. Воно сягає своїм корінням у далеке минуле і пов’язане з існуванням у світовій юриспруденції інквізиційного (розшуково-слідчого) типу процесу, який характеризувався поєднанням в одному органі держави - суді - функції обвинувачення, захисту і вирішення справи по суті, порушенням прав особистості, тим, що обвинувачений (відповідач у цивільному чи адміністративному процесі) вважався об’єктом процесу, не мав жодних прав, а також катуванням, теорією формальних доказів тощо.

Ідея змагальності, як здається, виникла як його противага. Першим поштовхом до реформування слідчої форми кримінального процесу постала філософія XVIII ст.., адже судові помилки, які були зумовлені процесуальними правилами інквізиційного процесу сприяли реформаційному руху в сфері юридичної літератури, законодавства і судової практики. До цього руху активно включилися академії, університети та наукові установи.

Елементи стародавнього судового процесу, такі як, рівноправність учасників змагання, незалежність і самостійність суду, виконання різних напрямів діяльності (обвинувачення, захисту, вирішення спорів) різними суб’єктами, доказування обставин обвинувачення і захист особами, особисто

зацікавленими в цьому, оцінювалися вченими досить позитивно - адже вони сприяли пошуку істини в справі та захисту прав особи.

Але все ж таки, багато авторів схиляються до думки, що поява змагального порядку судового розгляду пояснюється розширенням прав підданих держави і ставленням до цього самої держави. Велику популярність поняття «змагальності» набуває в ХІХ ст. У зв’язку з тим, що в багатьох країнах Європи приймається низка процесуальних законів. У вітчизняній юридичній науці проблематика змагальності вперше почала обговорюватися у зв’язку з підготовкою і проведенням судової реформи 1864 р.

Після прийняття Статутів кримінального та цивільного судочинства, які вперше закріпили термін «судова змагальність», а також права сторін в такому змаганні, в юридичній літературі змагальність стала предметом наукового обговорення і триває до цього часу [26, с. 189.].

Проблема змагальності вельми актуальна в даний час в українському правовому полі. Змагальність отримала конституційне закріплення у вітчизняному законодавстві, в основоположних актах міжнародного права і активно втілюється в життя. Тому ідею змагальності розглядають в якості однієї з найважливіших демократичних засад в процесуальній сфері. Змагальність висловлює загальнолюдську мудрість: істина народжується в суперечці.

Слід зазначити, що змагальність функціонує в різних проявах, сукупність яких дозволяє стверджувати про існування змагального судочинства. Таким чином, вчені не мають єдиного підходу до визначення змагальності, виділяють її окремі елементи, зосереджуючи визначення на структурному поділі учасників процесуальних відносин, розмежуванні їх функцій або переліченні прав сторін, виокремлення повноважень суду. Статус змагальності коливається від заперечення її самостійності до виокремлення змагального типу ведення судового процесу. Вбачається, що змагання виникає з моменту зародження конфлікту, тобто спірних правовідносин. Однак наявність змагання не обов’язково вимагає активних дій протилежних сторін, адже власне конфлікт може існувати лише для однієї сторони як форма сприйняття дійсності, котра не влаштовує особу. Водночас, інша сторона конфлікту може вчиняти бездіяльність або використовувати конституційну гарантію свободи у власній поведінці, зокрема, щодо наданні суду доказів чи доведення переконливості своєї позиції. Протилежними сторонами конфлікту можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, а також суспільний лад, певні правила поведінки, закріплені державою, які ідуть в розріз інтересам особи. Процесуальне ж змагання починається з того моменту, коли поведінка особи починає підкорятися нормативно закріпленій процедурі звернення до суду. Зацікавлена особа, звертаючись до суду з вимогами про захист суб’єктивного права або ж охоронюваного законом інтересу, завжди відображає у своїй заяві елементи спору: суб’єктний склад, предмет, підстава спору та докази, що його підтверджують. Тобто, складаючи позовну заяву з урахуванням положень процесуального кодексу, особа вже протиставляє свою позицію іншому учаснику суспільних відносин, наводить докази відносно своєї правоти, намагається обґрунтувати перед судом перевагу свого інтересу [86, с. 86].

В сучасній юридичній літературі існує багато підходів до визначення поняття «змагальності», і зокрема, в адміністративному судочинстві.

Перш за все слід відзначити, що законодавчого визначення терміну «змагальність» не існує. Тож тлумачення здійснюється відповідно до наукових уявлень дослідників даного явища і правового закріплення в якості принципу в процесуальному законодавстві.

Наприклад С. І. Ожегов дає наступне визначення дієслову «змагальність»: «прагнення перевершити кого-небудь в чому-небудь» [101].

Вперше визначення змагальності в контексті застосування в судочинстві в 1857 році дав М. Планк, що допускав пасивність суду, який не бере участі в зборі доказів, а тільки вирішує спір між сторонами [80, с. 11].

Змагальністю, як вважає професор М. Штефан, визначається весь процес відбору, подання, витребування, залучення тощо фактичного матеріалу, необхідного для вирішення судом справи. Встановлюються форми, методи і способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб’єктів доказування, її послідовність і правові наслідки. Утвердження своїх міркувань і оспорювання доказів, міркувань та заперечень другої сторони визначають зовнішню форму цивільного процесу, надаючи йому змагального вигляду - боротьби, змагання сторін перед судом. Отже, змагальність характеризується широкою можливістю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати і використовувати в доказовій діяльності передбачені необхідні процесуальні засоби, фактичні дані й докази, що їх підтверджують [178, с. 33].

О. О. Мохонько стверджує, що змагальність це засада кримінального судочинства, що передбачає розподіл функцій обвинувачення, захисту і вирішення кримінального провадження. Наявність у сторін рівних юридичних можливостей для відстоювання своїх інтересів і є тим базисом і основою, без якої засада змагальності втрачає свій зміст. В основі засади змагальності баються відносини сторін обвинувачення і захисту засновані не на конфлікті і суперечці, а на, скоріше, на конкуренції, або взаємодії протилежних інтересів, застосовуючи філософський закон єдності протилежностей [90, с. 250].

М. Д. Кухар відзначає, що засада змагальності повністю регулює весь процес відбору фактичного матеріалу необхідного для вирішення адміністративної справи, визначає форми методи та прийоми дослідження цього матеріалу регулює дії сторін адміністративного процесу та адміністративного суду щодо збирання та аналізу доказів послідовності вчинення цих процесуальних дій та їх правові наслідки [69, с. 552].

В свою чергу Я. В. Горобцова висловлює думку, що змагальність сторін в адміністративному судочинстві полягає у процесі доведення сторонами перед судом своєї позиції у справі (вимог та заперечень). Змагальність реалізується передусім через доказування, тобто, підтвердження сторонами обставин, на які вони посилаються для обґрунтування своїх вимог чи заперечень, доказами. Саме сторонам найкраще відомі обставини у справі, саме вони найкраще знають, якими доказами ці обставини можна підтвердити. Водночас сторони, як правило, наводять і правову аргументацію своїх вимог, але суд не зв’язаний цією аргументацією [21, с. 138].

На думку М. І. Пипяка витоки змагальності містяться у певній протилежності матеріально-правових інтересів сторін в процесі. Принцип змагальності визначає їх можливості та обов’язки по доказуванню підстав заявлених вимог і заперечень, відстоюванню своєї правової позиції, поданню доказів та одержанню обґрунтованого й справедливого рішення залежно від результатів доказування. Умовою реалізації принципу змагальності виступає процесуальна рівність сторін, оскільки змагатися у відстоюванні своїх суб’єктивних прав та інтересів сторони можуть лише в однакових правових умовах з використанням рівних процесуальних засобів. Заінтересована особа визначає, коли і як реалізувати право на захист. Саме на стадії звернення до суду починає діяти принцип змагальності сторін. Яскравою ілюстрацією принципу змагальності є встановлене правило доказування, відповідно до якого кожна особа, беручи участь у справі, повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень [106, с. 89].

Д. В. Крикливець, наприклад, визначає змагальність як процесуальний режим, який є сукупністю організаційних та функціональних правових положень, що передбачає таку побудову процесу з’ясування обставин кримінального провадження та його вирішення, щоб сторони кримінального провадження та потерпілий могли скористатися достатньою сукупністю процесуальних засобів задля представлення, доказування своїх правових позицій, спростування інших правових позицій, а суд на підставі цього був спроможний законно та справедливо вирішити правовий спір по суті, максимально врахувавши та знайшовши при цьому оптимальний баланс між усіма приватними та суспільними інтересами [60, с. 26].

О. В. Немировська окреслює характерні ознаки та дає своє визначення принципу змагальності сторін, який розуміє як положення, за яким на сторони покладено обов'язок по доведенню обставин, на які вони посилаються в обґрунтування своїх вимог та заперечень. При цьому діяльність сторін набуває характеру змагання, суттю якого є протиборство [94, с. 8].

Натомість професор В. Сердюк вважає, що змагальність сторін - це встановлена законом можливість реалізації та практичне втілення наданих учасникам судового процесу процесуальних прав при безумовному виконанні покладених на них процесуальних обов’язків на всіх стадіях судового процесу за участю компетентного суду [146, с. 91].

С. О. Ковальчук під принципом змагальності пропонує розуміти сукупність нормативних приписів, що визначають таку побудову кримінального процесу, за якої функції обвинувачення та захисту, відокремлені від функції вирішення справи, виконуються сторонами, наділеними процесуальною рівноправністю (рівністю процесуальних прав, можливостей і засобів) для відстоювання своїх процесуальних інтересів у кримінальній справі, а суд, здійснюючи керівництво судовим засіданням, зобов’язаний забезпечити об’єктивне та неупереджене вирішення справи, створюючи сторонам необхідні умови для реалізації наданих їм процесуальних прав і виконання покладених на них процесуальних обов’язків [44, с. 7].

К. Лисенкова визначає змагальність як безпосередньо закріплене в законі правове положення, яке є основою кримінального провадження і визначає його процесуальну форму та спрямованість діяльності його учасників та передбачає розділення функцій обвинувачення, захисту та правосуддя, рівність процесуальних можливостей сторін, що забезпечується об’єктивністю й неупередженістю суду та свободою оскарження [73, с. 337]

Наприклад, В. П. Козирєва та А. П. Гаврилішин, розглядаючи змагальність міжнародному комерційному арбітражі, розуміють її як це проведення судового процесу, на якому відбувається змагання сторін, тобто боротьба осіб, що беруть участь у судовому процесі. Таке визначення змагальності дозволяє розглядати її з позиції конкуренції осіб, що беруть участь у справі, якщо їхні самостійні дії ефективно обмежують можливість кожного суб'єкта в однобічному порядку впливати на результат арбітражного розгляду. При цьому конкуренція між особами, які беруть участь у справі, обумовлена, по-перше, їх зацікавленістю в результаті арбітражного розгляду; по-друге, протилежністю матеріально-правових інтересів, тобто сутність змагальної стратегії полягає в тому, що кожен учасник акцентує увагу тільки на своїх проблемах та інтересах [15, с. 121].

Наведені вище теоретичні та практичні підходи до змагальності висвітлюють різні її аспекти, а тому є цінними в плані вивчення цього явища. Змагальність досліджується науковцями у різних іпостасях, а саме як: принцип (засада) судочинства, порядок побудови процесу, сукупність принципів судочинства, інструмент або спосіб дослідження обставин справи та правовий метод забезпечення законності процесуальної діяльності. А це свідчить про багатогранність явища змагальності та необхідність різностороннього підходу до її вивчення. Видається, що неможливо чітко відокремити організаційну та функціональну сторону змагальності, адже щоб забезпечити певний спосіб дослідження обставин справи, спершу необхідно забезпечити функціонування суб’єктів їх дослідження, наділених необхідним для цього процесуальним статусом.

Аналіз юридичної літератури показує, що автори в основному надають великого значення складовим елементам змагальності, а не її визначенню.

В контексті цього, насамперед розглянемо загальноприйняте поняття змагальності, яке розуміється як боротьба сторін при відстоюванні своєї позиції.

Специфіка змагальності полягає в орієнтації людини на дії і якості іншої людини як на міру соціальності, тому в основі змагальності як форми діяльності лежить протиріччя між природно-предметною і соціальною сторонами людської життєдіяльності, що спонукає людину орієнтуватися на іншу людину як носія й виразника соціальності. Змагальні відносини посідають важливе місце у просторі соціальних відносин, що із урахуванням взаємних напрямів дій суб’єктів соціальної взаємодії характеризуються трьома типами стосунків: конфлікту, співпраці та змагальності. Утворюючись зі співпраці людей, їх кооперації, змагальність за певних умов може перерости у конфлікт. Отже, змагальність посідає проміжне становище між співпрацею та конфліктом і може наближатися як до співпраці, так і до конфлікту, змінюючи відповідно форми вияву: від партнерської змагальності, спрямованої на досягнення спільної мети, до жорсткої конкуренції [81, с. 384].

Що стосується юридичного процесу, яким безперечно є адміністративне судочинство, то змагальність - це боротьба сторін за визнання зайнятої ними позиції в якості істинної. Таким чином, змагальність містить в собі наступні обов’язкові системо утворюючі елементи:

1. Наявність двох і більше суб'єктів з протилежними інтересами. На наш погляд, не можна говорити про наявність змагальності за відсутності сторін, які володіють різними матеріально-правовими інтересами.

Окрім того, що кожний із суб'єктів змагального процесу володіє особливим, властивим тільки йому статусом - статусом сторони, дані суб'єкти від самого початку, до розгляду їх спору в юрисдикційних органах мають різні матеріально-правові інтереси, що в кінцевому результаті підсумку і породжує даний спір. Вбачається, що саме ініціатива осіб, суб'єктивно зацікавлених в результаті справи, являється головною рушійною силою виникнення і розвитку судочинства.

2. Боротьба сторін в рамках окремих юридичних процедур. Без активної участі сторін не можна говорити про наявність змагальності як про правове становище сторін. Змагальність тільки тоді має місце (саме як спосіб організації взаємодії суб'єктів права, а не як принцип), коли відбувається боротьба осіб з протилежними інтересами.

3. Мета змагальності полягає у встановленні зайнятої позиції в якості вірної та істинної. Наявність різних інтересів визначає мету змагальності. Це

встановлення своєї позиції в якості правильної. Ми можемо виділити два способи такого встановлення:

- диспозитивний, коли одна сторона, застосовуючи різні правові прийоми і методи, переконує іншу в наявності єдино вірною правової позиції в суперечці між ними. Інша ж сторона висловлює свою згоду з цією позицією без винесення будь-якого обов'язкового для сторін правового акта;

- імперативний, при якому, незважаючи на те, що сторони самостійно не знайшли методів вирішення свого спору, є винесення уповноваженим юрисдикційним органом правового акту, який має обов'язкову силу для сторін та інших осіб.

Сутність змагальності як засади судочинства полягає в тому, що безперервне намагання довести перед судом правоту своєї позиції існує на будь-якій стадії судочинства та не залежить від суб’єктного складу учасників конкретного засідання, адже ініціююча сторона може навіть не знати відповідача, вимагаючи застосувати заходи забезпечення позову до його подачі або збирати докази за відсутності конкретного підозрюваного, однак це не означає, що суд повинен вирішувати такі питання за особливим порядком, не враховуючи базисні принципи побудови державного ладу, без врахування пріоритетності прав людини перед державними інтересами, співставляючи способи судового захисту, на яких наполягає особа, з інтересами осіб, права яких у такий спосіб можуть бути порушеними [87, с. 31].

Таким чином, встановивши поняття і сутність змагальності як правового узагальнення положень сторін, можна простежити співвідношення поняття змагальності в цьому значенні і самого принципу змагальності. Як було сказано раніше, змагальність - це змагальний спосіб організації взаємовідносин сторін, що володіють різними інтересами, що має на меті встановлення однієї з позицій в якості єдино вірної.

А вже принцип змагальності завжди прямо або опосередковано являє собою нормативну конструкцію, яка закріплює змагальність в якості необхідного елемента юридичного процесу [172, с. 267]. При цьому даний принцип має місце при реалізації юридичних процедур окремого виду юридичного процесу, незалежно від процесуальних інтересів і способів їх відстоювання, тоді як змагальність, як досліджувана нами теоретико- філософська категорія, настає тільки при наявності всіх її елементів (присутність сторін з різними інтересами, суперечка між ними і спрямованість на встановлення своєї позиції як єдино вірної).

Все це свідчить про те, що змагальність залежить не від її нормативного встановлення, а від моделі її реалізації сторонами. Крім того, якщо дія принципу змагальності спрямована на суд, як орган, який бере на себе обов'язок по здійсненню правосуддя, то змагальність в даному значенні є способом організації взаємовідносин лише сторін між собою. Незважаючи на те, що суд обирає в якості вірної одну з позицій і використовує для цього надані йому повноваження, в самому спорі між сторонами він участі не приймає.

З огляду на те, що сторони спочатку мають різні інтереси, на наш погляд, в якості видів змагальності можна виділити змагальність матеріальну і змагальність процесуальну. Матеріальна змагальність виражається саме у використанні сторонами в своїх доводах різних, часто таких, що породжують протилежні правові наслідки норм. Матеріальна змагальність робить можливим саму наявність спору між сторонами, встановлює цілі такого спору. Процесуальна змагальність виражається, перш за все, в діях сторін, способах встановлення своїх інтересів. Саме одночасна наявність матеріальної та процесуальної змагальності дозволяє нам говорити про наявність змагальності як порядку взаємовідносин сторін.

Більшість дослідників, говорячи про сутність принципу змагальності, вказують лише на діалектичне протистояння сторін. Такий підхід видається вузьким і не може в повній мірі відобразити всі характерні особливості досліджуваного принципу і його сутність. Безперечно, для реалізації в рамках судового процесу принципу змагальності необхідна суперечка між сторонами. Разом з тим такий спір лежить в основі будь-якого юридичного процесу. Юридичний діалог сторін - невід'ємний елемент не тільки принципу змагальності, але і ряду інших принципів. Принцип змагальності характеризується, перш за все, діями сторін в рамках даного спору, тоді як інші правові інститути зачіпають питання статусу сторін, їх правових позицій тощо.

Вбачається, що сутність змагальності повинна в першу чергу відображати мету правового спору сторін, а не його діяльні ознаки. Для встановлення мети зазначеного спору необхідно визначити цілі здійснення правосуддя в цілому. Метою здійснення правосуддя повинно бути встановлення істини. В зв’язку з цим мета правового спору полягає, перш за все, в тому, щоб установити свою позицію як єдино вірну (істинну). Саме для цих цілей сторони здійснюють ті чи інші змагальні дії або відмовляються від їх здійснення.

Разом з тим, як було зазначено раніше, принцип змагальності як нормативна конструкція філософського поняття змагальності діє незалежно від активності сторін у відстоюванні своєї позиції.

Таким чином, з нашої точки зору, сутність змагальності як принципу полягає в наданні суб'єктам процесуальних відносин, що володіють протилежними процесуальними інтересами, можливості шляхом здійснення дозволених законом процесуальних дій обґрунтувати суду той факт, що зайнята тією чи іншою стороною позиція по справі в силу матеріальних і процесуальних підстав є єдино вірною.

По суті, дія принципу змагальності не може ставитися у залежність від дій сторін. Дослідники суті змагальності часто не приймають до уваги ту обставину, що принцип змагальності, як і будь-який інший принцип, діє в силу його нормативного встановлення, незалежно від форм і способів його реалізації, тоді як змагальність як філософсько-феноменологічна форма взаємодії сторін наступає тільки при активній суперечці цих сторін з метою відстоювання своєї позиції.

Визначення сутності принципу змагальності дозволяє перейти до встановлення поняття зазначеного принципу.

Збіг термінів в сфері права зовсім не означає, що однойменні принципи і поняття наповнені одним і тим же змістом. У зв'язку з цим цікаво буде простежити поняття принципу змагальності в деяких галузях юридичного процесу. Зважаючи на те, що принцип змагальності є загальноправовим принципом, в кожній галузі права його структура буде відрізнятися в залежності від предмета окремо взятої галузі.

В рамках кримінального процесу - це така організація судового розгляду, при якій суд, що вирішує справу, відділений від обвинувачення, а захист і обвинувачення здійснюються сторонами, які мають рівні права для відстоювання своєї позиції і спростування позиції іншої сторони, при цьому обвинувачений (підсудний) - сторона, яка користується правом на захист; суд же керує процесом, активно досліджує обставини справи і вирішує саму справу.

Під час провадження в справах про адміністративні правопорушення принцип змагальності виражається також в законодавчому наділенні рівними процесуальними правами і свободами у виборі встановлених законом доказів і засобів доказування осіб, які притягуються до адміністративної відповідальності, потерпілих, їх представників, адвоката, прокурора, представників трудових колективів, що беруть участь в розгляді справи.

У конституційному процесі призначення принципу змагальності дещо відрізняється від судів загальної юрисдикції. Це пов'язано з особливою важливістю предмета розгляду Конституційним Судом України, що передбачає велику відповідальність учасників конституційного судочинства, так як правові наслідки рішень суду впливають і на правове становище осіб, які не брали участі в процесі. Крім того, сама процедура розгляду справ у Конституційному Суді повинна бути зразком справедливості.

В адміністративному судочинстві, зокрема, принцип змагальності полягає в правах та обов’язках сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо подання доказів та участі в їх дослідженні, а також у змагальній формі процесу, що спрямована на досягнення з’ясування всіх обставин у справі, всебічній перевірці доводів та міркувань учасників адміністративного процесу [69, с. 552].

Змагальні засади в цивільному судочинстві являють собою засади особистої автономії сторін. Засади особистої автономії сторін, їх ініціативи та активності при захисті своїх прав та інтересів випливають з самої природи цивільних прав, на захист яких спрямована діяльність суду. Активне втручання суду в доказову діяльність без волі на те сторін протирічить природі цивільних прав та перетворює процес на інквізиційний, що унеможливлює здійснення правосуддя. Але це не означає, що суд повинен бути простим спостерігачем діяльності сторін по доведенню певного кола фактів, які мають значення для справи. В сучасному стані цивільне процесуальне законодавство передбачає комплекс повноважень суду, які спрямовані на забезпечення змагальності сторін та входять до змісту принципу змагальності [79, с. 203].

Таким чином, вбачається, що принцип змагальності - це закріплена безпосередньо в нормах процесуального права універсальна нормативно - керівна вимога, що забезпечує такий порядок здійснення судочинства, при якому з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, здійснюється за допомогою протиборства суб'єктів процесуальних відносин по доведенню ними обставин, на яких вони засновують свої вимоги і заперечення. При цьому суд, спираючись на принципи незалежності та неупередженості, а також виходячи з норм чинного законодавства і свого внутрішнього переконання, покликаний здійснювати загальне керівництво процесом, сприяти суб'єктам процесуальних відносин з метою вирішення справи по суті.

1.3.