<<
>>

Поняття та структура правового статусу відповідача в адміністративному процесі

Відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб [6].

У цьому контексті варто зазначити, що вищенаведене конституційне положення необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права та свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді [7]. Варто зазначити, що завдання із захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень покладено на адміністративні суди в межах розгляду адміністративних справ. Адміністративна справа (справа адміністративної юрисдикції) - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень [8].

Внаслідок здійснення діяльності адміністративними судами щодо розгляду та вирішення адміністративних справ виникають, видозмінюються, розвиваються та припиняються правовідносини, що в національному законодавстві отримали назву адміністративний процес.

Разом із тим, задля того щоб адміністративний процес виник і розпочав свій розвиток, необхідним є дотримання певних умов, однією з найважливіших із яких виступає його належний суб’єктний склад. У контексті досліджуваного питання серед суб’єктного складу адміністративного процесу варто виділити суб’єктів, які, як справедливо було зазначено, відіграють одну з провідних ролей в адміністративному процесі - його сторони. При цьому поняття сторін у теорії юридичного процесу, в тому числі й адміністративного, є узагальнюючим та одночасно включає в себе поняття “позивач” і “відповідач” [9, с. 134]. Так, відповідно до ст. 50 КАС України сторонами в адміністративному процесі є позивач і відповідач. При цьому, позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб’єкти владних повноважень (орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень). У свою чергу, відповідачем в адміністративній справі є суб’єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено КАС України. Так, у ч. 4 ст. 50 КАС України зазначено, що громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об’єднання, юридичні особи, які не є суб’єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб’єкта владних повноважень [8]:

- про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об’єднання громадян. При цьому, відповідно до ст. 28 Закону України “Про громадські об’єднання” від 22 березня 2012 року громадське об’єднання може бути заборонено судом за позовом уповноваженого органу з питань реєстрації в разі виявлення ознак порушення громадським об’єднанням вимог законодавства. Заборона громадського об’єднання має наслідком припинення його діяльності в порядку встановленому законодавством, та виключення з Реєстру громадських об’єднань [10].

- про примусовий розпуск (ліквідацію) об’ єднання громадян. Відповідно до ст. 25 Закону України “Про громадські об’єднання” припинення діяльності громадського об’ єднання здійснюється зокрема за рішенням суду про заборону (примусовий розпуск) громадського об’єднання [10].

- про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України. Згідно із ст. 30 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 22 вересня 2011 року, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики в сфері міграції, органи охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними в межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України) або органи Служби безпеки України можуть лише на підставі винесеної за їх позовом постанови адміністративного суду примусово видворити з України іноземця й особу без громадянства, якщо вони не виконали в установлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення або якщо є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення, крім випадків затримання іноземця або особи без громадянства за незаконне перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України та їх передачі прикордонним органам суміжної держави [11].

- про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо). Так, відповідно до ст. 182 (особливості провадження у справах за адміністративними позовами суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання) КАС України органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування негайно після одержання повідомлення про проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій тощо мають право звернутися до окружного адміністративного суду за своїм місцезнаходженням із позовною заявою про заборону таких заходів чи про інше обмеження права на мирні зібрання (щодо місця чи часу їх проведення тощо) [8].

- в інших випадках, встановлених законом. Отже, перелік випадків, у яких громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об’єднання, юридичні особи, які не є суб’єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб’єкта владних повноважень не вичерпується лише положеннями КАС України, а може бути доповнено відповідно до положень спеціального законодавства. Так, наприклад, згідно із ст. 5 Закону України “Про статус народного депутата України” від 17 листопада 1992 року, в разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності повноваження народного депутата припиняються достроково на підставі закону за рішенням суду [12].

У контексті досліджуваного питання варто зауважити, що провідна роль сторін, як суб’єктів адміністративного процесу обумовлюється тим, що саме завдяки їм та їхній поведінці, волевиявленню виникає та розвивається зазначений процес. При цьому, варто звернути увагу на той факт, що позивачем і відповідачем є не будь-які особи, а лише ті, між якими виник правовий спір (конфлікт). Як справедливо було зазначено із цього приводу, що лише наявність у позивача з відповідачем протилежних, взаємовиключаючих позицій є підставою для порушення адміністративної справи. Для того аби процес по конкретній справі виник необхідна наявність двох сторін з протилежними інтересами. З огляду на ту обставину, що сторони адміністративного процесу лише передбачають свою правоту в публічно-правовому спорі, що виник, факт достовірності їх вимог і заперечень ще слід довести в судовому порядку, то відповідно, в кожної із сторін є власний суб’єктивний інтерес, який обумовлюється їх процесуальним статусом [9, с. 134-135]. Таким чином, задля того щоб адміністративний процес виник та почав свій розвиток необхідно щоб його основні учасники - сторони набули свого відповідного правового статусу. При цьому, з огляду на обрану тематику нашого дослідження, для нас, найбільший інтерес представляє підстави та порядок набуття правового статусу відповідача в адміністративному процесі.

Із приводу вищенаведеного варто зауважити, що в зв’язку із тим, що для того щоб дослідити будь-яке явище в цілому, необхідним є дослідження його окремих складових елементів, з’ясування підстав та порядку набуття правового статусу відповідача необхідно розпочати з визначення поняття “правового статусу”, чому й буде присвячено даний підрозділ представленого дослідження. У свою чергу, безпосереднє дослідження підстав та порядку набуття правого статусу відповідача в адміністративному процесі буде приведено нами в наступному підрозділі даної роботи.

Так, в етимологічному сенсі під словом “статус” слід розуміти правове становище громадян, державних і громадських органів, міжнародних організацій тощо [1, с. 1387]. При цьому, в юридичній енциклопедичній літературі зауважують, що правовий статус (лат. status - становище) - це сукупність прав та обов’язків фізичних та юридичних осіб. В Україні визначається Конституцією, законами та іншими нормативно-правовими актами, міжнародними договорами, ратифікованими Верховної Радою України [2, с. 693]. Як зазначається, правовий статус юридичних осіб визначається через їх компетенцію, тобто права й обов’язки цих осіб, зафіксовані в чинному законодавстві. Йдеться про державні органи, підприємства, установи й організації. У конкретизованому вигляді їх правовий статус відображається в законах, положеннях, статутах та інших нормативно-правових актах про ці органи, підприємства, установи та організації. Від повноти юридичної фіксації повноважень юридичної особи залежить ефективність їх діяльності [3, с. 44].

І. С. Окунєв під час дослідження загально-теоретичних засад правового статусу суб’єкта права дійшов висновку, що під правовим статусом суб’єкта права слід розуміти складову частину соціального статусу, що визначає правове становище суб’єкта права щодо інших суб’єктів права, має офіційне визнання з боку держави, формальну визначеність, характеризується системністю, стабільністю й обумовлений існуючою системою суспільних відносин.

При цьому вчений наголошує на тому, що до рис правового статусу слід віднести те, що він:

- є складовою частиною соціального статусу;

- є юридичною категорію, що визначає правову позицію (становище) суб’єкта права у взаємовідносинах з іншими суб’єктами незалежно від його участі в конкретних правовідносинах. Наділення того чи іншого суб’єкта права правовим статусом ставить його в певне положення щодо інших суб’єктів права. Правовий статус є мірою правового зв’язку суб’єкта права з іншими суб’єктами, включає в себе весь спектр відносин (зв’язків) суб’єкта права;

- є юридичною категорію, що визначає правову позицію (становище) саме суб’єкта права, але не об’єкта права;

- відображає індивідуальні особливості суб’єктів права, та відображає їх реальний стан у системі різноманітних відносин в конкретних умовах;

- має офіційне визнання з боку держави;

- характеризується формальною визначеністю, тобто існує нерозривний зв’язок правового статусу суб’єктів та права. Правовий статус суб’єкта права в суспільстві юридично оформлюється державою. Правовий статус окреслюється об’ єктивним правом (юридичними нормами), тобто держава здійснює фіксацію в нормах чинного законодавства певної моделі правового статусу;

- характеризується системністю, тобто, включає в себе певні елементи, пов’язані між собою (зокрема, права й обов’язки) [15, с. 53-58].

О. Ф. Скакун зауважує, що правовий статус - це одна з найважливіших політико-правових категорій, що нерозривно пов’язана з соціальною структурою суспільства, рівнем демократії, станом законності. Будучи складним багатоаспектним конституційно-правовим механізмом, він виступає як юридична міра соціальної свободи суб’єкта права; визначає межі, в яких можуть відбуватися кількісні зміни його правового становища. При цьому вчена наводить ознаки правового статусу:

- залежить від сутності соціального укладу, в умовах якого він складається та функціонує;

- установлюється спеціально уповноваженими органами держави та його зміст змінюється з волі законодавця, а не окремих суб’єктів права, на яких він поширюється;

- одержує вираз у формах права - нормативно-правовому акті, нормативно-правовому договорі (у тому числі міжнародно-правовому договорі);

- складається з таких частин (елементів) - статутні права, законні інтереси й обов’язки;

- його елементи мають універсальний характер - однакові для всіх носіїв одного виду;

- визначає границі, в межах яких формуються статутні права й обов’язки [13, с. 550].

Справедливою є й позиція В. В. Кравченко, який звертає увагу на те, що під правовим статусом особистості слід розуміти її юридично закріплене становище в державі та суспільстві. При цьому він (правовий статус) становить важливу складову частину суспільного статусу, стосується якості особи як людини та громадянина й характеризує зв’язки з державою та державно-організованим суспільством [16, с. 96].

Варто зазначити, що аналізуючи теоретичну конструкцію правового статусу відповідача в адміністративному процесі не можна оминути увагою його структуру. При цьому варто зазначити, що в етимологічному сенсі під поняттям “структура” розуміють взаєморозміщення та взаємозв’язок складових частин цілого; будову; устрій, організацію чого-небудь [1, с. 1405]. Філософи наголошують на тому, що структура (від лат. structura - побудова, порядок, зв’язок) - сукупність стійких зв’язків об’єкта, що забезпечують його цілісність. Так, ще Кант зазначав, що структура - це розташування та зв’язок частин якого-небудь організму, що було створено з визначеною метою [4, с. 438]. Структура являє собою сталий взаємозв’язок між частинами цілого, схема (диспозиція) взаємного розташування елементів змісту, спосіб організації елементів в системі, її засаднича будова, що утворює просторово-часову конфігурацію або внутрішню форму чогось цілого [5, с. 199]. Таким чином, можна зробити висновок, що структура правового статусу особу, в тому числі правового статусу відповідача в адміністративному процесі, являє собою сукупність елементів, взаємозв’язок яких й надає особі відповідного правового статусу.

Як слушно зауважує С. Л. Лисенков, що правовий статус особи являє собою сукупність закріплених у чинному законодавстві прав, свобод та обов’язків, а також гарантій їх реалізації [17, с.258]. О. Ф. Скакун наголошує на тому, що правовий статус особи - це система закріплених у нормативно- правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права (тобто як такий, що має правосуб’єктність) координує свою поведінку в суспільстві [14, с. 377]. Е. Е. Додіна, в своєму дослідженні, що присвячено адміністративно-правовому статусу громадських організацій в Україні зауважує, що правовий статус суб’єкта створюють норми, загальні для всіх суб’єктів, а тому він являє собою закріплену Конституцією та законами

України, сукупність вихідних, основних прав й обов’язків суб’єктів [68, с. 17]. О. А. Вівчаренко, під час дослідження проблематики визначення гарантій права власності на землю в Україні зауважує, що загальновідомим є той факт, що правовий статус - це сукупність юридичних прав, свобод та обов’язків особи, які закріплені в діючому законодавстві й складають соціально допустимі та необхідні потенційні можливості особи мати суб’єктивні права й обов’язки та реалізувати їх у системі суспільних відносин [69, с. 93]. Під час визначення місця теорії управління в правознавстві Н. С. Ней наголошує на тому, що правовий статус особи - це така правова категорія, яка характеризує особу у всієї сукупності її прав та обов’язків. При цьому, закріплення та зміна правового статусу осіб за допомогою правових норм є одним із важливих шляхів здійснення регулятивної функції права [70, с. 53]. Отже, з аналізу вищенаведеного можна дійти висновку, що в науково-правових колах панує думка щодо таких основоположних складових правового статусу особи як її права й обов’язки, а також відповідальність. Розглянемо кожний із вищенаведених елементів.

Так, на думку О. Ф. Скакун суб’єктивне право - це вид і міра можливої (або дозволеної) поведінки суб’єкта права, встановлена юридичними нормами для задоволення інтересів правомочної особи та забезпечувана державою. Під суб’єктивним правом (“має право”) розуміється можливість індивіда домагатися володіння та користування благом, адекватним змісту суб’єктивного права, заради якого право людини й існує. При цьому вчена наводить ознаки суб’єктивного права:

- можливість певної поведінки;

- можливість, що належить суб’єкту праву - правомочному;

- надається з метою задоволення інтересів правомочного;

- існує в правовідносинах;

- є мірою можливою поведінки, порушення якої є зловживанням правом;

- існує лише відповідно до юридичного обов’язку;

- встановлюється юридичними нормами;

- забезпечується (гарантується державою) [13, с. 511-512].

У своєму досліджені, що присвячено проблематиці визначенню адміністративно-правового статусу громадянина України М. А. Бояринцева дійшла висновку, що в широкому розумінні “адміністративне право особи” - це комплекс прав, свобод та охоронюваних законом інтересів людини й громадянина, які виникають у зв’язку із задоволенням людиною або громадянином своїх потреб і ставить особу в статус суб’єкта адміністративних правовідносин. При цьому, у вузькому розумінні “адміністративне право особи” - це суб’єктивне право, яке виникає в зв’язку із реалізацією людиною або громадянином свого адміністративно-правового статусу [72, с. 74].

В. Й. Пашинський зауважує, що суб’єктивні права особи - це ті конкретні правові можливості, які виникають у людини, як індивідуально- визначеного суб’єкта, на основі норм об’єктивного права. Це юридичні можливості конкретної людини, які безпосередньо витікають із загальних, абстрактних правил поведінки, встановлених законодавцем [74, с.263-264; 73, с. 71]. У своєму досліджені, що присвячено гарантіям забезпечення прав і свобод громадян в адміністративному процесі І. І. Сіліч звертає увагу на те, що суб’єктивне право особи - це закріплена в юридичних нормах можливість її поведінки, спрямованої на здійснення відповідних прав людини. Володіючи суб’єктивним юридичним правом, особа набуває таких можливостей (свобод):

- самій чинити певні активні дії (право на свої дії);

- вимагати від інших суб’єктів вчинення певних дій (право на чужі

дії);

- звертатися до держави за захистом, примусовим забезпеченням свого юридичного права (права на забезпечувальні дії держави) [76, с. 79; 75, с. 24].

Як зауважують у юридичній енциклопедичній літературі, що права людини - визначальні засади правового статусу особи, а тому є природними та невідчужуваними. Без цих прав людина не може існувати як повноцінна суспільна істота. Права людини є необхідним елементом громадянського суспільства та правової держави [71, с. 710]. У цьому контексті слід зазначити, що в нашому випадку мова йде не про природні права особи, які дійсно є невідчужуваними, а саме про права особи, що набуває статусу відповідача в адміністративному процесі. Іншою мовою, такі права відповідна особа може набути лише за умови отримання нею правового статусу відповідача в адміністративному процесі. У цьому контексті зауважимо, що питанню підстав та порядку набуття вищенаведеного правового статусу буде присвячено наступний підрозділ представленого дослідження.

У зв’язку із тим, що права відповідача є складовою частиною прав сторін в адміністративному процесі, слід навести позицію А. Т. Комзюка, В. М. Бевзенко та Р. С. Мельника, які навчальному посібнику “Адміністративний процес України” звертають увагу на те, що під правами сторін в адміністративному процесі слід розуміти надану й гарантовану процесуальним законодавством свободу обирати вид поведінки, яка впливатиме на інших учасників адміністративно-процесуальних

правовідносин з метою забезпечення процесуальних інтересів позивача та відповідача по конкретній адміністративній справі. При цьому вчені наводять особливості, що характеризують суб’єктивні права сторін в

адміністративному процесі:

1) суб’єктивні права - це можливість певної поведінки;

2) ця можливість надана особі, яка володіє адміністративною процесуальною дієздатністю;

3) ця можливість надана:

- з метою захисту законних прав, свобод та інтересів суб’єкта, який перебуває в правовідносинах із органами державної влади або органами місцевого самоврядування;

- задля вирішення в судовому порядку публічно-правових спорів, які виникають із таких правовідносин;

4) поведінка сторін в адміністративному процесі реалізується в адміністративно-процесуальних правовідносинах;

5) поведінка сторін адміністративного процесу нормативно обмежена, порушення цих меж (міри можливої поведінки) визначається зловживанням правом;

6) процесуальні права сторін існують тільки в зв’язку з наявністю відповідних юридичних обов’язків з боку іншого учасника правовідносин і без виконання цих обов’ язків не можуть бути реалізовані;

7) реалізація прав гарантується державним примусом або осудом щодо носія кореспондуючого обов’язку;

8) процесуальні права сторін мають юридичну природу, оскільки надаються лише адміністративно-процесуальними нормами та гарантуються державою [9, с. 142-143].

Отже, під правами відповідача в адміністративному процесі необхідно розуміти закріплену та гарантовану КАС України свободу обирати поведінку, що впливатиме на інших суб’єктів адміністративного процесу з метою забезпечення його процесуальних інтересів. При цьому, з аналізу положень КАС України можна дійти висновку, що законодавець виокремлює дві групи прав учасників (в тому числі відповідача) адміністративного процесу - загальну та спеціальну. Так, загальна група прав поширюється на всіх осіб, що беруть участь у справі, в тому числі й на відповідача. Варто зазначити, що права, якими користуються всі особи, які беруть участь у справі наведені в ст. 49 КАС України, яка хоч і має назву “права та обов’язки осіб, які беруть участь у справі” фактично встановлює лише обсяг прав вищенаведених осіб, так як не наводить жодного з їх обов’язку. Отже, відповідно до вищенаведеної норми особи, які беруть участь у справі, мають право:

- знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються в справі та стосуються їхніх інтересів;

- знайомитися з матеріалами справи;

- заявляти клопотання та відводи;

- давати усні та письмові пояснення, доводи й заперечення;

- подавати докази, брати участь у дослідженні доказів;

- висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду справи, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам;

- подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших

осіб;

- знайомитися з технічним записом, журналом судового засідання, протоколом про вчинення окремої процесуальної дії та подавати письмові зауваження до них;

- робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень;

- оскаржувати судові рішення в частині, що стосується їхніх інтересів;

- користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм КАС України [8].

У контексті досліджуваного питання варто зазначити, що останній пункт вищенаведеного переліку свідчить, що представлений перелік загальних прав осіб, які беруть участь у справі є невичерпним і може бути доповнений окремими положеннями КАС України відповідно до конкретного правового статусу особи, в нашому випадку - відповідача, що й утворює спеціальну групу прав. Іншими словами спеціальна група прав поширюється на осіб, які в адміністративному процесі мають конкретно визначений правовий статус. Отже, з аналізу ст. 51 КАС України слідує, що окрім вищенаведених прав, відповідач в адміністративному процесі має право:

- визнати адміністративний позов повністю або частково;

- подати заперечення проти адміністративного позову;

- на будь-якій стадії адміністративного процесу досягти примирення з позивачем, що є підставою для закриття провадження в адміністративній справі [8].

Варто зазначити, що ч. 4 ст. 51 КАС України вказує на випадки, в яких сторони, в тому числі й відповідач, в адміністративному процесі не можуть скористатися своїми процесуальними правами. Так, відповідно до вищенаведеної норми суд не приймає відмови позивача від адміністративного позову, визнання адміністративного позову відповідачем і не визнає умов примирення сторін, якщо ці дії суперечать закону або порушують чиї-небудь права, свободи чи інтереси [8].

Як було зазначено вище, ст. 49 КАС України хоч і має назву “права та обов’язки осіб, які беруть участь у справі” фактично вказує лише на обсяг права таких осіб. Більш того, ст. 51 КАС України, яка як слідує з її назви (права та обов’язки сторін), окрім прав сторін повинна визначати й їх обов’язки, також вказує лише на права таких осіб. На нашу думку, така ситуація є неприпустимою, й отже, вищенаведені норми процесуального законодавства потребують змін або в частині їх назви (виключення з назви слова “обов’язок”) або щодо їх змісту (визначення обов’язків відповідних учасників).

Протилежністю суб’єктивним правам в адміністративному процесі виступають суб’єктивні юридичні обов’язки сторін [9, с. 143]. Так, якщо вести мову про обов’язки відповідача як структурний елемент його процесуального статусу, варто зазначити, що в етимологічному сенсі під словом “обов’язок” розуміють те, чого треба дотримуватись, що слід безвідмовно виконувати відповідно до вимог суспільства або виходячи з власного сумління; певний обсяг роботи, сукупність справ, межі відповідальності й таке інше, що визначаються відповідним званням, посадою, родинним станом тощо [1, с. 813]. При цьому в юридичній енциклопедичній літературі оперують терміном обов’язок юридичний, під яким розуміють встановлену законодавством та забезпечену державою міру необхідної поведінки зобов’язаного суб’єкта, що реалізується в формі як добровільного, так і примусового виконання та дотримання приписів правових норм. При цьому юридичний обов’язок тісно пов’язаний з суб’єктивними правами громадян. Порушення юридичного обов’язку тягне за собою застосування до винної особи юридичних санкцій [71, с. 226].

На думку О. Ф. Скакун, юридичний обов’язок - це вид і міра належної (або необхідної) поведінки суб’єкта права, встановлена юридичними нормами для задоволення інтересів правомочної особи та забезпечувана державою. Під юридичним обов’ язком розуміється вимога робити якісь дії. Термін “обов’язок” не можна заміняти терміном “не вправі”, оскільки останній означає обов’язок утримуватись від певних дій (заборона, пасивна поведінка). При цьому вчена наголошує на ознаках юридичного обов’язку:

- необхідність (повинність) певної поведінки;

- обов’язок, що належить суб’єкту права - правозобов’язаному;

- покладається з метою задоволення інтересів правомочної особи;

- існує в правовідносинах;

- є мірою належної поведінки - виражає імператив, тобто повинність;

- існує лише відповідно до суб’ єктивного права;

- встановлюється юридичними нормами;

- забезпечується (гарантується) державою [13, с. 511-512].

Як справедливо було зазначено, що відмінними особливостями суб’єктивних юридичних обов’язків в адміністративному процесі є те, що вони:

- становлять необхідну, належну поведінку;

- можуть покладатися тільки на дієздатну особу;

- покладаються в інтересах інших осіб;

- такі обов’язки реалізуються в адміністративно-процесуальних правовідносинах;

- не можуть існувати поза зв’язками із суб’єктивними правами інших учасників правовідносин в адміністративному процесі;

реалізація таких обов’язків забезпечується державним примусом або осудом;

- мають нормативно встановлені межі;

- мають юридичну природу, оскільки закріплені адміністративними процесуальними нормами та гарантуються державою [9, 143].

Отже, під юридичними обов’язками відповідача в адміністративному процесі слід розуміти встановлену на нормативно-правовому рівні та забезпечувану державою сукупність правил поведінки, яких йому необхідно дотримуватись в адміністративному процесі. При цьому варто зазначити, що безпосередньо обов’язки відповідача в КАС України не встановлено. Разом із тим, ст. 134 КАС України визначає обов’язки присутніх у залі судового засідання, що поширюються також і на відповідача. Так, відповідно до вищенаведеної норми особи, присутні в залі судового засідання, при вході до нього суду та при виході суду повинні встати. Особи, які беруть участь у справі, свідки, експерти, спеціалісти дають пояснення, показання, відповідають на питання та задають питання стоячи та лише після надання їм слова головуючим у судовому засіданні. Постанову суду особи, присутні в залі, заслуховують стоячи. Відступ від цих правил допускається з дозволу головуючого в судовому засіданні. Учасники адміністративного процесу, а також інші особи, присутні в залі судового засідання, зобов’язані беззаперечно виконувати розпорядження головуючого, додержуватися в судовому засіданні встановленого порядку й утримуватися від будь-яких дій, що свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил. Учасники адміністративного процесу звертаються до судді “Ваша честь” [8].

Варто зазначити, що в разі невиконання своїх обов’язків відповідача може бути притягнуто до юридичної відповідальності, що, як зазначалося вище, є окремою складовою його правового статусу. Так, в етимологічному сенсі під словом “відповідальність” розуміють покладений на когось або взятий на себе обов’язок відповідати за певну ділянку роботи, справу, за чиїсь дії, вчинки слова; серйозність, важливість справи, моменту тощо. При цьому юридична відповідальність являє собою встановлений законодавством юридичний обов’язок правопорушника зазнати позбавлення певних благ та (або) належних йому цінностей [1, с. 177]. У науково-правових колах наголошують на тому, що юридична відповідальність - це вид соціальної відповідальності, сутність якої полягає в застосуванні до правопорушників (фізичних та юридичних осіб) передбачених законодавством санкцій, що забезпечуються в примусовому порядку державою. Юридична відповідальність є правовідношенням між державою в особі її органів (суду, спеціальних інспекцій тощо) та правопорушником, до якого застосовують юридичні санкції з негативними для нього наслідками (позбавлення волі, штраф, відшкодування шкоди тощо). Як справедливо було наголошено, що юридична відповідальність є важливим засобом забезпечення законності та правопорядку в країні, належної реалізації Конституції України та чинного законодавства. З іншого боку вона стимулює правомірну поведінку суб’єктів суспільних відносин, сприяє формуванню в населення поваги до закону та права, а отже, є істотним фактором побудови правової держави в Україні [78, с. 430-431].

На думку О. Ф. Скакун, юридична відповідальність - це передбачені законом вид і міра обов’язку правопорушника зазнавати примусового державно-владного позбавлення благ психологічного, організаційного та майнового характеру в правовідносинах, що виникають між ним і державою з факту правопорушення. При цьому вчена наводить ознаки юридичної відповідальності:

- передбачає, що суб’єктом юридичної відповідальності є деліктоздатна особа, яка за віком і психологічним станом може відповідати за правопорушення;

- виникає з факту правопорушення як результат недодержання фізичними або юридичними особами встановлених законом заборон, невиконання ними визначених законом зобов’язань, завдання шкоди охоронюваним державою правам, свободам і законним інтересам суб’єктів (учасників) суспільних відносин і має характер охороно-захисних правовідносин між державою в особі її спеціальних компетентних органів і правопорушником;

- виражається в обов’язку особи зазнавати конкретних виду та міри позбавлення благ психологічного (попередження, оголошення зауваження чи догани), організаційного (позбавлення волі на певний термін чи довічно, позбавлення права займати певні посади чи займатися визначеною діяльністю, адміністративний арешт тощо) і майнового (конфіскація майна, штраф, пеня тощо) характеру за провину, тобто нести покарання, яке є новим, додатковим, юридичним обов’ язком, котрий не існував до правопорушення;

- настає лише за вчинення правопорушення або такі, що вчиняються, при встановленні складу правопорушення, тобто є результатом винного антисуспільного діяння. При цьому, наведена вимога обов’язкова при притягнені до кримінальної або адміністративної відповідальності;

- здійснюється компетентним органом у суворій відповідності до закону, а саме - до санкцій норм права, якими встановлюються вид і міра позбавлення благ;

- реалізується у відповідних процесуальних формах, оскільки здійснюється в ході правозастосовної діяльності з дотриманням певного процедурно-процесуального порядку та форм, встановлених законодавством. При цьому поза процесуальною формою юридична відповідальність неможлива [13, с. 604-605].

Отже, сутність юридичної відповідальності відповідача в

адміністративному процесі полягає в застосуванні до такої особи за порушення правил здійснення адміністративного процесу визначених на нормативно-правовому рівні санкцій, що забезпечуються в примусовому порядку державою. Так, говорячи про юридичну відповідальність відповідача в адміністративному процесі варто зазначити, що з аналізу ч. 2 ст. 134 КАС України вона може настати, зокрема, за неповагу до суду. Так, питання про притягнення особи до відповідальності за прояв неповаги до суду вирішується судом негайно після вчинення порушення, для чого в судовому засіданні із розгляду адміністративної справи оголошується перерва [8]. При цьому за вчинення вищенаведеного правопорушення настає такий вид юридичної відповідальності як адміністративна відповідальність, під якою, як зазначають вчені-адміністративісти, слід розуміти накладення на правопорушників загальнообов’язкових правил, які діють у державному управлінні, адміністративних стягнень, що тягнуть за собою для цих осіб обтяжливі наслідки матеріального чи морального характеру [79, с. 368]. Так, відповідно до ст. 185-3 Кодексу України про адміністративні

правопорушення (далі - КпАП України) неповага до суду, що виразилась у злісному ухиленні від явки в суд свідка, потерпілого, позивача, відповідача або в непідкоренні зазначених осіб та інших громадян розпорядженню головуючого чи в порушенні порядку під час судового засідання, а так само вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил, - тягнуть за собою накладення штрафу від двадцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [18].

Таким чином, з аналізу вищенаведеного можна дійти висновку, що структурними елементами правового статусу відповідача в адміністративному процесі є його права й обов’язки, а також юридична відповідальність. При цьому під правовим статусом відповідача в адміністративному процесі слід розуміти закріплені на нормативноправовому рівні та забезпечувальні державою права та обов’язки, а також юридичну відповідальність, що настає за порушення правил провадження в адміністративних справах, що в своєї сукупності характеризують відповідну особу як відповідача по конкретній справі адміністративної юрисдикції.

1.2.

<< | >>
Источник: КАРМАЗІНА ЛЕСЯ ПЕТРІВНА. ПРАВОВИЙ СТАТУС ВІДПОВІДАЧА ПІД ЧАС ПЕРЕГЛЯДУ РІШЕНЬ У СПРАВАХ ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНИМИ СУДАМИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015. 2015

Еще по теме Поняття та структура правового статусу відповідача в адміністративному процесі:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -