<<
>>

Підстави та порядок набуття статусу відповідача в адміністративному процесі

У попередньому підрозділі представленого дослідження нами було розглянуто поняття та структурні елементи правового статусу відповідача в адміністративному процесі. При цьому в разі, якщо особа з будь-яких причин не може набути статусу відповідача, адміністративний процес не може виникнути взагалі в зв’язку із відсутністю особи, до якої направлені позовні вимоги.

Таким чином, актуальним є дослідження підстав і порядку набуття статусу відповідача в адміністративному процесі.

У контексті досліджуваного питання варто зазначити, що в етимологічному сенсі під словом “підстава” розуміють все, що на чому- небудь основано, поставлене, установлене чи укріплене; що слугує підошвою, стоялом, підніжжям, фундаментом; опора, початок, причина [80, с. 587]. Окрім цього, у великому тлумачному словнику сучасної української мови зауважують, що “підстава” - це нижня, опорна частина якого-небудь предмета, споруди; основа; те головне, на чому базується, основується що- небудь [1, с. 966]. У свою чергу, в юридичній енциклопедичній літературі звертають увагу на те, що “підстава” являє собою сукупність передбачених правом обставин, умов, фактів і передумов, що забезпечують настання юридичних наслідків; одну із спеціальних юридичних гарантій законності, важливою умовою досягнення мети правового регулювання правомірними засобами [71, с. 552].

Суб’єкт правовідносин, в тому числі й відповідач, вступає або залучається до адміністративної справи лише за умови, якщо він наділений

якостями, передбаченими національним законодавством [80, с. 12]. При цьому, як справедливо було зазначено, що можливість участі осіб, в тому числі відповідача, в адміністративному судочинстві забезпечується відповідним обсягом адміністративної процесуальної правосуб’єктності, загальною юридичною підставою якої є державна воля, виражена у відповідному акті державної влади [83, с. 83]. При цьому, процесуальна правосуб’єктність дозволяє однозначно визначити сферу процесуальних правовідносин; вона окреслює правовий статус, і правовий модус суб’єктів процесуальної діяльності [84, с.

14; 82, с. 154], в тому числі й відповідача в адміністративному процесі. Як справедливо було наголошено, що правосуб’єктність - це юридична передумова для визнання особи носієм відповідного статусу [13, с. 521]. Наявність адміністративної процесуальної правосуб’єктності є найважливішою властивістю (ознакою) учасника адміністративного процесу і, як наслідок, зазначеного становища, однією з передумов виникнення правовідносин, що складаються під час здійснення адміністративного судочинства в конкретній справі [88, с. 352]. Таким чином, однією з найголовніших та основоположних підстав набуття особою статусу відповідача в адміністративному процесі є наявність у неї адміністративно- процесуальної правосуб’єктності.

Так, слово “правосуб’єктність” тлумачать як здатність мати та здійснювати безпосередньо або через представника права й юридичні зобов’язання [1, с. 1102]. Правосуб’єктність, зауважують в юридичній енциклопедичній літературі, - це здатність фізичних та юридичних осіб у встановленому порядку бути суб’єктами права, тобто носіями суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Щодо юридичних осіб вищенаведена здатність проявляється в їх компетенції, сукупності прав та обов’язків, які надаються їм для виконання відповідних функцій [3, с. 50]. Варто зазначити, що відповідно до ст. 16 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року, що ратифіковано Указом Президії Верховної Ради УРСР “Про ратифікацію Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права” від 19 жовтня 1973 року, кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб’єктності [85; 86].

У контексті досліджуваного питання варто зазначити, що в науково- правових колах виділяють правосуб’єктність фізичної та юридичної особи. Так, на думку О. Ф. Скакун правосуб’єктність фізичної особи - це передбачена нормами права здатність (можливість) особи бути учасником правовідносин. При цьому вчена наводить види вищезазначеної правосуб ’ єктності:

- загальна - можливість мати права й обов’язки учасника правовідносин (фактичне володіння ними може наступити лише за умов - юридичних фактів);

- спеціальна - можливість здобувати права й обов’язки відповідно до професійної підготовки та займаної посади (професійна, посадова); виникає при наявності певних умов, наприклад, спеціальні знання, стаж роботи тощо;

- галузева - можливість здобувати права й обов’язки в галузях права (сімейна, шлюбна, трудова тощо); виникає по досягненню певного віку;

- багатогалузева - можливість здобувати права й обов’язки одночасно в декількох суміжних галузях знань; виникає після досягнення певного віку.

У свою чергу правосуб’єктність юридичних осіб - це правоздатність і дієздатність державних і недержавних організацій: державних органів, державних підприємств та установ, громадських об’єднань, комерційних (господарських) корпорацій, релігійних організацій тощо, передбачена нормативно-правовими актами й іншими джерелами (формами) права [13, с. 521, 527].

У контексті досліджуваного питання зауважимо, що КАС України не містить в собі визначення поняття “адміністративна процесуальна

правосуб’єктність”. Так, фактично ст. 48 вищенаведеного нормативноправового акта, що має назву “адміністративна процесуальна

правосуб’єктність” вказує лише на її складові - адміністративну процесуальну правоздатність та адміністративну процесуальну дієздатність. Отже, аналіз положень ст. 48 КАС України дає підстави вважати, що адміністративна процесуальна правосуб’єктність - це категорія, що містить у собі адміністративну процесуальну правоздатність та адміністративну процесуальну дієздатність [90, с. 130]. Дійсно, традиційно до складу правосуб’єктності включають такі складові як правоздатність і дієздатність.

Розглядаючи вищенаведені складові адміністративної процесуальної правосуб’єктності варто зазначити, що вони тісно пов’язані з цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю, що отримали своє законодавче визначення в Цивільному кодексі України від 16 січня 2003 року. Так, відповідно до ст. 25 вищенаведеного нормативно-правового акта цивільна правоздатність є здатністю мати цивільні права й обов’ язки, що мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає в момент її народження й припиняється її смертю [89]. Разом із тим, як справедливо було зазначено із цього приводу, що наявність цивільної правоздатності - це ще не володіння суб’єктивним цивільним (майновим чи особистим немайновим) правом, а лише передумова до цього. Цивільна правоздатність - це закріплене в законі визнання громадянина (фізичної особи) суб’єктом цивільного права, його здатності мати суб’єктивні цивільні права й обов’язки.

При цьому як і суб’єктивне право, цивільна правоздатність надає фізичній особі певні соціальні можливості. Тому за змістовним (соціальним) критерієм провести відмінність між цивільною правоздатністю і

суб’єктивним цивільним правом трудно. У той же час формально-юридично цивільна правоздатність і суб’єктивне цивільне право досить чітко розмежовані. Правоздатність - це лише здатність володіти суб’єктивними цивільними правами [91, с. 94-95].

У контексті досліджуваного питання варто зазначити, що обсяг цивільної правоздатності фізичної особи встановлено ст. 26 Цивільного кодексу України. Так, відповідно до вищенаведеної норми всі фізичні особи є рівними в здатності мати цивільні права й обов’язки. Окрім цього слід зазначити, що ст. 27 Цивільного кодексу визначає запобігання обмеженню можливості фізичної особи мати. Зокрема, правочин, що обмежує можливості фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права й обов’язки, є нікчемним. Правовий акт Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб не може обмежувати можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права й обов’язки, крім випадків, коли таке обмеження передбачено Конституцією України [89].

Говорячи про правоздатність юридичних осіб варто зазначити, що відповідно до ст. 91 Цивільного кодексу України юридична особи здатна мати такі ж цивільні права й обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії). Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення та припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення [89]. Як слушно було підмічено із цього приводу, що правоздатність юридичної особи є спеціальною (на відмінну від фізичних осіб, які мають загальну правоздатність): вона визначається в їх статутах і законодавчих актах.

При цьому, в зв’язку із тим, що правоздатність юридичної особи є складовим елементом її правосуб’ єктності варто звернути увагу на той факт, що в науково-правових колах тривалий час панувала думка стосовно того, що правосуб’єктність юридичної особи відрізняється від правосуб’єктності фізичної особи. Зокрема, зазначалося, що в юридичній особи правоздатність і дієздатність виникають одночасно та не можуть бути обмежені, тоді як у фізичній особи правоздатність і дієздатність виникають не одночасно, і дієздатність може бути обмежена. Разом із тим, як слушно було підмічено, що сформовано раніше уявлення про повний збіг правоздатності та дієздатності юридичної особи не виправдовує себе в даний час - в умовах трансформації суспільства до ринкових відносин, Виявилося, що юридична особа не завжди без всяких умов може використовувати ті права, які має [13, с. 527-528].

Повертаючись до адміністративної процесуальної правоздатності, варто зазначити, що в ч. 1 ст. 48 КАС України містяться універсальне визначення вищенаведеного поняття, тобто таке, що поширюється як на фізичних так і на юридичних осіб. Так, відповідно до вищенаведеної норми під адміністративною процесуальною правоздатністю слід розуміти здатність мати процесуальні права й обов’язки в адміністративному судочинстві, що визнається за громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, органами державної влади, іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими та службовими особами, підприємствами, установами, організаціями (юридичними особами) [8]. Отже, адміністративну

процесуальну правоздатність можна визначити як здатність фізичних та юридичних осіб бути носіями відповідних прав та обов’язків. Разом із тим необхідно врахувати те, що особи отримують певний процесуальний статус тільки після того, як вони звернуться до адміністративного суду з адміністративною позовною заявою та лише після її прийняття судом до свого провадження [87, с.

126].

Як справедливо зазначається із цього приводу, адміністративний позов - це оформлена відповідно до процесуального закону та подана через адміністративний суд вимога однієї сторони (позивача) до іншої (відповідача) з метою поновлення суб’єктивних прав позивача, їх захисту чи визнання. При цьому задля того, щоб адміністративна справа була порушена, а суд приступив до здійснення адміністративного судочинства, необхідно, аби адміністративний позов відповідав ряду законодавчо закріплених вимог.

Тому, в КАС України закріплено обов’язкові вимоги щодо змісту та форми адміністративного позову, із яким заявник звертається до адміністративного суду, що уповноважений розглядати та вирішувати публічно-правові спори [9, с. 259, 301]. Окрім цього слід погодитись з позицією, що від якості позовної заяви, юридично правильного змісту позовних вимог, зазначення способу судового захисту залежить швидкий та ефективний розгляд справи [92, с. 373]. Так, з аналізу ст. 105 та 106 КАС України [8] слідує, що адміністративний позов подається до адміністративного суду в формі письмової позовної заяви особисто позивачем або його представником. Позовна заява може бути надіслана до адміністративного суду поштою. При цьому в позовній заяві зазначаються:

1) найменування адміністративного суду, до якого подається позовна заява. Наявність у позовній заяві найменування суду дозволяє адміністративному суду, до якого подано позов перевірити дотримання заявником правил підвідомчості та підсудності зазначеного в такій заяві публічно-правового спору [9, с. 302]. Найменування адміністративного суду повинно бути зазначено повністю й у точній відповідності до нормативноправового акту про його утворення [92, с. 373]. Зокрема, вищезазначеним нормативно-правовим актом виступає Указ Президента України “Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі” від 16 листопада 2004 року № 1417/2004 [95]. Більш того, в зв’язку із тим, що по окремим категоріям адміністративних справ відповідно до предметної підсудності судами першої інстанції виступають місцеві загальні суди як адміністративні суди, то при вирішенні питання щодо найменування відповідного адміністративного суду також необхідно враховувати Указ Президента України “Питання мережі місцевих та апеляційних судів” від 20 травня 2011 року № 591/2011 [94].

2) ім’я (найменування) позивача, поштова адреса, а також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо такі є. Так, вищенаведені реквізити необхідні адміністративному суду для перевірки правильності визначення підсудності справи [93, с. 297], а також забезпечення зворотного зв’язку із заявником: надсилання судових повісток, постанов та ухвал [9, с. 302]. У позовній заяві обов’язково має вказуватися повне ім’я (найменування) позивача, так як зазначення лише ініціалів замість імен не відповідає вимогам закону. Найменування юридичної особи включає в себе організаційно-правову форму та назву [92, с. 373]. Слід зауважити, що зазначення в позовній заяві засобу зв’язку (мобільний чи факсимільний зв’язок) або адреси електронної пошти є факультативними реквізитами такої заяви, оскільки:

- не всі заявники мають у своєму розпорядженні такі засоби комунікації;

- за загальним правилом повістки надсилаються особам, які беруть участь у справі, рекомендованою кореспонденцією (листом, телеграмою) або кур’єром із зворотною розпискою за адресами, вказаними такими особами. Звісно, що за допомогою мобільного чи факсимільного засобів зв’язку вимоги щодо рекомендованої кореспонденції чи зворотної розписки виконати неможливо [9, с. 302].

3) ім’я (найменування) відповідача, посада та місце служби посадової чи службової особи, поштова адреса, а також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо такі відомі. Так само як і позивачу, за вищенаведеними реквізитами відповідачеві надсилаються судові повістки та рішення суду, які безпосередньо стосуються відповідача. При цьому чітке визначення в позовній заяві посади, місця служби посадової чи службової особи, її поштова адреса дозволяють однозначно дати відповідь на запитання:

- хто саме є відповідачем;

- чи має відповідати за заявленим позовом особа, на яку вказує позивач;

- де саме в разі необхідності можна буде зібрати додаткові докази, необхідні для правильного вирішення адміністративної справи по суті;

- хто саме буде відшкодовувати судові витрати, понесені в зв’язку із розглядом та вирішенням адміністративним судом публічно-правового спору [9, с. 304].

4) зміст позовних вимог і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а в разі подання позову до декількох відповідачів, - зміст позовних вимог щодо кожного з відповідачів. Так, відповідно до ч. 4 ст. 105 КАС України адміністративний позов може містити вимоги про:

- скасування або визнання нечинним рішення відповідача - суб’єкта владних повноважень повністю чи окремих його положень;

- зобов’язання відповідача - суб’єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії;

- зобов’язання відповідача - суб’єкта владних повноважень утриматися від вчинення певних дій;

- стягнення з відповідача - суб’єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, завданої його незаконним рішенням, дією або бездіяльністю;

- виконання зупиненої чи невчиненої дії;

- встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб’єкта владних повноважень;

- примусове відчуження земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності [8].

З метою забезпечення швидкого та правильного вирішення адміністративним судом публічно-правового спору по суті, в позовній заяві позивач має чітко та обґрунтовано наводити позовні вимоги, об’єктивно та повно викладати обставини справи, за можливістю вичерпно й точно вказувати норми діючого національного законодавства, що покладені заявником в основу його вимог. Варто погодитись із думкою, що вищенаведене є чи не найголовнішою складовою змісту позову, оскільки з її ознайомленням у суду формується певна уява про обставини справи. На підтвердження обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги, позивач зазначає докази, про які йому відомо і які можуть бути використанні судом. За допомогою викладених у позовній заяві обставин справи та позовних вимог суд визначає:

- тактику та послідовність проведення адміністративного процесу;

- обсяг та межі доказування;

- які саме норми матеріального та процесуального права слід використати при вирішенні публічно-правового спору й обґрунтуванні рішення [9, с. 304].

5) у разі необхідності - клопотання про звільнення від сплати судового збору; про звільнення від оплати правової допомоги та забезпечення надання правової допомоги, якщо відповідний орган відмовив особі в забезпеченні правової допомоги; про призначення судової експертизи; про витребування доказів; про виклик свідків тощо. Клопотання є факультативними елементами позовної заяви. Вони можуть подаватись окремо від позовної заяви, а також можуть зазначатися безпосередньо в адміністративному позові.

6) перелік документів та інших матеріалів, що додаються. Як правило, це документи, що підтверджують обставини, які є підставою позову, рішення, що оскаржується або інші необхідні документи. До позовної заяви додається також документ про сплату судового збору, крім випадків, коли його не належить сплачувати. При цьому розмір судового збору визначено в Законі України “Про судовий збір” від 8 липня 2011 року. Так, відповідно до ст. 1 вищенаведеного нормативно-правого акта судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених законодавством. Судовий збір включається до складу судових витрат. При цьому встановлено, що за подання адміністративного позов майнового характеру розмір судового збору становить 2 відсотки розміру майнових вимог, але не менше 1,5 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 4 розмірів мінімальної заробітної плати. У свою чергу, за подання адміністративного позову немайнового характеру сплачується судовий збір у розмірі 0,06 розміру мінімальної заробітної плати [96]. Згідно із ст. 8 Закону України “Про Державний бюджет на 2014 рік” від 16 січня 2014 року, в 2014 році мінімальна заробітна плата становить: у місячному розмірі - 1218 гривень; у погодинному розмірі - 7,3 гривні [97].

Отже, суттєвою умовою відкриття провадження в адміністративному процесі та відповідно набуття відповідного правого статусу його учасників, в тому числі відповідача, є звернення особи, яка вважає, що її права, свободи та інтереси було порушено із належно оформленим адміністративним позов до адміністративного суду та прийняття такого позову судом до свого провадження. У цьому контексті слід додати, що відповідач може не набути свого правового статусу в адміністративному процесі в зв’язку із тим, що він не зобов’язаний відповідати за адміністративним позовом або в зв’язку із тим, що позивачеві не належить право вимогу. У цьому випадку мова йде про адміністративно-процесуальний інститут неналежної сторони.

У своєму дослідженні, що присвячено правовим засадам, підставам та формам участі в адміністративному судочинстві суб’єктів владних повноважень В. М. Бевзенко цілком справедливо зауважує, що принциповою особливістю сутності адміністративної процесуальної правосуб’єктності суб’єкта владних повноважень є те, що вона, набута ним первісно під час вступу в адміністративний процес, не обов’язково залишається сталою. Ця процесуальна категорія є змінюваною, а відтак правосуб’єктність, яка виникла на початку процесу, впродовж подальшого розгляду та вирішення адміністративним судом публічно-правового спору може набувати нового змісту. Наприклад, зазначає, вчений, перетворення змісту адміністративної процесуальної правосуб’єктності є закономірним явищем у разі заміни неналежної сторони [82, с. 161]. Дійсно, сторони адміністративному процесі, в тому числі відповідач, є можливими його учасниками, оскільки подекуди під час проведення підготовки справи до судового розгляду чи її розгляду з’ясовується, що позивачеві не належить право вимоги або відповідач не зобов’язаний відповідати за викладеними в адміністративному позові вимогами позивача. При цьому відсутність у сторін права вимоги чи обов’язку відповідати означає їх абсолютну непричетність до конкретних публічно-правових відносин, тому позивач без права вимоги або відповідач без обов’язку відповідати іменуються в теорії юридичного процесу неналежною стороною (неналежним позивачем, неналежним відповідачем) [9, с. 149].

Так, відповідно до ст. 52 (заміна неналежної сторони) КАС України суд першої інстанції, встановивши, що з адміністративним позовом звернулася не та особа, якій належить право вимоги, або не до тієї особи, яка повинна відповідати за адміністративним позовом, може за згодою позивача допустити заміну первинного позивача або відповідача належним позивачем або відповідачем, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Якщо позивач не згоден на його заміну іншою особою, то ця особа може вступити в справу як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, про що суд повідомляє третю особу. Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може залучити цю особу як другого відповідача. У разі відмови в задоволенні адміністративного позову до такого відповідача понесені позивачем витрати відносяться на рахунок держави. Після заміни сторони, вступу третьої особи, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, залучення другого відповідача розгляд адміністративної справи починається спочатку [8]. Таким чином, заміна неналежної сторони є наслідком помилки позивача в адміністративному процесі щодо власної персони, як особи позивача, або щодо персони відповідача. Тому, адміністративний суд, встановивши, що позивач або відповідач в адміністративній справі є неналежним, зобов’язаний здійснити їх заміну на належну сторону, тобто таку, яка має право пред’являти вимоги чи має обов’язок відповідати за заявленими в адміністративному позові вимогами [9, с. 149].

Наступною складовою адміністративної процесуальної правосуб’єктності виступає адміністративна процесуальна дієздатність. Дієздатність - це передбачена нормами права здатність особи самостійно, своїми усвідомленими діями, здійснювати (використовувати та виконувати) суб’єктивні права й юридичні обов’язки. Сутність дієздатності та її відмінності від правоздатності полягають у тому, що вона:

- придбана властивість, що виражається в готовності особи до здійснення певних дій і вчинків, які передбачені законом і становлять її права й обов’язки: укладати договори, вступати в іншого роду правовідносини в межах встановлених законом;

- є правовим інструментом перетворення громадянином свого права в реальність;

- залежить від віку, фізичного стану особи, інших особистих якостей людини, які з’являються в міру її розумового, фізичного, соціального розвитку [13, с. 521-522].

Варто зазначити, що адміністративна процесуальна дієздатність є одним із проявів цивільної дієздатності. Так, відповідно до ст. 30 Цивільного кодексу України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання [89]. У цьому контексті слід звернути увагу, що цивільне законодавство визначає різні обсяги дієздатності [89]:

1) недієздатність. Так, фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. При цьому правовими наслідками визнання особи недієздатною є те, що:

- над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка;

- недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину;

- правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун;

- відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе її опікун.

2) обмежена цивільна дієздатність. Цивільна дієздатність може бути обмежена лише тільки з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. При цьому, суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Окрім цього, суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, азартними іграми тощо й тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, в скрутне матеріальне становище. Правовими наслідками обмеження цивільної дієздатності фізичної особи є те, що:

- над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування;

- фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини;

- правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника;

- особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.

3) часткова цивільна дієздатність. Таки видом дієздатності володіє фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа). При цьому така особа має право:

- самостійно вчиняти дрібні побутові правочини (правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість);

- здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;

4) неповна цивільна дієздатність. Даним видом дієздатності володіє особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа). При цьому вищенаведена особа має право:

- самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

- самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;

- бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

- самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку).

5) повна дієздатність, що мають фізичні особи, які досягли вісімнадцяти років (повноліття). Разом із тим повну цивільну дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. Окрім цього в разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу.

Щодо дієздатності юридичної особи, то під нею слід розуміти здатність юридичної особи своїми діями набувати та здійснювати цивільні права, створювати для себе цивільні обов’язки та виконувати їх. Дієздатність юридичної особи виникає з моменту її державної реєстрації та закінчується з її ліквідації [98, с. 208]. При цьому, як зазначається в цивільному законодавстві юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов’язків і здійснювати їх через своїх учасників. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’ язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно та розумно й не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження [89].

У контексті досліджуваного питання зазначимо, що на відмінну від адміністративної процесуальної правоздатності КАС України надає визначення адміністративної процесуальної дієздатності окремо для фізичних та юридичних осіб. Так, відповідно до ч. 2 ст. 48 КАС України адміністративна процесуальна дієздатність означає здатність особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права й обов’язки, в тому числі доручати ведення справи представникові, що належить фізичним особам, які досягли повноліття та не визнані судом недієздатними, а також фізичним особам до досягнення цього віку в спорах з приводу публічно- правових відносин, у яких вони відповідно до законодавства можуть самостійно брати участь. У свою чергу, здатність особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права й обов’язки, в тому числі доручати ведення справи представникові (адміністративна процесуальна дієздатність), належить органам державної влади, іншим державним органам, органам влади Автономної Республіки Крим, органам місцевого самоврядування, їхнім посадовим і службовим особам, підприємствам, установам, організаціям (юридичним особам) [8].

У контексті досліджуваного питання варто зазначити, що на практиці зустрічаються випадки, коли особа відповідно до законодавства наділена не повним обсягом дієздатності або взагалі недієздатна. При цьому, в разі якщо така особа звертається до адміністративного суду з позовом задля захисту та поновленням своїх прав, свобод та інтересів, суддя не приймає ухвалу про відкриття провадження. Разом із тим суддя й не може прийняти ухвалу про відмову у відкритті провадження, яка б виключила можливість набути такою особою свого правового статусу в адміністративній справі щодо розгляду та вирішення даного публічно-правового спору. Так, відповідно до ч. 5 ст. 109 (відмова у відкритті провадження в адміністративній справі) КАС України повторне звернення тієї ж особи до адміністративного суду з таким самим адміністративним позовом, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається. У нашому ж випадку, суддя відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 108 КАС України (якщо позовну заяву подано особою, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності) повинен прийняти рішення про повернення позовної заяви позивачеві [8]. Варто зазначити, що винесення вищенаведеного рішення не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленого законом. При цьому особа, що має неповний або обмежений обсяг дієздатності, а також недієздатна особа повинні звернутися до адміністративного суду через свого процесуального представника. У цьому контексті зазначимо, що така форма реалізації правого статусу відповідача в адміністративному процесі як здійснення ним своїх повноважень через свого процесуального представника буде розглянута нами в підрозділі 2.3 представленого дослідження. У рамках даного підрозділу нами буде приділено увагу лише підставам, відповідно до яких представляються інтереси особи з неповною або обмеженою процесуальною дієздатністю, внаслідок чого може виникнути адміністративний процес, а отже, й відповідач набути в такому процесі свого правового статусу.

Так, відповідно до ч. 4 ст. 48 КАС України права, свободи й інтереси малолітніх та неповнолітніх осіб, які не досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді їхні законні представники - батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати в суді їхні законні представники - батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі в таких справах відповідно неповнолітніх осіб, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена. Суд з метою захисту прав, свобод та інтересів неповнолітніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, та які беруть участь у справі, може залучити до участі у справі їхніх законних представників. При цьому єдина умова, що повинна бути додержана - процесуальний представник повинен мати повноваження на ведення справи від імені особи чиї інтереси він представляє. Так, відповідно до ч. 2 ст. 58 (документи, що підтверджують повноваження представників) КАС України повноваження законних представників підтверджуються документами, які стверджують займану ними посаду чи факт родинних, опікунських тощо відносин з особою, інтереси якої вони представляють. Засвідчені підписом судді копії цих документів приєднуються до справи [8].

Таким чином набуття правового статусу відповідача в адміністративному процесі можливо, якщо він володіє адміністративною процесуальною правосуб’єктністю, що являє собою сукупність

адміністративної процесуальної правоздатності - здатності мати процесуальні права й обов’язки, а також адміністративної процесуальної дієздатності - здатності самостійно й усвідомлено такими правами й обов’язками розпоряджатися.

• • • •

<< | >>
Источник: КАРМАЗІНА ЛЕСЯ ПЕТРІВНА. ПРАВОВИЙ СТАТУС ВІДПОВІДАЧА ПІД ЧАС ПЕРЕГЛЯДУ РІШЕНЬ У СПРАВАХ ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНИМИ СУДАМИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015. 2015

Еще по теме Підстави та порядок набуття статусу відповідача в адміністративному процесі:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -