<<
>>

3.5. Перспективи запровадження адміністративного розсуду в аспекті реалізації адміністративно – процедурних питань

У попередніх розділах та главах дисертаційного дослідження ми визначилися та здійснили аналіз понять адміністративної процедури та адміністративного розсуду, а зараз спробуємо консолідовано інтегрувати ці категорії в практику управлінської діяльності і на основі цього окреслити можливі перспективи в аспекті адміністративно – реформаційної спроможності.

Як зазначалось вище, адміністративно – процедурні провадження охоплюють велику сферу суспільних відносин і відзначаються особливою динамікою їх розвитку. Право, як їх регулятор, повинне охопити дані провадження ознакою нормативності і надати їм відповідної правової форми. Зробити це, з огляду на хід їхнього генезису, досить важко, адже для кожної ділянки управлінської діяльності необхідна своя „індивідуальна” оптимальність. Як зазначає Дубовицький В.Н., жорсткі нормативні приписи, що намагаються охопити поряд з загальним все багатство конкретного, одиничного, набагато менше пристосовані до орієнтації нових потреб суспільного життя. Звідси виникають колізії між юридичною формою та реальними життєвими обставинами. Слід також мати на увазі, що правовідносини більш динамічні, ніж юридична норма. Тому норма лише в принципі збігається з правовідносинами. Якщо ж норма з фактора, що сприяє розвитку правовідносин, перетвориться у фактор, котрий перешкоджає цьому, то виникає необхідність в ротації норми [91, с.65].

Вихід з подібної ситуації, на переконання автора, полягає у запровадженні, із застосуванням прогностичної функції права, адміністративного розсуду, особливо на тих ділянках управлінської діяльності, які відзначаються високим ступенем динамічності. Це дозволить уникнути майбутніх прогалин у праві, колізій, а також інших негативних проявів, пов`язаних з відсутністю норми, що регулює відповідне суспільне відношення.

Крім загальноправового значення адміністративного розсуду (дискреційних повноважень), як гнучкого механізму впливу на відносини управлінської системи, в аспекті процедурних питань, він має спеціальноорієнтовану сутність, що відображається у функціонуванні адміністративно – процедурних відношень.

Наприклад, досить перспективним виступає запровадження адміністративного розсуду у практику неформальних процедур або при застосуванні адміністративних (публічно-правових) договорів в діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

У першому розділі дисертаційного дослідження автор проводив класифікацію адміністративних процедур за порядком їх здійснення на спрощену та звичайну процедуру (неформальну і формальну). Подібна диференціація має вагоме значення з огляду на проблему зарегульованості (формалізації) відносин між приватною особою та адміністративним органом. На сьогодні дискусія щодо вирішення цієї проблеми зводиться до питання, в яких випадках є можливим або доцільним запровадження спрощеного порядку вирішення справ, а в яких – звичайного, адже рівень зарегульованості (в побуті-бюрократизації) відносин прямо пропорційно впливає на процес забезпечення прав та законних інтересів приватних осіб.

Характер правового регулювання діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування зводиться до реалізації двох цілей, а саме: „Перша – це допомога адміністративним інституціям у здійсненні завдань, які уряд покладає на них. Друга – так налагодити діяльність і систему ухвалення адміністративними інституціями рішень, щоб забезпечити адекватне і справедливе обслуговування всіх, хто матиме з ними справу. Перша пов’язана з проблемою ефективності адміністрації, друга з питанням поваги і дотримання прав та інтересів осіб” [16, с.49]. Таким чином, правозастосовчий орган повинен віднайти оптимальний варіант розв’язання проблеми, тобто прийняти рішення щодо адміністративної процедури, в якому поєднати інтереси держави, щодо ефективної роботи адміністрації та законні права й інтереси приватних осіб.

Одним із оптимальних варіантів вирішення подібної проблеми є спрощена процедура управлінської діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Що слід розуміти під „спрощеною” процедурою?

Проект Адміністративно-процедурного кодексу України порівнює спрощений порядок розгляду справи з вирішенням справи при „особистому прийомі” у посадової особи, встановлюючи лише кількість годин прийому на тиждень та вільний доступ, без необхідності отримувати перепустку, до адміністративного органу, а також можливість попереднього запису, навіть через електронну пошту [25].

Формулювання спрощеної процедури у такому вигляді, на переконання автора, залишає велику кількість нерозв’язаних проблем:

- по-перше, у яких випадках адміністративний орган має право вирішувати справу в порядку спрощеної процедури;

- по-друге, щодо яких процедур забороняється спрощене провадження;

- по-третє, яким чином вирішувати питання зі строками адміністративної процедури;

- по-четверте, який порядок подання заяви, яка її форма, а також які документи додаються і як проводиться фіксація заяви тощо.

Для того, щоб краще уявити сутність спрощеної процедури, доцільно звернутися до закордонного досвіду країн, де запроваджений подібний порядок розгляду справ, наприклад, ФРН. Також це розглядається у проекті російського закону „Про адміністративні процедури”.

Відповідно до аб.1 параг.63 розд. 1 ч. 5 Закону ФРН про адміністративну процедуру, формальна адміністративна процедура за цим Законом відбувається, якщо це передбачено нормами права, тобто спрощений порядок є загальним, якщо за характером конкретної справи необхідно проводити експертизу, слухання чи залучати інших учасників тощо, то застосовується формальна процедура [47].

У ч.2 ст.63 гл.11 проекту федерального закону Росії „Про адміністративні процедури” зазначається, що за спрощеною процедурою можуть розглядатись всі адміністративні справи, за винятком таких справ:

- в яких беруть участь декілька зацікавлених осіб;

- про державну реєстрацію юридичних осіб або фізичних осіб-підприємців;

- про видачу або переоформлення ліцензії на здійснення будь-якої діяльності, а також про призупинення чи анулювання ліцензії;

- про реєстрацію прав на нерухоме майно та обуруток з ним;

- про вилучення земельних ділянок, лісових ділянок, надр або водних об’єктів у власника чи іншого законного власника;

- про розгляд заяв, задоволення яких пов’язане з витратами бюджету відповідного рівня чи з державного (муніципального) позабюджетного фонду або з використанням державного (муніципального) майна;

- про отримання дозволів на виконання будівельно-монтажних робіт (будівельних дозволів), на експлуатацію будівельних та інших об’єктів чи устаткування, а також прийняття інших управлінських рішень з питаннь інвестиційної діяльності;

- про прийняття на облік фізичних осіб, що потребують покращення житлових умов, і про адміністративне виселення із житлових приміщень;

- про призупинення (припинення) будь-яких інших повноважень організацій, підприємців або фізичних осіб [37].

Таким чином, російське законодавство про адміністративні процедури у подібний спосіб регулює порядок застосування спрощених процедур, як і законодавство ФРН, тобто у спрощеному порядку розглядаються всі адміністративні справи, за винятком вищевикладених.

Яке ж місце при використанні цього виду процедур займає адміністративний розсуд?

· По-перше, абсолютно визначити на законодавчому рівні, у яких процедурах забороняється застосовувати спрощений порядок, а у яких ні – досить важко, адже залежно від конкретних обставин справи ситуація може змінюватися. Вирішення цієї проблеми, на думку автора, лежить у необхідності нормативного формулювання умов, за яких не може мати місце використання спрощених процедур. Оцінка подібних умов у конкретній справі проводиться адміністративним органом, який в підсумку на власний розсуд визначає, застосовувати формальну чи неформальну процедуру.

Подібними умовами можуть бути, наприклад:

1) якщо справа торкається суспільних інтересів;

2) якщо у справі бере участь декілька зацікавлених осіб;

3) якщо справа пов’язана з позбавленням або обмеженням права власності тощо.

Подібна гнучкість у регулюванні процедурних питань розгляду справи у спрощеному порядку дозволить адміністративному органу більш креативно та ініціативно, в аспекті ефективності, підходити до вирішення справ.

· По-друге, основне призначення спрощених процедур, в будь-якому разі, - це зменшення строку розгляду справи.

У російському проекті закону, що регулює адміністративні процедури, питання щодо строків вирішується у такий спосіб, відповідно до ст. 64 гл.11 названого закону процедурні строки, що встановлюються даним Федеральним законом та іншими актами законодавства, при використанні спрощеної процедури розгляду адміністративної справи, скорочуються удвічі, якщо інше не передбачено федеральним законом, що розкриває особливості розгляду окремих категорій адміністративних справ [37].

Подібна категоричність у формулюванні процедурних строків розгляду справ може негативно вплинути на її провадження, тому доцільніше визначати правило щодо строків таким чином: при спрощеному розгляді справи строки скорочуються удвічі, але у випадку недостачі часу, розгляд справи продовжується на необхідний термін, що визначається на розсуд адміністративного органу, але, за будь-яких умов, справа має бути розглянута у розумний час.

· по-третє, на думку Тимощука В.П., зміст спрощеної процедури полягає у тому, що в адміністративного органу немає потреби залучати інших осіб до участі в адміністративній процедурі чи проводити складні процедурні дії, наприклад, слухання, експертизу тощо [16, с. 49], що, на думку автора, виражає основне призначення цього інституту, але, з іншого боку, громадянин, справа якого розглядається у спрощеному порядку, повинен також мати важелі впливу на процес прийняття рішення, наприклад, у вигляді права вимоги на проведення експертизи чи додаткових слухань та інше.

Надання громадянину подібних прав, при розгляді справи у спрощеному порядку, забезпечить паритетність у відносинах органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, з одного боку, та заявників - з другого, тобто вони мають можливість однаковою мірою впливати на провадження, що є провідною метою у теорії публічної адміністрації, тобто побудувати їх відносини таким чином, щоб принцип стримування і противаг діяв не тільки в площині влад, а й відносно громадянина до влади.

Наступним перспективним напрямком щодо запровадження адміністративного розсуду в управлінську діяльність органів виконавчої влади та місцевого самоврядування є інститут адміністративних (публічно-правових) договорів, тобто їх практичне поєднання.

У 20-х роках адміністративні договори розглядались як побічна форма управлінської діяльності, в 60-х роках – у якості проявів її демократизації, що базується на рівності сторін [142; 143], але практика управлінської діяльності, нові тенденції у побудові публічної адміністрації диктують протилежні підходи до взаємовідносин приватних осіб з адміністративними органами, що за своїм змістом передбачають лібералізацію відносин та перетворення „апарата управління” в „апарат регулювання”[18, с.117].

Одним із аспектів, який виражає фабулу цих відносин та їх трансформацію у площині нових тенденцій, є інститут публічно-правових договорів.

Для змістовного розуміння адміністративного (публічно-правового) договору його необхідно аналізувати через такі категорії: предмет, суб’єкти та зміст договору.

Предметом публічно-правового договору є певна сукупність відносини, щодо яких допускається узгодженість інтересів на підставі волевиявлення владного суб’єкта.

Суб’єктами цього договору, як зазначає Харитонова О.І., є суб’єкти публічно-правових відносин, котрі наділені насамперед публічно-владними повноваженнями, тобто органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування та їх посадові особи. Крім того, професор Харитонова О.І. додає, що суб’єктами адміністративного договору можуть виступати такі суб’єкти, які не мають владних повноважень, але які можуть у публічно-правовій сфері бути носіями деяких владних функцій (трудові колективи, органи самоорганізації населення тощо) [113, с. 292], разом з тим, практика адміністрування деяких європейських країн, наприклад Німеччини, до суб’єктів цього договору зараховує громадян, (параг. 11, ч.3, розділ 2 Закону ФРН про адміністративну процедуру, станом на 15 серпня 1999 року) [47], що є позитивним моментом у процесі управління, враховуючи тенденції демократизації та лібералізації адміністративної процедури. Необхідно також додати, що ці особи не мають жодних владно-правових повноважень, лише конституційно-гарантовані права.

„Суб’єктивна” ознака публічно-правового договору викликає зацікавлення тим, що вона є одночасно критерієм диференціації (координаційно-правові й субординаційно-правові угоди) та фундаментальною (обов’язковою) властивістю для цих договорів, інакше кажучи один із суб’єктів адміністративного договору неодмінно має владно-правові повноваження.

Координаційно-правовий договір – сторони угоди перебувають в однаковому правовому становищі, тобто договір укладається між носіями адміністративних функцій. Для цих договорів в адміністративному праві більш характерна назва „функціонально-управлінські”, які, за Харитоновою О.І., укладаються між суб’єктами виконавчої влади з метою координації їх діяльності при розв’язанні спільних завдань [113, с.293].

Субординаційно-правові договори – це угоди, які укладаються між суб’єктами, що перебувають у нерівному правовому становищі, тобто у відносинах між ними існує певна підпорядкованість. Наприклад, соціально-комунальні зобов’язання суб’єктів господарювання відповідно до ст.177 Господарського кодексу України, а саме: суб'єкти господарювання зобов'язані за рішенням місце­вої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створю­вати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездат­ністю та організовувати їх професійну підготовку [144] .

Цікавою є практика, на думку автора, щодо застосування субординаційно-правових договорів у відносинах між адміністративним органом та громадянином. Наприклад, викуп земельної ділянки для суспільних потреб на підставі ст.146 Земельного кодексу України, що реалізується за рішенням адміністративного органу за наявності згоди на те власника, якщо такої домовленості не досягнуто, то справа передається до суду [33].

Застосування у такому випадку публічно-правового договору, який би виражав компроміс інтересів, зняло б необхідність передачі справи до суду. Це дозволяє: по-перше, зекономити кошти на судовому процесі; по-друге, вирішити оперативно справу; по-третє, встановити додатковий бар’єр для захисту права власності приватної особи; по-четверте, поставити на ще вищий щабель визнання держави як правової.

Зміст адміністративного договору визначається спеціально встановленою компетенцією адміністративного органу, крім того, Харитонова О.І. характеризує їх як такі, що мають наперед заданий, передбачуваний характер, адже випадки їх застосування передбачаються нормативно-правовими актами.

На підставі вищевикладеного ми маємо можливість з'ясувати атрибути адміністративного договору, якого Колпаков В.К. наділяє такими рисами:

- це угода, що виникає у сфері державного управління у зв’язку з реалізацією органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування своїх владно-розпорядчих повноважень;

- підставою виникнення подібних угод є адміністративний акт – владно вольовий припис;

- адміністративний договір завжди конкретизує норму адміністративного права чи акт правозастосовчої діяльності органу управління;

- адміністративний договір має організуючий характер [36, с.220].

Таким чином, адміністративний договір - це угода, укладена на підставі адміністративного акта щодо реалізації органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування своїх владно-розпорядчих повноважень для узгодження загальносуспільних, групових та індивідуальних (приватних) інтересів на ґрунті взаємної домовленості.

Проаналізувавши зміст та визначившись з поняттям публічно-правового договору, ми можемо переходити до розгляду місця дискреційних повноважень у цьому інституті.

Загальновизнано, що закон не може передбачити всі конкретні умови справи, адже палітра відносин адміністративно-правового регулювання повсякденно перебуває у динаміці (видозмінюється). З таких міркувань досить далекосяжним виглядає запровадження у практику управлінської діяльності, особливо щодо публічно-правових договорів, адміністративного розсуду.

При характеристиці адміністративного розсуду у практиці використання адміністративних договорів необхідно сепаратно підходити до аналізу кожного його виду (координаційно-правові та субординаційно-правові договори).

Як зазначалося вище, координаційно-правовий договір – це угода, яка укладається між рівноправними суб’єктами для вирішення спільних завдань, наприклад, договір про делегування повноважень відповідно до ч.2 ст.93 Бюджетного кодексу України, а саме: міські (міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення) ради можуть передати частину видатків на виконання делегованих державних повноважень районній раді з відповідними коштами районному бюджету у вигляді міжбюджетного трансферту. Районні ради можуть передавати частину видатків на виконання делегованих державних повноважень міській раді (міста республіканського Автономної Республіки Крим та міста обласного значення) з відповідними коштами міському бюджету у вигляді міжбюджетного трансферту. Така передача здійснюється на підставі спільних рішень відповідних рад і укладення договору, який визначає умови передачі [145].

У наведеному прикладі словосполучення „можуть передати” несе основне змістовне навантаження, адже виражає сутність самої передачі, тобто відповідна рада на підставі власного розсуду приймає рішення про таку необхідність, а координаційно-правовий договір виступає зовнішньою формою вираження такого рішення, де погоджуються причини, порядок передачі, відповідальність сторін тощо.

Наступним прикладом у практиці управлінської діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, кінцевий результат якого передбачає укладення відповідного адміністративного договору на базі дискреційних повноважень - може бути порядок спільного використання об’єкта. Відповідно до ч.3 ст.63 Закону України „Про місцеве самоврядування” територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах безпосередньо або через органи місцевого самоврядування можуть об’єднувати на договірних засадах на праві спільної власності об’єкти права комунальної власності, а також кошти місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій і створювати для цього відповідні органи і служби або ж відповідно до п.6 ст.28 названого Закону виконавчі органи сільських, селищних, міських рад мають право об’єднання на договірних засадах коштів відповідного місцевого бюджету та інших місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування комунальних підприємств, установ та організацій, вирішення інших питань, що стосуються спільних інтересів територіальних громад [98].

Подібний договір виступає координатором волі обох територіальних одиниць і виражає спільний компроміс щодо умов та порядку використання такого об’єкта, який базується на адміністративному розсуді, адже вони за власним переконанням та інтересами вирішують це питання.

Другим видом публічно-правових договорів є субординаційно-правові договори, які укладаються між суб’єктами, у відносинах яких існує підпорядкованість.

Наприклад, відповідно п.п. 7,8 ст.27 Закону України „Про місцеве самоврядування” виконавчі органи сільських, селищних, міських рад мають право:

- залучення на договірних засадах підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності до участі в комплексному соціально-економічному розвитку сіл, селищ, міст, координація цієї роботи на відповідній території;

- розміщення на договірних засадах замовлень на виробництво продукції, виконання робіт (послуг), необхідних для територіальної громади, на підприємствах, в установах та організаціях [98].

У наведених прикладах повноважень адміністративних органів ми можемо спостерігати присутність одночасно як адміністративного розсуду, у вигляді „мають право”, так і використання субординаційно-правового договору – „на договірних засадах”, тобто органи сільських, селищних, міських рад уповноважені на власний розсуд залучати шляхом відбору відповідних суб’єктів до суспільно-необхідної роботи, укладаючи з ними належний адміністративний договір.

Таким чином, зазначені приклади щодо обох видах договорів ілюструють, що управлінська система має вже наявну практику застосування адміністративних договорів, поєднану із використання адміністративного розсуду, що є досить позитивним для її сучасного стану та майбутнього розвитку, в розрізі адміністративної реформи, з таких міркувань:

по-перше, формування публічної адміністрації та переорієнтація „апарату управління” в „апарат регулювання” вимагає лібералізації відносин між органом управління та приватною особою, використання публічно-правових договорів, поєднаних з дискреційними повноваженнями, забезпечить дану умову;

по-друге, широка практика застосування договорів в галузі адміністрування, на базі адміністративного розсуду створить сприятливі умови для перенесення центру прийняття рішень зі столиці до адміністративно-територіальних одиниць, що відповідає сучасним тенденціями у побудові місцевого самоврядування;

по-третє, координація управлінської діяльності шляхом укладення договору між рівноправними суб’єктами в економічній, соціальній, культурній та інших сферах, при використанні власного розсуду щодо формулювання умов угоди, дозволить адміністративному органу оперативно та ефективно виконувати управлінські завдання;

по-четверте, передбачити на законодавчому рівні особливості окремо взятої справи, по якій укладається адміністративний договір, досить важко, тому доволі перспективним є надання адміністративному органу та приватній особі права на власний розсуд погоджувати обставини публічно-правового договору, а у випадку недосягнення домовленості – справу передати до адміністративного суду.

Таким чином, здійснення реформування управлінської системи, особливо в аспекті подальшого уніфікованого розвитку інститутів адміністративного договору та дискреційних повноважень, тобто інтенсифікація їх вживання створить підгрунття для майбутнього вдосконалення управлінської діяльності відповідно до вимог та стандартів публічної адміністрації.

Досить ефективним інструментом швидкого вирішення справи та збирання доказів може бути такий елемент адміністративної процедури, як слухання, тобто усний розгляд справи адміністративним органом у присутності інших осіб, що сприяють розгляду справи [18, с. 60].

Запровадження цього інституту у практику управлінської діяльності залишається на сьогодні дискусійним, адже існує думка, що він надміру ускладнить адміністративну процедуру, особливо форма його реалізації, але з іншого боку, незважаючи на зовнішню складність, слухання напевне прискорить та спростить розв’язання управлінських завдань в аспекті одночасного з’ясування позицій всіх учасників, що сприяє оперативному та всебічному розгляду справи.

Разом з тим надання адміністративному органу можливості самостійно, тобто на власний розсуд, спрямовувати хід слухання, зокрема предмета дослідження, черговості та тривалості виступів, постановці доцільних питань тощо, дозволить уникнути невиправданої формалізації цієї інституції, що зробить її гнучкою відносно обставин окремої справи і забезпечить реалізацію принципу ефективності на відповідному рівні.

Важливе значення для проведення адміністративно-процедурних дій мають строки тривалості їх реалізації, а також одночасна чіткість та гнучкість їх визначення.

Для обчислення строків можуть застосовуватися правила, які вже опрацьовані та перевірені практикою діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування або ж запозичені з класичних процесуальних галузей права.

Водночас необхідно диференціювати строки для вчинення процедурних дій та загальний строк вирішення справи. Щодо адміністративного органу, то він повинен мати достатньо часу як для вчинення окремо взятих процедур, так і для вирішення справи загалом, тобто варто відійти від принципу «чим коротше, тим краще».

Отже, постає проблема винайдення та запровадження на окремих ділянках та в цілому в адміністративно-процедурній діяльності універсального методу вирішення питання тривалості строків, який би уніфіковано підходив до їх розв’язання.

Подібним методом, на думку автора, може бути адміністративний розсуд, приклади застосування якого у зазначеному аспекті, можна знайти в проекті Закону Росії „Про адміністративні процедури”, а саме у ч.3 ст.38 названого Закону зазначено, що призначені колегіальним органом (посадовою особою) процедурні строки можуть бути ним продовжені, тобто даний орган за власним переконанням і дієвою необхідністю має право збільшити процедурні строки [37].

Схожі приклади існують і у ст. 32 проекту Адміністративно-процедурного кодексу України, де передбачено, якщо строк вирішення справи за заявою, зокрема з надання адміністративних послуг, окремим законом не визначено, тоді вирішення справи має здійснюватися у найкоротший строк за мінімальної кількості відвідувань особою адміністративного органу, і при цьому не перевищувати:

1) п’яти робочих днів, якщо вирішення справи не вимагає проведення перевірок та отримання додаткових документів;

2) п’ятнадцяти робочих днів, якщо вирішення справи не вимагає проведення експертизи або залучення інших учасників процедури та осіб, що сприяють розгляду справи;

3) одного місяця - у всіх інших випадках [25].

У частині другій цієї ж статті зазначено, якщо адміністративний орган у визначений законом строк не може забезпечити належне вирішення справи за заявою, то цей строк може бути продовжений адміністративним органом за згодою заявника. У цьому формулюванні, на наш погляд, є ряд недоліків: по-перше, заявник є зацікавленою особою, який бажає якнайшвидшого вирішення справи, незалежно від обставин, які зумовили затягування; по-друге, заявник може погано розумітись на всіх аспектах управлінської діяльності, тому ставити правильність вирішення справи у залежність від його згоди або незгоди є недоцільним і не відповідає принципам адміністративно-процедурної діяльності.

Базуючись на вищевикладеному, частину другу вказаної статті необхідно викласти так: якщо адміністративний орган у визначений законом строк не може забезпечити належне вирішення справи за заявою, то цей строк може бути продовжений за рішенням адміністративного органу, з попереднім повідомлення заявника, на розумний термін (час).

У такому разі ми уникаємо проблем, пов’язаних з поспішністю прийняття та ефективністю управлінських рішень, адже , з одного боку, орган адміністрування має право продовжити строк розгляду справи лише у крайньому випадку, а з іншого, він незв’язаний категорично встановленими часовими рамками, що посприяє йому у ґрунтовному та всебічному розгляді справи. Але поряд з цим, для того, щоб посадові особи адміністративних органів свавільно не продовжували і свідомо не затягували вирішення справ, необхідно встановити законодавче обмеження (межу) розгляду справи, у вигляді „розумного часу”, тобто загальноприйнятого в управлінській діяльності терміну, для окремої категорії справ, про що також згадувалося у другій главі другого розділу дисертаційного дослідження.

Таким чином, застосування адміністративного розсуду як універсального методу при визначенні строків адміністративної процедури та окремих її дій дозволить вирішити проблему „поспішності прийняття управлінських рішень”, а також негативних явищ, які виникають за цим, а саме з ефективністю адміністративно-процедурної діяльності.

<< | >>
Источник: Лагода Олександр Сергійович. Адміністративна процедура: теорія і практика застосування. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Ірпінь-2007. 2007

Скачать оригинал источника

Еще по теме 3.5. Перспективи запровадження адміністративного розсуду в аспекті реалізації адміністративно – процедурних питань:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -