<<
>>

3.1. Особливості реалізації правового статусу відповідача на обов’язкових стадіях перегляду рішень у справ про адміністративні правопорушення адміністративними судам

Задля повноцінного дослідження особливостей реалізації правового статусу відповідача під час перегляду рішень у справ про адміністративні правопорушення адміністративними судами необхідно дослідити яким чином відбувається така реалізація на окремих стадіях адміністративного процесу.

При цьому варто зазначити, що під словом стадія (грец. OiaSiov - стадія, період) розуміти певний період (етап) у розвитку того чи іншого явища, який має свої якісні особливості та відмінності. У галузі права розрізняють стадії як етапи в розвитку певного юридичного процесу [3, с. 609]. Процесуальна стадія — це відносно відокремлена, відділена часом та логічно пов’язана сукупність процесуальних дій, спрямованих на досягнення певної мети та вирішення відповідних завдань конкретного адміністративного провадження, що характеризується певним колом суб’єктів і закріплюється в процесуальних актах [136, с.192]. Стадії існують в будь-якому провадженні. Саме через стадії, через їх аналіз характеризується провадження. Тобто, розглянути або дати характеристику тому чи іншому провадженню здебільшого означає — проаналізувати кожну з його окремих стадій [135, с. 31].

Отже, як справедливо зауважують в науково-навчальної літературі, адміністративний процес як різновид юридичного процесу, складається з

проваджень та стадій, зміст, особливості та порядок здійснення яких обумовлюється публічно-правовими відносинами, що утворюють предмет діяльності адміністративних судів [9, с. 56]. У цьому контексті слід погодитись з В. В. Нижникової, яка в своєму дослідженні, що присвячено адміністративно-процесуальному статусу суб’єктів проваджень у справах про порушення митних правил звертає увагу на той факт, що провадження - це діяльність, пов’язана з вирішенням певної, порівняно вузької групи однорідних справ [137, с. 20]. Окрім цього, С. С. Гнатюк під час дослідження стадій провадження в справах про адміністративні проступки дійшов висновку, що адміністративне провадження - це діяльність із вирішення індивідуально-конкретної справи в сфері публічно-правових

відносин [139, с.

24].

У контексті досліджуваного питання слід зазначити, що з аналізу ст. 17 КАС України слідує, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на наступні публічно-правові спори:

- спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

- спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

- спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції в сфері управління, в тому числі делегованих повноважень;

- спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;

- спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України;

- спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму;

- спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності в частині доступу до публічної інформації [8].

Отже, з аналізу вищенаведеної процесуальної норми можна дійти висновку, що розгляд та вирішення публічно-правових спорів в адміністративних судах здійснюється за правилами таких проваджень:

- провадження в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень;

- провадження в справах, пов’язаних із виборчим процесом чи процесом референдуму;

- провадження в справах за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, визначених законодавством [9, с. 56].

Окрім вищенаведеного варто звернуту увагу на те, що з прийняттям Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України “Про інформацію” та Закону України “Про доступ до публічної інформації”” від 27 березня 2014 року, ч. 2 ст. 17 КАС України було доповнено п. 7 - спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності в частині доступу до публічної інформації [8; 133].

При цьому відповідно до ст. 13 Закону України “Про доступ до публічної інформації” від 13 січня 2011 року розпорядниками інформації визнаються:

- суб’єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб’єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов’язковими для виконання;

- юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, - стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів;

- особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб’єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, - стосовно інформації, пов’язаної з виконанням їхніх обов’язків;

- суб’єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, - стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них [134].

Таким чином, на підставі вищенаведеного можна дійти висновку, що шляхом внесення вищезазначених законодавчих змін, адміністративний процес було доповнено новим видом провадження щодо спорів фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації в зв’язку з оскарження його рішень, дій чи бездіяльності в частині доступу до публічної інформації.

У контексті досліджуваного питання варто зазначити, що перегляд рішень в справах про адміністративні правопорушення відноситься до провадження в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень, й у свою чергу, здійснюється через відповідні стадії адміністративного процесу. Так, як справедливо було зазначено із цього приводу, що провадження адміністративного процесу послідовно здійснюються через сукупність стадій, які залежно від волевиявлення сторін адміністративної справи та процесуальних дій, що виконуються в межах кожної з них, поділяються на два основні види: обов’язкові (конститутивні) та необов’язкові (факультативні) [9, с.

56]. При цьому зазначимо, що поділ процесуальних стадій на вищезазначені види є характерним для юридичного процесу в цілому. Необхідність класифікації стадій адміністративного процесу за ступенем їх обов’ язковості та місця в структурі такого процесу пояснюється потребою детально розібратися в особливостях цих стадій, намаганням розкрити їх найбільш загальні закономірності, цільове призначення та специфіку здійснення. Вищенаведена класифікація сприяє з’ясуванню природи процесуальних стадій і вимог, які висуваються до дій учасників процесу на окремому просторово-часовому відрізку. При цьому практичне значення класифікації полягає в тому, що вона покликана забезпечити прийняття законних та обґрунтованих рішень з урахуванням загальних і спеціальних вимог, які мають бути враховані під час розгляду адміністративної справи, в тому числі щодо перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення, з метою досягнення кінцевого правового результату [9, с. 56]. При цьому, з урахуванням назви даного підрозділу відразу зауважимо, що в його рамках нами буде розглянуто особливості та напрямки вдосконалення реалізації правового статусу відповідача саме на обов’язкових стадіях перегляду рішень у справ про адміністративні правопорушення адміністративними судам. У свою чергу проблематика реалізації правового статусу відповідача на факультативних (необов’язкових) стадіях вищенаведеної категорії адміністративних справ буде розглянута та проаналізована нами в наступному підрозділі представленого дослідження.

Так, обов’язкові (конститутивні (лат. constitutus - визначений) - істотний, визначальний; той, що є головною ознакою якоїсь речі, поняття) стадії адміністративного процесу є неодмінними частинами такого процесу, без них його виникнення, існування та розвиток взагалі неможливий. Розпочавшись, адміністративний процес, незалежно від волевиявлення його учасників, проходить через усі існуючи обов’язкові стадії. Сутність цієї групи стадій адміністративного процесу полягає в тому, що вони здійснюються по кожній адміністративний справі, яка закінчується остаточним юридичним вирішенням і тому мають розглядатися як обов’язкові, за винятком випадків, коли справа припиняється в попередній стадії [9, с.

57]. Отже, до обов’язкових стадій адміністративного процесу належать наступні:

- відкриття провадження в адміністративній справі (порушення адміністративної справи);

- підготовче провадження (підготовка справи до судового розгляду);

- судовий розгляд адміністративної справи.

З урахуванням вищенаведеного розглянемо особливості реалізації правового статусу відповідача на обов’язкових стадіях перегляду рішень у справ про адміністративні правопорушення адміністративними судами. Так, як було зазначено вище першою обов’язковою стадією є відкриття провадження в адміністративній справі (порушення адміністративної справи). При цьому, як ми зазначали раніше, адміністративна справа може бути порушена лише за умовою звернення зацікавленої особи з належно оформленим адміністративним позовом до адміністративного суду, а також прийняття адміністративним судом такого позову до свого провадження. Так, відповідно до ст. 107 КАС України [8] суддя після одержання позовної заяви з’ясовує, чи:

- подана позовна заява особою, яка має адміністративну процесуальну дієздатність;

- має представник належні повноваження (якщо позовну заяву подано представником);

- відповідає позовна заява законодавчо встановленим вимогам (ст. 106 КАС України);

- належить позовну заяву розглядати в порядку адміністративного судочинства;

- подано адміністративний позов у строк, установлений законом (якщо адміністративний позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними);

- немає інших підстав для повернення позовної заяви, залишення її без розгляду або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених КАС України.

У контексті вищенаведеного, з урахуванням обраної тематики окрему увагу слід звернути на строки звернення до адміністративного суду осіб з позовною заявою. Так, С. О. Заїка в своєму дослідженні, що присвячено

строкам у кримінальному процесі України в контексті європейських стандартів звертає увагу на те, що процесуальні строки - це зовнішня процесуальна форма процесуальної процедури, яка охоплює не тільки сукупність умов, передбачених процесуальним законодавством для здійснення процесуальних дій, а й їх послідовність, порядок закріплення та оформлення процесуальних дій [140, с.

102-103; 139, с. 18]. Відповідно до ст. 101 КАС України процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії [8]. Як справедливо було зазначено із приводу вищенаведеного, що встановлення процесуальних строків законом та судом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними,

передбачених КАС України, певних процесуальних дій. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку встановленого законом або судом [88, с. 630]. Таким чином, в нашому випадку мова йде про процесуальний строк, в межах якого може бути вчинена конкретна процесуальна дія - прийнято рішення про відкриття провадження в адміністративній справі про перегляд рішень у справах про адміністративні правопорушення.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 99 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів [8]. При цьому варто зазначити, що КАС України передбачені випадки скорочення строків звернення до адміністративного суду з позовною заявою. У даному випадку мова йде про те, що відповідно до ч. 4 ст. 99 КАС України якщо законом передбачена можливість досудового порядку вирішення спору та позивач скористався цим порядком, то для звернення до адміністративного суду встановлюється місячний строк, який обчислюється з дня, коли позивач дізнався про рішення суб’єкта владних повноважень за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб’єкта владних повноважень [8]. Дійсно, хоча ст. 55 Конституції й гарантує право кожного на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб [6], на нормативно-правовому рівні передбачена можливість зацікавлених осіб оскаржити рішення суб’єктів владних повноважень, у тому числі в справах про адміністративні правопорушення, в позасудовому (адміністративному) порядку.

У контексті вищенаведеного слід зазначити, що законодавчим актом, за допомогою якого здійснюється нормативно-правове регулювання питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об’єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів. Закон забезпечує громадянам України можливості для участі в управлінні державними та громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади та місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів і відновлення їх у разі порушення, є Закон України “Про звернення громадян” від 2 жовтня 1996 року. Так, відповідно до ст. 1 вищенаведеного нормативно-правового акта громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов’язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення [142].

Окрім вищенаведеного слід зазначити, що відповідно ст. 288 КпАП України постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено:

- постанову адміністративної комісії - у виконавчий комітет відповідної ради або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, у порядку, визначеному КАС України, з особливостями, встановленими КпАП України;

- рішення виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради - у відповідну раду або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, у порядку, визначеному КАС України, з особливостями, встановленими КпАП України;

- постанову іншого органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення - у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, у порядку, визначеному КАС України, з особливостями, встановленими КпАП України;

- постанову про одночасне накладення основного та додаткового адміністративних стягнень може бути оскаржено за вибором особи, щодо якої її винесено, чи потерпілого в порядку, встановленому для оскарження основного або додаткового стягнення [18].

Більш того, в контексті досліджуваного питання варто зазначити, що одними із основних суб’єктів, рішення в справах про адміністративні правопорушення яких можуть бути оскарженні до адміністративного суду, виступають органи внутрішніх справ України. При цьому, як слідує з п. 7.2 Положення “Про порядок роботи зі звернення громадян та організації їх особистого прийому в системі Міністерства внутрішніх справ України”, що затверджено наказом Міністерства внутрішніх справ України від 10 жовтня 2004 року № 1177 скарга на дії чи рішення органу внутрішніх справ або посадової особи подається в порядку підлеглості вищому органу внутрішніх справ або посадовій особі відповідно до чинного законодавства, а в разі незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням - безпосередньо до суду [141]. Таким чином, на практиці можливі випадки оскарження рішень суб’єктів владних повноважень у справах про адміністративні

правопорушення в позасудовому (адміністративному) порядку до

вищестоящої посадової особи. При цьому варто зазначити, що окрім зменшення процесуальних строків, у межах яких може бути прийнято рішення про відкриття провадження в адміністративній справі, інших процесуальних наслідків для особи, яка звертається до адміністративного суду з адміністративним позовом бути не може.

Так, відповідно до Рішення Конституційного Суду України “у справі за конституційним зверненням громадянки Дзюби Галини Павлівни щодо офіційного тлумачення частини другої статті 55 Конституції України та статті 248-2 Цивільного процесуального кодексу України (справа громадянки Дзюби Г.П. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи)” від 25 листопада 1997 року № 6-зп скарги, подані в позасудовому порядку підлягають безпосередньому розгляду в судах незалежно від того, що прийнятим раніше законом міг бути встановлений інший порядок їх розгляду (оскарження до органу, посадової особи вищого рівня по відношенню до того органу та посадової особи, що прийняли рішення, вчинили дії або допустили бездіяльність). Подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не перешкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду [7]. При цьому відповідно до п. 8 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України “Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ” від 6 березня 2008 року № 2 під час застосування положень КАС України щодо вирішення питання про відкриття провадження в справі, порядку та строків звернення до суду, розгляду справи адміністративні суди зобов’язані враховувати зазначені положення вищенаведеного Рішення Конституційного Суду України, а саме те, що підлягають розгляду в судах позовні заяви на рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, які раніше не підлягали оскарженню в судах або підлягали оскарженню не в судовому порядку, однак з урахуванням передбачених КАС України строків звернення до суду [131].

У контексті вищенаведеного варто зауважити, що на практиці найбільша кількість у справах про адміністративні правопорушення все ж такі оскаржується заінтересованими особами в позасудовому порядку, що як слідує з вищенаведеного відповідно до процесуального законодавства має наслідком зменшення строків звернення до адміністративного суду. Таким чином, особливої актуальності набуває питання поновлення процесуальних строків. Зокрема, відповідно до ст. 100 (наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду) КАС України адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала [8]. При цьому, як слідує із згадуваної нами раніше Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України “Про практику застосування

адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ” за правилами ч. 3 ст. 100 КАС України позовні заяви повинні прийматися до розгляду адміністративним судом незалежно від закінчення строку звернення до адміністративного суду. Припис ч. 2 вищенаведеної норми щодо розгляду та вирішення справи в разі визнання судом причини пропуску строку звернення до суду поважною стосується саме прийняття судом постанови за результатами розгляду справи, тобто відповідно до встановлених обставин та норм матеріального права. У разі ж відсутності підстав для визнання поважною причини пропуску строку звернення до суду та встановлення факту порушення права суд відмовляє в його захисті саме з підстав пропуску строку. При цьому такий висновок суду повинен міститися в постанові, прийнятій за результатами розгляду справи [131]. Разом із тим, ані в КАС України, ані у вищенаведеному рішенні Пленуму Вищого адміністративного суду України не міститься й згадки на те, які причини можуть вважатися поважними, що на нашу думку, дивлячись на передбачену процесуальним законодавством можливість скорочення строків звернення щодо перегляду рішень в справах про адміністративні правопорушення адміністративними судами, вкрай негативно впливає на забезпечення й виконання конституційних гарантій щодо ефективного судового захисту порушених прав свобод та інтересів фізичних та юридичних осіб. Таким чином, ст. 100 КАС України потребує змін в частині її доповнення переліком хоча б основних поважних причин пропуску строків звернення до адміністративного суду. Внесення вищенаведених змін до процесуального законодавства слугувало б не тільки забезпеченню конституційних гарантій на ефективний судовий захист в адміністративних справах у зв’язку із переглядом рішень у справах про адміністративні правопорушення, а й забезпеченню вищенаведених гарантій у всіх категоріях адміністративних справ.

У контексті досліджуваного питання варто зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 107 КАС України суддя відкриває провадження в адміністративній справі на підставі позовної заяви, якщо відсутні підстави для повернення позовної заяви, залишення її без розгляду чи відмови у відкритті провадження у справі. Так, суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених КАС України, постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху, в якій зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб їх усунення та встановлюється строк, достатній для усунення недоліків. Копія ухвали про залишення позовної заяви без руху невідкладно надсилається особі, що звернулася із позовною заявою. При цьому, в разі якщо позивач усунув недоліки позовної заяви в строк, встановлений судом, вона вважається поданою в день первинного її подання до адміністративного суду. Окрім вищенаведеного процесуального рішення, суддя на стадії відкриття провадження в адміністративній справі може постановити ухвалу про повернення позовної заява позивачеві, якщо:

- позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху;

- позивач до відкриття провадження в адміністративній справі подав заяву про її відкликання;

- позовну заяву подано особою, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності;

- позовну заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи;

- у провадженні цього або іншого адміністративного суду є справа про спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;

- справа не підсудна цьому адміністративному суду;

- якщо позовну заяву із вимогою стягнення грошових коштів, яка ґрунтується на підставі рішення суб’єкта владних повноважень, подано суб’єктом владних повноважень до закінчення строку, передбаченого КАС України [9].

Із приводу вищенаведеного варто зауважити, що постановлення суддею адміністративного суду ухвали про залишення позовної заяви без руху, а також ухвали про повернення позовної заяви не позбавляє особу, яка звертається до адміністративного суду в зв’язку із оскарженням рішень у справах про адміністративні правопорушення права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом. При цьому, в разі якщо постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі, позивач позбавляється права на звернення того ж самого адміністративного суду з тим самим адміністративним позовом. Так, згідно із ст. 109 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі лише, якщо:

- заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства;

- у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав є такі, що набрали законної сили: постанова суду; ухвала суду про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі; ухвала про закриття провадження в адміністративній справі; ухвала про залишення позовної заяви без розгляду у зв’язку з пропуском строку звернення до адміністративного суду (крім випадків, коли така ухвала винесена до відкриття провадження в адміністративній справі);

- настала смерть фізичної особи чи припинено юридичну особу, які звернулися із позовною заявою або до яких пред’явлено адміністративний позов, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва [8].

У разі ж прийняття рішення про відкриття провадження в адміністративній справі, адміністративний суд переходить до наступної обов’язкової стадії адміністративного процесу - підготовки справи до судового розгляду, що в процесуальному законодавстві, окрім зазначеної, також отримала назву підготовчого провадження. При цьому, як справедливо було зазначено, що обов’язковий характер стадії підготовчого провадження означає, що суд не може одразу після порушення адміністративної справи приступити до її судового розгляду та вирішення, так як невиконання адміністративним судом підготовчих дій буде вважатися порушенням вимог процесуального закону. Разом із тим, у судовій практиці нерідким є спрощений (формальний) підхід до стадії підготовки адміністративної справи до судового розгляду. Так, судді самостійно вирішують, коли необхідно проводити підготовку, а коли достатньо обмежитись формальним виконанням закону, відобразивши факт проведення зазначеної стадії в матеріалах справи, але фактично не займаючись нею. Безумовно, вищенаведене порушує принцип законності в адміністративному процесі, обумовлює судову тяганину та судовий бюрократизм [9, с. 315].

Як слідує з аналізу положень процесуального законодавства (ст. 110, 111 КАС України) [8], що регламентує порядок проведення підготовчого провадження в адміністративному процесі, в тому числі під час реалізації правового статусу відповідача під час перегляду рішень у справ про адміністративні правопорушення, метою даної стадії є:

- вжиття адміністративним судом заходів задля всебічного та об’єктивного розгляду та вирішення справи в одному судовому засіданні протягом розумного строку;

- з’ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду адміністративної справи.

При цьому, як слідує з аналізу ст. 110 КАС України, з метою реалізації вищенаведеної процесуальної мети адміністративний суд може вчинити наступні процесуальні дії [8]:

1) прийняти рішення про витребування документів та інших матеріалів. Як справедливо було зазначено, що вищенаведене законодавче положення стосується доказування та доказів [143, 42]. При цьому, згідно із ст. 69 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги та заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів [8]. У цьому контексті слід зазначити, що адміністративний суд при формуванні доказової бази під час проведення підготовчого провадження в адміністративних справах із перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення повинен враховувати докази в самої справі про адміністративне правопорушення. Так, відповідно до ст. 251 КпАП України доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами [18].

2) навести необхідні довідки. Дане положення стосується певних уточнень щодо осіб і фактів, які мають значення у справі [143, с. 43].

3) провести огляд письмових та речових доказів на місці, якщо їх не можна доставити до суду;

4) призначити експертизу. Так, відповідно до ч. 1 ст. 81 КАС України для з’ясування обставин, що мають значення для справи та потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд може призначити експертизу [8]. При цьому згідно із ст. 1 Закону України “Про судову експертизу” від 25 лютого 1994 року судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об’єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває в провадженні органів досудового розслідування чи суду [144].

5) вирішити питання про необхідність залучення свідків, спеціаліста, перекладача.

6) прийняти рішення про обов’язковість особистої участі осіб, які беруть участь у справі, в судовому засіданні, про залучення третіх осіб до справи. У цьому контексті зауважимо, що за загальним правилом участь позивача належним чином повідомленого про розгляд справи є обов’язковою. Так, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 128 КАС України суд відкладає розгляд справи, зокрема, в разі неприбуття в судове засідання позивача, належним чином повідомленого про дату, час і місце судового розгляду, якщо від нього не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності. При цьому, згідно із ч. 3 вищенаведеної норми, в разі повторного неприбуття позивача, належним чином повідомленого про дату, час і місце судового розгляду, без поважних причин, якщо від нього не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності, суд залишає позовну заяву без розгляду. У свою чергу, з аналізу зазначеної процесуальної норми слідує, що в разі неприбуття відповідача, належним чином повідомленого про дату, час і місце судового розгляду, без поважних причин розгляд справи може не відкладатися та справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів [8]. Таким чином, на основі вищенаведених законодавчих положень можна зробити висновок, що КАС України не вимагає обов’язкової участі відповідача на судовому засіданні. У цьому контексті слід зазначити, що велика кількість помилок допущених в справах про адміністративні правопорушення й як наслідок велика кількість позовів до адміністративних судів щодо перегляду рішень у вищенаведеній категорій справ свідчить про необхідність особистої участі суб’єктів владних повноважень під час перегляду адміністративними судами рішень у таких справах. Вищенаведене забезпечувало б врахування допущених суб’єктами владних повноважень помилок при прийнятті ними рішень у справах про адміністративні правопорушення, що безумовно сприяло б недопущення ухвалення ними в подальшому незаконного рішення, а отже й зменшило б випадки незаконного та не обґрунтованого порушення прав, свобод та інтересів фізичних та юридичних осіб. При цьому не викликає сумніву, що питання щодо обов’язковості особистої участі відповідача (суб’єкта владних повноважень), в тому числі в адміністративних справах щодо перегляду його рішень у справах про адміністративні правопорушення необхідно вирішувати під час проведення підготовчого провадження, так як це в повній мірі відповідала б процесуальній меті даної стадії адміністративного процесу - вжиття адміністративним судом заходів задля всебічного та об’ єктивного розгляду та вирішення справи в одному судовому засіданні протягом розумного строку. Звичайно, вищенаведене є актуальним у випадку, якщо відповідач (суб’єкт владних повноважень) заперечує проти адміністративного позову. Отже, на нашу думку, п. 2 ч. 1 ст. 110 КАС України потребує змін. Так, до вищенаведеної процесуальної норми необхідно додати положення, відповідно до якого суддя повинен прийняти рішення про обов’язкову особисту участь відповідача - суб’єкта владних повноважень у судовому засіданні у випадку якщо він заперечує проти адміністративного позову.

7) викликати на судовий розгляд адміністративної справи свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів. Запровадження вищенаведеного процесуального положення викликано необхідністю недопущення пропуску строків розгляду справи, невиправданого затягування її розгляду. Так, відповідно до ч. 1 ст. 150 КАС України суд відкладає розгляд справи у, зокрема, в разі необхідності залучення до участі у справі інших осіб [8].

8) прийняти рішення про проведення попереднього судового засідання. Так, відповідно до ч. 1 ст. 111 КАС України попереднє судове засідання проводиться з метою з’ ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду справи або забезпечення всебічного й об’ єктивного вирішення справи протягом розумного строку [8]. У цьому контексті зауважимо, що КАС України не встановлює вимог до процедури проведення попереднього судового засідання. Керуючись аналогією закону, при проведені попереднього судового засідання можуть бути застосовані правила розгляду справи в судовому засіданні. Разом з тим слід підтримати позицію, що зустріч судді з обома сторонами може мати менш формальний характер, тобто без фіксації технічними засобами, у вигляді звичайного спілкування, без дотримання якоїсь наперед визначеної схеми. Це має сприяти вільному обміну думками між сторонами та суддею щодо можливості примирення чи інших способів припинення спору щодо формування доказової бази тощо [9, с. 322]. При цьому варто зазначити, що задля врегулювання спору суд з’ ясовує, чи не відмовляється позивач від адміністративного позову, чи не визнає відповідач адміністративний позов, і роз’яснює сторонам можливості щодо примирення. Якщо ж спір не врегульовано у вищенаведеному порядку, суд:

- уточнює позовні вимоги та заперечення відповідача проти адміністративного позову;

- з’ясовує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі;

- визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору й які з них визнаються сторонами, а які належить доказувати;

- з’ясовує, якими доказами сторони можуть обґрунтовувати свої доводи чи заперечення, та встановлює строки для їх надання;

- вчиняє інші дії, необхідні для підготовки справи до судового розгляду

[8].

Отже, процесуальне законодавство не встановлює обмежень щодо процесуальних дій, які може вчинити суддя адміністративного суду задля належного проведення стадії підготовки справи досудового розгляду. За наслідками підготовчого провадження суд, у разі відсутності процесуальних перешкод, постановляє ухвалу про закінчення підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду.

Таким чином, наступною обов’язковою стадію адміністративного процесу, а отже, й стадію реалізації правового статусу відповідача під час перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення адміністративними судами, є стадія судового розгляду адміністративної справи. При цьому варто зазначити, що судовий розгляд порівняно з іншими обов’язковими стадіями адміністративного процесу набагато складніша за своїм змістом стадія, оскільки в її межах свої процесуальні повноваження реалізують суд, сторони, треті особи, інші суб’єкти, які беруть участь у розгляді адміністративної справи, здійснюється встановлення фактичних обставин публічно-правового спору [9, с. 339]. Так, у рамках вищенаведеної стадії адміністративного процесу, з аналізу процесуального законодавства, можна виокремити наступні її частини:

1) підготовча частина судового розгляду адміністративної справи (ст. ст. 122, 124-127, 130-133 КАС України);

2) розгляд справи по суті (ст. ст. 135, 138-149, 151 КАС України);

3) судові дебати (ст. 152 КАС України);

4) ухвалення та проголошення рішення по справі (ст. 153 КАС України).

У контексті досліджуваного питання варто зазначити, що за загальним правилом адміністративна справа повинна бути розглянута та вирішена протягом розумного строку, але не більше місяця з дня відкриття провадження у справі. При цьому відповідно до ст. 3 КАС України розумний строк - це найкоротший строк розгляду та вирішення адміністративної справи, достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту порушених прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах [8]. У цьому контексті слід зауважити, що при провадженні в адміністративних справах щодо перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення встановленні спеціальні - скорочені строки її розгляду. Так, згідно із ч. 1 ст. 171-2 КАС України вищенаведена категорія адміністративних справ вирішується протягом п’яти днів з дня відкриття провадження в справі [8].

Повертаючись до стадії судового розгляду адміністративної справи щодо перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення, зазначимо, що він розпочинається з його підготовчої частині. При цьому відповідно до ч. 2 ст. 122 (розгляд справи в судовому засіданні) КАС України судовий розгляд адміністративної справи здійснюється в судовому засіданні з викликом осіб, які беруть участь у справі, після закінчення підготовчого провадження. При цьому, судове засідання проводиться в спеціально обладнаному приміщенні - залі судових засідань [8]. Як було справедливо зазначено, що вищенаведене процесуальне правило запроваджено з метою забезпечення принципу гласності та відкритості адміністративного процесу, так як, якщо судове засідання не закрите, то кожна особа може бути присутня під час слухання адміністративної справи [143, с. 80].

Відповідно до ст. 124 КАС України в призначений для розгляду справи час головуючий відкриває судове засідання та оголошує, яка справа розглядається. При цьому слід мати на увазі, що головуючим у судовому засіданні є суддя, який здійснював підготовче провадження. Після відкриття судового засідання секретар судового засідання доповідає судові, хто з викликаних та повідомлених осіб прибув у судове засідання, чи вручено судові повістки та повідомлення тим, хто не прибув, і повідомляє причини їх неприбуття, якщо вони відомі. Окрім цього, згідно із ст. 126 КАС України секретар судового засідання повідомляє про здійснення повного фіксування судового засідання, а також про умови фіксування судового засідання (розташування мікрофонів та необхідність промовця говорити в мікрофон, недопустимість одночасних виступів учасників адміністративного процесу, дотримання тиші в залі судового засідання) [8].

Відповідно до ст. 127 КАС України суд встановлює особи тих, хто прибув у судове засідання, а також перевіряє повноваження посадових і службових осіб, їхніх представників. Головуючий у судовому засіданні оголошує склад суду, а також імена експерта, перекладача, спеціаліста, секретаря судового засідання та роз’яснює особам, які беруть участь у справі та прибули в судове засідання, їхнє право заявляти відводи.

Окрему увагу, в контексті досліджуваного питання варто звернути на наслідки неприбуття в судове засідання особи, яка бере участь у справі, про які ми частково зазначали раніше. Так, відповідно до ст. 128 КАС України суд відкладає розгляд справи в разі:

- неприбуття в судове засідання сторони (сторін) або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, про яких немає відомостей, що їм вручені повістки;

- неприбуття в судове засідання позивача, належним чином повідомленого про дату, час і місце судового розгляду, якщо від нього не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності;

- неприбуття в судове засідання відповідача, який не є суб’єктом владних повноважень, належним чином повідомленого про дату, час і місце судового розгляду, якщо від нього не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності;

- якщо суд визнав обов’язковою особисту участь особи, яка бере участь у справі, в судовому розгляді, а вона не прибула [8].

При цьому, як ми зазначали раніше, неприбуття в судове засідання відповідача може не спричинити прийняття рішення про відкладання розгляду справи навіть у випадку якщо він був належним чином повідомлений і відсутні поважні причини його неприбуття. На нашу думку, вищенаведене процесуальне правило потребує змін, у зв’язку із тим відповідач-суб’єкт владних повноважень, який виніс оскаржуване рішення, в тому числі в справі про адміністративне правопорушення, в разі його присутності під час судового розгляду щодо такого рішення може врахувати допущені помилки й в подальшому не допускати їх. Окрім цього, варто звернути увагу на той факт, що відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’ язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Більш того суб’єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні в нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. У разі невиконання цього обов’язку суд витребовує названі документи та матеріали [8]. Таким чином, з огляду на вищенаведене, логічним здається висновок щодо обов’ язковості особистої участі відповідача-суб’єкта владних повноважень під час розгляду справи в судовому засіданні, в тому числі в адміністративних справах з перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення. Звичайно, не у всіх рішеннях у справах про адміністративні правопорушення, що переглядаються адміністративними судами суб’єкти владних повноважень допускають помилки, але як свідчить практика таких випадків більшість. При цьому, не обов’язково бути безпосередньо присутнім в залі судового засідання, так як з цим може бути втрачено багато робочого часу суб’єкта владних повноважень, так як КАС України передбачена можливість участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Так, Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо участі у судовому засіданні в режимі відеоконференції” від 4 липня 2012 року [145] було внесено зміни до процесуального законодавства, зокрема КАС України було доповнено ст. 122-1 - участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції. Відповідно до вищенаведеної норми суд за власною ініціативою або за клопотанням сторони, іншого учасника адміністративного процесу може постановити ухвалу про їх участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції. Питання про участь особи в судовому засіданні в режимі відеоконференції вирішується судом за наявності відповідного клопотання або за власною ініціативою не пізніш як за п’ять днів до дня проведення такого судового засідання. При цьому ухвала про участь особи в судовому засіданні в режимі відеоконференції має містити:

- найменування суду, якому доручається забезпечити проведення відеоконференції;

- ім’я (найменування) особи, яка братиме участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, та її процесуальний статус;

- дату і час проведення судового засідання.

Варто зазначити, що відповідно до ч. 6 ст. 122-1 КАС України використовувані в судовому засіданні технічні засоби та технології мають забезпечувати належну якість зображення та звуку. Учасникам судового процесу має бути забезпечена можливість чути та бачити хід судового засідання, ставити запитання та отримувати відповіді, реалізовувати інші надані їм процесуальні права та виконувати процесуальні обов’язки, передбачені КАС України [8]. Таким чином, участі відповідача, в тому числі під час перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення, створює додаткові можливості задля прийняття рішення про його обов’язкову участь на даній стадії.

З огляду на вищенаведене, ч. 4 ст. 128 КАС України, що визначає наслідки неприбуття в судове засідання особи, яка бере участь у справі потребує змін в частині того, що в разі неприбуття відповідача-суб’єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти адміністративного позову, належним чином повідомленого про дату, час і місце судового розгляду, без поважних причин і без заявленя ним клопотання щодо участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції розгляд справи відкладатися. При цьому задля недопущення порушень відповідачем-суб’єктом владних повноважень вищенаведеного процесуального правила, ст. 128 КАС України необхідно доповнити новою частиною, яка б встановлювала, що в разі повторного неприбуття відповідача-суб’єкта владних повноважень, який заперечує проти адміністративного позову, та якого належним чином повідомленого про дату, час і місце судового розгляду, без поважних причин, якщо від нього не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності, суд задовольняє вимоги, заявлені в адміністративному позові.

Відповідно до ст. 135 КАС України судовий розгляд справи по суті починається доповіддю головуючого в судовому засіданні про зміст позовних вимог, про визнання сторонами певних обставин під час підготовчого провадження, після чого він з’ясовує: чи підтримує позивач адміністративний позов, чи визнає його відповідач та чи не бажають сторони примиритися [8]. У контексті досліджуваного питання варто погодитись з думкою що розгляд справи по суті займає основне місце серед інших частин стадії судового розгляду справи, в тому числі під час перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення, оскільки її ціллю є встановлення та перевірка фактичних обставин адміністративної справи [143, с. 116]. При цьому метою вищенаведеної частини судового розгляду справи адміністративної юрисдикції є дослідження доказів з точки зору їх належності та допустимості, на основі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, необхідних для правильного вирішення справи [9, с. 340]. Так, із аналізу ст. 70 (належність та допустимість доказів) КАС України слідує, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом при вирішенні справи не беруться до уваги. У свою чергу, допустимість доказів стосується того, що обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору [8].

Таким чином, під час розгляду справи по суті, в тому числі в справах щодо перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення, з метою встановлення істини по справі та прийняття законного й обґрунтованого рішення здійснюються наступні процесуальні дії:

- заслуховуються пояснення осіб, які беруть участь у справі;

- допитуються свідки;

- досліджуються письмові та речові докази;

- досліджуються звуко- і відеозаписи;

- досліджуються висновки експерта.

При цьому варто зазначити, що суд, заслухавши пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, встановлює порядок дослідження доказів, якими вони обґрунтовують свої вимоги та заперечення. Порядок дослідження доказів визначається судом залежно від характеру спірних правовідносин і в разі необхідності може бути змінений.

Відповідно до ст. 151 КАС України після з’ясування всіх обставин у справі та перевірки їх доказами головуючий у судовому засіданні надає сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, можливість дати додаткові пояснення чи надати додаткові докази. У зв’язку з додатковими поясненнями осіб, які беруть участь у справі, суд може задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам. Вислухавши додаткові пояснення та дослідивши додаткові докази, суд постановляє ухвалу про закінчення з’ ясування обставин у справі та перевірки їх доказами і переходить до судових дебатів [8]. Судові дебати - частина судового засідання, що складається з промов сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, де висловлюються підсумкові висновки стосовно дослідження обставин справи, з приводу всього фактичного матеріалу та доказів, перевірених та з’ясованих у процесі доказування; висловлюються пропозиції, чи підлягає задоволенню правова вимога та на підставі яких норм права [3, с. 714]. У контексті досліджуваного питання варто наголосити, що Судові дебати є важливим етапом розгляду адміністративної справи та мають суттєве значення для складення в суду внутрішнього переконання щодо постановлення судового рішення на підставі достатності та допустимості досліджених доказів або навпаки щодо постановлення рішення на користь відповідача на підставі промов учасників судового розгляду [143, с. 163]. Таким чином, судові дебати, по суті, складаються з промов осіб, які беруть участь у справі [146, с. 115]. У цьому контексті слід звернути увагу на те, що в зазначених промовах, відповідно до ч. 1 ст. 152 КАС України вищенаведені особи можуть посилатися лише на обставини та докази, які досліджені в судовому засіданні. При цьому черговість виступу учасників промов буде наступна:

1) позивач;

2) відповідач;

3) тертя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору;

4) третя особа, яка не заявляє вимог на предмет спору;

5) процесуальний представник, у разі необхідності виступає після свого довірителя.

Окрім вищенаведеного варто звернути увагу на те, що в разі якщо під час ухвалення рішення виявиться потреба з’ясувати будь-яку обставину через повторний допит свідків або через іншу процесуальну дію, суд постановляє ухвалу про поновлення судового розгляду. Розгляд справи в цьому разі проводиться в межах, необхідних для з’ ясування обставин, що потребують додаткової перевірки [8].

Наступною частиною стадії судового розгляду, в тому числі в адміністративних справах з перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення, є ухвалення та проголошення рішення по справі. Так, відповідно до ч. 1 ст. 153 КАС України після судових дебатів суд виходить до нарадчої кімнати (приміщення, спеціально призначеного для ухвалення судових рішень) для ухвалення рішення в справі, оголосивши орієнтовний час його проголошення. При цьому, якщо під час ухвалення рішення виявиться потреба з’ясувати будь-яку обставину через повторний допит свідків або через іншу процесуальну дію, суд постановляє ухвалу про поновлення судового розгляду. Розгляд справи в цьому разі проводиться в межах, необхідних для з’ясування обставин, що потребують додаткової перевірки. Після закінчення поновленого розгляду справи суд відкриває судові дебати з приводу додатково досліджених обставин і виходить до нарадчої кімнати для ухвалення рішення або, якщо проведення необхідних процесуальних дій у цьому судовому засіданні виявилося неможливим, постановляє ухвалу про відкладення розгляду справи чи оголошення перерви [8]. У цьому контексті необхідно звернути увагу на той факт, що ухвалення судового рішення, в тому числі під час перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення адміністративними судами, повинно відбуватися з дотриманням принципу таємниці нарадчої кімнати. Як справедливо було зауважено із цього приводу, що дотримання принципу таємниці нарадчої кімнати є обов’язковою умовою ухвалення судового рішення, оскільки порушення цієї таємниці вважається істотним порушенням процесуального закону й тягне за собою скасування судового рішення.

Отже, з аналізу ст. 154 (таємниця нарадчої кімнати) КАС України можна дійти висновку, що умовами дотримання принципу таємниці нарадчої кімнати є те, що:

- під час ухвалення судового рішення ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу;

- під час перебування в нарадчій кімнаті суддя не має права розглядати інші судові справи;

- судді не мають права розголошувати хід обговорення та ухвалення рішення в нарадчій кімнаті [8].

У контексті досліджуваного питання варто звернути увагу на те, що судове рішення, яким закінчується розгляд адміністративної справи, в тому числі у справах щодо перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення, відповідно до ч. 1 ст. 160 КАС України ухвалюється іменем України. При цьому слід зазначити, що КАС України передбачено положення щодо судового контролю за виконанням судових рішень. Так, відповідно до ст. 267 вищенаведеного нормативно-правового акта суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, має право зобов’язати суб’єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. При цьому за наслідками розгляду звіту суб’єкта владних повноважень про виконання постанови суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб’єкта владних повноважень, відповідального за виконання постанови, штраф у розмірі від десяти до тридцяти мінімальних заробітних плат. Половина суми штрафу стягується на користь позивача, інша половина - до Державного бюджету України. Питання про накладення штрафу вирішується за клопотанням позивача або за ініціативою судді в судовому засіданні з повідомленням сторін. Неприбуття в судове засідання сторін, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду цього питання [8].

У контексті вищезазначеного необхідно наголосити на тому, що вищенаведену процесуальну норму було суттєво доповнено внаслідок прийняття Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих положень адміністративного судочинства” від 17 січня 2011 року [150]. Зокрема, ст. 267 КАС України було доповнено новою частиною. При цьому відповідно до вищенаведеної норми (ч. 9 ст. 267 КАС України) особа-позивач, на користь якої ухвалено постанову суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб’єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такої постанови суду або порушення прав позивача, підтверджених такою постановою суду. У такій заяві зазначаються:

- найменування адміністративного суду, до якого подається заява;

- ім’я (найменування) позивача, поштова адреса, а також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо вони відомі;

- ім’я (найменування) відповідача, посада і місце служби посадової чи службової особи, поштова адреса, а також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо вони відомі;

- ім’я (найменування) третіх осіб, які брали участь у розгляді справи, поштова адреса, номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо вони відомі;

- номер адміністративної справи;

- відомості про набрання постановою законної сили та про наявність відкритого касаційного провадження;

- інформація про день отримання виконавчого листа та пред’явлення його до виконання;

- інформація про хід виконавчого провадження;

- документ про сплату судового збору, крім випадків, коли його не належить сплачувати за подання відповідної заяви;

- перелік документів та інших матеріалів, що додаються [8, 150].

У контексті вищенаведеного слід зазначити, що запровадження ст. 267 КАС України з наступними її законодавчими змінами мало наслідком звернення до Конституційного Суду України щодо визнання вищенаведеної норми неконституційною. Зокрема, зазначалося частинами першою, другою статті 267 КАС України передбачено, що суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, має право зобов’язати суб’єкта владних повноважень, не на користь якого його ухвалено, подати звіт про виконання цього рішення. За наслідками розгляду звіту або в разі його неподання суддя

ухвалою може встановити новий строк подання звіту та накласти на винну посадову особу штраф. Суб’єкт права на конституційне подання вважає зазначені положення такими, що порушують приписи конституційні приписи, обґрунтовуючи це тим, що вони не містять у собі складу правопорушення, проте запроваджують міру відповідальності суворішу, ніж кримінальна, а також встановлюють подвійну відповідальність за одне й те саме правопорушення. Проте Конституційний Суд України у своєму рішенні “у справі за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, Кримінально- процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу

адміністративного судочинства України від 13 грудня 2011 року № 17- рп/2011 зазначив, що механізм ефективного судового захисту обумовлює в необхідних випадках застосування процедури примусового виконання рішень суду. Конституційний Суд України в рішенні від 30 січня 2003 року N 3-рп/2003 [152] у справі про розгляд судом окремих постанов слідчого та прокурора зауважив, що “правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості та забезпечує ефективне поновлення в правах”. У рішенні від 30 червня 2009 року N 16- рп/2009 [153] Конституційний Суд України зазначив, що метою судового контролю є своєчасне забезпечення захисту та охорони прав і свобод людини і громадянина, та наголосив, що виконання всіма суб’єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової. Європейський суд з прав людини у рішенні від 7 травня 2002 року у справі “Бурдов проти Росії” визначив, що в контексті ст. 6 Конвенції [114] виконання судового рішення, прийнятого будь-яким судом, має розглядатися як складова “судового розгляду”. З огляду на це посилення судового контролю за виконанням судових рішень та наділення суду з цією метою правом накладати штрафні санкції є заходом для забезпечення конституційного права громадян на судовий захист. Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні від 6 вересня 1978 року у справі “Класс та інші проти Німеччини”, “із принципу верховенства права випливає, зокрема, що втручання органів виконавчої влади у права людини має підлягати ефективному нагляду, який, як правило, повинна забезпечувати судова влада. Щонайменше це має бути судовий нагляд, який найкращим чином забезпечує гарантії незалежності, безсторонності та належної правової процедури”. Аналогічна норма закріплена не лише в КАС України, а й у ст. 83 Господарського процесуального кодексу України [154], за якою господарський суд має право стягнути у доход Державного бюджету України з винної сторони штраф у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на сторону. Отже, положення частин другої, третьої, шостої, восьмої ст. 267 КАС України [8] відповідають Основному Закону України [6] і є конституційними [151].

У цілому погоджуючись з позицією Конституційного Суду України, все ж таки вважаємо, що питання відповідальності суб’єкта владних повноважень не повинно бути врегульовано КАС України. На нашу думку, вищенаведену процедуру (особливо в частині визначення санкцій за допущене правопорушення) необхідно перенести до відповідного кодексу - КпАП України або Кримінального кодексу України. При цьому, дивлячись на позицію суб’єктів вищенаведеного конституційного звернення, а також на суворість санкцій, які передбачає ст. 267 КАС України, таку процедуру необхідно передбачити Кримінальним кодексом України. Не викликає сумніву, що вищенаведене, безумовно буде стосуватися й вдосконалення реалізації правового статусу відповідача під час перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення адміністративними судами, так як така особа в перспективі може набути статусу суб’єкта вищенаведених правовідносин.

<< | >>
Источник: КАРМАЗІНА ЛЕСЯ ПЕТРІВНА. ПРАВОВИЙ СТАТУС ВІДПОВІДАЧА ПІД ЧАС ПЕРЕГЛЯДУ РІШЕНЬ У СПРАВАХ ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНИМИ СУДАМИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015. 2015

Еще по теме 3.1. Особливості реалізації правового статусу відповідача на обов’язкових стадіях перегляду рішень у справ про адміністративні правопорушення адміністративними судам:

  1. Особливості реалізації правового статусу національних меншин в другій половині 20-их рр. ХХ ст.
  2. 1.1. Правова природа діяльності захисника у провадженні по справах про адміністративні правопорушення.
  3. 1.2 Генеза дослідження адміністративно-правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення у вітчизняній адміністративно-правовій доктрині
  4. 2.3. Особливості участі захисника на окремих стадіях провадження у справах про адміністративні правопорушення
  5. 3.1. Зарубіжний досвід нормативного визначення правового статусу захисника у провадженні у справах про адміністративні правопорушення та основні пріоритети його запозичення в Україні
  6. 5.1 Процесуальний статус Верховного Суду України як суб’єкта перегляду судових рішень адміністративних судів та постанов у справах про адміністративні правопорушення
  7. 5.2 Особливості процесуальної діяльності Верховного Суду України як суб’єкта перегляду судових рішень адміністративних судів та постанов у справах про адміністративні правопорушення
  8. КАРМАЗІНА ЛЕСЯ ПЕТРІВНА. ПРАВОВИЙ СТАТУС ВІДПОВІДАЧА ПІД ЧАС ПЕРЕГЛЯДУ РІШЕНЬ У СПРАВАХ ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНИМИ СУДАМИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015, 2015
  9. ЗМІСТ
  10. ВСТУП
  11. РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНА КОНСТРУКЦІЯ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ВІДПОВІДАЧА В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ
  12. Поняття та структура правового статусу відповідача в адміністративному процесі
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -