Особливості перегляду судових рішень адміністративних судів у порядку апеляційного та касаційного провадження

Забезпечення прав людини є пріоритетним напрямом діяльності усіх без винятку органів державної влади. З моменту проголошення України демократичною і правовою державою, Основний Закон закріпив гарантії та права кожного на судовий захист, на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб тощо.

Важливою гарантією захисту прав і свобод людини у сфері адміністративного судочинства є право на перегляд судових рішень, що є однією з найважливіших гарантій справедливого здійснення правосуддя і дотримання законності в адміністративному судочинстві. Перегляд судових рішень адміністративними судами, що здійснюється у межах виконання ними загальнодержавної функції правосуддя, реалізує (виконує) правозабезпечувальну і правозахисну діяльність, а тому питання щодо реалізації права на перегляд судового рішення мають аналізуватись з позицій їх відповідності змісту і характеру адміністративної судової юрисдикції [ 218; 290, с. 21].

Перегляд судових рішень дуже ясно простежується крізь призму інстанційної організації судів, яка повинна забезпечити правосудність рішення.

Особі має бути гарантовано право на перегляд її справи судом апеляційної інстанції з огляду на правильність установлення фактів і застосування права. Виходячи з необхідності однакового застосування права на всій території України, учасник судового процесу після апеляційного розгляду справи має бути наділений правом оскаржити судові рішення першої та апеляційної інстанцій до суду касаційної інстанції (відповідного вищого суду), крім випадків, установлених законом, щодо правильності застосування права.

Перегляд судових рішень вищестоящим судом має на меті забезпечення ухвалення судами законних та обґрунтованих рішень, недопущення будь -якого порушення законодавства, прав, свобод та законних інтересів учасників процесу. Крім того, завдяки перегляду рішень вищестоящі суди мають виявляти слабкі сторони діяльності інших судів, робити узагальнення та надавати відповідні роз’яснення з метою забезпечення однакового застосування законодавства судами всіх рівнів, формування судової практики [7, с. 205]. Обумовлено це приналежністю вітчизняної системи права до континентальної, де нормативно-правовий акт та положення, що він закріплює є основою побудови правовідносин в державі. З огляду на викладене можемо з впевненістю стверджувати, що природа перегляду судових рішень має двовекторний зміст. З одногу боку, перегляд судових рішень направлений на те, щоб забезпечити конституційні права та свободи людини і громадянина. В даному випадку суд дає можливість особі захиститися як з богу органу державної влади, зловживання або навпаки бездіяльність якого стали приводом звернення до адміністративного суду за захистом та відновленням порушеного права, так і з боку адміністративного суду який за тих чи інших підстав не задовольнив потреби позивача. З іншого боку, перегляд судових рішень є засобом здійснення контролю вищої судової ланки по відношенню до нижчої, що дає можливість упередити свавілля підконтрольного суб’єкта. Більше того, процедура перегляду судових рішень має прогресивну природу. Обумовлено це тим, що в ході вивчення кожної конкретної справи виявляються прогалини, недоліки, неточності чинного законодавства або обставини, що потребують додаткової регламентації, в результаті чого формуються пропозиції щодо удосконалення нормативно-правового регулювання, які є важливими для всіх учасників судового процесу.

Усі ці дії (щодо перегляду) направлені на те, щоб рішення, яке приймається судом відповідало вимогам законності та було обґрунтованим. Відповідно, законним рішення є лише тоді, коли воно ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з урахуванням юридичної сили правового акта в ієрархії національного законодавства, що регулює спірні правовідносини, подібні правовідносини (аналогія закону), або за відсутності такого закону - на підставі конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), принципів верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини при дотриманні норм процесуального права [161].

Обґрунтованість же рішення полягає у тому, що воно ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені під час судового розгляду справи (у судовому засіданні, у порядку скороченого чи письмового провадження) з урахуванням вимог статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України щодо належності та допустимості доказів або обставин, які не підлягають доказуванню, та, зокрема, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними [161; 213].

Враховуючи викладене, можемо чітко простежити захисну функцію перегляду судових рішень, яка полягає у можливості ухвалення адміністративним судом наглядової інстанції рішення, яким скасовується незаконне рішення суду нижчої інстанції і таким чином, може бути виправлена ситуація, коли неправильно застосовано норми матеріального й процесуального права, помилково визначено взаємні права сторін тощо [8, с. 144].

Перегляд судових рішень здійснюється у формах визначених чинним законодавством. На сьогоднішній день ними є:

1. апеляційне та касаційне провадження;

2. перегляд рішень адміністративних судів по окремим категоріям адміністративних справ (перегляд судових рішень Верховним Судом України);

3. провадження або перегляд судових рішень адміністративних судів за нововиявленими обставинами.

Найбільш поширеними формами є апеляційне та касаційне провадження. Адже можливість (право) оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою права особи на судовий захист. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина [230; 231].

Апеляція (від лат. appelatio - звернення, скарга) - має декілька значень. Її можна розглядати як:

- основний спосіб оскарження судових рішень, які не набрали чинності в суді вищої інстанції [7, с. 205];

- оскарження якої-небудь постанови до вищої інстанції, що має право переглянути справу;

- одну з форм оскарження судових рішень до суду вищої (апеляційної) інстанції;

- звернення за підтримкою до якої-небудь авторитетної інстанції (організації, окремих осіб), до громадської думки;

- звернення з промовою [8, с. 270].

У науково-практичному коментарі до Кодексу адміністративного судочинства України апеляційне провадження визначається як нормативно врегульований комплекс взаємопов’язаних і взаємообумовлених процесуальних дій з перегляду адміністративної справи та судових рішень судів першої інстанції за апеляційними скаргами правомочних осіб щодо оцінки доказів і встановлених фактів у справі чи застосування матеріального та процесуального права [62, с. 139]. Перегляд рішень у такому порядку створює умови щодо однакового застосування судами законів при вирішенні адміністративних справ шляхом виправлення помилок судів першої інстанції, забезпечення правильного застосування норм чинного законодавства і тим самим запобігає помилковому застосуванню норм права судами першої інстанції, а також порушенням громадянами, організаціями, посадовими і службовими особами [173, с. 105].

За статистичними даними у 2016 році апеляційні адміністративні суди розглянули 75579 справ і матеріалів, або 86% справ і матеріалів, що перебували на розгляді проти 91 553 справ і матеріалів у 2015 році. Серед цих справ і матеріалів переважають справи за апеляційними скаргами.

по-перше, позитивний аспект вбачається у тому, що якість та законність рішень, які приймаються адміністративними судами першої інстанції виходить на новий рівень - рішення судових органів є компетентними і правомірними, такими що слідують духу і букві закону;

по-друге, а це є негативний аспект - окремі території нашої держави на сьогоднішній день є окупованими, тому простежити дійсний стан справ та взаємодію фізичних та юридичних осіб з органами державної влади, та, відповідно, з адміністративними судами не можливо. Але, в будь-якому випадку, маємо статистичний збір інформації по всіх регіонах, а тому оперуємо тими даними, які наводять у офіційних джерелах інформації.

Отже, право на апеляційне оскарження має кожна особа, щодо прав, свобод, інтересів та обов’язків якої суд вирішив питання. Таке право мають:

1) сторони (позивач, відповідач) і треті особи;

2) особи, які не брали участі у справі, але суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та обов’язки. (У разі, коли такі особи подають скаргу на судове рішення, яке вже переглянуте в апеляційному порядку, дії суду законом чітко не визначені (відкривати апеляційне провадження чи відмовляти у його відкритті) з огляду на те, що за змістом статті 211 КАС України ці ж особи можуть оскаржити судові рішення до касаційного суду лише після їх апеляційного перегляду. Вивчення судових справ показало, що в судовій практиці Вищого адміністративного суду такі випадки відсутні, що унеможливлює проведення аналізу практики застосування судами норм ч. 1 статті 185 КАС України) [147].

У переважній більшості випадків оскаржувати судове рішення буде особа, яка бере участь у справі, якщо результат розгляду її не влаштовує. Однак можливі ситуації, коли судове рішення безпосередньо стосується інтересів іншої особи, яка не брала участі у справі.

Це ж право мають свідок, експерт, спеціаліст, перекладач щодо ухвали суду, якою визначено судові витрати, пов’язані з їх залученням (ч. 2 статті 98 КАСУ). Процесуальні ухвали можуть стосуватися інтересів й інших осіб, окрім тих, що беруть участь у справі, при вирішенні питань, пов’язаних із забезпеченням доказів, забезпеченням адміністративного позову, зверненням судового рішення до виконання, тому й такі особи наділені правом на оскарження судового рішення у частині, що стосується їхніх інтересів [147, с. 264-265].

В свою чергу, мотивом апеляційного оскарження є допущення судом помилки як у питаннях факту (щодо встановлення обставин у справі), так і в питаннях права (у застосуванні норм матеріального та/або процесуального права) [147; 33].

Скарга подається через суд першої інстанції, який виніс рішення, однак адресатом скарги потрібно зазначати відповідний апеляційний суд, який уповноважений переглядати оскаржуване рішення [33]. Апеляційна скарга може бути подана протягом десяти днів з дня:

- проголошення постанови суду, якщо у судовому засіданні було проголошено та складено рішення в повному обсязі, тобто було зачитано та складено його вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини. Окрім того, строк в цьому випадку обчислюється саме з цієї дати за умови присутності позивача на засіданні, під час якого було проголошено постанову;

- отримання копії постанови суду першої інстанції, якщо складення повного тексту постанови було відкладено на певний строк у зв’язку зі складністю адміністративної справи. При цьому суд першої інстанції повинен скласти постанову в повному обсязі протягом п’яти днів з моменту проголошення вступної та резолютивної частин постанови;

- отримання копії постанови суду першої інстанції за умови, що справу було розглянуто в порядку письмового провадження [33].

Відповідно об’єктом перегляду в порядку апеляційного провадження можуть бути як питання факту (правильність оцінки доказів і встановлення фактів), так і питання права (правильність застосування матеріального та процесуального права). Але варто зазначити, що порядок перегляду (оскарження) постанов адміністративних судів відрізняється від оскарження ухвал. Так, залежно від кола питань, вирішених через ухвалений акт, судові рішення поділяються на постанови та ухвали. Де постанова - це письмове рішення суду в адміністративній справі, у якому вирішуються вимоги адміністративного позову (п. 12 ч. 1 статті 3 КАС України), тобто є вирішення судом спору по суті, а ухвалою - є письмове або усне рішення суду в адміністративній справі, яким вирішуються питання, пов’язані з процедурою розгляду адміністративної справи, та інші процесуальні питання (п. 13 ч. 1

статті 3 КАС України). Зокрема варто розрізняти ухвали судів апеляційної та касаційної інстанцій, якими вирішуються питання, пов’язані з процедурою розгляду адміністративної справи, та інші процесуальні питання, від ухвал, якими вирішуються вимоги апеляційної чи касаційної скарги. Останні викладаються лише у письмовій формі [213].

Певна особливість існує й для оскарження нормативно-правових актів. У справах апеляційного провадження право оскаржити судове рішення надано лише особам, які брали участь у справі, інакше апеляційний суд був би завалений апеляційними скаргами осіб, які під час провадження у суді першої інстанції не виявили бажання взяти участь у справі і не добивалися результату, який би їх влаштовував [147]. Тому в адміністративній справі щодо оскарження нормативно-правових актів запроваджено обов’язкове розміщення оголошення в офіційному друкованому виданні про відкриття провадження. Це потрібно для того, щоб кожна заінтересована особа могла взяти участь у розгляді справи судом першої інстанції, якщо вона того бажає. Однак якщо така особа не виявила бажання взяти участь у справі, вона втрачає право на апеляційне оскарження незалежно від того, зачіпає чи ні судове рішення її інтереси [147]. Апеляційна скарга такої особи залишається без розгляду (ч. 6 статті 171 КАСУ). Заінтересована особа, яка не брала участі у справі, усе ж може оскаржити судове рішення у такій справі, якщо відповідного оголошення не було зроблено у встановленому порядку [147].

До повноважень апеляційного адміністративного суду, окрім іншого, належить розгляд адміністративних справ в апеляційному порядку відповідно до процесуального закону. Виконання покладеного завдання передбачає оперативне вирішення спорів згідно зі встановленими Кодексом адміністративного судочинства України адекватними процесуальними строками та їх суворе дотримання усіма учасниками судового адміністративного процесу. Варто відмітити, що існування процесуальних строків упорядковує як саму процедуру звернення до суду, так і процесуальний порядок реалізації права на судовий захист у публічно-правових відносинах засобами адміністративного судочинства [136].

Стаття 186 Кодексу адміністративного судочинства України регламентує порядок та строки апеляційного оскарження, додержання яких виступає однією з важливих умов прийняття апеляційної скарги до розгляду апеляційним судом. Зокрема, апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів, а на ухвалу суду - протягом п’яти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом ч. 3 статті 160 КАС України, а також прийняття постанови або ухвали у письмовому провадженні строк на подання апеляційної скарги обчислюється з дня отримання копії такого рішення [136].

Відповідно до п. 4 статті 163 КАС України однією зі складових постанови, яка зазначається в її резолютивній частині, є інформація щодо строку і порядку набрання постановою законної сили та її оскарження. Тобто у разі проголошення вступної та резолютивної частини постанови або ухвали суддя повинен встановити день отримання відповідачем рішення суду першої інстанції та, виходячи з правил обчислення процесуального строку, визначених у чч. 1, 6, 9 статті 103 КАС України, встановити дату початку перебігу строку апеляційного оскарження, останній день такого строку та дату подання (передачі на пошту) позивачем апеляційної скарги [136]. Тому у випадку присутності особи, яка брала участь у справі, у судовому засіданні, під час якого проголошено лише вступну та резолютивну частину та повідомлено час, коли вона може одержати копію судового рішення в повному обсязі, початок перебігу строку на апеляційне оскарження починається з моменту отримання стороною копії повного тексту рішення [136].

При вирішенні питання, що саме вважається підтвердженням початку перебігу строку на апеляційне оскарження в разі направлення судом повідомлення про можливість отримання копії рішення суду у порядку, передбаченому ч. 1 статті 38 КАС України, необхідно врахувати наступне: згідно з ч. 4 статті 167 КАС України, якщо справа розглядається судом за місцезнаходженням суб’єкта владних повноважень, і він не був присутній у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, суд не надсилає копії такого рішення, а лише повідомляє суб’єкту владних повноважень у порядку, передбаченому ч. 1 статті 38 КАС України, про можливість отримання копії судового рішення безпосередньо в суді. Крім того, за приписами абзацу другого ч. 2 статті 186 КАС України, якщо суб’єкта владних повноважень було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то строк на апеляційне оскарження обчислюється з наступного дня після закінчення п’ятиденного строку з моменту отримання суб’єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії рішення суду [136].

Отже, для правильного застосування норми закону у справі, у якій судом першої інстанції проголошено вступну та резолютивну частину рішення у судовому засіданні, обов’язковому врахуванню підлягає обставина стосовно повідомлення судом першої інстанції суб’єкта владних повноважень про можливість отримання його копії безпосередньо в суді та дату такого повідомлення [136].

Аналогічну позицію вказано і в ухвалі Вищого адміністративного суду Україні від 1 червня 2011 р. у справі № 2-а-4211/10/0270 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю промислово-комерційної фірми «ЛАІР» до Державної податкової інспекції у м. Вінниці про скасування рішення про застосування штрафних санкції [136].

Ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 11.02.2011 р. апеляційну скаргу ДПІ у м. Вінниці на постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 06.12.2010 повернуто. Суд апеляційної інстанції, приймаючи зазначене рішення, виходив з того, що, як видно з матеріалів справи, постанова суду прийнята 06.12.2010, повний текст виготовлено - 10.12.2010. Апеляційну скаргу на постанову ВОАС від 06.12.2010 року подано 29.12.2010, про що свідчить штамп суду. Як встановлено з журналу судового засідання від 06.12.2010 представник відповідача брала участь у судовому засіданні 06.12.2010, де було оголошено вступну та резолютивну частини постанови та повідомлено про дату і час виготовлення повного тексту постанови суду 10.12.2010. Враховуючи викладене, десятиденний строк на оскарження постанови суду від 06.12.2010 потрібно рахувати з 10.12.2010, а останнім днем цього строку є 20.12.2010 [270].

Варто уваги, що ухвалою ВАСУ від 01.06.2011 ухвалу ВААС від 11.02.2011 скасовано, а справу направлено до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду скарги ДПІ у місті Вінниці на постанову ВОАС від 06.12.2010 з таких підстав [270].

ВАСУ зазначає, що законодавець в жодному випадку не пов’язує початок перебігу строку апеляційного оскарження з днем повідомлення про дату і час складання повного тексту постанови [270].

Отже, для правильного застосування цієї норми закону у справі, в якій судом першої інстанції проголошено вступну та резолютивну частину постанови, обов’язковому встановленню підлягає обставина щодо повідомлення судом суб’єкта владних повноважень про можливість отримання копії постанови безпосередньо в суді та дати такого повідомлення. У випадку, якщо таке повідомлення здійснено не було, то строк апеляційного оскарження обчислюється у порядку, визначеному абз. 2 ч. 2 ст. 186 КАС України, відповідно до якого початок перебігу строку апеляційного оскарження пов’язується з днем отримання копії постанови [270].

Водночас варто вказати на те, що у разі направлення судом повідомлення про можливість отримання копії рішення суду у порядку, передбаченому ч. 1 статті 38 КАС України, підтвердженням початку перебігу строку на апеляційне оскарження вважається підтвердження отримання такого повідомлення.

Також суд повинен вживати заходів для забезпечення рівності сторін щодо апеляційного оскарження, зокрема коли позивач або відповідач не звертається до суду за отриманням рішення, суд може з власної ініціативи направити таке рішення рекомендованим листом з повідомленням про вручення [136].

Наступний аспект, на якому хотілося більш детально зупинитися полягає у тому, що в окремих випадках апеляційна скарга залишається без руху. Такі правила визначені статтею 108 КАС України зокрема, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 186 КАС України, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом тридцяти днів з моменту отримання ухвали про залишення апеляційної скарги без руху особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строків або вказати інші поважні підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку апеляційного оскарження будуть визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті апеляційного провадження [85].

Незалежно від поважності причини пропуску строку апеляційного оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга прокурора, органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб’єкта владних повноважень подана після спливу одного року з моменту оголошення оскаржуваного судового рішення [85]. Наприклад, ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 23.06.2015 у справі № 2-а- 9904/11/0226 за позовом ОСОБА1 до УПФУ у Тульчинському районі Вінницької області відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою органу Пенсійного фонду України з огляду на те, що оскаржуване судове рішення було прийнято 05.09.2011, а з апеляційною скаргою відповідач - суб’єкт владних повноважень - звернувся лише 11.06.2015, тобто через три роки [270]. Дана обставина підкреслює ще одну особливість апеляційного оскарження рішень адміністративних судів.

При визначенні меж апеляційного перегляду слід брати до уваги ще одне правило, сформульоване у ч. 4 статті 195 КАС, згідно з яким апеляційному суду не дозволяється розглядати позовні вимоги, що не були заявлені у суді першої інстанції. Даний припис має імперативний характер і не може бути порушений за жодних умов [133, с. 132-133].

Окремо хотілося б зупинитися на ухвалах адміністративних судів та особливостях їх перегляду. В даному випадку вдалим є зауваження О.Г. Юшкевич, яка стверджує, що всі ухвали адміністративних судів можна поділити на два основних види:

1) ухвали, спрямовані на вирішення публічно-правового спору по суті;

2) ухвали, спрямовані на вирішення поточних питань щодо розгляду та вирішення публічно-правового спору по суті [305].

Зокрема авторка зазначає, що з оскарженням ухвал, спрямованих на вирішення публічно-правового спору по суті, на практиці не виникає жодних питань, оскільки в положеннях КАС України чітко зазначено, що така ухвала може бути оскаржена у суді апеляційної чи касаційної інстанції. Проте, цього не можна сказати по відношенню до ухвал, спрямованих на вирішення поточних питань щодо розгляду та вирішення публічно-правового спору по суті. Так, в юридичній літературі такий вид ухвал називають «процедурними», тобто вони жодним чином не впливають на результат розгляду та вирішення публічно-правового спору. Оскарження таких «процедурних» ухвал, тобто, ухвал, що не можуть бути оскаржені згідно з процесуальним законодавством, оскільки право на їх оскарження не передбачене відповідними процесуальними кодексами, зокрема КАС України, науковці та практики розглядають як один з різновидів «процесуальних диверсій». Вважається, що оскарження «процедурних» ухвал здійснюється з боку осіб, які недобросовісно користуються своїми процесуальними правами, що затягує розгляд справ по суті понад встановлені чинним законодавством строки. На заваді таким недобросовісним діям сторін (третіх осіб, прокурора), що перешкоджають здійсненню судочинства відповідно до встановлених процесуальних норм та з дотриманням відповідних строків, став Верховний Суд України. Так в своєму листі № 1/3.2 від 17.01.2005 року Верховний Суд України [19] вказав відповідним судам на необхідність відмовляти в прийнятті апеляційних та касаційних скарг на ухвали, які оскарженню не підлягають. З моменту появи цього листа Верховного Суду України відповідно змінився підхід судів до питань прийняття апеляційних (касаційних) скарг на ухвали, які оскарженню не підлягають [305].

Самі вимоги до апеляційної скарги визначені в статті 187 КАС України. Зокрема у ній зазначається, чи бажає особа взяти участь у судовому засіданні суду апеляційної інстанції, чи просить суд розглянути справу за її відсутності. Якщо в апеляційній скарзі наводяться нові докази, які не були надані суду першої інстанції, то у ній зазначається причина, з якої ці докази не були надані. До апеляційної скарги має бути доданий документ (квитанція, платіжне доручення) про сплату судового збору, крім випадків, коли його не належить сплачувати. Відповідно правові засади справляння судового збору, платники, об’єкти та розміри ставок судового збору, порядок звільнення від сплати та повернення судового збору визначаються Законом України «Про судовий збір» [214].

Під час вирішення питання про відкриття провадження у справі суддя- доповідач, серед іншого, повинен перевірити відповідність сплаченої суми судового збору розміру ставок, встановлених Законом. У випадку відсутності документа про сплату судового збору перевірити наявність пільг зі сплати цього платежу, які встановлюються законом [270]. Проте особи, які оскаржують постанови компетентних органів у справах про притягнення до адміністративної відповідальності, згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення, від сплати судового збору не звільняються [270].

Оскільки недотримання апелянтом вимог ч. 6 статті 187 КАС України, а саме ненадання документу про сплату судового збору у встановленому Законом розмірі і порядку, створює перешкоди для відкриття апеляційного провадження, апеляційна скарга судом залишається без руху з наданням особі, яка її подала, строку для усунення виявлених недоліків [270]. Зокрема у судовій практиці Вищого адміністративного суду існує позиція, відповідно до якої позивачі, які звільняються від сплати судового збору за подання позовних заяв, наділені такою пільгою лише щодо звернення до суду з позовними заявами. За подання до суду інших документів, у тому числі апеляційних скарг, вони сплачують судовий збір на загальних підставах. При цьому розмір судового збору за подання апеляційної скарги такою особою обчислюється з суми, яку мав би сплатити позивач у разі, коли б він не звільнявся від сплати цього збору. Проте, необхідно зазначити, що є інша позиція з цього питання, яка полягає в тому, що позивачі, які звільнені від сплати судового збору, при поданні окремих позовів звільняються не лише від сплати судового збору за подання позову, а й за подання апеляційних скарг [270].

Наприклад, ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 24.02.2015 у справі № 2а/0270/430/12 за позовом ОСОБА1 до управління МВС на Одеській залізниці про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення коштів за час вимушеного прогулу ВААС відкрито провадження у справі [270].

Варто зазначити, що позивач в апеляційній скарзі, як на підставу звільнення від сплати судового збору, посилався на п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», відповідно до якого від сплати судового збору звільняються позивачі за подання позовів про стягнення заробітної плати, поновлення на роботі та за іншими вимогами, що випливають із трудових відносин (копія апеляційної скарги додається) [270].

Перевіривши апеляційну скаргу на відповідність її вимогам статті 187 КАС України, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що вказана апеляційна скарга подана з додержанням зазначених вище вимог, та відсутні перешкоди для постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження [270]. Відтак питання судового збору потребує додаткового вивчення та подальшого врегулювання з метою єдиного застосування.

Законодавством України передбачена можливість відмови позивача від адміністративного позову та примирення сторін під час апеляційного провадження. Відмова від адміністративного позову означає, що позивач не підтримує своїх вимог до відповідача і бажає зняти їх з розгляду суду, що, як правило, тягне за собою закриття провадження в адміністративній справі. Позивач може відмовитися від своїх вимог повністю або частково і може це зробити навіть під час апеляційного провадження [148, с. 277-278]. При прийнятті рішення суд за заявою про відмову від позову повинен переконатися в тому, що така відмова не суперечить закону та не порушує чиїх-небудь прав, свобод або інтересів (ч. 4 статті 51, ч. 4 статті 112 КАСУ). Зокрема, відмова від позову суперечитиме закону, якщо заяву про це подав представник позивача, який не має повноважень на вчинення цієї дії. Якщо заяву про відмову від позову подав законний представник, наприклад, неповнолітньої особи, то суд повинен переконатися, що закриттям провадження у справі не буде порушено її прав, свобод чи інтересів [148, с. 277-278].

Наслідки прийняття судом відмови позивача від адміністративного позову визначені статтею 112 КАСУ. У разі прийняття відмови від адміністративного позову суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу про визнання оскарженого судового рішення не чинним і закриття провадження в адміністративній справі (ч. 2 статті 203 КАСУ). У цій ухвалі доцільно відразу вирішити питання про розподіл судових витрат між сторонами відповідно до статті 95 КАСУ. Якщо така відмова є частковою, суд постановляє ухвалу, якою закриває провадження у справі щодо частини позовних вимог. Повторне звернення такого позивача до суду з тотожними позовними вимогами до того самого відповідача і з тих самих підстав відповідно до ч. 3 статті 157 КАСУ не допускається [148, с. 277-278].

Ухвалу суду апеляційної інстанції про закриття провадження в адміністративній справі у зв’язку з відмовою позивача від адміністративного позову може бути оскаржено у касаційному порядку, оскільки вона перешкоджає подальшому провадженню у справі (ч. 2 статті 211 КАСУ). Ухвала суду про неприйняття відмови позивача від адміністративного позову і продовження апеляційного розгляду справи не може бути оскаржена [148, с. 277-278].

Щодо примирення сторін, то воно стосуватися лише прав та обов’язків сторін і предмета адміністративного позову. Умови примирення сторін не повинні суперечити вимогам права і порушувати права, свободи та інтереси інших осіб. Суд не може визнати умови примирення сторін, якщо внаслідок цього будуть порушені норми права або чиї-небудь права, свободи чи інтереси. Якщо у справі беруть участь також треті особи й умови примирення опосередковано стосуються їхніх інтересів, то суд не може визнати умови примирення сторін без згоди на це третіх осіб. Ухвала суду про невизнання умов примирення сторін і продовження апеляційного розгляду справи не може бути оскаржена. Обидві сторони зобов’язані дотримуватися умов примирення. У разі невиконання умов примирення однією зі сторін суд апеляційної інстанції, який закрив провадження у справі, поновлює провадження у справі за клопотанням іншої сторони. З дня поновлення провадження у справі перебіг процесуальних строків продовжується. Провадження у справі продовжується в апеляційній інстанції зі стадії, на якій його було зупинено.

За результатами розгляду й вирішення адміністративної справи апеляційним адміністративним судом (статті 196, 197 КАС України), у межах встановлених процесуальним законом строків (апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом одного місяця з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження, а апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції - протягом п’ятнадцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження (ч. 1 ст. 195-1 КАС України), суд ухвалює рішення (ст. ст. 205-208 КАС України), зміст та вид якого залежить від виду рішення адміністративного суду першої інстанції, котре оскаржується (див. Дод. Б, табл 1).

Додатковою гарантією захисту суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб, держави є касаційне оскарження як спосіб перевірки законності і обґрунтованості судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. Касація (пізньолат. cassatio - відміна, знищення, від латів. (Латинський) quasso - розбиваю, руйную), оскарження або опротестовування до вищестоящого суду судових рішень і вироків, що не вступили в законну силу, і розгляд цим судом справ по скаргах і протестах в цілях перевірки законності і обґрунтованості рішень і вироків [62, с. 149]. Відмінність касаційного від апеляційного провадження полягає у межах перегляду судового рішення. Якщо для апеляції характерними є обставини перегляду питань факту та питань права, то при касаційному перегляді суд вивчає виключно питання права, тобто воно здійснюється виключно з приводу порушення законодавства або неправильного його застосування. До такого висновку дійшов Конституційний Суд України у п. 3. 4. свого рішення у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення термінів «найвищий судовий орган», «вищий судовий орган», «касаційне оскарження», які містяться у ст.ст.125, 129 Конституції України від 11 березня 2010 р. №8-рп вказуючи, що метою касаційного провадження є перевірка правильності юридичної оцінки обставин справи у рішеннях судів першої та апеляційної інстанції [232].

А.Й. Осетинський трактуючи зміст касаційного провадження зазначає, що завдання суду касаційної інстанції не обмежується лише перевіркою законності судових рішень, що набрали чинності та виправленням судових помилок, а полягає ще й у забезпеченні єдності судової практики шляхом однакового та правильного застосування законодавства [170, с. 8]. Досить широке трактування поняттю «касаційне провадження в адміністративному судочинстві» надає А.І. Бітов. Він розуміє дану процедуру як процесуальну гарантію законності рішень і ухвал адміністративного суду першої та апеляційної інстанцій, що набрали законної сили й захисту прав, свобод фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у публічно-правових відносинах, шляхом здійснення перевірки цих актів на предмет правильного застосування норм матеріального й процесуального права [22, с. 10].

Таким чином, суттєвою відмінністю касаційного перегляду від апеляційного є повноваження суду касаційної інстанції. Відповідно судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Вищий адміністративний суд

України. Скарга до нього може бути подана сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, а також особами, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та обов’язки. Проте варто відмітити, що Верховному Суду України також надано повноваження перегляду рішень нижчестоящих судів, що набрали законної сили. Але дуже важливою у цьому напрямку є ремарка Конституційного Суду України, а саме: як касаційна інстанція Верховний Суд України повторно після вищих судів перевіряє рішення судів (статті 39, 47 Закону України «Про судоустрій України», розділ XII-2 Господарського процесуального кодексу України, ч. 2 статті 235 Кодексу адміністративного судочинства України), що не може бути виправдано з точки зору забезпечення права на справедливий розгляд справи упродовж розумного строку.

Крім того, наявність двох касаційних інстанцій для перевірки рішень спеціалізованих судів не відповідає засадам правової визначеності. З огляду на викладене Конституційний Суд України дійшов висновку, що правомірним може бути лише одноразове касаційне оскарження та перегляд рішень судів. Конституційний статус Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції не передбачає наділення його законодавцем повноваженнями касаційної інстанції щодо рішень вищих спеціалізованих судів, які реалізують повноваження касаційної інстанції [232]. Тому Заява про перегляд судових рішень в адміністративних справах Верховним Судом України може бути подана виключно з мотивів:

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;

2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

У зв’язку з цим, окремі дослідники відмежовують правову природу касаційного провадження від касації як такої, зокрема враховуючи наступні

особливості. По-перше, касаційне провадження здійснюється Вищим

адміністративним судом України, а отже, незважаючи на існування повторної касації, є самостійною стадією адміністративного судочинства. По-друге, одним з інститутів адміністративного судочинства є касаційне провадження, що характеризується як сукупність правових положень, які визначають зміст процесуальних дій і документів, здійснюваних під час касаційного перегляду судових рішень та ухвал (передумови касаційного оскарження, зміст касаційної скарги, порядок її подання та порядок її розгляду, прийняття по ній відповідних рішень) [26, с. 36].

Відтак межами повноважень перегляду судом касаційної інстанції є:

1) касаційна скарга, тобто суд повинен з’ясовувати ті порушення норм права чи помилки у правовій оцінці обставин у справі, на які посилається особа, що подала скаргу; однак якщо при такому з’ясуванні буде встановлено порушення норм права, що привели до неправильного вирішення справи, поза межами оскарження, суд касаційної інстанції може вийти за ці межі;

2) позовні вимоги, що були заявлені в суді першої інстанції, тобто суд касаційної інстанції, як і суд апеляційної інстанції, не може розглядати будь- яких нових позовних вимог, водночас відповідно до принципу офіційності, згідно з ч. 2 статті 11 КАСУ, він може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять [147, с. 308].

Тобто, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення лише щодо додержання норм права, а тому він не досліджує доказів, судових дебатів не проводить, і в судовому рішенні не може встановлювати та визнавати доведеними нові обставини та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, адже все це питання факту. Однак він може встановити, що суд першої чи апеляційної інстанції всупереч закону відхилив або врахував той чи інший доказ. Це може стати підставою для скасування судового рішення і направлення справи на новий розгляд до адміністративного суду тієї інстанції, яка першою допустила помилку [147, с. 308].

Але варто звернути увагу на ту обставину, що в процесі касаційного провадження порушується такий принцип судочинства як змагальність сторін, оскільки не ведеться жодних дебатів. Законодавець передбачив лише пояснення сторін. Так, першою дає пояснення особа, яка подала касаційну скаргу. Якщо касаційні скарги подали обидві сторони, першим дає пояснення позивач. За ними пояснення дають особи, які приєдналися до касаційної скарги, а потім - інші особи, які беруть участь у справі. Суд може обмежити тривалість пояснень, встановивши для всіх осіб, які беруть участь у справі, рівний проміжок часу, про що оголошується на початку судового засідання [147, с. 308].

Враховуючи викладене можемо говорити про особливості касаційного розгляду у судовому засіданні [147, с. 308]. Ними є:

1) склад суду - касаційний розгляд завжди здійснює колегія у складі не менше п’яти суддів;

2) якщо у судове засідання не прибули особи, які беруть участь у справі та, які були належним чином повідомлених про дату, час і місце касаційного розгляду, - така їх відсутність не перешкоджає розглядові справи;

3) зміст доповіді судді-доповідача полягає у повідомленні в необхідному обсязі про зміст оскаржених судових рішень, касаційної скарги та заперечень на неї;

4) особливий порядок виступу осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень - той, хто ініціював провадження, виступає першим, але ініціатори провадження у першій інстанції та в касаційній інстанції можуть відрізнятися. Особи, які беруть участь у справі, мають право з дозволу головуючого відреагувати репліками на пояснення інших осіб;

5) дослідження доказів та судові дебати не проводяться, зважаючи на межі касаційного перегляду, встановлені статтею 220 КАСУ [147, с. 308] (див. Дод. Б, табл. 2).

Узагальнюючи викладений матеріал, зазначимо, що перегляд судових рішень адміністративних судів у порядку апеляційного та касаційного провадження має ґрунтуватися на однакових засадах - принципах реалізації, де змістом апеляційної інстанції є перегляд судового рішення щодо правильності з’ясування обставин і застосування норм права судом першої інстанції. Прийняте рішення апеляційної інстанції щодо встановлених фактів має бути остаточним. Відповідно касаційна інстанція повинна переглядати судові рішення першої та апеляційної інстанцій лише щодо правильності застосування норм права. Вона також має забезпечувати однакове застосування права судами відповідної юрисдикції. Як крайній захід, у випадку неоднакового застосування права судами касаційної інстанції та в деяких інших виняткових випадках, визначених законом, правосудність судових рішень має гарантуватися найвищим судовим органом в системі судів загальної юрисдикції - Верховним Судом України [212]. Зокрема, касаційному оскарженню підлягають усі ухвали суду першої інстанції, переглянуті в апеляційному порядку, а також ухвали суду апеляційної інстанції, крім тих, щодо яких Кодексом адміністративного судочинства України встановлено неможливість касаційного перегляду. Наприклад, є остаточними і не підлягають касаційному оскарженню ухвали суду апеляційної інстанції щодо перегляду постанови, прийнятої у скороченому провадженні. В той же самий час стаття 183-3 КАС України не визначає випадків, за яких ухвала суду першої інстанції, що була переглянута в апеляційному порядку, або ухвала суду апеляційної інстанції є остаточною і не підлягає касаційному оскарженню. Відтак, враховуючи ч. 2 статті 211 КАС України, будь-які ухвали суду апеляційної інстанції, а також ухвали суду першої інстанції після їх апеляційного перегляду повинні переглядатися в касаційному порядку в тому разі, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. Відповідно апеляційні адміністративні суди не повинні зазначати у своєму рішенні про те, що постановлені ними ухвали, які перешкоджають подальшому провадженню у справі, є остаточними і не підлягають оскарженню [303].

Відтак, перегляд судових рішень адміністративними судами в порядку апеляційного та касаційного провадження потребує нормативного узгодження,

зокрема, має бути вироблена єдина державна концепція перегляду судових рішень, положення якої визначатимуть єдиний (типовий) для всіх судів порядок апеляційного та касаційного провадження, з метою правильного застосування норм чинного законодавства в сфері реалізації та здійснення судової влади в Україні, а також з метою гарантування конституційного права особи на оскарження та перегляд судових рішень, про що мова піде в подальших розділах дисертаційного дослідження.

2.2.