<<
>>

3.2. Напрямки вдосконалення правового статусу відповідача на факультативних стадіях перегляду рішень у справ про адміністративні правопорушення адміністративними судами

Як було зазначено у попередньому підрозділі представленого дослідження, що поряд з обов’язковими стадіями адміністративного процесу виділяють стадії, що мають необов’язковий (факультативний) характер.

При цьому, як справедливо було зазначено, що необов’язкові (факультативні) стадії адміністративного процесу, в тому числі під час перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення адміністративними судами, на відмінну від обов’ язкових стадій, виникають виключно за волевиявленням учасників такого процесу й за відсутності такого волевиявлення взагалі можуть і не виникнути. Вищенаведені стадії адміністративного процесу здійснюються лише у випадках необхідності, обумовленої обставинами конкретної справи [9, с. 57].

Так, до необов’язкових стадій адміністративного процесу слід віднести наступні:

- апеляційне оскарження рішень адміністративних судів (апеляційне провадження);

- касаційне оскарження рішень адміністративних судів (касаційне провадження);

- перегляд судових рішень адміністративних судів за нововиявленими обставинами (провадження за нововиявленими обставинами);

- перегляд судових рішень адміністративних судів Верховним Судом України;

- виконання судових рішень адміністративних судів (виконавче провадження).

У контексті досліджуваного питання варто зауважити, що як ми зазначали раніше, такі необов’язкові стадії адміністративного процесу як апеляційне та касаційне оскарження рішень адміністративних судів не можуть бути застосовані під час перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення, в зв’язку із тим, що відповідно до ст. 171-2 рішення адміністративних судів у вищенаведеній категорії адміністративних справ є остаточним та оскарженню не підлягає. У зв’язку із вищенаведеним нами було запропоновано законодавчі зміни в частині включення хоча б стадії апеляційного оскарження судових рішень адміністративних судів у вищенаведеній категорій адміністративних справ.

Безумовно, це слугувало б й вдосконаленню реалізації правового статусу відповідача під час перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення на факультативних стадіях адміністративного процесу. Зокрема, до його повноважень (що, як ми зазначали раніше є складовою частиною правового статусу) було б включено:

- право на апеляційне оскарження;

- право подати заперечення проти апеляційної скарги;

- право приєднатися до апеляційної скарги;

- право доповнити, змінити та відкликати чи відмовитись від апеляційної скарги;

- право на примирення під час апеляційного провадження.

Окрім вищенаведеного також слід звернути увагу на таку факультативну стадію адміністративного процесу, як виконання судових рішень адміністративних судів (виконавче провадження). Дійсно,

вищезазначена стадія класично відноситься до необов’язкових стадій юридичного процесу, в тому числі й адміністративного. Разом із тим, як справедливо було зауважено, що зважаючи на те, що виконання судових рішень, у тому числі в адміністративних справах з перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення адміністративними судами, покладається на орган виконавчої влади - Державну виконавчу службу Міністерства юстиції України, є формою реалізації виконавчої влади, то, відповідно, неприйнятною слід відзначити точку зору про визнання цього провадження класичною стадією адміністративного процесу [9, с. 59]. Так, відповідно до ст. 1 Закону України “Про державну виконавчу службу” від 24 березня 1998 року Державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України та здійснює виконання рішень судів, третейських судів та інших органів, а також посадових осіб відповідно до законів України [158]. При цьому, згідно із Положенням “Про Державну виконавчу службу України”, що затверджено Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 385/2011 Державна виконавча служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції України, входить до системи органів виконавчої влади та забезпечує реалізацію державної політики в сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) відповідно до законів.

Основними завданнями Державної виконавчої служби України є:

- реалізація державної політики в сфері організації примусового виконання рішень;

- внесення пропозицій щодо формування державної політики в сфері виконання рішень;

- забезпечення своєчасного, повного та неупередженого виконання рішень у порядку, встановленому законодавством;

- здійснення освітньо-роз’яснювальної роботи з питань виконання рішень [159].

Окрім цього варто зазначити, що одним з основних нормативно- правових актів, що визначає умови та порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі їх невиконання в добровільному порядку є Закон України “Про виконавче провадження” від 21 квітня 1999 року. Так, відповідно до ст. 1 вищенаведеного нормативно-правового акта виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у законодавстві, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та в спосіб, визначених законодавством, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до законодавства, а також рішеннями, що підлягають примусовому виконанню [160]. Окрім цього слід зазначити, що на виконання Закону України “Про виконавче провадження” було прийнято Інструкцію про проведення виконавчих дій, що затверджена наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року № 74/5. Так, вищенаведена Інструкція визначає умови та порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до Закону, інших нормативно-правових актів підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку [161].

Отже, виконання судових рішень адміністративних судів в основному, за деякими випадками, залишається поза регулюючим впливом норм адміністративного процесуального права, закріплених у КАС України.

Це абсолютно самостійний вид провадження, урегульований адміністративно- процедурними нормами, який входить до структури адміністративного права [9, с. 59]. Якщо ж вести мову про ту частину виконавчого провадження, що врегульовано положеннями КАС України, то даному питанню присвячено Розділ V “Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень в адміністративних справах” КАС України. Зокрема, вищенаведеними процесуальними положеннями регламентовано [8]:

- порядок виконання судових рішень в адміністративних справах (ст. 257 КАС України);

- звернення судових рішень в адміністративних справах до примусового виконання (ст. 258 КАС України);

- оформлення виконавчого листа, виправлення помилки в ньому та визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню (ст. 259 КАС України);

- видача дубліката виконавчого листа (ст. 260 КАС України);

- поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого листа до виконання (ст. 261 КАС України);

- примирення сторін у процесі виконання (ст. 262 КАС України);

- відстрочення та розстрочення виконання, зміна чи встановлення способу та порядку виконання судового рішення (ст. 263 КАС України);

- заміна сторони виконавчого провадження (ст. 264 КАС України);

- поворот виконання судових рішень (ст. 265 КАС України);

- особливості повороту виконання в окремих категоріях адміністративних справ (ст. 266 КАС України).

Таким чином, такі факультативні стадії адміністративного процесу як апеляційне та касаційне оскарження рішень адміністративних судів не можуть бути проведенні щодо провадження з перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення адміністративними судами, в зв’язку із законодавчими обмеженнями. У свою чергу, виконання рішень адміністративних судів (виконавче провадження), в тому числі у вищенаведеній категорії адміністративних справ, взагалі не варто визнавати окремою необов’язковою стадією адміністративного процесу, в зв’язку із тим, що її здійснення покладено на органи виконавчої влади - Державну виконавчу службу України.

На підставі вищенаведеного можна дійти висновку, що до необов’ язкових стадій перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення адміністративними судами слід віднести перегляд рішень у вищенаведений категорії адміністративних справ за нововиявленими обставинами, а також їх перегляд Верховним Судом України. Отже, розглянемо особливості реалізації правого статусу відповідача під час перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення адміністративними судами в рамках вищенаведених необов’язкових стадій адміністративного процесу.

Відповідно до ст. 235 КАС України Верховний Суд України переглядає судові рішення в адміністративних справах виключно з підстав і в порядку встановлених КАС України. При цьому, вищенаведені підставі встановлені в ст. 236 КАС України, відповідно до якої сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають право подати заяву про перегляд судових рішень:

- в адміністративних справах після їх перегляду в касаційному порядку;

- Вищого адміністративного суду України в справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України [8].

Таким чином, на підставі вищенаведеного можна дійти висновку, що судові рішення в адміністративних справах з оскарження рішень у справах про адміністративні правопорушення не можуть бути переглянуті Верховним Судом України, так як, по-перше, по них не може бути взагалі ініційовано касаційне оскарження, по-друге, так як вони не відносять до зазначеній в ч. 1 ст. 236 КАС України категорії адміністративних справ. Разом з тим слід звернути на положення ч. 2 ст. 236 та п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС України [8], з аналізу яких можна дійти висновку, що заява про перегляд судових рішень у справах з оскарження рішень у справах про адміністративні правопорушення все ж такі може бути подана до Верховного Суду України з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

При цьому дане право є конституційним. Так, відповідно до ч. 4 ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна [6]. У зв’язку із тим, що останнім національним засобом правового захисту в адміністративних справах з перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення адміністративними судами буде розгляд вищенаведеної категорії справ судом першої (й останньої) інстанції, особи, які брали участь, в тому числі й відповідач, в таких справах мають право звернутися до Верховного Суду України з заявою про перегляд рішень у наведеної категорії адміністративних справ.

У контексті досліджуваного питання варто зазначити, що міжнародними судовими установами, юрисдикція яких визнана Україною, є:

- Європейський суд з прав людини, який призначений розглядати індивідуальні скарги громадян та неурядових організацій проти держав- учасників, які порушили їх права;

- Міжнародний суд Організації Об’єднаних Націй;

- Економічний суд Співдружності Незалежних Держав.

При цьому варто зазначити, що дві останні судові установи вищенаведеного переліку міжнародних судових установ, юрисдикція яких визнана Україною, розглядають спори між державами як суб’єктами міжнародного публічного права [143, с. 447], а отже, інтересу в контексті досліджуваного питання для нас не представляють. Отже, проаналізуємо особливості, що характерні для перегляду судових рішень Верховним Судом України у справах щодо оскарження рішень у справах про адміністративні правопорушення.

Так, відповідно до ст. 239-1 КАС України заява про перегляд судових рішень з вищенаведеної підстави подається до Верховного Суду України через Вищий адміністративний суд України. При цьому, згідно із ст. 240 КАС України Вищий адміністративний суд України вирішує питання про допуск вищенаведеної заяви до провадження Верховним Судом України. Так, вирішення питання про допуск справи до провадження здійснюється колегією в складі п’яти суддів Вищого адміністративного суду України, яка формується без участі суддів, що прийняли рішення, яке оскаржується. Про допуск справи до провадження або відмову в такому допуску Вищий адміністративний суд України протягом п’ятнадцяти днів з дня надходження заяви постановляє ухвалу [8]. У цьому контексті слід зазначити, що наведене законодавче положення було запроваджено до КАС України із прийняттям

Закону України “Про судоустрій і статус суддів” [147], що викликало цілком справедливі зауваження зі сторони суддів. Зокрема, тодішнім Головою Верховного Суду України було направлено лист Президенту України, в якому він зауважував, що вищенаведені законодавчі зміни передбачають, що вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України здійснюється колегією в складі п’яти суддів відповідного вищого спеціалізованого суду. Таким чином, Верховний Суд України позбавляється процесуальних можливостей виконувати свою конституційну функцію, перегляду рішень нижчих судів (у тому числі абсолютної більшості рішень вищих судів), взагалі перестає бути судовим органом. Такий підхід фактично передбачає визначення компетенції Верховного Суду України як судового органу щодо розгляду справ не законом, а судовим органом нижчого рівня. Крім того, це означає штучне вивершення вищих спеціалізованих судів над Верховним Судом України, що вочевидь не відповідає Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права на розгляд справи безстороннім судом, права на суд, встановлений законом [166]. Отже, на нашу думку, цілком виправданим буде встановлення процесуального правила стосовно того, що заява про перегляд судових рішень повинна подаватися безпосередньо до Верховного Суду України, який би й вирішував питання про відкриття провадження по такій заяві. Вищенаведене правило необхідно запровадити шляхом внесення відповідних законодавчих змін як до Закону України “Про судоустрій і статус суддів” та і до КАС України.

Досліджуючи таку необов’язкову стадію адміністративного процесу щодо оскарження рішень у справах про адміністративні правопорушення адміністративними судами, як перегляд рішень у наведеній категорій адміністративних справ за нововиявленими обставинами варто зазначити, що під останніми слід розуміти факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення прав і обов’язків осіб, які беруть участь у справі, а тому їх треба чітко відрізняти від доказів, цільове призначення яких обмежується встановленням таких юридичних фактів [163, 235; 162, с. 66]. У своєму дослідженні, що присвячено проблематиці перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами, І. В. Бондар звертає увагу на те, що нововиявлені обставини - це факти об’єктивної дійсності, що належать до предмету доказування в судовій справі та які залишились невідомими як суду так учасникам процесу при вирішенні справи. Ці факти достовірно встановлені особливим процесуальним способом та їхня наявність підкреслює неправосудність судових актів, що набрали законної сили. При цьому підставою для перегляду можуть бути виключно нововиявлені обставини, а не ті, що встановлюються під час розгляду справи при дослідженні доказів. Отже, підсумовує вчена, нововиявлені обставини це факти об’єктивної дійсності, що належать до предмету доказування в справі й які залишились невідомими як суду так й учасникам процесу при вирішенні справи. Ці факти достовірно встановлені особливим процесуальним способом та їхня наявність підкреслює неправосудність судових актів, що набрали законної сили. Можна повністю погодитись із висновком автора про те, що підставою для перегляду можуть бути виключно нововиявлені обставини, а не ті, що встановлюються під час розгляду справи при дослідженні доказів [164, с. 34, 131]. Як зазначає авторський колектив навчального посібнику “Адміністративний процес України”, що нововиявлені обставини - це існуючи в момент розгляду справи та суттєво значимі для її вирішення юридичні факти, які не були та не могли бути відомі ні заявникові, ні суду [9, с. 448].

Говорячи про нормативно-правове врегулювання стадії перегляду рішень адміністративних судів за нововиявленими обставинами, в тому числі в адміністративних справах з перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення, варто зазначити, що вищенаведена стадія отримала своє законодавче закріплення в Главі 4 “Провадження за нововиявленими обставинами” Розділу IV “Перегляд судових рішень” КАС України. Так, відповідно до ст. 245 вищенаведеного нормативно-правового акта постанова або ухвала суду, що набрала законної сили, може бути переглянута в зв’язку з нововиявленими обставинами. При цьому підставами для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами є [8]:

1) істотні для справи обставини, що не були та не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи. Під вищенаведеними обставинами слід розуміти юридичні факти, які повинні об’єктивно існувати на час розгляду справи й ухвалення по ній відповідної постанови або ухвали, однак їх не слід плутати з новими доказами. При цьому питання про те, які обставини можна вважати істотними, є оціночним, вирішується в кожному конкретному випадку, виходячи з фактичних обставин, однак критерієм їх віднесення до цієї групи є спроможність вплинути на кінцевий результат вирішення справи таким чином, щоб результат був інший, ніж у рішенні, що набрало законної сили [87, с. 574].

2) встановлення вироком суду, що набрав законної сили, завідомо

неправдивих показань свідка, завідомо неправильного висновку експерта, завідомо неправильного перекладу, фальшивості документів або речових доказів, що потягли за собою ухвалення незаконного або необґрунтованого рішення. Вищенаведені обставини, на відмінну від попередніх мають свою особливість - вони повинні бути одержані із зазначених в законі джерел: показань свідків, висновків експертів, зроблених перекладів, підроблених документів або речових доказів, бути єдиними для підтвердження істотного для справи факту, спричинити постановлення незаконного або

необґрунтованого рішення та встановленими вироком суду, що набрав законної сили. При цьому при вирішенні питання про перегляд суд повинен переконатися, що встановлені вироком суду обставини вплинули на правильність ухваленого рішення адміністративного суду з конкретної адміністративної справи. Тому не може бути підставою для перегляду судового рішення в зв’язку з нововиявленими обставинами встановлений вироком суду факт недостовірності того чи іншого доказового матеріалу, якщо юридичні факти, які були покладені в основу рішення з адміністративної справи підтверджуються іншими достовірними матеріалами [143, с. 473].

3) встановлення вироком суду, що набрав законної сили, вини судді у вчиненні злочину, внаслідок якого було ухвалено незаконне або необгрунтоване рішення. Так само як і попередня група нововиявлених обставин, наведена вище має чітко визначене джерело їх отримання - вирок суду. При цьому, факт існування вищенаведених обставин повинен мати зв’язок із адміністративною справою, рішення в якої слід переглянути.

4) скасування судового рішення, яке стало підставою для прийняття постанови чи постановлення ухвали, що належить переглянути. У даному випадку мова йде про преюдиціальні факти, на яких спиралось судове рішення в адміністративній справі, яке необхідно переглянути. Так, відповідно до ст. 72 (підстави для звільнення від доказування ) КАС України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду в справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов’язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою [8].

5) встановлення Конституційним Судом України неконституційності закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконано. Так, відповідно до ст. 13 Закону України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 року Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо:

- конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

- відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;

- додержання конституційної процедури розслідування та розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених Конституцією України;

- офіційного тлумачення Конституції та законів України;

- відповідності проекту закону про внесення змін до Конституції України вимогам Конституції України;

- порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України [165].

У контексті досліджуваного питання варто зазначити, що вищенаведений законодавчо закріплений перелік нововиявлених обставин, в тому числі в справах з перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення, є вичерпним і розширенню не підлягає.

Відповідно до ст. 246 КАС України особи, які брали участь у справі, а також особи, які не брали участі в справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов’язки, мають право подати заяву про перегляд судового рішення суду будь-якої інстанції, яке набрало законної сили, за нововиявленими обставинами [8]. Таким чином, можна стверджувати, що процесуальне законодавство не обмежує коло осіб, які мають звернутися за переглядом рішень адміністративних судів за нововиявленими обставинами, а отже, із заявою про такий перегляд може звернутися й відповідач в адміністративних справах з перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення адміністративними судами. При цьому, згідно із ч. 1 ст. 247 КАС України, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами може бути подано протягом одного місяця після того, як особа, яка звертається до суду, дізналася або могла дізнатися про ці обставини. Варто зазначити, що заява про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами у разі встановлення вироком суду, що набрав законної сили, вини судді у вчиненні злочину, внаслідок якого було ухвалено незаконне або необгрунтоване рішення, подається до адміністративного суду тієї інстанції, суддею якого він був [8].

З аналізу процесуального законодавства (ст. 251-253 КАС України) можна дійти висновку, що особливостями реалізації правового статусу відповідача під час здійснення перегляду рішень адміністративних судів за нововиявленими обставинами в адміністративних справах щодо оскарження рішень у справах про адміністративні правопорушення, є наступні. Так, відповідач може відмовитись від заяви до початку розгляду справи в судовому засіданні. При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 251 КАС України в разі прийняття відмови від заяви суд закриває провадження за нововиявленими обставинами, про що постановляє ухвалу [8]. У цьому контексті окремо слід звернути увагу на процесуальні наслідки вищенаведеної відмови. Так, з аналізу вищезазначеної норми слідує, що в разі прийняття відмови від заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами інші особи, які брали участь у справі, можуть вимагати компенсації особою, яка її подала, судових витрат, понесених ними під час перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами. При цьому особа, яка відмовилася від заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, не може повторно звертатися до суду із такою ж заявою на тих самих підставах [8]. У цьому контексті слід зазначити, що у вищенаведеній процесуальній нормі визначено лише право особи відмовитись від подання заяви про перегляд рішення адміністративного суду лише тільки до початку розгляду справи в судовому засіданні, а також процесуальні дії судді та наслідки такої відмови. Щодо можливості відмовитися від вищенаведеної заяви під час судового розгляду, на окремих його частинах, а також щодо процесуальних дій судді та наслідків такої відмови в законодавстві не зазначено. На нашу думку, така ситуація потребує деяких законодавчих уточнень, а саме в ч. 1 ст. 251 необхідно визначити, що особа може відмовитись від заяви про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами на будь-якій частині даної стадії. Вищенаведене сприяло б вдосконаленню процесуального статусу осіб, які беруть участь у справі, в тому числі відповідача в справах про перегляд судових рішень у справах про адміністративні правопорушення, в частині чіткої законодавчої регламентації обсягу їхніх повноважень на даній стадії.

Окрім вищенаведеного варто зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 252 КАС України заява про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами розглядається судом протягом двох місяців після її надходження за правилами, встановленими КАС України для провадження в суді тієї інстанції, що здійснює перегляд. У цьому контексті слід звернути увагу на те, що, як ми зазначали раніше, адміністративна справа має бути розглянута та вирішена протягом розумного строку, але не більше місяця з дня відкриття провадження в справі [8]. При цьому варто зауважити, що до прийняття Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 7 липня 2010 року [147] загальний строк розгляду адміністративної справи становив два місяці. Після ж прийняття вищенаведеного нормативно-правового акта, з метою якомога скорішого вирішення адміністративних справ, а отже, й поновлення порушених прав, свобод та інтересів фізичних та юридичних осіб, загальний строк розгляду адміністративної справи було скорочено до місяця. На нашу думку, строк перегляду рішень адміністративних судів, в тому числі в адміністративних справах з оскарження рішень у справах про адміністративні правопорушення, шляхом внесення відповідних

законодавчих змін також необхідно скоротити до одного місяця. Вищенаведене є особливо актуальним, так як відповідно до ч. 4 ст. 252 КАС України суд може не досліджувати докази стосовно обставин, що встановлені в судовому рішенні, яке переглядається за нововиявленими обставинами, якщо вони не оспорюються [8], що безумовно позитивним чином впливає на швидкість розгляду та вирішення справи.

Таким чином, в адміністративних справах щодо перегляду рішень у справах про адміністративні правопорушення законодавством передбачено дві необов’язкові стадій - перегляд судових адміністративних рішень за нововиявленими обставинами та, із зазначеними вище обмеженнями, перегляд судових рішень адміністративних судів Верховним Судом. При цьому слід зауважити, що вищенаведені стадії адміністративного процесу мають необов’язковий (факультативний) характер не в силу своєї не значимості, а в силу того, що можуть бути ініційовані тільки в наслідок волевиявлення зацікавленої в проведенні таких стадій особи. Окрім цього слід додати, що внесення до процесуального законодавства запропонованих нами в рамках даного підрозділу законодавчих змін, безумовно не тільки вдосконалить правовий статус відповідача на даних стадіях під час оскарження рішень у справах про адміністративні правопорушення адміністративними судами, а й позитивним чином вплине на забезпечення прав, свобод та законних інтересів всіх суб’єктів адміністративних процесуальних правовідносин.

<< | >>
Источник: КАРМАЗІНА ЛЕСЯ ПЕТРІВНА. ПРАВОВИЙ СТАТУС ВІДПОВІДАЧА ПІД ЧАС ПЕРЕГЛЯДУ РІШЕНЬ У СПРАВАХ ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНИМИ СУДАМИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015. 2015

Еще по теме 3.2. Напрямки вдосконалення правового статусу відповідача на факультативних стадіях перегляду рішень у справ про адміністративні правопорушення адміністративними судами:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -