Місце процесуальної практики Європейського суду з прав людини в адміністративному судочинстві

Адміністративне судочинство в Україні запроваджено в період, коли національна галузь адміністративного права перебуває на етапі реформування, що на сьогодні є злободенною життєвою необхідністю, прямо пов'язаною з євроінтеграційним вибором України.

Одним із напрямків, за яким відбувається адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу, є запровадження європейських стандартів організації та здійснення адміністративного судочинства, зокрема, спрямованих на забезпечення права на справедливий суд. Варто відзначити, що одним з основних джерел, що формують відповідні Європейські стандарти адміністративного судочинства, є не лише європейське законодавство, але й судова практика Європейського Союзу з прав людини (далі - ЄСПЛ). При цьому саме відповідна судова практика закладає фундамент для подальшого розвитку та формування

адміністративно-процесуального законодавства держав-членів

Європейського Союзу та інших європейських держав (у тому числі й України) [49].

Говорячи про європейські стандарти, основоположні принципи, на яких має будуватись й функціонувати судова влада, як правило, виходять із таких стандартів як доступність правосуддя; справедлива судова процедура; незалежність, безсторонність та професіоналізм суддів; юридична визначеність, однаковість судової практики і відкритість судових рішень; ефективність судового захисту; професійна підготовка і дисциплінарна відповідальність суддів; організація суддівського самоврядування тощо.

Аналізуючи їх зміст, можна дійти висновку, що міжнародні (у тому числі європейські) стандарти вимагають:

- забезпечення кожному, хто намагається в судовому порядку захистити свої права та інтереси, реалізацію цього права шляхом утворення розвиненої мережі судів, наближених до населення і наділених повноваженнями розгляду справи у повному обсязі по суті;

- забезпечення розгляду справи незалежним, неупередженим судом, створеним відповідно до закону, у фаховості якого впевнена особа, що звертається до суду за захистом своїх прав та інтересів;

- реалізації права особи на оскарження рішень та перегляд справи вищим судом (у випадках, передбачених внутрішнім законодавством) шляхом утворення мережі судів, наділених повноваженнями перегляду справ в апеляційному порядку;

- відповідної процесуальної процедури розгляду і вирішення спору, що визначається особливістю його предмета.

Нормативно ці стандарти були відображені у вітчизняному законодавстві, і, насамперед, у Конституції України. У ст. 125 Конституції закріплюється, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом [55].

У контексті розгляду проблем здійснення адміністративного судочинства, вважаємо за доцільне зупинитися на значенні практики Європейського суду з прав людини для національного судочинства. Правову основу організації й діяльності ЄСПЛ визначено у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р (далі - Конвенція), яка ратифікована Україною у 1997 р. і є не лише актом міжнародного права, але й частиною національного законодавства України згідно ч. 1 ст. 9 Конституції України. Права та свободи, що містяться у Конвенції, являють собою мінімальні європейські стандарти прав людини, які мають бути в основі діяльності держав-учасниць у галузі дотримання людини. Держави - члени Ради Європи повинні застосовувати ці стандарти в своєму законодавстві та правозастосовній практиці. Водночас за ними залишається свобода вибору засобів застосування цих стандартів.

Конвенція закріплює особисті і частково політичні права і свободи, забезпечуючи усунення їх порушень через ЄСПЛ, якщо такі порушення не вдалося усунути через національні суди. Останній неодноразово наполягав на застосуванні такого принципу: якщо Конвенція є правовою основою, на яку може посилатися заявник, то він повинен це робити в національному суді, або навіть національний суд має звернутися до відповідної норми Конвенції.

Оскільки Україна має дотримуватись зобов’язань, що випливають з її членства в Раді Європи, та у зв’язку з необхідністю ефективного виконання ст. 46 Конвенції (згідно з якою держави-учасниці зобов’язуються виконувати остаточне рішення Європейського суду в будь-якій справі, в якій вони є сторонами), 23 лютого 2006 року було прийнято Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», в якому на законодавчому рівні визначено систему інституційних та процедурних механізмів виконання рішень ЄСПЛ та запобігання новим порушенням Конвенції [27, с. 111].

Слід зазначити , що судова практика ЄСПЛ в основному базується на реалізації принципів Конвенції. Конвенція відзначається високим рівнем абстрактності, насиченістю оціночними поняттями («розумний строк», «достатньо часу й можливостей», «інтереси правосуддя» тощо), внаслідок чого її основний зміст розкривається у відповідній прецедентній практиці ЄСПЛ.

Доречно зауважити, що в Європі, більшість держав якої належить до романо-германської правової системи, питання застосування рішень Суду вирішено наступним чином: практика Європейського Суду з прав людини є своєрідним тлумаченням норм, виділенням суті положень Конвенції, що полегшує безпосереднє її застосування.

Інакше кажучи, справи ЄСПЛ офіційно не вважаються прецедентами, але є єдиним джерелом динамічного тлумачення Конвенції. Неоднорідність поглядів на правову природу рішень Європейського Суду спричинила твердження, що так зване право Суду являє собою дещо середнє між прецедентним правом у його традиційному розумінні та стало сформованою на континенті традицією щодо судової практики як визначеної, однакової, послідовної, усталеної позиції судів з тих чи інших питань правозастосовчої діяльності.

Для України, як держави-учасниці Конвенції, знання та використання таких прецедентів при застосуванні норм останньої є необхідною умовою виконання взятих на себе міжнародно-правових зобов’язань, що з неї випливають. Звідси рішення ЄСПЛ наділяються певними можливостями щодо внутрішньодержавної імплементації Конвенції.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права [112].

Це положення формально легітимізувало для українських суддів можливість прямо посилатися у судовому рішенні на практику ЄСПЛ. Посилання на норми Конвенції та рішення ЄСПЛ з прав людини - це не право суддів, а їх обов’язок.

В п. 12 абз. 3 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 13 від 19.12.2014 «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя» міститься роз’яснення, у відповідності до якого застосування судами Конвенції має здійснюватися з обов’язковим урахуванням практики ЄСПЛ не тільки щодо України, а й щодо інших держав [122].

Що стосується адміністративного судочинства, то застосування практики ЄСПЛ прямо передбачено в Кодексі адміністративного судочинства України (далі - КАСУ). Саме в КАСУ уперше серед усіх процесуальних законів України було згадано про рішення ЄСПЛ.

Так, у ч. 1 і 2 ст. 8 цього Кодексу визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду [46].

Також і в Постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судове рішення в адміністративній справі» від 20 травня 2013 № 7 зазначається, що в мотивувальній частині рішення, винесеного адміністративним судом, можуть також використовуватися посилання на рішення ЄСПЛ. Але, суди мусять мати на увазі, що саме лише посилання в мотивувальній частині на положення законодавства без належного наведення мотивів застосування певних норм права або незастосування інших норм, на які посилається сторона при обґрунтуванні своїх вимог, не може вважатися належною юридичною кваліфікацією [136]. Тобто суди зобов’язані

обґрунтовувати доцільність посилання на рішення ЄСПЛ у кожній конкретній справі.

Ця ж постанова встановлює, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з урахуванням юридичної сили правового акту в ієрархії національного законодавства, що регулює спірні правовідносини, подібні правовідносини (аналогія закону), або за відсутності такого закону - на підставі конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), принципів верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини при дотриманні норм процесуального права.

В деяких роз’ясненнях Вищий адміністративний суд прямо вказує на застосування практики ЄСПЛ по конкретним категоріям справ. Наприклад, розділ 8 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 29.09.2016 № 10 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації» передбачає використання відповідної практики (з посиланнями на конкретні рішення) ЄСПЛ щодо доступу до інформації [133].

Акцент законодавця на важливості застосування при здійсненні правосуддя в адміністративних справах практики Європейського суду цілком слушний і виважений, оскільки адміністративні суди в Україні були створені для захисту прав і свобод людини й громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб у стосунках з органами влади. Саме в публічно-владній сфері вони переважно й нехтуються, порушуються.

Слід зазначити, що проблеми формування єдності системи адміністративного судочинства та приведення його практики у відповідність із рішеннями ЄСПЛ є значною мірою новим напрямом наукового пошуку для вітчизняної адміністративно-правової науки. Низка питань все ще потребують ґрунтовних наукових досліджень, а також вдосконалення реалізація основних процедур на практиці. Зокрема, проблемним є питання щодо дотримання у адміністративному судочинстві принципів, на яких ґрунтується діяльність ЄСПЛ; проблема дотримання «розумних» строків в адміністративному судочинстві; застосування практики ЄСПЛ при винесенні законного та обґрунтованого судового рішення тощо [141, с. 129.].

Можемо погодитись з думкою В. М. Соколова, про те що застосування в адміністративному судочинстві практики ЄСПЛ у деякому сенсі базується на аналогії. Можна сформулювати одне правило, яке випливає із комплексного аналізу принципів верховенства права і принципу законності в адміністративному судочинстві: якщо рішення по адміністративній справі, прийнято на підставі акту законодавства, буде суперечити практиці Європейського суду з прав людини, адміністративний суд повинен вирішити адміністративну справу на підставі аналогії з відповідним рішенням Європейського суду з прав людини. Ця аналогія не є аналогією права чи аналогією закону. В даному випадку було б доцільно вести мову про аналогію правових позицій, обумовлену всезагальною дією принципу верховенства права. Запровадження в адміністративному судочинстві можливості вирішення справ за аналогією є проявом реалізації хоча б на нормативному рівні принципу верховенства права і європейських стандартів адміністративного судочинства [150, с. 55.].

Для застосування Конвенції у адміністративному судочинстві важливо розуміти співвідношення понять «сфера публічно-правових відносин» (п. 1 ст. 2 КАСУ, ст. 17 КАСУ) та «спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру» (стаття 6 Конвенції).

При розгляді справ адміністративні суди застосовують Конвенцію та практику ЄСПЛ, як джерело права. При цьому слід відмітити, що мова йде саме про практику суду з прав людини, а тільки рішення відносно України. Я ми вже відмічали, в законодавстві України відсутні положення, які забороняють застосовувати рішення чи постанови ЄСПЛ, які винесені у справах відносно інших країн.

Оскільки стаття 6 Конвенції відсилає до «цивільних» прав та обов’язків, може з’явитися хибне враження, що гарантії цієї статті поширюються лише на справи, які розглядаються судами за правилами цивільного процесу чи в судах цивільної юрисдикції. Однак це не так. Як свідчить практика ЄСПЛ, формальна кваліфікація права у внутрішньому праві держав-членів чи розгляд справи в суді іншої юрисдикції (наприклад, адміністративної чи господарської) не є перешкодою для визнання заяви прийнятною за статтею 6 Конвенції. Тому варто розглянути, який зміст вкладає ЄСПЛ у поняття «цивільні права та обов’язки».

Передусім, згідно з прецедентною практикою ЄСПЛ, поняття «цивільних прав і обов’язків» не може зводитися виключно до посилань на національне право відповідної держави. У кількох випадках ЄСПЛ вже підтверджував принцип, що це поняття в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції є «автономним», оскільки інше рішення може призвести до результатів, які будуть несумісними з предметом і метою Конвенції.

Для того, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції міг бути застосований в його цивільній частині, необхідна наявність спору щодо «права» як такого, котре визнане у внутрішньому законодавстві, а також щоб спір за своєю суттю стосувався цивільного права.

Оскільки Конвенція є живим документом, який має тлумачитися у світлі сьогоденних реалій, а за роки, що минули з часу прийняття Конвенції, відносини набули очевидного розвитку в багатьох сферах, ЄСПЛ у контексті змінених поглядів у суспільстві на правовий захист, який має надаватися фізичним особам у їхніх стосунках з державою, поширив сферу застосування пункту 1 статті 6 на спори між громадянами та державними органами, зокрема на:

- спори щодо експропріації, скасування дозволу на будівництво, землевідведення та загалом рішення, які порушують право на володіння майном;

- спори щодо дозволу, ліцензії тощо, в т.ч. необхідного для ведення певного виду господарської чи професійної діяльності;

- спори щодо відрахувань в межах програми соціального забезпечення;

- спори між державними службовцями та державою.

Наприклад, у справі «Вілхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії» (Vilho Eskelinen and Others v. Finland) [153] ЄСПЛ переглянув принципи застосовності пункту 1 статті 6 Конвенції до спорів між державними службовцями і державою. Заявниками в цій справі були працівники поліції, які на національному рівні оскаржували відмову компенсувати їм втрату доплати за роботу у віддалених районах в результаті вилучення цієї умови з колективного договору та зміну територіального підпорядкування поліцейської дільниці.

Рішення у цій справі застосовувалося як прецедент, зокрема, у справі «Мітін проти України» (Mitin v. Ukraine) від 11 лютого 2008 р., заява № 38724/02, де заявник - військовий офіцер скаржився на тривалість невиконання рішення військового суду, винесеного на його користь. Ухвалюючи рішення на користь заявника, ЄСПЛ зазначив, що відповідно до рішення Великої палати у справі Вілхо Ескелайнена, стаття 6 Конвенції у «цивільному» аспекті має застосовуватися до всіх спорів, які стосуються державних службовців, якщо національне законодавство не виключає можливість звернення до суду осіб, що обіймають певні посади, чи категорій працівників, про яких йдеться, і таке виключення базується на об’єктивних підставах [154].

Таким чином, поняття «цивільних прав і обов’язків» є автономним в інтерпретації ЄСПЛ і застосовується до широкого спектру прав і обов’язків, які є цивільними за своєю суттю, і зокрема у відносинах, що вирішуються шляхом адміністративного судочинства.

Останнім часом ЄСПЛ ухвалив не один десяток рішень, що торкаються питань адміністративного судочинства, і ця тенденція, очевидно, посилюватиметься. Як відзначають фахівці-практики, фактично на сьогодні адміністративні суди здебільшого працюють «навздогін»: рішення ЄСПЛ застосовуються лише тоді, коли на них посилаються сторони процесу або необхідно виправити помилки, на які власне і вказує відповідне рішення проти України. Така ситуація є не зовсім прийнятною. Робота на випередження повинна полягати в тому, щоб орган, найбільш обізнаний із практикою ЄСПЛ - секретаріат Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, - добирав правові позиції цього Суду, що стосуються адміністративного судочинства, й повідомляв їх Вищому адміністративному суду України. Вищий адміністративний суд, у свою чергу, мав би доводити ці правові позиції до відома решти адміністративних судів. Суди забезпечували б робочий переклад відповідних рішень силами свого апарату, а офіційний переклад для потреб певної судової справи - за допомогою перекладача, призначеного відповідно до КАСУ. Офіційні переклади накопичувалися б на веб-сайті Вищого адміністративного суду України у вільному доступі для всієї системи адміністративних судів, а також публікувалися б у «Віснику Вищого адміністративного суду України» [104].

В цьому контексті, на окрему увагу заслуговує питання щодо офіційного перекладу рішень ЄСПЛ. Визначення видання, яке здійснюватиме переклад та опублікування повних текстів рішень ЄСПЛ, провадиться на конкурсній основі Мін’юстом. Але фактично інститут офіційного перекладу рішень ЄСПЛ передбачено тільки для рішень у справах проти України. Офіційні переклади рішень у справах щодо України друкуються в Офіційному віснику України та публікуються на офіційному веб-сайті Мін’юсту. Але ми вже зауважували, що в національному законодавстві відсутні вимоги стосовно того, що українські суди мають застосовувати рішення ЄСПЛ лише у справах проти України. Водночас переклад рішень ЄСПЛ у справах проти інших держав Мін’юст не забезпечує. У зв’язку з цим суди вимушені звертатися до оригінальних текстів рішень ЄСПЛ. Можливі випадки звернення сторін до перекладачів у разі, якщо сторони, обґрунтовуючи свої вимоги, посилаються на рішення ЄСПЛ. Правильність перекладу в такому разі посвідчується нотаріусом або засвідчується спеціалізованою перекладацькою фірмою.

Але не завжди судді мають змогу перевірити відповідність цього перекладу оригінальному тексту. По суті така практична тенденція хоч і вирішує проблеми з перекладом рішень ЄСПЛ у справах проти інших держав, але певною мірою є сумнівною [33].

Г оворячи про засади змагальності сторін в адміністративному судочинстві, слід відмітити, що поняття рівності сторін та змагальності у судовому процесі виведені ЄСПЛ із принципу верховенства права, який знаходить свій вираз у положеннях ст. 6 Конвенції щодо справедливого судового розгляду.

Дослідники діяльності Європейського Суду зазначають, що він що він не аналізує засаду змагальності судового процесу через призму «активної» чи «пасивної» ролі суду, тобто він не аналізує чи суд самостійно збирає докази у справі за власною ініціативою, чи вирішує справу лише на підставі наданих йому сторонами доказів. Тобто обрання форми судового процесу - це питання національного законодавства. Для Європейського суду з огляду на вимоги Конвенції, важливо щоб сторони реально були наділені рівними і достатніми правами щодо відстоювання своєї позиції [7, с. 45].

Численні рішення ЄСПЛ підкреслюють важливість дотримання судами саме процесуальних норм, прав і гарантій з метою забезпечення права на справедливий судовий розгляд. Тому в основу права на справедливий розгляд, передбачений ст. 6 Конвенції, покладені, перш за все, процесуальні принципи - доступ до суду, змагальність процесу, рівність сторін, публічність судового розгляду, вимоги до змісту судового рішення тощо.

Щодо принципу рівності сторін Європейський суд зазначає, що він поширюється як на справи про цивільні права та обов’язки (в тому числі адміністративні, як було з’ясовано вище), так і на кримінальні справи та вимагає, щоб кожній зі сторін була надана розумна можливість представити свою справу у такий спосіб, що не ставить її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

Принцип змагальності у практиці ЄСПЛ означає, що сторони у кримінальному чи цивільному процесі мають право ознайомлюватися з усіма доказами чи зауваженнями, залученими до справи, коментувати їх.

До інших умов забезпечення змагальності та рівності сторін ЄСПЛ відносить: обов’язок органів досудового слідства повідомляти стороні захисту про всі відомі їм виправдні та обвинувальні докази, які стосуються справи; право особи, що обвинувачується у вчиненні злочину, допитувати свідків обвинувачення або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення як на досудовому слідстві, так і в судових стадіях провадження; право підсудного на оскарження рішення суду у вищому суді; право підсудного на участь у судовому розгляді як у суді першої інстанції, так і при перегляді справи в апеляційному порядку. Дослідники діяльності ЄСПЛ зазначають, що він не аналізує засаду змагальності судового процесу крізь призму «активної» чи «пасивної» ролі суду, тобто він не аналізує, чи суд самостійно збирає докази у справі за власною ініціативою, чи вирішує справу лише на підставі наданих йому сторонами доказів. Для ЄСПЛ з огляду на вимоги Конвенції важливо, щоб сторони реально були наділені рівними і достатніми правами щодо відстоювання своєї позиції [22, с. 203.]

Принцип змагальності процесу в розумінні ЄСПЛ означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (Рішення у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії»(Ruiz-Mateos проти Іспанії) від 23 червня 1993 року, заява № 12952/87, п. 63.) [166, с. 24].

В кожній конкретній справі ЄСПЛ тим чи іншим чином здійснює інтерпретацію принципу змагальності на свій розсуд, розглядаючи його, насамперед, як частину права на справедливий суд, наголошуючи, що ідея справедливого судового розгляду включає основоположне право на змагальні провадження. Для прикладу:

- вимоги, що виникають з права на змагальні провадження фактично є однаковими для цивільних та кримінальних проваджень (Werner v. Austria (Вернер проти Австрії), § 66);

- бажання зекономити час і прискорити провадження не обґрунтовує невиконання такого фундаментального принципу, як право на змагальні провадження (Niderost-Huber v. Switzerland (Нідерьост-Хубер проти Швейцарії), § 30);

- право на змагальні провадження фактично означає можливість сторін

у кримінальному або цивільному слуханні бути обізнаними щодо усіх коментарів з приводу представлених доказів та спостережень, навіть якщо вони представлені незалежним представником національних юридичних послуг, оскільки вони можуть вплинути на рішення суду (McMichael v. the United Kingdom (МакМайкл проти Сполученого Королівства), § 80;

Vermeulen v. Belgium (Вермюлен проти Бельгії), § 33;

- право на змагальні провадження повинно надаватись у задовільних умовах: сторона у справі повинна мати можливість ознайомитись із доказами у суді, і коментувати їх існування, зміст та достовірність у належній формі у встановлений час (Krcmar and Others v. the Czech Republic (Krcmar та інші проти Чеської республіки), § 42; Immeubles Groupe Kosser v. France (Іммебль Груп Коссер проти Франції), § 26);

- сторонам повинна бути надана можливість повідомити будь-які докази, необхідні для успіху скарги (Clinique des Acacias and Others v. France (Клінік дез Акація та інші проти Франції), § 37);

- суд має поважати принцип змагальності проваджень, наприклад, якщо він постановляє, що право на касаційну скаргу було втрачено через неприйнятність, що передбачає і визнання клопотання (Clinique des Acacias and Others v. France (Клінік дез Акація та інші проти Франції) ;

- лише сторони справи вирішують чи відповідають представлені свідком матеріали його коментарям. Довіра сторін суду заснована на знанні того, що у них була можливість висловити погляди щодо кожного документа у справі (у тому числі документи, що суд отримав за своїм клопотанням) (K.S. V. Finland (К. С. проти Фінляндії), § 22; Pellegrini v. Italy (Пеллеґріні проти Італії), § 45) [108].

Слід зазначити, що невід’ємною складовою реалізації принципу змагальності сторін в адміністративному судочинстві є право на перегляд судових рішень Верховним Судом України.

В Україні рішення Європейського суду з прав людини є підставою для порушення касаційного провадження у справі за винятковими обставинами. Це юридично закріплено Цивільним процесуальним та Господарським процесуальним кодексами, Кримінальним процесуальним кодексом, а також Кодексом адміністративного судочинства. Більше того, у п. 3 ст. 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» прямо передбачається можливість: повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; повторного розгляду справи адміністративним органом, тобто без потреби

опосередковувати його рішенням суду [ 173].

Відповідно до ст. 237 КАСУ, однією з підстав подачі заяви про перегляд судових рішень в адміністративних справах може бути встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні даної справи судом.

До вказаної заяви, окрім загального переліку документів, також додається копія рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, або клопотання особи про витребування копії такого рішення в органу, відповідального за координацію виконання рішень міжнародної судової установи, якщо її немає у розпорядженні особи, яка подала заяву.

Слід зазначити, що особливістю розгляду справи про перегляд судового рішення з цієї підстави, є те, що вона розглядається на спільному засіданні всіх судових палат Верховного Суду України. Засідання є

правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу кожної з судових палат Верховного Суду України.

За результатами такого розгляду суд має право винести одне з наступних рішень:

- скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і прийняти нове судове рішення чи змінити судове рішення;

- скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду, який ухвалив оскаржуване судове рішення;

- скасувати судові рішення і закрити провадження у справі або залишити позов без розгляду.

Наявність таких положень в Кодексі адміністративного судочинства України ще раз підтверджує важливість для України рішень Європейського суду з прав людини та сприяє обраному курсу нашої держави на євроінтеграцію.

Ще одним із чинників реалізації принципу змагальності сторін з урахуванням процесуальної практики ЄСПЛ, про який вже йшлося в попередніх розділах нашого дослідження, виступають положення щодо тривалості судового розгляду справи.

Захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень, а отже, і ефективне поновлення у правах не можливі без дотримання встановлених законом строків на відповідну процесуальну дію, зокрема строків розгляду та вирішення справи. Адже останні дисциплінують суб’єктів судочинства, роблять процес динамічним і впорядкованим.

Відповідно до вимог статті 6 Конвенції справи про цивільні права та обов’язки осіб, а також справи про кримінальне обвинувачення мають бути розглянуті у суді впродовж розумного строку.

Розгляд справи впродовж розумного строку є проблемним питанням в багатьох державах. Це в рівній мірі стосується і адміністративних судів. Крім того, хоча це і не випливає з буквального тлумачення пункту 1 статті 6 Конвенції, в окремих державах обов’язковою є досудова стадія розгляду справи відповідним адміністративним органом. Таким чином, відповідність розгляду справи судом зазначеному критерію залежить від тривалості досудової процедури. Саме тому для захисту прав особи доцільним може бути обраховувати строки розгляду з моменту подання скарги до відповідного адміністративного органу. Європейський суд при розгляді скарг про перевищення розумних строків, про які йдеться в статті 6, також враховує строки виконання судового рішення [5, с. 143].

Правило про розгляд справ у розумний строк (але не більше одного місяця) міститься також у ч. 1 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства. Крім того, про розумний строк йдеться також у правилах про підготовку адміністративної справи до розгляду (ч. 2 ст. 110) та проведення попереднього судового засідання (ч. 1 ст. 111).

У Кодексі адміністративного судочинства вперше здійснено спробу на законодавчому рівні визначити поняття розумного строку. Так, згідно з п. 11 ст. 3, розумний строк - це найкоротший строк розгляду і вирішення адміністративної справи, достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту порушених прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах.

Для встановлення розумності строку розгляду конкретної справи у національних судових органах Європейський Суд виробив у своїй практиці кілька взаємопов’язаних критеріїв:

- складність справи;

- поведінка заявника (тобто особи, яка звернулася до Європейського

^Суду⁾;

- поведінка судових та інших державних органів;

- важливість предмету розгляду для заявника [8, с. 8].

Зважаючи на це питання про розумну тривалість судового розгляду необхідно розглядати комплексно враховуючи всі обставини кожної конкретної справи, на що якраз і звертає Європейський Суд.

Наприклад, питання щодо складності справи (як і питання щодо строку, протягом якого справа підлягає вирішенню) має розв’язуватися в її розгляді з огляду на те, які додаткові процесуальні дії необхідно вчинити, щоб отримати докази: призначити експертизу, допитати свідків, одержати висновки спеціалістів тощо. Процедури вчинення цих дій описано в законі, відповідно до якого все, що відбувається в розгляді справи, перебуває під контролем суду. Тож відповідальність за несвоєчасне виконання процесуальних дій покладається на суд. Такий висновок збігається із позицією Європейського суду з прав людини. Приміром, у рішенні в справі «Вергельський проти України» зазначено, що відкладення розгляду справи, призначення і проведення експертизи, участь судді в розгляді інших справ, повернення кримінальної справи прокуророві з метою усунення допущених порушень кримінально-процесуального законодавства самі по собі не суперечать чинному законодавству, але не можуть призводити до порушення права особи на судочинство в розумний строк [157, с. 37].

Слід відзначити, що умовно склавши передбачені в КАСУ строки і додавши до них час на підготовку відповідних документів (наприклад, апеляційної скарги), їх пересилання від одного суду до іншого, ми побачимо, що адміністративний процес повинен тривати не більше 3 -4 місяців. Однак дотримання цих строків скоріше є винятком ніж правилом. Нажаль, звичайним явищем для нашої судової системи є їх порушення. При чому порушення не на дні, а на місяці. Існують випадки, коли справи тільки в першій інстанції розглядають по 6-10 місяців [156, с. 15].

Підсумовуючи вище викладене, можна зазначити, що не випадково основні положення КАС України, прийняті під впливом практики ЄСПЛ, закріплені у ст. 2, яка загалом присвячена завданням адміністративного судочинства.

Враховуючи роль суду в демократичному суспільстві, для суддів адміністративних судів дуже важливо усвідомлювати, що адміністративна юстиція - це не продовження фіскальних та інших функцій суб’єктів владних повноважень. КАС України не лише містить конвенційну термінологію і оперує конвенційними поняттями, а й дає весь необхідний правовий і процесуальний інструментарій для захисту прав людини у демократичному суспільстві [164, с. 171].

Таким чином, застосування практики Європейського суду сприяє утвердженню національного судочинства як такої системи правосуддя, що відповідає міжнародним стандартам щодо захисту прав і свобод людини, зміцнює довіру громадян до судів. У зв’язку з цим не можна не зазначити про особливу нагальність забезпечення вітчизняних суддів систематизованими збірниками офіційно перекладених рішень Європейського суду (у справах як проти України, так і проти інших держав - учасниць Конвенції). Тільки забезпечивши якісне правозастосування на національному рівні, можна скоротити велику кількість заяв, що надходять до Страсбурга від громадян України, підняти на міжнародній арені імідж України як правової держави. Також важливо, щоб рівень професіоналізму і неупередженості правосуддя в нашій державі задовольняв потреби громадянського суспільства.