Межі адміністративно-процесуальних гарантій прав і законних інтересів публічних службовців

У демократичних правових державах сутність публічного управління полягає в тому, що публічні службовці мають якнайповніше забезпечувати права, свободи та законні інтереси невладних фізичних і юридичних осіб.

Уся ця система урівноважується нормами права як загальнообов’язковими правилами поведінки, що встановлені чи санкціоновані державою і за порушення яких передбачено державний примус. Однак установлення норм права, які регулюють адміністративно-правові відносини у сфері внутрішньої організаційної діяльності публічної адміністрації, ще не виключає випадків їх порушення. Щоб не припуститися таких порушень,

слід вживати певних адміністративно-правових заходів щодо захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб [2].

Адміністративно-правовий захист прав особи є надійною гарантією швидкого, ефективного та об’єктивного перетворення загального поняття «захист прав людини» з риторичного на реальне. За визначенням В. Авер’янова, адміністративне право має визначатися як право забезпечення й захисту прав людини [1].

Фізичні та юридичні невладні особи потребують захисту від двох основних джерел небезпеки - суб’єктів владних повноважень та інших осіб, які владних повноважень не мають.

Відповідно до теорії публічного управління, до того часу поки держава й суспільство не будуть з повагою ставитися до публічних службовців, годі чекати на те, що вони не будуть порушувати права і свободи громадян. На наш погляд, існує пряма залежність між таким станом речей стосовно матеріально і морально захищеного публічного службовця і забезпечення ним прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Тим самим проблема адміністративно-процесуальних гарантій прав і законних інтересів публічних службовців стосується не тільки цієї категорії осіб, але й опосередковано впливає на забезпечення прав, свобод і законних інтересів усіх громадян України.

Адміністративному праву належить провідна роль у захисті фізичних та юридичних осіб від незаконних, неправових, неефективних і недоцільних дій суб’єктів публічної адміністрації - адже у взаємовідносинах з цими

суб’єктами найбільш конкретно виявляється адміністративно- правовий статус як громадян, так і юридичних осіб [1].

До форм захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб засобами адміністративного права належать: забезпечення прав і свобод людини і громадянина Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини; провадження за заявами, скаргами та пропозиціями громадян; дисциплінарні провадження в адміністративному праві; запобігання та протидія корупції; захист від порушень з боку суб’єктів владних повноважень у системі адміністративного судочинства; публічний захист прав і свобод фізичних і юридичних осіб засобами громадянського суспільства; захист прав і свобод громадян України в Європейському суді з прав людини [2].

У цьому переліку провідним, на наш погляд, є захист у системі адміністративного судочинства, оскільки лише такий захист є судовим, що здійснюється незалежними суддями.

На думку А. Селіванова, адміністративне судочинство слід визначити як систему принципів та адміністративно-процесуальних норм, які зумовлюють і регламентують порядок розгляду судом справ щодо публічно- правових конфліктів (суперечок), які виникають у сфері адміністративно- правових відносин між суб’єктами права (фізичні та юридичні особи) у сфері здійснення владних управлінських функцій. З цього випливає, що сучасне адміністративне судочинство стало в певному розумінні важливою формою захисту публічних прав та свобод людини і громадянина, а також законних інтересів публічних осіб [118].

Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно- правових відносин від порушень з боку органів державної влади та місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів у здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства,

зокрема на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ [42].

Провідним суб’єктом права в аналізованій нами сфері є публічні службовці. А. Коротких виділяє характерні ознаки публічній служби: вона провадиться уповноваженими особами, яким делеговано управлінські функції; працівники публічної служби приймаються на посаду за спеціальною процедурою на підставі адміністративно-правового акту; їхня робота фінансується за рахунок державного чи місцевого бюджетів, здійснюється на підставі та в межах законодавчо визначених норм; діяльність працівників публічної служби має постійний та професійний характер. Ученим проаналізовано та визначено недоліки законодавчої дефініції поняття «публічна служба», під якою в КАСУ розуміють перелік видів публічної служби та до якої відносять діяльність на державних політичних посадах, професійну діяльність суддів, прокурорів, військову службу, альтернативну (невійськову) службу, дипломатичну службу, іншу державну службу, службу в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

На слушну думку О. Ромазова, поняття «статус публічного службовця» характеризує місце особистості в системі соціальних відносин, її професійну діяльність, самооцінку особистості та оцінку її з боку суспільства. Статус публічного службовця є соціально-професійним, набутим, формалізованим статусом особистості, оскільки він не є природним, а досягається індивідом

на підставі самостійного рішення завдяки власним зусиллям, бажанню, підготовці та вільному вибору [115].

Підставою для отримання статусу публічного службовця є відповідність кандидата встановленим законодавством критеріям, а також проходження формалізованої процедури призначення на посаду в органі державної влади чи місцевого самоврядування. Обіймання посади в органі публічної влади безпосередньо пов’язане з професійною діяльністю службовця, за виконання якої особа отримує грошову винагороду у вигляді заробітної плати. Детермінація статусу публічного службовця в суспільстві відбувається за допомогою комплексу критеріїв, який включає особливий характер професійної діяльності, права та обов’язки, що виникають у зв’язку з набуттям статусу, етичні орієнтири та цінності, необхідний рівень освіти та професійної компетентності, специфічні вимоги та обмеження, відповідальність і санкції, гарантії професійної діяльності, матеріальну винагороду, оцінку з боку суспільства, соціальний престиж та ін. У той же час слід зауважити, що спроби визначення статусної позиції публічних службовців у системі соціальної ієрархії призводять до суперечливих результатів. Так, якщо за ознаками залучення до виконання суспільно важливих функцій та здійснення владних повноважень публічні службовці, безумовно, займають провідні позиції в соціальній структурі суспільства, то соціальний престиж статусу, матеріальне забезпечення та соціальні гарантії перебувають на досить низькому рівні [115].

Виходячи з вищевикладеного, ми вважаємо, що до публічних службовців належать державні службовці в широкому розумінні (зокрема військовослужбовці, поліцейські, працівники інших мілітаризованих структур) і посадові особи органів місцевого самоврядування.

Важливим для розуміння гарантій прав і законних інтересів публічних службовців є аналіз двох основних типів правового регулювання, оскільки саме від них безпосередньо залежить зміст і сутність правомірних дій публічних службовців. Перший тип правового регулювання використовується громадянами, які не мають будь-якого публічного статусу, не є посадовими чи службовими особами. Так, ст. 23 Конституції України визначила: «Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості». Друга формула правового регулювання звучить інакше: «заборонено все крім того, що прямо дозволено законом». Цей тип називається звільненням від заборони, або спеціальним, дозволом. Це означає, що учасник правових відносин може здійснити тільки дії, прямо дозволені законом, а всі інші дії заборонено. Формулюється конкретне звільнення від заборони, тобто робиться виняток із загальної заборони. Якщо за першою формулою в особи є можливість вибору з усіх дозволених законом видів поведінки, то за другою правове регулювання здійснюється для чіткого впорядкування суспільних відносин, в яких реалізуються загальні інтереси, для здійснення державного управління, утілення принципів законності, застосування заходів державного примусу, юридичної відповідальності. Другий тип правового регулювання є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, посадових і службових осіб [126].

При цьому, по-перше, суб’єкти владних повноважень зобов’язані під час здійснення правового регулювання діяти, суворо дотримуючись принципу законності, тобто виключно відповідно до другого типу правового регулювання «заборонено все крім того, що прямо дозволено законом», що відбито у ст.

того, що прямо заборонено в законі», що є закріпленим зокрема у ст. 23 Конституції України: «Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості» [126].

Відповідно підстави визначення меж їх правової поведінки, відмежування її від протиправної та підстав притягнення публічних службовців до адміністративної відповідальності здійснюється на основі другого типу правового регулювання публічним службовцям «заборонено здійснювати все крім того, що прямо дозволено законом». Публічні службовці зобов’язані під час здійснення правового регулювання суворо дотримуватися принципу законності, що відбито у ст. 6 Конституції України: «Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України» та ст. 19 : «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».

Більше того, можна зазначити, що юридична відповідальність публічних службовців може бути правовою та політичною. Це не означає, що політична відповідальність є протизаконною. Люстрація, заборона певним особам не за фактом доведення вини, а за фактом попередньої професійної діяльності чи входження до складу певних політичних партій займати певні посади, здійснюється відповідно до законів, прийнятих Верховною Радою України. Однак чи може оцінити тільки суд правомірність таких дій і відповідність їх Конституції України та європейським цінностям у сфері публічного адміністрування?

Іншими словами, незалежно від того, до якого виду (правового чи політичного) юридичної відповідальності притягнуто публічного службовця, ця проблема є предметом нашого дослідження щодо забезпечення

адміністративно-процесуальних гарантій прав і законних інтересів публічних службовців.

У загальному форматі, з погляду теорії держави, Л. Наливайченко визначила, що гарантії державного устрою становить система загальних умов і спеціальних (нормативно-правових та організаційно-правових) засобів, що забезпечують існування та дієвість інститутів державного устрою. До таких гарантій учений відносить ознаку державного ладу (формальна визначеність; системність; цілеспрямованість; процесуальність; матеріальність; постійний характер дії гарантій та детермінованість повноважень суб’єктів державного устрою; ефективність; адекватність гарантій (зорієнтованість на реальний рівень розвитку суспільних відносин).

Професором Л. Наливайченко гарантії державного ладу класифіковано за такими критеріями: залежно від змісту та виду суспільної діяльності - загальні та спеціальні (юридичні) гарантії. Загальні гарантії за сферами державного устрою поділено на економічні, політичні, соціальні, ідеологічні та культурні. Спеціальні (юридичні) гарантії за способом забезпечення поділено на дві групи: нормативно-правові та організаційно-правові гарантії. Нормативно-правові гарантії державного устрою за змістом регулювального впливу поділяються на матеріальні та процесуальні; за формою об’єктивації - на конституційні та галузеві гарантії. Організаційно-правові гарантії державного устрою класифіковано за такими критеріями: за способом створення гарантів - державні та недержавні; залежно від сфери дії - внутрішньодержавні й міжнародні; за характером діяльності - органи-гаранти загальної компетенції та органи-гаранти спеціальної компетенції; за територією поширення компетенції органів-гарантів - загальнодержавні та місцеві; за функціональним призначенням - організаційно-політичні, організаційно-економічні, організаційно-соціальні, організаційно-культурні та організаційно-ідеологічні [69].

Таким чином, адміністративно-процесуальні гарантії прав і законних інтересів публічних службовців базуються на загальному форматі гарантії державного устрою як системи загальних умов і спеціальних (нормативно-правових та організаційно-правових) засобів, що забезпечують існування та дієвість інститутів публічної служби. До ознак таких гарантій належать формальна визначеність, системність, цілеспрямованість, процесуальність, матеріальність, постійний характер та адекватність. На нашу думку, такі гарантії поділяються на базисні (економічні, політичні, соціальні, ідеологічні, культурні), загальні юридичні та спеціальні юридичні, зокрема адміністративні процесуальні гарантії прав і законних інтересів публічних службовців.

З погляду теорії права, вагому увагу проблемі гарантії прав і свобод людини та громадянина в праві України приділив І. Магновський, який вважає, що характеристиками гарантій прав і свобод людини та громадянина постають, по-перше, їх матеріальний зміст - тобто те, у чому гарантії прав і свобод у загальному вигляді виявлені в реальному повсякденному житті, подруге, їх функціональне призначення - тобто ті завдання, які стоять перед гарантіями прав і свобод людини та громадянина у правовому суспільстві; теоретико-наукове поняття гарантій прав і свобод людини - явище історичне, тому що їх розвиток завжди передбачав історичну спадкоємність щодо них з колишніми поглядами на людину як на учасника соціального життя. У свою чергу історія людства - це історія розвитку свободи людини на основі розвитку виробничих сил. На думку вченого, гарантії - це умови й засоби реалізації прав і свобод, а їх забезпечення - це створення умов, охорона, захист, відтворення порушеного права. У цілому І. Магновський визначив, що гарантії прав і свобод виражають досягнутий ступінь розвитку сфер життя як окремо взятої особи, так суспільства в цілому, їм властиві такі ознаки: нормативність, доцільність, формальна визначеність,

справедливість, системність, фундаментальність, неперервність дії, значущість, забезпеченість державою, універсальність, пріоритетність, індивідуальність дії [65].

При цьому І. Магновський класифікує гарантії прав людини за галузями суспільних відносин, поділивши їх за цим критерієм на гарантії прав людини у сфері економіки, політики, соціальної стабільності та права. Зрозуміло, що для нашого дослідження цікавими передусім є останні - юридичні гарантії прав і свобод людини та громадянина в Україні. Учений спеціально й умовно поділяє їх на три групи: 1) гарантії реалізації;

2) гарантії охорони; 3) гарантії захисту. До першої групи він відносить межі прав і свобод, їх конкретизацію в законодавстві; конституційно-правові принципи статусу особи; юридичні факти, з якими пов’язується володіння ними та безпосереднє користування; процесуальні форми реалізації; заходи заохочення та стимулювання правомірної поведінки; юридичні обов’язки. До другої групи І. Магновський відносить взаємопов’язані заходи, спрямовані на запобігання правопорушень, установлення та знешкодження умов і причин, які їх породжують. Третю групу утворюють норми, які репрезентують юридичні засоби для безпосереднього захисту вже порушених прав і свобод, що визначають порядок використання цих засобів, а також порядок поновлення таких прав і порядок застосування санкцій до винних в їх порушенні [65].

На основі вищезазначених роздумів І. Магновський доходить висновку, що юридичні гарантії прав і свобод - це сукупність умов і спеціальних правових способів і засобів, за допомогою яких забезпечується безперешкодне їх здійснення, охорона та захист. Ним виділяється три рівні механізму гарантування прав і свобод: перший - гарантії, що записані в Конституції та свідчать про значущість тих умов і засобів, за допомогою яких забезпечуються права і свободи; другий - гарантії, передбачені поточним законодавством (прийняті на базі Конституції). При цьому зазначимо, що кожна галузь законодавства має різну питому вагу в гарантуванні прав і свобод. Третій рівень складають гарантії, що містяться у прийнятих на основі Конституції та законів численних актах державного

управління. Учений доходить висновку, що в Україні існує велике коло юридичних гарантій прав і свобод людини та громадянина, проте, як свідчить аналіз правозастосовної практики в Україні, гарантованість практичної реалізації прав людини ще перебуває на досить низькому правовому рівні [65].

Таким чином, з урахуванням думки І. Магновського, гарантії прав і законних інтересів публічних службовців визначаються матеріальним змістом, виражають певний ступінь досягнутої гармонії правових відносин між громадянами і публічними службовцями, характеризуються нормативним вираженням, доцільністю, формальною визначеністю, справедливістю, системністю, фундаментальністю, неперервністю дії, значущістю, забезпеченістю державою, універсальністю, пріоритетністю та індивідуальністю дії.

У цьому ж аспекті адміністративно-процесуальні гарантії прав і законних інтересів публічних службовців поділяються на гарантії адміністративно- процесуальної реалізації та гарантії адміністративно-процесуального захисту.

Гарантії адміністративно-процесуальної реалізації меж прав і законних інтересів публічного службовця полягають у конкретизації в законодавстві адміністративних принципів статусу публічного службовця, адміністративно- процесуальних принципів їх захисту, змісту юридичних фактів в адміністративно-правових відносинах та адміністративно-процесуальних формах їх реалізації. Гарантії адміністративно-процесуального захисту становлять адміністративно-процесуальні засоби для безпосереднього захисту вже порушених прав і законних інтересів публічних службовців, що визначають порядок використання цих засобів, а також порядок поновлення таких прав.

В аналізованому нами випадку говорити про гарантії адміністративно- процесуальної охорони не доводиться, оскільки засоби адміністративного судочинства застосовуються тільки тоді, коли право вже порушене, а для

адміністративної охорони притаманні превентивні заходи, які вступають у дію до порушеного права, і лише у разі високої імовірності його порушення.

Отже, адміністративно-процесуальні гарантії прав і законних інтересів публічних службовців - це сукупність умов та спеціальних адміністративно- процесуальних способів і засобів, за допомогою яких забезпечується адміністративно-правове визначення та адміністративно-процесуальний захист публічних службовців.

Адміністративно-правове визначення прав і законних інтересів публічних службовців здійснюється на основі конституційних норм, передусім шляхом прийняття спеціальних законів (наприклад, «Про державну службу»), хоча після цього спеціальні закони уточнюються в численних підзаконних нормативно-правових актах.

Досліджуючи суміжну з нами тему «Правові гарантії прав і свобод людини та громадянина у сфері діяльності міліції», Є. Білозьоров визначив, що змістом правових гарантій є правові умови, які сприяють реальності прав і свобод людини та громадянина. Функціональне призначення правових гарантій полягає у впливі на реалізацію прав і свобод людини та громадянина, конкретизується у функціях їх забезпечення, охорони та захисту; визначення поняття «правових гарантій», під яким учений розуміє правові умови, засоби та способи, що визначають процедуру, за допомогою якої особа може фактично здійснювати свої права і свободи у спосіб та за формою, що закріплені національним законодавством держави й актами міжнародного права; механізм дії правових гарантій [12].

Таким чином, з урахуванням думки Є. Білозьорова, змістом адміністративно-процесуальних гарантій є адміністративно-процесуальні умови, які сприяють реальності прав і законних інтересів публічних службовців. Адміністративно-процесуальними гарантіями можуть бути правові умови, засоби та способи, що визначають процедуру в системі адміністративного судочинства, за допомогою якої публічний службовець може фактично захистити свої права й

законні інтереси у спосіб і за формою, що закріплені національним законодавством України (насамперед КАСУ) й актами міжнародного права (насамперед Конвенцією права та основоположних свобод).

Визначаючи межі адміністративно-процесуальних гарантій прав і законних інтересів публічних службовців, потрібно проаналізувати стадії провадження в адміністративному судочинстві. Формально-догматичний аналіз КАСУ дає можливість виділити три стадії провадження, на яких можуть захищатися права та законні інтереси публічних службовців, а саме: стадія 1 - провадження в суді першої інстанції (розділ III КАСУ), яка поділяється на етапи: звернення до адміністративного суду та відкриття провадження в адміністративній справі або залишення позовної заяви без розгляду, або зупинення, закриття провадження у справі; судовий розгляд та ухвалення судового рішення; стадія 2 - перегляд судових рішень (розділ IV КАСУ), яка поділяється на такі етапи: апеляційне провадження; касаційне провадження; перегляд судових рішень верховним судом України; провадження за нововиявленими обставинами; відновлення втраченого судового провадження в адміністративній справі; стадія 3 - виконання судових рішень в адміністративних справах [42].

У науковій літературі вчені здійснюють доктринальне визначення стадій провадження в адміністративному судочинстві дещо в іншому аспекті, здійснюючи розширене або звужене його трактування. Так, Т. Коломоєць визначає такі стаді: 1) звернення з адміністративним позовом і відкриття провадження в адміністративній справі; 2) підготовче провадження;

3) судовий розгляд та ухвалення судового рішення; 4) перегляд судового рішення (апеляційний порядок; касаційний порядок; перегляд рішення Верховним Судом України; за нововиявленими обставинами); 5) виконання судового рішення [4].

На наш погляд, формально-догматичне і доктринальне визначення стадій провадження в адміністративному судочинстві є такими, що за своєю сутністю відображають одну й ту ж юридичну природу, однак у різних

змістових аспектах. Відповідно з метою досягнення найбільшої ефективності в аналізованій нами сфері ми будемо використовувати інтеграційне поєднання обох кваліфікацій.

Ґрунтовно і спеціально до аналізу права фізичної особи на судовий захист в адміністративному суді звертав свою увагу вчений і суддя Київського окружного адміністративного суду К. Кобилянський. Він уважав, що забезпечення прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина належить до найважливіших функцій держави. З огляду на це, особливого значення набуває право на судовий захист, оскільки воно не тільки належить до основних конституційних прав, але й є основним засобом захисту інших конституційних прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина [40].

К. Кобилянським визначено, що право фізичної особи на судовий захист в адміністративному суді - це можливість на звернення до незалежного й неупередженого адміністративного суду з адміністративним позовом, можливість участі в розгляді справ, задоволення позову і забезпечення виконання судового рішення; структура права фізичної особи на судовий захист в адміністративному суді полягає в єдності права на незалежний і неупереджений суд, на звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом; на участь у судовому розгляді, на задоволення позову і права на виконання судового рішення; поняття передумов і умов права на судовий захист передбачає таке: передумови - це обставини процесуального характеру (юридичні факти), від яких залежить або з якими пов’язано виникнення самого права на адміністративний позов; умови - це обставини процесуального характеру (юридичні факти), з якими пов’язано належне здійснення (реалізація) суб’єктивного права на адміністративний позов [40].

При цьому К. Кобилянський визначає такі права фізичної особи в адміністративному судочинстві: 1) право на звернення до адміністративного суду з адміністративним позовом; 2) право на участь у судовому розгляді

адміністративного позову; 3) право на задоволення адміністративного позову в адміністративному суді; 4) право фізичної право особи на виконання судового рішення [126].

Таким чином, з урахуванням думки зазначеного вченого забезпечення прав, свобод і законних інтересів публічних службовців є вагомим чинником (хоча і вторинним порівняно із захистом цінностей пересічних громадян), належить до важливої функцій держави і полягає в наданій можливості звернення до незалежного й неупередженого адміністративного суду з адміністративним позовом, участі у розгляді справ, задоволення позову й забезпечення виконання судового рішення.

Таким чином, з урахуванням думок з цієї проблематики вчених- адміністративістів, а також тематики нашого дослідження можна дійти узагальнення, що: ефективний адміністративно-правовий захист прав публічних службовців є необхідною надійною гарантією забезпечення прав, свобод і законних інтересів невладних фізичних і юридичних осіб; система адміністративного судочинства є провідним елементом гарантій прав та законних інтересів публічних службовців; публічні службовці потребують захисту від двох основних джерел небезпеки - вищих суб’єктів владних повноважень та інших осіб, які владних повноважень не мають, однак у системі адміністративного судочинства захист здійснюється тільки від першої небезпеки, коли вище керівництво, виходячи з хибного розуміння корпоративного інтересу чи зловживаючи своїм становищем, порушує права або законні інтереси підлеглих публічних службовців; сутністю адміністративно-процесуальних гарантій прав і законних інтересів публічних службовців є те, що вони після звернення до адміністративного суду мають статус невладного суб’єкта, права чи законні інтереси якого порушені суб’єктом владних повноважень (як правило, їх керівництвом); захист публічних службовців у системі адміністративного судочинства може здійснюватися на всіх стадіях провадження - звернення публічного службовця з адміністративним позовом і відкриття провадження в його

адміністративній справі; підготовчого провадження в цій справі; судового розгляду й ухвалення судового рішення; перегляду судового рішення та його виконання.

Усе вищевикладене дає можливість сформувати такі висновки щодо меж адміністративно-процесуальних гарантій прав і законних інтересів публічних службовців:

1) законні межі діяльності публічної адміністрації визначаються другим типом правового регулювання: їм заборонено здійснювати все крім того, що прямо дозволено законом (ст. 6 та 19 Конституції України);

2) ефективний адміністративно-правовий захист прав публічних службовців є необхідною надійною гарантією забезпечення прав, свобод і законних інтересів невладних фізичних і юридичних осіб;

3) ознаками гарантій прав і законних інтересів публічних службовців є матеріальний зміст, нормативне вираження, його доцільність і справедливість, формальність визначеності, системність, фундаментальність, неперервність дії, значущість, забезпечуваність державою, універсальність, пріоритетність та індивідуальність дії;

4) за складом гарантії адміністративно-процесуальної реалізації меж прав і законних інтересів публічного службовця полягають у дуалізмі адміністративно-правової реалізації прав публічних службовців (на основі деталізації конституційно-правових норм) та адміністративно-процесуального захисту;

5) гарантії адміністративно-процесуального захисту є провідним елементом адміністративно-процесуальних засобів безпосереднього захисту вже порушених прав і законних інтересів публічних службовців, що визначають порядок використання цих засобів, а також порядок поновлення таких прав у системі адміністративного судочинства;

6) змістом адміністративно-процесуальних гарантій є адміністративно- процесуальні умови, які сприяють реальності прав і законних інтересів публічних службовців, ними можуть бути правові умови, засоби та способи, що визначають

процедуру в системі адміністративного судочинства, за допомогою якої публічний службовець може фактично захистити свої права й законні інтереси у спосіб і за формою, що закріплені національним законодавством України (насамперед КАСУ) й актами міжнародного права (насамперед Конвенцією права та основоположних свобод);

7) публічні службовці потребують захисту від двох основних джерел небезпеки - вищих суб’єктів владних повноважень та інших осіб, які владних повноважень не мають, однак у системі адміністративного судочинства захист здійснюється тільки від першої небезпеки, коли вище керівництво, виходячи з хибного розуміння корпоративного інтересу чи зловживаючи своїм становищем, порушує права або законні інтереси підлеглих публічних службовців;

8) сутність адміністративно-процесуальних гарантій прав і законних інтересів публічних службовців полягає в тому, що вони після звернення до адміністративного суду мають статус невладного суб’єкта, права чи законні інтереси якого порушені суб’єктом владних повноважень - як правило, їх керівництвом;

9) до публічних службовців належать державні службовці в широкому розумінні (зокрема й військовослужбовці, поліцейські, працівники інших мілітаризованих структур) та посадові особи органів місцевого самоврядування;

10) захист публічних службовців у системі адміністративного судочинства може здійснюватися на всіх стадіях провадження - звернення публічного службовця з адміністративним позовом і відкриття провадження в його адміністративній справі; підготовчого провадження у цій справі; судового розгляду та ухвалення судового рішення; перегляду судового рішення та його виконання.

Отже, межі адміністративно-процесуальних гарантій прав і законних інтересів публічних службовців визначаються соціальною необхідністю ефективного адміністративно-процесуального захисту прав публічних

службовців як необхідної гарантії забезпечення прав, свобод і законних інтересів невладних фізичних і юридичних осіб.

1.2.