3.1. Доказування як засіб доведення позиції сторін в адміністративному судочинстві

Головним завданням адміністративного судочинства як галузі процесуального права, безперечно, є розгляд та вирішення публічно - правового спорів, у яких хоча б однією зі сторін є суб’єкт владних повноважень, у регламентованому законом порядку, тобто встановлення істини у справі.

Для того щоб правильно й своєчасно розглянути і вирішити правовий спір по суті, захистити порушені чи оспорювані права, свободи та законні інтереси, суду необхідно, по-перше, встановити обставини справи, тобто отримати достовірні знання про ці обставини у результаті проведеного процесу; по-друге, правильно кваліфікувати ці обставини (визначити норми права, які мають застосовуватись); по-третє, правильно застосовувати норми матеріального права до встановлених обставин.

Проблематика доказування в адміністративному судочинстві все ще не повною мірою досліджена, оскільки створення та початок функціонування адміністративних судів в Україні відбулось відносно недавно. Тому визначення сутності та особливостей доказування в адміністративному судочинстві України, розробка аргументованих пропозицій та рекомендацій щодо його удосконалення має велике як теоретичне, так і практичне значення, особливо в умовах реалізації принципу змагальності сторін.

Сучасне процесуальне законодавство упевнено має відходити від покладання на суд слідчих обов’язків, відводячи головну роль у доказовій діяльності особам, які беруть участь у справі. Питання про те, хто і як бере участь у процесі доказування, які засоби використовуються в доказуванні, який порядок доказування, що відбувається в разі пасивності учасників процесу і недостатності доказів - основні як у теорії доказування, так і в судовій практиці. Таким чином, у сучасних умовах вивчення процесу доказування стає просто необхідним.

На стадії судового доказування позиції позивача й відповідача зрівнюються, оскільки сторони мають рівні процесуальні права та обов’язки.

Разом з тим позивач, надавши докази суду на стадії організації судового процесу і вважаючи, що його позиція є правовою, активно контролює процесуальні дії відповідача з точки зору надання останнім заперечень на позов та доказів на підтвердження своєї правоти.

Відповідач на стадії доказування цілеспрямовано протидіє як доказам, які надав позивач, так і предмету спору, природі його виникнення, обґрунтовуючи свою позицію як правову, навіть і за відсутності у нього доказів. У цьому полягає суть позовного провадження, у якому доказування є центром судового процесу в усіх процесуальних галузях права, коли спір ведеться як за наявності доказів, так і за їх відсутності [67, с. 64].

Кожна сторона повинна мати право розкривати інформацію тією мірою, яку вважає за необхідну. Причому робити це усвідомлено, знаючи, що неповне на дання суду інформації може спричинити несприятливі наслідки у вигляді визнання судом обґрунтованої позиції протилежної сторони [78 , с. 313].

Кодекс адміністративного судочинства України не містить дефініції поняття доказування. Проте з аналізу положень КАС України можна зробити висновок про те, що доказування - це процес збирання, подання, оцінки доказів адміністративним судом та учасниками адміністративного процесу.

Автори Коментаря Кодексу адміністративного судочинства України під доказуванням в адміністративному судочинстві пропонують розуміти врегульовану правовими нормами діяльність адміністративного суду та

учасників адміністративного процесу щодо збирання і закріплення, перевірки і оцінки доказів [47, c. 280].

Наприклад, М. Штефан під доказуванням визначає процесуальну і розумову діяльність суб’єктів доказування, яка відбувається в урегульованому процесуальному порядку і спрямована на з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін, установлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів [177, с.

Натомість В. Матвійчук та І. Хар вважають, що доказування - це подання для аналізу суду певної інформації про певні події, дії або стан (юридичні обставини),що здійснюють суб’єкти, які беруть участь у розгляді справи [91, с. 787].

Більшість науковців вважають, що процес доказування - це процесуальна,розумова діяльність суду та учасників адміністративного процесу, що полягає у збиранні, витребуванні, перевірці та оцінці доказів, які мають значення для вирішення справи.

Доказування - діяльність складна, яка розпадається на окремі, пов’язані між собою пізнавальні акти щодо вирішення окремих завдань, до встановлення окремих обставин, що підлягають доказуванню по справі. У цьому випадку не існує твердої послідовності етапів, якщо не вважати, що збирання й надання доказів завжди є вихідним моментом доказування. Інші елементи доказування перебувають у рухливому діалектичному взаємозв’язку між собою.

Наприклад О.М. Дубенко як правову категорію доказування в адміністративному судочинстві визначає як врегульовану процесуальним законодавством, підпорядковану законам логіки діяльність, спрямовану на встановлення об’єктивної істини в адміністративній справі і прийняття обґрунтованого і законного рішення [31, с. 12].

В. В. Гордєєв доходить висновку, що доказування в адміністративному судочинстві - це подання для аналізу суду інформації про певні події, дії або стан (юридичні обставини), яку надають суб’єкти адміністративного процесу, чи витребування судом такої інформації за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за власною ініціативою суду [19, с. 8].

О.В. Умнова, наприклад, пропонує альтернативне визначення поняття «доказування в адміністративному процесі» - це подання для аналізу суду інформації про певні події, дії або стан (юридичні обставини), що надають суб’єкти адміністративного процесу, чи витребування судом такої інформації за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за власною ініціативою [163, с. 10].

На основі аналізу різних підходів, ми можемо запропонувати авторське визначення доказування в адміністративному судочинстві, під яким пропонується розуміти врегульовану адміністративно -процесуальними нормами діяльність суб'єктів доказування, спрямовану на збирання, подання, оцінку, огляд,забезпечення, дослідження, витребування або тимчасове вилучення доказів з метою з’ясування об’єктивної істини та справедливого вирішення публічно-правового спору.

Фактором, який в значній мірі детермінує поведінку суб'єктів доказування, є його цілі які, в свою чергу, залежать від положення суб'єктів в процесі і в публічно-правому спорі. Важливу роль тут відіграють психологічні установки - інтереси суб’єкта доказування. Наприклад для прокурора, який звернувся з позовом, доказування у справі носить чисто процесуальний інтерес. Якщо відповідна вимога заявлена позивачем, право якого безпосередньо порушено, - доказування, перш за все, спрямоване на реалізацію його матеріально-правового інтересу. Доказування при своїй діяльнісній сутності все ж являється загально процесуальним явищем. Тому мета доказування в широкому сенсі повинна відповідати меті відправлення правосуддя. Але, якщо в якості останньої можна назвати справедливе вирішення справи, то формулюючи мету доказування, найчастіше схиляються до встановлення істини у справі, як кінцевого результату вирішення адміністративно-правового спору.

Як зазначається в науковій літературі, процес доказування в адміністративному судовому процесі здійснюється у суворій послідовності і складається з взаємообумовлених та взаємопов’язаних елементів доказування:

- формування предмету доказування (визначається коло фактів, які входять до предмету доказування, їх виявлення та збирання);

- подання доказів;

- дослідження та оцінка доказів.

Предмет доказування - це сукупність фактів матеріально-правового і процесуального характеру, які підлягають встановленню для вирішення адміністративної справи по суті і на пізнання яких спрямована вся доказова діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі. Предметом доказування в адміністративних справах виступають обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги (підстава адміністративного позову), обставини, на яких відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстави заперечення); інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи [174, с. 1023].

Доказова діяльність сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, з точки зору встановлення істини у справі має на меті надання необхідних для цього даних.

Але слід відзначити, що під поданням доказів не зовсім вірно розуміти лише їх технічне надання в матеріали справи. Зокрема, суб'єкту доказування до подання доказів необхідно їх отримати. В юридичній науці відповідну діяльність називають збиранням доказів. Сторонам також необхідно обґрунтувати їх належність та допустимість, що часом вимагає більших зусиль, ніж збирання доказів. Всі ці логічні і технічні операції спрямовані на вирішення загального завдання - власне подання доказів у адміністративну справу.

Важливою умовою прийняття законного та обґрунтованого рішення в адміністративному судочинстві є оцінка доказів. Це один із елементів доказування, що використовується завжди при встановленні істини по справі.

Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Оцінка доказів без сумніву є розумовою діяльністю. Вона підлягає закономірностям загального процесу пізнання і законам логіки, оскільки своєю метою має досягнення істини, однак без оцінки доказів неможливо збирати, досліджувати докази та приймати правильне рішення.

Оціночні процеси думки в процесі доказування завжди проявляються у конкретних процесуальних діях, що піддаються в окремих періодах правовому регулюванню, тобто підпадають під дію норм права. Правова сторона оцінки доказів виражається в тому, що логічні операції здійснюються суб’єктами адміністративно -правових відносин; вивченню підлягають лише дані, отримані в передбаченому законом порядку, мета оцінки не довільна, а визначена законом [163, с. 14].

Дослідження доказів здійснюється вже безпосередньо під час судового розгляду справи, і має свої особливості і окремий порядок, в залежності від виду доказової інформації та засобів доказування.Саме від правильної побудови дослідження доказів залежить чи виграє сторона справу чи ні.

Згідно ст. 69 КАСУ доказами в адміністративному судочинстві є будь- які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх

осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів [46].

До доказів в адміністративному судочинстві пред'являються ті ж вимоги, що і в інших процесуальних галузях: докази повинні бути законними, допустимими і належними.

Законність доказів передбачає, що докази, одержані з порушенням закону, судом при вирішенні справи не беруться до уваги.

Належність доказів полягає в тому, що суд приймає лише докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Допустимість доказів означає, що обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Тягар доказування в адміністративному судочинстві за загальним правилом розподіляється наступним чином: кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, якщо інший порядок розподілу обов'язків по доведенню не встановлено КАСУ.

Такий порядок, наприклад, передбачено в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, в яких обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Це так звана «презумпція винуватості». Під цим поняттям в адміністративному судочинстві розуміють припущення, закріплене в КАС України, що визнає правомірним такий процесуальний порядок, відповідно до якого суб’єкт владних повноважень зобов’язаний довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності, подаючи суду необхідні докази (у тому числі й на вимогу позивача). Презумпція винуватості зобов’язує суб’єкта владних повноважень не лише довести законність свого рішення, дії чи бездіяльності, а й спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів. Презумпція винуватості є фактично додатковим засобом забезпечення верховенства права, оскільки позивачу може бракувати юридичної освіти чи необхідних правових знань, щоб кваліфіковано довести в суді правоту своєї позиції. Як правило, основна частина доказів у справі перебуває у відповідача, тому позивач може бути позбавлений можливості надати певні документи на підтвердження свої вимог. Крім цього, громадянин може бути необізнаний з бюрократичним механізмом, властивим певному державному органу, тому він як позивач може не в повній мірі уявляти, які саме документи підтвердять його правоту у справі [103].

Також законодавством передбачені випадки, коли сторони можуть звільнятись від обов’язку доказування. Відповідно до ст. 72 КАС України до підстав для звільнення від доказування належать:

1. Обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

2. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

3. Обставини, які визнаються сторонами, можуть не доказуватися перед судом, якщо проти цього не заперечують сторони і в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

4. Вирок суду у кримінальному провадженні або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою [46].

Зазначена стаття визначає підстави звільнення осіб, які беруть участь у справі, від доказування обставин з метою досягнення процесуальної економії - за наявності цих підстав у суду не буде необхідності досліджувати докази для встановлення певних обставин. Положення статті повинні також запобігати ухваленню різних судових рішень щодо тієї самої обставини. Обставини, які не потребують доказування в адміністративному процесі, можна сформувати в три групи:

- преюдиційні обставини, тобто ті, що встановлені в судовому рішенні іншого суду, яке набрало законної сили (ч.ч. 1, 4 ст. 72 КАС України);

- обставини, визнані судом загальновідомими (ч. 2 ст. 72 КАС України);

- безспірні обставини, тобто ті, щодо яких в осіб, які беруть участь у справі, не виникає спору і в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання (ч. 3 ст. 72 КАС України) [97 с. 152].

Що стосується преюдиційних обставин, то слід зазначити, що передбачене частиною першої статті 72 КАС України звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматися судом як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. Адміністративні суди не повинні сприймати як обов'язкові висновки щодо фактичних обставин справи, наведені у чинних судових рішеннях за інших адміністративних, цивільних чи господарських справ.

Якщо суд дійде висновку про те, що обставини у справі, що розглядається, є інакшими, ніж установлені під час розгляду іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи, то справу належить вирішити відповідно до тих обставин, які встановлені безпосередньо судом, який розглядає справу.

Водночас особливістю преюдиційних обставин, передбачених частиною четвертою статті 72 КАС України, є їх обов'язковість для суду, що розглядає справу.

Як уже зазначалося, частиною четвертою статті 72 КАС України установлено, що вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

Диспозиція наведеної правової норми, на відміну від норми частини першої статті 72 КАС України, прямо вказує на те, що обов'язковими для суду, який розглядає справу, є вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок.

Разом із тим розглядувана норма встановлює межі обов'язковості зазначених різновидів судових рішень для адміністративного суду, що розглядає конкретну адміністративну справу. Така обов'язковість поширюється лише на те питання, чи мало місце певне діяння та чи вчинене воно особою, щодо якої постановлено відповідний вирок або прийнято постанову.

Отже, обов'язковими для врахування адміністративним судом є факти, наведені у вироку в кримінальній справі чи постанові у справі про адміністративний проступок, щодо часу, місця та об'єктивного характеру відповідного діяння тієї особи, правові наслідки, дій чи бездіяльності якої є предметом розгляду в адміністративній справі [179].

Як нами вже неодноразово відмічалось, ключовою відмінністю реалізації принципу змагальності в адміністративному судочинстві, на відміну від інших видів судочинства, є активна роль суду. Це ще раз підтверджується і процесі доказування. Суд, хоча і за умови збереження незалежності, об’єктивності та неупередженості, здійснює керівництво судовим процесом, і, що принципово важливо для доказування в адміністративному судочинстві - може і повинен сприяти в реалізації прав сторін, створювати умови і вживати відповідних заходів для всебічного і

повного встановлення всіх фактичних обставин в адміністративній справі, в тому числі для виявлення та витребування з власної ініціативи доказів.

Зазначимо, що суд не зобов’язаний підміняти собою осіб, шукаючи доказів суто за власною ініціативою. Він може надати допомогу щодо збирання доказів, на які посилається сторона, витребувати їх. Якщо суд запропонував стороні надати докази, що обґрунтовують її позицію по справі чи підтверджують обставини, на які посилається сторона, а вона ігнорує таку пропозицію суду, то суд вирішує справу на підставі тих матеріалів, що були надані по справі. Активна роль суду в жодному разі не повинна звужувати змагальність сторін [155].

Для активної участі в доказовій діяльності в адміністративному судочинстві суд наділений відповідними повноваженнями:

- ініціатива суду по збиранню доказів (ч. 5 ст.71 КАСУ);

- сприяння в реалізації обов’язку сторін довести ті обставини, на яких ґрунтуються їх вимоги і заперечення і витребує необхідні докази (ч. 1, 3, ст. Ст. 71 КАСУ);

- суд може вирішувати справу на підставі наявних доказів (ч. 6 ст. 71 КАСУ);

- ініціювання допиту свідка за місцем знаходження суду або за місцем його проживання (ст. 74, 78 КАСУ);

- призначення експертизи для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань (ст. 74, 81 КАСУ);

- оцінка доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному дослідженні приналежності, допустимості та достовірності кожного доказу (ст. 86 КАСУ) [ 38, с. 126].

Одним з важливих інструментів для використання сторонами доказової бази, в реалізації якого провідну роль відіграє якраз суд, є інститут забезпечення доказів, який полягає у тому, що особи, які беруть участь у справі, мають право подати клопотання про витребування доказів у випадку, якщо вони не мають можливості зробити це самостійно. Варто наголосити на тому, що особи, які беруть участь у справі, мають право просити про забезпечення доказів лише у тому випадку, якщо докажуть судові неможливість або складність в отриманні ними цих доказів. Тобто сторони не повинні зловживати своїми правами щодо забезпечення доказів і повинні брати активну роль у процесі доказування з метою захисту своїх прав та інтересів [42, с. 182].

Інститут забезпечення доказів в адміністративному судочинстві спрямований на забезпечення нормального здійснення процесу доказування шляхом збирання й закріплення доказів, якщо існують обставини, які під час судового розгляду справи можуть унеможливити або ускладнити надання потрібних доказів.

Забезпеченням доказів є збирання судом доказів до відкриття провадження у справі або на стадії підготовчого провадження, якщо надання цих доказів до початку судового розгляду стане неможливим або ускладненим. Докази може бути забезпечено також у період між судовими засіданнями щодо судового розгляду адміністративної справи, і навіть в апеляційному провадженні.

Неможливість надання (одержання) доказу може бути пов’язана з майбутнім знищенням, зіпсуттям доказу, очікуваною смертю свідка тощо, а ускладнення в наданні доказу може бути зумовлене обставинами, які вимагатимуть додаткових зусиль, витрати часу та коштів (наприклад, особа, яка може бути свідком, виїжджає за кордон, тощо) [96, с. 127].

Слід також зазначити, що ефективного використання процесу доказування як засобу доведення стороною своєї позиції у справі є чітке розуміння відмінностей між самими доказами та засобами або джерелами доказів. Часто в науковій літературі ці поняття ототожнюються, що на нашу думку, є не зовсім правильним.

Виходячи із законодавчо закріпленого терміна, доказами є фактичні дані, а не форми їх закріплення чи безпосередні джерела. Інакше кажучи, відомості ми отримуємо через їхнього носія, наприклад - сторону, представника, третю особу тощо чи безпосереднього об’єкта - річ, майно, документ тощо. Для того, щоб зрозуміти суть якогось явища, треба його розглядати скрізь штучно створені умови. Припустімо, що саме доказами є відомості, надані особами, речі, документи, записи, а тому для належного їх обґрунтування вони повинні міститися у справі, адже якщо пояснення осіб ще можна якось уявити у вигляді протоколу чи аудіо-, відеозапису (хоча і це не буде відображати їх у первісному стані), то про речі, приєднані до справи, важко скласти уявлення. Якщо вважати саме ці джерела їх розміщення доказами, то для наглядного прикладу треба говорити, що докази приєднуються до справи і, зрозуміло, що слід долучити і їх носії [70, с. 84]. Тобто можна стверджувати, що доказом буде лише інформація про певні обставини, які є предметом спору по конкретній справі, а форма їх закріплення виступає засобом доказування.

Вбачається доцільним виокремити певні особливості які притаманні засобам доказування в адміністративному судочинстві.

У науковій літературі існує думка, що засоби (або джерела) доказування в адміністративному судочинстві істотно не відрізняються від тих, що загальноприйняті в інших процесуальних галузях, зокрема цивільному чи кримінальному судочинстві [83].

Ми спробуємо виокремити деякі особливості засобів доказування в адміністративному судочинстві, до яких можна віднести наступні.

1. Порівняно найбільша кількість передбачених законом видів засобів доказування. Згідно зі статтею 69 КАС України засобами доказування є: пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

2. Найчастіше використання письмових засобів доказування. В адміністративному процесі, незважаючи на широке коло засобів доказування, на практиці переважно застосовують письмові засоби.

Відповідно до ч.1 ст. 79 КАСУ, письмовими доказами є документи (у тому числі електронні документи), акти, листи, телеграми, будь-які інші письмові записи, що містять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи.

В адміністративному судочинстві документи мають важливе значення обумовлене їх особливим місцем, яке вони займають в системі доказових матеріалів. Зокрема, документ можна вважати одним з найбільш достовірних та надійних джерел доказів, оскільки інформація, що в ньому міститься, була зафіксована в письмовій або іншій, визначеній в законі, формі, і відповідно, ця інформація може бути відтвореною в будь-який час, в тому числі, в процесі доказування.

Особливо важливе значення документів як джерел доказів визначається також їх сталим характером, тобто інформація, яка відображається в документі, є постійною, може бути зміненою лише прийняттям нового документа, який замінює або вносить доповнення до попереднього документа, або шляхом внесення правок у порядку, передбаченому законом. Також необхідно зауважити, що згідно зі ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку зі здійсненням суб’єктом владних повноважень владних

управлінських функцій, а також у зв’язку з публічним формуванням суб’єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Виконання публічних функцій, в свою чергу, пов’язане з виданням ряду офіційних документів, які часто виступають не тільки джерелом доказів, але і предметом оскарження. Це наділяє документ особливим доказовим значенням [43, с. 58].

3. Віднесення електронних документів до письмових засобів доказування. Відповідно до ст. 79 КАС України письмовими доказами є документи (й електронні документи також). Стаття 80 КАС України встановлює, що речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

З огляду на проникнення електронного документообігу у всі сфери нашого життя, на цій особливості вбачаємо за доцільне зупинитись докладніше.

Включення електронного документа в процес доказування в адміністративній справі є одним із напрямів модернізації судової системи. КАСУ допускає використання електронних документів в якості доказів в адміністративному судочинстві. Разом з тим кодекс не розкриває змісту поняття розглядуваної процесуальної категорії в контексті його доказового значення.

Юридична сила електронного документа визначається не стільки технічною процедурою застосування для його захисту спеціальних засобів і підтвердження справжності, скільки визнанням його всіма учасниками правовідносин в організованій системі, яка має чітко визначені функції і систему застосування. В такому випадку застосування таких засобів захисту буде вже складовою правової процедури оформлення юридично значущого акту.

Допустимість і обов’язковість використання електронних документів, тобто надання їм юридичної сили, нерозривно пов’язані з можливістю їх застосування в якості доказів при розгляді публічно-правових спорів. Однією із умов юридичної сили таких засобів є можливість їх використання у випадку виникнення спору. Особливістю електронних документів являється те, що їх створюють за допомогою певних технічних засобів чи пристроїв. Тому суттєво змінюються форми і умови перевірки їх достовірності, способи підтвердження.

Згідно зі ст. 5 Закону «Про електронні документи та електронний документообіг», електронний документ - це документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов’язкові реквізити документа [120].

Однією з головних ознак електронного документа є наявність у нього необхідних реквізитів. Зокрема, для ідентифікації електронного документа застосовується електронний підпис. Відповідно до ст. 1 Закону «Про електронний цифровий підпис», електронний підпис - дані в електронній формі, які додаються до інших електронних даних або логічно з ними пов’язані та призначені для ідентифікації підписувача цих даних. Електронний цифровий підпис - вид електронного підпису, отриманого за результатом криптографічного перетворення набору електронних даних, який додається до цього набору або логічно з ним поєднується і дає змогу підтвердити його цілісність та ідентифікувати підписувача. Електронний цифровий підпис накладається за допомогою особистого ключа та перевіряється за допомогою відкритого ключа [119].

Законодавець одним із обов’язкових реквізитів електронного документа називає наявність електронного підпису. Поряд зі звичайним електронним підписом виділяється електронний цифровий підпис як один із видів електронного підпису. Основною відмінністю електронного цифрового підпису є його більша надійність, яка досягається за рахунок більш складної системи його нанесення та захисту. Електронний цифровий підпис реєструється Центром сертифікації ключів, яким може бути юридична особа незалежно від форми власності або фізична особа, яка є суб’єктом підприємницької діяльності, що надає послуги електронного цифрового підпису та засвідчила свій відкритий ключ у центральному засвідчувальному органі або засвідчувальному центрі з дотриманням вимог ст. 6 Закону «Про електронний цифровий підпис».

Порядок здійснення державного контролю за додержанням вимог законодавства у сфері надання послуг електронного цифрового підпису визначається Наказом адміністрації державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України «Про затвердження Положення про порядок здійснення державного контролю за додержанням вимог законодавства у сфері електронного цифрового підпису» [123].

Для забезпечення цілісності та гарантування інформаційної безпеки обігу електронних документів в інформаційно-телекомунікаційних системах здійснюється захист інформації в цих системах в порядку, визначеному Законом «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» [125].

Крім електронного підпису, до реквізитів електронного документу належить позначка часу утворення документа. Послуга фіксування часу надається згідно з Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку засвідчення наявності електронного документа (електронний даних) на певний момент часу». Відповідно до цієї Постанови позначка часу - це сукупність електронних даних, створена за допомогою технічних засобів та засвідчена електронним цифровим підписом центру сертифікації ключів, яка підтверджує наявність електронного документа (електронних даних) на певний момент часу. Час, який використовується в позначці часу, встановлюється акредитованим центром сертифікації ключів та центром сертифікації ключів за київським часом на момент її формування та синхронізований із Всесвітнім координованим часом з точністю до однієї секунди [124].

Але слід відзначити, що на сьогоднішній день існують певні недоліки у використанні такого засобу доказування, як електронні документи:

- відсутність в КАС України норм, які б визначали поняття електронних доказів в адміністративному судочинстві;

- відсутність окремих норм, якими регламентувався б порядок подання (форма подання) електронних документів, їх дослідження, види експертиз, що можуть призначатися для перевірки їх справжності, тощо;

- відсутність систематизованої та узагальненої судової практики в адміністративному судочинстві з даного питання;

- неврегульованість питання особливостей забезпечення та витребування електронних документів як доказів в адміністративному судочинстві [43, с. 154].

4. Визнані стороною обставини не є обов’язковими для суду. Ч. 2 ст. 76 КАС України встановлює, що визнання стороною в суді обставин, якими друга сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, не є для суду обов’язковим. Отже, КАС України не визначає визнання стороною обставин такими, що не підлягають доказуванню. Але постає питання: в яких випадках сторони можуть не доводити визнані обставини? Відповідь на нього ми вже зазначали вище: обставини, які визнаються сторонами, можуть не доказуватися перед судом, якщо проти цього не заперечують сторони і в суду не виникає сумніву в достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

3.2.