Адміністративно-правове регулювання принципу незалежності суддів адміністративних судів

Як свідчить аналіз наукової літератури та чинного законодавства, з усіх принципів, на яких базується адміністративне судочинство, найбільш суттєвих трансформаційних змін зазнав принцип незалежності суддів адміністративних судів.

Обмеження незалежності суддів такими жорсткими ідеологічними рамками явно не сприяло підвищенню рівня довіри громадськості до судового процесу, адже, як відомо, саме незалежність суддів є основним показником розвитку демократії в державі. Однак, як справедливо зазначає В. Маляренко, «у радянські часи суди були більш незалежні, ніж сьогодні» [212, с. 7]. З таким зауваженням варто частково погодитись: виконуючи вказівки партійних інстанцій, більшість радянських суддів усе ж таки відверто ігнорувала спроби незаконного впливу, тиску та втручання в процес відправлення правосуддя з боку будь-яких інших організацій та окремих осіб. Більше того, існуючі на той час правила цензури значною мірою охороняли судову систему від необґрунтованої критики з боку ЗМІ та громадськості, що, нажаль, сьогодні є звичним явищем.

На початку 90-х років минулого сторіччя епоха радянського режиму, яка тривала більш як 70 років, закінчилась, поступившись місцем розбудові української державності. Розпад Радянського Союзу та проголошення незалежності України стали поштовхом до проведення реформ в усіх сферах громадсько-політичного життя, кінцевою метою яких мала стати побудова демократичної правової соціальної держави.

Аналіз основних положень Концепції свідчить про ту вагому роль, яку законодавець приділяє принципу незалежності суддів та гарантіям його реалізації. Так, головною метою судово-правової реформи було проголошено «формування незалежної судової влади». При цьому судова влада визначалась як «система незалежних судів, які в порядку, визначеному законом, здійснюють правосуддя». З метою зміцнення суддівської незалежності в Концепції, серед іншого, передбачалось: 1) шляхом ефективного розмежування повноважень гарантування самостійності та незалежності судових органів від впливу законодавчої і виконавчої влади; 2) створення системи законодавства про судоустрій, яке б забезпечило незалежність судової влади; 3) гарантування права громадянина на розгляд його справи компетентним, незалежним і неупередженим судом тощо (Розділ ІІ). Окремий розділ Концепції присвячено статусу суддів, у тому числі, таким гарантіям їх незалежності, як незмінюваність і недоторканість (Розділ ІІІ). Велике значення відведено також соціальному захисту суддів, фінансуванню та матеріально-технічному забезпеченню діяльності судової влади. Зокрема, підкреслено, що заробітна плата суддів має встановлюватись у розмірі, що гарантує їх незалежність, достатньо забезпечує матеріальні умови для належного виконання ними службових обов'язків, з урахуванням, що вони позбавлені можливості поряд з судовою діяльністю виконувати іншу роботу (Розділ VI) [144].

В аспекті нашого дослідження особливу увагу слід звернути на третій розділ Концепції, який передбачає запровадження адміністративного судочинства, метою якого є розгляд спорів між громадянином і органами державного управління.

Оцінюючи результати, які вдалося досягнути за 23 роки реалізації Концепції судово-правової реформи, ми можемо констатувати, що, незважаючи на всі позитивні здобутки, визначені в ній завдання вдалося реалізувати лише частково. Так, було створено повноцінну вертикаль адміністративних судів, які вирішують публічно-правові спори між громадянами та органами публічного управління, а також ухвалено всі необхідні законодавчі акти, що регулюють їх процесуальну діяльність. Водночас, назвати дійсно незалежними адміністративні суди та суддів таких судів на сьогодні не можна. Чинне законодавство не містить надійних та ефективних механізмів захисту суддів адміністративних судів від незаконного втручання в їх діяльність, а ті гарантії, що уже закріплені, або свідомо ігноруються, або відкрито порушуються.

Серед основних позитивних здобутків, яких вдалося досягнути завдяки реалізації Концепції судово-правової реформи, в першу чергу слід назвати ухвалення 15.12.1992 р. Закону України «Про статус суддів». Із незначними змінами^[1] Закон діяв до 2012 року й закріплював широке коло гарантій реалізації принципу незалежності суддів, що були адекватні тогочасній суспільно- політичній ситуації в країні й складали фундамент функціонування судової гілки влади в цілому. Зокрема, про примат принципу незалежності суддів над усіма іншими принципами судової діяльності свідчить ст. 1 Закону, в якій наголошується, що «судді ... є носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади», а також ст. 3, в якій зазначається, що «судді у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежними, підкоряються тільки законові і нікому не підзвітні» [150].

Гарантіям реалізації принципу незалежності суддів присвячено окремий розділ Закону (Розділ ІІІ, ст.

Концепція судово-правової реформи відіграла не менш важливу роль також при розробці та ухваленні 28.06.1996 р. Конституції України, в ст. 6 якої вперше на конституційному рівні було закріплено загальновизнаний демократичний принцип здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову [82]. Дана конституційна норма, як справедливо підкреслив В. Бойко, означає, що «всі три гілки державної влади є самостійними, одна одній не підпорядкованими, кожна з них діє в межах своєї компетенції, визначеної Конституцією і законами України» [10, с. 16].

Основні засади функціонування судової гілки влади визначені в Розділі VIII Конституції (Правосуддя), серед яких особливе місце відводиться принципу незалежності суддів і гарантіям його реалізації. Зокрема, організаційні гарантії незалежності суддів викладені в ст. 126 і зводяться до наступного: незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України; вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється; суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом; судді обіймають посади безстроково, крім суддів КСУ та суддів, які призначаються на посаду судді вперше; держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей.

Аналіз перерахованих вище конституційних положень ще раз переконливо доводить, що незалежність суддів є невід’ємною складовою їхнього статусу, основоположним принципом організації та функціонування судів і професійної діяльності суддів [173]. Крім того, вона виступає важливою умовою формування внутрішнього переконання суддів, неупередженого та об’єктивного розгляду матеріалів справи і винесення законного, справедливого та обґрунтованого рішення. При цьому закріплення основних положень принципу незалежності суддів на конституційному рівні суттєво підвищує його значущість і забезпечує більш високу стабільність, що обумовлено жорсткою процедурою внесення змін до Конституції України. Однак, цього не достатньо. Як справедливо зауважує М.Д. Савенко, «сам факт закріплення на конституційному рівні принципу незалежності суддів ... за відсутності чіткого механізму його забезпечення є важливою, але недостатньою умовою. Втілення в життя основних вимог цього принципу має забезпечуватись комплексом відповідних гарантій, які виключали б не лише вплив, але й саму можливість здійснення впливу на суддю» [177, с. 106].

На сьогодні такі гарантії знайшли своє закріплення в ряді нормативно- правових актів, які визначають основні засади організації та функціонування адміністративних судів, а також встановлюють процесуальний порядок розгляду та вирішення ними публічно-правових спорів.

У першу чергу, слід згадати про Закон України «Про судоустрій України» від 07.02.2002 р.

положення: 1) органи та посадові особи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, громадяни та їх об'єднання, а також юридичні особи зобов'язані поважати незалежність суддів і не посягати на неї (ч. 3 ст. 14); 2) звернення до суду громадян, організацій чи посадових осіб, які відповідно до закону не є учасниками судового процесу, з приводу розгляду конкретних справ судом не розглядаються, якщо інше не передбачено процесуальним законом (ч. 4 ст. 14); 3) втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдати шкоди їх авторитету чи вплинути на неупередженість суду забороняється і тягне передбачену законом відповідальність (ч. 5 ст. 14); 4) суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, що ґрунтується на вимогах закону (ч. 6 ст. 14).

Проаналізувавши наведені вище положення, а також порівнявши їх із прийнятими раніше нормативно-правовими актами, ми помітили відчутне розширення та зміцнення гарантій суддівської незалежності. Такий стан речей, на нашу думку, обумовлений дією цілої низки факторів. По-перше, це прагнення України наблизитись до найбільш розвинених демократичних держав, і, як наслідок, імплементація в національну правову систему позитивного зарубіжного досвіду та приведення вітчизняного законодавства до вимог міжнародних стандартів в галузі організації та діяльності судової гілки влади. По-друге, це активізація наукових досліджень в галузі судової діяльності, розробка та обґрунтування необхідності втілення в життя германської моделі адміністративної юстиції, що передбачає функціонування повноцінної вертикалі судових органів з розгляду публічно-правових спорів між громадянами та органами державної влади. Особливий характер таких спорів вимагає, щоб судді, які покликані їх вирішувати, були надійно захищені від незаконного впливу, тиску та втручання в процес відправлення правосуддя. По-третє, це посилення наступу на судову гілку влади, відверте нехтування суддівською незалежністю, залякування та грубе втручання в діяльність суддів. За таких умов вони не можуть об’єктивно вирішувати справи, що негативно позначається на рівні довіри до них громадян.

Ці, а також інші обставини стали причиною того, що науковці, експерти та практичні працівники не припиняли працювати над удосконаленням та розширенням системи гарантій суддівської незалежності, прагнучи створити дійсно надійний механізм захисту суддів від незаконного впливу та тиску на них. Результати їх роботи було втілено в Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, яка була затверджена Указом Президента України від 10.05.2006 р. № 361 [83]. Про її спрямованість на проведення системної та повномасштабної реформи в судовій системі свідчить хоча б спосіб її підготовки: над текстом Концепції працювали найкращі фахівці, у тому числі авторитетні судді у відставці, представники громадськості та науковці; безпосередня участь діючих керівників судів в роботі над проектом була обмежена; вона надсилалися на експертне дослідження до усіх судів, а також до відповідних структурних підрозділів Ради Європи; з кожного дискусійного питання обов’язково заслуховувалася думка представників Ради суддів.

Аналізуючи зміст Концепції, в першу чергу звертає на себе увагу досить влучне обґрунтування необхідності її прийняття. Зокрема, в ній зазначається, що «процес становлення незалежного судівництва в Україні характеризувався суперечливістю та непослідовністю. Далися взнаки консерватизм у підходах до реформування та брак чіткого бачення того, якою має бути судова система в державі, що керується верховенством права. За таких обставин на даний час українські суди ще не стали дієвим інститутом захисту прав людини, рівень довіри до них з боку суспільства лишається вкрай низьким» [83]. Дійсно, Концепція судово-правової реформи 1992 року, відігравши важливу роль у становленні судової влади в Україні, практично втратила значення програмного документа після прийняття Конституції України. Однак і в Конституції засади функціонування судової гілки влади окреслено в загальному вигляді, визначено лише основні принципи її організації та діяльності. З метою усунення зазначених прогалин й було прийнято нову Концепцію 2006 року, в якій закріплено чітке й системне бачення стратегії реформування правосуддя, а також цілеспрямовані, науково обґрунтовані методологічні основи його розвитку на найближчі 10 років.

В аспекті нашого дослідження з позитивного боку слід відмітити той факт, що більшість із визначених в Концепції завдань у тій чи іншій мірі торкаються зміцнення суддівської незалежності. Зокрема, до таких можна віднести: посилення гарантій незалежності суддів; забезпечення доступного та справедливого судочинства, прозорості в діяльності судів; якісне підвищення фахового рівня суддівського корпусу; підвищення статусу суддів у суспільстві; істотне поліпшення умов професійної діяльності суддів тощо. Також, у якості одного з п’яти напрямів подальшого розвитку правосуддя в Україні, спрямованого на утвердження верховенства права, в Концепції називається забезпечення незалежності, безсторонності та професіоналізму суддів. Реформи в цьому напрямі мають торкнутись і організації судової системи й судочинства, і системи добору кандидатів на посаду судді, і механізму відповідальності суддів.

На жаль, велике небажання представників інших гілок державної влади, політичних сил та окремих політиків втрачати свої важелі впливу на судову гілку влади загалом, та адміністративні суди зокрема, бажання керівництва судів під приводом реформи не втратити, а навіть зміцнити свій вплив на підлеглих їм суддів, а також недостатня наполегливість Президента та керівників судової гілки влади призвели до того, що тривалий час практичне втілення в життя основних положень Концепції гальмувалось. І лише в 2010 році, в ході реалізації нового етапу судово-правової реформи, було розроблено та прийнято новий Закон України «Про судоустрій і статус суддів» [151], положення якого, на думку більшості опитаних нами респондентів (78 % суддів і 71 % фахівців у галузі права), суттєво розширюють та зміцнюють гарантії суддівської незалежності, а також забезпечують належні умови для повноцінного функціонування новостворених адміністративних судів.

Як відомо, Закон України «Про судоустрій і статус суддів» замінив собою два основні діючі законодавчі акти в цій сфері - Закон України «Про судоустрій України» та Закон України «Про статус суддів». Провівши їх порівняльно- правове дослідження, ми помітили, що за способом нормативного закріплення принципу суддівської незалежності новий Закон концептуально відрізняється від своїх попередників. У першу чергу, звертає на себе увагу та обставина, що законодавець врешті-решт провів чітке розмежування між принципом незалежності судів і принципом незалежності суддів. Так, першому принципу присвячено ст.ст. 1, 6 і 7 Закону, а другому - ст. 48 та деякі інші. Відразу ж зауважимо, що проведене розмежування має не лише суто теоретичне значення, але є також важливим для практичної діяльності суддів, особливо, суддів адміністративних судів. Адже, як відомо, втілення в життя принципу незалежності судів передбачає створення таких умов, за яких адміністративне судочинство зможе функціонувати як повноцінна вертикаль самостійних і безсторонніх судів. У даному випадку необхідно вести мову про усунення загроз для незалежності всієї системи адміністративних судів. Незалежність суддів - дещо вужче поняття, яке поширюється не стільки на адміністративний суд як самостійний орган судової гілки влади, скільки на конкретних суддів, які вирішують публічно-правові спори між громадянами та публічною адміністрацією.

Детальніше, основні положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що в тій чи іншій мірі торкаються суддівської незалежності, будуть нами розглянуті в другому розділі роботи. Наразі, лише зазначимо, що його ухвалення дозволило усунути більшість недоліків і прорахунків попередніх законодавчих актів та на якісно новому рівні нормативно забезпечити діяльність судової системи. Закон враховує найбільш прогресивний досвід європейських країн, а також практично всі основні міжнародні стандарти організації та функціонування судової гілки влади.

В аспекті нашого дослідження на особливу увагу заслуговує та обставина, що основні положення нового Закону спрямовані не лише на структурну перебудову судової системи, але й на зміцнення однієї з базових цінностей демократичного суспільства - принципу незалежності суддів. Такий висновок не є голослівним і підтверджується результатами проведеного нами анкетування. Так, абсолютна більшість опитаних нами респондентів (58 % суддів і 60 % фахівців у галузі права) зазначила, що до основних позитивних здобутків нового Закону України «Про судоустрій і статус суддів», в першу чергу, слід віднести суттєве розширення та зміцнення гарантій незалежності суддів. При цьому, опитані нами респонденти найбільш позитивними для зміцнення незалежності суддів саме адміністративних судів, вважають такі нововведення Закону: зміцнення процесуальних гарантій незалежності суддів адміністративних судів (49 % суддів і 38 % фахівців у галузі права); запровадження принципу конкурсного відбору суддів (69 % і 81 % відповідно); посилення вимог до професійного рівня суддів адміністративних судів, їх особистих і моральних якостей (60 % і 79 %); удосконалення процедури першого призначення на посаду судді адміністративного суду (51 % і 59 %); обмеження участі Президента, органів законодавчої та виконавчої гілок влади в процесі призначення та обрання суддів на посади (76 % і 79 %); удосконалення підстав і порядку звільнення суддів з посади (49 % і 34 %); посилення гарантій незалежності суддів під час притягнення їх до дисциплінарної та інших видів відповідальності (44 % і 51 %); обмеження повноважень суддів, які займають адміністративні посади в адміністративних судах (46 % і 39 %); оптимізація системи та структури, а також посилення ролі органів суддівського самоврядування в забезпеченні функціонування адміністративних судів (51 % і 63 %); зміна принципів та основних підходів до визначення розмірів суддівської винагороди за виконання суддями своїх професійних обов’язків (39 % і 51 %); удосконалення адміністративно-правового статус Державної судової адміністрації, зменшення рівня її залежності від органів виконавчої влади (31 % і 26 %); суттєве розширення механізмів протидії корупції в судовій системі (42 % і 63 %) та інші.

Окрім прийняття нового Закону України «Про судоустрій і статус суддів», положення якого, як ми уже зазначили вище, спрямовані на суттєве розширення та зміцнення гарантій незалежності суддів адміністративних судів, реформи в судовій гілці влади йдуть також у напрямі підвищення вимог до особистих, професійних і моральних якостей суддів. На нашу думку, це абсолютно логічний і правильний шлях розвитку законодавчого регулювання сфери правосуддя. Адже, як показує аналіз історичного досвіду, розширення повноважень будь-якого державного органу, без одночасного підвищення вимог до його працівників, обов’язково породжує з їх боку свавілля, корумпованість та узурпацію влади. З метою недопущення подібних негативних явищ в судовій системі, Закон вимагає від суддів дотримуватись правил суддівської етики (п. 2 ч. 5 ст. 55 [151]). На сьогодні, ці правила прописані в Кодексі суддівської етики, які були прийняті XI черговим з’їздом суддів України 22.02.2013 р. [64] й замінили собою діючий раніше Кодекс професійної етики суддів 2002 р. [63].

Проаналізувавши Кодекс суддівської етики, в першу чергу, звертає на себе увагу його преамбула, в якій зазначається, що «усвідомлюючи значимість своєї місії, з метою зміцнення та підтримки довіри суспільства до судової влади судді України вважають, що зобов’язані демонструвати і пропагувати високі стандарти поведінки, у зв’язку з чим добровільно беруть на себе більш істотні обмеження, пов’язані з дотриманням етичних норм як у поведінці під час здійснення правосуддя, так і в позасудовій поведінці» [64]. Дане положення найбільш точно відображає зміст Кодексу, в якому зосереджені правила, обмеження та вимоги до поведінки суддів не лише під час розгляду та вирішення судових справ, але й поза межами виконання безпосередніх професійних обов’язків. На думку самих суддів, дотримання цих етичних норм дозволить відновити довіру громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду, яка на сьогодні, як відомо, залишається на критично низькому рівні.

Окрім Конституції України, Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та Кодексу суддівської етики, дотримання принципу незалежності суддів адміністративних судів гарантує ще ціла низка нормативно-правових актів. За своїм характером норми, які в них містяться, є імперативними й адресовані не тільки суддям, але й іншим особам, які забезпечують функціонування адміністративних судів або беруть участь у розгляді та вирішенні адміністративних справ. Зокрема, мова йде про Закони України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23.12.1993 р. [137], «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» від 23.12.1993 р. [139], «Про Вищу раду юстиції» від 15.01.1998 р. [134], «Про засади запобігання і протидії корупції» від 07.04.2011 р. [142], «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» від 08.04.2014 р. [135], «Про очищення влади» від 16.09.2014 р. [147], «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р. [141], «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 р. [140] та інші. Цей перелік можна ще довго продовжувати, але в ньому все одно буде відсутня згадка про основний правовий акт, що регулює діяльність суддів адміністративних судів - КАСУ.

Дійсно, як свідчить проведений нами аналіз норм КАСУ, він не містить прямої вказівки на необхідність дотримання принципу незалежності суддів під час відправлення правосуддя. Відразу ж зауважимо, що подібне ставлення до гарантій незалежності суддів адміністративних судів під час розробки та ухвалення Кодексу негативно оцінюється опитаними нами респондентами. Зокрема, більш як 43 % суддів і 54 % фахівців у галузі права заявили, що відсутність згадки про гарантії незалежності суддів в КАСУ не дозволяє забезпечити абсолютну незалежність суддів адміністративних судів на практиці. Ми розділяємо таку точку зору і вважаємо, що особливий характер адміністративних справ, в яких однією із сторін обов’язково виступають суб’єкти публічного управління, вимагає законодавчого закріплення додаткових гарантій незалежності суддів адміністративних судів в адміністративному процесуальному законодавстві.

З метою практичного втілення в життя зроблених нами висновків, пропонуємо внести деякі зімни і доповнення до КАСУ. Так, ч. 1 ст. 7, що визначає основні принципи адміністративного судочинства, доцільно доповнити п. 8 наступного змісту: «8) незалежність суддів і підкорення їх тільки законові». Відповідно до цього, перший розділ КАСУ необхідно доповнити новою статтею, в якій більш детально розкрити значений принцип. Наприклад, це може бути ст. 14-1 приблизно такого змісту: «Стаття 14-1. Незалежність суддів і підкорення їх тільки законові. 1. При здійсненні правосуддя в адміністративних справах судді є незалежними від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання і підкоряються лише закону. Судді вирішують адміністративні справи на основі Конституції та законів України, в умовах, що виключають сторонній вплив на них. 2. Суддя не зобов'язаний давати жодних пояснень щодо суті адміністративних справ, які перебувають у його провадженні, крім випадків, установлених законом. 3. Втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом». На нашу думку, внесення до КАСУ зазначених змін лише позитивно вплине на незалежність суддів адміністративних судів, суттєво посиливши гарантії її забезпечення.

На завершення розгляду адміністративно-правового регулювання принципу незалежності суддів адміністративних судів варто, на нашу думку, більш детально зупинитись на аналізі основних положень Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» від 08.04.2014 р. [135]. Підстави та передумови прийняття даного Закону - очевидні. В першу чергу, це надзвичайно низький рівень довіри суспільства до судової системи України, однією із причин якого є зухвало-неправосудні судові рішення, які приймали судді під час «Революції гідності» в період з 21.11.2013 р. по 21.02.2014 р. Подруге, це висунення громадськістю вимоги негайного та публічного здійснення дій, спрямованих на викорінення залежності та корупції в судовій системі України. По-третє, це нагальна потреба здійснення справжнього, а не формального очищення суддівського корпусу.

Вирішити всі окреслені вище проблеми в галузі судочинства законодавець пропонує шляхом застосування процедури люстрації, як разового надзвичайного правового заходу, що застосовується в умовах крайньої необхідності. Люстрація в судовій системі передбачає звільнення з посад тих суддів, які своїми грубими порушеннями професійних та етичних стандартів діяльності дискредитували авторитет судової влади, а також виносили рішення, спрямовані на обмеження конституційних прав і свобод громадян, у тому числі на участь у мирних зібраннях. Більш детально, визначені в Законі України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» порядок і процедура проведення люстрації в судовій системі, а також пов’язані із цим обмеження гарантій незалежності суддів адміністративних судів будуть проаналізовані нами в наступних розділах роботи. Наразі ж, пропонуємо коротко зупинитись на його загальній характеристиці.

У першу чергу, слід зазначити, що аналізований Закон визначає правові та організаційні засади проведення спеціальної перевірки суддів судів загальної юрисдикції як тимчасового посиленого заходу з використанням існуючих процедур розгляду питань про притягнення суддів судів загальної юрисдикції до дисциплінарної відповідальності і звільнення з посади у зв’язку з порушенням присяги. При цьому основною метою перевірки суддів є:

1) утвердження верховенства права в суспільстві та законності у діяльності судів; 2) відновлення довіри до судової влади в Україні; 3) з’ясування фактів, що свідчать про порушення суддями присяги, наявність підстав для притягнення суддів до дисциплінарної або кримінальної відповідальності;

4) утвердження в діяльності суддів принципів незалежності та неупередженості [135]. Відразу ж зауважимо, що останній пункт є найбільш суперечливим і викликає неоднозначну оцінку опитаних нами респондентів. Так, на думку більшості фахівців у галузі права (63 %), реалізація на практиці запропонованого в Законі механізму проведення люстраційної перевірки суддів суттєво підвищить авторитет судової гілки влади, допоможе відновити довіру громадян до адміністративних судів, забезпечить проведення системного очищення суддівського корпусу від суддів, які порушують присягу та скомпрометували себе. Водночас, більша частина опитаних нами суддів (58 %), навпаки, вважає, що цілий ряд положень Закону суперечить Конституції, не узгоджується з чинним законодавством, не враховує відповідних міжнародних стандартів у сфері правосуддя, а тому може негативно вплинути на незалежність суддів адміністративних судів і судової гілки влади в цілому.

Детальний аналіз змісту Закону дав нам підстави підтримати позицію більшості опитаних нами представників судової гілки влади. Дійсно, останніми роками такі явища, як порушення суддями присяги, норм суддівської етики та антикорупційного законодавства, прийняття замовних рішень, численні зловживання і безвідповідальність, набули системного характеру і загрожують існуванню всієї судової системи. Однак, всі ці негативні явища були притаманні судовій системі практично завжди, а не лише в період з 21.11.2013 р. по 21.02.2014 р. Вони скоріше свідчать про неефективність проведених реформ в судовій гілці влади, про її тотальну залежність від інших гілок державної влади та окремих політичних сил, а не про деморалізацію окремих представників судового корпусу. Саме тому, ми вважаємо Закон України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» занадто «експресивним», а його прийняття - відвертим нехтуванням положеннями Конституції України, необгрунтованим відступом від загальновизнаних міжнародних стандартів, відвертим наступом на незалежність суддів, і особливо суддів адміністративних судів.

На нашу думку, процес очищення судової гілки влади необхідно розпочинати за умови стабілізації політичної та економічної ситуації в державі, а також, за умови можливості виділення значних фінансових і матеріальних ресурсів на одночасне проведення чергового етапу судово-правової реформи. Лише в такому випадку можна розраховувати на результативність та високу ефективність проведених заходів, досягнення визначеної мети та виконання поставлених завдань. Як справедливо з даного приводу зауважує М. Савенко, «за політичної стабільності, як правило, виключається відверте протистояння політичних сил, владних інституцій, питання функціонування суспільства і держави вирішуються шляхом консенсусу, політичний і державний механізми діють злагоджено, що дозволяє успішно проводити необхідні реформи. За такої ситуації суспільство і політичні сили прагнуть і вживають усіх заходів до втілення найкращих надбань цивілізації, сучасних правових цінностей та ідеалів в різних сферах суспільного життя» [176, с. 9].