Завдання, етапи та напрями реформування органів кримінальної юстиції у механізмі правоохоронної діяльності

Реформування органів кримінальної юстиції на сучасному етапі зумовлюється низкою факторів, які у сфері правоохоронних відносин набувають характеру показників оптимізації правоохоронної системи, її адаптації до існуючої моделі державного розвитку.

Зазначений процес має розпочинатися з удосконалення правового забезпечення функціонування цієї системи, а саме: корегування відповідних положень Конституції України, кримінального, адміністративно-деліктного і кримінально-процесуального законодавства та супроводжуватися

впровадженням державної програми формування антикримінальної культури громадян України, яка є основою кримінологічної безпеки в суспільстві як найважливішого елемента національної безпеки і без якої не буде досягнуто мети реформування кримінальної юстиції [37, с. 17]. Зважаючи на це, а також враховуючи уже проаналізовані положення, які стосуються предметно- наукових характеристик системи органів кримінальної юстиції, можна визначити наступні завдання її реформування на сучасному етапі.

1. Подальша лібералізація правоохоронної системи. Це означає орієнтацію правоохоронної діяльності на забезпечення максимальної міри свободи, а отже, найбільш послідовного, індивідуалізованого впливу на людину. Виконання цього завдання також передбачає формування ціннісно- світоглядного підґрунтя для сприйняття суспільством правоохоронної системи як динамічного, гнучкого соціально-правового утворення, що оперативно реагує на зміни інтересів людей і забезпечує їхню безпеку властивими для нього засобами та суміжними з ними інструментами впливу на осіб, які вчинили злочини.

Правоохоронна система не повинна продукувати відчуження, особа не має ізолюватися від суспільства. З огляду на це правопорушник не має ізолюватися навіть у разі відбування покарання у виді позбавлення волі; його життєдіяльність мусить бути лише унормованою, приведеною у відповідність до необхідності налагодження з ним конструктивного діалогу з педагогічною та сервісною - у широкому розумінні цього слова - метою. Більше того, усвідомлюючи, що триватиме певний перехідний період перебудови органів кримінальної юстиції, першим кроком у виконанні завдання реформування, яке аналізується, повинна стати відмова від стигматизації шляхом внесення відповідних змін до програмних документів.

Вочевидь вже сам вибір такого орієнтиру реформування системи органів кримінальної юстиції призведе до її інтеграції у соціальне середовище. Тому реалізація завдання щодо гуманізації правоохоронної діяльності має ґрунтуватися на концепції рівності, розвитку почуття людської гідності та поваги до особистості. Отож потреба лібералізації, конкретизуючись, так чи інакше виражається у завданні формування у правопорушника почуття власної гідності як людини, громадянина, співгромадянина.

2. Гуманізація правоохоронної діяльності. Це завдання тісно пов’язане з попереднім і передбачає, що убезпечення людини та суспільства від небезпек, що продукуються правоохоронною системою, має бути не засобом для досягнення певної віддаленої мети, пов’язаної з отриманням певних переваг, а самоціллю, як і будь-якої іншої публічної діяльності в цілому. У ст. 10 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачено, що правопорушники мають право на гуманне ставлення і повагу до честі і гідності, притаманні особі [134]. Тому сучасна практика гуманізації правоохоронної діяльності нерозривно пов’язана з реалізацією групи принципів гуманістичної спрямованості з метою їх нормативно-правового забезпечення та впливу на запобігання злочинності. Утілення в життя цих принципів гарантується Конституцією України. До них належать, зокрема, невідворотність відповідальності та покарання, законність, справедливість, гуманізм, демократизм, рівність перед законом, взаємна відповідальність держави і правопорушника, диференціація та індивідуалізація

відповідальності, раціональне застосування примусових заходів і

стимулювання правослухняної поведінки, участь громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів кримінальної юстиції. Ці принципи, з-поміж іншого, покликані забезпечити системність правового регулювання суспільних відносин, які виникають під час здійснення правоохоронної діяльності, а також нормативно визначають параметри її механізму в гуманітарній сфері.

В. Г. Фатхутдінов зазначає, що в такій ситуації проблема гуманізму набуває багатоаспектного характеру:

а) гуманізм стосовно потерпілого;

б) гуманізм стосовно суспільства;

в) гуманізм стосовно працівників правоохоронних органів;

г) гуманізм стосовно правопорушника.

Змішування юридичної та гуманістичної оцінок діяльності працівників правоохоронних органів відбувається насамперед тому, що не розрізняють два аспекти цих видів оцінки, хоча і тісно пов’язаних, але далеко не тотожних. Це оцінка діяльності людини як суб’єкта правоохоронної діяльності (і вона може бути лише юридичною) і оцінка її діяльності як громадянина, як особистості, як людини. В останньому випадку оцінка людини за гуманістичними критеріями завжди наявна, цілком виправдана та необхідна. Важливо лише наголосити, що така оцінка людини відбувається поза межами правоохоронної діяльності. І те, якою буде оцінка цієї діяльності, залежить (не заперечуючи, звичайно, особистих якостей самого працівника) від того, які закони існують і діють в країні, який в ній рівень правової свідомості громадян, яким взагалі є ставлення громадян, соціальних груп, суспільства в цілому до закону і права [135, с. 66].

Проте гуманізм у правоохоронній діяльності не варто розуміти звужено.

Аналогічні думки щодо змісту завдання гуманізації правоохоронної діяльності, що, однак, ґрунтується на різних методологічних настановах, висловлюються у значній кількості наукових джерел. Так, М. П. Мелентьєв та В. А. Корчинський, розкриваючи зміст гуманізації, вказують, що «... традиційно розрізняють, з одного боку, захист інтересів суспільства і прав громадян, а з другого боку, - прояв турботи про повернення людей, які порушили закон, до чесного трудового життя» [136, с. 57]. Гуманізація цієї системи має полягати в тому, що необхідно нормативно закріпити не лише основні загальні підходи до правоохоронної діяльності, а і регламентувати порядок урахування індивідуальних особливостей правопорушника та забезпечення цілеспрямованої діяльності суб’єктів щодо запобігання повторним злочинам і формування у правопорушників поваги до законів та правослухняної поведінки в суспільстві.

І. В. Шмаров, зазначаючи про гуманізацію у правоохоронній системі, вказує на те, що з метою охорони інтересів суспільства і прав громадян від зазіхань із боку злочинців до останніх можуть бути застосовані певні засоби.

Таким чином, гуманізація правоохоронної діяльності як завдання реформування органів кримінальної юстиції полягає у необхідності створення умов як для розвитку особистої свободи людини, так і захисту інтересів і свободи потерпілих від злочинів та інших членів суспільства від страху перед загрозою, а також від необхідності потерпати від неефективного механізму стягування компенсацій за завдану злочином майнову і моральну шкоду. Лише за такого підходу досягнення завдання щодо лібералізації правоохорони має шанси на успіх, адже без радикальних реформістських кроків з боку широких верств населення жодна програма соціальних трансформацій не здатна досягти поставлених цілей. Належна підтримка може бути забезпечена лише у разі досить високого рівня безпеки й довіри до запропонованих механізмів змін, що має безпосередньо втілюватись у захисті жертв злочинів, у тому числі і правоохоронними інструментами.

3. Структурно-функціональна синхронізація правоохоронної діяльності з кримінально-виконавчою, кримінально-правовою та кримінологічною політиками, а також соціальною політикою держави в цілому. Виконання цього завдання спрямовано на формування цілісності державного управління, узгодженості окремих його напрямів із метою досягнення ефективності кожного з них. Зрозуміло, що жоден із різновидів державної політики не може розглядатися окремо. Фрагментарність, відірваність від контексту загальносоціального розвитку програмної діяльності, що здійснюється в межах окремих різновидів політики, стає суттєвою перепоною на шляху до конструктивного й прогресивного реформування сфери розбудови державни.

Отже, можемо констатувати, що необхідною умовою структурно- функціональної синхронізації правоохоронної діяльності з різними видами політики протидії злочинності є забезпечення прогресивної спрямованості суспільної свідомості та впровадження її в діяльність органів влади. Тобто проблема реформування органів кримінальної юстиції не є автономною, її вирішення не може розглядатися відокремлено від внутрішньосоціальних проблем, які дедалі частіше й у все більш гостріших формах конфліктують з обмеженими можливостями, що пропонуються державним апаратом.

Тому варто погодитись із Ю. В. Орловим у тому, що на сучасному етапі розвитку нашої держави жоден з масштабних запланованих заходів у сфері економічних перетворень, розвитку освіти, медичного та соціального обслуговування, а також злочинності не буде успішним без формування чіткої концепції державного будівництва, що має ґрунтуватися на універсальній політичній ідеології. Саме остання є тим єднальним, системоутворюючим елементом публічного адміністрування, який у принципі здатен у державах перехідного типу надати йому ознак синхронності, несуперечливості, зменшити криміногенну складову, забезпечити перспективну спрямованість. Цей елемент, на жаль, протягом 90-х років минулого сторіччя було зруйновано, а намагання поставити питання про державну ідеологію на порядок денний часто супроводжуються звинуваченням у спробі обмеження прав і свобод, тоталітаризму та в інших утисках, що є зазвичай результатом стійких стереотипів радянського минулого. Натомість у низці випадків така критика необґрунтована [138, с. 165-166].

У цілому погоджуючись із тим, що необхідно створити певне ідеологічне підґрунтя суспільно-політичного розвитку, на нашу думку, слід зробити кілька зауважень, які стосуються практичної реалізації цього кроку, а отже, і виконання досліджуваного завдання реформування органів кримінальної юстиції.

По-перше, досить проблематичним видається здійснення ідеологічних заходів за принципом побудови владної вертикалі за існуючої розстановки сил і джерел політичного впливу. Звернімо увагу на результати моніторингу змін у суспільній свідомості. Так, за показниками довіри до інститутів влади Україна, за даними Європейського соціального дослідження, посідає останні місця серед європейських країн. У 2011 році довіра українців до парламенту становила 1,99 бала за 10-бальною шкалою (останнє місце серед 26 європейських країн), довіра до судово-правової системи становила 2,26 бала (останнє місце), довіра до міліції - 2,50 бала (останнє місце). За довірою політикам (1,85 бала) Україна випереджає лише Грецію, а за довірою політичним партіям (1,99 бала) - Грецію та Хорватію і перебуває на одному рівні з Болгарією. В результаті порівняння чотирьох хвиль дослідження (2005, 2007, 2009, 2011 років) можна стверджувати, що найвищими показники рівня довіри до державних інститутів були у 2005 році, а найнижчими - в період кризи 2009 року. За такого негативного ставлення не можна відкидати можливість появи вкрай ворожих настроїв, а отже - спроб часткового чи повного демонтажу інституційних підвалин чинного соціального устрою [139].

Це здається цілком закономірним на тлі поширення і вкорінення згаданих у попередньому підрозділі очевидних тенденцій криміналізму. Те ж саме дослідження засвідчує, що абсолютна більшість українців - 87 % - вважає нечесним походження першого капіталу більшості нинішніх багатих людей в Україні, і лише 3 % упевнені, що ці капітали зароблено чесним шляхом, завдяки таланту та новаторському мисленню [139]. Показовими в цьому контексті також видаються і результати опитування, проведеного у 2011 році Центром соціальних досліджень «Софія» в межах вивчення питання під назвою «Український характер: характерні соціально- психологічні особливості населення України», які засвідчили, що лише 24,4 % респондентів вважають за можливе досягти успіху та благополуччя в житті чесною працею (проти 86,9 % у 1982 році та 32,3 % у 2002 році) [140, с. 18-22].

Саме ці складові соціодинаміки мають слугувати операційно- інструментальною підтримкою в реалізації заходів реформування органів кримінальної юстиції.

4. Адаптація діяльності органів кримінальної юстиції до європейських стандартів. Виконання цього завдання є важливою складовою у механізмі гуманізації правоохоронної діяльності, що втілюється у запровадженні до правоохоронної практики принципів свободи, поваги до людської гідності та мінімізації контрасту між номінальними й реальними умовами життєдіяльності. Немає потреби зайвий раз нагадувати про наявні проблеми в діяльності органів кримінальної юстиції, які в цілому є відомими та вже багато років дискутуються в межах предмета наукових досліджень. Разом із тим вважаємо за доцільне вказати на кілька провідних стандартів, які мають виняткове значення для реформування органів кримінальної юстиції і повинні бути переглянуті як на доктринальному рівні, так і в практиці їх реалізації [141].

Ідеться, по-перше, про наступні стандарти:

а) особи, які стали об’єктами впливу органів кримінальної юстиції, зберігають усі права, яких вони не були законно позбавлені за рішенням

суду;

б) життя цих осіб має бути, наскільки це можливо, наближеним до позитивних аспектів життя у суспільстві;

в) забезпечення гідних побутових умов засуджених;

г) забезпечення комплектування органів кримінальної юстиції висококваліфікованим персоналом, зорієнтованим на досягнення новітніх цілей і виконання завдань реформування;

ґ) забезпечення належного рівня безпеки від кримінальних загроз будь- якого походження;

д) забезпечення відкритості системи для контролю з боку громадськості, а також належного внутрішньовідомчого і зовнішнього державного контролю.

Розглянемо ці положення детальніше.

Переосмислення принципу, за яким особи, які стали об’єктами впливу органів кримінальної юстиції, зберігають усі права, яких вони не були законно позбавлені за рішенням суду, в контексті інституціональних особливостей правоохоронної діяльності в Україні полягає в максимальному забезпеченні можливостей реалізації особами своїх соціальних ролей (нехай і видозмінених) як суб’єктів інституційних взаємодій у межах суспільних відносин. Водночас зняття надлишкових прямих та побічних правообмежень сприятиме і розширенню можливостей задоволення інтересів кореспондуючими суб’єктами відповідних відносин, що послабить конфронтацію між приватним та публічним, наблизить інститут правоохорони до соціально ефективної функціональної моделі.

Таким чином, одним з головних завдань реформування органів кримінальної юстиції є розроблення належних механізмів згладжування стигматизаційних ефектів, а також соціально-психологічного відчуження, що виникають у разі примусового потрапляння до юрисдикції правоохоронної системи і вимушеного підкорення зведеній в юридичні рамки правозастосовній волі уповноважених суб’єктів.

Стосовно положення про забезпечення гідних побутових умов, то воно кореспондується з повагою до людської гідності. Формування почуття власної, узгодженої з етичними та правовими вимогами, людської гідності і є стрижнем діяльності органів кримінальної юстиції у кримінально- превентивному напрямі, до якого і слід наближувати вітчизняну правоохорону як на рівні централізованого управління, так і на рівні функціонування кожного окремого органу, їх структурних підрозділів і посадових осіб.

Положення про забезпечення комплектування органів кримінальної юстиції висококваліфікованим персоналом, зорієнтованим на досягнення новітніх цілей і виконання завдань реформування, також прямо випливає зі стандарту, згідно з яким персонал виконує важливу суспільну функцію, і тому порядок його набору, професійної підготовки та умови роботи повинні забезпечувати йому можливість підтримувати високий рівень поводження з правопорушниками. Дійсно, саме на персонал органів кримінальної юстиції покладається головне навантаження стосовно втілення в життя більшої частини пропозицій та рекомендацій щодо ліберально-гуманістичної модернізації правоохоронної діяльності, відтак, він є якісною основою реформування.

І тому не можна погодитись із пропозицією щодо скорочення часу проведення спеціальної підготовки прокурорських працівників до двох місяців. З цього приводу зазначимо наступне. Міжнародні стандарти у сфері прокурорської діяльності містять вимогу, згідно з якою обов’язки прокурора передбачають, щоб ці посади обіймали особи, які мають авторитет і хорошу репутацію. Якості, що вимагаються від прокурора, подібні до тих, що вимагаються від суддів, і потребують дотримання відповідних процедур призначення і просування по службі (доповідь Венеціанської комісії щодо стандартів прокуратури, 2010 рік, параграф 18). Так само перше призначення повинно відбуватися на основі заслуг та порядності, оцінюватися за справедливою, неупередженою, прозорою процедурою під час відкритого конкурсу на заміщення прокурорських посад у колегіальному процесі набору. Подібні положення доповіді Венеціанської комісії повністю знайшли своє відображення у новому Законі України «Про прокуратуру». Щодо навчання, то з європейської практики відомо, що воно є одночасно і обов’язком, і правом усіх прокурорів, як до їх призначення, так і під час проходження служби. Тому закон повинен забезпечувати відповідну освіту та спеціалізовану достатню підготовку, щоб прокурори могли здійснювати свої функції, в тому числі виконувати свої обов’язки відповідно до ЄКПЛ та практики ЄСПЛ. Закон містить вказівку на необхідність проходження спеціальної підготовки протягом одного року в Національній академії прокуратури України. Слід зазначити, що практика спеціальної підготовки протягом одного року у спеціальному навчальному закладі - це визнана європейська практика, яка широко застосовується, наприклад, у Польщі [142]. Таким чином, положення, передбачені законодавством щодо навчання прокурорів, на сьогодні вважаємо виправданими й такими, що відповідають сучасним європейським практикам і здатні якісно забезпечити підготовку майбутніх працівників прокуратури.

Проте проблема недооцінки необхідності якісної підготовки персоналу є характерною не тільки для органів прокуратури, вона також притаманна і органам внутрішніх справ, системи виконання покарань, адвокатури і навіть суду. Отже, повинна бути змінена передусім система ціннісних координат у сфері професійної діяльності працівників, кадрової роботи щодо добору, навчання та підвищення кваліфікації особового складу установи чи організації. Трансформація світогляду персоналу має починатися з розуміння своєї причетності до справи збалансування функціонування суспільства та держави в цілому, до виконання сервісних завдань, а не карально- репресивних, від успішності чого залежить, у тому числі, й майбутнє кожного з членів суспільства. Таким чином, наближення вітчизняної правоохоронної діяльності до європейських стандартів передбачає і перегляд освітніх програм, за якими здійснюється підготовка та перепідготовка персоналу органів кримінальної юстиції, а також запровадження нових принципів менеджменту в роботі кадрових служб та окремих осіб, які відповідають за комплектування.

Положення про забезпечення належного рівня безпеки від кримінальних загроз будь-якого походження, звісно, не є новим, однак з плином часу воно не втрачає актуальності. Не зупиняючись на описі загальновідомих проблем, пов’язаних із насильством стосовно

правопорушників, рівня смертності й захворюваності в установах виконання покарань, зауважимо, що хоча їх вирішення і має бути предметом самостійного наукового розгляду та практичної розробки, однак багато в чому залежить від виконання зазначених вище завдань, а також від протидії інтенсивності відтворення кримінальної субкультури.

Під забезпеченням відкритості системи для контролю з боку громадськості, а також належного внутрішньовідомчого і зовнішнього державного контролю мається на увазі те, що всі органи та установи повинні регулярно інспектуватися та піддаватися незалежному моніторингу. Загалом наближення вітчизняного механізму правоохоронної діяльності до цього європейського нормативу має розглядатися в контексті вдосконалення не так змістовної, як операційної складової реформи. Йдеться про запровадження специфічного виду моніторингу, об’єктом якого має стати правоохоронна діяльність як системна, інституційна діяльність, так чи інакше інтегрована до системи запобігання злочинності. На це вже зверталась увага у попередніх підрозділах, однак в аспекті наближення кримінальної юстиції до європейських стандартів важливо окремо наголосити на тому, що вказаний моніторинг має функціонувати та розглядатися у двох аспектах: по-перше, як елемент підсистеми контролю якості ухвалених рішень, їх втілення у життя в процесі реалізації конкретних заходів реформування; по-друге, як ланка між органами державної влади та громадськістю, що дасть змогу оперативно реагувати на різноманітні девіантні процеси. Таким чином, створення належної моніторингової підструктури в процесі реформування органів кримінальної юстиції є одним із необхідних механізмів модернізації інституту правоохорони та виконання перелічених вище завдань. Більше того, без належного комплексного (громадсько-державного) моніторингу реформи у принципі не можна говорити про лібералізацію правоохоронної діяльності, адже остання передбачає наявність належної кількості та якості каналів зв’язку між державою та громадськістю.

Відтак, привертає увагу думка Є. М. Блажівського, який зазначає, що моніторинг є свого роду «семіотичним мостом», інформаційним каналом зв’язку спеціалізованої підсистеми соціального організму, якою є протидія злочинності, із зовнішнім відносно неї середовищем. За допомогою моніторингу розмиваються межі такої диференціації, а сама протидія злочинності наближається не до штучних, насаджуваних соціальних конструктів, а до однієї з оптимальних складових процесу самоорганізації суспільства; стає одним з проявів його інтеграції на цивілізаційному рівні, сприяє наближенню співвідношення держави (як форми) та громадянського суспільства (як змісту) до діалектичної рівноваги, безконфліктного, прогресивного співвідношення [143, с. 37].

В аналогічному аспекті, на нашу думку, доцільно розглядати і структурно-функціональне значення моніторингу реформування органів кримінальної юстиції. Останній має стати предметом самостійного дослідження, в ході якого необхідно з’ ясувати феноменологічні основи вказаного різновиду моніторингової діяльності, її предметні межі, системні характеристики (рівні, напрями, суб’єктів, зв’язки, координацію, реалізацію тощо) та операційні компоненти (індикатори моніторингової інформації, методики її збирання, системи обробки, узагальнення, аналізу тощо). Однак уже зараз можна стверджувати, що реформування даного типу має бути супроводжуватись самостійним постійним інструментом спостереження і контролю, щоб забезпечити його гнучкість, адаптивність і зрештою - сервісну спрямованість.

5. Підвищення соціального потенціалу правоохоронної практики. Реалізація цього завдання передбачає переорієнтацію діяльності органів кримінальної юстиції на впровадження передових методик і технологій роботи, співпраці у межах досягнення цілей запобігання, що в підсумку має

сприяти підвищенню ефективності формування позитивних особистісних якостей, які б знімали (пом’якшували) конфліктні сторони відносин між правовими, економічними, культурними, політичними й іншими

інституційними компонентами суспільства.

Отже, закладення у механізм правоохоронної діяльності ліберально- гуманістичної складової повинно слугувати основою для подальшої його специфікації під потреби діяльності органів кримінальної юстиції. Сама ж свобода як принцип і як завдання реформування має розглядатися у нерозривному зв’язку з притаманними правоохоронній системі засобами та методами запобіжної діяльності.

6. Удосконалення системи стимулювання соціальної активності громадян. Завданням реформування органів кримінальної юстиції за цим параметром, на чому вже наголошувалося, є не власне адаптація, а стимулювання соціальної активності, певним соціальним супроводом, що забезпечує спеціальні умови для особистості. Натомість органи кримінальної юстиції мають забезпечувати у своїй діяльності необхідні умови для адаптації правопорушників до соціального середовища, з яким останні переважно втрачають конструктивні зв’язки. Тому змістовні й атрибутивні складові діяльності органів кримінальної юстиції у їх системі мають забезпечувати належні можливості особистості для реінтеграції, адаптації до соціальної структури суспільства, з яким людина на момент початку злочинної діяльності з тих чи інших причин перебувала у конфліктних, антагоністичних відносинах.

Викладені вище завдання реформування органів кримінальної юстиції належать до єдиного структурно-функціонального комплексу правоохоронної практики, спрямованої на досягнення єдиної мети - підвищення ефективності механізму правоохоронної діяльності. Разом із тим досягнення цієї мети і, відповідно, виконання сформульованих завдань багато в чому залежать від напрямів управлінської діяльності, адже лише наявність методологічно обґрунтованого вектора діяльності, а також арсеналу засобів і способів цілеспрямованого впливу на об’єкт реформування здатна забезпечити досягнення поставленої мети.

Отже, реформа органів кримінальної юстиції як діяльність планово- прогностичного характеру обов’язково має ґрунтуватися на тому, що модернізацію публічного адміністрування у сфері правоохорони спрямовано на зміни глибинних багаторічних інтерсуб’єктних утворень, що акумулюються на рівні не лише соціальних практик, а і масової свідомості й підсвідомого, які певною мірою проявляють інертність, залежність від чуттєво-ірраціональних матриць, заданих параметрами суспільно-

політичного устрою, замкненістю правоохоронної системи та багато в чому репресивним характером кримінальної юстиції. Ситуації додає специфіки більш ніж двадцятирічна історія функціонування цієї системи в незалежній Україні, що пронизана негативними успадкованими й набутими явищами яскраво вираженого антигуманістичного та явно вираженого криміногенного характеру.

Таким чином, ураховуючи інституційні особливості, характеристики механізму правоохоронної діяльності, вважаємо за можливе виділити наступні провідні напрями реформування органів кримінальної юстиції.

1. Конвергенція правоохоронної діяльності та соціальної політики. Під конвергенцією в науці зазвичай розуміють процес зближення, уподібнення різних органічних систем чи суспільних утворень внаслідок необхідності задоволення таких функціональних вимог. У контексті реформування органів кримінальної юстиції конвергенція визначає вектор організаційно- управлінських, правових і культурно-психологічних змін, спрямованих на зрощення елементів інституту правоохорони з соціальними інститутами - економічними, освітніми, культурними тощо. З цього приводу в науковій літературі висловлюються слушні зауваження про те, що конвергенція може мати більш широке смислове значення і не вичерпуватися тільки взаємопроникненням елементів цих двох систем. Так, зокрема,

стверджується, що шлях конвергенції - це шлях зближення і взаємодії радянської та «західної» моделей правоохоронної діяльності. У перспективі це означатиме появу у вітчизняних органів кримінальної юстиції ознак та особливостей, що характеризують європейські правоохоронні служби і сервіси. Зрештою конвергенція призведе до зміни ментальності, мислення співробітників системи, зумовить трансформацію їх свідомості в плані переходу від психології силового відомства до установки психології управління процесом інтеграції [144].

Погоджуючись у цілому з висловленою ідеєю, спробуємо внести до неї певні корективи.

По-перше, тут слід говорити і про комплекс факторів політичного, правового й організаційного характеру, які визначають зміст і форму процесу трансформації.

По-друге, конвергенцію правоохоронної діяльності й соціальної політики доцільно розуміти ще в більш широкому форматі. Варто звернути увагу на запропонований американським дослідником Л. Ваканом підхід, який полягає у поєднанні інституту покарання з економічними інститутами в межах ідеології неолібералізму. Так, учений зазначає про особливості управління соціальною незахищеністю у поєднанні обмежувальної трудової політики з експансивною кримінально-виконавчою. Щоб розвинути запропонований підхід, потрібно здійснити три аналітичні прориви. Це дасть змогу пояснити кардинальні зміни у кримінально-виконавчій політиці, які відбулися в Сполучених Штатах Америки та інших розвинутих суспільствах з метою економічної дерегуляції та скорочення програм соціального захисту в останні десятиліття ХХ століття.

Перший прорив, який треба здійснити, полягає у відмові від теорій «злочину і кари», досі поширених в академічних і політичних дебатах попри дедалі більш очевидну тенденцію до роз’єднання цієї пари. Для другого прориву потрібно наново поєднати питання соціального захисту і впливу, оскільки ці різновиди заходів стосовно бідних спільно надихаються філософією біхевіоризму й прагнуть змінювати поведінку такими засобами, як відлякування, нагляд, таврування й різноманітні санкції. Соціальний захист (WelfTre), перетворений на трудову політику (workf8re), і позбавлена своєї виправної функції в’язниця формують тепер єдину сітку, яку накидають на ту ж саму клієнтуру, аби зробити невидимими проблемних мешканців. З одного боку, їм відмовляють у соціальній допомозі, а з іншого - тримають під замком, штовхаючи, таким чином, на периферійні сектори зростаючого вторинного ринку. Третій прорив полягає у подоланні звичного протиставлення між матеріалістичним та символічним підходами (умовно кажучи, між К. Марксом і Е. Дюркгеймом), щоб узяти до уваги водночас і інструментальні, й сутнісні функції репресивного апарату. Взаємозв’язок контролю й комунікації, керування зневаженими категоріями людей та утвердження соціальних кордонів дає змогу простежити, як розширення і передислокація в’ язниці та її інституційних відгалужень (таких як іспитовий термін, умовне звільнення, бази даних злочинів тощо) надали нового вигляду суспільному символічному ландшафту та змінили саму державу [145, с. 910].

Тож змістом неоліберальної концепції реформування органів кримінальної юстиції було надання правопорушникам умовної свободи економічної діяльності у визначених державою межах трудової ініціативи та забезпечення економічної дерегуляції інституту правоохорони. Однак разом з тим ідеологія економізму, навіть і в неоліберальному її відгалуженні, не може, на переконання автора, бути основою інституційного злиття правоохоронної діяльності із зовнішнім відносно цієї системи соціальним простором. Використання такого підходу, як засвідчує досвід США, Франції, Великобританії та деяких інших країн другої половини ХХ ст., призвело до хвилі «геттоїзації» правопорушників та консервування їх маргіналізованого статусу на нижчих пластах суспільно-економічних відносин. У світлі обраних нами орієнтирів на лібералізацію та гуманізацію вітчизняної правоохоронної системи такі ефекти, звичайно, є недопустимими. А тому в процесі конвергенції важливо створити механізми блокування економізації органів кримінальної юстиції, що ґрунтувалися б на завуальованому утилітаризмі на шкоду проголошеним цілям соціального оздоровлення гуманістичними засобами. Життєво необхідною є потреба збереження комплексності конвергенції, не обмежуючи при цьому інтеграцію правоохоронної діяльності з економічною політикою, а розширюючи взаємопроникнення з інститутами сім’ї, освіти, релігії, спорту тощо. При цьому визначений суспільно-політичний феномен має реалізуватися не лише на рівні масових соціальних практик, а й в індивідуальній роботі з кожним із правопорушників, з кожним представником громадськості, контролюючим суб’єктом.

Конвергенція правоохоронної діяльності та соціальної політики розглядається як цілком природний процес, як налагодження об’єктивно існуючих зв’язків, приведення діяльності правоохоронців у відповідність до існуючих закономірностей суспільного розвитку та залучення до них, а за деякими параметрами - і втілення в них інноваційних трендів соціально- культурної модернізації, інтенсифікації за допомогою механізмів інституціоналізації нерепресивних кримінально-превентивних заходів.

Чільне місце в реалізації цього напряму має посісти створення альтернативно-запобіжного впливу на особу з метою мінімізації змістовного розриву між правоохоронними відносинами та продуктивними суспільними виробничими, сімейними, політичними та іншими відносинами у специфікації їх до цілей кримінальної превенції.

2. Демілітаризація органів кримінальної юстиції. Цей напрям реформування, з-поміж іншого, узгоджується із відомим європейським стандартом (преамбула Кодексу поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку [146]), відповідно до якого мілітаризованими в державі мають бути лише органи, підпорядковані військовому відомству, поліції або карному розшуку. Держава має демонструвати чітке усвідомлення мети правоохоронної системи. Перші кроки у цьому напрямі вже зроблено. Так, 17 травня 2001 року Кабінет Міністрів України, виконуючи міжнародні зобов’язання України у сфері реформування правоохоронної системи, ухвалив рішення про спрямування і координацію діяльності Державного департаменту України з питань виконання покарань через Міністра юстиції України. Відповідно до другого абзацу п. 4 Положення про службу ДПтС України подає Міністрові юстиції України пропозиції щодо визначення провідних напрямів діяльності територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров’я, підприємств установ виконання покарань та інших підприємств, установ та організацій, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України [147]. Отже, маємо констатувати започаткування тенденції демілітаризації правоохоронних відомств та поступової передачі важелів стратегічного управління до інших органів влади.

Підґрунтям для такого рішення є те, що політика держави у сфері правоохоронної діяльності повинна здійснюватись в одному напрямі з правовою політикою та забезпеченням дотримання прав людини. Міністерство юстиції України відповідно до свого Положення є провідним органом у питаннях формування та реалізації державної правової політики. На це міністерство також покладається забезпечення у зазначеній сфері дотримання прав і свобод людини та громадянина. Крім того, Мін’юст визначено головним розробником проектів законів, що подаються на розгляд Парламенту Президентом та Урядом України у сфері прав людини, відносин між державою та громадянином [148]. Тому організаційно-правове поєднання змістовних компонентів управління пенітенціарною системою ДПтС України та Мін’юсту України відповідає курсу реформування органів кримінальної юстиції на гуманізацію, лібералізацію свого структурно- функціонального ядра.

Водночас спрямованість на демілітаризацію не слід розуміти формалізовано й розглядати винятково крізь призму правових механізмів відносин підпорядкування суб’єктів владних повноважень. Основним її показником має стати зміна професійної ментальності правоохоронців, у якій перевагу отримають елементи партнерства й діалогу на противагу відчуженню, ворожнечі й боротьбі. У цьому сенсі доречно, на нашу думку, говорити і про започаткування наукових досліджень проблем імплементації до вітчизняної правоохоронної системи приватно-юридичних елементів.

Є. Ю. Бараш у своєму дослідженні висловлював міркування з приводу необхідності запровадження приватних тюрем, при цьому він наводив приклади із зарубіжного досвіду. Зокрема, вчений зазначав, що приватизація у сфері виконання покарань продовжується і набуває різних форм. Існує понад 10 різних способів приватизації [149]. Два найпоширеніші - це укладення контрактів з приватними компаніями або продаж активів. Укладення контрактів на надання окремих видів послуг дає змогу створити конкуренцію між бажаючими виконувати державні функції. В одних випадках приватні компанії надають послуги із забезпечення харчування, освіти, етапування засуджених, медичні послуги. В інших - будівництво тюрем здійснюється приватною компанією, а управляється тюрма державою або, навпаки, менеджмент державної виправної установи доручається приватній фірмі. Найрадикальніша форма - проектування, будівництво, управління, фінансування тюрми здійснює приватна компанія, у якої держава бере цю тюрму на умовах лізингу (на термін 25 років) [150, с. 304], [56].

Прихильники приватизації у сфері виконання покарання вважають, що приватні виправні установи мають ряд переваг - дозволяють заощадити гроші бюджету, здійснити будівництво у найбільш стислий термін, запропонувати велику кількість реабілітаційних програм. У США приватизація активно використовується для відновлення економічно неблагополучних районів. Будівництво приватної тюрми дає змогу створити значну кількість робочих місць у самій установі, а також залучити безробітне населення регіону до обслуговування тюрми [56, с. 365].

Однак приватні виправні установи викликають критику з боку кримінологів. На думку багатьох із них, їхнє існування несумісне із самою метою застосування каральних методів контролю над злочинністю. Очевидно, що приватні тюремні корпорації при здійсненні своєї діяльності зацікавлені в отриманні прибутку, будь-яке скорочення кількості засуджених призведе до їхніх фінансових втрат. Отже, вочевидь, ці корпорації здійснюватимуть діяльність, спрямовану на недопущення скасування державних програм щодо посилення державного контролю над «проблемними категоріями» населення. Таким чином, існування приватних тюрем сприяє збільшенню кількості засуджених і співробітників цих установ, що зміцнює індустріальний тюремний комплекс. На думку Є. Ю. Бараша даний напрям розвитку пенітенціарної системи потребує ґрунтовного наукового дослідження на монографічному рівні, з подальшим внесенням змін до кримінально-виконавчого законодавства, на кшталт окремої Глави 22 «Виконання покарання у виді позбавлення волі у приватних установах» Розділу ІІІ «Виконання покарання у виді позбавлення волі» КВК України. Відповідна глава має визначати правову природу приватних установ виконання покарань та особливості реалізації в них кримінально-виконавчого процесу в межах загальних імперативних приписів вітчизняного кримінально-виконавчого законодавства. Також мають бути внесені зміни і до Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» щодо комплектування приватних тюрем відповідним персоналом, а також до відповідних відомчих нормативно-правових актів, що регламентують порядок виконання і умови відбування покарання у виді позбавлення волі [56, с. 367].

Разом із тим треба пам’ятати, що реформуванню органів кримінальної юстиції за вказаним напрямом перешкоджають такі чинники, як:

а) необхідність суттєвих фінансових вливань у модернізацію правоохоронної інфраструктури;

б) труднощі трансформації суспільної думки щодо необхідності вказаних видатків з Державного бюджету на тлі незначних витрат на соціальне забезпечення населення, а також пов’язані з цим труднощі у формуванні політичної волі під час ухвалення (видання) відповідних нормативно-правових актів тощо;

в) традиційні елементи кримінальної субкультури, в яких законсервовано характеристики агресивності, схильності до насильства, згуртованості, окремих рис інертної національної ментальності. Крім того, психологічна установка «всім світом» полегшує правопорушникам здатність виживати. Вони відчувають свою згуртованість, взаємодопомогу та взаємовиручку і, можливо, хворобливо сприймуть перехід до партнерських відносин. Варто зважати і на невдоволення персоналу органів кримінальної юстиції, здатних побачити в таких змінах загрозу власній безпеці з боку криміналітету. У зв’язку з цим реалізація переходу до демілітаризації має передбачати напрям коригування особистісних і колективних установок із застосуванням оперативно-розшукових та інших профілактичних заходів.

Таким чином, запровадження даного напряму реформування зустрінеться з низкою об’єктивних факторів обструкції. Подолання кожного з них - справа самостійного доктринального дослідження та практичного забезпечення. Однак є підстави стверджувати, що одним із універсальних рецептів зниження інтенсивності кожного з них є зменшення чисельності осіб, що піддані кримінальному переслідуванню. Цьому мають сприяти і запровадження інституту пробації, і подальше реформування кримінально- правової, пенальної політики, інституту альтернативних позбавленню волі покарань.

3. Розвиток системи органів та установ, що виконують покарання, не пов’язані з позбавленням волі. Цей напрям реформування органів кримінальної юстиції відповідатиме тенденціям змін у кримінально-правовій та пенальній політиках щодо переорієнтування судів на пріоритет призначення покарань, альтернативних позбавленню волі. Досягнення зазначеної мети в діяльності судів, природно, вимагає попереднього інституційного засвоєння новітніх елементів в організації виконання вказаних видів покарань. Інакше, якщо судова практика суттєво випереджатиме можливості правоохоронної і пенітенціарної систем, матимуть місце істотні криміногенні наслідки у вигляді зниження ефективності відповідних видів покарань, недосягнення їх цілей, поширення випадків ухилень від їх відбування та виконання судових рішень тощо. Реформування органів кримінальної юстиції саме за цим напрямом слід визнати одним із пріоритетних.

4. Удосконалення методик роботи із правопорушниками. Реінтеграція правопорушників до соціального середовища (зокрема, його нормативної моделі) в процесі реалізації завдань кримінальної юстиції передбачає подальшу науково обґрунтовану модернізацію комплексу заходів щодо морального, правового і естетичного навчання, трудової й фізичної терапії та санітарно-гігієнічного оздоровлення цих осіб. У разі концептуального оновлення існуючих підходів за вказаними напрямами вони мають закріпитися у практиці розробки та реалізації програм диференційованого запобіжного впливу. Останні повинні реалізуватися на основі принципів педагогіки співробітництва та сприяти формуванню взаємовідносин партнерства між персоналом органів кримінальної юстиції і правопорушниками для досягнення мети запобігання злочинам, дотримання їх прав, реалізації свобод і законних інтересів у період залучення до сфери кримінальної юстиції.

5. Удосконалення системи обслуговування та психологічного супроводу персоналу органів кримінальної юстиції. Щодо першого вважаємо, що найефективнішим з точки зору реалізації конвергенції було б запровадження позавідомчої системи надання медичних послуг. Наразі медичні служби правоохоронних органів поставлено певною мірою в адміністративну залежність, що знижує якість охорони здоров’я персоналу як через брак відомчого фінансування, так і через обумовлені субординацією службові зловживання.

Психологічний супровід полягає у професійній діяльності психологів з надання персоналу психологічної допомоги у попередженні психотравмуючого впливу на особистість, розробки і реалізації спільно з керівництвом індивідуальних і групових програм психокорекційного і педагогічного впливу на персонал. В основу психокорекційного процесу покладено індивідуальні програми соціально-психологічної роботи. Таким чином, фундаментальний перегляд психологічних основ правоохоронної діяльності є невід’ємним напрямом реформування органів кримінальної юстиції.

6. Удосконалення правової бази та організаційної основи забезпечення безпеки персоналу органів кримінальної юстиції. Цей напрям є основою успішної адаптації працівників до специфічних умов несення служби та виконання оперативно-службових завдань.

7. Реформування кадрової політики органів кримінальної юстиції, що передбачає: а) модернізацію системи підготовки кадрів для цих органів; б) якісну трансформацію системи соціального захисту персоналу органів.

8. Нарощування обсягів фінансування реформи органів кримінальної

юстиції до меж, необхідних для виконання поставлених завдань. Це базовий та наскрізний напрям реформування, який закладає основу для усіх інших. Продемонструємо це на конкретному прикладі. Так, запровадження нового Кримінального процесуального кодексу України, який почав діяти з 20 листопада 2012 року, спричинило необхідність суттєвого підвищення обсягів асигнувань органів кримінальної юстиції у 2013 році. Тож при підготовці бюджету 2013 року Кабінет Міністрів України запропонував таке. Найзначніше збільшення бюджету мало відбутись у Генеральної прокуратури України. Її фінансування зросло на 20,7 % - з 2,65 млрд грн в 2012 році до 3,2 млрд грн в 2013 році (спецфонд - 1,1 млн грн).

Запропоновано виділити 15,06 млрд грн на потреби Міністерства внутрішніх справ. При цьому 13,4 млрд грн становитимуть кошти загального фонду і 1,65 млрд грн - спеціального, котрий наповнюватиметься за рахунок фінансово-економічної діяльності самого міністерства. Набагато менше зростання фінансування - 156 млн грн - заплановане у Служби безпеки України - бюджет відомства становитиме 3,4 млрд грн (спецфонд - 144 млн грн).

Кошти нібито великі. Проте, якщо розібратись, то необхідність збільшення обсягів асигнувань органів прокуратури була зумовлена кількома чинниками:

- здійснення оптимізації програм фінансування Генеральної

прокуратури України;

- забезпечення передачі майна та бюджетних коштів, що використовувались для розміщення та забезпечення діяльності військових прокуратур, від Міністерства оборони України на підставі вимог Розділу 2 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України»;

- одночасно зазначена норма Закону встановлює, що починаючи з 2013 року бюджетні призначення, які раніше передбачалися Міністерству оборони України на утримання військових прокуратур, тепер виділяються Генеральній прокуратурі України;

- реалізація вимог нового Кримінального процесуального кодексу України потребує додаткових кадрових та матеріально-технічних ресурсів (витрат на програмно-технічне забезпечення функціонування створеного Єдиного реєстру досудових розслідувань, поточне забезпечення заходів із захисту інформації на режимно-таємних об’єктах органів прокуратури) [151].

9. Подолання політичних перешкод на шляху до модернізації правоохоронної системи - останній у переліку, однак не останній за значенням напрям реформування органів кримінальної юстиції. На превеликий жаль, доводиться констатувати комерціалізацію значної частини політичної системи, найбільш впливові учасники якої представлені у вищих, центральних органах державної влади, привносять в їх діяльність відповідний відтінок прагматичного економізму. Поєднуючись із тенденціями криміналізму, він створює суттєву перешкоду для втілення у життя всієї концепції реформи навіть у тому вигляді, в якому її затверджено Указом Президента України від 8 квітня 2008 року № 311 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 лютого 2008 року "Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів"». Вважаємо за доцільне порушити питання про необхідність поєднання на комплексній основі наукового розроблення теоретичних і прикладних проблем правоохоронної діяльності та політичної кримінології як напряму доктринальних досліджень і безпосередньої антикримінальної практики. Здійснення наукових розвідок у цьому напрямі і реалізація напрацювань у політичній сфері забезпечать планомірне подолання існуючих перешкод та сприятимуть активізації інституційного механізму реформування органів кримінальної юстиції.

Усі зазначені вище завдання і напрями реформування перебувають у функціональній єдності та взаємозалежності. Однак, як і будь-яка онтологічна чи гносеологічна, мислима цілісність, реформування, проявляючи риси перманентного процесу, підлягає відповідному структуруванню не лише у статичному вимірі, а і в динаміці суспільних перетворень. Отже, на порядок денний висувається проблема дослідження послідовності реформування органів кримінальної юстиції з виділенням відповідних етапів та заходів.

Реформування органів кримінальної юстиції, як і будь-якого іншого елемента механізму правоохоронної діяльності, є процесом тривалим і таким, що потребує виваженості та наукової обґрунтованості, плановості та прогностичності й належного контролю, щоб зменшити ризики від негативного впливу ймовірних похибок програм модернізації за окремими напрямами й у цілому мати змогу передбачати та вчасно реагувати на мінливі політичні, правові, економічні, культурні та інші визначальні фактори соціодинаміки.

І етап - програмування реформи органів кримінальної юстиції, вироблення «дорожньої карти» - генерального плану модернізації

правоохоронної діяльності. Змістовно його можна охарактеризувати як фазу концептуалізації та узгодження програми дій з урахуванням

загальносоціального контексту та можливостей суспільства.

Програмування у сферах правоохоронної діяльності та протидії злочинності належить до алгоритмізованих методів, що застосовуються для вирішення відповідних завдань і забезпечення комплексної

антикриміногенної дії. При цьому програмні документи, які містять перелік заходів впливу на злочинність та супутні їй явища, є за природою розпорядчими актами, адже їх поява об’єктивно обумовлюється необхідністю задоволення певних суспільних потреб, вони адресовані широкому колу суб’єктів, не конкретизовані й не мають казуального характеру [152, с. 57]. Однак не слід применшувати складність вироблення зазначених розпорядчих актів та зводити їх до суто механічного набору адміністративних процедур. Спрощення процесу програмування та нехтування глибинними науковими основами його реалізації породжує суттєві ризики розбалансування правоохоронної діяльності в цілому, її фрагментарності та витратності.

На етапі програмування реформування органів кримінальної юстиції необхідно уникнути вже традиційних помилок, яких із року в рік припускаються модератори управлінських систем у сфері правоохоронної діяльності та протидії злочинності під час вироблення державних цільових профілактичних програм на різних рівнях і які полягають у неузгодженості заходів, відсутності спільних механізмів функціонування і, як наслідок, у низькій ефективності кримінально-превентивної діяльності в цілому. Слушними видаються зауваження з цього приводу О. М. Бандурки та О. М. Литвинова, які вказують на те, що у вітчизняній практиці постійно фіксується низка системних помилок, які призводять до суттєвого зниження якості підготовлених документів, а саме:

- не забезпечується концептуальна єдність стратегічних і тактичних аспектів протидії злочинності;

- відсутній прогноз розвитку кримінальної ситуації в країні та оцінка ефективності раніше вжитих запобіжних заходів;

- ресурсна забезпеченість запобіжних заходів є критично низькою, а параметри розподілу фінансових ресурсів - непрозорими та заплутаними;

- передбаченими заходами не забезпечуються підготовка і підвищення кваліфікації працівників правоохоронних органів, що здійснюють боротьбу з найнебезпечнішими або новими видами злочинів;

- не вирішується питання щодо здійснення етапного виду контролю за ходом реалізації програм у цілому або окремих їх розділів [153, с. 100].

Наведений перелік недоліків охоплює лише найбільш суттєві, які на сьогодні набули хронічного характеру та паралізують за багатьма параметрами всю систему правоохоронної діяльності, в тому числі й аналізовану її складову. Одна з головних причин вбачається саме у відсутності концептуальної цілісності програмування і не лише у розрізі синхронізації діяльності у сфері кримінальної юстиції, а і з політикою економічною, соціальною, у сфері безпеки тощо.

Специфікуючись до структурно-функціональних, інституційних характеристик механізму правоохоронної діяльності, програмування реформування органів кримінальної юстиції так чи інакше залучає до прогнозування та планування як змістовної основи низку суміжних із даною сферою явищ і процесів, які справлять суттєвий вплив на можливість реалізації відповідних заходів у межах конкретних напрямів. Це і соціально- економічні, і політичні, і правові, й організаційно-управлінські та інші системні утворення, які мають багатосторонні детермінаційні зв’язки з інститутом кримінальної юстиції. Тому вважаємо за доцільне в процесі програмування реформування використати методику узагальненого сценарію, яка застосовується у сфері стратегічного планування й дає змогу виробити цілісне бачення соціального базису втілення в життя тієї чи іншої інновації, спрогнозувати відлуння на ймовірні некоректні положення та знайти найбільш оптимальну композицію переліку заходів, обсягу і часу їх реалізації.

Розробка державних програм базується на основі врахування впливу й аналізу притаманних їм тенденцій до зміни такого впливу. Сам же процес розробки державних цільових програм здійснюється на підставі комплексного аналізу показників демографічної ситуації, стану використання природного, виробничого, науково-технічного та трудового потенціалу, рівня конкурентоспроможності національної економіки, сучасного стану розвитку економіки і соціальної сфери й на основі врахування впливу політичних, економічних та інших факторів [154].

Безумовно, всі ці принципи та показники прогнозування обов’язково мають ураховуватися і під час вироблення програмних документів, що стосуються реформування органів кримінальної юстиції. Разом із тим, ураховуючи специфіку предмета програмування, яка є діяльністю не так предметною, як управлінською, на нашу думку, слід також наголосити на винятковій важливості врахування в прогнозних сценаріях існуючого та ймовірного у віддаленій перспективі людського потенціалу, який, з одного боку, проявлятиме кримінальну активність, а з іншого, може бути залучений до роботи в органах та установах виконання покарань та відповідає новітнім вимогам і філософії управління.

При цьому зазначені маркери суб’єктних елементів механізму реформування органів кримінальної юстиції є динамічними, що зумовлює необхідність запровадження на етапі програмування до всього процесу модернізації такого інструменту контролю якості, як моніторинг, об’єктами якого мають стати не лише формально визначені критерії (ухвалення нормативно-правових актів, витрати на будівництво, набір на навчання за державним замовленням тощо), а і низка неформалізованих інституційних індикаторів зв’язку між правоохоронною сферою та громадянським суспільством.

У цілому ж, зважаючи на вказані вище риси об’єктивованості програмної діяльності, етап реформування, що аналізується, має знайти своє нормативно-правове оформлення, узгоджене з вимогами Закону України «Про державні цільові програми» від 18 березня 2004 року [155], у вигляді:

а) нової (розширеної) концепції та генеральної програми реформування органів кримінальної юстиції;

б) планів заходів із реалізації окремо кожного напряму реформування, описаного в попередньому підрозділі цієї роботи, за наявності системних зв’язків з кожним із них та їх підпорядкування загальній концепції програмування.

Варто також зауважити, що діяльність із розробки цих документів не повинна обмежуватись вузьковідомчим науковим супроводом, що

сформувався у кожному відомстві, а спиратися на потужний евристичний потенціал, який сконцентровано, зокрема, у складі відомчих навчальних закладів, НАПрН України тощо. Саме з фахівців зазначених суб’єктів доцільно створити міжвідомчу робочу групу, до якої потрібно також залучити представників громадськості та інших заінтересованих осіб, з метою формування різнобічної, багаторівневої та планомірної програми реформування. Координатором проекту, з урахуванням широти

представлення наукових шкіл та організаційних можливостей, доцільно обрати саме Національну академію правових наук України, а також Міністерство юстиції України. Оптимальним терміном, протягом якого можна реалізувати цю роботу, вважаємо 1 рік.

ІІ етап - стабілізаційний. Цей етап передбачає створення належної бази для початку активної фази реалізації предметних заходів реформування органів кримінальної юстиції за всіма напрямами. З огляду на особливості суспільно-політичних, економічних та організаційно-правових параметрів сучасного інституційного середовища, в якому здійснюється правоохоронна діяльність та на яке вона впливає, вважаємо обґрунтованою тривалість стабілізаційних заходів у 2 роки. Протягом цього терміну мають бути здійснені заходи, спрямовані на фінансово-економічне вирівнювання показників функціонування правоохоронної системи з урахуванням сформованих ресурсних запитів реформування, а також створення мотиваційних механізмів зниження витрат і підвищення якості діяльності, переорієнтацію кадрової та освітньої роботи щодо персоналу органів кримінальної юстиції. До них належать наступні:

- реформування законодавства, що регламентує діяльність органів кримінальної юстиції;

- перегляд освітніх програм, навчальних і тематичних планів окремих дисциплін, що використовуються для підготовки майбутніх фахівців- правоохоронців;

- підвищення рівня правового та соціального захисту персоналу цих органів;

- розроблення програми оптимізації чисельності персоналу органів кримінальної юстиції з урахуванням планованих змін у правоохоронній діяльності, вироблення узгоджених процедур реалізації кадрової, ресурсної, організаційно-управлінської та правової складової реформування;

- наукове й організаційно-правове забезпечення механізму

моніторингу якості впровадження заходів реформування.

Розглянемо ці заходи детальніше.

Згадане реформування законодавства стосується насамперед ухвалення нормативних актів, що регламентуватимуть:

а) порядок здійснення правоохоронної діяльності з огляду на вимоги лібералізації, гуманізації та конвергенції;

б) правовий статус органів кримінальної юстиції, процедуру їх демілітаризації;

в) порядок проходження служби персоналом органів кримінальної юстиції.

За допомогою цих заходів має бути створене належне правове поле, в якому наступально розвиватиметься подальша модернізація.

Перегляд освітніх програм, навчальних і тематичних планів окремих дисциплін має відбуватися у напрямі формування ліберального мислення у майбутніх фахівців-правоохоронців, досягнення розуміння ними новітніх завдань реформування правоохоронної діяльності й принципів побудови взаємовідносин із правопорушниками та громадськістю.

Слушною в цьому контексті видається думка К. Х. Рахимбердіна, який зауважує, що в освітній і професійній підготовці треба чітко визначити цивільні, немілітаристські начала. Необхідно поступово відійти від завдань з навчання співробітника-військовослужбовця, фахівця з оперативної роботи, рукопашного бою та стройової підготовки, що вміє користуватися вогнепальною зброєю. Сучасному правоохоронцеві важливіше мати знання, вміння й навички в галузі організації соціальної роботи, попередження асоціальної, кримінальної та віктимної поведінки правопорушників, у сфері кримінальної психології, педагогіки, менеджменту правоохоронної справи і функціонування служб, що виконують суміжні завдання [144].

Підвищення рівня правового та соціального захисту персоналу органів кримінальної юстиції пропонується здійснювати шляхом реанімації програм забезпечення житлом, доведення матеріального забезпечення до рівня, що відповідає людській і професійній гідності, налагодження на договірній основі контактів з приватними фінансово-кредитними установами у площині лібералізації кредитної (зокрема, іпотечної) політики, запровадження пільгових механізмів кредитування працівників під державні гарантії та відповідні компенсації; забезпечення якісним медичним обслуговуванням і санаторно-курортним лікуванням персоналу, членів їх сімей та пенсіонерів.

Розроблення програми оптимізації чисельності особового складу органів кримінальної юстиції має відбуватися з урахуванням планованих змін у правоохоронній діяльності, вироблення узгоджених процедур реалізації

кадрової, ресурсної, організаційно-управлінської та правової складової реформування.

Наукове й організаційно-правове забезпечення механізму моніторингу якості впровадження заходів реформування має здійснюватись шляхом визначення суб’єктів, об’єктів, методики, інформаційно-аналітичного й програмного забезпечення моніторингової діяльності та її зв’язку з координатором програми реформування.

ІІІ. Пілотно-аналітичний етап стосується лише тієї частини реформування органів кримінальної юстиції, яка підлягає перевірці експериментальним шляхом. За предметною характеристикою та спрямованістю заходів цей етап є одним із різновидів науково-практичного експерименту. Реалізація пілотних проектів реформування органів

кримінальної юстиції повинна відбуватись таким чином:

- запровадження на базі окремих органів кримінальної юстиції поглибленого диференційованого підходу до різних категорій правопорушників на підставі їх класифікацій з метою забезпечення максимальної ізоляції тих, які проявляють стійкі антисоціальні установки, підвищену агресивність, потенції прийняття та закріплення норм і традицій кримінальної субкультури;

- запровадження пілотних механізмів доступу правопорушників до додаткових платних побутових, медичних, оздоровчих та інших послуг і моніторинг ймовірних криміногенних наслідків;

- створення на базі трьох переобладнаних під європейські стандарти слідчих ізоляторів кримінально-виконавчих установ тюремного типу та моніторинг імовірних криміногенних наслідків, а також параметрів ефективності програм ресоціалізації, окремих елементів побутового та іншого забезпечення;

- реалізація пілотного проекту приватної тюрми. Цей експеримент має реалізуватися незалежно від основних заходів і тривати паралельно з ними, не ставлячи основний блок модернізацій у залежність від його результатів.

Його сутність полягає у поступовому частковому переведенні кримінально- виконавчої сфери на конкурентні рейки організації і таким чином - стимулювання якості надання пенітенціарних послуг за державним замовленням на ресоціалізацію засуджених. При цьому автор усвідомлює всю складність такого проекту за існуючих правових та ментальних характеристик вітчизняної соціальної системи. Труднощі однозначно виникатимуть і з виробленням юридичного механізму його реалізації, і з первинним пошуком ініціативного суб’єкта господарювання, який буде готовий інвестувати у цей експеримент. Однак успішна реалізація цього проекту, що супроводжуватиметься посиленими заходами державного та громадського контролю, матиме наслідком прорив не лише у функціонуванні кримінально-виконавчої системи, а й у механізмах правоохоронної діяльності та протидії соціальному конструюванню злочинності, а також у зміні ставлення суспільства до осіб, які вчинили злочини, та змісту діяльності органів кримінальної юстиції.

ІУ. Основний етап реформування є базовим і передбачає безпосередню планомірну реалізацію програмних заходів у межах взаємоузгодженого, скоординованого виконання окремих планів дій. Останні є досить численними, різновекторними, однак, тим не менш, мають забезпечувати повне виконання поставлених завдань за окресленими напрямами та підпорядковуватись єдиній концепції, ліберально-гуманістичній ідеології правоохоронної діяльності. Значна частина цих заходів небезпідставно визначається у нині чинній Концепції реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів [156], яка була розглянута нами раніше.

Визнаючи в цілому ці ключові заходи цілком обґрунтованими, все ж таки слід зауважити про їх неповноту. Зокрема, в згаданій вище Концепції зовсім відсутня складова реформування, яка стосується оптимізації механізму координації та взаємодії суб’єктів різних відомств, що так чи інакше залучаються до процесу боротьби зі злочинністю та запобігання злочинам. Йдеться про вирішення проблем інформаційно-аналітичного й методичного забезпечення спільної діяльності органів кримінальної юстиції та громадських організацій, а саме укладення договорів про співпрацю між організаціями та установами, узгодження планів спільних дій щодо проведення семінарів, тренінгів, круглих столів і т.ін. з питань соціальної адаптації дітей, молоді, інших категорій правопорушників тощо.

Слід також розробити і впровадити систему громадської акредитації органів кримінальної юстиції, що базуються на міжнародних і національних стандартах менеджменту якості. Результати такої акредитації повинні впливати на фінансування установ, заробітну плату їх співробітників, службове просування персоналу і навіть на вирішення питання подальшої діяльності конкретної установи, що отримала низький рейтинговий бал за оцінкою якості роботи й рівня дотримання прав і свобод людини. Для цього варто відмовитися від суто відомчого (державного) контролю за діяльністю органів кримінальної юстиції. Таку акредитацію можна буде здійснювати через незалежні недержавні акредитаційні центри, які, наприклад, успішно функціонують у США (Американська асоціація виправних установ) [144].

Крім того, до поля зору громадського контролю повинні потрапляти не лише певні установи, але і цілі служби органів кримінальної юстиції. Цей вид контролю не можна звести до діяльності існуючих наглядових рад; коло суб’єктів громадського контролю має бути набагато ширшим за рахунок представників правозахисних організацій, академічних кіл, релігійних об’єднань і благодійних фондів. Перелік суб’єктів громадського контролю має бути відкритим. Такий контроль, як справедливо зауважує К. Х. Рахимбердін, буде важливою передумовою превенції жорстокого поводження і тортур [144]. З цією ж метою важливо вдосконалити механізм реалізації громадянами свого права на протест, запровадити книгу скарг та пропозицій з вільним доступом до неї як правопорушників, так і їх родичів та представників громадськості.

Окрім зазначеного важливим заходом, на нашу думку, є розширення кола зв’язків органів кримінальної юстиції, зокрема територіальних установ і підрозділів - з органами місцевого самоврядування в межах спільних регіональних і місцевих програм розвитку, запобігання злочинності, особливо в тих населених пунктах, де виникають проблеми з виконанням завдань правоохорони. Ця проблема обов’язково набуде актуальності мірою наближення до європейських стандартів правоохоронної діяльності, наближення відповідних сервісних послуг до їх безпосередніх споживачів. У цьому контексті потрібно законодавчо гарантувати доступ до кримінальної юстиції для членів сім’ї з урахуванням її матеріального стану, стану здоров’я її членів, догляду її активними членами за тими, які хворіють або перебувають у безпорадному стані.

Окремо вважаємо за необхідне розширити можливості для інституціонального злиття правоохоронної системи й низки економічних та освітніх соціальних інститутів, а також збільшити кількість стимулів для налагодження соціально корисних зв’язків, набуття навичок праці, засвоєння нових знань, що сприятиме швидшій соціалізації.

V. Заключний етап реформування передбачає завершення програмних заходів, підбиття підсумків. На цьому етапі відбувається аналітична робота щодо оцінки ефективності модернізації на підставі зіставлення існуючих цілей, завдань та фактично досягнутих результатів, окреслення кола проблем, формування майбутньої стратегії розвитку й повернення до першого етапу програмування. Отже, процес реформування органів кримінальної юстиції переходить у перманентний стан, відбувається безперервна адаптація до динаміки соціальних перетворень, існуючих можливостей та нових пріоритетів на конкретному історичному етапі.

Звичайно, наведений перелік заходів та етапів може ще підлягати багаторазовій диференціації, виділенню в окремих із них додаткових відгалужень, поглибленню й розширенню змісту і напрямів діяльності, спрямованої на пошук оптимального співвідношення традицій та інновацій, запитів і можливостей громадянського суспільства й держави у створенні безпечного соціального простору.