2.1. Правові засади функціонування органів кримінальної юстиції

Органи кримінальної юстиції здійснюють свою діяльність, ґрунтуючись виключно на правових нормах, які, з одного боку, визначають правовий статус, з іншого - регламентують процедури реалізації їхньої компетенції.

- ця діяльність у силу своєї специфіки може обмежувати права і свободи людини, тому вона повинна здійснюватися суворо в рамках закону, що є найважливішою гарантією забезпечення конституційних прав і свобод громадян;

- право впливає на відносини, що складаються у сфері запобігання кримінальним правопорушенням.

Правове регулювання діяльності органів кримінальної юстиції характеризується наявністю двох взаємозалежних елементів: нормативно- правової та індивідуально-правової регламентації. Нормативно-правовий елемент включає розробку і закріплення загальних, формально визначених правил поведінки. Він покликаний забезпечувати єдиний порядок регулювання суспільних відносин [61, с. 145], що становить зміст діяльності органів кримінальної юстиції, шляхом створення, зміни або скасування правових норм, визначення сфери їх дії і суб’єктів реалізації.

Правова основа діяльності органів кримінальної юстиції є сукупністю взаємозалежних нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в даній сфері з метою їх упорядкування, охорони і розвитку відповідно до суспільних вимог. Основне призначення цих актів - регламентувати організацію і функціонування системи органів кримінальної юстиції щодо запобігання кримінальним правопорушенням і забезпечувати її ефективний подальший розвиток.

Таким чином, юридичні норми, що містяться в даних нормативно- правових актах, повинні регламентувати:

- організацію вищевказаної системи, тобто її основні завдання, принципи діяльності, структуру, місце цієї підсистеми в механізмі правоохоронної діяльності;

- основні напрями діяльності органів кримінальної юстиції;

- права і обов’язки суб’єктів, що здійснюють управлінську, правозастосовну і контрольно-наглядову діяльність, порядок використання наданих їм сил, форм, методів, засобів;

- процес та процедури здійснення заходів щодо досягнення поставлених цілей діяльності;

- порядок взаємодії з іншими державними і недержавними установами, що не входять у дану систему.

Організація діяльності органів кримінальної юстиції як об’єкт нормативно-правового регулювання передбачає наявність:

- кола спеціальних суб’єктів - суб’єктів запобіжної діяльності;

- вольового поводження суб’єктів відносин у процесі функціонування відповідної системи;

- об’єктів впливу органів кримінальної юстиції, з якими пов’язане поводження суб’єктів цих відносин;

- юридичних фактів, що викликають виникнення, зміну або припинення конкретних відносин;

- юридичних засобів, за допомогою яких організовується і функціонує сама система органів кримінальної юстиції.

Залежно від правосуб’єктності державних органів нормативно-правові акти, що видаються ними, мають різну юридичну чинність і межі дії.

Зокрема, конституційне право визначає основи діяльності

правоохоронних органів, які входять до системи кримінальної юстиції. Конституція України як Основний Закон держави визначає пріоритет прав і свобод людини і громадянина, виходячи з того, що дотримання і захист прав та свобод, честі і гідності людини - головний обов’язок держави. Цим самим Основний Закон України визначив юридичну базу гарантій законності. Так, у Конституції України установлено, що всі державні органи, їхні посадові особи, об’єднання громадян та інших суб’єктів права повинні діяти в межах

Конституції України і відповідно до законів України (ст. 6); громадянам гарантується право звернення до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод (ст. 8); прокуратурі надається право нагляду за виконанням законів органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство (п. 3 ст. 121).

Гарантуючи кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, збирання та поширення і використання інформації в будь-який спосіб, держава може обмежити ці права законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам (ст. 34).

Так само, гарантуючи кожному право на свободу світогляду та віросповідання, держава може обмежити це право лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей (ст. 35). У ст. 36 допускається обмеження гарантованого громадянам України права на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Крім того, у Конституції України загалом визначено систему органів законодавчої, виконавчої і судової влади, повноваження державних органів з управління певними сферами життєдіяльності, пріоритетні напрями розвитку держави і суспільства, права і свободи громадян, матеріальні і духовні цінності, що підлягають захисту, конституційний лад держави, її суверенітет, адміністративно-територіальну організацію тощо.

Разом із визначенням основних прав та обов’язків громадян у Конституції України встановлено правові передумови для регламентації правового статусу органів кримінальної юстиції, які, з-поміж іншого, зобов’язані забезпечувати правопорядок у державі. Йдеться про норми Розділу VII («Прокуратура») та Розділу УШ («Правосуддя»), в яких закріплено систему, повноваження та гарантії діяльності органів прокуратури, а також здійснення судочинства в Україні. Саме у нормах цих розділів визначено конституційний статус зазначених органів, що слугує додатковою гарантією їхньої діяльності.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що конституційні норми мають подвійне значення: вони встановлюють передумови для здійснення правоохоронної діяльності (а відповідно, передумови для діяльності органів кримінальної юстиції), водночас формуючи окремі елементи правового статусу.

Адміністративно-правові норми визначають засади

внутрішньоорганізаційної будови окремих органів системи кримінальної юстиції, статус їхнього персоналу, окремі питання здійснення співпраці в межах системи та з іншими публічними інституціями, а також положення юрисдикційної діяльності цих органів. Адміністративно-правові відносини притаманні діяльності фактично всіх органів кримінальної юстиції. Зважаючи на те, що встановлення засад адміністративно-правового регулювання не становить предмет цього дослідження, обмежимось констатацією їхньої важливості для організації діяльності органів кримінальної юстиції.

Щодо кримінально-виконавчого права зазначимо: на думку авторів підручника «Кримінально-виконавче право України» (за редакцією

професора Т.

професора А. X. Степанюка), регулює діяльність органів та установ виконання покарань і тих суспільних відносин, які виникають у процесі виконання та відбування кримінальних покарань [63, с. 26]. Основним нормативно-правовим актом у цій галузі права є Кримінально-виконавчий кодекс України, який регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства та держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими [35]. Даний правовий документ має значення з огляду на те, що регламентує різні аспекти та процедури виконання покарань як завершального етапу кримінальної юстиції та положення щодо організації діяльності установ та органів виконання покарань, їхньої системи тощо.

Узагальнення вказаного засвідчує комплексність та різносторонність правового регулювання діяльності системи кримінальної юстиції, існування різного роду суспільних відносин у процесі функціонування цієї системи. Однак, зважаючи на завдання зазначеної системи, можемо констатувати, що пріоритет надається кримінально-процесуальним нормам, а організаційні аспекти функціонування зосереджені у різних нормативно-правових документах, які визначають статус тих чи інших елементів системи кримінальної юстиції.

Розглянемо нормативно-правові акти, що регулюють діяльність органів кримінальної юстиції, а також визначають систему їх організації.

У ст. 1 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, визначеному цим законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

Запровадження нового законодавства про прокуратуру призвело до зміни функціонального наповнення діяльності цієї державної інституції. Зокрема, у ст. 2 зазначеного Закону передбачено, що на прокуратуру покладаються такі функції:

1) підтримання державного обвинувачення в суді;

2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

3) нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно- розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян [52].

Таким чином, можемо констатувати, що прокуратура набуває ознак її класичної «західної» моделі, відповідно до якої цей орган не бере участі у сфері поза кримінальним провадженням і зосереджує основну увагу на кримінальному переслідуванні. Окреслений підхід вважаємо виправданим і таким, що відповідає сучасним тенденціям реформування юстиції в Україні.

У ст. 2 Закону України «Про міліцію» [64] визначено, що до основних завдань міліції належать:

- забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів;

- запобігання правопорушенням та їх припинення;

- охорона і забезпечення громадського порядку;

- виявлення кримінальних правопорушень;

- участь у розкритті кримінальних правопорушень та розшуку осіб, які їх вчинили, у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством;

- забезпечення безпеки дорожнього руху;

- захист власності від злочинних та кримінально протиправних посягань;

- виконання адміністративних стягнень;

- участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов’язків.

Разом із тим слід зазначити, що міліція в Україні після проведення реформи припинить своє існування. У Верховній Раді України було розглянуто проект закону України «Про поліцію і поліцейську діяльність» (від 27 січня 2015 року № 1692-1). Цей закон кардинально змінював підходи до розуміння діяльності вказаного правоохоронного органу. Завданням поліції в ньому вбачається надання поліцейських послуг щодо підтримання публічного порядку шляхом забезпечення безпеки осіб, суспільства і держави. Тобто оскільки головною метою поліції визначено надання поліцейських послуг щодо підтримання публічного порядку, то можна стверджувати про сервісний характер діяльності цього органу.

З метою надання поліцейських послуг щодо підтримання публічного порядку поліція повинна виконувати такі функції: 1) профілактика,

запобігання, виявлення і припинення адміністративних проступків і кримінальних правопорушень; 2) допомога потерпілим від протиправних посягань; 3) здійснення провадження у справах про адміністративні

проступки; 4) розслідування кримінальних правопорушень; 5) здійснення охорони і забезпечення безпеки: а) органів державної влади, органів місцевого самоврядування, дипломатичних представництв і консульських установ іноземних держав на території України, зарубіжних дипломатичних установ України; б) учасників кримінального провадження; 6) конвоювання взятих під варту і засуджених осіб; 7) здійснення прикордонного контролю і пропуску через державний кордон України осіб, транспортних засобів, вантажів [65]. Таким чином, окремі завдання, передбачені у проекті закону України про поліцію, зберігають характер діяльності цих органів як частини системи кримінальної юстиції.

Натомість 2 липня 2015 року було прийнято Закон України «Про Національну поліцію» (проект № 2822). Закон визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції.

Національна поліція (далі - поліція) - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

Діяльність поліції спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через міністра внутрішніх справ України згідно із законом.

Завданнями поліції є надання поліцейських послуг у сферах:

1) забезпечення публічної безпеки і порядку;

2) охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства та держави;

3) протидії злочинності;

4) надання в межах, визначених законом, послуг із допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або в інших надзвичайних ситуаціях потребують такої допомоги [66].

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про Службу безпеки України» [67] її основними завданнями є:

- захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб;

- забезпечення охорони державної таємниці;

- попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Відповідно до ст. 348 Податкового кодексу України [68] завданнями податкової міліції є:

- запобігання кримінальним та іншим правопорушенням у сфері оподаткування та бюджетній сфері, їх розкриття, розслідування та провадження у справах про адміністративні правопорушення;

- розшук осіб, які переховуються від слідства та суду за кримінальні та інші правопорушення у сфері оподаткування та бюджетній сфері;

- запобігання і протидія корупції у контролюючих органах та виявлення її фактів;

- забезпечення безпеки діяльності працівників контролюючих органів, захисту їх від протиправних посягань, пов’язаних з виконанням службових обов’язків.

Законом України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» [69] її завданням визначено здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань (ст. 1), що, звичайно, не є завданням, а є ціллю. Про завдання цієї підсистеми можна скласти уявлення, проаналізувавши основні обов’язки посадових і службових осіб органів і установ виконання покарань (ст. 18), серед яких наступні:

- запобігати вчиненню злочинів та дисциплінарних проступків в органах і установах виконання покарань та слідчих ізоляторах; приймати і реєструвати заяви та повідомлення про злочини і події, своєчасно приймати щодо них рішення;

- забезпечувати охорону, ізоляцію та нагляд за засудженими і особами, узятими під варту; здійснювати заходи щодо розшуку осіб, які вчинили втечу з установ виконання покарань і слідчих ізоляторів, та засуджених, які ухиляються від покарань, не пов’язаних з позбавленням волі;

- виявляти, припиняти, розкривати злочини, вчинені в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах; проводити дізнання відповідно до кримінально-процесуального законодавства;

- брати участь у боротьбі з тероризмом у межах своїх повноважень;

- виявляти причини та умови, що сприяють вчиненню злочинів і порушень режиму в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах, а також вчиненню злочинів засудженими до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, вживати в межах своїх повноважень заходи для їх усунення тощо.

Таким чином, можна зробити висновок, що для органів кримінальної юстиції характерна однотипність нормативно-правового визначення

основних завдань діяльності, що лежать у площині проблематики запобігання кримінальним правопорушенням.

Інші важливі аспекти функціонування органів кримінальної юстиції у механізмі правоохоронної діяльності відображені в низці рамкових законів, присвячених загальним та окремим питанням організації запобігання злочинності.

Згідно зі ст. 5 Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» [70] у структурі Міністерства внутрішніх справ і Служби безпеки України створюються спеціальні підрозділи по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю, на які безпосередньо покладені завдання по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією в різних сферах життєдіяльності. Ці суб’єкти (спеціальні підрозділи) займають особливе місце в системі органів, що здійснюють правоохоронну діяльність, оскільки вони мають широке коло спеціальних повноважень зі здійснення оперативно-розшукової діяльності. Це пов’язано з особливою небезпекою злочинів, які вчиняються організованими злочинними угрупованнями шляхом установлення корумпованих зв’язків з державними службовцями та посадовими особами і заподіюють значної шкоди людині, суспільству, державі.

Відповідно до ст.ст. 12-15 цього Закону з метою встановлення контролю над організованою злочинністю, її локалізації, нейтралізації і ліквідації, а також усунення причин і умов існування організованої злочинності, спеціальні підрозділи наділені цілою низкою додаткових повноважень крім тих, які визначені Законом України «Про оперативно- розшукову діяльність».

Йдеться про такі права, як:

- за матеріалами оперативно-розшукової діяльності подавати в суд заяви про скасування реєстрації і припинення діяльності суб’єктів підприємництва, а також подавати в суд позови про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України;

- одержувати від банків, кредитних, митних, фінансових та інших установ, підприємств, організацій, незалежно від форми власності, інформацію і документи про їхні операції, рахунки, внески, внутрішні і зовнішні економічні угоди фізичних і юридичних осіб;

- у випадку погрози знищення, утаювання або втрати предметів або документів, які можуть бути використані в розкритті або розслідуванні злочинної діяльності, на строк до 10 діб опечатувати архіви, каси, приміщення (за винятком жилих) чи інші сховища, брати їх під охорону, а також вилучати предмети і документи у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України;

- залучати до співробітництва учасників організованих злочинних угруповань, які можуть бути частково або повністю звільнені від кримінальної відповідальності, тощо.

Питанням організації та здійснення органами кримінальної юстиції оперативно-розшукової діяльності у механізмі правоохоронної діяльності присвячено Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» [71]. У ньому, зокрема, визначено, що завданням оперативно-розшукової діяльності є пошук і фіксація фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки громадян, суспільства і держави.

Цікаво, що після прийняття Кримінального процесуального кодексу України в оперативно-розшуковій діяльності також відбулися певні зміни. Зокрема, серед оперативно-розшукових заходів відповідно до ст. 8 Закону

України «Про оперативно-розшукову діяльність» найчастіше застосовуються зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж та спостереження за особою. Так, за період дії КПК України станом на 1 січня 2014 року на розгляд слідчих суддів апеляційних судів подано 29 тис. клопотань про зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, або 30,5 % загальної кількості поданих клопотань про проведення оперативно-розшукових заходів та 17,7 тис. - про спостереження за особою, або 18,5 % усіх поданих клопотань про проведення оперативно-розшукових заходів. Кількість клопотань про аудіо-, відеоконтроль особи упродовж періоду з 20 листопада 2012 року по 31 грудня 2013 року становила 13,2 тис.; про установлення місцезнаходження радіоелектронних засобів - 10,2 тис.; про обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи - 7,4 тис.; про зняття інформації з електронних інформаційних систем - 6,9 тис.; про аудіо-, відеоконтроль місця - 5,8 тис.; про огляд і виїмку кореспонденції - 3,6 тис.; про накладення арешту на кореспонденцію - 1,6 тис. та 16 клопотань, поданих у порядку ст. 250 КПК України. Необхідно зазначити, що понад 90 % усіх поданих клопотань задовольняється. Проаналізувавши надходження клопотань про проведення оперативно- розшукових заходів за період із 1 січня 2014 року по 28 лютого 2014 року, можна зробити висновок, що зазначена вище тенденція зберігається [72].

Ще більш деталізовано елементи завдань органів кримінальної юстиції щодо запобігання кримінальним правопорушенням у законодавчих актах, присвячених протидії окремим видам злочинності. Це, зокрема, закони України «Про засади запобігання і протидії корупції», «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними», «Про запобігання та протидію легалізації

(відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», «Про боротьбу з тероризмом», «Про попередження насильства в сім’ї» та деякі інші [73], [74], [75], [76], [77].

Таким чином, основу правового регулювання роботи органів кримінальної юстиції у механізмі правоохоронної діяльності становлять загальні і спеціальні закони, що регламентують найбільш важливі суспільні відносини в названій сфері - організаційні, управлінські, правоохоронні.

Що стосується підзаконних нормативно-правових актів, то їх основна роль полягає у деталізації законодавчих положень. На даному рівні правову основу діяльності органів кримінальної юстиції щодо запобігання кримінальним правопорушенням становлять:

1) акти (постанови) Верховної Ради України (приймаються, як правило, в політичних цілях з метою відзначення стану певної сукупності соціальних відносин, наявних проблем їх функціонування, визначення напрямів і форм їх врегулювання, або тих, що стосуються порядку введення в дію того чи іншого закону). Наприклад, Постанова Верховної Ради України «Про стан боротьби з організованою злочинністю у 2004-2005 роках» [78];

2) укази та розпорядження Президента України, які ухвалюються для вирішення питань, що не знайшли законодавчого врегулювання. Наприклад, Указ Президента України «Про систему заходів щодо усунення причин та умов, які сприяють злочинним проявам і корупції» від 9 лютого 2004 року № 175 [79], Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо запобігання зникненню людей, удосконалення взаємодії правоохоронних та інших органів виконавчої влади в їх розшуку» від 18 січня 2001 року № 20/2001 [80]. Акти Президента України можуть також бути спрямовані на розвиток законодавчих норм. Наприклад, Указ Президента України від 19 липня 2005 року № 1119/2005 «Про заходи щодо забезпечення особистої безпеки громадян та протидії злочинності» [81], Указ Президента України від 22 липня 2003 року № 740/2003 «Про заходи щодо розвитку системи протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму» [82], Указ Президента України від 8 квітня 2008 року № 311 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 лютого 2008 року “Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів”» [83];

3) акти (постанови та розпорядження) Кабінету Міністрів України. Ці нормативні акти містять положення щодо механізму реалізації політики держави у сфері правоохоронної діяльності з боку органів кримінальної юстиції. Наприклад, Постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2003 року № 2029 затверджена Програма боротьби з правопорушеннями на транспорті на 2004-2006 роки [84]; Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2005 року № 315-р схвалено Концепцію розвитку системи запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму на 2005-2010 роки [85]; Постановою Кабінету Міністрів України від 4 червня 2003 року № 877 затверджено Програму реалізації державної політики у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів на 2003-2010 роки [86] тощо.

На рівні відомчої правотворчості відповідна підсистема правового регулювання представлена різними управлінськими актами. Наприклад, в органах прокуратури сформована власна система правового регулювання. Причому стосовно співвідношення управлінських і наглядових правовідносин у діяльності органів прокуратури необхідно пригадати думку В. В. Долежана, який, досліджуючи цю проблему, зазначив, що управлінські відносини в органах прокуратури бувають трьох видів: 1) управлінські відносини, не пов’язані зі здійсненням прокурорського нагляду, зокрема такі, які виникають між керівниками та підлеглими ланками прокурорської системи (прийняття на роботу працівників відповідних категорій, накладення стягнень, застосування заходів заохочення, атестація кадрів тощо); 2) управлінсько-наглядові правовідносини, в яких домінують управлінські елементи (розпорядження вищестоящого прокурора щодо організації прийому громадян безпосередньо на підприємствах); 3) наглядово-

управлінські відносини, в яких переважають наглядові елементи, з них безпосередньо випливають визначення змін чи зупинення прокурорсько- наглядових правовідносин (направлення підлеглим прокурорам завдань щодо проведення перевірок виконання законів, надання доручень про перевірку конкретних скарг або заяв, надання підлеглим прокурорам вказівок щодо внесення акта прокурорського реагування або, навпаки, про його відкликання [87, с. 84-86].

Так, Генеральною прокуратурою України (далі - ГПУ) приймаються нормативні акти, які мають регламентний характер: наказ Генерального прокурора України від 12 квітня 2012 року № 35 «Про затвердження Регламенту Генеральної прокуратури України»; Наказ Генерального прокурора України від 24 квітня 2012 року № 4 «Про затвердження Положення про науково-методичну раду при Генеральній прокуратурі України»; Наказ Генерального прокурора України від 10 червня 1999 року № 19 «Про затвердження Положення про порядок приймання-передачі справ, документів та майна прокуратур при звільненні та призначенні прокурорів»; спільний наказ від 19 жовтня 2006 року № 346/1025/685/53 «Про

затвердження Порядку взаємодії органів державної контрольно-ревізійної служби, органів прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки України»; Положення про преміювання працівників органів прокуратури України, затверджене наказом Генерального прокурора України від 20 березня 2006 року № 623ц; Наказ Генерального прокурора України від 15 січня 2013 року № 3 «Про затвердження Інструкції з діловодства в органах прокуратури України», Наказ Генерального прокурора України 26 грудня 2011 року № 1 гн «Про організацію роботи і управління в органах прокуратури України» тощо;

інші накази Генерального прокурора України визначають алгоритми прокурорської діяльності щодо реалізації функцій прокуратури: «Про організацію діяльності прокурорів у кримінальному провадженні» (наказ від 19 грудня 2012 року № 4 гн); «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність» (наказ від 3 грудня 2012 року № 4/1 гн); «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів спеціальними підрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю» (наказ від 21 вересня 2013 року № 4/2 гн); «Про організацію роботи органів прокуратури щодо представництва інтересів громадянина або держави в суді та їх захисту при виконанні судових рішень» (наказ від 28 листопада

2012 року № 6 гн); «Про організацію прокурорського нагляду за

додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних провадженнях, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян» (наказ від 12 квітня 2013 року № 7 гн); «Про організацію діяльності органів

прокуратури у сфері запобігання і протидії корупції» (наказ від 25 червня

2013 року № 10 гн) тощо.

Слід зазначити і те, що відомчі нормативно-правові акти органів прокуратури є підзаконними нормативно-правовими актами, тобто такими, які видаються відповідно до закону, на підставі закону, для конкретизації законодавчих актів. Втім, підзаконний характер нормативно-правових актів, які видаються органами прокуратури, не означає їх меншої юридичної обов’язковості. Вони посідають важливе місце в усій системі нормативного регулювання, оскільки забезпечують виконання законів та актів вищої стосовно них юридичної сили (акти Президента України, Кабінету Міністрів України) шляхом конкретизованого нормативного регулювання всього комплексу суспільних відносин [88, с. 72-73].

Так само й інші органи, які входять до системи органів кримінальної юстиції, здатні здійснювати власну відомчу правотворчість, яка покликана визначати регламенти внутрішньої організації, а також процедури реалізації функцій, покладених на законодавчому рівні на конкретні правоохоронні структури.

Узагальнення нормативно-правового масиву, який урегульовує питання діяльності органів кримінальної юстиції, дає змогу зробити наведені нижче висновки.

1. У сучасній правовій системі відсутній єдиний підхід на законодавчому, підзаконному та відомчому рівнях до діяльності та статусу органів кримінальної юстиції України.

2. Протягом 2014 року відбуваються кардинальні перетворення у сфері правового забезпечення діяльності кримінальної юстиції. Зокрема, розроблено та прийнято закони «Про прокуратуру», «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо адаптації правового статусу засудженого до європейських стандартів», «Про Антикорупційне бюро України», «Про забезпечення права на справедливий суд», якими запроваджені нові стандарти у функціонуванні цих органів у частині дотримання прав громадян, сформовані передумови для запровадження нових форм запобігання злочинності.

3. Незважаючи на позитивні зміни, які останнім часом відбуваються у

правовому регулюванні кримінальної юстиції, система правового

забезпечення повинна досягти такого рівня, на якому будуть відсутні прогалини у регулюванні суспільних відносин правоохоронної сфери, буде наявна відповідність стандартам захисту інтересів суспільства, держави, а також окремої особи.

Нині фактично єдиним правовим документом (який, однак, не має нормативного змісту) є Концепція реформування кримінальної юстиції України, що не надає однозначної відповіді на питання про систему, призначення, мету та зміст кримінальної юстиції. Згаданий документ містить вказівку на окремі перспективні напрями, спрямовані на чітке розмежування (у т.ч. на законодавчому рівні) компетенції окремих органів, які належать до кримінальної юстиції, перегляд засад, на яких здійснюється їхня діяльність.

4. Удосконалення функціонування системи органів кримінальної юстиції може бути досягнуте шляхом забезпечення такого стану нормативно- правового регулювання, за якого поряд із максимально ефективним виконанням поставлених перед ними завдань не порушується рівновага системи у бік збільшення впливу і розширення меж застосування примусу.

У межах даного процесу на сьогодні можуть бути виділені такі актуальні напрями: активізація роботи з усунення недосконалостей у законодавстві, забезпечення його відповідності Конституції України, міжнародним і європейським стандартам; більш чітке розмежування компетенції органів кримінальної юстиції та інших правоохоронних органів; розробка і реалізація процедури захисту найбільш уразливих сфер громадського життя; оптимізація роботи всіх ланок (компонентів) правоохоронної системи та її механізму; подальший розвиток організаційних засад співпраці різних суб’єктів, координаційних процедур в управлінні системою.

2.2.