Нормативне регулювання адміністративно-правового забезпечення діяльності місцевих судів

Діяльність судової гілки влади має об’єктивний та суспільно корисний характер. Судді здійснюють судочинство відповідно до принципу верховенства права, який є наріжним каменем їхньої діяльності на сучасному рівні розвитку суспільства.

Алексєєв С. правове регулювання розуміє як здійснення за допомогою системи правових засобів результативного нормативно-організаційного впливу на суспільні відносини з метою їх упорядкування, охорони, розвитку відповідно до суспільних потреб певного соціального устрою [9]. У свою

чергу П. Рабінович під правовим регулюванням розуміє здійснення державною владою за допомогою всіх засобів владного впливу на суспільні відносини з метою їх упорядкування, закріплення й розвитку [161]. К. Волинка вважає, що правове регулювання - це цілеспрямований вплив права на суспільні відносини й поведінку осіб з метою їх упорядкування за допомогою системи спеціальних юридичних засобів [29].

Одним із видів правового регулювання є нормативне, на яке покладено обов’язок стабілізувати й урегулювати суспільні відносини в конкретній сфері суспільного життя. Сучасна теорія держави і права розкриває поняття «нормативне регулювання» як певне впорядкування поведінки людей за допомогою нормативно-правових актів, розрахованих на їх багаторазове застосування за наявності передбачених ними обставин. Тобто обсяг суспільних відносин, на які поширюється нормативне правове регулювання, є кількісно невизначеним [173].

Отже, можна вважати, що нормативно-правове регулювання - це вид правового регулювання, яке здійснюється з метою врегулювання органами державної влади конкретних суспільних відносин за допомогою певних засобів юридичної техніки - норм права, які в свою чергу відображені у джерелах права.

Розкриваючи предмет дослідження цього підрозділу, а саме нормативне регулювання адміністративно-правового забезпечення діяльності місцевих судів, слід розкрити поняття «адміністративно-правове регулювання» та «адміністративно-правове регулювання суду». На думку професора В. Галунька, адміністративно-правове регулювання характеризує спеціально-юридичний механізм впливу адміністративного права на поведінку й діяльність його адресатів - це цілеспрямований вплив норм адміністративного права на суспільні відносини з метою забезпечення за допомогою адміністративно-правових засобів прав, свобод і публічних законних інтересів фізичних та юридичних осіб, нормального функціонування громадянського суспільства та держави [5]. А. Іванищук, який присвятив свої праці судовій владі, розкриває адміністративно-правове регулювання судової гілки влади у вузькому розумінні - як цілеспрямований вплив норм адміністративного права на суспільні відносини з метою забезпечення прав, свобод і публічних законних інтересів фізичних та юридичних осіб нормального функціонування громадянського суспільства та держави, який здійснюється різноманітними суб’єктами адміністративного права [65].

Норми права, на основі яких здійснюється адміністративно-правове забезпечення діяльності місцевих судів, мають бути закріплені у відповідних джерелах права. На наш погляд, досить цікавою є класифікація джерел адміністративного права Р. Мельника, який у свою чергу поділив їх таким чином: формалізовані національні джерела адміністративного права, до яких належать: Конституція України; закони України; підзаконні юридичні акти; формалізовані міжнародні (європейські) джерела адміністративного права (міжнародні договори, акти органів міжнародних організацій, судові рішення - Конституційного суду України, Верховного суду України, вищих спеціалізованих судів, Європейського суду з прав людини, інших міжнародних судових установ); неформалізовані джерела адміністративного права (загальні принципи права, звичаї, традиції, норми моралі, правові доктрини) [110].

Відповідно до сучасної теорії держави і права, нормативно-правовий акт - це офіційний акт-документ, ухвалений уповноваженими суб’єктами нормотворчості у визначеній формі й порядку, який установлює (змінює, доповнює, скасовує) правові норми з метою регулювання суспільних відносин [173]. Поняття «нормативний акт» дістало офіційне закріплення в п. 1.4 наказу Міністерства юстиції України від 12 квітня 2005 р. № 34/5 «Про вдосконалення порядку державної реєстрації нормативно-правових актів у Міністерстві юстиції України та скасування рішення про державну реєстрацію нормативно-правових актів», відповідно до якого нормативно- правовий акт - це офіційний документ, прийнятий уповноваженим на це суб’єктом нормотворення у визначеній законом формі й порядку, який установлює норми права для неозначеного кола осіб і розрахований на неодноразове застосування [124]. Під нормативно-правовими актами, що регламентують адміністративно-процесуальну діяльність суддів місцевих загальних судів науковець О. Мартинова розуміє офіційні документи типового характеру, видані органами державної влади, згідно з якими встановлюються обов’язкові правила необхідних або можливих дій суб’єктів адміністративного провадження з метою регулювання адміністративно- правових відносин у державі [102].

Ознаками нормативно-правових актів, які регламентують діяльність адміністративного суду, Н. Мречко називає такі: законність; імперативність та загальнообов’язковість; означені нормативно-правові акти ґрунтуються на повноваженнях конкретних державних органів, спираються, тобто видаються у формі одностороннього юридично владного волевиявлення; указані нормативно-правові акти встановлюють обов’язкові правила поведінки для фізичних та юридичних осіб; приймаються лише уповноваженим органом державного управління від імені держави; означені нормативно-правові акти мають офіційний характер; вони є різновидом службових документів; реєструються та приводяться в дію у встановленому законом порядку [113].

Заслуговує на увагу класифікація нормативно-правових актів, які регламентують діяльність адміністративного суду, запропонована Н. Мречко, у такому порядку: Конституція України; закони України; укази та розпорядження Президента України; нормативно-правові акти Верховної Ради України та Автономної Республіки Крим; нормативно-правові акти Ради Міністрів України та Автономної Республіки Крим; постанови, розпорядження Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади; нормативно-правові акти Пленуму Верховного Суду України; нормативно-правові акти Державної судової адміністрації України; рішення Вищої ради юстиції; загальновизнані принципи та норми міжнародного права, міжнародні договори [113].

Отже, враховуючи теорію права, положень, які закріплені в документах органів державної влади, а також думки вчених щодо поняття та ознак нормативно-правових актів, які регламентують діяльність адміністративного суду, можна дійти висновку, що нормативно-правовий акт, який регламентує забезпечення діяльності місцевого суду - це законний, загальнообов’язковий та прийнятий уповноваженими на це органами документ (передусім Верховною Радою України, органами суддівського самоврядування, ДСА), який установлює права, обов’язки та законні інтереси конкретних осіб (суб’єктів забезпечення діяльності місцевих судів) для врегулювання адміністративно-правового забезпечення діяльності місцевих судів.

Безумовно, основоположним нормативно-правовим актом стосовно здійснення адміністративно-правового забезпечення діяльності судів є Конституція України, яка має найвищу юридичну силу. На думку А. Мацюка, Конституція є фундаментом, основою всієї національної системи права. Вона є нібито міцним коренем, на якому зростають усі галузі прав [104]. Конституція України є основним документом нашої держави, гарантом верховенства права в Україні. Вона містить у собі положення про розподіл влади на виконавчу, законодавчу та судову, і саме судова влада забезпечує право всіх осіб на захист своїх порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод і законних інтересів.

Таким чином, Конституція України визначає засади функціонування не окремої сфери (наприклад, кримінальної чи адміністративної) здійснення правосуддя в Україні, а містить у собі принципи діяльності всієї судової системи України. І лише на основі Конституції має функціонувати судова система України й безпосередньо здійснюватися адміністративно-правове забезпечення діяльності місцевих судів.

Норми права, які містяться в Конституції України, відображаються у відповідних законах. На думку О. Мартинової, у демократичній державі закони мають становити головну за значущістю частину нормативно- правових актів, оскільки призначені для регулювання найважливіших питань суспільного життя. Узагалі адміністративне право, з погляду формальної догматики, належить до найменш систематизованих галузей системи права України. З одного боку, цей чинник пояснюється багатоманітністю предмета регулювання суспільних відносин адміністративного права, а з іншого - відсутністю належного впорядкування наявних адміністративно-правових норм. Тому на сьогодні однією з актуальних є проблема прискорення роботи щодо систематизації та кодифікації наявних адміністративно-правових актів [102].

Найголовнішим у сфері здійснення судової влади є Закон України від 7 липня 2010 р. № 2453VI «Про судоустрій та статус суддів», який визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд. Закон містить положення про головні засади організації судової влади, вимоги на посаду судді, порядок призначення та звільнення з посади, відповідальність суддів, організаційне забезпечення діяльності судів, суддівське самоврядування, а також інші питання, пов’язані зі сферою суддівської діяльності [55].

У зв’язку з останніми подіями не можна оминути судову реформу в Україні, яка почала діяти з приходом до влади Президента України П. Порошенка. Для старту реформи Указом Президента було створено Раду з питань судової реформи. Ця Рада є консультативно-дорадчим органом при Президентові України. Перший крок на шляху судової реформи вже зроблено - 12 лютого 2015 року Верховна рада України прийняла Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд», підписаний Президентом України 24 лютого 2015 року. Закон спрямований на спрощення доступу громадян до правосуддя, запроваджує прозорі конкурсні процедури добору суддів, передбачає посилення відповідальності суддів та антикорупційні механізми для очищення суддівського корпусу [181].

Отже, наразі в Україні судова гілка влади найширше регулюється Законом України від 7 липня 2010 р. № 2453VI «Про судоустрій та статус суддів», проте державна влада здійснює судову реформу, яка поступово крокує до зміни нинішньої судової системи. Її основна мета спрямована в напрямку євроінтеграції для підвищення рівня захисту прав, свобод і законних інтересів усіх фізичних та юридичних осіб.

Крім вищеназваних законів, судова влада України керується й іншими нормативно-правовими актами цього виду, які забезпечують нормативне регулювання адміністративно-правового забезпечення діяльності місцевих судів, це зокрема: Закон України «Про доступ до судових рішень» від 22 грудня 2005 р. № 3262-IV, який визначає порядок доступу до судових рішень з метою забезпечення відкритості діяльності судів загальної юрисдикції, прогнозованості судових рішень і сприяння однаковому застосуванню законодавства [51], Закон України «Про доступ до публічної інформації» від 13 січня 2011 р. № 2939-VI, що встановлює порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що перебуває у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації [50], Закон України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 р. № 889-УШ, що визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави й суспільства [49], а також інші нормативно- правові акти у сфері здійснення судочинства.

О. Мартинова відзначила, що одним із важливих напрямків систематизації норм адміністративного права є їх кодифікація. Завдяки кодифікації з’являються нові комплексні акти (кодекси, статути, положення) і водночас перестають існувати норми, що діяли до цього. Кодифікація має офіційний характер, тому її здійснюють державні органи, наділені відповідною компетенцією. В Україні було проведено роботу з кодифікації адміністративно-правових актів, наслідком чого стало прийняття Кодексу України про адміністративні правопорушення, який з численними доповненнями та поправками діє дотепер [102].

Відповідно до науково-практичного коментаря Кодекс України про адміністративні правопорушення - це законодавчий акт, у якому систематизовано норми, що регулюють правовідносини, пов’язані з адміністративною відповідальністю. Як складова частина національного законодавства він ґрунтується на нормах Конституції України, що зумовлено закріпленим принципом верховенства права [125]. Завданням Кодексу України про адміністративні правопорушення є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, установленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного й неухильного додержання Конституції та законів України, поваги до прав, честі й гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов’язків, відповідальності перед суспільством [83].

Первинним у площині адміністративного судоустрою є Кодекс адміністративного судочинства України, на який покладено обов’язок захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічноправових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, зокрема на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ [81].

Отже, у своїй діяльності місцеві суди України, крім Закону України «Про судоустрій та статус суддів», керуються кодифікованими нормативними актами, зокрема Цивільним, Господарським, Цивільно- процесуальним, Господарсько-процесуальним кодексами України, Кодексом адміністративного судочинства України, Кодексом про адміністративні правопорушення тощо, за допомогою яких здійснюється право фізичних і юридичних осіб на справедливий та гуманний судовий розгляд.

Важливу роль у сфері адміністративного судочинства відіграють підзаконні нормативно-правові акти. Як вважає Є. Гетьман, підзаконний нормативно-правовий акт - це офіційний письмовий документ уповноваженого органу виконавчої влади, створений на підставі та на виконання Конституції та законів України, який містить, змінює або скасовує норми права, створюється у встановленому законодавством порядку із застосовуванням спеціальних засобів нормотворчої техніки [33]. Як вважає професор Р. Мельник, на сьогодні багато суб’єктів публічної влади, зокрема суб’єктів публічної адміністрації, мають право видавати підзаконні акти, які містять норми адміністративного права. Насамперед йдеться про укази Президента України, постанови Кабінету міністрів України, накази центральних органів виконавчої влади [109]. А. Іванишук вагоме місце в системі джерел права адміністративно-правового регулювання діяльності судової гілки віддає підзаконним нормативно-правовим актам суддівського самоврядування. Учений підкреслює, що органи виконавчої влади не мають права вміщуватися у внутрішню організаційну діяльність судової гілки влади, ці функції законодавець слушно поклав на органи суддівського самоврядування [65].

Д. Кірєєв визначив, що до підзаконних нормативно-правових актів у системі правового забезпечення діяльності адміністративних судів України належать постанови Верховної Ради України з питань розбудови судової системи, удосконалення форм судочинства, кадрового забезпечення судів тощо; укази Президента України щодо створення і регулювання діяльності адміністративних судів; укази Президента України, які стосуються реформування правової бази та вдосконалення правового забезпечення діяльності адміністративних судів; укази та розпорядження Президента України, спрямовані на підвищення ефективності виконання рішень судів, професійної підготовки суддів, забезпечення належних умов діяльності судів; постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, спрямовані на деталізацію відповідних законів України, актів Верховної Ради і Президента України; правові акти центральних органів виконавчої влади, видані ними на основі та на виконання законів та інших нормативних актів, що стосуються питань функціонування системи адміністративних судів України; правові акти судових органів, спрямовані на роз’яснення питань застосування норм права, аналіз та узагальнення судової практики [76].

Ураховуючи думки вчених-адміністративістів, можемо визначити, що до підзаконних нормативно-правових актів, які здійснюють адміністративно- правове забезпечення діяльність місцевих судів, слід віднести укази Президента України (регламентують порядок, умови та основні аспекти здійснення забезпечення діяльності судових органів); акти Верховної Ради України (регулюють питання забезпечення органів судової влади); акти органів суддівського самоврядування (реалізують адміністративно-правове забезпечення діяльності місцевих судів), постанови Кабінету Міністрів України (розгортають, визначають та встановлюють правовідносини у сфері здійснення забезпечення діяльності суду); накази Державної судової адміністрації (безпосередньо реалізують забезпечення судів, адже її повноваження спрямовані на здійснення правового забезпечення діяльності судів).

Для належної реалізації забезпечення діяльності судових органів Президентом України приймається низка указів - наприклад, Указ Президента України «Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів», у якому з метою утвердження в Україні верховенства права та впровадження європейських стандартів у національну систему судового устрою та судочинства постановлено схвалити Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів [190].

Прикладом постанови Кабінету Міністрів України, спрямованої на деталізацію норм щодо забезпечення діяльності судових органів, є Постанова від 9 березня 2006 року № 268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів», у якій затверджено схеми посадових окладів керівних працівників, спеціалістів і службовців Державної судової адміністрації, судів та інших органів державної влади згідно з додатками, а також розміри надбавок за ранг державного службовця [149].

Провідну роль у системі органів правотворчості, які забезпечують діяльність місцевих судів, відграють органи суддівського самоврядування - наприклад, Положення про Державну судову адміністрацію, затверджене рішенням Ради суддів України від 22 жовтня 2010 року № 12. Згідно з ним Державна судова адміністрація України є органом у системі судової влади, діяльність якого підзвітна з’їзду суддів України. Вона здійснює організаційне забезпечення діяльності органів судової влади з метою створення належних умов функціонування судів і діяльності суддів, представляє суди у зносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування в межах повноважень, установлених законом [142]

У сфері адміністративно-правового забезпечення діяльності місцевих судів важливу роль відіграють накази Державної судової адміністрації. Звертає на себе увагу, приклад, Наказ Державної судової адміністрації України від 17 листопада 2015 року № 197 «Про деякі питання

організаційного забезпечення діяльності судів та звільнення суддів», у якому визначено покласти тимчасово, до моменту повернення окупованої території під загальну юрисдикцію України, виконання функцій і повноважень територіальних управлінь Державної судової адміністрації України в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі на територіальне управління Державної судової адміністрації України в місті Києві [119].

Отже, підзаконні нормативно-правові акти є важливими джерелами адміністративного права у сфері адміністративно-правового забезпечення діяльності місцевих судів, адже в них виявляється воля легальних уповноважених суб’єктів публічної Президента України, Верховної Ради України, органів суддівського самоврядування, Кабінету Міністрів України, Державної судової адміністрації, які до моменту правозастосування уточнюють і деталізують закони України, в яких законодавець не спроможний передбачити всі нюанси - специфіку проблем забезпечення діяльності місцевих судів.

Особливий статус у сфері нормативного регулювання адміністративно- правового забезпечення діяльності судів мають формалізовані міжнародні джерела адміністративного права. Адже, як вважає Р. Мельник, Україна, ставши членом Ради Європи та визнавши юрисдикцію міжнародних судів, тим самим взяла на себе зобов’язання керуватися у своїй діяльності також нормами міжнародного (європейського) права. Чимала кількість таких норм безпосередньо стосуються регулювання діяльності суб’єктів публічної адміністрації [110]. Поняття «міжнародний договір» викладено в Законі України від 29 червня 2004 р. № 1906-IV «Про міжнародні договори

України», відповідно до якого міжнародний договір України - це укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо) [53]. На думку Є. Звєрєва, міжнародний договір як джерело національного права має ознаки звичайного приватноправового договору і статус, що співмірний, а в багатьох державах і вищий за статус закону. Це важливе джерело права, оскільки дає змогу державам не стояти осторонь міжнародного життя, стимулюючи їх до вдосконалення власних систем права з метою їх відповідності міжнародним стандартам [64].

Прямуючи в напрямку євроінтеграції, наша країна ратифікувала низку міжнародних договорів, значна кількість з яких діє у сфері здійснення судочинства. А. Олійник вважає, що на міжнародному рівні основні свободи одержали своє закріплення в універсальних і регіональних документах. До універсальних документів науковець відносить «Загальну декларацію прав людини» 1948 року, «Міжнародний пакт про громадянські і політичні права» 1976 року, «Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права» 1976 року, «Конвенція про права дитини» 1989 року, «Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання» 1984 року та інші документи [129]. А. Олійник на регіональному європейському рівні відносить до документів, що забезпечують основні права та свободи, «Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод» 1950 року, «Хартію основних прав Європейського Союзу» 2000 року, «Європейську конвенцію про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню» 1987 року, а також інші міжнародні нормативно-правові акти [129].

Варто звернути увагу на те, що існує значна кількість міжнародних нормативно-правових актів, згідно з якими здійснюється судочинство в нашій країні. Відповідно до даних, які містяться на офіційному веб-сайті Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, міжнародні стандарти судочинства, якими керуються у своїй діяльності суди України, містяться у таких нормативно правових актах, як Монреальська універсальна декларація про незалежність правосуддя (перша світова конференція по незалежності правосуддя, Монреаль, 1983 рік); Основні принципи незалежності судових органів (схвалені резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року); Рекомендації щодо ефективного впровадження основних принципів незалежності судових органів (прийняті резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН 1989/60 та схвалені резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 44/162 від 15 грудня 1989 року); Європейський статут судді (прийнятий Європейською асоціацією суддів 1993 року); Європейська хартія про Закон «Про статус суддів» (8-10 липня 1998 року); Пояснювальна записка до Європейської хартії про Закон «Про статус суддів» (8-10 липня 1998 року); Рекомендації Латімер Хаус щодо парламентаризму та незалежності суддівства в країнах загального права (прийняті 19 липня 1998 року на зустрічі представників парламентської асоціації, асоціації магістратів та суддів, асоціації адвокатів та освітньої юридичної асоціації країн загального права); Загальна (Універсальна) хартія судді (схвалена Міжнародною Асоціацією Суддів 17 листопада 1999 року, Тайпей (Тайвань); Пекінські тези щодо принципів незалежності суддів юридичної асоціації країн азійського та тихоокеанського регіону (LAWA5IA) (Пекін, 2001 рік); Глобальний план діяльності для суддів в Європі (прийнятий Комітетом Міністрів Ради Європи на 740 зустрічі в Страсбурзі 27 лютого 2001 року); Бангалорські принципи поведінки суддів (схвалені резолюцією 2006/23 Економічної та Соціальної Ради ООН від 27 липня 2006 року); Резолюція Європейської асоціації суддів стосовно ситуації в Україні в сфері дисциплінарної відповідальності суддів (Тронхейм, 27 вересня 2007 року) [111].

Таким чином, міжнародні договори становлять вагому частину законодавства, яким керується суд при вирішенні й розгляді справ. Беручи до уваги класифікацію міжнародних договорів, запропоновану А. Олійником, на наш погляд, можна класифікувати міжнародні договори, які становлять нормативне регулювання адміністративно-правового забезпечення діяльності місцевих судів, таким чином:

1) універсальні міжнародні договори, тобто ті, які діють у всесвітньому масштабі й мають на меті захист основних прав, свобод і законних інтересів осіб (наприклад, «Загальна декларація прав людини» 1948 року);

2) загальноєвропейські міжнародні договори, сфера застосування яких поширюється на європейський простір та які мають на меті захист основоположних прав і свобод людини (наприклад, «Хартія основних прав Європейського Союзу» 2000 року);

3) спеціалізовані міжнародні договори у сфері здійснення судочинства - договори, що діють у площині здійснення судової влади (наприклад, «Пекінські тези щодо принципів незалежності суддів юридичної асоціації країн азійського та тихоокеанського регіону» 2001 року);

4) Конвенція прав і основоположних свобод Ради Європи - міжнародне джерело прямої дії, на основі якого здійснює судочинство не тільки Європейський суд з прав людини, але й за судовими прецедентами повіряють свою діяльність усі судді в Україні.

Нормативно-правовий акт не може залишатися єдиним джерелом права, враховуючи швидкість розвитку суспільних відносин, адже з підвищенням рівня життя, правосвідомості громадян виникають також і нові види суперечок і проваджень, які судді через прогалини у праві не можуть вирішити належним чином (заповнення прогалин у праві саме і є метою судового прецеденту). О. Скакун визначає судовий прецедент як рішення з конкретної справи, яке завдяки обґрунтуванню стає правилом, обов’язковим для всіх суддів тієї ж або нижчої інстанції при розгляді аналогічних справ [173]. І. Погрібний ураховує те, що акти вищих судових органів нових норм

права не містять, і робить висновок, що судовий прецедент не є одним із джерел права в національній правовій системі. Наявні в таких актах правові позиції щодо порядку здійснення окремих процесуальних дій мають правозастосовчу природу і через авторитетність цих актів утворюють прецедент правозастосування, під яким розуміють закріплену в актах вищих судових інстанцій позицію щодо вирішення того чи іншого юридичного питання, що буде розглядатися нижчими судами як зразок при вирішенні цих питань у майбутньому [131].

З огляду на соціально-правові умови сьогодення в нашій державі, а саме наявність значної кількості правових колізій та прогалин у праві, В. Курило стверджує, що державні органи в особі їх посадових осіб досить часто змушені вирішувати конкретні адміністративні справи, керуючись загальновизнаними правовими принципами, створюючи тим самим адміністративно-правові прецеденти. Учений стверджує, що адміністративно-правовий прецедент має всі підстави бути віднесеним до джерел адміністративного права України [95]. Р. Мельник звертає увагу на те, що суди доволі часто стикаються з прогалинами у праві, із суперечливістю окремих положень юридичних актів, що, як наслідок, ускладнює здійснення правосуддя. Тому виникає потреба розробки суддями окремих принципів (положень), спрямованих на виправлення недоліків, що виявлені в чинних нормативних актах. Подібні принципи (положення) можуть застосовуватися іншими судами (суддями) під час вирішення аналогічних справ. До джерел права, що становлять основу функціонування публічної адміністрації, учений відносить рішення таких судів:

1) Конституційного Суду України; 2) Верховного Суду України; 3) вищих спеціалізованих судів України та рішення їх пленумів; 4) Європейського суду з прав людини [110].

Попри дискусійність місця й ролі судових прецедентів у вітчизняному судочинстві, які видаються різноманітними «вищими» судами, є незаперечним, що рішення Європейського суду з прав людини - невід’ємна частина нормативного регулювання діяльності місцевих суддів, зокрема в аспектах їх забезпечення.

Прикладом судового прецеденту у сфері забезпечення судів є Рішення Конституційного Суду України 8 червня 2016 року № 4-рп/2016 у справі про щомісячне довічне грошове утримання суддів у відставці № 1-8/2016, в якому Конституційний Суд дійшов висновку, що за зменшення розміру щомісячного довічного грошового утримання судді з 80 до 60 відсотків грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді, а також за виключення положення, згідно з яким за кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання судді збільшується на два відсотки від розміру його заробітку, але не може бути більшим за 90 відсотків заробітної плати судді, без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання, відбулося зниження рівня матеріального забезпечення судді у відставці і, як наслідок, - гарантій незалежності такого судді, що може впливати на здійснення справедливого правосуддя та реалізацію права кожного на захист судом. Виключення положення щодо можливості перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці у зв’язку зі збільшенням грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді, також знижує гарантії незалежності суддів [164].

Таким чином, в Україні, яка належить до романо-германської правової сім’ї, судові прецеденти важко визнаються офіційними джерелами права. Проте, враховуючи думки вчених, аналіз судової практики, а також значення судових прецедентів, передусім Європейського суду з прав людини, рішення та висновки вищих судів (Конституційного суду України, Верховного суду України та вищих спеціалізованих судів) позитивно впливають на процес тлумачення правових норм, підвищують правосвідомість і правову культуру населення, а також допомагають подолати прогалини в адміністративному законодавстві.

Вищевикладене дає можливість сформулювати такі висновки:

1) нормативно-правове регулювання - це вид правового регулювання, яке здійснюється з метою врегулювання органами державної влади конкретних суспільних відносин за допомогою певних засобів юридичної техніки - норм права, які в свою чергу відображені у джерелах права;

2) нормативно-правовий акт, який регламентує забезпечення діяльності місцевого суду, - це законний, загальнообов’язковий та прийнятий уповноваженими на це органами документ (передусім Верховною Радою України, органами суддівського самоврядування, ДСА), який установлює права, обов’язки та законні інтереси конкретних осіб (суб’єктів забезпечення діяльності місцевих судів) для врегулювання адміністративно-правового забезпечення діяльності місцевих судів;

3) Конституція України визначає засади функціонування не окремої сфери (наприклад, кримінальної чи адміністративної) здійснення правосуддя в Україні, а містить у собі принципи діяльності всієї судової системи України. Лише на основі Конституції України має функціонувати судова система України й безпосередньо здійснюватися адміністративно-правове забезпечення діяльності місцевих судів;

4) судова гілка влади найширше регулюється Законом України від 7 липня 2010 р. № 2453VI «Про судоустрій та статус суддів», проте державна влада здійснює судову реформу, яка поступовими кроками прямує на зміну нинішньої судової системи. Її основна мета спрямована в напрямку євроінтеграції для підвищення рівня захисту прав, свобод і законних інтересів усіх фізичних та юридичних осіб. В Україні діє низка законодавчих актів, які визначають основні засади функціонування судових органів, а також здійснення адміністративно-правового забезпечення діяльності судів;

5) до підзаконних нормативно-правових актів, які здійснюють адміністративно-правове забезпечення діяльність місцевих судів, слід віднести: укази Президента України (регламентують порядок, умови та основні аспекти здійснення забезпечення діяльності судових органів); акти Верховної Ради України (регулюють питання забезпечення органів судової влади); акти органів суддівського самоврядування (реалізують адміністративно-правове забезпечення діяльності місцевих судів), постанови Кабінету Міністрів України (розгортають, визначають і встановлюють правовідносини у сфері здійснення забезпечення діяльності суду); накази Державної судової адміністрації (безпосередньо реалізують забезпечення судів, адже її повноваження спрямовані на здійснення правового забезпечення діяльності судів);

6) класифікація міжнародних договорів, які становлять нормативне регулювання адміністративно-правового забезпечення діяльності місцевих судів виражається таким чином: універсальні міжнародні договори, тобто ті, які діють у всесвітньому масштабі й мають на меті захист основних прав, свобод і законних інтересів осіб; загальноєвропейські міжнародні договори, сфера застосування яких поширюється на європейський простір та які мають на меті захист основоположних прав і свобод людини; спеціалізовані міжнародні договори у сфері здійснення судочинства - договори, що діють у площині здійснення судової влади; окремим рядком треба зазначити Конвенцію прав і основоположних свобод Ради Європи, адже вона є міжнародним джерелом прямої дії, на основі якої здійснює судочинство не тільки Європейський суд з прав людини, але й за судовими прецедентами повіряють свою діяльність усі судді в Україні.

7) Україна належить до романо-германської правової сім’ї, тому судові прецеденти важко визнаються офіційними джерелами права. Судові прецеденти позитивно впливають на процес тлумачення правових норм, підвищують правосвідомість і правову культуру населення, а також допомагають долати прогалини в адміністративному законодавстві.

Отже, нормативне регулювання адміністративно-правового забезпечення діяльності місцевих судів - це вид нормативно-правового регулювання через прийняття законів Парламентом України, правозастосування суб’єктів публічної адміністрації (прийняття підзаконних нормативно-правових актів), ратифікацію міжнародних договорів з метою адміністративно-правового забезпечення діяльності місцевих судів щодо здійснення ними справедливого судочинства відповідно до принципів верховенства права.

1.3.