<<
>>

Історико-правовий аналіз витоків інституту Генерального прокурора України

В процесі здійснення дослідження та аналізу інституту Генерального прокурора України, як і будь-якого політичного та правового явища, потрібно самостійно розглянути питання про його соціально-історичні витоки.

Так як інститут Генерального прокурора України безпосередньо та нерозривно пов’язаний із суспільним та політичним ладом, то важливим теоретичним та практичним питанням постає наукове дослідження процесів зародження та еволюції цього інституту на теренах сучасної України.

Історичний досвід показує, що потреба в інституті Генерального прокурора України, який організовує управління та керівництво централізованою системою органів прокуратури України, із властивою тільки їй сукупністю завдань функцій і повноважень, стає особливо гострою в періоди корінних перетворень у суспільстві, а також в державному устрої. Керівник прокуратури, від самого свого історичного зародження, завжди розглядався як один із ключових елементів державного апарату, який був дієвим інструментом розвитку суспільства. На нашу думку, повноцінне і виважене реформування інституту Генерального прокурора України може здійснюватися тільки за умови врахування історичного досвіду. Таким чином, самостійне вивчення історико-правої еволюції Генерального прокурора України набуває особливої актуальності.

Питанню історико-правового аналізу діяльності Генерального прокурора України в своїх наукових працях торкались такі вчені як: Л.Р. Грицаєнко, В.В. Долежан, В.Г. Клочков, М.І. Костенко, М.В. Косюта В.П. Лакизюк, О.І. Медведько, М.В. Мельников, О.Р. Михайленко, В.І. Ніндипова, В.Т. Нор, В.В. Сухонос, Б.В. Ференц, М.М. Черепанов, Ю.С. Шемшученко, К.Ю. Яровикова та інші.

Однак, незважаючи на значну кількість досліджень, сьогодні все ж самостійно не здійснювався історично-правовий аналіз діяльності

Генерального прокурора України. На даному етапі дисертаційного дослідження проведення даного аналізу забезпечить досягнення: 1) висновків щодо еволюції інституту Генерального прокурора України із властивими йому особливостями; 2) висновків щодо прогалин та недоліків формування та розвитку інституту Генерального прокурора України; 3) висновків, які будуть використовуватись у проведенні подальшого дисертаційного дослідження.

З огляду на це, актуальність історико-правового аналізу діяльності Генерального прокурора України є очевидною.

Перед тим, як досліджувати еволюцію інституту Генерального прокурора України, окреслимо періодизацію вивчення. В літературі загальновизнаним є науковий підхід В.В. Сухоноса, який виділяє наступні етапи становлення та розвитку прокуратури України:

1) прокуратура Російської імперії (1722 - 1917 роки) - доба зародження імператорської авторитарної прокуратури;

2) прокуратура періоду Української революції (1917 - 1921 роки) - доба здійснення спроб української еліти створити власну систему централізованої прокуратури;

3) прокуратура України в системі централізованої радянської прокуратури (початок 30-х років - 1991 рік) - доба існування соціалістичної системи прокуратури;

4) прокуратура незалежної України (з 1991 року) - доба зародження та розвитку прокуратури власне національної [14, с. 28].

Наведена класифікація періодів еволюції прокуратури як державного органу має наступні переваги перед всіма іншими аналогічними класифікаціями: по-перше, класифікація В.В. Сухоноса історично була сформована та вивчена найпершою, а всі інші існуючі у тій чи іншій мірі повторюють окреслену класифікацію; по-друге, дана класифікація відображає основні віхи еволюційних змін (як негативних, так і позитивних) інституту Генерального прокурора на теренах сучасної України; по-третє, дана класифікація починається з історичного моменту виникнення першого квазіінституту Генерального прокурора на теренах сучасної Української держави.

О.М. Медведько дає схожу періодизацію еволюції прокуратури на теренах України:

1) у складі Польсько-Литовської держави, Російської імперії XVIII - першої половини XIX сторіччя;

2) у складі Російської імперії від судово-правової реформи 1864 року до революції 1917 року;

3) під час існування в Україні урядів національно-демократичної орієнтації (1917 - 1920);

4) діяльності прокуратури Української РСР як структури, автономної від державних структур Союзу РСР (1922-1936);

5) прокуратури УРСР у складі прокуратури Союзу РСР (1936-1991) [15,

с.

9].

Наведена класифікація, по суті, повторює класифікацію В.В. Сухоноса, в зв’язку з чим не має самостійного характеру, тобто є такою, що у тій чи іншій мірі повторює наявні наукові позиції. Перевагою класифікації є те, що вона була розроблена суто в рамках вивчення діяльності Генерального прокурора України, а не прокуратури як державного органу в цілому.

В рамках історико-правового аналізу виникнення діяльності Генерального прокурора України ми будемо орієнтуватись на періодизацію В.В. Сухоноса, оскільки вона відображає віхи якісних змін в еволюції інституту Генерального прокурора на теренах сучасної України. На її основі наша періодизація є наступною:

1) доба національно-визвольного руху - 1917 - 1921 роки;

2) доба складу України в СРСР - 1921 - 1991 роки;

3) доба формування прокуратури в незалежній Українській державі - 24 серпня1991 рік - 14 жовтня 2014 року;

4) новітній етап розвитку інституту Генерального прокурора в Україні.

Зародження інституту Генерального прокурора на теренах України було своєрідною рецепцією іноземного досвіду. Відтак, в рамках нашого дослідження необхідно попередньо дослідити еволюцію інституту Генерального прокурора у світовій історії. Порівняльно-історичний підхід до наукового аналізу зародження та розвитку інституту Генерального прокурора України є першим етапом нашого дисертаційного дослідження. Актуальність даного питання обумовлюється, по-перше, тим, що історія показує позитивні та негативні сторони в еволюції даного інституту, і, по-друге, ефективне реформування інституту Генерального прокурора України можливе виключно за умови обов’язкового врахування історичного досвіду.

Насамперед, звернемо увагу, що саме слово «прокуратура» походить від латинського дієслова procurare - піклуватися, завідувати, керувати, звідки і утворився похідний іменник procurator - розпорядник, управитель, завідуючий, керуючий [16, с. 70;17, с. 369-370;18, с. 263].

Історики дійшли висновку, що посада прокурора як державного чиновника запроваджувалась із введенням Августинської Конституції.

Така особа насправді була слугою імператора з представницькою владою. Особливу роль прокурори відігравали при збиранні податків, а також при керуванні імператорським маєтком і т.п. [19, с. 13]. Таким чином, зародження прокуратури починається з правління римського імператора Августа (Гай Юлій Цезар Октавіан, 63 р. до н.е. - 14 р. н.е.), який уперше ввів інститут прокуратора у провінціях Римської імперії.

У Франції вперше прокуратура була створена для потреб та захисту інтересів королівської влади. Давньою французькою мовою стряпчий, повірений, завідуючий справами іншого, мав назву procurateur, а потім це слово скоротилося у procyreyr. Вже у XIII столітті при судах було створено численний клас стряпчих, які вивчали закони і вирізнялися довгим одягом. Серед кращих людей цього класу король обирав повірених, про яких згадується у історичних пам’ятках другої половини XIII століття. Вони розділилися на королівських прокурорів, обов’язками яких стала письмова частина правового процесу, і королівських адвокатів - усних захисників обвинувачуваних. Коли король був лише власником доменів і сюзереном своїх васалів, прокурор був лише простим фіскальним повіреним корони, але з розвитком та посиленням королівської влади часто інтереси короля стали збігатися із загальними інтересами держави. У зв’язку з цим, представник перших - королівський прокурор - і орган других, переслідували злочинців та поновлювали законність і правопорядок [19, с.12-13].

Пилипом IV зі свого оточення було призначено першими прокурорами Гійома Ногаре, Гійома Пельзьяна, П’єра Дубуа, які завжди намагалися «знайти» законну підставу для вимог короля. Під їх впливом у 1302 р. Пилип IV скликав Г енеральні штати Франції, першу станово-представницьку установу Франції, де дворяни та представники міст під керівництвом першого королівського прокурора Г. Ногаре, з 1296 р. підтримали королівську владу проти значної феодальної знаті та римських пап. Органи прокуратури охороняли права та свободи і виконували обов’язки королівської влади [19, с.

13-14].

Починаючи з XVI століття, королівські прокурори та адвокати зробилися дійсними посадовими особами, які належали до магістратури. Таким чином, прийнято вважати, що засновником прокуратури є французький король Пилип IV Красивий (Philippe Le Bel, 1285 - 1514 pp.), оскільки при ньому у 1302 р. уперше було затверджено законом положення королівських прокурорів при судах. Згодом інститут прокуратури було створено у Німеччині, Англії, Шотландії та інших країнах [19, с. 14].

В історичних джерелах тієї доби окремо не зосереджується увага на інституті Генерального прокурора, який би організовував та скеровував всю систему прокуратури. Очевидно, що в процесі зародження та еволюції в різних державах це відбувалось по-різному. Однак, в будь-якому випадку, прокуратура була підпорядкована одній особі, посада якої могла називатись по-різному або ж навіть не входити до системи прокуратури. Таким чином, ми можемо стверджувати, що із самого початку зародження прокуратури, остання вважалася централізованим органом.

Першою віхою історично-правового аналізу виникнення діяльності Генерального прокурора України був період 1917-1922 роки.

4 березня 1917 року відбулися установчі збори Київської Ради робітничих депутатів. До неї було обрано 37 осіб на чолі з есером Н. Незлобіним. Цього самого місяця українські політичні партії, громадські та культурні організації утворили Центральну Раду, яка представляла інтереси українців у Тимчасовому уряді. Центральну Раду очолив М. Грушевський. Він одразу ж надав діяльності Центральної Ради чіткої політичної лінії - добиватися національно-територіальної автономії України в Російській федеративній республіці [20, с. 49].

Що стосується інституту Генерального прокурора, то варто зазначити, що згідно із законом «Про утворення Г енерального Суду» при Генеральному Суді утворювалася прокураторія, офіційна назва якої була «Прокураторія Генерального Суду». Прокураторія фактично знаходилася в подвійному підпорядкуванні. З одного боку, вона діяла при Генеральному Суді, а з іншого - її регламент затверджувався Секретарством судових справ.

Воно ж надавало одному із прокураторів звання старшого і доручало йому «провід над прокураторією» [21, с.63].

23 грудня 1917 р. Центральна Рада ухвалила Закон «Про урядження прокураторського нагляду на Україні», відповідно до якого прокураторії утворювалися при апеляційних і окружних судах. Очолювали відповідні прокураторії старші прокуратори. Прокуратори призначалися Генеральним секретарем судових справ, водночас посади прокурорів та товаришів прокурора окружних судів скасовувалися. Першим старшим прокуратором Генерального Суду наказом Генерального секретаря судових справ від 18 січня 1918 р. № 7 було призначено громадського діяча, письменника, юриста Д.В. Марковича [20, с. 52].

29 квітня Центральна Рада ще встигла провести своє останнє засідання, на якому ухвалила проект Основного закону (Конституції) УНР. Стаття 23 проекту передбачала, що «Верховним органом влади УНР є Всенародні Збори, які безпосередньо здійснюють вищу законодавчу владу в УНР і формують органи виконавчої і судової влади в УНР». У статті 25 зазначалося, що «вищим судовим органом є Генеральний Суд УНР». VI розділ проекту передбачав повноваження суду УНР. Щодо органів прокуратури, то в проекті про них мова не йшла [22, с. 330-335].

29 квітня 1918 р. в м. Києві на з’їзді Союзу земельних власників генерала Павла Скоропадського було проголошено гетьманом України. У ніч з 29 на 30 квітня його прибічники захопили всі державні інституції й найважливіші об’єкти. Так місце УНР зайняла Українська держава [21, с. 88].

Як бачимо, 1917-1918 роки не можна назвати історичним періодом самостійного розвитку інституту Генерального прокурора. Це був революційний період, доба національно-визвольного руху. Тут найпершим питанням було збереження української державності взагалі, хоча і робилися неодноразові спроби створити власний державний апарат.

У «Грамоті до всього Українського народу» від 29 квітня 1918 року Скоропадський наголошував на рішучій відмові від політики Центральної Ради та на її розпуску разом з урядом. Цього ж дня був прийнятий закон «Про гетьманську владу», стаття 42 якого передбачала утворення Генерального Суду Української держави як охоронця і захисника закону та як вищого суду України в справах судових і адміністративних [23, с. 66]. Цікаво, що П. Скоропадський наглядові прокурорські функції покладав на Генеральний Суд, зазначивши в ст. 43, що останній слідкує за законністю видання законів і наказів. 8 липня 1918 р. Гетьман України затвердив ухвалений Радою Міністрів України Закон «Про утворення державного Сенату», яким регулювалися питання організації та діяльності прокуратури [24, с. 29]. Державний Сенат створювався як вища інстанція в судових і адміністративних справах. Згідно з п. 43 ч. 2 цього Закону «при кожнім

Генеральнім Суді, а також при Загальному Зібранні Державного Сенату перебувають прокурор і товариш прокурора під вищим доглядом міністра юстиції як Генерального прокурора» [21, с. 196]. Можна стверджувати, що політика Скоропадського взагалі не передбачала наявності інституту Генерального прокурора, що, звісна річ, було значною прогалиною у його моделі державного апарату. Прогалина полягала в тому, що підтримання законності та правопорядку покладалось, в основному, на судові органи. Але ж судова системи ставить перед собою зовсім інші завдання та не виконує функції, тотожні централізованій системі органів прокуратури. Таким чином, ліквідація прокуратури як органу обов’язково веде до послаблення законності в державі, підвищення рівня злочинності, послаблення державної влади взагалі.

Розгорнути діяльність прокуратури Директорія не встигла, на території України фактично вже діяв радянський уряд. Поступово радянська влада була встановлена на всій території України, за винятком земель, окупованих Польщею, Чехословаччиною та Румунією [20, с. 53-55].

Із оформленням радянської України починається наступний історичний етап формування Генерального прокурора України, а саме 1921 - 1991 роки.

Державна прокуратура УСРР була створена у м. Харкові 28 червня 1922 року постановою ВУЦВК № 28 з одночасним прийняттям Положення „Про прокурорський нагляд в УРСР”, в якому зазначалося, що в складі НКЮ державна прокуратура утворюється з метою здійснення нагляду за виконанням законів і в інтересах правильної постановки боротьби зі злочинністю [25, с. 107]. Після прийняття Положення «Про прокурорський нагляд в УСРР» постановою ВУЦВК від 6 вересня та інструкцією НКЮ від 22 вересня того ж року губернські відділи і повітові бюро юстиції були скасовані, а замість них запроваджувався інститут губернських прокурорів і їхніх помічників у повітах. Губернські прокуратури скрізь розпочали свою діяльність з 1 жовтня 1922 року [26, с. 70-73].

Таким чином, прокурори республік були підвідомчі тільки верховним органам влади своїх республік. Прокурором республіки, як і за Положенням «Про прокурорський нагляд» 1922 року, був народний комісар юстиції. Однак постановою РНК від 6 липня 1925 р. йому вперше офіційно було присвоєне найменування Генеральний прокурор республіки [20, с. 60-61]. Варто наголосити, що незважаючи на «новий» суспільний лад УСРР, посада Генерального прокурора республіки виконувала ідентичні функції, що і посада Генерал-прокурора в Російській імперії. Основне призначення даного інституту вбачалось в організації централізованої системи органів прокуратури та забезпечення законності.

Генеральним прокурором республіки був народний комісар юстиції. У складі Наркомюсту діяв відділ прокуратури, який очолював старший помічник Генерального прокурора. Він був заступником наркома і здійснював безпосереднє керівництво діяльністю прокуратури республіки. Для керування відповідними галузями прокурорського нагляду були запроваджені посади помічника Генерального прокурора для нагляду: 1) за органами суду, слідства і дізнання (прокурор Верховного суду); 2) з трудових справ; 3) із земельних справ; 4) із справ Державного Політичного Управління; 5) з адміністративних справ. У відділ прокуратури входили також прокурори колегій Верховного суду і прокурори НКЮ, підпорядковані окремим помічникам Г енерального прокурора. Обласний прокурор призначався безпосередньо Генеральним прокурором республіки, заступники, старший помічник і помічники обласного прокурора - Генеральним прокурором республіки як безпосередньо, так і за поданням обласного прокурора [20, с. 67-68]. Як бачимо, прослідковується чітка ієрархія та дотримання принципу централізму та єдиноначальності системи органів прокуратури. Остання тенденція, прослідковуватиметься в подальшій еволюції Генерального прокурора та прокуратури в цілому.

З прийняттям союзної Конституції та Основного Закону УРСР завершився процес централізації та створення єдиної системи органів

прокуратури на теренах колишнього Радянського Союзу. Конституція УРСР 1937 р. скасувала назву посади «Генеральний прокурор», вона отримала нову назву - Прокурор УРСР. Прокуратура республіки повністю підпорядковувалася Прокуратурі СРСР, у тому числі з кадрових питань. Так, Генеральним прокурором СРСР призначалися Прокурор УРСР та обласні прокурори УРСР строком на 5 років, прокурорів міст і районів призначав Прокурор УРСР, але з обов’язковим повідомленням управління кадрів Прокуратури СРСР [20, с. 82].

На першій сесії ВР СРСР другого скликання 19 березня 1946 р. була прийнята постанова про присвоєння Прокурору СРСР найменування Генеральний прокурор СРСР [27]. Це було зроблено для того, щоб, по-перше, підвищити авторитет і відповідальність Генерального прокурора СРСР і органів прокуратури в цілому, по-друге, цей закон підтверджував принцип централізації керівництва усіх прокурорів у державі, по-третє, він підкреслював повну незалежність прокурорів при виконанні ними своїх службових обов’язків на місцях. Дія деяких законів воєнного періоду була припинена. Основою всього нагляду за точним виконанням законів був нагляд за точним виконанням сталінської Конституції СРСР [20, с. 86].

Сувора централізація прокуратури, що ґрунтувалася на безпосередньому підпорядкуванні нижчого прокурора вищому, а усіх працівників органів прокуратури, у тому числі військових і транспортних, Генеральному прокурору СРСР, створила всі умови для чіткої організації такого нагляду і виконання його вимог. Відповідно до ст. 112 Конституції УРСР вищий нагляд за точним виконанням законів на території УРСР мав право здійснювати і Генеральний прокурор, і Прокурор України, який мав конституційну можливість вимагати єдиної соціалістичної законності [28, с. 378]. Наголошуємо, що зазначене повністю збереглося до сучасної централізованої системиорганів прокуратури України та інституту Генерального прокурора України.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 травня 1955 р. було затверджене Положення «Про прокурорський нагляд в СРСР» [27], яке не тільки поновило демократичні принципи організації та діяльності прокуратури, а й розширило її права, урегулювало діяльність ланок. Воно покладало на органи прокуратури нагляд за правильним і однаковим застосуванням законів СРСР, союзних і автономних республік, регламентувало центральний устрій прокуратури. Органи прокуратури на місцях здійснювали нагляд за законністю незалежно від місцевих органів влади й підпорядковувалися лише Генеральному прокурору. На нього покладався вищий нагляд за дотриманням законів усіма міністерствами і підвідомчими їм підприємствами та службовими особами, а також громадянами СРСР [30, с. 425].

Призначався Генеральний прокурор строком на 7 років Верховною Радою СРСР, а його заступники - Президією ВР СРСР. Прокурорів союзних і автономних республік, країв і областей призначав Генеральний прокурор строком на 5 років. На посади прокурорів та слідчих призначалися лише особи, які мали вищу юридичну освіту і досягли 25 років. Лише як виняток на ці посади могли бути призначені особи, які не мали вищої освіти, але тільки з дозволу Генерального прокурора СРСР. Також були створені головна воєнна прокуратура, прокуратури округів, флотів, груп військ і з’єднань. Окрім того, Генеральний прокурор отримав право входження в Президію Верховної Ради СРСР з поданням щодо питань, які підлягали вирішенню в законодавчому порядку або вимагали тлумачення закону [20, с. 92-93].

Конституція УРСР, прийнята на позачерговій сьомій сесії Верховної Ради УРСР дев’ятого скликання 20 квітня 1978 р., практично повністю рецепіювала Конституцію СРСР. У цій прокуратурі також була присвячена окрема 19 глава. У статті 162 Конституції зазначалося, що Генеральний прокурор СРСР, Прокурор УРСР та нижчі прокурори здійснюють найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів усіма міністерствами, державними комітетами й відомствами, підприємствами, установами та організаціями, виконавчими й розпорядчими органами місцевих рад народних депутатів, колгоспами, кооперативними та іншими громадськими організаціями, службовими особами, а також громадянами на території Української РСР [23, с. 200-201].

Новий Закон «Про прокуратуру СРСР» був прийнятий на другій сесії Верховної Ради СРСР десятого скликання 30 листопада 1979 р. [31, с. 28-53]. Ще більшу відповідальність покладали на органи прокуратури положення Закону про те, що вказівки Генерального прокурора СРСР з питань слідчої роботи є обов’язковими для виконання всіма слідчими органами.

Згідно з ст. 163 Конституції УРСР, Прокурор УРСР і прокурори областей призначалися Генеральним прокурором СРСР, а районні та міські прокурори - Прокурором УРСР і затверджувалися Г енеральним прокурором СРСР. Строк повноважень прокурорів усіх рівнів - 5 років (ст. 164 Конституції УРСР) [32, с. 668]. Нічого нового в цій нормі не було, оскільки дотримувався принцип централізму та єдиноначальності. На аналізованій нормі базувався Закон України «Про прокуратуру» (досі чинний) в частині питання порядку призначення всіх прокурорів України.

Стаття 113 Конституції СРСР 1977 р. наділяла Генерального прокурора СРСР правом законодавчої ініціативи. Конституція УРСР 1978 р. у ст. 101 продублювала цю та інші норми, наділивши Прокурора УРСР правом законодавчої ініціативи у Верховній Раді Української РСР [32, с. 656]. Варто водночас відзначити, що як Генеральний прокурор СРСР, так і Прокурор УРСР мали право внести подання до Президій відповідних Верховних Рад з питань, які вимагали тлумачення законів. Ми вважаємо, що Генеральний прокурор України не повинен мати права законодавчої ініціативи на зразок радянської системи прокуратури. По-перше, на Генерального прокурора України покладаються зовсім інші функції та завдання. По-друге, Генеральний прокурор України має достатньо правових засобів ініціювати розгляд того чи іншого питання у Верховній Раді України, зокрема змін законодавства. По-третє, Генеральний прокурор України наділений правом нормотворення у формі наказів, інструкції, положень і т.п., які є обов’язковими для централізованої системи органів прокуратури. По- четверте, перед Генеральним прокурором України не стоять завдання щодо реформування прокуратури як державного органу.

Наприкінці 80-х та на початку 90-х років в державному і політичному житті Союзу PCP розпочався процес кардинальних політичних змін. 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України прийнято Декларацію про державний суверенітет, якою передбачалося, що вищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів здійснює Генеральний прокурор УРСР, який призначається Верховною Радо УРСР, є відповідальним і підзвітним перед нею. У зв’язку з цим, для прокуратури УРСР були розширенні певні повноваження. В главу 19 «Прокуратура» Конституції Української PCP були внесені принципові зміни. Прокурор УРСР знову отримав назву Генеральний прокурор і призначався Верховною Радою УРСР, якій також був підзвітний [19, с. 74].

Після розпаду СРСР та перших кроків становлення незалежної та самостійної Української держави, починається історичний етап доби незалежної України, який триває до 14 жовтня 2014 року - дня, коли Верховна Рада України вперше прийняла новий Закон України «Про прокуратуру» [33]. Варто акцентувати увагу, що прийняття даного закону було закономірно детерміновано об’єктивними факторами: застарілістю прорадянської моделі прокуратури, вимог Європейського Союзу щодо приведення у відповідність європейським стандартам діяльності прокуратури України, неефективністю та корумпованістю діяльності наявної системи.

24 серпня 1991 року стало початком розбудови нової суверенної України на засадах демократії, поваги та дотримання прав і свобод людини. Радикальна зміна ідеологічних основ, проголошення курсу на перехід до ринкової економіки сприяли активізації нормотворчої діяльності в державі, а також розбудові державного апарату. Із початком становлення та розбудови

України як самостійної держави постало гостре питання щодо моделі прокуратури держави і, відповідно, щодо інституту Генерального прокурора України.

5 листопада 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про прокуратуру», який було введено в дію з 1 грудня 1991 р. і який втрачає чинність 25 квітня 2015 року у зв’язку з прийняттям нового Закону України „Про прокуратуру”. Почався новий етап розвитку інституту Генерального прокурора України. З цього моменту прокуратура України вже не була у прокурорській системі органів прокуратури СРСР і зберегла історичну наступність, успадкувала від неї багатофункціональні обов’язки. Закон України «Про прокуратуру» 1991 року вперше закріпив важливий принцип, який передбачав, що працівники прокуратури не можуть належати до будь- яких політичних партій та рухів [19, с. 77]. Ми вважаємо це однозначним прогресом у розвитку української держави, оскільки прокуратура є тим державним органом, який має бути абсолютно вільним у своїй діяльності та політично не заангажованим. Історичний досвід СРСР показує неефективність прокуратури та і взагалі правосуддя держави у разі, якщо прокурори належать до тих чи інших політичних партій, оскільки останнє породжує політичні, а не правові рішення прокурорів.

28 червня 1996 року на п’ятій сесії Верховної Ради України прийнято нову Конституцію України. Згідно зі ст. 121 Конституції України, на прокуратуру було покладено такі функції: підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої громадян [34].

Генеральний прокурор України призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. При цьому, Генеральна прокуратура України є центральним апаратом, який організовує діяльність всіх прокуратур і підпорядкованих закладів та установ. Центральний апарат очолює Генеральний прокурор України, штатами передбачено посаду першого заступника, заступників, старших помічників та помічників з особливих доручень [35]. Окремо слід звернути увагу на те, що до структури Генеральної прокуратури України на правах головного управління входила також Головна військова прокуратура, яку очолював заступник Генерального прокурора України. Після проведення адміністративних реформ з метою оптимізації системи органів державної влади у 2010-2011 роках, військову прокуратуру, яка раніше знаходилась в централізованій системі органів прокуратури України, було ліквідовано. Варто відзначити, що прийнята Верховною Радою України нова редакція Закону України «Про прокуратуру» [33] відновила військову прокуратуру, визначивши її в ст. 7 як складову частину системи прокуратури України.

Таким чином, починаючи з 14 жовтня 2014 року - з моменту прийняття нового Закону України «Про прокуратуру» [33], розпочався новий етап розвитку централізованої системи органів прокуратури. Так, зазначений закон увібрав в себе цінності принципу верховенства права, всі вимоги Європейського Співтовариства. Нова редакція Закону України «Про прокуратуру» набирає чинності 25 квітня 2015 року. Безперечним є факт того, що діяльність Генерального прокурора України новим законом визначається набагато чіткіше та повністю відповідає міжнародним стандартам у цій сфері.

В результаті історико-правового аналізу інституту Генерального прокурора в Україні ми дійшли висновку, що діяльність прокуратури як органу державної влади з дня створення і понині спрямована на всебічне зміцнення, насамперед, верховенства закону. Окрім того, історично склалось так, що Генеральний прокурор організовував та забезпечував реалізацію прокуратурою наступних функцій: 1) охорону та захист інтересів і цінностей державного ладу та суспільства; 2) підтримання державного обвинувачення;

3) протидія злочинності та зміцнення правопорядку; 4) захист прав і свобод людини і громадянина; 5) роз’яснення законодавства та його вдосконалення.

Діяльність системи органів прокуратури, яка очолювалась та скоординовувалась керівником органів прокуратури, завжди була наближеною до здійснення судами правосуддя. З огляду на важливість тих функцій, які реалізує прокуратура, зазначимо, що будь-яке реформування в цій сфері, тим більше інституту Генерального прокурора, повинно здійснюватись з урахуванням реальних умов, що склалися в державі у сфері забезпечення законності, захисту прав і свобод громадян, та виходячи з інтересів держави. При цьому, непродуманість або ж непослідовність реформування інституту Генерального прокурора України може перетворити всю прокуратуру в безініціативний державний орган маніпульований органами виконавчої влади.

1.3

<< | >>
Источник: БАСАРАБ РУСЛАН ІГОРОВИЧ. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ ГЕНЕРАЛЬНОГО ПРОКУРОРА УКРАЇНИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015. 2015

Еще по теме Історико-правовий аналіз витоків інституту Генерального прокурора України:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -