Розвиток законодавства про землі, зайняті зеленими насадженнями в населених пунктах

У попередньому розділі нашої роботи проведено короткий аналітичний огляд наукових джерел, у яких висвітлювались ті чи інші питання правового режиму земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах, що дало змогу простежувати зміни в наукових підходах до даної проблематики від радянських часів до сьогодення.

Визначаючи початок зародження законодавства, що встановлювало б правовий режим земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах, потрібно мати на увазі таке: дане законодавство мало бути спрямоване на встановлення особливого порядку поводження з певними територіями в межах населених пунктів. Це, у свою чергу, тісно переплітається з метою використання земельних ділянок, їх цільовим призначенням, що нерозривно пов’язане з розвитком відповідних суспільних відносин та процесом нормотворення.

Оскільки перші писані норми щодо поділу земель залежно від їх господарського використання виникають за часів Київської Русі [165, с. 130], можна було б припустити, що з цього часу починає зароджуватись і законодавство про земельні ділянки, зайняті зеленими насадженнями в населених пунктах. Так, у своєму дослідженні становлення інституту зелених насаджень В. П. Денега як певний прототип зелених насаджень населених пунктів називає зелені насадження, що розміщувалися на території храмів і монастирів. Зокрема, як аргумент автор наводить те, що заповідні гаї давні слов’яни називали «божеліссям», «праведним лісом», «святибором».

Про зародки законодавства щодо встановлення видів використання земель у населених пунктах, а саме в містах, можна говорити пізніше — у часи існування магдебурзького права. Знову ж таки погоджуємося з висновками В. М. Правдюка, що підставами встановлення за магдебурзьким правом органами місцевого самоврядування міст обмежень їх вільної забудови вже є публічно-правовий інтерес, спрямований на забезпечення добросусідства й захист інтересів усіх міщан. Однак, зазначає вчений, навряд чи є підстави вважати такі дії місцевих магістратів такими, що спрямовані на встановлення цільового призначення для земельних ділянок. Скоріше за все така діяльність була пов’язана з плануванням розвитку території міста, як це було притаманно й іншим містам Європи того періоду [182, с. 52]. Стан розвитку тогочасних суспільних відносин щодо володіння, розпорядження, використання земель у межах міст, управління цими землями ще не дав можливості приділяти окрему увагу землям, на яких зростали зелені насадження.

Початком нормативного закріплення режиму земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах, можна вважати більш пізній час — XVIII ст., коли за часів Катерини ІІ почалися масштабні роботи з перепланування та перебудови існуючих тоді великих міст.

Отже, саме з середини XVIII ст. бере свій початок використання земель населених пунктів (поки що лише міст) на основі містобудівної документації, закладаються підвалини визначення складу міських земель, законодавчо встановлюються вимоги щодо конкретного призначення різних видів земель у межах міста, зароджуються нормативні вимоги щодо обмежень використання земель, на яких зростають об’єкти рослинного світу [310, с. 131].

На початку ХІХ ст. приймається перший нормативний акт, який вводить поняття «міських лісів» — Лісовий устав 1802 р. За цим документом усі ліси поділялись на державні, суспільні й приватні. Державні ліси включали казенні ліси та ліси особливого призначення (які перебували в користуванні різноманітних відомств, установ і товариств) [106]. Як зазначає Н. Г. Наришева, за Лісовим уставом, міські ліси могли належати як до казенних лісів особливого призначення (відведені містам), так і до суспільних лісів (ліси, придбані у власність містами).

Активна діяльність щодо встановлення правового режиму земель, у тому числі всіх земель у межах населених пунктів, розпочалась із перших днів радянської влади. Декрет ІІ Всеросійського з’їзду Рад «Про землю» від

26 жовтня 1917 р. проголосив скасування приватної власності на землю і почав процес націоналізації земель [41]. Декрет РНК РРФСР «Про заборону угод з нерухомістю» від 14 грудня 1917 р. встановив призупинення з 18 грудня 1917 р. будь-яких угод з продажу, купівлі, застави і т.д. всієї нерухомості й земель у містах [141]. Відбулося скасування приватної власності на всі міські землі. Далі цей курс був затверджений у Конституції УРСР 1919 р. (п. 3 Розділу І «Основні положення») [87]. Щодо націоналізації міських земель, то був прийнятий ще один документ — Декрет Ради Народних Комісарів УРСР «Про націоналізацію всіх колишніх казенних, монастирських, міських і поміщицьких земель» від 3 квітня 1920 р. [145]. Першим правовим актом, який регламентував використання й охорону націоналізованих лісів, був Декрет «Про ліси» від

27 травня 1918 р. У ст. 83 цього декрету виділялася окрема категорія лісів — захисні, до яких належать ліси, що виконують функції захисту населених місць і впливають на клімат, виконують естетичні й культурні завдання тощо. Стаття 88 декрету встановлювала дуже обмежений порядок здійснення господарювання в таких лісах [144].

Згодом уже безпосередньо міські ліси та зелені насадження згадуються в Постанові Народних комісаріатів внутрішніх справ «Про охорону зеленої площі (садів, парків, приміських лісів і зелених насаджень)» від 29 квітня 1920 р. Цей документ уперше в радянському законодавстві оперує поняттям «зелені насадження», відносячи до них сади (окрім фруктових), парки, сквери, приміські гаї та ліси.

Таким чином, уже на початку радянської влади правовому режиму міських земель приділяється увага в нормативних актах як загального, так і спеціального характеру, закладаються підвалини порядку визначення та використання земель у межах населених пунктів, на яких зростають різні види зелених насаджень.

Наступний етап у межах радянського періоду розвитку законодавство про землі, зайняті зеленими насадженнями в населених пунктах, розпочався 1922 р. з прийняттям Земельного кодексу УРСР, що був уведений у дію постановою Президії ВУЦВК від 29 листопада 1922 р. [188]. Цей нормативний акт містив Частину ІІ «Про міські землі», яка складалась із 11 статей розділу «Про міські землі». За ст. 146 Кодексу міськими землями визнавались усі землі всередині діючої міської мережі. Таким чином, Земельний кодекс УРСР остаточно закріпив існування міських земель та особливого міського землекористування.

На цьому ж етапі, 25 липня 1923 р., було прийнято Лісовий кодекс РРФСР, що став базою для прийняття відповідних законів у інших республіках (в УСРР 3 листопада 1923 р. був прийнятий закон «Про ліси УССР» [252]). Лісовий кодекс РРФСР 1923 р. розділяв державний лісовий фонд на ліси загальнодержавного значення й місцеві. До перших входили державні ліси та ліси особливого призначення. Останні включали міські ліси, під якими визначались лісові площі, розміщені в межах міста, а також частини лісів, що виходять за міську межу, але складають єдину лісову ділянку з лісовими площами в межах міста [105].

Постановою ЦВК СРСР від 15 грудня 1928 р. затверджується ще один важливий нормативний акт — «Загальні засади землекористування і землеустрою» [152]. Як зазначає В. Д. Сидор, він урегулював питання співвідношення загальносоюзного та республіканського земельного законодавства й упорядкував усю систему земельного законодавства [303, с. 52]. Щодо міських земель (у тому числі й тих, на яких зростають зелені насадження), то розділ ХІ цього нормативного акта: а) визнав ними землі, що містяться в міських межах, за винятком земель спеціального призначення (для потреб транспорту, військових потреб, гірничих розробок, фабрик, заводів, шкіл, курортів і т.п.) (п. 57); б) визначив, що земельні розпорядки всередині міської межі встановлюються законодавством союзних республік (п. 58); в) закріпив, що міські землі перебувають у віданні міських рад (п. 59).

Того ж року приймається Статут цивільного будівництва [139]. У ньому вказувалось, що всі міста й селища міського типу з населенням понад 10 тис. жителів повинні протягом п’яти років розробити й подати на затвердження проекти планування. При цьому Статут вводив зонування території населених пунктів за їх функціональним призначенням (виділяючи у складі місць загального користування зелені насадження) і встановлював серед іншого вимоги до озеленення.

Надалі для розвитку законодавства про правовий режим міських земель ЦВК і РНК СРСР приймають постанову від 27 червня 1933 р. «Про складання і затвердження проектів планування і соціалістичної реконструкції міст та інших населених пунктів СРСР» [147], у п. 6 якої висувалися обов’язкові вимоги до проектів планування населених місць. Однією з вимог називалось створення всередині населеного місця, а також на його периферії системи зв’язаних між собою зелених насаджень (парків культури і відпочинку, бульварів, скверів і т.п.) та охоронних захисних зон.

Щодо використання земель, зайнятих міськими лісами, то згідно з постановою ВЦВК і РНК РРФСР від 20 жовтня 1936 р. «Про охорону міських, паркових, курортних, водоохоронних, берегозахисних і ґрунтозахисних лісів» ці ліси було оголошено особливо охоронюваним лісовим фондом (п. 1 постанови). Забудова цих земель дозволялась лише у виняткових випадках за спеціальними дозволами. За вирубування чи пошкодження дерев у цих лісах передбачалась адміністративна і кримінальна відповідальність (п. 3) [148]. Фактично було припинено використання міських лісів з експлуатаційною метою.

Нарешті не можна не згадати Конституції УРСР 1929 р. та 1937 р., у яких на вищому рівні закріплювалась державна власність на всі землі УРСР [88].

Як бачимо, починаючи з 1922 р. в межах кодифікації земельного законодавства остаточно закріплюється існування окремої категорії земель — земель населених пунктів, встановлюється особливий режим їх використання, формується містобудівне законодавство, в якому розвиваються положення щодо земель, зайнятих зеленими насадженнями.

Щодо земельного законодавства часів Великої вітчизняної війни, то тут ми повністю погоджуємося з думкою В. Д. Сидор, що воно було спрямоване на регулювання забезпечення армії й населення продовольством, а населення — сировиною [303, с. 57]. За таких пріоритетів та в умовах окупації значної частини країни законодавство у сфері правового режиму земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах, не розвивалось.

Стосовно післявоєнного етапу, то аналіз земельного законодавства 40-50 років ХХ ст., проведений у рамках монографічного дослідження В. Д. Сидор, свідчить, що його основними недоліками була повільність заміни застарілих нормативних актів новим законодавством, а також фрагментарність земельного законодавства [303, с. 61]. У свою чергу, додамо, що прогресу в законодавстві із розглядуваної нами сфери теж фактично не було.

Новий активний етап розвитку законодавство про землі населених пунктів та у їх складі про землі, зайняті зеленими насадженнями, починається в 60-х роках ХХ ст.

Так, Державним комітетом Ради Міністрів СРСР у справах будівництва 1 грудня 1958 р. затверджуються Правила і норми планування і забудови міст (СН 41-58) [183]. Вони містять досить багато положень щодо земель, зайнятих зеленими насадженнями. Зокрема, у п. 17 ідеться про необхідність поділу території міст на окремі райони, розмежовані озелененими розривами; у п. 26 — про озеленення площі всередині кварталів через облаштування газонів та використання деревних і чагарникових насаджень для захисту житлових будинків від шуму й для затінення; у п. 27 говориться про використання зелених насаджень з естетичною метою тощо. Розділ 3 Правил був присвячений функціональній організації території міста й виділяв у ньому зони за призначенням. Парки, сквери, сади, бульвари були віднесені до сельбищної зони. Окремо виділялись землі під несельбищними зеленими насадженнями (п. 46). Безпосередньо зеленим насадженням сельбищної зони присвячувались п. 207210 Правил. У них проводилося виділення зелених насаджень загального, спеціального та обмеженого використання; регламентувалась площа зелених насаджень залежно від розмірів міста; наводились рекомендації стосовно розміщення зелених насаджень загального користування; вказувалось на необхідність їх благоустрою. Питання розміщення зелених насаджень на території мікрорайонів і кварталів заторкувались у Розділі VI «Житлова забудова». Включали розглядувані Правила й окремий Розділ VII «Парки, сади, бульвари та інші види зелених насаджень», який детально регламентував вимоги до зелених насаджень загального користування на сельбищній території (міських, районних, дитячих парків, садів житлових районів і мікрорайонів, скверів, бульварів) та до зелених насаджень поза такими територіями (лісопарків, цвинтарів та крематоріїв, розплідників і квітково-оранжерейного господарства міста). Вимоги до озеленення вулиць, доріг, площ регламентував Розділ VIII Правил. Того ж року затверджується СН 36-58 «Технічні умови на здійснення і приймання робіт з озеленення» [330], що поширювались на роботи з озеленення міст, селищ, доріг, територій промислових підприємств і територій споруджуваних об’єктів.

У 1962 р. СН 41-58 були замінені СНіП ІІ-К.2-62 «Планування і забудова населених місць. Норми проектування» [172], які, увібравши в себе положення попереднього документа, вже поширювали свою дію не лише на міста і селища міського типу, а й на всі населені пункти. Щодо СН 41-58, то їх замінили СНіП ІІІ-К.2-67 «Озеленення. Правила здійснення і приймання робіт» [156]. Цей документ поширювався на роботи з озеленення територій споруджуваних об’єктів (промислових підприємств, житлових і громадських будівель та ін.); щодо облаштування скверів, бульварів, садів, парків, захисних, охоронних та інших видів зелених насаджень на спеціально виділених для озеленення населеного місця ділянках і був обов’язковим для всіх організацій, що здійснювали проектування, роботи з озеленення та експлуатацію зелених насаджень.

У 1968 р. приймаються Основи земельного законодавства СРСР та союзних республік — нормативний акт, що визначив основні положення, зміст і характер правового регулювання земельних відносин в СРСР [157]. Будучи за своєю суттю нормативним актом загального характеру, Основи виділяли в ст. 4 в окрему категорію землі населених пунктів (міст, селищ міського типу і сільських населених пунктів). Розділ ІІІ Основ закріплював склад земель міст (ст. 30), порядок їх використання (ст. 31), визначав землекористування колгоспів і радгоспів у межах у міській межі (ст. 32). У ст. 34 давалось поняття приміських та зелених зон, у ст. 35 — земель селищ міського типу, у ст. 36 — земель сільських населених пунктів.

Через два роки — 8 липня 1970 р. УРСР отримала новий Земельний кодекс [64]. Він, як відмічають дослідники, зокрема О. М. Пащенко, фактично відтворив зміст Основ земельного законодавства СРСР та союзних республік, хоча й мав ряд особливостей [167, с. 88]. Землям населених пунктів (міст, селищ міського типу і сільських населених пунктів) було присвячено розділ ІІІ Кодексу. В окремі глави об’єднувались норми щодо земель міст (глава 17), земель приміських і зелених зон (глава 18), земель селищ міського типу (глава 19), земель сільських населених пунктів (глава 20). На відміну від попереднього, у цьому Земельному кодексі ст. 94 визначала склад земель загального користування і до них включала землі, призначені для задоволення культурно-побутових потреб населення міста (це були парки, лісопарки, сквери, бульвари та ін.). У ст. 97 закріплювалось, що землі, зайняті лісами, які зростають у межах міста, виконують захисні й санітарно- гігієнічні функції та є місцем відпочинку населення. Порядок і умови користування землями, зайнятими міськими лісами як зонами відпочинку, повинен був встановлюватися виконавчими комітетами міських Рад народних депутатів.

Пізніше, на шостій сесії Верховної Ради СРСР дев’ятого скликання, 17 червня 1977 р. приймається ще один базовий нормативний акт — Основи лісового законодавства Союзу ССР і союзних республік [158], який став єдиним загальносоюзним законодавчим актом, що регулював відносини у сфері використання, відтворення й охорони лісів. Основи лісового законодавства міські ліси відносили до лісів державного значення, які входили до єдиного державного лісового фонду (ст. 4). Таким чином, землі під міськими лісами одночасно були землями державного лісового фонду та землями міст. Стосовно дерев, груп дерев та інших зелених насаджень у містах та інших населених пунктах, які зростали на землях, не зайнятих міськими лісами, то вони, за ст. 5 Основ лісового законодавства, не входили до державного лісового фонду. Однак критеріїв розмежування міських лісів та інших зелених насаджень розглядуваний документ не містив. За ст. 15 Основ лісового законодавства міські ліси були віднесені до лісів першої групи, а ст. 38 встановила особливості лісокористування в них (значно обмеживши види лісокористування з наданням переваги їх використанню з культурно-оздоровчою метою та для відпочинку населення). В УРСР Законом УРСР від 13 грудня 1979 р. № 5432-ІХ було затверджено й уведено в дію Лісовий кодекс Української РСР [111], який практично відтворив наведені положення Основ лісового законодавства СРСР.

Даючи характеристику законодавства радянського періоду про землі, зайняті зеленими насадженнями в населених пунктах України, зупинимося також на тому, що у 80-х роках ХХ ст. приймаються кілька важливих документів техніко-юридичного змісту. Це ГОСТ 17.5.3.01-78 «Охорона природи. Землі. Склад і розмір зелених зон міст» [161], ГОСТ 17.6.3.01-78 «Охорона природи. Флора. Охорона та раціональне використання лісів зелених зон міст. Загальні вимоги» [162], ГОСТ 26640-85 «Землі. Терміни і визначення» [68]. Прийняті понад три десятиліття тому, ці стандарти продовжують діяти до цього часу.

Питання правового режиму земель міст і селищ міського типу Української РСР, а в їх складі земель загального користування (на яких розміщуються зелені насадження) та земель, зайнятих міськими лісами, врегульовувало також Положення про землі міст і селищ міського типу Української РСР, затверджене постановою Ради Міністрів Української РСР від 20 березня 1984 р. № 136 [223].

Зазначимо, що третій етап радянського періоду розвитку законодавства про землі, зайняті зеленими насадженнями в населених пунктах, умовним початком якого ми визначили 1958 р., характеризується дуже активною роботою в напрямі прийняття документів техніко-юридичного змісту, містобудівної документації, яка чітко регламентувала правовий режим розглядуваних земель. Детальне закріплення правовий режим земель населених пунктів взагалі та земель, зайнятих зеленими насадженнями, зокрема знайшов і в Земельному кодексі УРСР 1970 р.

Початком останнього етапу розвитку земельного законодавства щодо земель населених пунктів, зайнятих зеленими насадженнями, на нашу думку, є введення в дію верховною радою СРСР 28 лютого 1990 р. Основ законодавства Союзу СРСР та союзних республік про землю [138], а Законом Верховної Ради УРСР — прийняття на їх основі 18 грудня 1990 р. Земельного кодексу Української РСР [63]. Новий Земельний кодекс УРСР у ст. 3 виділяв в окрему категорію землі населених пунктів, хоча порівняно із Земельним кодексом УРСР 1970 р. він містив значно менше правових норм із цього питання. Так, Глава 8 «Землі населених пунктів» складалась із п’яти статей, а попередній Земельний кодекс містив 25 норм у розділі ІІІ «Землі населених пунктів». Зміст статей про землі населених пунктів у Земельному кодексі УРСР 1990 р. зводився до: віднесення до цих земель усіх земель у межах міст, селищ міського типу та сільських населених пунктів; вказівкою на органи, у віданні яких перебувають ці землі; закріпленням положення про обов’язковість використання таких земель відповідно до проектів планування та забудови населених пунктів і планів земельно-господарського устрою. Новелою цього кодексу було виокремлення земель рекреаційного призначення як земель, призначених для організованого масового відпочинку населення та включення до них парків, зелених зон навколо міст.

Таким чином, прийнятий в останні роки існування Української РСР базовий нормативний акт земельного законодавства в частині правового режиму земель населених пунктів був дуже загального змісту, містив відсилочні норми і фактично не включав положень, безпосередньо присвячених землям, зайнятим зеленими насадженнями [306, с. 42].

З проголошенням незалежності України розпочинається новий період розвитку законодавства про землі, зайняті зеленими насадженнями в населених пунктах.

Для початку відзначимо, що Україна отримала «у спадок» Земельний кодекс 1990 р. і його норми щодо правового режиму земель населених пунктів уже за часів незалежності не змінювалися. Натомість приймалися інші нормативні акти, що тією чи іншою мірою стосувалися розглядуваної нами сфери. Так, 25 червня 1991 р. був прийнятий Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» [264], який визначив склад природно- заповідного фонду України (ст. 61) та включив до нього ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки й інші об’єкти, які можуть розміщуватися (і найчастіше розміщуються) в межах населених пунктів та обов’язково містять території, зайняті зеленими насадженнями. Цей же нормативний акт у ст. 63 дав визначення рекреаційних зон та встановив обмеження їх використання. У подальшому правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об’єктів були закріплені в Законі України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р. № 2456-ХІІ [268]. Землям природно-заповідного фонду була присвячена ст. 7 цього закону, а режиму територій та об’єктів природно-заповідного фонду — Розділ ІІІ.

Правові, економічні, соціальні та організаційні засади містобудівної діяльності в Україні визначив Закон України від 16 листопада 1992 р. № 2780-ХІІ [259], що був спрямований на формування повноцінного життєвого середовища, забезпечення при цьому охорони навколишнього природного оточення, раціонального природокористування та збереження культурної спадщини.

На виконання положень цього закону приймаються ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», у яких закріплювалась функціонувально-планувальна структура міських поселень,

виділялась ландшафтно-рекреаційна територія, до якої входили озеленені й водні простори у межах забудови міста і його зеленої зони, а також інші елементи природного ландшафту (парки, лісопарки, міські ліси, ландшафти, що охороняються, землі сільськогосподарського використання та інші угіддя, які формують систему відкритих просторів; заміські зони масового короткочасного і тривалого відпочинку, міжселищні зони відпочинку; курортні зони (у містах і селищах, що мають лікувальні ресурси), визначались площі озеленених територій житлових кварталів, вулиць тощо [126]. У 1994 р. додатково були прийняті ДБН Б.2.4-1-94 «Планування і забудова сільських поселень», які встановлювали вимоги щодо розвитку та реконструкції існуючих і проектування нових сільських населених пунктів України й містили розділ 4 «Ландшафтно- рекреаційна організація, озеленення і благоустрій» [174]; у 1996 р. — Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів [205], що включили основні гігієнічні вимоги до планування й забудови як нових, так і існуючих міських та сільських поселень України, їх санітарного упорядкування та оздоровлення; у 1997 р. — ДБН Б.1-3-97 «Система мїстобудївної документації. Склад, зміст, порядок розроблення, погодження та затвердження генеральних планів міських населених пунктів» [317].

На цьому ж етапі були прийняті Правила утримання зелених насаджень міст та інших населених пунктів України, що мали обов’язковий характер для всіх підприємств, організацій, установ та громадян, які займаються проектуванням, створенням, експлуатацією, ремонтом і утриманням усіх видів зелених насаджень, розміщених на територіях міст та інших населених пунктів [238]. Також були розроблені й уведені в дію документи щодо відповідальності за шкоду, заподіяну зеленим насадженням. Це постанова Кабінету Міністрів України від 26 червня 1996 р. № 676 «Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної зеленим насадженням та іншим об’єктам озеленення загального використання в межах населених пунктів» [272], що була замінена діючою нині постановою Кабінету Міністрів України від 8 квітня 1999 р. № 559 «Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної зеленим насадженням у межах міст та інших населених пунктів» [273].

Продовжуючи розгляд законодавства про землі, зайняті зеленими насадженнями в населених пунктах, звернемо увагу на те, що в останні роки ХХ ст. загострюється питання виходу України з кризи та створення умов для сталого розвитку населених пунктів. Для вирішення цих питань постановою Верховної Ради України від 24 грудня 1999 р. № 1359-XIV схвалюється Концепція сталого розвитку населених пунктів [250]. Вона стала основою для розроблення відповідних нормативно-правових актів і програм соціально- економічного розвитку населених пунктів, забезпечення скоординованої діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування з розв’язання практичних завдань на державному, регіональному й місцевому рівні. У Концепції для формування повноцінного життєвого середовища в населених пунктах передбачалось раціональне використання природно- ландшафтних комплексів міст та приміських територій, проведення робіт щодо їх збереження та відтворення, здійснення упорядження та озеленення вулиць, майданів, територій громадського призначення, житлової забудови. На забезпечення сталого розвитку населених пунктів з урахуванням громадських і приватних інтересів був прийнятий Закон України від 20 квітня 2000 р. № 1699-Ш «Про планування і забудову територій» [265], що визначив правові й організаційні основи планування, забудови та іншого використання територій населених пунктів.

Отже, перший етап розвитку законодавства про землі населених пунктів, зайнятих зеленими насадженнями, в умовах незалежності України характеризувався, з одного боку, низьким ступенем врегулювання на рівні Земельного кодексу, а з іншого — появою нормативних актів, що враховували особливості правового режиму земель природно-заповідного фонду, земель рекреаційного призначення, земель населених пунктів, у тому числі й тих, на яких розміщувались різні види зелених насаджень. Також протягом 90-х років ХХ ст. формується великий масив нормативних актів містобудівного характеру та документів, що деталізували окремі аспекти використання, охорони зелених насаджень у межах населених пунктів у нових економічних умовах.

Визначальною подією, яку можна вважати й початком наступного етапу розвитку законодавства в досліджуваній нами сфері, стало прийняття у 2001 р. нового Земельного кодексу України [61], який уже не виділяв в окрему категорію земель населених пунктів. Натомість була введена категорія «землі житлової та громадської забудови». Як відзначає М. В. Шульга, землі в межах території населених пунктів на даний час характеризуються складною структурою, оскільки до її складу входять земельні ділянки, які відносять до різних самостійних категорій земель. Така структура зазначених земель обумовлена багатогранністю містобудівних завдань, а також необхідністю створення належних умов для проживання людей, здійснення ними виробничої та іншої діяльності, організації їх відпочинку та дозвілля [361, с. 381]. За такої ситуації зелені насадження в межах населених пунктів теж зростають на різних категоріях земель. Такий підхід був незадовільно сприйнятий у наукових колах, з чим ми повністю погоджуємося. Наприклад, В. І. Андрейцев зазначає, що незважаючи на історико-правничі засади адміністративно-територіального устрою України, формування системи розселення та поділу населених пунктів на міські та сільські, серцевину яких становлять села, селища, міста, особливостей правового режиму зазначених територій новий Земельний кодекс не враховує, замість зазначеної категорії земель запроваджує правовий режим земель житлової та громадської забудови. Однак це є тільки складовою зазначених вище земель, які не можуть охопити всього комплексу організаційно-правових засад, історично притаманних правовому режиму земель сіл, селищ, міст України. І це при тому, що законодавство про територіальне планування, містобудування не зазнало жодних змін у цій частині [7, с. 423].

З метою визначення правових, економічних, екологічних, соціальних та організаційних засад благоустрою населених пунктів і для створення умов, сприятливих для життєдіяльності людини, у 2005 р. приймається Закон України «Про благоустрій населених пунктів» [187]. У ньому вперше в незалежній

Україні було закріплено саме на рівні закону поняття «зелені насадження», врегульовано відносини з благоустрою територій у межах населених пунктів. Того ж року Україна отримує ще один закон — «Про рослинний світ», що вперше в нашій державі закріпив поняття рослинного світу, природних рослинних ресурсів [271]. Для охорони й збереження зелених насаджень у містах та інших населених пунктах і утримання їх у здоровому впорядкованому стані, створення і формування високодекоративних, стійких до несприятливих умов навколишнього природного середовища насаджень, наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 10 квітня 2006 р. № 105 затверджуються нові Правила утримання зелених насаджень у населених пунктах України [239]. Про необхідність врахування нормативів озеленення територій при реконструкції та заміні житлового фонду йдеться у ст. 8 Закону України «Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду», прийнятого 22 грудня 2006 р. [249].

Далі приймається низка нормативних актів, спрямованих на збереження існуючих територій, зайнятих зеленими насадженнями, та на впорядкування процесу їх зменшення. Це постанова Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2006 р. № 1045 «Про затвердження Порядку видалення дерев, кущів, газонів і квітників у населених пунктах» [228], наказ Міністерства з питань житлово- комунального господарства України від 4 серпня 2008 р. № 240 «Про затвердження Положення про систему моніторингу зелених насаджень у містах і селищах міського типу України» [224], постанова Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2008 р. № 79 «Про затвердження Порядку складення плану земельно- господарського устрою території населеного пункту» [234], указ президента України від 4 листопада 2008 р. № 995 «Про деякі заходи щодо збереження та відтворення лісів і зелених насаджень» [201]. Нарешті, у 2010 р. приймається Закон України від 2 грудня 2010 р. № 2739-VI «Про мораторій на видалення зелених насаджень на окремих об’єктах благоустрою зеленого господарства м. Києва» [256] для запобігання масовим проявам видалення зелених насаджень на окремих об’єктах благоустрою в м. Києві, що спричинює згубні наслідки для природного середовища, санітарно-гігієнічних і рекреаційних умов життя та здоров’я громадян у місті Києві. Пізніше, 17 лютого 2011 р., був прийнятий Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» [269], який у ч. 1 ст. 2 передбачив при здійсненні планування та забудови територій збереження, створення й відновлення рекреаційних, природоохоронних, оздоровчих територій та об’єктів, ландшафтів, лісів, парків, скверів, окремих зелених насаджень.

Таким чином, починаючи з 2001 р. правовий режим земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах, встановлюється насамперед новим Земельним кодексом у рамках різних категорій земель у межах населених пунктів. Характеризується цей етап врегулюванням на рівні законів питань благоустрою населених пунктів і формуванням законодавчої бази, орієнтованої на збереження територій, зайнятих зеленими насадженнями, їх раціональне використання та відтворення.

Зазначимо, що в цьому підрозділі ми охарактеризували не всі існуючі нормативні акти, що врегульовували та врегульовують відносини щодо земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах. Наша увага була зосереджена лише на найбільш ключових із них, що дало змогу в загальних рисах окреслити процес виникнення, формування, становлення та розвиту законодавства про правовий режим земель населених пунктів, на яких розміщені зелені насадження.

1.3.