3.1. Права власності та користування землями, зайнятими зеленими насадженнями в населених пунктах

Визначаючи поняття правового режиму земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах, ми вказували, що він охоплює встановлений нормами законодавства порядок поведінки суб’єктів щодо земельних ділянок, на яких розміщена деревна, чагарникова, квіткова, трав’яна рослинність та інші об’єкти рослинного світу природного і штучного походження, як щодо об’єктів права власності.

Саме поняття права власності є класичним і з огляду на свою фундаментальність дуже детально вивченим у юридичній науці. Визначене в ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України, воно являє собою право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб [341].

Щодо права власності на землю, то воно теж було предметом багатьох досліджень, зокрема таких учених, як В. І. Андрейцев, О. А. Вівчаренко, А. Г. Бобкова, А. П. Гетьман, В. К. Гуревський, В. М. Єрмоленко, В. П. Жушман, Л. П. Заставська, П. Ф. Кулинич, Н. Р. Малишева, В. Л. Мунтян, В. В. Носік, О. О. Погрібний, В. І. Семчик, В. Д. Сидор, А. М. Статівка, Н. І. Титова, Ю. С. Шемшученко, М. В. Шульга, В. З. Янчук та інші, тому не вважаємо за доцільне зупинятися на детальному вивченні всіх підходів до його розуміння. Однак на окремих аспектах усе ж таки сконцентруємося.

Так, поняття «право власності на землю» визначається в ч. 1 ст. 78 Земельного кодексу України: «...це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками». Отже, Земельний кодекс України визначає право власності на землю через три його правомочності. Такий підхід справедливо критикувався і критикується в юридичній доктрині. Наприклад, за радянських часів А. В. Венедиктов у праці «Державна соціалістична власність» доводить, що право власності не вичерпується лише трьома правомочностями.

Пропонуються в наукових доробках і авторські визначення як суб’єктивного, так і об’єктивного права власності на землю.

За І. І. Каракашем, право власності на землю як можливість використання корисних властивостей і привласнення природних багатств землі — це система правових норм, що закріплюють, регламентують і охороняють відносини власності на земельні ресурси та регулюють володіння, користування й розпорядження земельними ділянками, які належать власникам і використовуються ними для задоволення власних матеріальних потреб та реалізації інших інтересів [78, с. 10]. За О. Г. Бондарем, суб’єктивне право власності на землі — це закріплена нормами права сукупність повноважень щодо володіння, користування, розпорядження та, у визначених законом випадках, управління землями, земельними ділянками чи правами на земельні ділянки, що мають здійснюватися з урахуванням встановлених законодавством обмежень та забезпеченням недопущення погіршення якості земель і навколишнього природного середовища в цілому [19, с. 17]. За А. М. Мірошниченком, право власності на землю (земельну ділянку) — це право особи на землю (земельну ділянку), що полягає в можливості найбільш повного панування над нею, з обмеженнями, встановленими законом або договором, і яке особа здійснює за власною волею, незалежно від волі інших осіб [125, с.

Як справедливо зазначає А. П. Шеремет, особливістю права власності на землю в Україні є те, що форми прав на землю визначені законодавством «за суб’єктом» [350, с. 79]. Конституцією України передбачено існування державної, комунальної та приватної власності на землю. Це саме положення закріплено в ч. 3 ст. 78 Земельного кодексу України. Тут ми погоджуємося з А. П. Шереметом, що таким чином визначено коло суб’єктів, які володіють правом власності на землю, а також встановлено, що залежно від суб’єкта, який володіє правами на землю, визначаються права та обов’язки, що становлять зміст того чи іншого виду права власності на землю [350, с. 79].

Переходячи безпосередньо до права власності на землі населених пунктів, зайнятих зеленими насадженнями, спочатку відзначимо, що все вищенаведене є справедливим і для них. Проте необхідно проаналізувати й визначити, в яких саме формах власності можуть перебувати земельні ділянки з різними зеленими насадженнями, які критерії їх віднесення до тієї чи іншої форми власності.

Перший критерій, за яким визначається можливість належності озеленених земель до певної форми власності, є їх територіальне розміщення — у межах населених пунктів. Оскільки законодавством (п. а ч. 2 ст. 83 Земельного кодексу України) встановлено, що всі землі в межах населених пунктів перебувають у комунальній власності, окрім земельних ділянок приватної та державної власності, то спочатку охарактеризуємо право комунальної власності на землі населених пунктів, зайнятих зеленими насадженнями.

Право комунальної власності на землю є відносно новим явищем, яке виникло внаслідок реформаційних процесів ліквідації виключної державної власності на землю починаючи з перших років незалежності України.

Основною підставою для формування об’єкта права комунальної власності на землю є розмежування земель державної та комунальної власності. У науці земельного права проблемі такого розмежування приділяли увагу такі вчені, як Ю. С. Шемшученко [349, с. 87-93], П. Ф. Кулинич [102, с. 22-30], Я. О. Базикіна [9, с. 37-40] та багато інших. Заторкувалася ця проблема і фахівцями інших галузей, приміром спеціалістами-землевпорядниками [117, с. 5-12]. Проте спеціального дослідження щодо права комунальної власності на озеленені землі в межах населених пунктів у процесі такого розмежування не проводилось.

Вивчення законодавства, що врегульовувало відносини у цій сфері, показує, що на початку процесу формування комунальної власності Тимчасовим порядком розмежування земель права державної й комунальної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 р.

Далі Закон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» від 5 лютого 2004 р. № 1457-IV [270] у ст. 7 визначив, що при розмежуванні земель державної та комунальної власності до земель комунальної власності територіальних громад сіл, селищ, міст передаються: усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної власності та земель, віднесених до державної власності; землі запасу, які раніше були передані територіальним громадам сіл, селищ, міст відповідно до законодавства України; земельні ділянки, на яких розміщені об’єкти нерухомого майна, що є спільною власністю територіальної громади та держави.

Нані діє Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» від 6 вересня 2012 р. № 5245-VI [194], який мав би поставити крапку в розмежуванні таких земель. За ч. 3 його Прикінцевих та перехідних положень з 1 січня 2013 р. землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються: а) земельні ділянки, на яких розміщені будівлі, споруди, інші об’єкти нерухомого майна комунальної власності відповідної територіальної громади; б) земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ, організацій; в) усі інші землі, розміщені в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок державної власності. При цьому за ч. 2 ст. 83 Земельного кодексу України в комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розміщені будівлі, споруди, інші об’єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від їх місцезнаходження. На нашу думку, варто дійти до одного переліку тих земель, що є комунальною власністю, узгодивши між собою ці дві правові норми. Окрім того, за ч. 4 ст. 173 Земельного кодексу України землі та земельні ділянки державної власності, включені в межі населеного пункту (крім земель, які не можуть передаватися в комунальну власність), переходять у власність територіальної громади.

Таким чином, землями комунальної власності вважаються і земельні ділянки в межах населених пунктів, на яких розміщені зелені насадження та які входять до земель, включених до п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності», ст. 83 та ч. 4 ст. 173 Земельного кодексу України. Спираючись на перелік видів зелених насаджень (за Правилами утримання зелених насаджень), можемо зробити висновок, що саме в комунальній власності є переважна більшість земельних ділянок, зайнятих зеленими насадженнями загального користування та міськими лісами. Щодо земельних ділянок, на яких розміщені зелені насадження спеціального та обмеженого користування, то вони теж можуть перебувати в комунальній власності, хоча тут уже потрібно говорити і про власність держави та приватну власність.

Проводячи дослідження державної власності на землю, М. В. Шульга відмічав, що державна власність на землю має використовуватися передусім у соціальних цілях, для вирішення екологічних проблем, забезпечення балансу державних, суспільних, колективних та приватних інтересів. Державна власність на землю, вказує автор, створює передумови для ефективнішого здійснення екологічних, економічних та інших заходів. Держава як власник землі забезпечує її належну охорону з метою поєднання інтересів усіх соціальних суб’єктів, а також раціональне й ефективне використання земель, які перебувають у державній власності, екологічну рівновагу при експлуатації всіх земель, заходи екологічної безпеки тощо [357, с. 25]. Саме така мета простежується в нинішньому підході законодавця до визначення переліку тих земель у межах населених пунктів (у тому числі озеленених), які можуть бути лише в державній власності.

У вже згадуваному Тимчасовому порядку розмежування земель права державної й комунальної власності п. 4 закріплювався перелік земель, що при розмежуванні залишався в державній власності. До них у тому числі входили: землі під об’єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об’єктами загальнодержавного значення; землі, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; землі під береговими смугами водних шляхів, віднесених до водних об’єктів загальнодержавного значення; землі під державними підприємствами, установами, організаціями — вищими закладами освіти, закладами післядипломної освіти; науково-медичними закладами охорони здоров’я, госпіталями, санаторно-курортними, оздоровчими установами; проектними і конструкторськими установами; об’єктами зв’язку, радіомовлення, телебачення; промисловими підприємствами та іншими державними об’єктами нерухомого майна, що не підлягають приватизації; пасажирськими залізничними станціями, автовокзалами й автостанціями, міськими аеровокзалами, річковими та морськими вокзалами, вантажними станціями і дворами, перевалочними пунктами; станціями, що обслуговують наливні та інші бази, тощо. Знову ж таки, на всіх цих землях могли бути зелені насадження.

Закон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» у ст. 6 уже містив більш стислий перелік земель, що мали б залишитись у державній власності. Ще вужчий перелік таких земель було вміщено в ч. 3 ст. 84 Земельного кодексу України в діючій на 2004 р. редакції.

На даний час із діючої редакції Земельного кодексу ч. 3 ст. 84 вилучена, а в ч. 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» сказано, що в державній власності в межах населених пунктів залишаються такі земельні ділянки: на яких розташовані будівлі, споруди, інші об’єкти нерухомого майна державної власності; які перебувають у постійному користуванні органів державної влади, державних підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; які належать до земель оборони. Це правило поширюється й на ділянки, зайняті зеленими насадженнями на вищезгаданих землях. Крім того, зважаючи на специфіку об’єктів, розміщених на землях державної власності, як правило, зелені насадження на таких землях належать до зелених насаджень спеціального чи обмеженого користування.

Як видно, законодавець поступово «звузив» перелік тих земель, які в населених пунктах належать державі, що в принципі можна вважати позитивним, оскільки саме територіальна громада є найбільш зацікавленим суб’єктом у ефективному та раціональному використанні земель населених пунктів, включаючи його озеленені території.

Акцентуємо на тому, що задекларована законодавцем «автоматичність» розмежування державних і комунальних земель на практиці такою не виявилась, оскільки й досі цей процес триває.

Таким чином, нині проблема розмежування земель як державної, так і комунальної власності, у тому числі тих, на яких зростають зелені насадження, до кінця не розв’язана. Це значно утруднює реалізацію права власності щодо таких земель, розроблення перспективних заходів зі збереження та відновлення площ під зеленими насадженнями, підтримання їх у належному якісно- кількісному стані.

Перебувають у межах населених пунктів також озеленені території, розміщені на земельних ділянках приватної форми власності. Вага цих земель у загальній кількості міських земель найменша. Приміром, у Києві у приватній власності юридичних та фізичних осіб перебуває близько 6,2 % міських земель [278], приблизно така само динаміка спостерігається і в інших містах [134, с. 11]. Важливим є й те, що деякі фахівці негативно ставляться до можливості існування приватної власності на землях міст. Наприклад, Л. Я. Новаковський говорить, що в більшості розвинутих країн, особливо у великих містах, приймаються різні обмеження для подальшої приватизації землі та здійснюється поступовий її викуп муніципальною владою [135, с. 64].

Якщо досліджувати, на яких саме землях населених пунктів приватної форми власності можуть розміщуватись зелені насадження, то доходимо того, що законодавець діє за принципом «дозволено те, що не заборонено».

Так, за діючим законодавством, а саме ч. 4 ст. 83 та ч. 4 ст. 84 визначено, які саме землі не можуть передаватися у приватну власність відповідно із земель комунальної та державної власності.

Отож, не передаються у приватну власність із комунальної землі, зайняті зеленими насадженнями, які містяться: а) на землях загального користування населених пунктів (майданах, вулицях, проїздах, шляхах, набережних, пляжах, парках, скверах, бульварах, кладовищах, місцях знешкодження та утилізації відходів тощо); б) землях під залізницями, автомобільними шляхами, об’єктами повітряного і трубопровідного транспорту; в) землях під об’єктами природно- заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; г) землях лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених Земельним кодексом України (ч. 2 ст. 56); д) земельних ділянках, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування; е) земельних ділянках, штучно створених у межах прибережної захисної смуги чи смуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі водних об’єктів.

Із державної власності у приватну заборонено передавати землі, на яких можуть розміщуватись у тому числі зелені насадження та які належать до: а) землі атомної енергетики та космічної системи; б) землі під державними залізницями, об’єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту; в) землях оборони; г) землях під об’єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; ґ) землях лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених ч. 2 ст. 56 Земельного кодексу України; е) земельних ділянок, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; ж) земельних ділянок, які закріплені за державними професійно- технічними навчальними закладами; з) земельних ділянок, закріплених за вищими навчальними закладами державної форми власності.

Практика показує, що основна частина земель приватної форми власності в населених пунктах — це землі, що використовуються для будівництва та обслуговування житлових будинків, для садівництва, гаражного будівництва, проведення несільськогосподарської підприємницької діяльності. З огляду на предмет нашого дослідження з цього переліку землі для садівництва вилучаються. Коли розглядати окремо сільські населені пункти та міста, то в перших зелені насадження на землях приватної форми власності розміщені на присадибних земельних ділянках. У містах основна маса зелених насаджень на приватних земельних ділянках являє собою озеленення прибудинкових територій. За Методичними рекомендаціями щодо визначення прибудинкових територій багатоквартирних будинків, затвердженими Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 29 грудня 2011 р. № 389, у межах прибудинкової території розміщуються смуги озеленення вздовж стін житлового будинку, території зелених насаджень [119].

Законодавчо прибудинкова територія визначається по-різному. За пп.14.1.205 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу прибудинкова територія — це територія навколо багатоквартирного будинку, визначена на підставі відповідної містобудівної та землевпорядної документації в межах відповідної земельної ділянки, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі і споруди, та необхідна для обслуговування багатоквартирного будинку й забезпечення задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників) та наймачів (орендарів) квартир, а також нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку [176]. За ст. 1 Закону України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» — це територія навколо багатоквартирного будинку, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою і призначена для обслуговування багатоквартирного будинку [257]. Приєднуємось до думки тих фахівців [1], які вважають за потрібне уніфікувати визначення прибудинкової території та прибрати вказівку про обов’язковість визначення прибудинкової території актом на право власності чи користування земельною ділянкою. Зі свого боку пропонуємо закріпити ст. 1 Закону України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» визначення прибудинкової території в редакції пп. 14.1.205 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу.

За ч. 2 ст. 42 Земельного кодексу України в разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування об’єднанню власників. Розглядаючи цей аспект крізь призму використання озеленених частин прибудинкових територій, вважаємо, що саме у статусі власника особи будуть найбільш зацікавленими у їх збереженні, підтриманні в належному стані, недопущенні використання з іншою метою. Визначення «хазяїна» прибудинкових територій має зменшити кількість випадків знищення скверів, інших озеленених місць, зведення на їх місці інших об’єктів тощо.

Однак сучасні науковці у сфері земельного права стверджують, що існуючі проблеми у правовому регулюванні передання земельної ділянки у власність об’єднань співвласників багатоквартирних будинків чи у спільну власність власників приміщень призводять до того, що для переважної більшості багатоквартирних житлових будинків прибудинкові території не виділені й не надані [125, с. 148]. Як ілюстрацію наводимо дані дослідження, проведеного Коаліцією громадських організацій: із 1993 р. було оформлено лише 994 прибудинкові території (а кількість зареєстрованих об’єднань співвласників багатоквартирних будинків склала близько 18 тисяч). З них у власність ОСББ передано 568, в оренду ОСББ — 196 ділянок [54]. За іншими даними, станом на 1 січня 2014 р. лише мешканці 2 % багатоквартирних будинків України є повноправними власниками та користувачами прибудинкових територій [1].

Не вдаючись до детального висвітлення проблем, що перешкоджають власникам багатоквартирних житлових будників стати власниками чи користувачами прибудинкових територій, відмітимо, що основною перешкодою називають відсутність порядку реалізації приписів ст. 42 Земельного кодексу України. Цю прогалину останнім часом намагаються певною мірою усунути на місцевому рівні. Наприклад, рішенням Київської міської ради від 28 лютого 2013 р. № 63/9120 було затверджено Тимчасовий порядок передання (надання) земельних ділянок у користування або у власність із земель комунальної власності в місті Києві, дія якого поширюється і на випадки надання (передання) Київською міською радою земельних ділянок із земель комунальної власності у власність об’єднань співвласників багатоквартирних будинків для експлуатації та обслуговування розміщених на земельних ділянках багатоквартирних житлових будинків, а також будівель, споруд та прибудинкової території, що належать їм [274]. На нашу думку, така, умовно кажучи «локальна», правотворчість є не зовсім правильним підходом. У літературі були пропозиції щодо розроблення й затвердження порядку оформлення прибудинкових територій на законодавчому рівні [1], які так і залишились не втіленими на практиці. На розвиток цього ми, приєднуючись до вищесказаного, пропонуємо: 1) розробити на рівні Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України Порядок передання прибудинкових територій багатоквартирних будинків у власність чи користування та затвердити його наказом цього органу; 2) доповнити ч. 2 ст. 42 Земельного кодексу України словами «у порядку, визначеному законодавством».

Ще одним критерієм, що впливає на форму власності земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах та на здійснення права власності на них, є належність їх до певної категорії земель.

На можливість перебування у тій чи іншій формі власності впливає також такий критерій, як наявність на земельних ділянках не будь-яких, а певних (як правило, особливо цінних в екологічному, історичному тощо значеннях) зелених насаджень. Як зазначала Ю. І. Щуплєцова, розглядаючи проблему віднесення зелених насаджень до різних форм власності, ці питання повинні вирішуватись, насамперед виходячи з цінності таких природних об’єктів, як земельні ділянки та самі зелені насадження [362, с. 11]. Це актуально насамперед для земель природно-заповідного фонду в межах населених пунктів.

Що стосується підстав виникнення та припинення права власності на землі в межах населених пунктів, зайнятих зеленими насадженнями, то законодавець не встановлює жодних спеціальних підстав. Це питання вирішується виходячи з форми власності на землю, категорії земель та інших загальних факторів. Звідси не вбачаємо за необхідне розкривати це питання в роботі.

Окрім права власності, озеленені території населених пунктів можуть перебувати в певних суб’єктів на інших правових титулах, зокрема на праві користування. Одним із видів останнього є право постійного користування земельною ділянкою.

Будучи певним «спадком» радянської системи, коли земля перебувала виключно в державній власності, право постійного користування земельною ділянкою дуже суперечливо сприймається сучасними вченими в галузі земельного права. Найбільш категоричною видається позиція А. М. Мірошниченка, який оцінює існування цього права виключно негативно й наполягає на якнайскорішій відмові від нього [125, с. 247]. Більш помірковано підходить до цього питання П. Ф. Кулинич, який допускає доцільність існування права постійного користування земельним ділянками, але лише з обмеженим суб’єктним складом (лише державні та комунальні юридичні особи) [103, с. 49]. Основним аргументом проти цього виду права користування висувається неможливість розпорядження такими земельними ділянками. Також відзначається, що існування права постійного користування земельними ділянками з обмеженим суб’єктним складом не відповідає міжнародним підходам, а саме тому, що в Європейському Союзі надання права постійного користування є свого роду державною допомогою, а в Україні воно прив’язане не до мети використання, а до суб’єкта використання [353, с. 69]. Охарактеризуємо право постійного користування земельними ділянками із зеленими насадженнями в населених пунктах.

Отже, за ч. 1 ст. 92 Земельного кодексу України ним є право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Воно має як позитивні, так і негативні сторони. Позитивним можна вважати: безстроковість; можливість припинення виключно на підставах, визначених законодавством; визначення кола прав і обов’язків постійних землекористувачів законодавством. Негативним можна вважати позбавлення постійних землекористувачів можливості розпорядження земельними ділянками.

Відзначимо також, що на цьому праві можуть використовуватись лише визначені об’єкти. У нашому випадку — це земельні ділянки із зеленими насадженнями в межах населених пунктів, що перебувають виключно у державній та комунальній власності.

Як уже зазначалось, набути це право може лише визначене коло суб’єктів. Сьогодні ними є, по-перше, підприємства, установи, організації, що належать до державної та комунальної власності (п. а) ч. 2 ст. 92 Земельного кодексу України). Це цілком логічно, враховуючи те, що держава чи територіальна громада як специфічні суб’єкти не можуть самостійно користуватись землею, а наділяють таким правом відповідних суб’єктів. Спеціальне законодавство уточнює цей перелік, наприклад за ст. 17 Лісового кодексу України землі лісогосподарського призначення передаються у постійне користування лише спеціалізованим державним чи комунальним лісогосподарським підприємствам, а також іншим державним та комунальним підприємствам, установам, організаціям, у яких є спеціалізовані лісогосподарські підрозділи.

Хотілося б зазначити, що вищенаведене формулювання переліку суб’єктів права постійного користування земельним ділянками ставиться під сумнів. Наприклад, 14 листопада 2013 р. народним депутатом Д. С. Омельяновичем під № 3620 було зареєстровано Проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо вдосконалення правового регулювання правовідносин, пов’язаних із постійним користуванням земельними ділянками)». У п. 1 цього законопроекту зазначалося, що ст. 63 Господарського кодексу України [36] використовує термінологію «державне підприємство» та «комунальне підприємство», тому пропонувалось зазначені терміни використати й у ст. 92 Земельного кодексу України з огляду на те, що вони не дадуть змоги вільно її трактувати [193]. На нашу думку, це могло б призвести до надмірного звуження суб’єктного складу розглядуваного нами права, оскільки вилучило б організації та установи державної й комунальної форми власності, серед яких і ті ж заклади освіти, оздоровчі заклади тощо, на території яких зелені насадження відіграють дуже важливу роль. Зазначимо, що згадуваний законопроект 27 листопада 2014 р. було відкликано.

До суб’єктів права постійного користування земельними ділянками також належать (п. б), в) г) ч. 2 ст. 92 Земельного кодексу України): громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об’єднання), установи та організації; релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано в установленому законом порядку, виключно для будівництва та обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності; публічне акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, утворене відповідно до Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» [260]. Свого часу питання розширення кола суб’єктів права постійного користування земельними ділянками було ґрунтовно проаналізовано П. Ф. Кулиничем, який переконливо довів його недоцільність та переваги отримання вищезгаданими суб’єктами землі у власність чи користування нею на умовах оренди [103, с. 48-53].

Проте незважаючи на аргументи фахівців, наразі спостерігається ще більше розширення кола суб’єктів права постійного користування земельними ділянками, у тому числі й зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах. Мова йде про те, що Законом України «Про вищу освіту» від 1 липня 2014 р. № 1556-VII [190] було внесено зміни до ст. 92 Земельного кодексу України: її було доповнено п. ґ), яким до суб’єктів права постійного користування земельними ділянками було включено вищі навчальні заклади незалежно від форми власності. З цього приводу хотілося б зазначити, що Головне юридичне управління у своїх зауваженнях ще до проекту Закону України «Про вищу освіту» (реєстр. № 1187-2) в п. 25 вказувало, що таке безконтрольне розширення суб’єктів права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності недержавними суб’єктами (приватними вищими навчальними закладами) порушило принцип надання земельних ділянок державної й комунальної власності в постійне користування тільки підприємствам, установам і організаціям державної та комунальної форми власності, а іншим суб’єктам — в оренду [57]. Утім, як бачимо, ці зауваження враховані не були, й наразі приватні вищі навчальні заклади можуть мати земельні ділянки на праві постійного користування. Звернемо увагу й на те, що за вимогами ДБН В.2.2-3-97 «Будинки та споруди навчальних закладів», а саме п. 2.19, площа озеленення земельних ділянок навчальних закладів повинна складати 45-50% загальної її площі [21].

Такий підхід є не зовсім зрозумілим, і навіть за умови сприйняття можливості отримання в постійне користування земельних ділянок приватними суб’єктами виникає питання: чому це лише вищі навчальні заклади? Якщо припустити, що це виходить із мети діяльності вищих навчальних закладів, то таку саму споріднену мету мають і загальноосвітні, і дошкільні навчальні заклади приватної форми власності, але їх у ст. 92 Земельного кодексу немає.

Вважаємо, що надання приватним вищим навчальним закладам можливості набуття права постійного користування земельними ділянками (включаючи озеленені території) є недоцільним. І тут потрібно піти шляхом максимального звуження кола суб’єктів, яким це право надається через вилучення з ч. 2 ст. 92 Земельного кодексу України п. ґ). Використовувати ж земельні ділянки ці суб’єкти повинні чи на праві власності, чи на праві оренди.

Також хотілося б звернути увагу на можливість отримання в постійне користування прибудинкових територій, оскільки вони теж обов’язково мають містити елементи озеленення. Наразі за ч. 1 ст. 42 Земельного кодексу України земельні ділянки, на яких розміщені багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками. На нашу думку, потрібно уточнити, що це стосується лише державних і комунальних підприємств, установ, організацій, які здійснюють управління такими будинками. Таке уточнення правової норми дасть змогу спростити розуміння її змісту та практичне застосування.

Далі перейдемо до характеристики права оренди земель населених пунктів, зайнятих зеленими насадженнями. Поняття оренди землі закріплене в ст. 1 Закону України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV як засноване на договорі строкове платне володіння й користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності [258]. Аналогічне визначення (лише не «оренди землі», а «права оренди землі») містить ч. 1 ст. 93 Земельного кодексу України.

За чинним земельним законодавством (ст. 5 Закону України «Про оренду землі», ч. 2 ст. 93 Земельного кодексу України) земельні ділянки, зайняті зеленими насадженнями, можуть передаватись в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об’єднанням і організаціям, а також іноземним державам; районним, обласним, Київській і Севастопольській міській державній адміністрації, Раді міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінету Міністрів України в межах повноважень, визначених законом; сільським, селищним, міським, районним та обласним радам, Верховній раді Автономної Республіки Крим у межах повноважень, визначених законом.

Коло орендодавців земель, у тому числі зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах, закріплено ст. 4 Закону України «Про оренду землі»: громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи; сільські, селищні, міські ради (для земель комунальної власності) в межах повноважень, визначених законом; органи виконавчої влади, які відповідно до закону передають земельні ділянки державної форми власності у власність або користування.

Обмеження стосовно об’єктів оренди передбачені ч. 3 ст. 93 Земельного кодексу України.

Форма договору оренди визначена постановою Кабінету Міністрів України від 3 березня 2004 р. № 220 «Про затвердження Типового договору оренди землі» [244]. Наголосимо також, що в ній чітко має вказуватись (п. 2) при характеристиці об’єкта оренди наявність на земельній ділянці, що передається в оренду, багаторічних зелених насаджень. Таким чином, законодавець певною мірою охороняє й зелені насадження від знищення чи пошкодження орендарем, оскільки це може вважатись погіршенням земельної ділянки та тягтиме негативні правові наслідки для орендаря.

Водночас законодавчо встановлені особливості передання в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній формі власності та використовуватимуться для створення озеленених територій загального користування. Так, якщо за загальним правилом передання в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній формі власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів (ч. 2 ст. 124 Земельного кодексу України), то вищезгадані земельні ділянки передаються в оренду без проведення такої процедури (ч. 2 ст. 134 Земельного кодексу України).

Це викликає певні зауваження. З одного боку, має місце спрощення процедури отримання земельної ділянки в оренду, що можна вважати позитивним. З іншого ж боку, проведення земельних торгів дає змогу отримати максимально можливі доходи для місцевого бюджету. Доцільно припустити, що, встановлюючи винятки для земельних ділянок, які використовуватимуться з такою бажаною для територіальних громад метою, як створення озеленених територій загального користування, законодавець хотів сприяти укладанню таких договорів оренди. На нашу думку, варто поширити конкурентні засади на укладання договорів оренди розглядуваних нами земельних ділянок, а от уже в самих договорах встановлювати пільги для орендарів, зумовлені метою їх укладання.