Поняття та склад земель, зайнятих зеленими насадженнями у населених пунктах

Передумовою для визначення поняття «землі, зайняті зеленими насадженнями в населених пунктах» є дослідження змістовного наповнення його складових. Основною категорією в даному разі є поняття «зелені насадження», тому виникає необхідність аналізу існуючих підходів до його розуміння.

У чинному законодавстві, а саме у ст. 1 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» [187] та ст. 1 Закону України «Про мораторій на видалення зелених насаджень на окремих об’єктах благоустрою зеленого господарства м. Києва» [256] зелені насадження визначені як «деревна, чагарникова, квіткова та трав’яна рослинність природного і штучного походження на визначеній території населеного пункту».

Аналогічно закріплено це поняття й у таких підзаконних актах, як наказ Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України «Про затвердження Правил утримання зелених насаджень у населених пунктах України» від 10 квітня 2006 р. № 105 [239], наказ Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України «Про затвердження Методичних рекомендацій щодо обліку зелених насаджень у населених пунктах України» від 22 листопада 2006 р. № 386 [219], наказ Міністерства з питань житлово-комунального господарства України «Про затвердження форми звітності № 1 (річна) «Звіт про зелене господарство» та Інструкції щодо заповнення форми звітності № 1 (річна) «Звіт про зелене господарство» від 24 грудня 2008 р. № 401 [247].

Зауважимо, що спочатку Закон України «Про мораторій на видалення зелених насаджень на окремих об’єктах благоустрою зеленого господарства м. Києва» визначав зелені насадження дещо по-іншому — як дерева, чагарники, траву та іншу рослинність, яка може включати інші об’єкти рослинного світу, природного і штучного походження на визначеній території населеного пункту. У нинішній редакції визначення було введене Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо благоустрою населених пунктів» від 17 травня 2012 р.

Аналізуючи доцільність таких змін, спершу підкреслимо, що за законом України «Про рослинний світ» (ст. 1) об’єктами рослинного світу є дикорослі та інші несільськогосподарського призначення судинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гриби на всіх стадіях розвитку й утворені ними природні угруповання [271]. З цього робимо висновок, що в попередній редакції поняття «зелені насадження» було ширшим і воно містило чітку вказівку на несільськогосподарський характер рослинності, що можна оцінити позитивно.

Крім того, проблема визначення поняття зелених насаджень порушувалася як у вітчизняній, так і в зарубіжній правовій науці. Мова йде про дисертаційні дослідження О. В. Толкаченко «Правова охорона зелених насаджень в населених пунктах України» [333] та Ю. І. Щуплєцової «Правова охорона зелених насаджень в містах» [362]. У результаті Ю. І. Щуплєцова стверджує, що міськими зеленими насадженнями є всі види рослинних співтовариств, розміщених у міській межі незалежно від їх функціонального призначення, складу порід, місцезнаходження та форм власності на земельні ділянки, де вони розміщуються [362, с. 12-13], а О. В. Толкаченко пропонує під зеленими насадженнями населених пунктів розуміти «деревну, чагарникову, квіткову та трав’яну рослинність природного і штучного походження, яка представляє собою природне рослинне угрупування, знаходиться на території населеного пункту і є важливою складовою навколишнього середовища» [332, с. 96-103].

Щодо першого визначення зазначимо, що науковець вживає термін «рослинні співтовариства», якого в українському законодавстві немає. Натомість Закон України «Про рослинний світ» у ст. 1 оперує поняттям «природне рослинне угруповання» - це сукупність видів рослин, що зростають у межах певних ділянок та перебувають у тісній взаємодії як між собою, так і з умовами довкілля. Можна стверджувати, що термін «рослинне співтовариство» та «природне рослинне угруповання» є синонімами.

Стосовно ж підходу до визначення зелених насаджень О. В. Толкаченко, то дозволимо собі певні зауваження. Наголосимо, що автор пішла тим само шляхом, що й законодавець (маємо на увазі Закон України «Про мораторій на видалення зелених насаджень на окремих об’єктах благоустрою зеленого господарства м. Києва»), застосувавши виключний перелік різновидів рослинності зелених насаджень. Однак далі науковець вживає термін «природне рослинне угруповання». Воно, у свою чергу (ми згадували про це вище), окрім дерев, чагарників, квітів і трав може включати також мохи, лишайники тощо, тобто «інші об’єкти рослинного світу». У визначенні ж О. В. Толкаченко вказівки на це немає. Крім того, вважаємо зайвим вживання словосполучення «і є важливою складовою навколишнього середовища», бо «не важливих» складових навколишнє середовище не містить, усі його компоненти перебувають у нерозривному зв’язку, є єдиною системою.

Для повнішого висвітлення проблеми визначення поняття «зелені насадження» звернемо увагу ще на один підхід — 21 грудня 2011 р. депутатами І. О. Зайцем і М. Х. Шершуном був зареєстрований проект Закону України «Про охорону зелених насаджень в містах та інших населених пунктах» [261]. У ньому зелені насадження визначили як «деревну, чагарникову, квіткову та трав’яну рослинність природного і штучного походження, зокрема міські ліси, парки, бульвари, сквери, сади, газони, квітники, а також окремо зростаючі дерева і чагарники, на визначеній території населеного пункту». Категорично не погоджуємося з таким формулюванням зважаючи ось на що. По-перше, не можна ототожнювати зелені насадження з міськими лісами, парками й іншими переліченими у визначенні об’єктами. Зелені насадження є лише їх частиною. По-друге, зелені насадження входять не лише до перелічених об’єктів, а розміщуються й на інших територіях, наприклад, на набережних, у гідропарках, на територіях установ тощо.

Варто також акцентувати на тому, що категорія «зелені насадження» може розглядатися з різних точок зору.

Входять зелені насадження й до так званої зеленої зони міст або до комплексної зеленої зони. Згідно з Правилами утримання зелених насаджень у населених пунктах України комплексною зеленою зоною є сукупність міських і приміських насаджень, межі якої наносяться на картографічні матеріали органами архітектури (на генеральні плани, схеми та проекти районного планування), лісогосподарськими органами (на плани лісонасаджень), місцевих органів самоврядування. У ГОСТ 26640-85 «Землі. Терміни і визначення» [68] та ГОСТ 17.5.3.01-78 «Охорона природи. Землі. Склад і розмір зелених зон міст» [161] розкривається склад земель таких зон. Ними є землі, виділені в установленому порядку за межами міста, зайняті лісами, лісопарками й зеленими насадженнями, які виконують захисні та санітарно-гігієнічні функції і є місцем відпочинку населення.

І нарешті, потрібно вирізняти безпосередньо зелені насадження населених пунктів. Їх конститутивними ознаками є: 1) наявність рослинності та інших об’єктів рослинного світу природного і штучного походження та 2) розташування цих об’єктів виключно на території населеного пункту. З урахуванням усього вищевикладеного пропонуємо таку дефініцію цієї категорії: «зелені насадження населених пунктів — це деревна, чагарникова, квіткова, трав’яна рослинність та інші об’єкти рослинного світу природного і штучного походження на визначеній території населеного пункту» [309, с. 81]. На наш погляд, саме в такій редакції вона має бути закріплена в Законі України «Про благоустрій населених пунктів» і в інших нормативних актах.

Спираючись на таке визначення, можемо сформулювати поняття земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах, у такий спосіб: це землі в межах населених пунктів, на яких розміщена деревна, чагарникова, квіткова, трав’яна рослинність та інші об’єкти рослинного світу природного і штучного походження.

Усі зелені насадження нерозривно пов’язані з землею, яка є просторовим базисом їх біологічного існування. На території населених пунктів можуть існувати різні зелені насадження, і розміщуються вони на земельних ділянках із різним правовим режимом. З урахуванням предмета нашого дослідження наступним ключовим моментом є визначення складу земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах.

Для цього спершу проведемо дослідження змісту категорії «населений пункт».

Аналіз спеціальних джерел показує, що окреслене питання було предметом багатьох досліджень як у радянський період, так і в сучасній вітчизняній та зарубіжній правовій науці. Однак у результаті запропоновані визначення населеного пункту багато в чому різняться, й за відсутності єдиного підходу виникає необхідність подальших наукових пошуків.

Передусім зауважимо, що деякі радянські вчені давали дуже загальне визначення населеного пункту як «місця проживання людей». Такої думки притримувалися В. П. Балєзін [10, с. 3] та С. І. Ожегов [154, с. 334]. Вочевидь, це трактування потребує уточнення, конкретизації, оскільки в такому вигляді не відображає повною мірою змісту досліджуваного поняття.

Інші фахівці (зокрема російські) пропонують більш розширене визначення населеного пункту, вводячи до нього вказівку на територіальне обмеження. Наприклад, А. Г. Воронін під населеним пунктом розуміє «місце, де компактно (на визначеній території) проживають люди» [26, с. 45]. Майже аналогічне визначення дає А. П. Анісімов: «...це частина території Російської Федерації, де компактно проживають люди та яка має чітко визначену в установленому порядку межу, що відділяє ці землі від земель інших категорій земельного фонду Російської Федерації» [8, с. 341]. За Радянським енциклопедичним словником, населений пункт — це населене місце (поселення) як первинна одиниця розселення людей у межах одного забудованого земельного масиву. Обов’язкова ознака населеного пункту — постійність використання його як місця проживання людей [320, с.

Так само визначають населений пункт і окремі представники вітчизняної науки. Скажімо, М. Г. Ступень трактує його як «первинну одиницю розселення людей у межах певної забудованої ділянки, яка постійно або сезонно використовується як місце проживання людей» [77, с. 24].

На відміну від уже наведених існують також доктринальні визначення населеного пункту, які включають додаткові ознаки. Приміром, І. В. Видрін і

0. М. Кокотов пропонують під населеним пунктом розуміти «місце постійного проживання людей, пристосоване для життя, господарської діяльності та відпочинку, де сконцентровані житло, адміністративні і господарські будівлі» [28, с. 115]. Як бачимо, тут маємо додаткове формулювання призначення населеного пункту, бо він слугує не лише для проживання людей, а й для здійснення господарської та іншої діяльності.

На розвиток цього відмітимо, що ряд вітчизняних фахівців розглядає населений пункт як «частину комплексно заселеної території, яка склалася в результаті господарської та іншої суспільної діяльності, має стале населення, власну назву та зареєстрована у встановленому законом порядку» [364, с. 67; 34, с. 196; 42, с. 253-254], тобто вводить ознаки юридичного визнання населених пунктів.

Нині чинне законодавство України не містить визначення населеного пункту. Свого часу (у 1997 р.) народними депутатами України Р. Безсмертним,

1. Юхновським та В. Стретовичем був розроблений проект Закону України «Про адміністративно-територіальний устрій України» [186], згідно з п. 1 ст. 7 якого населений пункт пропонувалося розуміти як «частину комплексно заселеної території України, яка склалася внаслідок господарської та іншої соціальної діяльності, має сталий склад населення, власну назву та зареєстрована в порядку, передбаченому цим Законом». Однак цей документ не був прийнятий. Значно пізніше (у 2013 р.) народним депутатом України В. Г. Кутовим на розгляд Верховної Ради було винесено проект Закону України «Про адміністративно- територіальний устрій», який у ст. 1 визначив населений пункт як «компактно заселене місце постійного проживання людей, що має сталий склад населення, власну назву, визначені межі та зареєстровано в порядку, передбаченому цим Законом» [185]. Нині й цей законопроект знято з розгляду, хоча, на нашу думку, саме остання дефініція населеного пункту є найприйнятнішою, оскільки закріплює його конститутивні ознаки.

Додамо, що на необхідності прийняття спеціального Закону України «Про адміністративно-територіальний устрій» неодноразово наголошувалося в науковій літературі, наприклад, А. М. Мірошниченком [125, с. 412]. Продовження руху в цьому напрямі (тобто розроблення другого законопроекту) теж підтверджує нагальність проблеми, тому ми стоїмо на позиції прискорення роботи щодо прийняття такого нормативного акта.

На даний час згідно зі ст. 133 Конституції України населеними пунктами вважаються міста, селища й села [85]. Загальновизнаним є поділ населених пунктів на міські та сільські. До перших віднесено міста, до других — села та селища.

Зауважимо, що визначення міста законодавець не подає. У проекті Закону України «Про адміністративно-територіальний устрій» пропонувалося визначити місто як «населений пункт з компактною, переважно багатоповерховою забудовою, яке має розвинуту соціальну структуру, необхідну для надання соціальних послуг». На наш погляд, виділення міста лише за критерієм виду забудови й можливості надання соціальних послуг, а також вживання категорії «розвинута» недостатнє для ефективного застосовування цієї норми на практиці.

Відмітимо, що ряд учених-юристів розглядають місто дещо під іншим кутом, враховуючи не лише економічну, а й інші складові цього поняття. Наприклад, В. В. Петров свого часу зазначав, що «сучасне місто — великий соціальний організм, що включає комплекс еколого-економічних, географічних, архітектурно-будівельних, культурно-побутових особливостей» [169, с. 444]. Як відокремлену економіко-екологічну систему розглядають місто Н. Р. Малишева і Ю. С. Шемшученко [160, с. 16-17]. На думку В. М. Шкабаро, місто — це населений пункт, що сформувався історично природним способом або створений за ініціативою держави, який відповідно до законодавства віднесено до категорії міст, і в межах території якого на публічних засадах самоорганізується та функціонує міська територіальна громада, що має специфічну економічну, екологічну, технічну, соціально-культурну інфраструктуру, організацію політичного і суспільного життя та визначені й закріплені Конституцією, законами України та статутом територіальної громади міста права щодо вирішення питань місцевого і державного значення [352, с. 15].

Наголосимо, що всі наведені визначення містять вказівку на наявність у місті екологічної складової, тобто його нерозривний зв’язок з такими поняттями, як «навколишнє природне середовище», «навколишнє середовище», «довкілля». У дисертаційній роботі О. В. Толкаченко ґрунтовно проаналізовано ці взаємозв’язки й доведено роль зелених насаджень у містах як одного з базових компонентів у навколишньому середовищі цих населених пунктів [333, с. 15-42]. Варто додатково звернути увагу, що існуюче законодавство диференціює міста на види й типи. Скажімо, розділ 2 Загальнодержавної програми розвитку малих міст [212] та п. 4 розділу 3 Генеральної схеми планування території України [196] серед інших виділяє такі типи малих міст, як міста, що мають значні рекреаційні та оздоровчий потенціал, міста, що мають значні природний та історико-культурний потенціал. Розрізняються також за цими ж правовими нормами малі міста — санаторно-курортні та рекреаційні центри, історичні, історико-архітектурні, культурні та туристичні центри. Очевидно, що кількість та види зелених насаджень (а відповідно й земель, зайнятих ними) можуть бути одним із факторів у разі віднесення міста до конкретного виду, типу чи категорії.

Щодо сільських населених пунктів, то їх визначення надають ДБН Б.2.4-1- 94 «Планування і забудова сільських поселень» [174] — це єдине компактне місце проживання людей, зайнятих переважно в сільському господарстві та інших територіально розосереджених галузях, забезпечене об’єктами соціального та виробничого призначення. Визначень села та селища в законодавстві немає, хоча у згадуваному проекті Закону України «Про адміністративно-територіальний устрій» селище було визначено як «населений пункт з переважно садибною забудовою, яке має елементи соціальної та комунальної інфраструктури, з чисельністю постійного населення більше 1 тис. осіб», а село як «населений пункт, що за своїми показниками не є містом та селищем», тобто за залишковим принципом. Вочевидь ці визначення є

недосконалими, і ми повністю погоджуємося з висновками О. В. Гафурової, яка на монографічному рівні розробила критерії виокремлення сільських населених пунктів. Ними визначено: а) ступінь зайнятості населення в

сільськогосподарському виробництві та пов’язаних із ним галузях господарства; б) близькість сільських населених пунктів до різних об’єктів природи, що зумовлює можливість їх використання як бази для розвитку сільського зеленого туризму, а також до зони впливу міст; в) рівень благоустрою та культурно- побутового обслуговування населення; г) особливості в забудові сільських населених пунктів; д) порядок формування території таких населених пунктів і специфіку землевикористання в їх межах; е) розмір населених пунктів (доцільно враховувати лише максимальну кількість їх мешканців) [30, с. 424].

З огляду на предмет нашої роботи зупинимося на такому критерії, як специфіка землевикористання в сільських населених пунктах і містах. Як зазначає О. Л. Сулейманова, якщо в містах основною метою використання земель є розміщення виробничих, житлових, культурних, суспільно-ділових та інших об’єктів, то в сільській місцевості головною метою є раціональне розміщення присадибних ділянок, територій для випасання худоби, а також ведення сільського господарства в межах сільського населеного пункту. Внаслідок цього, говорить автор, у правилах землекористування й забудови, при зонуванні територій повинна враховуватись специфіка міського та сільського землекористування для того, щоб у разі відведення земельних ділянок їх граничні розміри для сільськогосподарського користування суттєво відрізнялись на користь сільських населених пунктів [327, с. 35]. Згідно з ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень» [126] територія міста за функціональним призначенням поділяється на сельбищну (до складу якої включені парки, сквери, бульвари, інші об’єкти зеленого будівництва), виробничу та ландшафтно-рекреаційну зони. До останньої віднесені озеленені території в межах забудови міста і його зеленої зони, а також інші елементи природного ландшафту. За ДБН 360-92 це можуть бути парки, лісопарки, міські ліси, охоронювані ландшафти, землі сільськогосподарського використання та інші угіддя, які формують систему відкритих просторів, заміські зони масового короткочасного і тривалого відпочинку, курортні зони в містах і селищах із лікувальними ресурсами. У свою чергу, цими ж будівельними нормами для сільських населених пунктів передбачений поділ території за функціональним призначенням лише на дві категорії: сельбищну та виробничу. Це пояснюється тим, що для останніх нехарактерним є наявність деяких об’єктів, приміром тих же лісопарків чи міських лісів. Відіграє свою роль і специфіка землекористування. Визначені також різні норми озеленених територій у містах (з додатковою диференціацією цих показників залежно від кількості населення міст) та в сільських населених пунктах (п. 5.4 ДБН 360-92).

Подібна практика притаманна не тільки Україні. Приміром у Росії діють СНіП 2.07.01-89 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», п. 9 яких теж регламентує диференційовані норми озеленених територій міст та сільських населених пунктів.

Усе вищенаведене дає підстави зробити висновок про різний якісно - кількісний склад земель, зайнятих зеленими насадженнями в містах та сільських населених пунктах, що необхідно враховувати при визначенні правового режиму цих земель.

Діюче земельне законодавство, а саме Земельний кодекс України [61], не виділяє в окрему категорію земель населених пунктів. Юридична наука такий підхід пояснює тим, що ця категорія виділялась не за критерієм цільового призначення, а за критерієм територіального розміщення [125, с. 137]. У результаті мав місце «подвійний» правовий режим земель, коли одна категорія земель (скажімо, рекреаційного призначення) входила в іншу (до земель населеного пункту). Як зазначає В. М. Правдюк, за наявного в Земельному кодексі України регулювання територіально кожний населений пункт являє собою певну сукупність територій, які належать до різних категорій земель і не мають єдиного системного регулювання [182, с. 147]. Це оцінюється науковцем негативно, з чим ми погоджуємося й далі в роботі розкриватимемо цю тезу.

Повертаючись до складу земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах, спробуємо його визначити з огляду на чинне законодавство. У Земельному кодексі України про зелені насадження згадується лише в ст. 51 при визначенні складу земель рекреаційного призначення. З цього логічно припустити, що зелені насадження в населених пунктах розміщуються саме на цій категорії земель, проте дослідження законодавчих приписів вказує на помилковість такого підходу.

На даний час існує закріплена в нормативних актах класифікація зелених насаджень за режимом використання. Так, відповідно до Правил утримання зелених насаджень у населених пунктах України та Інструкції щодо заповнення форми звітності № 1 (річна) «Звіт про зелене господарство» за цим критерієм виділяють три групи зелених насаджень:

1) зелені насадження загального користування — зелені насадження, які розташовані на території загальноміських і районних парків, спеціалізованих парків, парків культури та відпочинку; на територіях зоопарків та ботанічних садів, міських садів і садів житлових районів, міжквартальних або при групі житлових будинків; скверів, бульварів, насадження на схилах, набережних, лісопарків, лугопарків, гідропарків та інших, які мають вільний доступ для відпочинку;

2) зелені насадження обмеженого користування — насадження на територіях громадських і житлових будинків, шкіл, дитячих установ, вищих та середніх спеціальних навчальних закладів, профтехучилищ, закладів охорони здоров’я, промислових підприємств і складських зон, санаторіїв, культурно- освітніх і спортивно-оздоровчих установ та ін.;

3) зелені насадження спеціального призначення — насадження

транспортних магістралей і вулиць; на ділянках санітарно-захисних зон довкола промислових підприємств; виставок, кладовищ і крематоріїв, ліній

електропередач високої напруги; лісомеліоративні, водоохоронні, вітрозахисні, протиерозійні, насадження розсадників, квітникарських господарств, пришляхові насадження в межах населених пунктів.

З цього переліку видно, що зелені насадження можуть розміщуватися також на землях житлової і громадської забудови, природно-заповідного призначення, на землях водного фонду, землях промисловості, транспорту, землях оздоровчого призначення та ін.

Окремо варто зупинитися на питанні, чи входять до складу земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах, землі лісогосподарського призначення, оскільки воно дещо дискусійне.

Справа в тому, що, на думку О. В. Толкаченко, зелені насадження є різновидом рослинних ресурсів, що зростають поза лісами [333, с. 26]. Такий висновок автора базувався на розмежуванні лісової та нелісової рослинності в законодавстві й наукових доробках. На наш погляд, він є справедливим лише частково. Вище ми вже наголошували, що зелені насадження можна розглядати по-різному. І звичайно, в широкому їх розумінні зелені насадження і ліс розмежовуються. За існуючим визначенням (ст. 1 Лісового кодексу України) ліс — це тип природних комплексів, у якому поєднуються переважно деревна та чагарникова рослинність з відповідними ґрунтами, трав’яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонентами, що взаємопов’язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище [110]. Як відмічає інший дослідник, І. М. Шевердіна, до поняття лісу входить більше складових, аніж до зелених насаджень населених пунктів. Звідси автор виділяє ліси в межах населених пунктів в окрему складову рослинного світу населених пунктів [347]. Погоджуючись із більш широким «переліком» складових лісу, ми все ж таки не підтримуємо категоричного вилучення лісів із об’єктів, які можуть включати зелені насадження.

Варто звернути увагу й на протилежну (порівняно з уже наведеними) позицію — російський учений Ю. І. Щуплєцова вважає, що склад зелених насаджень у містах об’єднує дві групи: міські ліси й нелісову рослинність [363, с. 17]. У запропонованій автором класифікації зелених насаджень міст за критерієм призначення території, на якій вони зростають, виділяються зелені насадження на озеленених територіях, на забудованих територіях, на природних територіях. І саме до останньої групи Ю. І. Щуплєцова включає міські ліси [362, с. 53], з чим ми повністю погоджуємося.

Як справедливо зазначає науковець, міські ліси відрізняються від інших насамперед досить малою площею займаної території (територія поширення обмежена межами населеного пункту). Крім того, міські ліси, як правило, створені штучно. Часто природні ліси, що виростали на землях, забудованих міськими поселеннями, зазнавали суттєвих змін. Змінювалася не тільки займана ними площа, а й склад порід, склад підросту й навіть тип ґрунтового покриву. Так, у міських лісах зазвичай відсутні такі типи територій, як болота та ін. Водночас на землях, зайнятих міськими лісами, з’являються нові ділянки — рекреаційні зони, тобто території, пристосовані й зайняті спеціальними спорудами для відпочинку міського населення.

Разом з тим істотне значення має також правовий режим земель населених пунктів, що, у свою чергу, не може не впливати на режим міської рослинності [362, с. 43].

Вітчизняне законодавство, зокрема ст. 4 Лісового кодексу України, говорить, що до лісового фонду України не належать зелені насадження в межах населених пунктів (парки, сквери, бульвари тощо), які не віднесені в установленому порядку до лісів. Правила утримання зелених насаджень у населених пунктах України (у п. 2.1) визначають окремою категорією міські ліси, як лісові масиви або ділянки лісу, розміщені в межах населеного пункту. Ці самі Правила (у п. 3.1) визнають міські ліси об’єктами благоустрою зеленого господарства населеного пункту. Додатком 8 «Номенклатура структурних елементів території комплексної зеленої зони міста» Правил міські ліси за функціональною належністю віднесені до об’єктів загального користування. Додатково відмітимо, що в цих же Правилах уже згадуваний нами перелік зелених насаджень загального користування невичерпний. Нарешті, зауважимо, що постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2007 р. № 733 затверджено Порядок поділу лісів на категорії та виділено особливо захисні лісові ділянки [231]. Ним ліси залежно від основних виконуваних ними функцій поділяються на ліси природоохоронного, наукового, історико-культурного призначення; рекреаційно-оздоровчі ліси; захисні ліси; експлуатаційні ліси. До категорії рекреаційно-оздоровчих лісів, тобто таких, що виконують рекреаційну, санітарно-гігієнічну та оздоровчу функції, використовуються для туризму, зайняття спортом, санаторно-курортного лікування та відпочинку населення саме й віднесені (поряд з іншими) ліси в межах міст, селищ та інших населених пунктів. До захисних лісів віднесені також лісові насадження лінійного типу (уздовж забудованих територій населених пунктів).

Звернемо увагу на досвід інших країн пострадянського простору щодо питання віднесення до зелених насаджень міських лісів. Так, за Законом міста Москви від 5 травня 1999 р. № 17 «Про захист зелених насаджень» зелені насадження — це деревно-чагарникова і трав’яниста рослинність природного і штучного походження (включаючи міські ліси, парки, бульвари, сквери, сади, газони, квітники, а також дерева і кущі, що ростуть окремо) [142]. Згідно з Інструкцією з класифікації та обліку міських зелених насаджень, затвердженою наказом Міністерства природних ресурсів і охорони навколишнього середовища Республіки Білорусь від 29 грудня 1998 р. № 400 п. 2.2.5, невпорядковані ліси (зелені масиви) в межах міст розглядаються як резерв для створення на їхній основі парків, скверів і лісопарків. І ці ліси віднесені до зелених насаджень (розділ 2 Інструкції) [71].

З урахуванням усього вищезазначеного можна дійти висновку, що міські ліси включають і зелені насадження населених пунктів (поряд з іншими об’єктами, визначеними в легальній дефініції поняття «ліс»). Звідси робимо висновок, що до складу земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах, можуть входити землі лісогосподарського призначення.

1.4.