Поняття правового режиму земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах

Виходячи з логічної побудови дослідження після визначення поняття та складу земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах, наступним кроком має стати характеристика поняття правового режиму даних земель, виокремлення притаманних йому ознак і визначальних рис.

Із нашої точки зору, найбільш прийнятним способом визначення поняття правового режиму земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах, буде рух від загального до конкретного. Тобто передусім усвідомимо, що ж являє собою загальнотеоретичне поняття «правовий режим».

У юридичній науці ця категорія є досить дослідженою, і думки як вітчизняних, так і зарубіжних учених майже одностайні. Переважна більшість науковців визначають правовий режим як особливий порядок правового регулювання.

Так, О. С. Родіонов під правовим режимом розуміє «встановлений законодавством особливий порядок регулювання, представлений специфічним комплексом правових засобів, який за допомогою оптимального поєднання стимулюючих і обмежуючих елементів створює конкретний ступінь сприятливості або несприятливості з метою безперешкодної реалізації суб’єктами права своїх інтересів» [269, с. 13-14]. Такої само думки дотримується й М. І. Матузов [118, с. 17-18].

Дещо детальніше визначають категорію «правовий режим» Е. Ф. Шамсунова і Л. В. Томаш, причому обоє подають ідентичну дефініцію: «правовий режим — це особливий порядок законодавчого врегулювання діяльності, дій чи поведінки фізичних і юридичних осіб у різних сферах суспільних відносин або на певних об’єктах, який охоплює встановлення механізму забезпечення фактичної реалізації системи стимулів, нормативів, гарантій, заборон, зобов’язань, обмежень, а також їх компетентне виконання, застосування заходів примусу і притягнення винних до відповідальності [334, с.

Як вважає С. С. Алексєєв, правовий режим варто розглядати як порядок регулювання, який виражено в комплексі правових засобів, що характеризують особливе поєднання дозволів, заборон, а також позитивних приписів, які взаємодіють між собою, і створюють особливу спрямованість регулювання [6, с. 185]. Тієї ж думки дотримується Л. К. Крупа, додаючи при цьому, що правовий режим реалізується через специфіку елементів механізму регулювання суспільних відносин [101, с. 11].

Ряд учених правовий режим розглядає як порядок використання об’єкта. Наприклад, А. В. Луняченко і Н. І. Осокін правовим режимом називають «встановлений законодавством порядок використання об’єкта, припустимі межі та способи розпорядження ним» [112, с. 59; 159, с. 142].

Деякі вчені розуміють правовий режим як соціальний режим певного об’єкта, закріплений правовими нормами й забезпечений сукупністю юридичних засобів, головна особливість якого полягає в тому, що він створюється, закріплюється, регулюється правом і заснований на праві. Так стверджують, зокрема, І. О. Соколова [323, с. 9] і В. Б. Ісаков [72, с. 258-259].

Розглядається правовий режим і як «специфічний вид правового регулювання, виражений у своєрідному комплексі правових стимулів та правових обмежень» [116, с. 644-645].

Як правову форму, що характеризує процес правового регулювання у певній сфері суспільного життя і є комплексом правових засобів, якими забезпечується порядок динаміки правовідносин у часі та просторі й окреслюються напрями цього регулювання, визначає правовий режим А. С. Спаський [324, с. 15].

Розроблені в теорії права й ознаки правового режиму, характерні для всіх його видів:

1) він встановлюється законодавством і забезпечується державою;

2) має на меті специфічним способом регламентувати конкретні галузі суспільних відносин, виділяючи в тимчасових і просторових межах ті чи інші суб’єкти та об’єкти права;

3) являє собою особливий порядок правового регулювання, що складається із сукупності юридичних засобів і характеризується певним їх поєднанням;

4) створює конкретний ступінь сприятливості або не сприятливості для задоволення інтересів суб’єктів та їх об’єднань [115, с.

5) встановлює додаткові форми юридичної відповідальності за порушення норм і вимог відповідних правових режимів [90, с. 28-29].

Рухаючись далі, зупинимося на вужчому понятті — «правовий режим земель», який, увібравши в себе загальні ознаки правового режиму, наділений власними рисами, зумовленими особливостями його об’єкта.

У науці земельного права правовий режим земель вивчений досить детально.

За радянських часів це питання досліджували І. І. Євтіхєєв [48, с. 102], М. І. Краснов [96, с. 346] та інші. При цьому в умовах виключної державної власності на землю основна увага приділялася правовому режиму саме державного земельного фонду. Значний внесок у розглядуваній сфері зробив О. Г. Аксеньонок. Він довів, що правовий режим земель встановлюється в кожному конкретному випадку залежно від господарського призначення землі та цілей її використання [4, с. 205].

У російській правовій доктрині правовий режим земель був предметом вивчення І. О. Іконницької [70, с. 200], С. О. Боголюбова [16, с. 34], О. І. Крассова [98, с. 40], Б. В. Єрофеєва [51, с. 78] та інших. Так, І. О. Іконницька визначає правовий режим земель як «встановлену нормами права можливу й належну поведінку щодо землі як об’єкта права власності та інших прав на земельні ділянки, об’єкта державного управління земельними ресурсами та об’єкта правової охорони землі як природного ресурсу» [70, с. 200]. О. І. Крассов, займаючи тотожну з попередньою позицію, додатково наголошує, що визначення законодавством змісту права власності, інших прав на земельні ділянки, управління використанням та охороною земель, заходів з охорони земель відбувається через встановлення основного цільового призначення земель, територіального зонування, обмеження прав, публічних сервітутів і встановлення дозволеного використання [98, с. 40]. Про забезпечення встановленого законом порядку державного регулювання раціонального використання й охорони землі, засобами попередження правопорушень і встановленою відповідальністю за їх здійснення говорить Б.

Дещо по-іншому визначає правовий режим земель С. О. Боголюбов, розуміючи під ним «сукупність правил їх використання та включення до цивільного обігу, охорони, обліку та моніторингу, встановлених земельним, містобудівним, лісовим, водним, природоохоронним та іншим законодавством, законодавством про надра й поширення на землі певної категорії [16, с. 34]. Як бачимо, остання позиція виражає комплексний підхід до визначення правового режиму земель, з урахуванням особливостей як наявних на землях природних ресурсів, так і їх місцезнаходження. Це дуже важливо з огляду на предмет нашого дослідження, про що йтиметься нижче.

Представники вітчизняної науки земельного права теж приділяли велику увагу проблемі визначення категорії «правовий режим земель».

У результаті В. І. Андрейцев пропонує розглядати його як встановлений нормативно-правовий порядок, який визначає поведінку суб’єктів земельних правовідносин щодо земель, земельних ділянок як щодо об’єктів права власності, управління, користування, відтворення, збереження та охорони з метою їх раціонального (економного й ефективного) використання і задоволення різноманітних потреб заінтересованих осіб, захисту їх земельних прав [7, с. 158].

В. І. Семчик і П. Ф. Кулинич розглядають правовий режим земель як встановлені правовими нормами порядок та умови їх набуття у власність чи користування, зміну і припинення права власності, порядок та умови використання відповідно до цільового призначення, правової охорони земель і відповідальності за порушення земельних прав і земельного законодавства та як встановлене правовими нормами право власності і користування земельними ділянками [301, с. 72].

Наслідком правового регулювання суспільних земельних відносин на основі врахування природних і соціальних особливостей земель як їх об’єкта, що забезпечує інтереси суб’єктів цих відносин та спеціальний порядок використання цих земель, називає правовий режим земель Н. І. Титова [331, с. 65].

В. К.

З усього наведеного можна зробити висновок, що принципово підходи до визначення поняття правового режиму земель не різняться. І варто погодитися з А. М. Мірошниченком, що в узагальненому розумінні правовий режим земель є нічим іншим, як встановленим правовими нормами порядком поведінки стосовно них [125, с. 100].

Водночас існує подальша диференціація правових режимів залежно від того, щодо яких саме земель вони встановлені. Наприклад, Н. Л. Лисина визначає, що поняття «правовий режим» у земельному праві застосовується для характеристики: 1) усіх земель (загальний правовий режим); 2) окремих категорій земель (особливий правовий режим); 3) видів земель у межах тієї чи іншої категорії (спеціальний правовий режим); 4) земельної ділянки чи частини земельної ділянки (конкретний правовий режим) [108, с. 49].

Ми вже окреслили склад земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах, і визначили одну з їх конститутивних ознак — розміщення виключно в межах населених пунктів. З цього випливає, що насамперед на правовий режим розглядуваних земель «накладатимуться» правила поведінки, зумовлені таким їх місцезнаходженням.

Незважаючи на відсутність у чинному земельному законодавстві окремої категорії «землі населених пунктів», правовий режим таких земель має свої особливості, які вивчались і в рамках досліджень земель як усіх населених пунктів, і їх окремих видів (наприклад, міст).

Свого часу правовий режим земель міст визначив Б.

Інший учений — уже сучасної Росії — О. П. Анісімов визначив правовий режим земель поселень як особливий порядок регулювання життєдіяльності в межах міських і сільських поселень, здійснюваний за допомогою встановлення суб’єктам стимулів і обмежень у галузі дозволеного використання та охорони земель, а також особливостей управління на даній території в порядку, визначеному містобудівним, земельним, екологічним та іншим законодавством Російської Федерації та суб’єктів Російської Федерації, а також нормативно- правовими актами органів місцевого самоврядування [8, с. 68].

У сучасній правовій доктрині правовий режим земель населених пунктів вивчали М. С. Герасименко [31, с. 365], Є. О. Іванова [73, с. 131], Л. Я. Новаковський [135, с. 56], П. Ф. Кулинич і В. І. Семчик [58, с. 294] та інші. Узагальнивши їхні висновки, можна сказати, що правовий режим земель населених пунктів являє собою особливу, цілісну систему правового регулювання, сукупність вимог, виражених у правових нормах, які визначають структуру та основне цільове призначення всіх земель, що становлять територію населеного пункту та окремих категорій у його межах, врегульовують земельні відносини, що виникають, здійснюються, змінюються і припиняються у сфері належності, управління, використання й охорони земель населених пунктів, яка обумовлена їх цільовим призначенням і характеризується певними особливостями.

Ознаки правового режиму земель населених пунктів були сформульовані В. В. Носіком [137, с. 402]. Ними є: належність до них земельних ділянок різних категорій; системність використання за допомогою містобудівного законодавства, містобудівної та проектної документації; здійснення розпорядження ними відповідно сільською, селищною, міською радою; залежність у здійсненні права власності чи права користування земельною ділянкою від права власності на розміщених на цих земельних ділянках будівель чи споруд. Усі вони характерні і для тих земель у населених пунктах, які зайняті зеленими насадженнями.

Також, як правильно зазначив В. І. Андрейцев, землі населених пунктів за цільовим призначенням виконують багатогранні житлово-господарські, соціально-побутові, комунальні, санітарно-захисні, рекреаційні, лікувально- оздоровчі, екологічні та інші життєзабезпечувальні функції [7, с. 367]. Погоджуючись із цим, відзначимо, що тут на правовий режим земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах, «нашаровуються» правові режими тих категорій земель, на яких розміщені певні види цих насаджень. Це дає змогу врахувати функції, які виконують зелені насадження на різних категоріях земель у межах населених пунктів.

Зважаючи на обмежений обсяг роботи, детально зупинятися на характеристиці цих особливих правових режимів не будемо. Утім зазначимо, що правовий режим земель житлової та громадської забудови був предметом дисертаційного дослідження Є. О. Іванової [74], земель рекреаційного призначення — Н. І. Палій [163] та М. М. Скляр [318], земель природно- заповідного фонду — А. Й. Годованюка [35], земель промисловості —

Н. Ю. Гальчинської [29], земель оздоровчого призначення — Ю. С. Петлюка [168].

Нарешті, останньою конститутивною ознакою земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах, ми називали наявність на них визначених об’єктів рослинного світу, що теж впливає на правовий режим відповідних земель. Вище вже згадувалася позиція О. С. Боголюбова щодо комплексного підходу під час визначення правового режиму земель і врахування особливостей розміщених на них природних ресурсів. На необхідності врахування в правовому режимі земель загальних рис правового режиму інших природних ресурсів наголошував також М. В. Шульга [358, с. 14].

Це повністю справедливо і щодо зелених насаджень, адже їх наявність на кожній із категорій земель у межах населених пунктів неодмінно потягне за собою певні зміни в обсязі й характері суб’єктивних юридичних прав і обов’язків відповідних суб’єктів щодо цих земель; відобразиться на встановленому правовими нормами порядку управління використанням і охороною цих земель; буде враховано при нормативному врегулюванні процесу їх охорони та при встановленні юридичної відповідальності за порушення відповідного законодавства. І ці риси матимуть місце як тоді, коли зелені насадження складатимуться з цінних чи рідкісних рослин, занесених до Червоної чи Зеленої книг України тощо, так і в разі розміщення на земельних ділянках «звичайних» зелених насаджень.

Таким чином, на конкретний правовий режим земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах, впливає правовий режим категорій земель, на яких вони зростають, з урахуванням особливостей правового режиму цих категорій, зумовлених їх розміщенням у межах населених пунктів та характерних рис загального правового режиму землі в Україні.

Звідси можна сформулювати таке визначення правового режиму земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах: це встановлений нормами законодавства порядок поведінки суб’єктів щодо земельних ділянок, на яких розміщена деревна, чагарникова, квіткова, трав’яна рослинність та інші об’єкти рослинного світу природного і штучного походження, як щодо об’єктів права власності, користування, управління, відтворення, збереження та охорони цих земель з метою їх використання для забезпечення сприятливого середовища життєдіяльності людини, для забезпечення виконання ними санітарно - гігієнічних, рекреаційних, декоративних та інших функцій [311, с. 116].