Лекція № 4 Тема: Права й обов\'язки сільськогосподарських землекористувачів

Землі сільськогосподарського призначення надаються як громадянам, так і юридичним особам. Громадянам земельні ділянки сільськогосподарського призначення надаються для задоволення в основному потреб їх родин у продуктах харчу­вання, а також для відпочинку, дозвілля, ведення особистого селянського господарства, товарного сільськогосподарського ви­робництва садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби.

Для ведення товарного сільськогосподарського виробництва земельні ділянки надаються сільськогосподарським підприємствам (юридичним особам): фермерським господарствам, приватним (приватно-орендним) підприємствам, сільсько­господарським виробничим кооперативам, господарським товарним, державним сільськогосподарським підприємствам, суб\'єкти ведуть товарне виробництво з метою реалі­зації продукції та одержання прибутку.

Для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства землі сільськогоспо­дарського призначення надаються сільськогосподарським на­уково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам. Сільськогосподарське виробництво ведуть не тільки сільсько­господарські підприємства та організації, а й деякі несільськогосподарські підприємства, яким також надаються відло­миш землі. Насамперед це ті промислові підприємства, які мають підсобні сільські господарства, що вирощують продукцію В основному для працівників цих підприємств. Такі підсобні господарства можуть бути складовою частиною підприємства, організації без прав юридичної особи або самостійним суб’єктом (юридичною особою). В останньому випадку земельні ділянки надаються цим господарствам з урахуванням їх організаційно-правових форм.

Основні площі земель сільськогосподарського призначення займають підприємства та організації, які безпосередньо ведуть сільськогосподарське виробництво, — сільськогосподарські виробники. Згідно зі ст. 1 Закону України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію" сільськогоспо­дарський товаровиробник — фізична або юридична особа неза­лежно від форми власності та господарювання, в якої валовий доход, отриманий від операцій з реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки, за наявності сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, пасо­вищ і багаторічних насаджень тощо) або поголів\'я сільсько­господарських тварин у власності, користуванні, в тому числі іі на умовах оренди, за попередній звітний (податковий) рік перевищує 75% загальної суми валового доходу. Це обмеження не поширюється на осіб, які ведуть особисте селянське госпо­дарство.

У сільському господарстві найбільшого поширення набули: сільськогосподарські кооперативи, господарські товариства, приватні (приватно-орендні) підприємства, державні сільсько­господарські підприємства. Порядок створення, діяльності, реор­ганізації та ліквідації суб\'єктів сільськогосподарського вироб­ництва окремих організаційно-правових форм визначається законодавством України. Підприємець має право вибору організаційно-правової форми свого підприємства.

Виходячи з особливостей тих функцій, які виконують суб\'єк­ти сільськогосподарського виробництва, останні можуть бути поділені на такі групи:

1) засновані на різних формах власності сільськогосподарські формування, головним предметом діяльності яких є вироб­ництво товарної маси продуктів харчування і сировини;

2) підприємці, чия діяльність заснована на різних формах власності й організаційно-правових формах господарювання, правосуб\'єктність та статутна діяльність яких спрямована на забезпечення сучасної виробничо-господарської діяльності аграр­них підприємств-товаровиробників;

3) установи, чия правосуб\'єктність та статутна діяльність передбачають надання різноманітних фінансово-кредитних, страхових, комерційних, посередницьких та інших послуг, спря­мованих на забезпечення підприємницької діяльності аграр­них товаровиробників.

Більшість суб\'єктів, які використовують землі сільськогос­подарського призначення, були створені внаслідок паювання земель і реструктуризації колективних сільськогосподарських підприємств. Це відбувалося шляхом надання кожному члену колективного сільськогосподарського підприємства сертифіка­та, що засвідчував його право на земельну частку (пай) з визна­ченням розміру останньої в умовних (кадастрових) гектарах, а також у вартісному вираженні. При цьому земельні ділянки на місцевості не виділялися, а існували у документальному вира­женні до того моменту, поки у встановленому законом порядку не було здійснене таке виділення відповідно до земельних серти­фікатів з видачею державних актів на право приватної власності на землю.

Зміст правового режиму земель сільськогосподарського призначення, які знаходяться у власності громадян, визначають залежно від характеру сільськогосподарського виробництва. Так, згідно зі ст. 22 ЗК громадянам землі сільськогосподарського призначення передаються у власність, зокрема, для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільсько­господарського виробництва.

Правовий режим земель особистих селянських господарств регулюється ст. 33 ЗК. Відповідно до неї громадяни України можуть мати на праві власності та орендувати земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства. А відповідно до ст.ст. 12—16 Закону "Про планування і забудову територій" таке надання ділянок здійснюється з урахуванням вимог гене­рального плану населеного пункту, детального плану території та плану забудови території. Ці акти є основними правовими й архітектурно-технічними документами, у яких питання упо­рядкування території присадибних ділянок вирішуються у взаємодії з проблемами соціальної перебудови села, що перед­бачає спеціалізацію й територіальну організацію сільсько­господарського виробництва, формування інженерно-технічної інфраструктури, охорону довкілля. З урахуванням цього зе­мельне законодавство закріплює положення про надання грома­дянам земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства поряд з житловим будинком і за межами насе­леного пункту.

Правовий режим земель, призначених для ведення садів­ництва, спрямований насамперед на задоволення потреб грома­дян такому їх використанні. Ці землі можуть використовуватися для закладки багаторічних плодових насаджень, вирощування сільськогосподарських культур, а також для зведення необхід­них будівель, господарських споруд тощо.

Громадянин — член садівницького товариства може прива­тизувати земельну ділянку без згоди на це інших його членів. Однак розмір земельної ділянки для ведення садівництва, яка може приватизуватися безоплатно, не повинен перевищувати 0,12 га (ст. 121 ЗК). Громадяни — власники садових ділянок можуть вільно розпоряджатися ними, якщо вони не вилучені і не обмежені в обігу. Громадяни мають право одержувати (придбавати) сільськогосподарські землі у власність не тільки для задоволення власних потреб, але й для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Займатися виробництвом товарної сільськогосподарської продукції можна шляхом ведення особистого селянського або фермерського господарства. Селянське господарство не має статусу юридичної особи. А виробництво товарної сільсько­господарської продукції розглядається як підприємницька ді­яльність. Тому громадянин — власник земельної ділянки, який має намір займатися товарним сільськогосподарським вироб­ництвом, повинен зареєструватися як підприємець.

На відміну від особистого селянського фермерське госпо­дарство є юридичною особою. Так, відповідно ст. 31 ЗК до складу його земель входять земельні ділянки, які належать на праві власності цьому господарству як юридичній особі, а також громадянам — членам фермерського господарства на праві при­ватної власності. Фермерське господарство може орендувати земельні ділянки. У літературі зазначається, що у власності громадянина-фермера можуть бути лише сільськогосподарські угіддя, на яких немає виробничих будівель чи споруд, оскіль­ки такі будівлі та споруди разом з ділянкою, на якій вони знаходяться, складають єдиний об\'єкт нерухомості й повинні знаходитись на балансі фермерського господарства як юридичної особи\'.

Ще однією особливістю правового режиму земельних діля­нок, призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, є те, що звернення стягнення на них допускається лише у тих випадках, коли у власників таких ділянок відсутнє інше майно, на яке може бути звернене стягнення (ч. 2 ст. 139 ЗК). Набуваючи право власності на земельну ділянку, грома­дянин водночас набуває комплекс земельних прав та обов\'язків, що утворює зміст цього права.

Правомочності власників земельних ділянок зафіксовані у ст. 90 ЗК. Відповідно до зазначеної статті вони мають право: продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; самостійно госпо­дарювати на землі; власності на посіви і насадження сільсько­господарських та інших культур, на вироблену продукцію; ви­користовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об\'єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшкодування збитків у випадках, пе­редбачених законом; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. Зі змісту цих правомочносте випли­ває, що більшість з них мають безпосереднє відношення до власників земельних ділянок сільськогосподарського призна­чення.

Як відомо, право власності на майно, у тому числі і на землю, передбачає наявність у його суб\'єкта 3 груп правомочносте й, а саме: правомочносте й володіння, користування і розпорядження майном (землею). Аналіз правомочносте й влас­ників земельних ділянок, закріплених у ст. 90 ЗК, дає підстави стверджувати , що практично усі вони належать до правомочнос­ті володіння та користування і за змістом частково збігаються з колом правомочносте й, наданих землекористувачам (ст. 95 !К). І лише правомочність, передбачена п. "а" ч. І. ст. 90 ЗК, належить до правомочності, пов\'язаної з розпорядженням земельними ділянками, тобто відповідно до неї власники ос­танніх мають право продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину.

Правомочності власників земельних ділянок не підлягають тлумаченню. Проте це не стосується обов\'язків, зафіксованих у ст. 91 ЗК. Згідно з нею власники земельних ділянок зобов\'язані: забезпечувати використання земельних діля­нок за цільовим призначенням; додержувати вимог законодав­ства про охорону довкілля; своєчасно сплачувати земельний податок; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; дотри­муватися правил добросусідства та обмежень, пов\'язаних з вста­новленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем. Законом також можуть бути встанов­лені інші обов\'язки власників земельних ділянок.

Специфіка використання сільськогосподарських угідь полягає у втручанні їх користувачів у механізм еко - зв\'язків земель з іншими природними об\'єктами, у перетворенні екосистем шля­хом зміни режиму їх функціонування. Це обумовлено тим, що зазначені угіддя поділяються на біоценози (природні угіддя) — не піддані окультуренню пасовища, сіножаті, луки тощо і агроценози (землі, окультурені людською працею) — рілля, багато­річні насадження, окультурені (меліоровані) пасовища, сіножаті та інші сільськогосподарські угіддя. Оранка природних угідь перетворює їх на сільськогосподарські угіддя, які виконують свою природну функцію лише під впливом людської праці.

З урахуванням специфіки земель сільськогосподарського призначення закон зобов\'язує громадян-власників, земле­користувачів та інших осіб під час їх використання забезпечу­вати: оптимальний режим ґрунтів. Власники земельних ділянок і землекористувачі мають захищати земельні ділянки від під­топлення і пересушення. Вони вправі у встановленому порядку здійснювати зрошувальні й осушувальні заходи, не допускаючи безгосподарного виливання води, засолення і заболочування земель і створюючи найбільш сприятливий режим ґрунтової пологи.

Використання затоплюваних земель здійснюється відповід­но до землевпорядної документації з урахуванням можливих причин затоплення (повінь, паводок), нахилу дна річки (її ок­ремих ділянок) й частоти можливого затоплення1; належний сольовий режим ґрунтів шляхом захисту земель від вторинного засолення. Кожна особа, яка використовує сільськогосподарські угіддя, повинна вести боротьбу з підвищеною кислотністю ґрунтів.