Аналітичний огляд наукових джерел за темою дисертації

Науковим підґрунтям нашого дослідження, присвяченого правовому режиму земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах, є праці багатьох учених-правників: представників радянської юридичної науки, вітчизняних та зарубіжних фахівців пострадянського періоду.

Зважаючи на комплексний характер об’єкта дисертаційної роботи, передусім виділимо фундаментальні праці, присвячені дослідженню правового режиму земель населених пунктів. Уперше питання правового режиму таких земель було порушене в 1929 р. в роботі І. І. Євтіхієва «Регулювання земельних відносин у містах». Автор довів, що за загальної правової основи — державної власності на землю — існують різні земельні режими для окремих розрядів земель. Учений дав визначення земельного режиму (нині — правового режиму земель), щоправда, з урахуванням тогочасних умов, його зміст розкривався через права та обов’язки органів управління цими землями. Важливим є висновок І. І. Євтіхієва про виражену підпорядкованість та централізацію використання земельних ділянок у межах міст. Автор зазначав, що це зумовлено соціальною і технічною єдністю таких населених пунктів, і тягне за собою наявність спільних рис у правовому режимі всіх земельних ділянок у їх межах [49, с. 1, 3-4].

Однією з перших робіт, присвячених правовому режиму міських земель, у якій згадується про землі, зайняті зеленими насадженнями, стала праця М. С. Ліпецкера і Б. В. Єрофеєва «Землекористування в містах, робочих, дачних і курортних селищах». У ній було розроблено визначення поняття міських земель та охарактеризовано їх склад. Останній серед інших включав землі загального користування, до яких, у свою чергу, були віднесені землі, зайняті скверами, парками та іншими зеленими насадженнями. Згадувана праця М. С. Ліпецкера і Б. В. Єрофеєва містила окремий розділ (розділ ІУ), присвячений правовому режиму земель загального користування [107].

Надалі Б. В. Єрофеєв у своєму вже одноосібному дослідженні «Правовий режим земель міст» продовжив вивчення цих земель як об’єкта правового режиму. Науковець виділив соціально-економічні та інші ознаки міста, розглянув землі міст у складі єдиного державного земельного фонду, провів юридичну класифікацію земель міст, охарактеризував їх правовий режим. Окрему увагу було приділено ролі державного управління міськими землями в забезпеченні їх раціонального використання, правовим проблемам землекористування у містах та охороні правового режиму земель міст. Автор відмічав, що при класифікації земель міст потрібно брати до уваги таке: ці землі характеризуються, з одного боку, єдністю цільового призначення (задоволення різних потреб трудящих і міста), а з іншого — багатоманітністю цільового призначення земельних ділянок у межах цієї єдності. Останнє, на думку Б. В. Єрофеєва, слугує основою для іменування всіх цих земель міськими і водночас для поділу їх на види й різновиди. Наголосимо на тому, що науковець акцентував на великому значенні земель, зайнятих парками, бульварами, скверами тощо і пропонував виокремити їх в окремий вид земель загального користування. Вносив він і пропозицію закріпити законодавчо розроблену ним класифікацію земель міст із метою встановлення більш чітких прав і обов’язків усіх міських землекористувачів, удосконалення правових режимів як окремих видів земель, так і міських земель у цілому і забезпечення більш раціонального й ефективного використання цих земель [50, с. 37-39].

Значний внесок у розглядувану нами сферу зробив В. П. Балєзін. Так, 1972 р. у праці «Правовий режим земель сільських населених пунктів» він дав загальну характеристику цих земель та їх правового режиму, детально розглянув поняття і порядок здійснення державного управління ними, розкрив суб’єктно- об’єктний склад та зміст права землекористування, охарактеризував охорону правового режиму земель сільських населених пунктів. Наголосимо, що В. П. Балєзін, висвітлюючи питання землекористування, відмічав вплив правового режиму зелених насаджень населених пунктів на зміст права землекористування.

Як бачимо, починаючи з 20-х років представники радянської юридичної науки звертали увагу на питання правового режиму земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах. Однак це були фрагментарні дослідження виключно в межах більш загальних робіт із правового режиму земель населених пунктів.

Переходячи до розгляду наукових джерел з проблем земельного права вже після розпаду СРСР, обов’язково потрібно згадати дисертаційне дослідження М. В. Шульги «Актуальні проблеми правового регулювання земельних відносин в сучасних умовах» (1998 р.), де було проаналізовано правові проблеми використання земель населених пунктів (підрозділ 4.4 дисертації), і в тому числі заторкувалося питання земель, на яких розміщені зелені насадження [354]. Учений відзначав, що для збалансованого функціонування населених пунктів важливого значення набуває належне розв’язання правових проблем використання їх земель, що визначає необхідність в уточненні поняття і складу даних земель. У межах населених пунктів крім власне земель населених пунктів, стверджував М. В. Шульга, можуть перебувати й інші землі [357, с.

Фундаментальним дослідженням теоретичних основ правового режиму земель поселень у Російській Федерації стала дисертація О. П. Анісімова (2004 р.) [8], в якій було визначено поняття земель поселень та їх правового режиму; проаналізовано право власності й інші речові права на землі поселень за законодавством Російської Федерації та суб’єктів Російської Федерації; висвітлено питання правового регулювання обмежень і обтяжень прав на землю на території поселень; визначені правові проблеми управління сферою землекористування в поселеннях та містобудівного регулювання використання територій міських і сільських поселень. Окрему увагу було приділено охороні земель поселень, зокрема, § 3 Розділу 6 дисертації присвячений безпосередньо правовим проблемам охорони зеленого фонду поселень. Особливо цінними для нас є запропоновані О. П. Анісімовим визначення зеленого фонду міських і сільських поселень (як сукупності зелених зон у межах поселень, що виконують екологічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні й інші функції з метою зменшення негативного впливу антропогенної діяльності на навколишнє середовище населеного пункту та підтримання екологічного балансу); зеленої зони (як частини території міського чи сільського поселення, зайнятої сукупністю зелених насаджень, включаючи міські ліси, деревно-чагарникових, трав’янистих і квіткових рослин природного і штучного походження [8, с. 311-312]). Велике значення з наукового погляду має виведений ученим склад зеленого фонду міських і сільських поселень. Доцільною є позиція щодо виділення в останньому територій з особливим еколого-правовим статусом (мова йде про зелені насадження особливо охоронюваних природних територій міських та сільських поселень, наприклад у дендрологічних парках і ботанічних садах [8, с. 313]).

Необхідно згадати й працю «Земельне право і законодавство суверенної України: актуальні проблеми практичної теорії» українського правника В. І. Андрейцева. У ній автор здійснив диференціацію правового режиму земель несільськогосподарського призначення.

Займалися вказаною проблематикою й білоруські науковці. Скажімо, науково-прикладні проблеми, пов’язані з правовим регулюванням використання й охорони окремих категорій земель Республіки Білорусь (у тому числі земель населених пунктів та у їх складі земель зелених зон) були предметом досліджень Н. А. Шингель [351].

Окремі аспекти правового режиму земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах, висвітлювались і в літературі навчального характеру, зокрема, це — підручники «Земельне право України» за редакцією В. В. Носіка [60] та за редакцією М. В. Шульги [59], академічний курс земельного права за редакцією В. І. Семчика і П. Ф. Кулинича [58], підручник «Земельне право України» А. М. Мірошниченка [123], підручник «Земельне право» за редакцією Г. Ю. Бистрова [65] та інші.

Оскільки ми розглядаємо питання правового режиму земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах, у нерозривній єдності з правовим режимом тих об’єктів рослинного світу, які безпосередньо складають ці насадження, коротко зупинимося на найважливіших наукових працях, присвячених останнім.

Так, однією з перших праць, у яких висвітлювався правовий режим зелених насаджень, була праця Г. Н. Полянської «Охорона прав державної власності на ліси» (1956 р.). У розділі VIII «Правовий режим зелених насаджень та їх охорона» науковець розкрила поняття зелених насаджень, їх правовий режим, порушила питання про правову охорону зелених насаджень у сільській місцевості. Значну увагу було приділено проблемам юридичної відповідальності, зокрема адміністративній відповідальності за порушення законодавства про охорону зелених насаджень, цивільно-правовій відповідальності за пошкодження і знищення зелених насаджень, а також визначенню правової природи правопорушень щодо пошкодження і знищення зелених насаджень [178, с.

Що стосується сучасної юридичної науки, то тут спершу згадаємо праці, присвячені загальним питанням рослинного світу (оскільки зелені насадження є його частиною). Це насамперед дисертація О. В. Басая «Правовий режим рослинного світу» (2009 р.), в якій проведено комплексне дослідження правового регулювання охорони, використання та відтворення рослинного світу України; розглянуто особливості використання та відтворення природних рослинних ресурсів, визначено їх види; проаналізовано чинне законодавство України, що регулює охорону, використання та відтворення рослинного світу, а також ефективність контролю в даній сфері; висвітлено окремі питання юридичної відповідальності за порушення законодавства про рослинний світ [13].

Також це монографія «Флористичне право України: проблеми формування та розвитку» (2009 р.) і дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук «Теоретичні засади становлення та розвитку флористичного права України» (2013 р.) А. К. Соколової [321, 322]. У межах цих досліджень А. К. Соколова теоретично обґрунтувала поняття «рослинний світ» та його правовий режим. Важливе значення мають висновки, отримані автором у результаті дослідження основних прав на об’єкти рослинного світу. Це, зокрема, загальні питання права власності на об’єкти рослинного світу, проблемні питання права державної, комунальної, приватної власності на об’єкти рослинного світу, флористичні сервітути, право користування об’єктами рослинного світу, а також флористичні вимоги.

Існують також наукові доробки вужчого характеру, наприклад, дисертаційне дослідження І. М. Шевердіної «Правовий режим об’єктів рослинного світу в населених пунктах» (2015 р.) [348]. До найважливіших для нашої проблематики висновків належать пропозиції автора про запровадження терміна «зелений фонд населених пунктів» у вітчизняному законодавстві, який би об’єднав під одним поняттям усі території, на яких зростають зелені насадження; щодо доцільності доповнення змісту ст. 79 Земельного кодексу України окрім терміна «ліси» та «багаторічні насадження» також і терміном «зелені насадження» та ін. [348].

Окрім того, у ряді праць вітчизняних та зарубіжних учених розкриваються окремі елементи правового режиму зелених насаджень населених пунктів. Насамперед це дисертація Ю. І. Щуплєцової «Правова охорона зелених насаджень у містах» (2000 р.) [362], у рамках якої було визначено поняття зелених насаджень, проведено їх розмежування від суміжних термінів: рослинний світ, рослинність, ландшафт, багаторічні насадження. Розкрито правову природу зелених насаджень як майна особливого роду та об’єкта навколишнього середовища. Охарактеризовано основні види зелених насаджень міст залежно від їх цільового призначення. Особливої уваги заслуговує вивчення автором проблеми порядку віднесення міських зелених насаджень до об’єктів різних форм власності залежно від форм власності на земельні ділянки. Має беззаперечне значення і проведене Ю. І. Щуплєцовою дослідження проблем розвитку законодавства РФ про охорону зелених насаджень та проблем розвитку нормативно-правової бази суб’єктів РФ про захист зелених насаджень.

Правова охорона зелених насаджень у населених пунктах (уже за законодавством України) стала також предметом дисертаційного дослідження О. В. Толкаченко [333]. У цій роботі науковець розкрила поняття й види зелених насаджень у населених пунктах, визначила поняття та зміст правової охорони зелених насаджень у населених пунктах України в складі їх правового режиму. У межах даної дисертації були досліджені правовідносини у сфері охорони зелених насаджень у населених пунктах України, розкритий організаційно- правовий механізм охорони цих об’єктів. Особливо треба наголосити на висновках О. В. Толкаченко: щодо основних рис зелених насаджень населених пунктів (наприклад, їх природного походження, адміністративно-територіальної обмеженості й місцезнаходження); щодо залежності функціонального призначення зелених насаджень населених пунктів від цільового призначення земельних ділянок, на яких вони розташовані, та їх правового режиму; щодо залежності правового режиму зелених насаджень у населених пунктах від правового режиму населених пунктів, що належать до адміністративно- правового режиму територій; щодо взаємозв’язку правового режиму використання й охорони зелених насаджень населених пунктів із правовим режимом використання та обмеження використання земельної ділянки тощо [333, с. 195-202].

Варто згадати також дисертаційне дослідження І. О. Костяшкіна «Право загального землекористування громадян» (2005 р.), де було охарактеризовано реалізацію права загального землекористування громадян у межах населених пунктів (підрозділ 2.1), у тому числі на земельних ділянках загального користування, зайнятих зеленими зонами, лісопарками, гідропарками тощо. Учений акцентує на тому, що основне призначення земельних ділянок під зеленими насадженнями полягає в задоволенні широкого кола рекреаційних, оздоровчих потреб громадян через вільне їх використання за умови дотримання певних обмежень і заборон. Автор зазначає, що в законодавстві не достатньо положень, які визначали б правовий режим названих земель, порядок їх використання громадянами на праві загального землекористування та пропонує виділити в Земельному кодексі України такий вид права користування, як право загального землекористування, а також дати визначення правовому режиму вказаних земель у спеціальному законодавчому акті: Законі України «Про землі рекреаційного призначення» [92].

Продовжуючи огляд наукових джерел, у яких заторкується проблематика правового режиму земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах, зупинимося на працях, у яких ці питання порушувались у контексті правового режиму окремих категорій земель.

Так, досліджуючи проблеми правового регулювання використання земель житлової та громадської забудови для благоустрою, А. І. Ріпенко називає підгалуззю благоустрою населених пунктів озеленення. Автор стверджує, що земельно-правовий зміст інституту благоустрою полягає в тому, що благоустрій завжди здійснюється на «землі», поділеній у юридичному розумінні на персоніфіковані «земельні ділянки», управління використанням та охороною яких регламентується, насамперед, земельним законодавством. Землі країни та окремі земельні ділянки мають неоднаковий правовий режим, що впливає на особливості їх використання для благоустрою. Земельні ділянки в межах населених пунктів є просторовою основою для розміщення й утримання об’єктів благоустрою (парків, скверів, вулиць, доріг тощо), елементів благоустрою, різноманітних громадських забудов. Водночас здійснення благоустрою є важливим різновидом використання земельних ділянок усіх категорій, розміщених у межах населених пунктів. Розвиваючи цю тезу, А. І. Ріпенко проводить характеристику особливостей правового забезпечення використання земель житлової та громадської забудови для благоустрою, приділяючи значну увагу озелененню та правовому режиму зелених зон [294].

У дисертації Н. І. Палій «Правове регулювання використання та охорони земель рекреаційного призначення» (2010 р.) було доведено, що правовий режим земель рекреаційного призначення в межах населених пунктів (а до цих земель входять і землі, зайняті певними зеленими насадженнями) прямо залежить від результатів зонування територій і змісту містобудівної документації. Як слушно зазначає Н. І. Палій, особливості правового режиму земель рекреаційного призначення в межах населених пунктів визначаються наявністю містобудівних вимог до організації їх територій, досить широкою компетенцією органів місцевого самоврядування щодо використання цих земель, взаємозв’язку правового режиму земель рекреаційного призначення з правовим режимом земель житлової та громадської забудови [163, с. 84-85], з чим ми погоджуємося.

Натомість в іншому дослідженні, присвяченому правовому режиму земель рекреаційного призначення, автором якого є М. М. Скляр, зроблено висновок, що незважаючи на можливість віднесення до інших категорій земель земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів включаються винятково до складу земель рекреаційного призначення [318, с. 37]. Беручи до уваги таку позицію, ми не можемо її підтримати, оскільки вважаємо склад земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах, значно ширшим. Про це йтиметься в наступних підрозділах роботи.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що як в Україні, так і в інших країнах пострадянського простору (зокрема в Росії та Білорусі) питання правового режиму земель у межах населених пунктів, на яких розміщені зелені насадження, досліджувалися, як правило, в межах робіт з проблем правового режиму земель населених пунктів або в контексті правового режиму земель житлової та громадської забудови, земель рекреаційного призначення. Найбільш вивченим є питання правової охорони зелених насаджень у населених пунктах, але ці роботи не відображають повною мірою «земельної» складової, бо висвітлюють правову охорону зелених насаджень, а не землі, на якій вони зростають.

Звичайно, наведено далеко не всі наукові праці, присвячені тим чи іншим аспектам правового режиму земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах. Однак аналіз навіть цих, з нашої точки зору найбільш вагомих, робіт дає змогу стверджувати, що на даний час комплексне дослідження проблем правового режиму земель, зайнятих зеленими насадженнями в населених пунктах, в українській правовій науці не здійснювалось, що зумовлює необхідність проведення подальшої роботи в цьому напрямі.

1.2.