Зміст цивільних правовідносин у сфері здійснення медичної діяльності

У вітчизняній цивілістиці традиційно більше уваги приділяється суб’єктивним цивільним правам і менше - цивільно-правовим обов’язкам. Як суб’єктивні права, так і суб’єктивні обов’язки можуть відбуватися, існувати і реалізовуватися лише в рамках певного правового відношення [140, с.

Суб’єктивні права і обов’язки не тільки співвідносяться, але і неминуче взаємообумовлюють одні одних. Суб’єктивні права і обов’язки взаємозалежні: зміни в змісті суб’єктивного права одночасно тягнуть зміни в змісті суб’єктивного обов’язку і навпаки [95, с. 46]. Суб’єктивне цивільне право з кореспондуючим йому юридичним обов’язком представляє собою правову форму фактичної взаємодії між людьми у сфері приватних відносин, а отже - зміст цивільного правовідношення [38, с. 533]. Так, якщо пацієнтові належить певне право вимоги у виниклому правовідношенні з надання медичної допомоги, то у лікаря відповідно наявний обов’язок зробити певну дію і навпаки. Наприклад, лікареві належить право вимоги дотримання пацієнтом призначеного курсу лікування в повному об’ємі і в належний термін, відповідно на пацієнтові лежить обов’язок зробити вказані дії і здійснити їх належним чином.

Слід визнати, як справедливо відзначає В.А. Тархов, що в літературі по загальній частині цивільного права обов’язкам приділялося мало уваги [495, с. 15]. Суб’єктивні цивільні права і цивільно-правові обов’язки, забезпечуючи певну поведінку громадян, приводять до задоволення їх інтересів, що співпадають з інтересами держави або не суперечать їм, а це означає, що в самому правовідношенні, у вираженому в ньому індивідуальному інтересі заломлюється також і суспільний інтерес, що виникає з матеріальних умов життя суспільства і тих завдань і цілей, які висуває держава.

Але якщо в зміст суб’єктивного права включається можливість поведінки самої уповноваженої особи, то дії інших осіб, мабуть, не складають зміст прав.

Слід врахувати, що для повної реалізації суб’єктивного цивільного права, належного його захисту вимагається не тільки формальне (абстрактне), але і фактичне (реальне) виконання суб’єктивного цивільного обов’язку. З цього моменту можна вважати юридичний обов’язок виконаним у повній відповідності з «духом і буквою закону» [94, с. 43-47].Таким чином, суб’єктивне право не може бути зведене ні до можливості привести в дію апарат державного примусу проти зобов’язаної особи у разі невиконання останньою свого обов’язку, ні до можливості вимагати від зобов’язаної особи здійснення наказаної їй дії або утриматися від дії; суб’єктивне право не можна розглядати і як засіб регулювання поведінки зобов’язаної особи, якої потребує уповноважений, оскільки при такому підході до суб’єктивного права зникає всяка відмінність між правом і обов’язком. Суб’єктивне право в якийсь момент зводиться до бажання особи, а при реалізації бажання у зобов’язаної особи виникає обов’язок. Наприклад, хворий може звернутися за медичною допомогою, а може й залишитися вдома. Таким чином, при виявленні бажання лікуватися (звернення до медичного закладу) у лікаря виникає обов’язок надати медичну допомогу.

Зазначимо, що окремі суб’єктивні права можуть виникати безпосередньо із закону, наприклад право на честь і гідність, але правовідносини, а також суб’єктивні права, які є результатом правовідношення, без наявності юридичного факту не виникають. Право на честь і гідність виникає безпосередньо із закону і не може бути результатом правовідношення [492, с.

Значно ближче до правильного розуміння суб’єктивного права підійшли ті автори, які вбачають його суть в поведінці, дозволеній нормами права самій уповноваженій особі. Теорія позитивного змісту суб’єктивних прав в радянській юридичній літературі отримала найбільш розгорнене обґрунтування в роботах С.Н. Братуся. Суб’єктивне право С.Н. Братусь визначає як забезпечену законом міру можливої поведінки зобов’язаної особи [57, с. 11; 55, с. 33-35]. Таке трактування суб’єктивного права в принципі не викликає заперечень; у ньому правильно схоплене основне, що характеризує суб’єктивне право, а саме те, що суб’єктивне право є мірою можливої поведінки самої уповноваженої особи. Проте запропоноване С.Н. Братусем визначення суб’єктивного права все ж таки недостатнє.

По-перше, як правильно відзначила Р.О. Халфіна, у визначенні слід підкреслити, що суб’єктивне право є мірою можливої поведінки особи не взагалі, а в даному правовідношенні [519, с. 72-73].

По-друге, не виправдане виключення інтересу із змісту суб’єктивного права [507, с. 38-41]. А.Г. Певзнер наголошує, що здійснення належної поведінки з боку зобов’язаних осіб забезпечується не наявністю суб’єктивного права, а наявністю санкції за неналежне виконання обов’язків. Не можна випускати з уваги, що існують обов’язки, які не відповідають жодному суб’єктивному праву (наприклад, обов’язки, що випливають з охорони авторства померлого письменника, художника, винахідника і т. д.) [359, с. 25]. Мабуть, найкраще визначення, яке стосується суб’єктивних прав у цивільних правовідносинах у сфері медичної діяльності є таке: суб’єктивне право - це юридична захищеність і забезпечена можливість задоволення інтересу активного суб’єкта правовідносин, а юридичний обов’язок - це юридично забезпечена необхідність здійснення певних дій, спрямованих на задоволення чужого інтересу, якому кореспондується суб’єктивне право [37, с. 245].

Уявляється, що ця обставина значною мірою обумовлена дозволено- диспозитивною суттю цивільного права, тому цивільне право обґрунтовано розкривається і досліджується, перш за все, як право окремої особи, із зростанням якого розширюється і сфера суб’єктивних цивільних прав, висуваються на перший план інтереси окремого індивіда.

Можлива поведінка (зміст суб’єктивного права) і поведінка (зміст здійснення права) співвідносяться як потенційна можливість і дійсність.

Здійснення суб’єктивних прав і виконання обов’язків - це приведення їх в життя шляхом перетворення на дійсність можливості і необхідності певної поведінки сторін правовідношення [158, c 44-45].

Якщо суб’єктивне право, як обґрунтовано зазначає Д.М. Чечот, - це «права на свої» або «права на чужі дії» [548, с. 45], то здійснення суб’єктивного права - це самі дії (бездіяльність), поведінка уповноваженої особи. З моменту виникнення у особи суб’єктивного цивільного права виникає і реалізація цього суб’єктивного права, причому незалежно від того, бажає здійснення права уповноважена особа чи ні.

Таким чином, серед системи юридичних засобів механізму цивільно- правового регулювання і права в цілому все більшого значення набуває дозвільно - диспозитивний метод, правові дозволи, опосередковані суб’єктивним правом.

Разом з тим висловлюється обґрунтована думка про те, що дослідження пріоритетної ролі суб’єктивного права в механізмі цивільно-правового регулювання без належного урахування його взаємозв’язку з обов’язками малоперспективно і навіть шкідливо як в соціальних, так і в юридичних відносинах [12, с.641, 643-644; 373, с. 19, 120, 309;].

Розглядаючи юридичний (правоохоронний) аспект даної проблеми, Л.В. Мічуріна відзначає, що дослідження суб’єктивного цивільного права як пріоритетної правової цінності, тобто як мети, припускає, зокрема, аналіз таких юридичних засобів його охорони, як заборони, зобов’язання, державно-вольове правозастосування, які в рамках диспозитивн-дозвільного цивільно-правового регулювання виконують допоміжно-забезпечувальну функцію [316, с .43].

Розкриваючи зв’язок суб’єктивного права і обов’язку в механізмі цивільно- правового регулювання, представники цивілістичної науки звертають увагу на різні ракурси цього зв’язку. Так, Г.Ф. Шершеневич розкриває суб’єктивне право як віддзеркалення обов’язків, покладених на інших осіб, без яких воно немислиме [556, с.

Необхідно зазначити, що забезпечувальна роль юридичних обов’язків у механізмі цивільно-правового регулювання часто пов’язується лише з реалізацією суб’єктивного права як заходу можливої поведінки уповноваженої особи, що виступає однією із сторін цивільного правовідношення. У цьому контексті нерозривний зв’язок реалізації суб’єктивних прав з виконанням обов’язків розкривається через право вимоги. З цих позицій наголошується, що суб’єктивні цивільні права і обов’язки знаходяться в тісному структурно-функціональному зв’язку, що має, принаймні, два основні аспекти. По-перше, юридичні обов’язки є засобом, що гарантують суб’єктивні цивільні права. Тому, міркуючи про співвідношення суб’єктивних прав і обов’язків в цьому сенсі, слід вести мову про реальність перетворення можливості (придбання і здійснення прав) в дійсність, яка забезпечується наявністю в нормах права певних обов’язків і, отже, їх суворе виконання учасниками цивільних правовідносин. По-друге, суб’єктивні права органічно з’єднуються з обов’язками уповноваженої особи належним чином використовувати право, що їй належить [45, с.

За своїм змістом правові відносини у сфері медичного обслуговування також можуть бути різних видів. Під змістом правових відносин традиційно розуміється сукупність суб’єктивних прав і обов’язків їх учасників. Суб’єктивне право розкривається через правомочність, пов’язану з власними діями, з вимогою не перешкоджати цьому і із зверненням за судовим захистом у разі порушення цього суб’єктивного права. У свою чергу суб’єктивний юридичний обов’язок розглядається як міра належної поведінки суб’єктів правовідносин, що виявляється в обов’язку здійснювати позитивні дії на користь уповноваженої особи або утриматися від заборонених законом (договором) дій [178, с. 45-46].

Це конструкція дозволяє характеризувати зміст безвідплатних правовідносин у сфері медичного обслуговування такими правами і обов’язками: право вибору лікаря і медичного закладу; право запрошувати думку іншого лікаря на будь-якій стадії та право скликати консиліум; право на інформацію; право на конфіденційність, медичну таємницю; право пацієнта на звернення за медичною допомогою до відповідних закладів охорони здоров’я; право пацієнта вимагати від медичного закладу обслуговування належної якості; право пацієнта на звернення до суду у разі порушення медичним закладом свого обов’язку з надання медичної послуги, допомоги; обов’язок медичного закладу надати пацієнтові медичну допомогу належної якості.

Слід відмітити, що функціональна роль юридичного обов’язку в рамках різних типів цивільних правовідносин проявляється по-різному. Підкреслюється, що в абсолютних правовідносинах, наприклад правовідношенні власності, де як зобов’язані суб’єкти виступають ті, що протистоять правовласникові, обов’язки останніх носять пасивний характер. Вони зобов’язані утримуватися від дій, що перешкоджають уповноваженій особі здійснювати дозволені їй активні дії для задоволення своїх інтересів. Навпаки, у відносних, зокрема зобов’язальних, правовідносинах цивільно-правові обов’язки полягають, перш за все, в позитивних діях, здійснення яких забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи [143, с. 276].

Проте обмеження сфери дії юридичних обов’язків в механізмі реалізації суб’єктивних прав тільки рамками абсолютних і відносних правовідносин характеризує лише один із аспектів їх функціонального призначення. Цілий ряд юридичних обов’язків стосується всіх учасників цивільного обороту, незалежно від того, чи є вони уповноваженими або зобов’язаними особами, тобто носять загальний характер [156, с. 295]. Ці «загальні» цивільно-правові обов’язки можуть стосуватися договірних або позадоговірних відносин, регульованих цивільним законодавством, а також тих і інших одночасно. Крім того, цілий ряд закріплених у цивільному законодавстві юридичних обов’язків мають на меті забезпечення сприятливого соціально-правового середовища, необхідного для нормального функціонування відносин економічного обороту, а отже, і для реалізації суб’єктивних прав його учасників.

Нерозривний зв’язок суб’єктивних прав і обов’язків в механізмі цивільно- правового регулювання у ряді випадків трактується законодавцем і деякими цивілістами як достатня підстава злиття (ототожнення) змісту цих юридичних засобів. Наприклад, багато норм, які регулюючі відносини опіки і піклування, закріплюють ті самі варіанти поведінки і як права, і як обов’язки, передбачаючи відповідальність за їх невиконання або неналежне виконання. Наявність таких норм у цивільному законодавстві нерідко сприймається як належне і представниками цивілістичної науки. Вони відзначають, що деякі суб’єктивні права одночасно виступають і як цивільно-правові обов’язки. Наприклад, відповідно до закону опікун не тільки має право зробити від імені недієздатної особи цивільно-правові правочини, але і зобов’язаний робити, якщо цього вимагають інтереси опікуваного. Тому реалізація деяких суб’єктивних прав залежить не тільки від розсуду управомоченої особи, але і від розпоряджень закону [143, с. 274].

Такий підхід уявляється неправильним в науковому сенсі і шкідливим в практичному. Поняття про право і обов’язок протилежні один одному. Одна і та ж особа не може бути одночасно носієм і прав, і відповідних цим правам обов’язків. Права однієї особи набувають сенс лише в тому випадку, якщо відповідний обов’язок буде покладений на іншу особу. Цивільно-правовий обов’язок являє собою протилежність, тобто юридичний засіб забезпечення такої поведінки її носія, якого потребує уповноважена особа і яку держава визнає обов’язковою. Виконання обов’язку приводить до задоволення інтересів інших осіб. Злиття суб’єктивних прав і обов’язків, що веде до відсутності свободи вибору, було характерне для так званих мононорм первісного суспільства [312, с. 223-224; 203, с. 501-565, 569].

Такої позиції додержуються і деякі сучасні дослідники цивільного права. «Нерозривний зв’язок суб’єктивних цивільних прав і обов’язків, - відзначає Л.В. Мічуріна, - не може бути підставою їх поєднання, яке нівелює засоби цивільно-правового регулювання, що відображають різні способи формування поведінки суб’єктів (дозвіл, зобов’язання, заборона), що обумовлюють відповідні їм види правових норм і актів реалізації права. У разі законодавчого закріплення одного і того ж варіанта поведінки одночасно як права і обов’язку, можливе трансформується в належне, а суб’єктивне право - у фікцію» [316, с. 47-49]. При вирішенні конкретних справ важливо правильно враховувати: а) зміст інтересу, для задоволення якого надано це суб’єктивне право; б) відповідність поведінки уповноваженого цьому інтересу [360, с. 16].

Дещо компромісну позицію з даного питання займає В.А. Тархов. Він вважає, що здійснення суб’єктивних цивільних прав не може бути поставлене в обов’язок особі. Важливо тільки, щоб нездійснення права не наносило шкоди суспільству, не приводило б до псування і загибелі речей [495, с. 20], тобто носій права повинен вести себе відповідним чином з дотриманням встановлених кордонів або меж цієї можливості [38, с. 538].

Уявляється, що в оцінці обґрунтованості законодавчого закріплення одного і того ж варіанта поведінки одночасно як і суб’єктивних цивільних прав, і обов’язків компроміси навряд чи доречні. Їх взаємодія в рамках механізму цивільно-правового регулювання може бути ефективною тільки у разі чіткого законодавчого закріплення їх змісту [412, с. 45-48].

Таким чином, пацієнт є активним суб’єктом правовідносин - це суб’єкт, поведінка якого юридично захищена і забезпечується можливістю задоволення власного інтересу. А лікар - пасивний суб’єкт правовідносин - це суб’єкт, який протистоїть пацієнту, поведінка якого набуває форми юридичної необхідності і забезпечує задоволення інтересу пацієнта.

Р.О. Стефанчук відмічає, що до системи особистих немайнових прав пацієнтів слід віднести:

а) права, що пов’язані із наданням медичної допомоги (право на надання медичної допомоги в умовах, що відповідають санітарно-гігієнічним вимогам; право на поважне та гуманне ставлення з боку медичного та обслуговуючого персоналу; право на вибір лікаря, методу лікування та лікувального закладу; право на проведення за його проханням консиліуму та консультацій інших спеціалістів; право на полегшення болю, що пов’язаний із захворюванням чи медичним втручанням тощо);

б) права, що пов’язані із інформованістю пацієнта (право на отримання повної, достовірної, своєчасної та в доступній формі інформації про стан свого здоров’я; право на отримання повної, достовірної, своєчасної та в доступній формі інформації про безпечні, ефективні, доступні та прийнятні методи профілактики, діагностики, лікування та медико-соціальної реабілітації здоров’я; право на отримання повної, достовірної, своєчасної та в доступній формі інформації про обрану методику лікування та її наслідки; право на отримання повної, достовірної, своєчасної та в доступній формі інформації про умови отримання висококваліфікованих послуг по забезпеченню та охороні здоров’я та ін.);

в) права, що забезпечують медичну таємницю (право на таємницю про факт звернення за медичною допомогою, про встановлений діагноз, про застосовувані методи профілактики та лікування тощо) [475, с. 322].

Враховуючи зазначене, суб’єктивні цивільні права при здійсненні медичної діяльності залежать від інтересу пацієнта. Їх можна поділити на абсолютні права пацієнта та відносні права.

Крім того, права пацієнта ділять на такі групи. До першої групи належать основні права та обов’язки договірного правовідношення: право на забезпечення кваліфікованою медичною допомогою, сюди ж можна віднести право повідомити необхідні відомості про стан свого здоров’я, право на лікарську таємницю, право вимагати роз’яснення діагнозу, методів лікування і можливих наслідків, право інформованої згоди, обов’язок у певних випадках оплатити надану медичну послугу. До другої групи входять права та обов’язки, які закріплені за окремими категоріями пацієнтів (право матері на перебування в стаціонарі з дитиною, яка потребує догляду, право на участь у медичному експерименті тощо). До третьої групи належать права та обов’язки, які в договорі про надання медичних послуг є додатковими, виконують допоміжну функцію стосовно головного змісту зобов’язань (зберігання речей, харчування в стаціонарних лікувальних установах) [118, с. 24-26].

Так, праву людини на здоров’я відповідає обов’язок усіх інших осіб стримуватися від дій, що порушують це право, отже право на охорону здоров’я припускає наявність відповідних цьому праву обов’язків на стороні спеціальних суб’єктів, що у свою чергу зобов’язані відповідно до законодавства вживати необхідних заходів зі збереження і зміцнення здоров’я кожної людини, підтримання її життя та надання їй медичної допомоги у разі втрати здоров’я.

До абсолютних прав можна віднести: 1) право особи на дотримання медичної таємниці та засоби її забезпечення на сучасному етапі; 2) право на інформацію та на відмову від лікування; 3) право згоди на втручання пацієнта та його правове оформлення; 4) право на дотримання норм медичної етики у лікувальні практиці з використанням досягнень біомедицини [113, с. 37]; 5) право пацієнта вимагати від закладу охорони здоров’я медичного обслуговування належної якості; 6) право на конфіденційність.

Зміст абсолютної правомочності складає можливість власної поведінки, зміст відносної - можливість отримати активне сприяння від інших осіб [360, с. 44].

Фізична особа не може бути обмежена у правах у зв’язку із погіршенням стану здоров’я, тому права людини потребують правового захисту. З розвитком медицини, науково-технічного прогресу виникли питання, які потребують правового регулювання, серед них права та обов’язки пацієнта при трансплантації, штучному заплідненні, проведенні медичних дослідів тощо. У зв’язку з цим зріс ризик одужання та лікування і постає проблема врегулювання прав хворого при прийнятті рішень стосовно життя та здоров’я шляхом забезпечення інформування хворого про наслідки та закріплення прав та обов’язків пацієнта та лікаря на законодавчому рівні. Важливе значення для цього має Ліссабонська декларація, прийнята в 1981 р. ВООЗ, де закріплені такі права пацієнта: 1) хворий вільно обирає лікаря; 2) хворий має право на лікування в такого лікаря, який вільно виносить клінічні та етичні рішення; 3) на проведення певних видів лікування та на відмову від лікування після відповідної інформованості; 4) на забезпечення лікарської таємниці; 5) на гідну смерть; 6) на душевну чи моральну підтримку або на її відмову [608, с. 15]. А також до обов’язків пацієнта віднесемо: 1) дотримуватися норм законодавства про охорону здоров’я та правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я; 2) інформувати про все, що необхідно для діагностики, проведення втручання, підготовки і проведення медичних заходів, а саме про наявні або минулі захворювання, вживання ліків або рослинних препаратів, про фактори ризику для здоров’я; 3) інформувати про все те, що може поставити під загрозу життя чи фізичну безпеку інших, а саме про інфекційні та професійні захворювання тощо; 4) оплата послуги чи відповідної допомоги; 5) поважати права інших пацієнтів; 6) інформувати про зроблені письмові заяви стосовно останньої волі; 7) надавати достовірну особисту інформацію.

Але з розвитком науки і техніки все більше обмежувалися права пацієнта, тому все частіше розглядалося це питання на міжнародному рівні. Вперше, у 1973 році, в США прийняли закон про регулювання прав пацієнтів - “Patient's Bill of Rights’". У Великобританії та Ірландії існує Хартія прав хворих. Закони про права

пацієнтів прийняті в Італії, Фінляндії, Голландії, Бельгії тощо [620, с. 11]. Права особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров’я, а також право на донорство в Угорщині, Словаччині та Чехії не врегульовані в Цивільних кодексах. Тому вони регулюються на законодавчому рівні Законами «Про охорону здоров’я».

Хворий має право отримати медичну допомогу на найвищому рівні. В Угорщині виникає питання стосовно списку черги хворих: чи не має порушення права на отримання своєчасної медичної допомоги. Вважають, що одна з гарантій дотримання гідності, рівності при отриманні медичної допомоги досягається шляхом відкритості та доступності для кожного [620, с. 11; 607, с. 64], тим самим дотримуються права пацієнтів на своєчасну медичну допомогу.

До абсолютних прав лікаря можна віднести: 1) право скликати консиліум у разі необхідності; 2) право на ділову репутацію, честь і гідність. Відносними правами лікаря є: 1) право лікаря відмовитись від подальшого ведення пацієнта. Умовою правомірності реалізації такої можливості лікарем є відсутність загрози для життя хворого і здоров’я населення. В Основах встановлено підстави такої відмови, а саме: а) пацієнт не виконує медичних приписів; 2) пацієнт не виконує правила внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я. Зі змісту ст. 38 Основ випливає право відмовити пацієнту в наданні медичної допомоги: а) конкретним лікарем, оскільки передбачено положення, відповідно до якого вільний вибір обмежується можливістю лікаря запропонувати свої послуги. Якщо такої можливості немає, то хворому, звісно, буде правомірно відмовлено конкретним лікарем у наданні медичної допомоги. Але в будь-якому випадку це обмеження спрямоване на захист прав пацієнтів; б) у конкретному закладі, оскільки закріплено норму, згідно з якою вибір закладу охорони здоров’я обмежується станом пацієнта «...коли це виправдано станом пацієнта...». Якщо стан пацієнта не буде відповідати обраному закладу, то йому буде відмовлено у прийнятті та направлено до іншого, виходячи з більшої цінності, а саме дотримання прав людини і збереження життя та здоров’я пацієнта.

Перелік випадків, за яких лікар має право відмовити у наданні медичної допомоги, є чітко визначеним і вичерпним, що також є ще однією гарантією забезпечення прав пацієнтів.

Обов’язками пацієнта слід вважати такі: 1) дотримуватися норм законодавства про охорону здоров’я та правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я; 2) інформувати про все, що необхідно для діагностики, проведення втручання, підготовки і проведення медичних заходів, а саме про наявні або минулі захворювання, вживання ліків або рослинних препаратів, фактори ризику для здоров’я; 3) інформувати про все те, що може поставити під загрозу життя чи фізичну безпеку інших осіб, а саме про інфекційні та професійні захворювання тощо; 4) оплачувати послуги чи відповідну допомогу; 5) поважати права інших пацієнтів; 6) інформувати про зроблені письмові заяви стосовно останньої волі; 7) надавати достовірну особисту інформацію.

Обов’язками медичного закладу, лікаря є: 1) надати пацієнтові медичну допомогу належної якості; 2) розглядати скарги пацієнтів; 3) інформувати пацієнта про діагноз, метод лікування; 4) вести медичну документацію; 5) дотримуватися медичної таємниці.

Відносними правами пацієнта є: 1) право на скаргу; 2) право на представника; 3) право на вибір методів лікування; 4) право на вибір медичного закладу та лікаря; 5) право на звернення до суду у випадку порушення закладом охорони здоров’я свого обов’язку з надання медичної допомоги; 6) право запитувати думку іншого лікаря на будь-якій стадії лікування.

До цивільних елементів права на здоров’я ЦК України відносить: право на охорону здоров’я, право на медичну допомогу, право на інформацію про стан свого здоров’я, право на таємницю про стан здоров’я, права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров’я. Л.В. Красицька відносить сюди ще й право на участь у медичному експерименті [252, с. 45].

Зміст права на охорону здоров’я і на медичну допомогу визначено ст.ст. 283 і 284 ЦК України. Ст.ст. 285, 286, 287 і 290 ЦК України визначені також право на

інформацію про стан свого здоров’я і на таємницю про стан здоров’я.

У ст. 3 Основ визначено поняття здоров’я, як стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів. Воно є не лише нематеріальним благом, а й великою соціальною цінністю. Тому під поняттям «здоров’я» як особистого немайнового блага мають на увазі особисте немайнове благо, не пов’язане з товарно-грошовою формою [166, с. 39]. Тобто під поняттям «здоров’я» як немайнового блага слід розуміти: 1) засіб пізнання навколишньої дійсності; 2) засіб здійснення індивідом самостійної поведінки; 3) засіб доступу індивіда до користування життєвими благами; 4) засіб забезпечення автономності особи [502, с. 52]. Незгідні з цим визначенням зауважують, по-перше, що поняття здоров’я як особистого немайнового блага повинно визначатись не через поняття «благополуччя» як ідеальну категорію, а через наявний стан життєдіяльності організму; по-друге, стан здоров’я недоцільно визначати через комплекс нормативних морфо- функціональних показників організму людини, оскільки для його розуміння потрібна ще й кількісна оцінка. Здоров’я як немайнове благо, повинно охоплювати наявний соматичний та психічний стан життєдіяльності організму, який визначається системою якісних та кількісних медичних показників [235, с. 16; 477, с. 159; 479, с. 5]. На нашу думку, ці твердження містять певні логічні хиби, оскільки не лише поєднують в понятті «здоров’я» об’єкт нематеріального світу, але й містять ознаки, що притаманні всім без винятку особистим немайновим благам, тобто враховують фізичний стан особи, психологічний, превентивні засоби для підтримання відповідного стану здоров’я. Таким чином, здоров’я - це особисте немайнове благо фундаментального рівня і природного характеру, що охороняється законом, належить життєздатній людині, тобто це стан життєдіяльності організму, який визначається системою якісних та кількісних медичних показників, виявляється у відсутності патології (хворобливого відхилення функціонування організму від норми), у відносному фізичному, психологічному благополуччі і забезпечує нормальне функціонування органів життєзабезпечення і організму в цілому, в тому числі за допомогою превентивних та профілактичних засобів [80, c. 179; 72, с. 43].

Слід відмітити, що право на здоров’я є значно ширшим, аніж передбачено Конституцією України право на охорону здоров’я. Зміст права на здоров’я становлять повноваження з володіння, користування й обмеженого розпорядження особи своїм здоров’ям.

До змісту права на медичну допомогу входить: 1) право на інформацію про стан свого здоров’я (ст. 285 ЦК України), до якого належить право фізичної особи на достовірну, доступну і повну інформацію про стан свого здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров’я, окрім випадків, коли ця інформація може погіршити стан її здоров’я, стан здоров’я її батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників, або зашкодити процесові лікування, в Угорщині пацієнт має право на письмову думку лікаря, доступ до первинної та вторинної документації, для вирішення питання - лікуватися чи ні [582]. Перевіряти чи належно зберігається інформація та хто має доступ до неї і отримати копію звіту з надання медичної допомоги платно [579];

2) право на таємницю про стан свого здоров’я (ст. 286 ЦК України), яке означає право фізичної особи не розголошувати та вимагати від інших осіб нерозголошення інформації про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також відомості, одержані при її медичному обстеженні;

3) фізична особа, яка перебуває на лікуванні у стаціонарному медичному закладі, має право на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім’ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, а також священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду (ст. 289 ЦК України).

Повноваження ж щодо обмеженого розпорядження містить перелік активних діянь: 1) надання медичної допомоги, тобто можливість вимагати надання кваліфікованої медичної допомоги, у випадках, що визначені законом; 2) звернення за наданням медичної допомоги, що передбачає можливість вибору лікаря та його заміну, можливість вибору лікувального закладу та методів лікування відповідно до рекомендацій лікаря; 3) відмова від наданням медичної допомоги, що означає можливість відмови повнолітньої дієздатної фізичної особи, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. У невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника. Особа має право відмовитися від лікування, але медична допомога надається недієздатній фізичній особі, малолітньому та фізичній особі, яка досягла віку 14 років, проти її волі, якщо вона внаслідок хвороби або каліцтва перебуває у стані, який є небезпечним для життя, і не може повною мірою оцінити того, що відбувається з нею (ст. 285 ЦК України). Так, у ст. 12 Закону України «Про психіатричну допомогу» зазначається, що амбулаторна психіатрична допомога на підставі рішення суду за зверненням лікаря-психіатра може надаватися без усвідомленої згоди особи чи без згоди її законного представника у разі встановлення у неї тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона завдасть значної шкоди своєму здоров’ю через погіршення психічного стану у разі ненадання їй психіатричної допомоги [404]. У випадку, коли недієздатний або обмежено дієздатний відмовляється від медичного втручання та лікування, інститут охорони здоров’я звертається в суд для скасування цього рішення. Однак, якщо відмова у втручанні була повністю продумана і хворий ще під час повної дієздатності висловився в письмовій формі, то насильне лікування неможливе, тобто його потрібно припинити. Зазначимо, що ненадання без поважних причин допомоги медичним працівником тягне за собою кримінальну відповідальність (ст. 139 ККУ) [257]. Рівність відносин учасників (правовідносини), що виникають у системі «лікар-пацієнт» припускає, що і лікар може відмовитися від подальшого піклування про пацієнта, якщо той не виконує медичні призначення, правила внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я. Умовою такої відмови є відсутність загрози життю хворого і здоров’ю оточення; 4) вимога про припинення надання медичної допомоги, тобто можливість повнолітньої дієздатної фізичної особи, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, якій уже почали надавати медичну допомогу, відмовитися від продовження здійснення цієї допомоги; 5) донорство крові та її компонентів і трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів, тобто можливість передачі від однієї особи (донора) до іншої особи (реципієнта) крові та її компонентів, органів чи інших анатомічних клітин, а також репродуктивних клітин; 6) штучне переривання вагітності (аборт); 7) участь у медичному експерименті, яка забезпечується лише за вільною згодою повнолітньої дієздатної фізичної особи.

Зазначимо, що право на медичну допомогу, врегульовано в ст. 284 ЦК України. Однак, наприклад, Європейський суд у рішенні «Релігійна громада Свідків Єгови в м. Москва проти Російської Федерації» (10.06.2010 р., п.135) [422] та у п. 62 і 63 у справі «Претті проти Сполученого Королівства» зазначив, що коли існує необхідність медичного лікування, відмова від певних лікувальних заходів може неминуче призвести до фатального результату, хоча, з іншого боку, медичне лікування, нав’язане без згоди пацієнта, який є психічно дієздатною людиною, становить втручання у право людини на фізичну недоторканність у спосіб, який може зачіпати права, гарантовані п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як визнає національна судова практика, особа має право вимагати надання їй можливості померти внаслідок своєї відмови від лікування, яке могло б подовжити її життя [464].

З вищевикладеного можна стверджувати, що право на здоров’я у цивільно- правовому аспекті слід розглядати як особисте немайнове право, що виникає з приводу особливого блага - здоров’я людини і забезпечує здатність людини реалізувати це право шляхом відповідних правомочностей, тобто це суб’єктивне право фізичних осіб, що виникає щодо здоров’я як нематеріального блага та забезпечує володіння, користування, розпорядження цим благом, а також його правову охорону. Таким чином, не було б людини - не було б здоров’я і не виникало б право на здоров’я і, відповідно, з цього право на медичну допомогу.

Важливим є право на інформацію про стан свого здоров’я, яке закріплено в ст. 285 ЦК України, ст. 39 Основ (в якій зазначено обов’язок надання медичної інформації), в п. «е» ст. 6, ст. 32 і 34 Конституції України [237], рішенні КСУ у справі щодо офіційного тлумачення ст. ст. 3, 23, 31, 47, 48 Закону України «Про інформацію» та ст. 12 Закону України «Про прокуратуру» (справа К.Г. Устименка) від 30 жовтня 1997 року [425] і ст. 23 Закону України «Про інформацію» [397].

Тривалий час право на інформацію для пацієнта не визнавалося. Вперше злам відбувся у 1914 р. в Америці, де відбувся судовий процес Шлоендорф проти товариства Нью-йоркської лікарні (Schloendorff v. Sotiety of New York HospKal), на якому пацієнт звернувся до лікаря після проведеної анестезії з приводу обстеження шлунка, причому пацієнт заборонив проведення операції. Однак, лікар провів операцію і видалив пухлину. Пацієнт подав позов на лікарню в суд. Суд прийняв рішення, де вказувалося, що кожна повнолітня особа і свідома людська істота має право вирішити, що робити із своїм тілом [624, с. 151]. Це все, однак, не свідчило, що необхідно про все інформувати пацієнта. В подальшому, в 1957 р. на процесі Шалго, суд визнав, що лікар зобов’язаний інформувати пацієнта таким чином, щоб він розумів мету лікування і дав на це згоду [609, c. 129] .Так, поняття «поінформована згода» отримало місце в правовій системі США: Американське медичне товариство в 1973 р., закріпило це право як основне право пацієнта. Згодом цей принцип з США перейшов у канадське, англійське, французьке, швейцарське, німецьке право. Поінформована згода потрібна завжди, лікар повинен представити інформацію про ризики, альтернативи, і відсоток ризику. Інформація повинна містити: - опис рекомендованого лікування або процедури; - опис ризиків та переваг для пацієнта; - опис альтернативних методів лікування та їх ризики чи переваги; - ймовірні наслідки, якщо лікування не проводиться; - імовірність успіху і визначення того, що лікар має на увазі під успіхом; - тривалість відновлення; - будь-яка інша інформація, що зазвичай надається пацієнтам іншими лікарями.

Згідно з проектом №2438 від 01.03.2013 р. Закону «Про права пацієнтів» [414] ч. 1 ст. 7 зазначає, що пацієнт, який досяг повноліття, має право на безоплатне отримання достовірної, повної та своєчасної інформації про стан свого здоров’я, здійснені заходи діагностики, лікування чи профілактики захворювання, у тому числі на право ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров’я.

Згідно з ч. 1 ст. 285 ЦК України повнолітня особа має право на повну та достовірну інформацію про стан свого здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров’я. Поняття «повноліття» згідно з ч. 1 ст. 34 ЦК України пов’язане з виникненням повної дієздатності [538].

Право на інформацію підтримали і міжнародні органи. Так, Європейська нарада з прав пацієнтів прийняла Декларацію про політику в царині дотримання прав пацієнта в Європі (1994 р.) [172, с. 167] відповідно до якої інформація має надаватися пацієнту з урахуванням рівня його розуміння і з мінімальним вживанням незнайомої для нього спеціальної термінології. Якщо пацієнт не володіє мовою даної певної місцевості, необхідно, по можливості, забезпечити переклад необхідної інформації. Дієздатні особи вправі одержувати повну і достовірну інформацію про стан свого здоров’я. Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на інформацію про стан здоров’я дитини або підопічного.

У рішенні КСУ проведено розмежування медичної інформації та лікарської таємниці. У ньому закріплено, що медична інформація - це свідчення про стан здоров’я людини, історію її хвороби, повноту запропонованих досліджень, лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в т. ч. про наявність ризику для життя і здоров’я, яка за своїм правовим режимом належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим доступом. У рішенні КСУ також зазначено, що лікар зобов’язаний на вимогу пацієнта, членів його сім’ї або законних представників надати їм таку інформацію повністю і в доступній формі.

Відомо, що під достовірною інформацією слід розуміти таку, яка не викликає сумніву в її об’єктивності (результати медичних, діагностичних досліджень, консультативні висновки лікарів-фахівців, поставлений діагноз, прогноз захворювання і т.п.), які втручання лікар буде проводити та до яких це наслідків може призвести, термін початку цих втручань, вказати на альтернативні методи лікування, які пацієнт може обрати на власний розсуд, порядок проведення втручання та лікування, про необхідний режим життя тощо. Пацієнт має право отримувати відповіді на запитання, ознайомлюватися з медичною документацією та з персоналом, який його буде обслуговувати [608, с. 47].

Якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров’я або погіршити стан здоров’я фізичних осіб, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров’я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами. Нерідко має місце ситуація, за якої лікарі, знаючи, що людина помре, не кажу їй правду. Проте в ч. 3 ст. 39 Основ йдеться, що в особливих випадках, коли, надаючи повну інформацію, можна завдати шкоди здоров’ю пацієнта, лікар може її обмежити. Скажімо, коли ставлять онкодіагнози, пацієнта зазвичай про це не повідомляють. Але законом закріплено обов’язок лікаря поінформувати членів сім’ї хворого чи його законного представника. Та ж норма закону передбачає, що аналогічно лікар діє тоді, коли пацієнт перебуває в непритомному стані.

З моральної точки зору це правильно, бо в хворої людини залишається надія на одужання. З правової точки зору - формування медичним працівником у хворого неправильного уявлення про суть хвороби з метою підбадьорити хворого, відгородити від зайвих переживань і створити ілюзію повної безпеки як стану хворого, так і методів лікування і діагностики, неприпустимо. Повідомлення таких неправдивих відомостей порушує право на інформацію про стан здоров’я. Спроби приховати правду не завжди позитивно впливають на хворого, іноді вони викликають у нього сумнів у правильності діагнозу, компетенції лікаря. Повнота інформації передбачає повідомлення усіх відомих медичному працівнику даних про стан здоров’я, у тому числі важкості і перебігу хвороби, можливих її наслідках, можливих медичних втручаннях, включаючи відомості про потенційний ризик і ефективність кожного втручання, альтернативних методах лікування і діагностики, наслідках відмови від них та ін. Однак з правової точки зору такий підхід не можна оцінити однозначно, адже людина не зможе вчасно владнати свої правові питання (заповіт, поділ майна, виплата боргів, виконання зобов’язань тощо). Однак Декларація політики в сфері забезпечення прав пацієнта в Європі [171] поділяє поняття терапевтичного привілею - тобто лікар має право промовчати про реальну ситуацію для забезпечення лікарської монополії у лікуванні, тобто обрати самостійно метод лікування, оскільки в деяких випадках пацієнт втручається в процес лікування, чим ускладнює роботу лікаря. Декларація політики у сфері забезпечення прав пацієнта в Європі [171] передбачає право лікаря приховати інформацію від пацієнта, якщо в нього є підстави вважати, що надання інформації не тільки не принесе користі, але й заподіє пацієнтові серйозну шкоду. Пріоритет у цьому разі повинен бути визнаний, за правовими нормами, тим більше, що ненадання пацієнтові інформації тягне порушення його права на добровільну інформовану згоду на медичне втручання або відмову від нього. В Україні лікар також може обмежити таку інформацію.

Повідомлення неповної інформації про стан здоров’я хворого є не обов’язком, а правом медичного працівника. Разом з тим морально-етичні принципи медичної деонтології пропонують у кожному конкретному випадку розібратися, які відомості необхідно приховати і відносно якого пацієнта. Обсяг інформації про стан здоров’я визначається фізичним і психічним станом особи, важкістю захворювання. Право медичного працівника надати неповну інформацію про стан здоров’я хворому припускає можливість замовчання про деяких установлених фактів. Це виявлені під час діагностики і лікування показники стану здоров’я хворого, які можуть викликати небажані наслідки в психологічному і соціальному плані. Якщо хворим є неповнолітній або недієздатний, то в одержанні повної інформації можуть бути обмежені не тільки хворий, але й його батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники. Такі небажані наслідки виявляються у виникненні негативних емоцій, депресії, нервових і психічних розладах, і можуть спричинити ускладнення перебігу хвороби, виникнення ятрогенних патологій, зумовлених одержанням такої інформації, а в деяких випадках і суїцид. Закон не встановлює перелік станів хворого, стосовно яких медичний працівник вправі повідомити неповну інформацію, і не передбачає обсягу «правди», що повинна бути в будь-якому випадку відома хворому. Повідомляючи хворому про безнадійність його стану, про невиліковну хворобу, лікар позбавляє його надії. І це призводить до психічного і фізичного краху, тобто стресом поглиблюється хвороба. Чим важче і небезпечніше захворювання, тим більше підстав скористатися правом надання неповної інформації, навіть якщо про це просить пацієнт, бо хворі алогічні у своїх вчинках - наполягаючи на правді, вони сподіваються на краще. У бесідах з родичами також повинна залишатися надія - це аксіома медичної психології [323, с. 132]. Це свідчить про те, що медицина своїми нормами здійснює регулювання «доз» інформації в інтересах хворого, тому потрібно усунути прогалину в законодавстві шляхом внесення змін в Основи або прийняття Закону України «Про права пацієнтів в Україні». Замовчування слід відрізняти від повідомлення свідомо неправдивих відомостей про стан здоров’я хворого. Медична психологія виробила значну кількість правил [323, с. 128-129] про те, як говорити про прогноз хвороби з хворими різних вікових і соціальних груп, що страждають на захворювання різної важкості. Ці правила повинні бути враховані при визначенні «дози» інформації. Разом з тим, у разі відмови у наданні або навмисного приховання медичної інформації від пацієнта, членів його родини або законного представника, ці особи можуть оскаржити дії чи бездіяльність лікаря безпосередньо в суд або, за їхнім вибором, у медичний заклад чи органи охорони здоров’я. Пацієнт має право звернутися до «іншої медичної думки», тобто за консультацією до інших спеціалістів. Із цією метою він може одержувати дані з історії своєї хвороби.

Крім того, людина має право ознайомлення з медичною документацією, звідки пацієнт може почерпнути відомості, які суперечать інформації, повідомленої лікарем [347]. Медична документація має бути надана на вимогу хворого чи його законного представника і за життя, і після. Основними медичними документами є історія хвороби і амбулаторна карта хворого, однак можуть бути й інші, які стосуються лікування і догляду. Європейська Конвенція з прав людини та біомедицини визнає право кожної людини мати доступ до інформації, що стосується її здоров’я, а також зобов’язує лікаря сприяти реалізації права пацієнта на ознайомлення з медичними документами [195, с. 174-176].

Оскільки закон надає фізичній особі право на одержання інформації про стан її здоров’я, то виникає питання щодо правомірності і добровільності відмови від такого права. Основи законодавства не передбачають випадків, пов’язаних з відмовою пацієнта від отримання інформації, тобто відсутнє законодавче регулювання відмови від цього права, яке обмежує свободу розпорядження своїми правами. Закріплення права на відмову сприяло б зменшенню виникнення позовів між хворим та лікарем в майбутньому при виникненні недоліків в процесі лікування. Необхідно передбачити відмову в письмовій формі, щоб вся інформація (про стан хвороби, методи лікування тощо), яка була надана хворому, містилася б у письмовому документі.

Наприклад, в Угорщині таке право на відмову закріплене в Законі «Про охорону здоров’я». Письмова форма необхідна у випадку, коли пацієнт відмовляється від отримання інформації та обирає іншу особу, яка замість нього отримає відповідну інформацію. Пацієнт у двох випадках не може відмовитися від отримання інформації: коли ініціатива втручання виходила від самого хворого (наприклад, прохання про штучне запліднення), коли ненадання такої інформації може зашкодити іншим особам (наприклад, при вірусі імунодефіциту необхідно повідомляти про перебіг хвороби та методи незараження інших осіб). Якщо пацієнт боїться отримання інформації, то в письмовому порядку уповноважує іншу особу. Вважаємо, що це право потрібно передбачити і в усному порядку: волевиявлення здійснюється в присутності двох свідків та закріплюється в медичній документації. Короткий виклад інформації міститься в медичних документах (історія хвороби), однак це також не забезпечує повного захисту лікуючого лікаря від безпідставних обвинувачень з боку хворого. Надання інформації хворому - це безперервний процес, тобто протягом лікування потрібно інформувати про його перебіг [608, с. 46-49].

Таким чином, міжнародні стандарти дають лікареві змогу в особливих випадках не повідомляти інформацію про хворобу, але при цьому завжди слід враховувати інтереси пацієнта. На жаль, практика свідчить про те, що при зверненні за медичною інформацією пацієнти часто стикаються з порушенням їхнього права. Проте навіть якщо хворому поставили діагноз онкозахворювання, а він хоче це знати, то має право на ознайомлення з цією інформацією. І будь-який пацієнт за бажання може зробити ксерокопію своєї історії хвороби.

Проект Закону «Про права пацієнтів» у ст. 10 розкриває поняття права на конфіденційність, де медична інформація про пацієнта є інформацією з обмеженим доступом. Пацієнт має право на збереження таємниці про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про будь-які інші відомості, які стали відомі медичному працівнику або іншій особі у зв’язку з виконанням службових обов’язків, у процесі надання медичної допомоги [414].

Узагальнюючи викладене, вважаємо за доцільне зробити такі висновки: 1) поняття права на інформацію пацієнта виникло недавно; 2) необхідно узгодити проект Закону України «Про права пацієнтів в Україні» із ЦК України; 3) право на інформацію не є абсолютним правом; 4) пацієнт може зробити заяву про осіб, що не повинні бути поінформовані про його стан здоров’я; 5) пацієнт має право відмовитися від інформації про стан свого здоров’я.

Отже, за об’ємом і характером інформацію, що надається пацієнту, умовно можна розділити на групи: інформація про виконавця послуги (стаж роботи, кваліфікація тощо); інформація про саму послугу (порядок проведення лікування); інформація для пацієнта (яким чином поводитися в період природних факторів: магнітні бурі, вологість клімату, перепади барометричного тиску); інформація про ймовірний результат недаваної послуги; інформація про організаційно-правову форму організації, в яку пацієнт звернувся за допомогою, до того, як він зробить остаточний вибір: вступати чи ні в договірні відносини, і у разі неналежного виконання умов договору знати, на що він має право розраховувати; інформація про номер ліцензії, термін її дії і орган, що видав цю ліцензію [86, c. 360].

Слід звернути увагу на ще один спеціальний обов’язок медичного закладу -

це збереження лікарської таємниці.

Відповідно до ст. 61 Основ об’єктом лікарської таємниці є інформація про факт звернення по медичну допомогу, стані здоров’я особи, діагноз захворювання та інші відомості, отримані при її обстеженні і лікуванні. Лікарську таємницю можна розділити на дві складові: 1) відомості про хворого, його захворювання, інтимне життя, отримані медичним працівником при виконанні професійних обов’язків (збір анамнезу, результатів обстеження, лікування) і що не підлягають розголошуванню; 2) ступінь поінформованості хворого про стан його здоров’я з урахуванням індивідуальних особливостей особи, тобто відомості про хворого, які лікар не повинен повідомляти самому хворому (невиліковність захворювання, несприятливий клінічний прогноз і тощо) [446, с. 98].

Не можна не погодитися з думкою М.М. Малєїної, яка вважає, що збереження лікарської таємниці повинне тривати і після смерті пацієнта задля забезпечення охорони доброго імені померлого, репутації його близьких [293, с. 35].

В Україні досить розповсюджена практика, коли лікар після проведеного хірургічного втручання повідомляє родичам пацієнта постопераційний діагноз, розповідає про обсяг хірургічного втручання й перебіг операції. Переважна більшість лікарів не замислюються над тим, що розголошення цієї інформації без згоди пацієнта є прямим порушенням його прав щодо конфіденційності інформації про стан його здоров’я. Крім того, часто «во благо» до пацієнтів не доводиться інформація про стан їхнього здоров’я, щоб не погіршити цей стан через усвідомлення безнадійності діагнозу. Причому законодавець свідомо закріпив відповідну норму в ЦК України (ч. 3 ст. 285) - якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров’я або погіршити стан здоров’я фізичних осіб, визначених ч. у 2 цієї статті, зашкодити процесу лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров’я фізичної особи [82, с. 145; 83, с. 276], обмежити можливість ознайомлення з окремими медичними документами. Вважаю, що така практика також порушує права пацієнта, адже той має право, пори безнадійність стану, мати інформацію про своє здоров’я. Хто знає, яким чином «безнадійний» пацієнт використає останні дні свого життя: перерахує належні йому кошти у фонд бездомних тварин чи складе заповіт на користь третьої особи.

Крім того, ця норма може призвести до зловживань з боку медичних працівників, які свідомо обмежуватимуть пацієнтів у праві доступу до інформації про стан свого здоров’я. На жаль, жоден із законодавчих актів не містить визначення поняття «лікарська таємниця».

Відповідно до ст. 286 ЦК України, фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при медичному обстеженні. Ця стаття забороняє вимагати подання за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз і методи лікування фізичної особи, а особа, яка довідалася про лікарську таємницю у зв’язку з виконанням службових обов’язків або з інших джерел, зобов’язана утримуватися від поширення такої інформації. Статтею 46 Закону України «Про інформацію» передбачено, що не підлягають розголошенню відомості, які стосуються лікарської таємниці [397]. Обов’язок збереження лікарської таємниці передбачений і Клятвою лікаря, затвердженою Указом Президента України №349 від 15 червня 1992 р [398]. Ст. 40 Основ [347], яка називається «Лікарська таємниця», теж не містить визначення цього поняття. Відповідно до цієї статті Основ, медичні працівники й інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд і результати, інтимну й сімейну сторони життя особи, не мають права розголошувати ці відомості.

Науковці розходяться в думках щодо визначення поняття «лікарська таємниця». Одні стверджують, що «лікарська таємниця» є аналогом «медичної таємниці», а інші поняття лікарська таємниця й медична таємниця розрізняють, вважаючи, що лікарською таємницею є інформація про пацієнта, а медичною - для пацієнта. На жаль, чинне законодавство обмежується згаданими нормами, а це не дає жодних гарантій захисту прав пацієнтів, лікарська таємниця яких розголошена. В Україні проекти Етичного кодексу українського лікаря, Закону «Про захист прав пацієнтів», у яких відводилося місце регламентації лікарської таємниці, неодноразово виносилися на громадське й парламентське обговорення, однак до прийняття їх парламентом справа так і не дійшла.

Основи забороняють розголошення відомостей про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну й сімейну сторони життя особи, за винятком випадків, встановлених законом. Слід згадати про випадки, коли лікарська таємниця може бути розголошена.

Частина 2 ст. 32 та ч. 3 ст. 34 Конституції України передбачають, що лікарська таємниця може бути розголошена без згоди особи чи її законних представників в інтересах національної безпеки, економічного добробуту й прав людини, територіальної цілісності або громадянського порядку, а також з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету й неупередженості правосуддя. Можна згадати ситуацію з отруєнням Президента України Віктора Ющенка, коли громадяни України стали свідками широкого громадського обговорення стану його здоров’я. При цьому і лікарі, й інші особи, які могли мати доступ до лікарської таємниці, розповідали не лише слідчим Генпрокуратури, але й журналістам особливості перебігу хвороби першої особи держави. На мою думку, у разі звернення Президента України до суду про захист прав у зв’язку з розголошенням лікарської таємниці саме норми Конституції стали б контраргументом відповідачів.

Однак, наприклад, Закон України «Про адвокатуру» передбачає право адвоката звертатися до підприємств, закладів та організацій з метою отримання інформації, необхідної для виконання своїх обов’язків. Останні, в свою чергу, зобов’язані надати адвокату таку інформацію. Виняток становить інформація, таємниця якої охороняється законом. Основами (ст. 40) визначено, що медичні співробітники, яким у зв’язку з виконанням службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд, а також про їх результати, не мають права розголошувати ці дані, крім випадків, передбачених законодавчими актами.

Відповідно до Закону України «Про захист персональних даних» дані про здоров’я пацієнта [77, с. 190, 78; с. 6-7] є персональною інформацією, розголошувати яку третім особам заборонено. Законом передбачено винятки з цього правила, але передача інформації про пацієнта як відповіді на адвокатський запит до цих винятків не належить (ст. 7 Закону України «Про захист персональних даних»).

Таким чином, інформація про стан здоров’я пацієнтів є медичною таємницею та охороняється законом. Розголошувати таку інформацію лікарі не мають права, в тому числі й шляхом надання відповіді на адвокатський запит. Отже, зазначу, що відповідь на запит адвоката може бути надана тільки у разі згоди самого пацієнта на передачу та обробку даних про його здоров’я. Наявність письмової згоди від пацієнта у подальшому допоможе запобігти виникненню претензій та спорів. Випадок, коли дані про здоров’я пацієнта було передано без отримання згоди від нього, буде вважатися незаконним розголошенням лікарської таємниці, за що лікаря може бути притягнуто до відповідальності, в тому числі й кримінальної.

Цивільний кодекс встановлює можливість розголошення лікарської таємниці батькам (усиновлювачам), опікунам, піклувальникам у разі надання допомоги неповнолітньому, який не досягнув віку 14 років, і недієздатним особам.

Крім того, ст. 30 Сімейного кодексу України встановлює обов’язок наречених повідомити один одного про стан свого здоров’я. При цьому держава забезпечує створення умов для медичного обстеження наречених, а результати такого обстеження є таємницею й повідомляються лише нареченим. Варто згадати, що ч. 5 згаданої статті вводить у законодавство додаткову підставу для визнання шлюбу недійсним: у разі приховування відомостей про стан здоров’я одним із наречених, наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного або психічного здоров’я іншого нареченого чи їхніх нащадків.

Відповідно до ч. 4 ст. 6 Закону України «Про психіатричну допомогу» допускається передача відомостей про стан психічного здоров’я особи і про надання їй психіатричної допомоги без згоди особи або без згоди її законного представника для організації надання особі, яка страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги або для провадження дізнання, попереднього слідства або судового розгляду за письмовим запитом особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора й суду.

Лікарська таємниця може стати доступною при загрозі розповсюдження інфекційних захворювань, ухиленні від обов’язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій встановленого переліку. Таким чином, за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби особи, які є носіями збудників інфекційних хвороб, хворі на небезпечні для оточення інфекційні хвороби або особи, які ухиляються від обов’язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, можуть бути усунуті від роботи, навчання або відвідування дошкільних закладів. Розповсюдження конфіденційної інформації може мати виправдання й при настанні нещасного випадку на виробництві або при профзахворюванні.

Аналіз судової практики свідчить про те, що відсутня значна судова практика у сфері захисту лікарської таємниці. Однак не можна залишити без уваги рішення Печерського райсуду м. Києва. Фабула справи є такою. У 2006 р. громадянка України Світлана Побережець звернулася з адміністративним позовом до Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України про визнання судом незаконним і невідповідним правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правового акту у частині розміщення в листку непрацездатності інформації про первинний і заключний діагноз особи й код захворювання відповідно до Міжнародної класифікації хвороб і причин смерті (МКХ-10). Свій адміністративний позов Побережець обґрунтовувала тим, що згідно з нормативно- правовим актом, який оскаржується, установи охорони здоров’я зобов’язані вказувати в листку непрацездатності інформацію про стан здоров’я (діагноз) особи, яка отримала листок непрацездатності, після чого цей листок непрацездатності подається за місцем роботи особи і таким чином інформація про стан здоров’я особи стає доступною широкому колу осіб за місцем її роботи і цим порушується конституційна заборона на збирання, зберігання, використання й поширення конфіденційної інформації про особу, встановлена ст. 32 Конституції України. Таким чином, позивачка стверджувала, що запис діагнозів у листку непрацездатності призводить до фактичного розголошення конфіденційної інформації про особу. Печерський районний суд задовольнив позов, пославшись на ст. 3, 19, 21, 22, 32, 55, 64, 68 Конституції України; ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод; ст. 4, 6, 7, 8, 14, 40, 41 Основ законодавства України про охорону здоров’я; ст. 285, 286 ЦК України; ст. 23 Закону України «Про інформацію». Таким чином, видаючи листок непрацездатності, лікарі не вказують у ньому ані діагноз, на підставі якого виданий листок, ані шифр міжнародної класифікації хвороб [441].

Отже, як вище зазначалось, перша група прав та обов’язків сторін договірних правовідносин містить: право особи на забезпечення її кваліфікованою медичною допомогою, право отримати необхідну інформацію про стан свого здоров’я, вимагати роз’яснення діагнозу, методів лікування та можливих наслідків, на допуск до неї інших медичних працівників, членів сім’ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса, адвоката та священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду, а також обов’язки лікувального закладу зберігати інформацію у таємниці, дати роз’яснення діагнозу тощо. Вважаємо, що це не повний перелік прав та обов’язків сторін, тому пропонуємо доповнення до цієї групи: право відмовитися від інформації про стан здоров’я, право на ознайомлення з медичною документацією, право на скликання консиліуму, право на відмову від лікування та втручання, на заміну лікуючого лікаря. До обов’язків лікаря відносимо: ознайомити на вимогу пацієнта з діагнозом хвороби, необхідними обстеженнями, рекомендованими методами лікування, маніпуляціями, оперативними втручаннями, методами знеболення, ознайомити з можливими наслідками та ускладненнями, надавати необхідні ліки, які є в наявності, інформувати про ускладнення хвороби, забезпечувати проведення необхідного лікування пацієнта з використанням сучасних досягнень медицини, інформувати хворого про його стан, методи лікування та можливі наслідки після перенесеної хвороби, ведення медичної документації, зберігати лікарську таємницю.

Право на вибір дозволяє пацієнту звернутися до вільно обраного ним лікаря (ч.1 ст. 38 Основи), вимагати заміни лікаря, призначеного керівником медичного закладу чи підрозділу (ч.1 ст. 34 Основ). У той же час лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров’ю населення. Лікар не несе відповідальності за здоров’я пацієнта у разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму. Це положення свідчить, що стосунки «лікар-пацієнт» - це відносини, які базуються на підставах юридичної рівності і тому належать до сфери цивільно- правового регулювання.

Згода на надання медичної допомоги, відповідно до Декларації про політику в царині дотримання прав пацієнтів у Європі [172], має бути забезпечена «інформаційно». Тобто це така згода, що вільно висловлена особою, здатною розуміти значення своїх дій, за умови попереднього надання їй доступним способом інформації про характер її захворювання, прогноз можливого розвитку, мету, порядок і тривалість надання медичної допомоги, способи діагностики і лікування, побічні ефекти й альтернативні методи лікування.

Повнолітня фізична особа має право відмовитися від медичного втручання чи призупинити його [60, c. 506]. Наслідки такої відмови чи призупинення втручання повинні бути цій особі роз’яснені. Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких наслідків, лікар зобов’язаний розтлумачити це пацієнту. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від медичного втручання, лікар має право взяти в нього письмове підтвердження відмови, а за неможливості його одержання - засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків. Якщо ж така відмова заявлена законним представником пацієнта і може мати тяжкі наслідки, лікар зобов’язаний повідомити про це орган опіки і піклування.

У разі смерті фізичної особи члени її сім’ї або інші фізичні особи, уповноважені ними, мають право бути присутніми при з’ясуванні причин її смерті та ознайомитись із висновками щодо причин смерті, а також мають право на оскарження цих висновків у суді. До кола осіб, яких можна вважати членами родини, можна віднести як родичів, так і інших осіб, які до смерті фізичної особи проживали з нею в одній родині. Оскільки прижиттєве розпорядження щодо осіб, яких фізична особа уповноважила брати участь у дослідженні причин смерті, не вимагає будь-якої спеціальної форми, то воно може бути зафіксовано як у самостійному документі, так і в історії хвороби або договорі, укладеному фізичною особою та лікувальною установою на надання медичної допомоги. У випадку незгоди особи з висновками медичної експертизи про причини смерті може бути проведена альтернативна експертиза або паталогоанатомічне дослідження [539, с. 189].

Питання про припинення медичної допомоги є одним із дискусійних і буде розглядатися в наступних розділах дисертаційного дослідження.