Висновки до другого розділу

1. Права дитини становлять абсолютну цінність.

У будь-якому суспільстві вони є важливим інститутом, за допомогою якого регулюється правовий статус неповнолітнього, визначаються способи і засоби впливу на нього, межі вторгнення в особисту сферу, встановлюються юридичні гарантії реалізації та захисту прав і свобод.

2. Проблема прав людини за всіх часів була невід’ємною складовою розвитку людства, набуваючи характерних для різних епох філософських, релігійних або етичних елементів. На кожному конкретному історичному етапі законодавство визначало окремі особисті немайнові блага та їх стан як підставу для обмежень правового статусу фізичної особи. Духовний бік особистості довгий час знаходив лише поверхове відображення, про що свідчить наявність невеликої кількості норм стосовно людської особистості та захисту її прав і свобод. Особисте немайнове право механічно поєднало в собі все те, що вироблено попередньою історією законодавства, поступово привносячи нові правові елементи, які є суспільно важливими для особи в цілому та потребують цивільно-правового захисту від посягань, оскільки є особистими немайновими благами.

3. Рух особистих немайнових правовідносин починається з їх виникнення та закінчується їх припиненням, тобто правовідносини є такою категорією, яка включає в себе як змістовну складову процес здійснення прав та виконання обов’язків, у чому і проявляється динаміка їх розвитку. Відповідно, особисті немайнові відносини, як і інші правовідносини, мають свою внутрішню трьохланкову структуру з наступними елементами: об’єкти, суб’єкти та зміст особистих немайнових відносин.

4. У суб’єктивному значенні особисті немайнові права представляють собою суб’єктивне цивільне право, яке нерозривно пов’язане з особою (носієм), не має економічної природи походження та економічного змісту, спрямоване на задоволення фізичних, духовних, моральних, соціальних чи інших нематеріальних потреб і об’єктом якого є особисте немайнове благо.

5. Суб’єкти особистих немайнових відносин наділені правовою ініціативою щодо формування та розвитку правовідносин, тобто їх учасникам надана можливість самостійно визначати в передбачених законом межах умови, на яких будуть ґрунтуватися правовідносин, що виникатимуть, права та обов’язки сторін, порядок їх виконання, підстави для зміни та припинення правовідносин, їх зміст - умови та обсяг правової відповідальності. Суб’єкт особистого немайнового права здійснює його в межах, встановлених законом, і на свій розсуд використовує особисті блага. Зобов’язані ж особи, коло яких заздалегідь не визначено, повинні утримуватися від порушення відповідного особистого права.

6. Здійснення суб’єктивного особистого немайнового права є не лише важливим для розуміння динаміки суб’єктивного цивільного права, а й виступає завершальним етапом його правового регулювання, і саме таким чином абстрактна можливість (правоздатність) перетворюється спочатку в конкретну можливість (суб’єктивне право), а потім і в реальну дійсність (здійснення права).

Здійснення особистого немайнового права відбувається шляхом реалізації повноважень його носія (управомоченої особи), в тому числі з урахуванням повноважень власника особистого немайнового права та при обов’язковому дотриманні вищенаведених умов. Здійснення суб’єктивного особистого немайнового права управомоченою особою тісно пов’язане з наділенням її цивільною правоздатністю та дієздатністю, а якщо вести мову про захист особистого немайнового права, то й з деліктоздатністю особи, адже суб’єктивному цивільному праву у правовідносинах завжди протистоїть зустрічний юридичний обов’язок зобов’язаної особи (осіб).

7. Здійснення суб’єктивного особистого немайнового права відбувається

шляхом реалізації трьох правомочностей: 1) можливості здійснювати

юридично значимі дії; 2) права вимагати здійснення дій (утримання від них) іншими особами; 3) права на захист свого суб’єктивного цивільного права.

8. Важливим специфічним суб’єктом правовідносин у державі виступають діти, тому ядром їх правового статусу виступають права та обов’язки, які реалізуються через відповідні правовідносини. Їх дослідження здійснено на підставі відомої психогенної теорії дитинства Ллойда Демоза, який розподілив всю історію дитинства на шість періодів, кожному з яких відповідають конкретний стиль виховання та форма взаємовідносин між батьками і дітьми. Це посприяло визначенню та становленню правового статусу дитини як учасника особистих немайнових відносин, а також найбільш вдало відобразило зародки правового положення дитини в суспільстві для поетапного становлення її правового статусу як особистості.

9. Категорія «дитинство», з точки зору права, - це період із чітко окресленими часовими межами, а саме до настання повноліття, під час якого будь-яка особа вважається дитиною і, відповідно, здійснює надані їй права і обов’язки. Тобто дитинство як правова категорія - це певна сфера з чіткими границями та власним, притаманним лише їй, правовим режимом, в якій діти здійснюють надані їм права та виконують покладені на них обов’язки. Правовий режим такої сфери припиняє свою дію по досягненні дитиною вісімнадцятирічного віку, як наслідок - особа втрачає статус дитини і стає дорослим - фізичною особою з повною цивільною правоздатністю, дієздатністю та деліктоздатністю.

Тому «дитинство» повинно знаходитись в одній площині поряд із такими фундаментальними правовими цінностями, як життя, здоров’я, свобода, безпека, справедливість. Їх оберігання та дотримання є запорукою правового суспільства і держави, оскільки до кінця періоду дитинства дитина перетворюється на правового партнера дорослих членів сім’ї та суспільства в цілому.

10. Особа, яка не досягла повноліття, виступає особливим учасником цивільно-правових відносин, оскільки зазнає певних обмежень щодо здійснення своїх прав у силу своєї фізичної, психологічної та суспільної незрілості. Відповідно, дитині притаманні загальний, спеціальний та індивідуальний правові статуси, проте саме останні два відображають специфіку правового статусу малолітніх і неповнолітніх осіб як учасників правовідносин.

Спеціальний статус демонструє, що дитина є членом певної вікової групи, натомість індивідуальний статус набувається завдяки індивідуальним особливостям неповнолітнього, так би мовити «виокремлюється» з його спеціального статусу. Адже всі діти є неповнолітніми особами, яким притаманний комплекс прав і свобод, разом з тим їх правове становище буде індивідуальним у залежності від особливостей дитячого організму, сімейного добробуту чи інших суспільних обставин.

11. Специфіка малолітніх і неповнолітніх осіб як учасників особистих немайнових відносин відображається в їх правовому статусі, а саме сукупності прав та обов’язків, якими наділена неповнолітня особа та які кваліфікуються залежно від вікових та психологічних особливостей дитини.

12. До визнання особливого правового статусу неповнолітніх людство йшло століттями. Певним досягненням такого поступального руху стало декларативне визнання та встановлення абсолютного, пріоритетного статусу дитини по відношенню до будь-яких повнолітніх дієздатних осіб. Разом із цим ретроспектива історичного та нинішнього розвитку з усією очевидністю демонструє, що шлях становлення правового статусу неповнолітніх має певну специфіку, а саме: правова думка випереджає суспільну свідомість. Тому апогеєм реального законодавчого забезпечення здійснення та захисту прав і законних інтересів неповнолітніх повинен стати якісно новий підхід до вже існуючого механізму їх правового регулювання.

13. Важливою гарантією гармонійного розвитку суспільства у правовій державі є забезпечення та дотримання прав неповнолітніх осіб. У зв’язку з цим потребують правової регламентації правові відносини, учасниками яких є діти, забезпечення прав і свобод яких вимагає

Конституція України. Тому поряд із виконавчим органом має існувати орган, який зможе ефективно здійснювати моніторинг дотримання прав дитини і в разі необхідності - ефективно реагувати. Однак такий орган на сьогодні фактично відсутній.