<<
>>

ВИСНОВКИ

Проведене дисертаційне дослідження було спрямовано на виявлення проблем у цивільно-правовому регулюванні відчуження земельних ділянок для суспільних потреб та з мотивів суспільної необхідності та розробку пропозицій щодо їх вирішення.

За результатами дослідження були зроблені такі висновки, що мають теоретичне значення і практичну цінність.

1. З метою підкреслення, що земельні відносини регулюються не лише Конституцією України, Земельним Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами, як це зазначено у ст. 3 ЗК України, але й Цивільним Кодексом, запропоновано доповнити ст. 3 ЗК України пунктом 3 наступного змісту: «Майнові відносини з приводу володіння, користування та розпорядження земельними ділянками, а також інші майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників, регулюються цивільним законодавством, якщо інше не передбачено земельним та іншим спеціальним законодавством».

2. Зроблено висновок, що із законодавчого визначення земельної ділянки як об’єкту права власності випливає, що поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, являються складовими частинами земельної ділянки, що не підлягають відокремленню при переході прав на цю річ.

3. Визначено, що земельна ділянка представляє собою об’єкт нерухомості особливого роду, є складним об’єктом. При цьому відповідно до сучасного законодавства, до складу земельної ділянки відносяться наступні елементи: ґрунтовий шар, водні об’єкти, ліси, багаторічні насадження, а також загальнопоширені корисні копалини, які використовуються для власних потреб. Разом із тим, складовими земельної ділянки не можуть вважатися будівлі та споруди, правовий режим земельних ділянок та зведених на них конструкцій відрізняється, забудови не кваліфікуються як приналежності або складові частини земельної ділянки.

Надра також не входять до складу земельної ділянки та є окремим об’єктом правовідносин, власникам земельних ділянок дозволяється використовувати лише загальнопоширені корисні копалини, для власних потреб.

4. Земельну ділянку як об’єкт нерухомості запропоновано визначити наступним чином: це частина земної поверхні, відокремлена та індивідуалізована у встановленому законом порядку, складовими якої є поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться.

5. Було проаналізовано правоможності, які входять до складу права власності на земельну ділянку та виявлено їхню специфіку. Так, було визначено, що правоможність користування, якою володіє будь-який земельний власник, слід відрізняти від права використання земельної ділянки, яке виникає за волею власника в інших осіб, тобто існує потреба в розмежуванні понять «право користування власника» та «право використання» земельної ділянки. Також було встановлено, що особливість правоможності розпорядження земельною ділянкою зводиться до того, що власник не має права знищення земельної ділянки, яка належить йому на праві власності, оскільки ст. 14 Конституції України та ст. 1 ЗК України встановлена неприпустимість використання власності на землю із завданням шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства або погіршенням екологічної ситуації і природних якостей землі. Крім того, зроблено висновок про те, що цілком допустимо є говорити про окрему правоможність управління у складі права власності на земельну ділянку. Такий підхід дозволяє передавати земельну ділянку в управління іншим особам, залишаючи за собою право на отримання вигоди від її використання.

6. Було виявлено особливості здійснення права власності на земельну ділянку, а саме визначено, що законодавець встановлює межі, у яких має здійснюватись право власності, які завжди є чітко визначеними законом. Аналіз встановлених законодавцем обмежень щодо здійснення права

власності дозволив виявити чотири групи таких обмежень.

Перше обмеження стосується оборотоздатності земельних ділянок, а саме, встановлення переліку земель, які не можуть передаватись у приватну власність та бути об’єктами правочинів. Так, наприклад, ст. ст. 77, 83 ЗК України, закріплюється перелік земель, які можуть перебувати лише у державній та комунальній власності, та не можуть надаватися в приватну власність і бути об’єктом цивільно-правових правочинів. По-друге, обмеження прав власника щодо земельної ділянки визначається її цільовим призначенням, згідно якому визначається порядок використання земель та встановлюються заборони щодо певних видів діяльності. Крім того, у деяких випадках цільове призначення визначає можливість володіння земельною ділянкою на праві власності. Так, відповідно до ст. 22 ЗК України, землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземцям, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам. Третє обмеження прав власника земельної ділянки стосується обмеження в деяких випадках її максимального розміру, наприклад, обмеження обсягу земель сільськогосподарського призначення, що можуть належати одній особі. Четверта група обмежень стосується реалізації права власності на земельні ділянки, зокрема, законом, прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами, договором, рішенням суду можуть бути встановлені певні обмеження у використанні земель.

7. Було підтримано позицію щодо необхідності розмежування понять «обмеження» та «обтяження» права власності, оскільки обмеження пов’язані з применшенням прав власника щодо належного йому майна, вони встановлюються законодавцем у публічному інтересі та діють на постійній основі, тоді як обтяження встановлюються в інтересах приватних осіб та припиняються після спливу строку, на який вони були встановлені завдяки принципу еластичності права власності.

8. Проведений аналіз дозволив запропонувати визначення публічного інтересу при вирішенні питань щодо обмеження права приватної власності на земельну ділянку.

Публічний інтерес можна визначити як прагнення або потреби суспільства, які виступають об’єктом захисту, оскільки спрямовані на досягнення певного правомірного результату, набуття і здійснення членами спільноти гарантованих державою прав. Тому публічний інтерес у сфері земельної власності виступає як визначена потребами суспільства передумова законодавчого закріплення обмежень права приватної власності.

9. З урахуванням того, що українське законодавство розрізняє поняття викупу земельних ділянок для суспільних потреб і примусового відчуження земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності, які мають різну правову природу (у першому випадку має місце правочин викупу, а у другому випадку процедура вилучення земельної ділянки відбувається в імперативному порядку на підставі рішення суду), визначено, що при викупі земельної ділянки та примусовому відчуженні земельної ділянки мають місце різні юридичні склади. До юридичних фактів, які породжують правовідношення викупу земельних ділянок для суспільних потреб слід віднести: дію уповноваженого органу державної влади або місцевого самоврядування (прийняття рішення - адміністративного акту), письмове повідомлення власника про майбутній викуп, укладення договору купівлі- продажу. До юридичних фактів, які породжують правовідношення примусового відчуження земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності слід віднести: дію уповноваженого органу державної влади або місцевого самоврядування (прийняття рішення - адміністративного акту), письмове повідомлення власника про майбутній викуп, рішення суду про примусове відчуження земельної ділянки.

10. Аналіз вітчизняного та іноземних підходів до визначення підстав вилучення земельних ділянок для суспільних потреб дозволив дійти висновку щодо необхідності розширення переліку таких підстав, з урахуванням зарубіжного досвіду, а саме, віднести до випадків, коли земельна ділянка може бути вилучена для суспільних потреб:

- будівництво об’єктів соціального призначення (на сьогоднішній день викуп земельних ділянок для суспільних потреб допускається лише для створення міських парків, будівництва дошкільних навчальних закладів, майданчиків відпочинку, стадіонів та кладовищ, поза увагою залишаються будинки інвалідів, дитячі будинки, медичні установи, об’єкти культурного значення тощо);

- збереження пам’яток природи та культури, а саме: для збереження споруд, які мають історичне чи культурне значення; для забезпечення збереження нерухомих пам’яток у їх первинному стані; у випадку знахідки (відкриття) пам’ятки для забезпечення виконання археологічних розкопок; для забезпечення наукового дослідження та вільного доступу громадськості до такої пам’ятки;

- охорона природи, недопущення нераціонального використання землі, у тому числі у випадках, коли погіршується якість земельної ділянки у зв’язку з її використанням за цільовим призначенням, коли власник не має можливості поліпшити якість земельної ділянки, а також у випадку погіршення екологічного стану земельної ділянки з причин, що не залежать від власника.

11. В ході дослідження зазнало критиці визначення поняття суспільної потреби та суспільної необхідності через поняття загальнодержавного інтересу та інтересу територіальної громади. Проведений аналіз співвідношення понять «публічний», «державний» та «суспільний» інтерес дозволив зробити висновок, що поняття публічного інтересу ширше, ніж поняття державного інтересу, а також є ширшим за поняття суспільного інтересу, та включає в себе останній. Крім того, поняття державного та суспільного інтересу не є тотожними, разом з тим, поняття суспільних потреб є більш пов’язаним з категорією суспільного інтересу. До того ж, у ст. 41 Конституції України, яка гарантує непорушність права власності, також йдеться про інтереси суспільства (підкреслено мною - Г.І.). Таким чином, з урахуванням зарубіжного досвіду правового регулювання примусового вилучення земельних ділянок з приватної власності та вказаного співвідношення категорій публічного, державного та суспільного інтересу, зроблено висновок про необхідність визначати поняття суспільної потреби та суспільної необхідності через категорію суспільного інтересу.

З урахуванням вказаного запропоновано внести відповідні зміни у законодавче визначення понять суспільна потреба та суспільна необхідність, а саме, закріпити, що «суспільна необхідність» - це обумовлена суспільними інтересами виключна необхідність, для забезпечення якої допускається примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, у встановленому законом порядку; «суспільна потреба» - це обумовлена загальнодержавними інтересами або інтересами територіальної громади потреба у земельних ділянках, у тому числі тих, на яких розміщені об'єкти нерухомого майна, викуп яких здійснюється в порядку, встановленому законом.

12. Слід також уточнити поняття «виключної необхідності», за наявності якої допускається примусове вилучення земельних ділянок. Під виключною необхідністю слід розуміти першочергову потребу, без забезпечення якої існування суспільства буде неможливим або суттєво ускладнюється.

13. Проведений аналіз підстав припинення права власності на земельну ділянку дозволив дійти висновку, що нема підстав однозначно стверджувати, що всі наведені у ст. 143 ЗК України підстави примусового припинення прав стосуються й припинення саме права власності на земельну ділянку. Для виявлення підстав, які є примусовими підставами припинення права власності, необхідно проводити комплексний аналіз статей ЗК та ЦК України. Так, крім підстав примусового припинення права власності, наведених у ст. 346 ЦК України, статтею 143 ЗК України передбачені лише дві додаткові підстави - використання земельної ділянки не за цільовим призначенням та з порушенням земельного законодавства. Ані ст. 346 ЦК України, ані ст. 140 ЗК України таких підстав припинення права власності не передбачено. З урахуванням зазначеного, можна зробити висновок, що вказані підстави примусового припинення прав на земельну ділянку, передбачені ст. 143 ЗК України (використання не за цільовим призначенням та з порушенням земельного законодавства) стосуються не права власності на земельну ділянку, а лише тільки права землекористування.

З урахуванням вказаного необхідно чітко розмежувати на законодавчому рівні, які саме з підстав, наведених у ст. 143 ЗК України є підставами припинення права власності, а які - права користування земельною ділянкою. З цією метою потрібно закріпити окремо підстави для примусового припинення права землекористування, а саме, необхідно змінити назву ст. 143 ЗК України наступним чином: «Підстави для примусового припинення прав користування земельною ділянкою», та викласти її у такій редакції:

«Примусове припинення прав користування земельною ділянкою здійснюється у судовому порядку у разі:

а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в строки, встановлені вказівками (приписами) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі;

в) у інших встановлених законом випадках».

14. Запропоновано класифікацію підстав припинення права власності на землю. Так, усі підстави припинення права власності на земельну ділянку можуть бути поділені на дві групи:

1) припинення права власності на земельну ділянку за волею власника - коли суб’єктивне право власності припиняється добровільно, виключно у зв’язку з волевиявленням власника: добровільна відмова власника від права на земельну ділянку (ст. 142 ЗК України); відчуження земельної ділянки іншим учасникам цивільних відносин (ст. 131 ЗК України);

2) припинення права власності на земельну ділянку незалежно від волі власника - коли право власності припиняється за обставин, які не залежать від власника. У залежності від характеру вказаних обставин ця група підстав може бути поділена на наступні підгрупи:

а) припинення права власності на земельну ділянку з об’єктивних причин: знищення земельної ділянки внаслідок стихійної події; смерть власника;

б) припинення права власності на земельну ділянку внаслідок волі інших суб’єктів. Це може бути:

- примусове вилучення земель без згоди власника у разі наявності його провини - коли власник позбавляється належного йому права на землю без його волі за умови наявності порушень законодавства: звернення стягнення на земельну ділянку за вимогами кредитора (ст. 139 ЗК України); конфіскація за рішенням суду (ст. 148 ЗК України). Це вичерпний перелік випадків, коли вилучення земельної ділянки відбувається безоплатно;

- примусове вилучення земель без згоди власника в разі відсутності його провини - коли право власності на земельну ділянку припиняється за рішенням органів державної влади, органів місцевого самоврядування або судових органів без провини власника, пов’язаної з порушенням норм законодавства або внаслідок протиправних дій інших осіб: відчуження земельних ділянок приватної власності з мотивів суспільної необхідності (ст. 350 ЦК України, ст. 146-147 ЗК України), реквізиція земельної ділянки (ст.

353 ЦК України), відчуження земельної ділянки, яка не може належати особі за законом (у випадку невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у визначених законом випадках) (ст. 348 ЦК України, ст. 145 ЗК України); знищення майна іншою особою.

15. Дослідження ознак примусових підстав припинення права власності дозволило запропонувати визначення поняття примусового припинення права власності - це передбачена цивільним законодавством сукупність юридичних та фактичних дій, з якими законодавство пов’язує вичерпний перелік випадків вилучення речі у власника в односторонньому порядку, компетентним органом та незалежно від волі власника.

16. Аналіз випадків спеціальної конфіскації дозволив дійти висновку, що земельна ділянка може бути конфіскована в порядку спеціальної конфіскації як цінність, одержана внаслідок злочину чи є доходом від такого майна, або яка використовувалась для фінансування та/або матеріального забезпечення злочину чи винагороди за його вчинення, або була предметом злочину.

17. За результатами аналізу правового регулювання реквізиції в Україні та інших країнах пострадянського простору, було зроблено висновок про необхідність врегулювання підстав та порядку реквізиції на рівні окремого закону. Крім того, необхідно передбачити у ЗК України спеціальну статтю, присвячену реквізиції земельної ділянки, яка визначала б особливості реквізиції цього специфічного виду майна. З урахуванням вказаного, запропоновано: 1) передбачити у ст. 140 ЗК України серед підстав припинення права власності на земельну ділянку реквізицію; 2) доповнити ЗК України ст. 147-1 такого змісту:

«Стаття 147-1. Реквізиція земельної ділянки.

1. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з мотивів суспільної необхідності земельна ділянка може бути тимчасово вилучена у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція).

2. В умовах воєнного або надзвичайного стану земельна ділянка може бути примусово вилучена у власника з наступним повним відшкодуванням її вартості.

3. Реквізована земельна ділянка переходить у власність держави.

4. Після спливу строків, на які була передана земельна ділянка, або після зникнення причин, що спонукали здійснити реквізицію, земельна ділянка повертається тим, у кого вона було реквізована, зі складанням акту про повернення майна. Право власності на земельну ділянку поновлюється, одночасно особа зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

5. У разі реквізиції земельної ділянки її попередній власник може вимагати взамін надання йому іншої земельної ділянки, якщо це можливо.

6. У випадках реквізиції ділянок з культурами і посівами відшкодовується еквівалент нереалізованої власником продукції, з вирахуванням витрат, необхідних для отримання урожаю. При знищенні посівів виплачується еквівалент, необхідний для їх відновлення

7. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, а також збитки, заподіяні у зв’язку з реквізицією, можуть бути оскаржені до суду».

18. Зроблено висновок, що реквізиція є окремою підставою припинення права власності на земельну ділянку, відмінною від відчуження земельних ділянок для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, про що свідчить як позиція законодавця, який у Законі України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» прямо вказує, що дія цього закону не поширюється на суспільні відносини, що виникають у разі примусового відчуження земельних ділянок в умовах воєнного чи надзвичайного стану (реквізиції), так і низка відмінностей між реквізицією та викупом (примусовим відчуженням) земельних ділянок для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, які зводяться до наступного:

1) реквізиція земельних ділянок допускається за особливих умов, зокрема, за умови стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин;

2) реквізиція є, за загальним правилом, тимчасовим вилученням майна, з його поверненням після припинення обставин, у зв’язку з якими здійснювалась реквізиція;

3) за умови воєнного чи надзвичайного стану допускається реквізиція майна без попереднього відшкодування його вартості;

4) існує різниця при визначенні суми відшкодування: у разі реквізиції відшкодовується, за загальним правилом, лише вартість реквізованого майна, тоді як викупна ціна при вилученні земельної ділянки для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності включає в себе, крім вартості, ще розмір збитків, завданих власнику внаслідок викупу земельної ділянки, у тому числі збитків, що будуть завдані власнику у зв'язку з достроковим припиненням його зобов'язань перед третіми особами, зокрема упущена вигода, у повному обсязі.

19. Запропоновано подолати неузгодженість положень ст. 140 та 145 ЗК України шляхом викладення п. е ст. 140 ЗК України у такій редакції: «невідчуження земельної ділянки особою, якій земельна ділянка не може належати на праві власності», оскільки припинення права власності на земельну ділянку особи, якій земельна ділянка не може належати на праві власності, про що йдеться у ст. 145 ЗК України, охоплює не лише випадки невідчуження земельних ділянок іноземцями та особами без громадянства, але й випадки, якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на земельну ділянку, яка за законом, що був прийнятий пізніше, не може їй належати; випадки, коли порушуються вимоги щодо максимального розміру земельних ділянок певних категорій, які можуть перебувати у власності особи; випадки викупу земельних ділянок, на яких розташовані пам'ятки археології.

20. Були запропоновані зміни до ч. 4 ст. 81 та ч. 1 ст. 145 ЗК України, спрямовані на вирішення проблеми відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення іноземцями або особами без громадянства, а також визначення моменту, з якого має починатись перебіг строку, відведеного для відчуження земельної ділянки особою, якій вона не може належати.

21. За результатами аналізу законодавства України та Німеччини було зроблено висновок про необхідність визнати рішення про викуп земельної ділянки для суспільних потреб обмеженням права власності на таку земельну ділянку на законодавчому рівні, а саме чітко визначити, що рішення про викуп земельної ділянки для суспільних потреб (обмеження, пов’язане з прийняттям такого рішення) підлягає реєстрації у поземельній книзі шляхом закріплення цього положення у ст. 10 Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності», що обумовлено потребою захисту прав інших суб’єктів цивільного обігу.

22. Щодо порядку внесення відомостей про відчуження земельної ділянки для суспільних потреб чи з метою суспільної необхідності було зроблено висновок, що відмітка про рішення про викуп земельної ділянки для суспільних потреб має бути внесена у поземельну книгу органом, який приймає відповідне рішення. Строк, протягом якого орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки, повинен представити його на реєстрацію, має бути розумним для попередження затягування процесу вилучення земельної ділянки. Розумним представляється строк у три місяці, протягом якого рішення має бути представлено для внесення у поземельну книгу. Строк, протягом якого буде внесена така відмітка після представлення рішення для реєстрації, може бути визначений за аналогією з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, який згідно зі ст. 15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 7 липня 2004 р. складає п’ять робочих днів з дня надходження заяви про таку реєстрацію.

23. Аналіз вимог щодо змісту рішення про викуп земельної ділянки для суспільних потреб дозволив зробити висновок, що до відомостей, які мають бути визначені у рішенні про викуп земельної ділянки для суспільних потреб мають бути віднесені: обґрунтування необхідності викупу та/або відведення земельної ділянки (тобто доведення факту наявності суспільної потреби та неможливості її задоволення іншим шляхом, ніж через вилучення земельної ділянки, що знаходиться у приватній власності); відомості про земельну ділянку, що підлягає викупу (її місцезнаходження, кадастровий номер, площу, категорію земель, цільове призначення, обтяження тощо); відомості про власника, землекористувачів, орендаторів; мета вилучення земельної ділянки, у тому числі відомості про осіб, в інтересах яких припускається вилучення; умови викупу (орієнтовна викупна ціна, строк викупу, джерело фінансування витрат, пов'язаних з викупом), а також відомості про земельну ділянку, інші об'єкти нерухомого майна, що можуть бути надані замість викуплених, відомості про житловий будинок, жиле приміщення (місцезнаходження, площа), що надається замість викуплених; строк, протягом якого буде досягнута мета вилучення, що гарантується заінтересованою особою; порядок повідомлення власника про прийняте рішення; порядок підготування проекту угоди з власником про викуп земельної ділянки; розрахунок викупної ціни.

24. Аналіз етапів процедури відчуження земельних ділянок для суспільних потреб чи з метою суспільної необхідності дозволив дійти висновку, що відмінності між викупом земельної ділянки для суспільних потреб (що розглядається як добровільна підстава припинення права власності) та примусовим відчуженням земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності (що виступає, відповідно, підставою примусового припинення права власності) виявляються після стадії проведення переговорів з власником земельної ділянки, оскільки залежно від результатів цих переговорів відбувається або викуп земельної ділянки шляхом укладення цивільно-правового договору в разі наявності згоди власника, або, якщо згода власника відсутня, але за наявності підстав для примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності, питання вирішується через суд.

25. Зроблено висновок про необхідність доповнення підстав припинення земельного сервітуту, визначених у ст. 102 ЗК України положенням про те, що земельний сервітут припиняється у разі відчуження земельної ділянки для суспільних потреб або з мотивів суспільної необхідності.

26. З урахуванням принципу повного відшкодування та для запобігання зловживань з боку власників при відчуженні земельних ділянок для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, було зроблено висновок про необхідність, за прикладом німецького законодавця, закріпити, що при визначенні компенсації власнику не враховуються: збільшення вартості земельної ділянки у передбаченні зміни дозволеного використання, якщо зміни не очікуються в найближчий час; зміна ціни внаслідок вилучення, що має відбутись; збільшення вартості, що відбулося після того, як власник для запобігання вилучення міг прийняти пропозицію особи, що здійснює проект щодо продажу чи обміну на розумних співрозмірних умовах; зміни, що викликають зростання ціни, які були здійснені без дозволу компетентної установи протягом заборони на зміни; зміни, що викликають зростання ціни, які були здійснені після початку процесу вилучення без припису або згоди органу, що здійснює вилучення земельних ділянок; угоди, які явно відрізняються від звичайних угод і очевидно спрямовані на те, щоб вимагати більший розмір відшкодування.

27. Щодо можливості здійснення натуральної компенсації власникам земельних ділянок, що відчужуються для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, було зроблено висновок про необхідність чітко визначити, що переважною має бути грошова компенсація, а відшкодування в натуральній формі може здійснюватись лише за згодою власника. З цією метою потрібно сформулювати ч. 1 ст. 14 Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» таким чином: «У разі викупу земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, для суспільних потреб власнику (власникам) цього майна вартість таких об'єктів може бути відшкодована у грошовій формі або, за згодою власника (власників) може бути надано у власність іншу рівноцінну земельну ділянку чи об'єкти нерухомого майна, вартість яких враховується при визначенні викупної ціни».

28. Було зроблено висновок, що відшкодування, яке надається власнику земельної ділянки, відчужуваної для суспільних потреб або з мотивів суспільної необхідності, можна вважати відшкодуванням шкоди, оскільки тут передбачається можливість натуральної компенсації, тобто надання замість відчужуваної земельної ділянки іншої рівнозначної ділянки. Відшкодування збитків в даному випадку можна розглядати як грошовий еквівалент завданої шкоди. Але шкода в даному випадку заподіюється правомірними діями, тому відшкодовуються лише завдані збитки, які є, по суті, компенсацією, а не покаранням, та не підлягає відшкодуванню моральна шкода.

29. Було встановлено, що при вирішенні питання про розмір заподіяних при відчуженні земельних ділянок для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності збитків, слід керуватися наступними міркуваннями. По-перше, моментом заподіяння власнику збитків слід вважати момент його повідомлення про прийняття рішення щодо викупу земельної ділянки. Такий висновок випливає з ч. 2 ст. 13 Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності», відповідно до якої відшкодуванню підлягають лише витрати, зроблені власником до моменту його повідомлення про прийняття рішення щодо викупу земельної ділянки, а витрати, здійснені після отримання власником письмового повідомлення про викуп, пов'язані з новим будівництвом, реконструкцією та капітальним ремонтом будівель і споруд, передачею їх у користування, заставу (іпотеку), закладенням багаторічних насаджень та проведенням інших заходів, що значно підвищують викупну ціну, не відшкодовуються. Проте якщо згодом виявиться, що у зв’язку з відчуженням земельної ділянки для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, у власника виникли додаткові збитки (пов’язані з переїздом в іншу місцевість, з виявленням упущеної вигоди тощо), розмір збитків має визначатись у порядку, передбаченому цивільним законодавством, тобто відповідно до ч. 3 ст. 623 ЦК України, згідно з якою збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред'явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, суду надано право задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення.

30. Зроблено висновок про необхідність доповнення ст. 14 Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» пунктом 3 наступного змісту: «Орендарям земельних ділянок, щодо яких прийнято рішення про викуп для суспільних потреб, відшкодовуються всі збитки, пов’язані з достроковим припиненням договору оренди земельної ділянки.

Відшкодування здійснюється власником земельної ділянки, що відчужується для суспільних потреб», що дозволить запобігти подвійного відшкодування збитків орендарям ділянок, що відчужуються для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності.

<< | >>
Источник: ГОЛОВНЯ Ірина Яківна. ВІДЧУЖЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК ДЛЯ СУСПІЛЬНИХ ПОТРЕБ ЧИ З МОТИВІВ СУСПІЛЬНОЇ НЕОБХІДНОСТІ ЯК ПІДСТАВА ПРИПИНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Одеса —2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме ВИСНОВКИ:

  1. Висновки
  2. ВИСНОВКИ
  3. ВИСНОВКИ
  4. ВИСНОВКИ
  5. ВИСНОВКИ
  6. ВИСНОВКИ
  7. 2.1.11. Проміжні висновки
  8. ВИСНОВКИ
  9. Висновки до першого розділу
  10. Висновки до РОЗДІЛУ ІІ
  11. ВИСНОВКИ
  12. ВИСНОВКИ
  13. Висновки
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -