Відчуження земельної ділянки для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності в системі підстав припинення права власності

Так, Н. С. Кузнєцова підстави припинення права власності поділяє на такі, що залежать, і такі, що не залежать від волі власника. Вони, у свою чергу включають в себе:

1) такі, що залежать від волі власника: а) угоди з відчуження майна або витрат грошових коштів; б) користування майном, унаслідок якого це майно повністю споживається; в) знищення або викидання майна власником;

2) такі, що не залежать від волі власника: а) примусовий продаж або примусове вилучення майна у випадках, передбачених законом; б) загибель майна внаслідок стихійної події або протиправних дій інших осіб; в) набуття майна проти волі власника добросовісним набувачем.^[194]

Припинення права власності незалежно від волі власника, у свою чергу, може бути двох різновидів: з об’єктивних причин (наприклад, загибель речі) або внаслідок волевиявлення інших суб’єктів права (примусовий викуп майна, звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника, реквізиція, конфіскація тощо)^[195].

При цьому, як зазначалось, законом встановлюється вичерпний перелік підстав примусового припинення права власності, що, на думку В.П. Мозоліна, дозволяє говорити про наступне:

1) держава бере на себе обов’язок не приймати нормативних актів та не вчиняти інших дій, спрямованих на примусове припинення відносин власності та утиснення інтересів власника, за винятком випадків, прямо вказаних законом;

2) вказані випадки мають бути зведені до мінімуму та наперед визначені в законі;

3) у разі припинення відносин власності громадяни та юридичні особи, що позбавляються майна, мають отримати необхідне майнове

196

відшкодування.

Примус як засіб впливу на поведінку суб’єктів у цивільному праві застосовується лише у виняткових випадках. Під примусом розуміється вплив одного суб’єкта на другого з метою спонукання його діяти (або утримуватись від дій) усупереч власній волі. Головною метою застосування примусових заходів є стимулювання учасників суспільних відносин до належної поведінки, перешкоджання порушенням суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів особи, усунення від негативних наслідків правопорушень.

198

стихійними явищами (наприклад, реквізиція майна).

Примусове припинення права власності згідно зі ст. 346 ЦК України, може мати місце у разі: припинення права власності на майно, яке за законом ^{[196] [197] [198] не може належати цій особі; викупу пам'яток культурної спадщини; примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиції; конфіскації.}

Серед підстав припинення права власності специфічне місце займає знищення майна. Деякі вчені відносять цю підставу до примусових підстав припинення права власності.^[199] Однак, як слушно зазначає А.М. Горяйнов, слід враховувати два випадки знищення майна - коли воно здійснюється самим власником та коли воно здійснюється іншими особами^[200]. У якості примусової підстави припинення права власності знищення майна виступає лише в другому випадку. Крім того, знищення майна може мати місце внаслідок стихійних подій.

Усі перелічені у ст. 346 ЦК України підстави примусового припинення права власності можуть мати місце й у випадках припинення права власності на земельну ділянку, а саме: у разі припинення права власності на земельну ділянку, яка за законом не може належати цій особі, у разі примусового відчуження земельних ділянок приватної власності з мотивів суспільної необхідності, у випадку реквізиції, конфіскації, а також у разі звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника. При цьому в останніх двох випадках земельна ділянка може бути вилучена у власника без відповідного відшкодування її вартості, оскільки вилучається у якості плати по боргах або як санкція за вчинене правопорушення. У інших випадках земельна ділянка вилучається з відповідним відшкодуванням її вартості.

Додаткові підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку передбачені у ст. 143 ЗК України.

Слід зазначити, що ст. 143 ЗК України неоднозначно трактується як науковцями, так і судами при застосуванні. Така неоднозначність розуміння змісту цієї статті пов’язана з тим, що назва ст. 143 ЗК України «Підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку» не дозволяє зробити однозначних висновків щодо того, про які саме права йдеться у цій статті - про право власності чи про право землекористування, і чи всі підстави, наведені у цій статті можуть бути застосовані як для примусового припинення права власності, так і для примусового припинення права користування землею.

Більшість вчених вважає, що наведені у вказаній статті підстави стосуються як права землекористування, так і права власності, і зазначають, що право власності на земельну ділянку може бути примусово припинено, відповідно до ст. 143 ЗК України, у випадках:

а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в строки, встановлені вказівками (приписами) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі;

в) конфіскації земельної ділянки;

г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності;

ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов'язаннях власника цієї земельної ділянки;

д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без

201

громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Аналіз судової практики виявляє, що судді при застосуванні ст. 143 ЗК України керуються такими самими міркуваннями та виносять рішення про примусове припинення права власності на земельну ділянку, наприклад, у випадку використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.

Так, до Яворівського районного суду Львівської області звернувся представник Рясне-Руської сільської ради з позовною заявою, в якій просить постановити рішення, яким примусово припинити право власності відповідача Н. на земельну ділянку площею 0,0554 га, кадастровий номер 4625887500:04:002:0151, для ведення особистого селянського господарства в с. Рясне-Руське Яворівського району Львівської області та скасувати державну реєстрацію права власності на дану земельну ділянку згідно Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №328570, виданого 08.05.2012 року Рясне-Руською сільською радою Яворівського району Львівської області. Позовні вимоги мотивовано тим, що рішенням Рясне-Руської сільської ради № 428 від 10.11.2005 року відповідачу було надано у власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства в с. Рясне-Руське Яворівського району Львівської області. Факт належності земельної ділянки, її місцезнаходження та описи меж стверджуються Державним актом на право власності на земельну ділянку. Згідно прийнятого рішення та отриманого Державного акту на право власності на земельну ділянку цільове призначення земельної ділянки визначено для ведення особистого селянського господарства. Однак, відповідач всупереч вимогам чинного законодавства, надану земельну ділянку використовує не за цільовим призначенням. Дана ділянка не обробляється, заросла бур'янами, сільськогосподарська продукція не ^[201] вирощується. Відповідач письмово попереджався про недопустимість порушення вимог земельного законодавства щодо нецільового використання земельної ділянки. При повторному обстеженні земельної ділянки комісією сільської ради встановлено, що порушення відповідачем не усунуто. Згідно чинного законодавства право на земельну ділянку примусово припиняється у разі використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.

Дослідивши докази, суд встановив, що згідно рішення № 428 від 10.11.2005 року «Про розгляд заяв громадян про надання земельних ділянок у власність для ведення особистого селянського господарства в селах Рясна- Руська та Підрясне» було вирішено передати гр. Н. у власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства площею 0,1744 га, що знаходиться в с. Рясне-Руське Яворівського району Львівської області.

Згідно даного рішення гр. Н. отримав державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0554 га серія ЯМ №328570, виданого 08.05.2012 року Рясне - Руською сільською радою Яворівського району Львівської області, кадастровий номер 4625887500:04:002:0151.

Відповідно до Актів обстеження земельних ділянок від 20 жовтня 2009 року та 11 жовтня 2011 року було встановлено, що гр. Н., якому надано земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства не використовує її за цільовим призначенням, сільськогосподарська продукція не вирощується, земельна ділянка не обробляється та заросла бур'янами, що призводить до деградації грунтів. Відповідач був попереджений про відповідальність за нецільове використання даної земельної ділянки.

Згідно ст. 346 ЦК України право власності припиняється також з інших підстав, встановлених законом. Також ст. 378 ЦК України передбачено, що право власності особи на земельну ділянку може бути припинено за рішенням суду у випадках, встановлених законом. А відповідно до ч. 1 ст. 143 ЗК України право на земельну ділянку примусово припиняється в судовому порядку у разі використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.

Оцінюючи докази по даній справі в їх сукупності, суд приходить до висновку, що при розгляді доведено, що відповідач, який є власником земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства на протязі тривалого часу не використовує земельну ділянку за цільовим призначенням, незважаючи на попередження органу місцевого самоврядування відповідач не усунув допущені порушення, виниклий спір між сторонами в добровільному порядку не врегульовано, а тому заявлений позов слід задоволити.

Керуючись ст. ст. 10, 11, 60, 88, 212 ЦПК України, суд вирішив позов задоволити. Примусово припинити право власності гр. Н. на земельну ділянку площею 0,0554 га, кадастровий №4625887500:04:002:0151, для ведення особистого селянського господарства в с. Рясне-Руське Яворівського району Львівської області. Скасувати державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0554 га, кадастровий №4625887500:04:002:0151, згідно Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯМ №328570, виданого 08.05.2012 року Рясне- Руською сільською радою Яворівського району Львівської області .

Разом з тим, представляється, що нема підстав однозначно стверджувати, що всі наведені у ст. 143 ЗК України підстави примусового припинення прав стосуються й припинення саме права власності на земельну ділянку. Представляється, що для виявлення підстав, які є примусовими підставами припинення права власності, необхідно проводити комплексний аналіз статей ЗК та ЦК України. Так, крім підстав примусового припинення права власності, наведених у ст. 346 ЦК України, статтею 143 ЗК України передбачені лише дві додаткові підстави - використання земельної ділянки не за цільовим призначенням та з порушенням земельного законодавства. Ані ст. 346 ЦК України, ані ст. 140 ЗК України таких підстав припинення права власності не передбачено. Крім того, структурно-системний аналіз норм ЗК ^[202]

України виявляє, що після визначення у ст. 143 ЗК України підстав примусового припинення прав на земельну ділянку, законодавець у наступних статтях визначає порядок припинення прав по кожній з наведених підстав, при цьому у ст. 144 ЗК України йдеться про «Порядок припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства», а не про порядок припинення права власності з наведеної підстави.

З урахуванням зазначеного, можна зробити висновок, що вказані підстави примусового припинення прав на земельну ділянку, передбачені ст. 143 ЗК України (використання не за цільовим призначенням та з порушенням земельного законодавства) стосуються не права власності на земельну ділянку, а лише тільки права землекористування.

Така позиція знаходить підтримку й серед науковців. Так, автори науково-практичного коментарю Земельного кодексу України, А.М. Мірошниченко та Р.І. Марусенко зазначають, що ст. 143 ЗК України містить перелік підстав припинення як права власності, так і прав користування, проте не кожна підстава може бути застосована для припинення обох видів прав. З’ясування того, яке право може припинятися з конкретних підстав, можливе на підставі комплексного аналізу усіх норм кодексу. На погляд науковців, право власності на земельну ділянку не може бути припинено з підстав, передбачених у п. п. «а» та «б» ст. 143 ЗК України, оскільки, по - перше, закон не містить чіткої вказівки, що з цих підстав може бути припинене саме право власності (з урахуванням ст. 140 ЗК України), подруге, закон не встановлює процедури припинення права власності з підстав, передбачених у п. п. «а» та «б» ст. 143 ЗК України. Оскільки право власності на землю держави виникає відповідно до закону (ч. 2 ст. 14 Конституції України), а органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України), то за відсутності відповідної процедури припинити право власності на земельну ділянку з підстав, передбачених п. п. «а» та «б» ст. 143 ЗК України, не можна .

Цікаво, що у судовій практиці зустрічаються кардинально різні підходи до вирішення проблеми застосування ст. 143 ЗК України на практиці. Як зазначалось, поширеними є випадки, коли судді приймають рішення про примусове припинення права власності на земельну ділянку на підставі вказаної статті, проте у деяких випадках у судових рішеннях також зазначається, що використання земельної ділянки не за цільовим призначенням не може розглядатись як підстава припинення права власності.

Так, до Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області звернувся з позовом виконуючий обов’язки прокурора м. Маріуполя в інтересах держави в особі Маріупольської міської ради (далі - ММР) про примусове припинення права власності на земельну ділянку площею 0,0522 га, та визнання недійсним державного акту № 727830 від 25.03.2008р. про право його власності на вказану на земельну ділянку з тих підстав, що відповідач придбав у А. за договором купівлі - продажу від 3.03.2008р. спірну земельну ділянку, яка була виділена для будівництва та

обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, але

відповідач побудував на ній автомийку, чим порушив вимоги ст. 91 ЗК України, використовуючи спірну земельну ділянку не за її цільовим призначенням.

Заслухавши сторони, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги задоволенню не підлягають. Судом встановлено, що

відповідач придбав у А. за договором купівлі - продажу від 3.03.2008р. спірну земельну ділянку, яка була виділена для будівництва та

обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Також встановлено, що відповідач побудував на спірній ділянці автомийку. ^[203]

Відповідно до вимог ст. 153 ЗК України, власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України. У випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами України, допускається викуп земельної ділянки. При цьому власникові земельної ділянки відшкодовується її вартість.

Статтею 143 ЗК України передбачені підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку. Зокрема, п. «а» ч. 1 ст. 143 ЗК України передбачено, що примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі використання земельної ділянки не за цільовим призначення.

Статтею 144 Земельного Кодексу України визначено порядок припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства.

Тобто, вищевказаними нормами не передбачено примусове припинення права власності на земельну ділянку, а лише регулюється процедура примусового припинення права користування земельною ділянкою.

Судом також встановлено, що рішенням ММР № 6/2-98 від 21.12.2010р. дозволено зміну цільового призначення спірної земельної ділянки.

Тому суд вважає, що законних підстав для примусового припинення права власності відповідача на належну Б. земельну ділянку немає.

Керуючись ст.ст. 10, 60, 212 ЦПК, ст.ст. 143, 144, 153 ЗК України, суд вирішив у задоволенні позовних вимог виконуючого обов’язки прокурора м. Маріуполя в інтересах держави в особі Маріупольської міської ради до Б. про примусове припинення права власності на земельну ділянку, та визнання недійсним державного акту №727830 від 25.03.2008р. про право власності Б. на вказану земельну ділянку відмовити^[204].

Показовим у цьому сенсі є рішення колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, розглянувших у судовому засіданні справу за позовом Володимир-Волинського міжрайонного прокурора в інтересах Володимир-Волинської міської ради до Х. про примусове припинення права власності на земельну ділянку. В ході розгляду справи було встановлене наступне:

У жовтні 2007 року Володимир-Волинський міжрайонний прокурор в інтересах держави в особі Володимир-Волинської міської ради звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 27 червня 1997 року Х. згідно з рішенням виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради надано земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку та господарських споруд площею 800 кв. м. Державний акт на право власності на земельну ділянку серії II—ВЛ № 005931 відповідачу видано 21 червня 2001 року.

Оскільки, після надання земельної ділянки, відповідач будівництво житлового будинку і господарських споруд не розпочав, використовує цю земельну ділянку не за призначенням, просив примусово припинити право власності Х. на земельну ділянку площею 800 кв. м та визнати таким, що втратив чинність державний акт на право приватної власності на землю від 21 червня 2001 року серії II—ВЛ № 005931.

Рішенням Володимир-Волинського міського суду від 27 грудня 2007 року позов задоволено. Примусово припинено право власності Х. на земельну ділянку площею 800 кв. м, та визнано таким, що втратив чинність державний акт на право приватної власності на земельну ділянку від 21 червня 2001 року серії II—ВЛ № 005931.

Ухвалою апеляційного суду Волинської області від 27 березня 2008 року рішення Володимир-Волинського міського суду від 27 грудня 2007 року залишено без змін.

У касаційній скарзі Х. ставить питання про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій у зв'язку з порушенням судами норм матеріального та процесуального права та ухвалення нового рішення про відмову в позові.

Касаційна скарга підлягає задоволенню за таких підстав.

Встановлено, що 27 червня 1997 року Х. згідно з рішенням виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради надано земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд площею 800 кв. м.

21 червня 2001 року відповідачу видано державний акт на право приватної власності на вказану земельну ділянку серії ІІ-ВЛ № 005931.

Будівництво будинку на спірній земельній ділянці відповідач не розпочав та використовує її не за призначенням - для ведення огородництва.

З метою усунення вказаних порушень земельного законодавства головним спеціалістом управління з контролю за використанням та охороною земель у Волинській області 20 червня 2007 року винесено припис, яким зобов'язувалося відповідача забезпечити використання спірної земельної ділянки за її цільовим призначенням до 20 липня 2006 року.

Проте Х. у встановлений строк вимоги зазначеного припису не виконав, а тому 26 липня 2007 року відносно нього повторно складено припис із вимогою усунути порушення до 26 серпня 2007 року. У подальшому за невикористання земельної ділянки за її цільовим призначенням та невиконання приписів, Х. притягнуто до адміністративної відповідальності.

Задовольняючи позовні вимоги, суди виходили із того, що оскільки відповідач використовував надану йому земельну ділянку не за її цільовим призначенням, будівництва житлового будинку на ній не проводив та використовував її для огородництва, а також не виконував приписів щодо зобов'язання його використовувати земельну ділянку за її призначенням та був підданий адміністративній відповідальності за порушення вимог чинного земельного законодавства, згідно з вимогами ст. 143 ЗК України право власності відповідача на спірну земельну ділянку підлягає припиненню.

Проте погодитися з такими висновками судів не можна.

Статтею 153 ЗК України передбачено, що власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України. У випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами України, допускається викуп земельної ділянки. При цьому власникові земельної ділянки відшкодовується її вартість.

Статтею 143 ЗК України передбачені підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку. Зокрема, п. «а» ч. 1 ст. 143 ЗК України передбачено, що примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі використання земельної ділянки не за цільовим призначення.

Статтею 144 Земельного кодексу України визначено порядок припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства

Цією статтею визначена процедура припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням норм земельного законодавства, визначених у ст. 211 ЗК України, у тому числі й невиконання вимог щодо використання земель не за цільовим призначенням (п. «г» ч. 1 ст. 211 ЗК України).

Так, встановивши, що Х. не виконав застосованих до нього згідно вимог ст. 144 ЗК України мір реагування щодо порядку припинення права користування земельною ділянкою та не виконав вимог щодо використання земель за цільовим призначенням, суди застосували до відносин норми ст. 144 ЗК України та ст. 143 ЗК України, й не звернули уваги на те, що цими нормами не передбачено примусове припинення права власності на земельну ділянку, а лише регулюється процедура примусового припинення права користування земельною ділянкою.

Тому підстави для примусового припинення права власності відповідача на надану йому земельну ділянку відсутні.

За таких обставин рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у позові.

Керуючись ст. ст. 336, 341 ЦПК України, колегія суддів вирішила касаційну скаргу Х. задовольнити. Рішення Володимир-Волинського міського суду від 27 грудня 2007 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 27 березня 2008 року скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у позові Володимир-Волинського міжрайонного прокурора в інтересах Володимир-Волинської міської ради до Х. про примусове припинення права власності на земельну ділянку.^[205]

Отже, такий неоднозначний підхід до трактування положень ст. 143 ЗК України може викликати значні проблеми на практиці, адже йдеться про примусове припинення права власності. Тому для запобігання порушень прав власників необхідно чітко розмежувати на законодавчому рівні, які саме з підстав, наведених у ст. 143 ЗК України є підставами припинення права власності, а які - права користування земельною ділянкою.

Деякі дослідники пропонують розширити коло випадків припинення права приватної власності на земельну ділянку випадками використання земельної ділянки з грубим порушенням її правового режиму, екологічних вимог та вимог екологічної безпеки. Так, О.В. Єлісєєва вважає, що існує нагальна необхідність внесення доповнень до чинного ЗК України, якими буде доповнено перелік підстав для прийняття судами рішень про конфіскацію земельних ділянок. До такого переліку підстав обов’язково мають входити факти використання власниками своїх земельних ділянок не за цільовим призначенням та з порушенням екологічних вимог, що призвели або можуть призвести до значного погіршення стану та якості земельної ділянки як частини навколишнього природного середовища. Наслідком зазначених санкцій має стати запровадження земельно-правової відповідальності у вигляді конфіскації земельних ділянок за рішенням суду, тобто застосування цієї санкції має бути можливим до всіх приватних власників: юридичних та фізичних осіб. При цьому, на думку авторки, у законодавстві необхідно чітко визначити процедуру припинення права приватної власності на земельну ділянку у випадку її використання не за цільовим призначенням та з порушенням екологічних вимог^[206].

Проте, видається, що така пропозиція не може бути прийнятою, оскільки буде мати своїм наслідком грубе порушення гарантій права власності. Адже конфіскація допускається лише як санкція за кримінальний злочин, що допускається лише у виняткових випадках, прямо передбачених законодавством. Такі випадки передбачені КК України, при цьому у ст. 59 КК України вказано, що «конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини», якими не можуть вважатися використання земельної ділянки не за цільовим призначенням або з порушенням норм земельного законодавства, оскільки навіть у випадку суттєвих порушень з боку власників земельних ділянок покарання у вигляді конфіскації належних їм земельних ділянок буде неспіврозмірним заподіяній такими порушеннями шкоді.

Про необхідність дотримання принципу співрозмірності при позбавленні власника його прав звертається увага й у практиці Європейського Суду з прав людини. Суд звертає увагу на те, що при розгляді справ, пов’язаних зі втручанням у право власності необхідно дотримуватись трьох норм, закріплених у ст. 1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини, а саме: принцип безперешкодного користування майном, пов’язання випадків позбавлення майна з певними умовами, право держав- учасників здійснювати контроль за використанням власності відповідно до загальних інтересів.

Суд зазначає, що для того, щоб втручання в право власності вважалося допустимим, повинна бути розумна відповідність між використовуваними засобами і тією метою, на яку направлена будь-яка міра, що позбавляє особу власності. При розгляді справ необхідно розглядати, чи існує розумна відповідність між використовуваними засобами і метою, на яку спрямована будь-яка міра, що позбавляє особу власності. Суду треба визначати, чи

207

збережена необхідна справедлива рівновага.

З урахуванням вказаного, доцільним видається закріпити окремо підстави для примусового припинення права землекористування. На нашу думку, оскільки підстави припинення права власності на землю визначені у ст. 140 ЗК України, немає необхідності окремо дублювати підстави примусового припинення права власності. Натомість, необхідно виділити примусові підстави припинення інших прав на земельну ділянку. Тому необхідно змінити назву ст. 143 ЗК України наступним чином: «Підстави для примусового припинення прав користування земельною ділянкою», та викласти її у такій редакції:

«Примусове припинення прав користування земельною ділянкою здійснюється у судовому порядку у разі:

а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в строки, встановлені вказівками ^[207] (приписами) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі;

в) у інших встановлених законом випадках».

Таким чином, усі підстави припинення права власності на земельну ділянку можуть бути поділені на дві групи:

1) припинення права власності на земельну ділянку за волею власника - коли суб’єктивне право власності припиняється добровільно, виключно у зв’язку з волевиявленням власника: добровільна відмова власника від права на земельну ділянку (ст. 142 ЗК України); відчуження земельної ділянки іншим учасникам цивільних відносин (ст. 131 ЗК України);

2) припинення права власності на земельну ділянку незалежно від волі власника - коли право власності припиняється за обставин, які не залежать від власника. У залежності від характеру вказаних обставин ця група підстав може бути поділена на наступні підгрупи:

а) припинення права власності на земельну ділянку з об’єктивних причин: знищення земельної ділянки внаслідок стихійної події; смерть власника;

б) припинення права власності на земельну ділянку внаслідок волі інших суб’єктів. Це може бути:

- примусове вилучення земель без згоди власника у разі наявності його провини - коли власник позбавляється належного йому права на землю без його волі за умови наявності порушень законодавства: звернення стягнення на земельну ділянку за вимогами кредитора (ст. 139 ЗК України); конфіскація за рішенням суду (ст. 148 ЗК України);

- примусове вилучення земель без згоди власника в разі відсутності його провини - коли право власності на земельну ділянку припиняється за рішенням органів державної влади, органів місцевого самоврядування або судових органів без провини власника, пов’язаної з порушенням норм законодавства або внаслідок протиправних дій інших осіб: відчуження земельних ділянок приватної власності з мотивів суспільної необхідності (ст. 350 ЦК України, ст. 146-147 ЗК України), реквізиція земельної ділянки (ст. 353 ЦК України), відчуження земельної ділянки, яка не може належати особі за законом (у випадку невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у визначених законом випадках) (ст. 348 ЦК України, ст. 145 ЗК України); знищення майна іншою особою.

Вказана класифікація не охоплює деяких інших підстав припинення права власності на земельну ділянку, наприклад: набуття земельної ділянки у власність проти волі власника добросовісним набувачем (ст. 330 ЦК України), прийняття судом рішення про недійсність укладеної угоди купівлі - продажу земельної ділянки чи недійсним рішення державного органу чи органу місцевого самоврядування про приватизацію тощо. Проте вказані підстави не мають суттєвого значення в рамках цього дослідження.

Для цілей дослідження корисною є також класифікація примусових підстав припинення права власності на земельну ділянку за критерієм відплатності.

За вказаним критерієм примусові підстави припинення права власності на земельну ділянку можна поділити на дві групи:

1) відплатні - ті, за якими особі відшкодовується вартість речі, право власності на яку припиняється. Сюди відносяться випадки позбавлення права власності на користь суспільних інтересів, для збереження цінних видів майна або для усунення наслідків надзвичайних обставин : відчуження земельних ділянок приватної власності з мотивів суспільної необхідності (ст. 350 ЦК України, ст. 146-147 ЗК України), реквізиція земельної ділянки (ст. 353 ЦК України), відчуження земельної ділянки, яка не може належати особі за законом (у випадку невідчуження земельної ділянки іноземними особами ^[208] та особами без громадянства у встановлений строк у визначених законом випадках) (ст. 348 ЦК України, ст. 145 ЗК України);

2) безвідплатні - ті, за якими власник позбавляється речі без відповідної компенсації. Це санкції за неправомірну поведінку: звернення стягнення на земельну ділянку за вимогами кредитора (ст. 139 ЗК України); конфіскація за рішенням суду (ст. 148 ЗК України);

Усі примусові підстави припинення права власності відповідають певним ознакам, що гарантує неприпустимість свавільного порушення права власності. До таких ознак відносяться, зокрема:

1) рішення про позбавлення права власності приймається відповідним органом, уповноваженим на це державою. Тому для попередження зловживань законодавством має бути чітко визначено органи, які уповноважуються державою здійснювати процедуру примусового вилучення майна;

2) умови та порядок примусового припинення права власності мають визначатися тільки законом. Перелік примусових підстав припинення права власності не підлягає розширеному тлумаченню, тобто є вичерпним;

3) будь-який спосіб примусового позбавлення права власності завжди спрямований до конкретної особи, тобто є персоніфікованим;

4) усталеним у науці цивільного права є визначення примусових підстав припинення права власності як таких, при яких право власності припиняється незалежно від волі особи. Власник може вплинути лише на розмір компенсації (викупну ціну), яка встановлюється за домовленістю з ним, що ж стосується самого питання припинення права власності, власник змушений підкоритися такому припису;

5) припинення права власності в примусовому порядку здійснюється на підставі рішення суду або іншого акта правозастосування уповноваженого органу.^[209]

Отже, примусове припинення права власності - це передбачена цивільним законодавством сукупність юридичних та фактичних дій, з якими законодавство пов’язує вичерпний перелік випадків вилучення речі у власника в односторонньому порядку, компетентним органом та незалежно від волі власника.

Примусове вилучення земельних ділянок здійснюється у встановленому законом порядку із дотриманням процесуальних форм, що забезпечує ефективність, справедливість, відкритість та прозорість процедури. Процес вилучення земельних ділянок представляє собою певну систему послідовних стадій, на кожній з яких здійснюються відповідно до встановленої процедури певні юридичні дії, спрямовані на досягнення проміжного юридичного результату, на підставі якого відбувається перехід до наступної стадії, поки не буде досягнуто необхідний юридичний результат. Отже, кожна підстава примусового припинення права власності на земельну ділянку має свою специфіку.

Безоплатне вилучення земельної ділянки, як зазначалось, допускається лише у випадках, коли відбувається звернення на таку земельну ділянку за зобов’язаннями власника, або у разі конфіскації.

Звернення стягнення на земельну ділянку допускається, як правило, на підставі рішення суду. Питанням звернення стягнення на майно власника ЦК України не приділяє уваги в рамках окремої статті. Аналіз положень ЦК України, зокрема, ст. 590, дозволяє дійти висновку, що звернення стягнення на майно власника, у тому числі, на земельну ділянку (оскільки для цього виду майна не встановлено спеціальних правил) допускається за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.

Умови та порядок звернення стягнення на земельні ділянки визначені Законом України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р. Цей ^{[210] [211] порядок відрізняється для фізичних та юридичних осіб. Згідно ст. 63 вказаного Закону, щодо майна фізичних осіб звернення стягнення на будинок, квартиру, інше приміщення, земельну ділянку, що є нерухомим майном, провадиться у разі відсутності у боржника достатніх коштів чи рухомого майна. При цьому, в першу чергу, провадиться звернення стягнення на окрему від будинку земельну ділянку, інше приміщення, що належать боржникові. В останню чергу звертається стягнення на жилий будинок чи квартиру. Разом з жилим будинком стягнення звертається також на прилеглу земельну ділянку, що належить боржникові.}

Щодо майна юридичної особи, то згідно ст. 66 Закону України «Про виконавче провадження», у разі відсутності у боржника - юридичної особи коштів, достатніх для покриття заборгованості, стягнення звертається на інше майно, належне боржникові - юридичній особі. Земельні ділянки, як об’єкт, що є нерухомістю, реалізуються в третю чергу.

Слід зазначити, що певні особливості має звернення стягнення на майно фермерських господарств. Так, відповідно до ст. 21 Закону України «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р., звернення стягнення на земельні ділянки, надані у власність для ведення фермерського господарства, допускається у випадках, коли у фермерського господарства відсутнє інше майно, на яке може бути звернено стягнення.

Необхідно також звернути увагу, що перелік майна, на яке не може бути звернено стягнення за зобов’язаннями власника, передбачений Законом України «Про виконавче провадження», відрізняється від переліку майна, що не підлягає конфіскації, визначеному в додатку до Кримінального кодексу УРСР, відповідно до якого до зазначеного вище майна додається також жилий будинок з господарськими будівлями в сільській місцевості, якщо засуджений та його сім'я постійно в ньому проживають. Доцільними представляються пропозиції доповнити це положення уточненням, а саме, ^[212] вказати, що не підлягають конфіскації також земельні ділянки, необхідні для обслуговування такого жилого будинку з господарськими будівлями, що значно полегшить практичне застосування вказаної норми.

Конфіскація земельної ділянки полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави земельної ділянки, яка є власністю юридичної

ЛІ -5

чи фізичної особи . При цьому, як зазначав Д.І. Мейєр, примусове відібрання майна у власника велінням державної влади є таким способом припинення права власності, за якого, з точки зору цивільного права, переважне значення має не набуття права власності державою, а втрата його приватною особою; хоча держава набуває майно, це є наслідком втрати права приватною особою; норми цивільного права в цих випадках регулюють не набуття права власності, а його припинення . Отже, конфіскація є підставою припинення права приватної власності на земельну ділянку і виникнення права власності на землю держави. Як власник конфіскованої земельної ділянки, держава вправі розпорядитися нею в будь-який спосіб - продати з прилюдних торгів у порядку, визначеному нормами глави 21 ЗК України та іншими законодавчими актами, або просто передати в постійне чи тимчасове користування тощо.^{[213] [214] [215]}

Відповідно до ст. 148 ЗК України, земельна ділянка може бути конфіскована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Отже, конфіскація як підстава припинення права власності на землю є різновидом додаткового виду покарань за вчинення правопорушень і може бути застосована за наявності двох умов: 1) визначення безпосередньо в законі випадків, обсягу та порядку конфіскації земельної ділянки; 2) наявність рішення суду про конфіскацію земельної ділянки^{[216] [217]}. Однак ст. 148 ЗК України не визначає підстав для прийняття судового рішення про конфіскацію земельної ділянки. Отже, за чинним законодавством, конфіскація земельної ділянки може бути проведена лише на загальних підставах, як санкція за вчинений злочин або

217

правопорушення.

Конфіскація як різновид додаткового покарання застосовується в адміністративному та кримінальному праві. Відповідно до ст. 59 КК України, конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині цього Кодексу. Згідно ст. 96-6 КК України, конфіскація майна як додатковий захід кримінально-правового характеру може бути застосована й щодо юридичних осіб.

Конфіскація як адміністративне стягнення передбачена ст. ст. 24, 29 КпАП України та полягає в примусовій безоплатній передачі предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення у власність держави за рішенням суду. При цьому конфіскація може бути застосована як основне, так і додаткове стягнення. Конфіскація земельної ділянки як адміністративно-правова санкція може бути застосована виключно щодо фізичних осіб. Для конфіскації земельної ділянки в адміністративному провадженні необхідно, щоб така санкція була прямо передбачена відповідною статтею КпАП України, і справа розглядалася судом. З аналізу чинного КпАП України випливає, що конфіскація земельної ділянки потенційно можлива лише як санкція за правопорушення передбачене ст. 181 КпАП України, а саме, якщо така

земельна ділянка виступала ставкою в незаконно організованій азартній

218

грі.

Від конфіскації майна як виду кримінального покарання слід відрізняти інші випадки конфіскації, які не є кримінальним покаранням, а тому називаються спеціальними видами конфіскації^{[218] [219]. Так, відповідно до ст. 96-1 КК України, спеціальна конфіскація полягає у примусовому безоплатному вилученні за рішенням суду у власність держави грошей, цінностей та іншого майна у випадках, визначених цим Кодексом, за умови вчинення злочину, передбаченого статтею 354 та статтями 364, 364-1, 365-2, 368 - 369-2 розділу XVII Особливої частини цього Кодексу, або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого зазначеними статтями. Згідно ст. 96-2 КК України, спеціальна конфіскація застосовується у разі, якщо гроші, цінності та інше майно: 1) одержані внаслідок вчинення злочину та/або є доходами від такого майна; 2) призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення злочину, фінансування та/або матеріального забезпечення злочину або винагороди за його вчинення; 3) були предметом злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), а у разі, коли його не встановлено, - переходять у власність держави; 4) були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення злочину, крім тих, що повертаються власнику (законному володільцю), який не знав і не міг знати про їх незаконне використання. Аналіз наведених положень дозволяє дійти висновку, що земельна ділянка може бути конфіскована в порядку спеціальної конфіскації як цінність, одержана внаслідок злочину чи є доходом від такого майна, або яка використовувалась для фінансування та/або матеріального забезпечення злочину чи винагороди за його вчинення, або була предметом злочину.}

Таким чином, конфіскація як підстава припинення права власності на земельну ділянку характеризується наступними ознаками: вона є санкцією за вчинений особою злочин або правопорушення; полягає в примусовому та безоплатному вилученні земельної ділянки у її власника; провадиться на підставі відповідного рішення суду; є підставою виникнення права власності на цю земельну ділянку в держави. На сьогоднішній день конфіскація земельної ділянки застосовується лише в кримінальному, господарському та адміністративному провадженні, тобто конфіскація не є земельно-правовою санкцією. При цьому жодне з протиправних діянь, за які законом передбачена санкція у вигляді конфіскації земельної ділянки не має своїм предметом посягання на земельну ділянку. Так, жодна зі статей КпАП України, що встановлює відповідальність за порушення земельного законодавства, предметом посягання яких є земельна ділянка, не передбачає конфіскації земельної ділянки як санкції за таке правопорушення. У якості покарань за правопорушення, пов’язані з псуванням, забрудненням земель, використанням їх не за цільовим призначенням тощо, передбачені лише адміністративні штрафи (ст. ст. 52-56 КпАП України).

У цивілістичній літературі на межі з конфіскацією розглядається така підстава припинення права власності, як реквізиція. Найголовнішою відмінністю між конфіскацією та реквізицією називають оплатний чи безоплатний характер вилучення майна у власника. Так, дослідники вказують, що на відміну від реквізиції конфіскація має безоплатний характер і може застосовуватися лише у вигляді санкції за скоєний злочин. Часто ці дві підстави припинення права власності розглядаються одночасно тому, що вони є й водночас специфічними підставами набуття права власності державою. ^{[220] [221]}

Отже, під реквізицією розуміється примусове відчуження будь-якого майна у власника у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин або з мотивів суспільної необхідності, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості. У виняткових випадках, зокрема, в умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості (ст. 353 ЦК України). Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення у судовому порядку. При цьому власник зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була ним одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

Як зазначає Є.А. Суханов, реквізиція є традиційною для будь-якого правопорядку підставою припинення права приватної власності громадян і юридичних осіб.^[222] Разом з тим, на конституційному рівні мають бути встановлені гарантії неприпустимості свавільного порушення права власності, тому у ст. 41 Конституції України передбачено, що примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості; примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Отже, ст. 353 ЦК України розвиває наведені конституційні засади відшкодування вартості майна, вилученого в порядку реквізиції. Але при цьому порядок проведення оцінки майна у вказаній статті не описаний, зазначено тільки, що результати оцінки можуть бути оскаржені в судовому порядку.

На сьогоднішній день питання оцінки реквізованого майна залишається дискусійним. Спеціального законодавчого акту, присвяченого реквізиції та порядку визначення вартості реквізованого майна на сьогоднішній день не існує. Тому, з одного боку, оцінка майна, а також розмір його вартості може здійснюватись відповідно до Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» шляхом незалежної оцінки майна, проведеної суб’єктом оціночної діяльності.^{[223] [224] [225]}

Разом з тим, слід враховувати деякі особливі моменти, наприклад, С.О. Погрібний зазначає, що при визначенні повної вартості реквізованого майна слід враховувати також неотримані власником доходи, для одержання яких ним було вжито конкретних заходів, зроблено певні витрати тощо. У цьому питанні законодавець недостатньо чітко визначає критерії визначення повного відшкодування, зокрема, не визначає порядок компенсації за майно, що приносить власнику постійний прибуток і, відповідно, його реквізиція призводить до його зменшення або взагалі зникнення. Частина цього прибутку має бути врахована при оцінці упущеної вигоди, але у будь-якій ситуації відшкодування цих витрат має підкорятися критеріям розумності та справедливості оплати. При розрахунку повної вартості реквізованого майна має бути враховано зменшення доходів від решти майна, якщо реквізовано частину, те, що реквізиція призвела до зменшення доходів від не реквізованої решти майна. Отже, при визначенні вартості реквізованого майна має бути врахована не лише реальна вартість майна, але й неодержані від цього майна доходи.

Слід також звернути увагу на специфіку реквізиції такого особливого виду майна, як земельна ділянка. У ЗК України не передбачено спеціальної статті, присвяченої особливостям реквізиції земельної ділянки, тоді як інші підстави припинення права власності на земельну ділянку деталізуються на рівні окремих статей. На нашу думку, це є суттєвим упущенням з боку законодавця, оскільки земельна ділянка має свою специфіку, яку потрібно враховувати у разі її реквізиції. З цієї точки зору корисним є приклад російського законодавця, який передбачив у ЗК РФ окрему статтю, присвячену особливостям реквізиції земельної ділянки. Порядок реквізиції у вказаній статті у цілому є аналогічним передбаченому ЦК РФ, але разом із тим у ст. 51 ЗК РФ передбачені деякі особливості. Так, вказаною статтею передбачено, що земельна ділянка може бути вилучена уповноваженими виконавчими органами державної влади у його власника тимчасово з відшкодуванням власнику завданих збитків та видачею йому документу про реквізицію. Таким чином враховується специфіка земельної ділянки, а саме те, що знищення земельних ділянок може відбуватися лише у виняткових випадках, тому, за загальним правилом, земельні ділянки мають підлягати поверненню власникові.

Щоправда, вказана норма не позбавлена й недоліків, які зазнають критиці в російській юридичній літературі. Так, оскільки реквізиція представлена у ст. 51 ЗК РФ як тимчасове вилучення земельної ділянки, цією статтею передбачено, що власнику відшкодовується не його вартість, а збитки і видається документ про реквізицію. Тобто передбачається, що земельна ділянка буде повернута власнику після припинення підстав реквізиції, і вже тільки у разі неможливості повернення реквізованого земельної ділянки його власнику відшкодовується ринкова вартість цієї земельної ділянки, що встановлюється відповідно до ст. 66 ЗК РФ, або за його бажанням надається рівноцінна земельна ділянка. При цьому встановлюється, що оцінка, відповідно до якої власнику земельної ділянки компенсуються вартість реквізованої земельної ділянки, збитки, завдані у зв'язку з її реквізицією або тимчасовим обмеженням його прав, може бути оскаржена власником земельної ділянки в судовому порядку.

З урахуванням того, що вказаний підхід до відшкодування вартості земельної ділянки може викликати проблеми на практиці, пов’язані з тим, що для отримання компенсації власнику потрібно дочекатися закінчення обставин, що стали причиною реквізиції майна, на період існування яких він позбавляється як майна, так і належного відшкодування, російські дослідники пропонують закріпити правило, згідно якому одночасно з вилученням реквізованої ділянки власнику виплачується нормативна ціна земельної ділянки, а протягом року з дня вилучення земельної ділянки власник може пред'явити державному органу, що ухвалив рішення про реквізицію вимогу про відшкодування ринкової вартості земельної ділянки з додаванням акту оцінки.^[226]

Отже, з позитивних аспектів наведеної норми російського законодавства можна назвати лише виділення окремої статті у ЗК РФ, що визначає особливості реквізиції земельної ділянки, у тому числі, визначається, що саме підлягає відшкодуванню - ринкова вартість, та порядок її визначення. Українському законодавцю доцільно також врегулювати особливості реквізиції земельних ділянок, враховуючи при цьому помилки російського законодавця та намагаючись їх уникнути. З цієї точки зору корисним також буде досвід з питань реквізиції іншої країни пострадянського простору, а саме Республіки Молдови, у якій існує спеціальний закон, присвячений реквізиції - Закон РМ «Про реквізицію майна і виконання трудового обов’язку в інтересах суспільства» від 11 жовтня 2002 р.^[227] Позитивними моментами цього закону є те, що в ньому, по- перше, визначені види майна, яке може бути реквізоване, порядок обліку майна, що підлягає реквізиції, а також порядок відшкодування заподіяних реквізицією збитків. Так, відповідно до ст. 18 вказаного Закону, у випадках псування родючих земель, реквізованих при проведенні зборів, мобілізаційних навчань і тренувань, нанесені збитки відшкодовуються. Ст. 22 зазначеного Закону визначає порядок відшкодування збитків, заподіяних при реквізиції майна. Зокрема, вказаною статтею передбачено, що:

а) замість неспоживаного майна, яке з об'єктивних причин не може бути повернене його власнику, надається подібне майно або виплачується вартість реквізованого майна, обчислена відповідно до його технічного стану і ступеня зносу на момент здійснення реквізиції;

б) у випадках реквізиції ділянок з культурами і посівами відшкодовується еквівалент нереалізованої власником продукції за цінами, опублікованими в Офіційному моніторі Республіки Молдова, з вирахуванням витрат, необхідних для отримання урожаю;

в) при знищенні посівів виплачується еквівалент, необхідний для їх відновлення;

г) за використання неродючих земельних ділянок відшкодування не надається.

Вказані аспекти мають бути враховані й українським законодавцем. Підстави та порядок реквізиції потрібно врегулювати на рівні окремого закону, разом з тим, пропонуємо передбачити у ЗК України спеціальну статтю, присвячену реквізиції земельної ділянки, яка визначала б особливості реквізиції цього специфічного виду майна. З урахуванням вказаного, пропонуємо: 1) передбачити у ст. 140 ЗК України серед підстав припинення права власності на земельну ділянку реквізицію; 2) доповнити ЗК України ст. 147-1 такого змісту:

«Стаття 147-1. Реквізиція земельної ділянки.

1. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з мотивів суспільної необхідності земельна ділянка може бути тимчасово вилучена у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція).

2. В умовах воєнного або надзвичайного стану земельна ділянка може бути примусово вилучена у власника з наступним повним відшкодуванням її вартості.

3. Реквізована земельна ділянка переходить у власність держави.

4. Після спливу строків, на які була передана земельна ділянка, або після зникнення причин, що спонукали здійснити реквізицію, земельна ділянка повертається тим, у кого вона було реквізована, зі складанням акту про повернення майна. Право власності на земельну ділянку поновлюється, одночасно особа зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

5. У разі реквізиції земельної ділянки її попередній власник може вимагати взамін надання йому іншої земельної ділянки, якщо це можливо.

6. У випадках реквізиції ділянок з культурами і посівами відшкодовується еквівалент нереалізованої власником продукції, з вирахуванням витрат, необхідних для отримання урожаю. При знищенні посівів виплачується еквівалент, необхідний для їх відновлення

7. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, а також збитки, заподіяні у зв’язку з реквізицією, можуть бути оскаржені до суду».

Деякі дослідники убачають норми про реквізицію у чинному ЗК України. Так, О.С. Харченко зазначає, що про реквізицію йдеться у ст. 147 ЗК України, і що під примусовим відчуженням земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності і слід розуміти реквізицію. З урахуванням вказаного, авторка пропонує змінити назву ст. 147 ЗК України та назвати цю статтю «Реквізиція земельної ділянки», або викласти дійсну назву у такій редакції: «Примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності (реквізиція)» з внесенням необхідних змін у ст. 140, 143, 147 ЗК України .

Проте представляється, що реквізиція є окремою підставою припинення права власності на земельну ділянку, про що свідчить як позиція законодавця, який у Законі України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» прямо вказує, що дія цього закону не поширюється на суспільні відносини, що виникають у разі примусового відчуження земельних ділянок в умовах воєнного чи надзвичайного стану (реквізиції), так і низка відмінностей між реквізицією та викупом (примусовим відчуженням) земельних ділянок для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності.

Відмінності між реквізицією та викупом (примусовим відчуженням) земельних ділянок для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності зводяться до наступного:

1) реквізиція земельних ділянок допускається за особливих умов, зокрема, за умови стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин;

2) реквізиція є, за загальним правилом, тимчасовим вилученням майна, з його поверненням після припинення обставин, у зв’язку з якими здійснювалась реквізиція;

3) за умови воєнного чи надзвичайного стану допускається реквізиція майна без попереднього відшкодування його вартості;

4) існує різниця при визначенні суми відшкодування: у разі реквізиції відшкодовується, за загальним правилом, лише вартість реквізованого майна, тоді як викупна ціна при вилученні земельної ділянки для суспільних потреб ^[228] чи з мотивів суспільної необхідності включає в себе, крім вартості, ще розмір збитків, завданих власнику внаслідок викупу земельної ділянки, у тому числі збитків, що будуть завдані власнику у зв'язку з достроковим припиненням його зобов'язань перед третіми особами, зокрема упущена вигода, у повному обсязі.

Ще однією підставою примусового припинення права власності на земельну ділянку є припинення права власності на земельну ділянку особи, якій земельна ділянка не може належати на праві власності, якій присвячена ст. 145 ЗК України. Деякі дослідники убачають протиріччя у самому формулюванні вказаної підстави, оскільки в даному випадку виникає ситуація, коли з одного боку особа є власником майна, а з іншого - воно не може їй належати. Проте, як зазначає Ю.К. Толстой, відсутність протиріччя може бути доведена тим фактом, що можливі ситуації, коли майно виявилося в особи на підставах, що допускаються законом, але згодом ці підстави відпали. Наприклад, змінився правовий режим речі, і річ, яка знаходилася у вільному обороті перейшла до розряду обмежено обороноздатних чи вилучених з обороту речей, та більше не може знаходитись у власності конкретної особи.^[229]

Перш за все, слід зазначити, що звертає на себе увагу деяка неузгодженість положень ст. 140 та 145 ЗК України. У ст. 140 серед підстав припинення права власності на земельну ділянку названо невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом. Тоді як ст. 145 ЗК України має назву «Припинення права власності на земельну ділянку особи, якій земельна ділянка не може належати на праві власності». З одного боку, дослідники зазначають, що положення ст. 145 ЗК України стосуються випадків невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства. Проте така назва наведеної статті дає підстави для висновків, що нею охоплюються й інші випадки примусового припинення права власності на земельні ділянки, які не можуть їм належати. Видається, що ст. 145 ЗК України має бути узгоджена зі ст. 348 ЦК України «Припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати», відповідно до якої якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом. Застосування положень ст. 348 ЦК України до випадків примусового припинення права власності на земельні ділянки допоможе запобігти деяким проблемам, які на сьогодні існують на практиці. Наприклад, у ст. 145 ЗК України не міститься відповіді на питання про порядок примусового відчуження земельної ділянки. Це викликає питання про те, хто має звертатися до суду у випадку порушення особами вказаного у ч. 1 ст. 145 ЗК України обов’язку. Крім того, виникає питання, про долю земельної ділянки, якщо відсутня особа, що має намір придбати цю земельну ділянку. Відповіді на ці питання містяться у ст. 348 ЦК України, відповідно до якої якщо майно не відчужене власником у встановлені законом строки, це майно з урахуванням його характеру і призначення за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу з вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна. Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.

Такий підхід, крім іншого, дозволить уникнути випадків примусового відчуження земельних ділянок в іноземців без попереднього відшкодування їх вартості, що трапляються на практиці. Так, заочним рішенням Ізмаїльського міськрайсуду Одеської області за позовом Ізмаїльського районного прокурора в інтересах держави в особі Ізмаїльської РДА було припинено право власності іноземця, що успадкував земельну ділянку сільськогосподарського призначення (земельний пай) і протягом року не відчужив її. Тобто фактично в даному випадку мало місце рішення про конфіскацію без достатніх правових підстав, що є грубим порушенням прав особи.^{[230] [231]}

Отже, припинення права власності на земельну ділянку особи, якій земельна ділянка не може належати на праві власності, про що йдеться у ст. 145 ЗК України, охоплює не лише випадки невідчуження земельних ділянок іноземцями та особами без громадянства. Це може відбутися, наприклад, у разі, якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на земельну ділянку, яка за законом, що був прийнятий пізніше, не може їй належати. Видається також, що положення ст. 145 ЗК України можуть бути поширені на випадки, коли порушуються вимоги щодо максимального розміру земельних ділянок певних категорій, які можуть перебувати у власності особи (наприклад, відповідно до ст. 56 ЗК України). Крім того, положення наведеної статті мають застосовуватись також до випадків викупу земельних ділянок, на яких розташовані пам'ятки археології (так, відповідно до ст. 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р., землі, на яких розташовані пам'ятки археології, перебувають у державній власності або вилучаються (викуповуються) у державну власність в установленому законом порядку, за винятком земельних ділянок, на яких розташовуються пам'ятки археології - поля давніх битв).

З урахуванням викладеного, п. е ст. 140 ЗК України слід викласти у такій редакції: «невідчуження земельної ділянки особою, якій земельна ділянка не може належати на праві власності». Таке формулювання допоможе уникнути протиріч і щодо випадків, коли земельна ділянка сільськогосподарського призначення була набута громадянином, але після її набуття особа втратила громадянство України.

Слід зазначити, що у юридичній літературі піддається критиці закріплене законодавцем у ч. 4 ст. 81 ЗК України положення, відповідно до якого землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземцями, а також особами без громадянства, протягом року підлягають

232

відчуженню .

По-перше, наведене положення, на думку дослідників, вступає в протиріччя з положеннями ст. 22 ЗК України, відповідно до якої землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземцям, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам. Тобто складається ситуація, коли, з одного боку, іноземні особи та особи без громадянства взагалі не можуть мати у власності земельні ділянки сільськогосподарського призначення, а з іншого - повинні їх відчужити. Тоді виникає питання, яким чином може бути відчужена земельна ділянка, якщо право власності на неї не може бути оформлене та зареєстроване за іноземною особою чи особою без громадянства в силу ст. 22 ЗК України. З урахуванням вказаного, дослідники пропонують узгодити положення ст. ст. 22 та 81, 82 ЗК України, а саме: 1) викласти ч. 4 ст. 22 ЗК України в такій редакції: «землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним особам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам, крім випадків спадкування; 2) у ст. ст. 81, 82 ЗК України закріпити, що земельні ділянки, отримані в спадщину іноземними громадянами та особами без громадянства (іноземними юридичними особами - відповідно у ст. 82), за винятком земельних ділянок, визначених відповідно у ч. 2 ст. ст. 81, 82 ЗК ^[232]

України, протягом року підлягають відчуженню. На думку авторки, такі зміни до ЗК України дозволять чітко визначити, які саме ділянки мають підлягати відчуженню в іноземних осіб та осіб без громадянства у випадку їх невідчуження добровільно в зазначений у законі строк, а також створити правовий механізм добровільного відчуження таких земельних ділянок іноземними особами та особами без громадянства у встановлені для

233

відчуження строки.

У цілому погоджуючись з наведеними аргументами, зазначимо, що не всі з запропонованих змін представляються доцільними. На нашу думку, достатньо внести відповідні зміни у ст. 22 ЗК України, це вже дозволить вирішити проблему з оформленням права власності іноземних осіб та осіб без громадянства на земельні ділянки та їх подальшим відчуженням (добровільним чи примусовим). Разом з тим, формулювання частин 4 ст. ст. 81, 82 ЗК України все ж таки не є досконалими. Недоліки такого формулювання полягає в тому, що воно залишає без відповіді випадок, коли особа набуває право власності на таку земельну ділянку, а згодом втрачає громадянство України, хоча такі випадки є цілком вірогідними. З цього приводу існує Роз’яснення Міністерства юстиції України щодо необхідності відчуження іноземною громадянкою земельної ділянки сільськогосподарського призначення, набутою нею у власність у 2002 році за часів, коли вона мала громадянство України. У ньому зазначається, що особливостей (уточнень) щодо розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення особами, які отримали у власність ці ділянки за часів перебування у громадянстві України, а згодом змінили таке громадянство, статті 22, 81 та ін. ЗК України не містять. Разом з тим ст. 145 цього Кодексу встановлено вимогу припинення права власності на земельну ділянку особи, якій земельна ділянка не може належати на праві ^[233] власності. З наведеного робиться висновок про необхідність відчуження земельної ділянки вказаною особою^[234].

Крім того, у зазначеному формулюванні не визначено чітко, з якого моменту має починатись перебіг строку, відведеного для відчуження земельної ділянки особою, якій вона не може належати. Цей аспект є важливим, оскільки момент, коли земельна ділянка перейшла у власність особи та момент, з якого відпали підстави для перебування її у власності цієї особи, може й не збігатись у часі. Так само неналежним є визначення цього моменту у ст. 145 ЗК України, де зазначається, що «ділянка підлягає відчуженню її власником протягом року з моменту переходу такого права». Такі формулювання не враховують ситуації, коли громадянин більше року мав у власності земельну ділянку сільськогосподарського призначення, і втратив громадянство. Але ж у цьому випадку з моменту переходу до нього права власності на цю земельну ділянку пройшло більше року.

З урахуванням наведеного, пропонуємо:

1) викласти ч. 4 ст. 81 ЗК України у такій редакції: «Землі сільськогосподарського призначення підлягають відчуженню протягом року у разі прийняття у спадщину земельної ділянки сільськогосподарського призначення іноземцями або особами без громадянства, а також у разі втрати громадянства України власником земельної ділянки сільськогосподарського призначення. Обчислення строку для відчуження земельної ділянки сільськогосподарського призначення починається, відповідно, з моменту виникнення прав на земельну ділянку сільськогосподарського призначення в іноземця або особи без громадянства, або з моменту втрати громадянства України власником земельної ділянки сільськогосподарського призначення»

2) викласти ч. 1 ст. 145 ЗК України у такій редакції: «Якщо до особи переходить право власності на земельну ділянку, яка за цим Кодексом не може перебувати в її власності, ця ділянка підлягає відчуженню її власником протягом року з моменту, коли відпали підстави перебування цієї ділянки у даної особи на праві власності».

Визначаючи специфіку відчуження земельних ділянок для суспільних потреб (з мотивів суспільної необхідності), слід звернути увагу на наступні ознаки, що відрізняють цю підставу припинення права власності.

Перш за все, у разі викупу земельної ділянки для суспільних потреб чи примусового її відчуження з мотивів суспільної необхідності обов’язково здійснюється відшкодування вартості цієї земельної ділянки. Тобто ця підстава припинення права власності має оплатний характер. В цьому є основна відмінність цієї підстави від конфіскації, яка здійснюється на безоплатній основі.

На відміну від реквізиції, яка також має оплатний характер, що зближує ці дві підстави, відчуження земельної ділянки для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності припускає звернення за згодою власника. Тобто в цьому разі значення набуває волевиявлення власника. Спершу робиться спроба припинити право власності на земельну ділянку за волею власника, у добровільному порядку. І лише у разі неотримання такої згоди за наявності підстав для примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності відбувається примусове позбавлення права власності.

З наведеного випливає й ще одна ознака відчуження земельної ділянки для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності - це існування суспільної потреби або необхідності з виключного переліку, визначеного в законі, задля якої здійснюється викуп чи примусове відчуження земельної ділянки у власника. Тобто вказана підстава характеризується наявністю специфічної мети - забезпечення (захист) певного публічного інтересу.

Слід також звернути увагу, що викуп земельної ділянки для суспільних потреб та примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності відрізняються між собою наявністю чи відсутністю такої ознаки, як примусовість. Якщо викуп виступає добровільною підставою припинення права власності, то відчуження з мотивів суспільної необхідності носить примусовий характер, коли право власності припиняється не за волею власника, а за рішенням суду.

За результатами дослідження, проведеного у підрозділі, можна зробити наступні висновки.

Проведений аналіз підстав припинення права власності на земельну ділянку дозволив дійти висновку, що нема підстав однозначно стверджувати, що всі наведені у ст. 143 ЗК України підстави примусового припинення прав стосуються й припинення саме права власності на земельну ділянку. Представляється, що для виявлення підстав, які є примусовими підставами припинення права власності, необхідно проводити комплексний аналіз статей ЗК та ЦК України. Так, крім підстав примусового припинення права власності, наведених у ст. 346 ЦК України, статтею 143 ЗК України передбачені лише дві додаткові підстави - використання земельної ділянки не за цільовим призначенням та з порушенням земельного законодавства. Ані ст. 346 ЦК України, ані ст. 140 ЗК України таких підстав припинення права власності не передбачено. Крім того, структурно-системний аналіз норм ЗК України виявляє, що після визначення у ст. 143 ЗК України підстав примусового припинення прав на земельну ділянку, законодавець у наступних статтях визначає порядок припинення прав по кожній з наведених підстав, при цьому у ст. 144 ЗК України йдеться про «Порядок припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства», а не про порядок припинення права власності з наведеної підстави.

З урахуванням зазначеного, можна зробити висновок, що вказані підстави примусового припинення прав на земельну ділянку, передбачені ст. 143 ЗК України (використання не за цільовим призначенням та з порушенням земельного законодавства) стосуються не права власності на земельну ділянку, а лише тільки права землекористування.

Проте неоднозначний підхід до трактування положень ст. 143 ЗК України може викликати значні проблеми на практиці, адже йдеться про примусове припинення права власності, тому для запобігання порушень прав власників необхідно чітко розмежувати на законодавчому рівні, які саме з підстав, наведених у ст. 143 ЗК України є підставами припинення права власності, а які - права користування земельною ділянкою.

З урахуванням вказаного, доцільним видається закріпити окремо підстави для примусового припинення права землекористування. На нашу думку, оскільки підстави припинення права власності на землю визначені у ст. 140 ЗК України, немає необхідності окремо дублювати підстави примусового припинення права власності. Натомість, необхідно виділити примусові підстави припинення інших прав на земельну ділянку. Тому необхідно змінити назву ст. 143 ЗК України наступним чином: «Підстави для примусового припинення прав користування земельною ділянкою», та викласти її у такій редакції:

«Примусове припинення прав користування земельною ділянкою здійснюється у судовому порядку у разі:

а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в строки, встановлені вказівками (приписами) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі;

в) у інших встановлених законом випадках».

Аналіз підстав припинення права власності на землю дозволив запропонувати їх класифікацію. Так, усі підстави припинення права власності на земельну ділянку можуть бути поділені на дві групи:

1) припинення права власності на земельну ділянку за волею власника - коли суб’єктивне право власності припиняється добровільно, виключно у зв’язку з волевиявленням власника: добровільна відмова власника від права на земельну ділянку (ст. 142 ЗК України); відчуження земельної ділянки іншим учасникам цивільних відносин (ст. 131 ЗК України);

2) припинення права власності на земельну ділянку незалежно від волі власника - коли право власності припиняється за обставин, які не залежать від власника. У залежності від характеру вказаних обставин ця група підстав може бути поділена на наступні підгрупи:

а) припинення права власності на земельну ділянку з об’єктивних причин: знищення земельної ділянки внаслідок стихійної події; смерть власника;

б) припинення права власності на земельну ділянку внаслідок волі інших суб’єктів. Це може бути:

- примусове вилучення земель без згоди власника у разі наявності його провини - коли власник позбавляється належного йому права на землю без його волі за умови наявності порушень законодавства: звернення стягнення на земельну ділянку за вимогами кредитора (ст. 139 ЗК України); конфіскація за рішенням суду (ст. 148 ЗК України). Це вичерпний перелік випадків, коли вилучення земельної ділянки відбувається безоплатно;

- примусове вилучення земель без згоди власника в разі відсутності його провини - коли право власності на земельну ділянку припиняється за рішенням органів державної влади, органів місцевого самоврядування або судових органів без провини власника, пов’язаної з порушенням норм законодавства або внаслідок протиправних дій інших осіб: відчуження земельних ділянок приватної власності з мотивів суспільної необхідності (ст. 350 ЦК України, ст. 146-147 ЗК України), реквізиція земельної ділянки (ст.

353 ЦК України), відчуження земельної ділянки, яка не може належати особі за законом (у випадку невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у визначених законом випадках) (ст. 348 ЦК України, ст. 145 ЗК України); знищення майна іншою особою.

Дослідження ознак примусових підстав припинення права власності дозволило запропонувати визначення поняття примусового припинення права власності - це передбачена цивільним законодавством сукупність юридичних та фактичних дій, з якими законодавство пов’язує вичерпний перелік випадків вилучення речі у власника в односторонньому порядку, компетентним органом та незалежно від волі власника.

Аналіз випадків спеціальної конфіскації дозволяє дійти висновку, що земельна ділянка може бути конфіскована в порядку спеціальної конфіскації як цінність, одержана внаслідок злочину чи є доходом від такого майна, або яка використовувалась для фінансування та/або матеріального забезпечення злочину чи винагороди за його вчинення, або була предметом злочину.

За результатами аналізу правового регулювання реквізиції в Україні та інших країнах пострадянського простору, було зроблено висновок про необхідність врегулювання підстав та порядку реквізиції на рівні окремого закону. Крім того, необхідно передбачити у ЗК України спеціальну статтю, присвячену реквізиції земельної ділянки, яка визначала б особливості реквізиції цього специфічного виду майна. З урахуванням вказаного, запропоновано: 1) передбачити у ст. 140 ЗК України серед підстав припинення права власності на земельну ділянку реквізицію; 2) доповнити ЗК України ст. 147-1 такого змісту:

«Стаття 147-1. Реквізиція земельної ділянки.

1. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з мотивів суспільної необхідності земельна ділянка може бути тимчасово вилучена у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція).

2. В умовах воєнного або надзвичайного стану земельна ділянка може бути примусово вилучена у власника з наступним повним відшкодуванням її вартості.

3. Реквізована земельна ділянка переходить у власність держави.

4. Після спливу строків, на які була передана земельна ділянка, або після зникнення причин, що спонукали здійснити реквізицію, земельна ділянка повертається тим, у кого вона було реквізована, зі складанням акту про повернення майна. Право власності на земельну ділянку поновлюється, одночасно особа зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

5. У разі реквізиції земельної ділянки її попередній власник може вимагати взамін надання йому іншої земельної ділянки, якщо це можливо.

6. У випадках реквізиції ділянок з культурами і посівами відшкодовується еквівалент нереалізованої власником продукції, з вирахуванням витрат, необхідних для отримання урожаю. При знищенні посівів виплачується еквівалент, необхідний для їх відновлення

7. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, а також збитки, заподіяні у зв’язку з реквізицією, можуть бути оскаржені до суду».

Зроблено також висновок, що реквізиція є окремою підставою припинення права власності на земельну ділянку, відмінною від відчуження земельних ділянок для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, про що свідчить як позиція законодавця, який у Законі України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» прямо вказує, що дія цього закону не поширюється на суспільні відносини, що виникають у разі примусового відчуження земельних ділянок в умовах воєнного чи надзвичайного стану (реквізиції), так і низка відмінностей між реквізицією та викупом (примусовим відчуженням) земельних ділянок для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності.

Запропоновано подолати неузгодженість положень ст. 140 та 145 ЗК України шляхом викладення п. е ст. 140 ЗК України у такій редакції: «невідчуження земельної ділянки особою, якій земельна ділянка не може належати на праві власності», оскільки припинення права власності на земельну ділянку особи, якій земельна ділянка не може належати на праві власності, про що йдеться у ст. 145 ЗК України, охоплює не лише випадки невідчуження земельних ділянок іноземцями та особами без громадянства, але й випадки, якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності на земельну ділянку, яка за законом, що був прийнятий пізніше, не може їй належати; випадки, коли порушуються вимоги щодо максимального розміру земельних ділянок певних категорій, які можуть перебувати у власності особи; випадки викупу земельних ділянок, на яких розташовані пам'ятки археології.

Були також запропоновані зміни до ч. 4 ст. 81 та ч. 1 ст. 145 ЗК України, спрямовані на вирішення проблеми відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення іноземцями або особами без громадянства, а також визначення моменту, з якого має починатись перебіг строку, відведеного для відчуження земельної ділянки особою, якій вона не може належати.

2005. - № 63-64. - С. 47.

2006. - Вип. 31. - С. 252.