<<
>>

Правове забезпечення здійснення особистих немайнових прав • ••• • осіб, що не досягли повноліття, в умовах адаптації національного законодавства до міжнародних стандартів прав дітей

Особисті немайнові права дітей представляють собою невід’ємний та непорушний складовий елемент офіційно закріпленого та гарантованого державою комплексу прав і свобод особи. Адже саме дотримання прав такої особливої в усіх аспектах категорії населення, як діти, є одним із основоположних та визначальних принципів побудови будь-якого розвиненого суспільства і становить основу розвинутої правової держави, в якій дитина визнається активним членом суспільства і повноправним громадянином із всією непорушною сукупністю прав і свобод [462, с.

50].

Забезпечення здійснення прав дитини - це, перш за все, внутрішня справа будь-якої держави, в якій правове положення дитини визначається внутрішнім законодавством. Проте важливу роль у досягненні необхідних умов для нормального розвитку дітей відіграють удосконалення та розвиток українського законодавства з метою найкращого забезпечення прав та інтересів неповнолітньої особи, особливого ставлення до неї. У зв’язку з цим безпосередня дія норм міжнародного права на регулювання внутрішньодержавних відносин в Україні відбувається за рахунок віднесення у ст. 9 Конституції України чинних міжнародних договорів, ратифікованих Україною, до національного законодавства як його частини.

Україна за міжнародними договорами в галузі прав людини, належним чином ратифікованими нашою державою, прийняла на себе зобов’язання виконувати міжнародні стандарти прав людини у процесі створення, застосування та реалізації норм національного права. Відповідно до цього, до законів про права людини в Україні повинні бути включені норми, що відповідають міжнародним стандартам прав людини.

Дослідження здійснення особистих немайнових прав неповнолітньої особи, окрім їх правової регламентації в нормах національного законодавства, вимагає також і ґрунтовного аналізу їх правового регулювання та забезпечення з позицій міжнародних стандартів.

Адже важливу роль у досягненні необхідних умов для нормального розвитку дітей відіграє удосконалення та розвиток українського законодавства з метою найкращого забезпечення прав та інтересів неповнолітньої особи, особливого ставлення до неї. Відтак, проблема відповідності прав дитини, закріплених у національному законодавстві України, європейським міжнародним

стандартам має велике значення для розвитку нашої держави, оскільки поважання прав людини починається зі ставлення суспільства до своїх дітей. Цивілізоване суспільство піклується про забезпечення їхньої свободи і гідності, створює умови, за яких вони зможуть повною мірою розкрити свої здібності і закласти основу для повноцінного і гармонічного розвитку як в сім’ї - основному осередку суспільства, так і суспільстві в цілому [48, с. 463].

Дитина займає особливе місце в суспільстві, але беззаперечне закріплення її прав у законодавстві стало можливим тільки на початку ХХ століття, коли в 1924 році у Женеві було прийнято Декларацію прав дитини, яка стала першим міжнародним правозахисним інструментом, спрямованим безпосередньо на дітей. Дуже простими термінами Женевська Декларація визначає обов’язки дорослих щодо дітей. Дитина хоча і є захищеною особою з її власними правами, але залишається залежною від дорослих у користуванні цими правами. У зв’язку з цим, після прийняття у 1948 році Загальної декларації прав людини було вирішено підготувати новий міжнародний документ стосовно прав дитини, яким стала Декларація прав дитини 1959 року. Головним досягненням даної Декларації є те, що вона торкається не лише життєвих потреб дитини, а й її потреб у любові та розумінні; наголошує на необхідності зберігати єдність родини, до- та післяпологової допомоги матері і дитині; передбачає обов’язкову та безкоштовну початкову освіту, заборону дитячої праці до певного віку, право дитини на гру і творчість. Тобто зазначений документ вперше на законодавчому рівні закріпив особисті немайнові права дитини, які згодом більш досконало були висвітлені у Конвенції про права дитини, яку Україна ратифікувала у 1991 році.

Співробітництво держави в галузі здійснення прав дитини провадиться в рамках загального механізму міжнародного захисту прав людини, передбаченого Статутом ООН. Цей механізм достатньою мірою проаналізовано у працях українських і зарубіжних авторів [47, с. 31], тому на основі їх досліджень можна розглянути питання про міжнародні стандарти прав дитини, які склалися у процесі діяльності ООН.

Міжнародні стандарти прав людини - це загальновизнані міжнародно- правові норми (звичаєві і договірні), які визначають на основі тенденцій і потреб соціального прогресу загальнолюдський статус особистості шляхом: 1) визначення переліку прав і свобод, що підлягають загальному дотриманню; 2) закріплення юридичного змісту і обов’язку держав

дотримуватись цих прав і свобод; 3) встановлення краю можливого та припустимого обмеження цих прав і свобод; 4) заборони певних дій з боку держави, юридичних та фізичних осіб [50, с. 6]. Тобто мова йде про перелік прав (мінімальний стандарт), який належить закріпити в національних законодавствах держав, що беруть на себе зобов’язання відповідно до цих документів. Як наслідок, кожна держава повинна забезпечити реалізацію прав і свобод в обсязі, не меншому ніж у цих документах, але відповідно до своєї правової системи та національних особливостей.

Характерною особливістю міжнародних стандартів прав людини є те, що вони склалися внаслідок закріплення, в першу чергу, у звичаєвих нормах, що виникли в результаті визначення державами юридичної сили (opinion juris) правил поведінки, які були проголошені Г енеральною Асамблеєю ООН у вигляді декларацій про принципи і загальні правила поведінки держав у галузі прав людини в якості рекомендацій. На основі таких норм ООН розробляє і відкриває для підписання та ратифікації універсальні конвенції, які закріплюють міжнародні стандарти прав людини і засоби їх імплементації у вигляді договірних норм.

У свою чергу під імплементацією розуміється запровадження міжнародно-правових норм, визнаних більшістю суб’єктів світового товариства чи певного регіону, до національного законодавства, якщо вони ратифіковані і визнаються у встановленому порядку певною державою.

Міжнародно-правові норми містять певні приписи, обов’язкові лише для держав - суб’єктів міжнародного права. Фізичні особи безпосередньо суб’єктами таких відносин бути не можуть, саме тому з метою фактичної реалізації міжнародних норм права здійснюється їх перенесення в конкретні норми національного законодавства.

Як наслідок, розширення сфери міжнародно-правового регулювання, забезпечення прав людини і основних свобод за рахунок загального визнання міжнародних стандартів прав людини і засобів їх імплементації повністю розповсюджується на норми і документи з прав дитини, які закріплені в звичаєвих і договірних нормах міжнародного права та є міжнародними стандартами прав людини, що спрямовані на забезпечення всіх прав і свобод кожній фізичній особі до досягнення нею вісімнадцятирічного віку. Особливе місце серед них займає Конвенція ООН про права дитини, яка є основним міжнародним актом у сфері здійснення прав дітей, оскільки містить всеосяжний комплекс міжнародно-правових стандартів щодо забезпечення належних умов для виховання та розвитку дітей.

Конвенція вперше проголосила пріоритет інтересів дітей перед потребами держави, суспільства, релігії, родини. Ґрунтуючись на першорядності загальнолюдських цінностей і гармонійного розвитку особистості, вона визнає пріоритет інтересів дитини у суспільстві, наголошує на недискримінації дитини за будь-якими ознаками чи мотивами і, що головне, на необхідності особливої турботи держави та суспільства про соціально-депривілейованих дітей: сиріт, біженців, інвалідів, безпритульних. Недаремно її називають «Великою хартією вольностей для дітей», «Світовою Конституцією прав дитини» [142, с. 23].

У подальшому основні положення Конвенції ООН про права дитини знайшли своє відображення в Законі України «Про охорону дитинства» [374,c. 4], який визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення прав дитини на життя, охорону здоров’я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлює засади державної політики у цій сфері.

Найважливішим є створення правових норм, які допоможуть визнавати та забезпечувати здійснення особистих немайнових прав дитини, а не просто вживати заходів щодо захисту дитинства.

Системний аналіз міжнародних стандартів прав дитини і порівняльний аналіз українського законодавства з положеннями Конвенції ООН про права дитини дає можливість визначити недоліки українського законодавства. Враховуючи те, що в сучасних умовах головного значення набуває не розробка нових міжнародних стандартів прав дитини, як це мало місце в попередні роки, а проведення в життя вже прийнятих стандартів шляхом їх включення до національного законодавства, а також здійснення міжнародних засобів імплементації, є доцільним провести підсумкове дослідження стосовно приведення в дію тих міжнародних стандартів у галузі здійснення особистих немайнових прав дітей, які були прийняті раніше, а також спрогнозувати їх подальше реціпіювання у національне законодавство.

Україна як учасник Конвенції ООН про права дитини прийняла на себе міжнародно-правове зобов’язання провадити у життя міжнародні стандарти прав дитини за допомогою міжнародних і національних засобів імплементації. Відповідно, держави-учасниці Конвенції про права дитини несуть головну відповідальність за її імплементацію, оскільки реалізація прав дитини є можливою лише за умови активної участі та співпраці багатьох зацікавлених сторін. Саме тому до процедури представлення періодичних доповідей та обговорення питань імплементації Конвенції Комітет ООН з прав дитини запровадив практику залучення національних інституцій з прав людини, експертів, правозахисників, а також дітей. Важливо, що в Україні до підготовки періодичних доповідей Комітету ООН з прав дитини активно долучилися неурядові організації, які опікуються правами дитини. У 2008 році чотирнадцять таких організацій з різних регіонів України спільно з Всеукраїнською коаліцією неурядових організацій створили ініціативну групу та підготували Альтернативну доповідь Комітету з прав дитини, маючи на меті надати свою оцінку стану імплементації та виконання нашою державою норм Конвенції про права дитини [147, с.

10].

За даними альтернативного звіту, попередні рекомендації Комітету ООН з прав дитини враховані лише частково. В першу чергу це стосується загальних підходів у державній політиці щодо гарантування прав дитини. Ця політика розглядає дитину не як суб’єкта власних прав, а лише як об’єкт захисту. Відповідно, українське законодавство щодо прав дитини залишається декларативним, більше того, не всі права дитини, визначені Конвенцією, забезпечені відповідними законами. У державі відсутній системний підхід до врахування думки дитини на всіх рівнях суспільного життя. Принцип якнайкращих інтересів дитини покладено в основу державної політики лише у сфері охорони дитинства та регулювання сімейних відносин. Політика держави не спрямована на активну протидію дискримінації уразливих та маргінальних груп, передусім у доступі до освіти та медичних послуг [11, с. 6]. Більшість статей Конвенції про права дитини мають відповідне відображення в національному законодавстві, однак практика їх застосування залишається формальною або не відповідає зобов’язанням держави за Конвенцією.

Попри чітке визначення права на особисте життя в Конституції України, національне законодавство не приділяє спеціальної уваги забезпеченню поваги до особистого життя дитини. Більше того, не існує жодної державної програми, частиною якої були б заходи, спрямовані на покращення ситуації з дотримання цього права, що свідчить про його тотальне ігнорування. Хоча вже давно є всі підстави та передумови, щоб закріпити на законодавчому рівні право неповнолітньої особи на особисте життя з визначенням його характерних рис та меж, які були нами розглянуті у попередніх розділах. Наприклад, вельми актуальною в такому контексті є позиція В. О. Серьогіна, який відмічає, що недоторканність особистого життя (прайвесі) являє собою соціально зумовлену й гарантовану міру можливої поведінки особи, визначену нормами об’ єктивного права (як національного, так і міжнародного), що полягає в її можливості утримувати під повним контролем (фізичним, психологічним, інформаційним тощо) сферу свого приватного життя. Це право має на меті забезпечити автономію людини у сфері особистого життя для задоволення її власних потреб та інтересів щодо усамітнення та приватного спілкування. Воно належить до числа основних (конституційних) прав особи, особистих (громадянських) прав людини і громадянина [423, с. 88-97].

У той же час українські діти продовжують стикатися з насильством у загальноосвітніх школах, де вони найчастіше зазнають жорстокого ставлення від своїх однолітків.

За даними дослідження у 2010 році за підтримки Міністерства освіти і науки України, серед форм насильства переважають побиття, образи, приниження, копняки, запотиличники, використання образливих прізвиськ, позбавлення їжі та грошей, неприємні дотики до тіла тощо. Усі виявлені у процесі дослідження проблеми мають системний характер, що майже не залежить від територіального чинника, і підтверджують, що школа є не лише основним осередком соціалізації дитини, а й місцем, де діти найчастіше у своєму житті стикаються з насильством [147, с. 51].

З метою запобігання проявам жорстокості та насильства у навчальних закладах і тим самим приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних стандартів у галузі прав дитини, було видано наказ «Про вжиття заходів щодо запобігання насильству над дітьми» [353] та затверджено план заходів з проведення Національної кампанії «Стоп насильству!» на період до 2015 року [366]. З метою попередження проявів жорстокості і насильства та забезпечення прав неповнолітніх у навчальних закладах повинні бути вчинені такі суспільно-важливі заходи, як:

- забезпечення навчальних закладів практичними психологами та соціальними педагогами; проведення аналізу та вжиття заходів щодо вдосконалення навчальних програм та навчально-тематичних планів курсів підвищення кваліфікації для різних категорій педагогічних працівників щодо наявності у них тем та спецкурсів з питань практичної психології та запобігання насильству над дітьми;

- збільшення кількості психологічних факультативних занять із психології та тренінгів із формування соціальних навичок у дітей;

- внесення змін до планів роботи у бік збільшення кількості спортивних змагань командного типу для дітей та підлітків, що сприятиме нейтралізації їх гіперактивності та зняттю агресії;

- залучення органів учнівського врядування та батьківської громадськості до профілактичної роботи;

- поширення досвіду впровадження в навчально-виховний процес «Шкільної медіації» як одного зі способів розв’язання конфліктних ситуацій;

- розроблення для запровадження в кожному навчальному закладі механізму аналізу ризиків виникнення всіх форм насильства серед дітей та учнівської молоді.

Запровадження вищенаведених заходів у загальноосвітніх та навчальних закладах сприятиме здійсненню неповнолітньою особою таких особистих немайнових прав, як право на життя, право на здоров’я, право на особисту недоторканність, право на особисте життя, право на повагу до честі та гідності дитини, а також право на освіту та вільний розвиток її особистості.

У той же час кожна держава повинна приділяти першочергову увагу благополуччю родини й дитини, оскільки благополуччя останньої залежить від благополуччя родини. Адже сім’я є інтегральним показником суспільного розвитку, який відображає моральний стан суспільства. Від неї залежить виховання наступних поколінь, що є передумовою розвитку і процвітання держави. З цією метою в Україні повинен був розроблюватись механізм раннього виявлення сімей, які опинилися в складних життєвих обставинах, щоб допомогти дитині не втратити родину або віднайти нову.

У 2008 році було затверджено Порядок провадження органами опіки та піклування діяльності, пов’язаної із захистом прав дитини [340, с. 47], який націлений на виявлення, облік та влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Проте, у зв’язку з тим, що на сьогодні в Україні не існує соціальної політики, спрямованої на збереження сім’ї в цілому, а не на виживання окремих її членів- дитини, має місце парадокс. Він полягає в тому, що за чинним законодавством дитині часто «вигідно» отримати статус соціальної сироти через позбавлення батьків батьківських

прав, бо це надає їй можливість отримати численні пільги, наприклад, у доступі до вищої освіти. Вказане дає можливість стверджувати, що національне законодавство відносно дітей базується на гуманних принципах, закріплених у міжнародних стандартах - у нормах Конвенції про права дитини та інших міжнародних актах, а у деяких випадках, як свідчить порівняльне дослідження, українське законодавство не має відповідних міжнародним стандартам норм, а інколи і суперечить їм.

Разом з тим, Україна значно просунулась вперед у питаннях щодо відповідності міжнародним стандартам норм національного законодавства стосовно забезпечення здійснення права дитини жити і виховуватись у сім’ї шляхом влаштування дітей не в інтернати, а в прийомні сім’ї, будинки, сімейного типу чи патронатні родини. Це свідчить про те, що затверджена у 2007 році Державна цільова соціальна програма реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування [365, с. 26], метою якої є створення у період до 2017 року умов для реалізації державних гарантій і конституційних прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, дала свої плідні результати.

Уряд України в цьому напрямку активно виконує рекомендацію Комітету з прав дитини щодо розширення й посилення системи сімейних дитячих будинків, дитячих установ сімейного типу та інших видів сімейного альтернативного піклування [11, с. 40]. Однак продовжує викликати занепокоєння неможливість виконання іншої рекомендації - розміщувати дітей у дитячих установах лише тимчасово і в разі крайньої необхідності, оскільки державних програм зі створення і підтримки форм тимчасового (короткотермінового) сімейного влаштування дитини в Україні досі немає.

Тому в ході виконання програми також передбачається: по-перше, здійснювати подальше реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в інтересах кожної дитини з обов’язковим дотриманням принципу пріоритетності влаштування дитини в сім’ю, а не у спецзаклад, яке проводиться за чотирма етапами:

1) вивчення і поширення відповідного міжнародного досвіду, удосконалення діяльності закладів, запровадження влаштування дітей в сім’ї громадян (один рік);

2) створення нормативно-правової бази, регулювання діяльності закладів, пошук додаткових джерел для фінансування заходів, визначених Програмою, в тому числі за участю міжнародних організацій (один-два роки);

3) утворення закладів нового типу, переведення до них дітей, перепідготовка педагогічних та соціальних працівників (три-чотири роки);

4) перепрофілювання закладів та оптимальне їх використання (сім-вісім років);

по-друге, приймати рішення стосовно влаштування кожної дитини в сім’ю громадян для усиновлення, під опіку та піклування, у прийомну сім’ю, дитячий будинок сімейного типу та до закладів на основі комплексної оцінки її потреб; по-третє, влаштовувати дитину з перших років життя до закладу, якщо з певних причин немає можливості влаштувати її на виховання в сім’ю громадян; по-четверте, здійснювати переміщення дітей із закладу в заклад лише у тому разі, коли не існує можливостей для поліпшення їх стану в інший спосіб; по-п’яте, забезпечити дотримання принципу родинного походження при влаштуванні дітей в сім’ї громадян і до закладів.

Завдяки виконанню зазначеної програми в нашій державі та нашому суспільстві буде забезпечено дотримання державних гарантій здійснення особистого немайнового права неповнолітньої особи на сім’ю шляхом зменшення кількості дітей, вилучених із сімейного середовища, сприяння їх поверненню в біологічну родину та усиновлення. А також стане можливим влаштування дітей в сім’ї громадян за місцем походження дитини та створення умов для забезпечення реалізації права дитини на збереження або поновлення контактів з біологічною родиною, родинним оточенням у тому разі, коли це не шкодить її інтересам, і, що не менш важливо, реформувати систему закладів зі створенням умов для проживання та виховання дітей, наближених до сімейних, або навіть зменшити кількість дітей, направлених до спеціальних закладів.

У 2001 році Указом Президента України «Про додаткові заходи щодо забезпечення виконання Національної програми «Діти України» на період до 2005 року» [356, с. 64] було прийнято рішення щодо інтеграції України до міжнародного правового поля у сфері усиновлення. Відповідно до цього Указу передбачалось приєднання України до: Європейської конвенції про усиновлення дітей 1967 року; Європейської конвенції про правовий статус дітей, народжених поза шлюбом 1975 року; Європейської конвенції щодо визнання та виконання рішень про опіку над дітьми та відновлення опіки над дітьми 1980 року; Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року; Гаазької конвенції про захист дітей та співробітництво у галузі міждержавного усиновлення 1993 року; Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво у сфері батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 року.

Зазначені міжнародно-правові документи представляють собою

міжнародні стандарти в галузі забезпечення здійснення дитиною особистих немайнових прав - таких, як: право на сім’ю, право на належне батьківське виховання, право жити і виховуватись у сім’ї, право на всебічний та вільний розвиток, право на вільне пересування та вибір місця проживання тощо, більшість положень яких були в повній мірі імплементовані до національного законодавства України починаючи з 2006 року.

Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 р. (набула чинності для України з 01 вересня 2006 р.) [170, с. 268] своїми цілями передбачає: по-перше, забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав, і по-друге, забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах.

Орієнтація національного законодавства на міжнародні стандарти, що містяться в положеннях даної Конвенції, є особливо важливою, оскільки стосується незаконного переміщення та/або утримання дитини, що порушують права піклування про неї відповідних на те осіб згідно із законодавством держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування.

Положення Європейської конвенції про правовий статус дітей, народжених поза шлюбом від 15 жовтня 1975 р. (ратифікована Україною 14 січня 2009 р.) [117, с. 166] були успішно імплементовані до сімейного законодавства України, оскільки мають на меті поліпшити правовий статус дітей, народжених поза шлюбом, шляхом зменшення відмінностей у правовому статусі цих дітей і дітей, народжених у шлюбі, що зменшить правові й соціальні переваги останніх. Конвенцією закріплено, що встановлення материнства стосовно кожної дитини, народженої поза шлюбом, ґрунтується лише на факті народження дитини. А батьківство стосовно кожної дитини, народженої поза шлюбом, може бути підтверджене або встановлене шляхом добровільного визнання або за рішенням суду. Добровільне визнання батьківства, у свою чергу, може бути предметом опротестування або оспорювання в порядку, встановленому внутрішнім законодавством держави, лише у випадку, коли особа, що бажає визнати або визнала дитину, не є її біологічним батьком.

Батько й мати дитини, народженої поза шлюбом, мають такі самі обов’язки її утримувати, які були б за її народження в шлюбі. У випадках, коли законний обов’язок утримувати дитину, народжену в шлюбі, переходить до певних членів сім’ї та родичів з боку батька або матері, такий обов’язок також застосовується й до дитини, народженої поза шлюбом. Укладення шлюбу батьком і матір’ю дитини, народженої поза шлюбом, надає їй правовий статус дитини, народженої в шлюбі.

Європейська конвенція щодо визнання та виконання рішень про опіку над дітьми та відновлення опіки над дітьми від 20 травня 1980 р. [119, с. 132] є ще одним міжнародним стандартом у галузі особистих немайнових прав дитини, до якої Україна приєдналася 06 березня 2008 р. Згідно зі ст. 1 зазначеної Конвенції, нестандартним є тлумачення терміна «дитина», під яким розуміється особа будь-якого громадянства, що не досягла 16 років і не має права самостійно вирішувати питання стосовно місця свого проживання за законодавством місця її звичайного проживання, законодавством її громадянства чи за внутрішнім законодавством запитуваної Держави. На відміну від інших міжнародних документів, ця Конвенція зменшує вік, до настання якого особа визнається дитиною. Це, по-перше, пов’язано зі специфікою об’єкта міжнародно-правового регулювання визначених документом відносин [71, с. 6] і, по-друге, зі ступенем свободи, яка надається неповнолітній особі стосовно її пересування та місця перебування, оскільки самостійно на власний розсуд здійснювати особисте немайнове право на свободу пересування та право на місце проживання дитина може саме по досягненні 16-річного віку.

Не менш важливим міжнародним стандартом у галузі здійснення особистих немайнових прав дітей є Конвенція про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво у сфері батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 14 вересня 1996 р., учасником якої Україна стала 01 лютого 2008 р. Цілями Конвенції є: 1) визначити державу, органи якої мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майна дитини; 2) визначити, яке право має застосовуватися такими органами при здійсненні їхньої юрисдикції; 3) визначити право, що застосовується до батьківської відповідальності; 4) забезпечити визнання та виконання таких заходів захисту в усіх Договірних Державах; 5) запровадити таке співробітництво між органами Договірних Держав, яке може бути необхідним для досягнення цілей цієї Конвенції.

Для цілей цієї Конвенції введено термін «батьківська відповідальність», який включає в себе повноваження, що випливають із батьківських чи будь- яких аналогічних відносин, які визначають права, обов’язки та представництво стосовно особи чи майна дитини батьків, опікунів або інших законних представників. У зв’язку з визначеними цілями Конвенції можуть застосовуватись відповідні заходи для щодо:

- набуття, здійснення, припинення чи обмеження батьківської відповідальності, а також її делегування;

- права опіки, у тому числі права стосовно піклування про особу дитини таправо визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, у тому числі право брати дитину на обмежений період у місце інше, ніж звичайне місце проживання дитини;

- опіки, піклування та аналогічних інститутів;

- призначення та функцій будь-якої особи чи органу, які відповідають за особу чи майно дитини та які представляють дитину або допомагають їй;

- влаштування дитини у прийомну сім’ю або в установи опіки і піклування тощо;

- нагляду з боку державного органу за піклуванням за дитиною будь- якою особою, яка несе відповідальність за дитину;

- управління, збереження або розпорядження майном дитини.

Відповідно до п.1 ст. 29 Конвенції Україна визначила, що центральним

органом для виконання обов’язків, що покладаються на нього згідно з положеннями цієї Конвенції, є Міністерство юстиції України. Однак Україна зберегла юрисдикцію своїх компетентних органів вживати заходів, спрямованих на захист нерухомого майна дитини, що розташоване на її території, та залишила за собою право не визнавати будь-яку батьківську відповідальність, а також заходи, якщо вони є несумісними із заходом, вжитим її компетентними органами стосовно нерухомого майна дитини, розташованого на її території [379, с. 24].

У той же час для забезпечення повного та гармонійного розвитку дитини, її особистості, необхідності рости в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові, розуміння, а також визнаючи, що усиновлення може дати дитині переваги, пов’язані з наявністю постійної сім’ї, світовим співтовариством 27 листопада 2008 р. була прийнята Європейська конвенція про усиновлення дітей, яка хоча й нещодавно була ратифікована Україною (15 лютого 2011 р.) [118, с. 87], але більшість її положень вже успішно імплементовано до законодавства України. Однак не можна не відмітити той факт, що деякі з положень Конвенції не відповідають національним інтересам нашої держави.Ч. 2 ст. 7 Конвенції передбачено можливість держави поширювати її дію на одностатеві пари, які одружені або перебувають у зареєстрованому партнерстві. У світі всього шістнадцять держав, останньою з яких у липні 2013 року стала Велика Британія, у тому числі Уельс, схвалили одностатеві шлюби. Враховуючи, що Україна є державою з міцними традиційними родинними устоями, вказане призвело б до обурення та негативного сприйняття більшістю українського суспільства, тому Україна, відповідно до п. 1 ст. 27 Конвенції, залишила за собою право не дозволяти усиновлювати дитину двом особам однієї статі, які перебувають у зареєстрованому партнерстві [380, с. 11].

Така позиція держави є виправданою та юридично вивіреною, про що свідчить не сліпе виконання Україною міжнародних приписів, а дотримання тих міжнародних стандартів у галузі прав дитини, які відповідають національним особливостям нашої країни, менталітету і спрямовані на забезпечення прав та інтересів дітей, які проживають на її території, також, що не менш важливо, можуть бути успішно запроваджені у правозастосовну практику нашої країни.

Ще одним міжнародним стандартом у сфері гарантування прав дітей на регіональному рівні можна вважати Європейську конвенцію про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 р., імплементація правових положень якої до національного законодавства України розпочалась з 1 квітня 2007 р. [116, с. 86]. Зазначена Конвенція заслуговує на особливу увагу, оскільки її предметом є найвищі інтереси дітей - підтримка прав дітей, надання їм процесуальних прав та сприяння здійсненню ними цих прав шляхом забезпечення становища, при якому вони особисто або через інших осіб чи органи поінформовані та допущені до участі в розгляді судовим органом справ, що їх стосуються. Для цілей цієї Конвенції розгляд судовим органом справ, що стосуються дітей, визнається розглядом сімейних справ, зокрема тих, що пов’язані зі здійсненням батьками своєї відповідальності, наприклад, стосовно місця проживання дітей і доступу до них.

Відповідно до положень цієї Конвенції дитина, яка внутрішнім законодавством визнається такою, що має достатній рівень розуміння, під час розгляду судовим органом справи, що стосується її, наділяється правами, використання яких вона може вимагати, а саме: 1) отримувати всю відповідну інформацію; 2) отримувати консультацію та мати можливість висловлювати свої думки; 3) бути поінформованою про можливі наслідки реалізації цих думок та про можливі наслідки будь-якого рішення.

Крім того, під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган: 1) визначає, чи має він достатньо інформації для прийняття рішення в найвищих інтересах дитини, і в разі необхідності одержує додаткову інформаціювід суб’єктів батьківської відповідальності; 2) якщо внутрішнім законодавством дитина визнається такою, що має достатній рівень розуміння: по-перше, упевнюється в тому, що дитина отримала всю відповідну інформацію; по-друге, у відповідних

випадках консультує особисто дитину (у разі необхідності - приватно) сам або через інших осіб чи інші органи у зрозумілий дитині спосіб, якщо це явно не суперечить найвищим інтересам дитини; по-третє, надає можливість дитині висловлювати її думки; 3) приділяє належну увагу думкам,

висловленим дитиною.

Зазначене положення Конвенції в подальшому може стати основою для успішного розвитку в Україні конкретної моделі ювеніальної юстиції, навколо якої сьогодні відбувається так багато баталій, пов’язаних із тим, що в Україні вкрай потрібно реформувати та розвивати ефективну і справедливу систему правосуддя щодо дітей та їх сімей, до якої наразі нам ще дуже далеко. У першу чергу, це стосується ситуацій із правопорушеннями, які скоюють діти, і ситуацій щодо позбавлення батьківських прав, вилучення дітей із сімей, усиновлення тощо.

Безумовно, в Україні вже діє судова система з усіх цих питань, тобто, кажучи іншими словами, ювенальна юстиція в Україні вже певною мірою є. Але головні питання полягають у тому, якою вона є, і в тому, що така її форма потребує значного реформування і доопрацювання. Наразі в Україні не йдеться про сліпе копіювання західних норм, а швидше про напрацювання власної моделі правосуддя щодо дітей та їх сімей. Як наслідок, державі та її уповноваженим органам необхідно брати активну участь у розробці української системи правосуддя, яка відображатиме ті норми та цінності, які будуть насправді працювати для збереження і зміцнення родини, водночас маючи ефективну процедуру захисту дитини, якщо тій загрожує небезпека.

У той же час визнаючи найвищі інтереси дитини, усвідомлюючи потребу в забезпеченні контактів між дітьми і їхніми батьками та іншими особами, що мають сімейні зв’язки з дітьми, та беручи до уваги право дитини, яка розлучена з одним із батьків чи з обома батьками, регулярно підтримувати особисті стосунки й прямі контакти з обома батьками, навіть якщо вони проживають у різних державах, крім випадків, коли це суперечить найвищим інтересам дитини, та враховуючи бажаність сприяння заходам, спрямованим на надання допомоги дітям у справах стосовно контакту з батьками та іншими особами, що мають сімейні зв’язки з дітьми, 15 травня 2003 р. була підписана Конвенція про контакт з дітьми [169, с. 92], яка ратифікована Україною 1 квітня 2007 р. і яка є ще одним міжнародним стандартом в галузі особистих немайнових прав дитини.

Г оловною метою зазначеної Конвенції є визначення поняття «контакт», встановлення відповідних запобіжних заходів і гарантій для забезпечення належного здійснення такого контакту й негайного повернення дітей після періоду його закінчення, а також започаткування співробітництва між центральними органами, судовими органами та іншими органами для сприяння й поліпшення контакту між дітьми та їхніми батьками, а також іншими особами, що мають сімейні зв’язки з дітьми.

У цьому контексті варто відмітити, що основні положення Конвенції щодо спілкування дитини з батьками та іншими членами сім’ї успішно імплементовані до чинного сімейного законодавства, проте й досі до кінця не врегульовано питання щодо спілкування дитини з тим із батьків, який проживає за кордоном. Як правило, держава не лише не сприяє такому спілкуванню, а й в певній мірі його «гальмує» шляхом встановлення безлічі документальних процедур щодо виїзду дитини за кордон, що унеможливлює її контакт з батьками, одним із них або з іншими членами сім’ї.

У той же час залишається незрозумілою позиція України щодо не визнання положень Гаазької конвенції про захист дітей та співробітництво у галузі міждержавного усиновлення 1993 р. як частини національного законодавства. Це, в свою чергу, призводить до гальмування прогресивних змін у цій сфері, які, з огляду на процес адаптації законодавства України до стандартів ЄС, сприяли б міжнародному співробітництву у такій важливій для існування дитини сфері, як сім’я, та надали б значно більші можливості для здійснення неповнолітньою особою права на сім’ю у випадку, якщо відповідна сім’я не може бути знайдена в країні походження дитини.

Відповідно, підписання Україною Г аазької конвенції про захист дітей та співробітництво у галузі міждержавного усиновлення 1993 р. залишається перспективою у сфері здійснення права дитини на сім’ю та буде детально розглянуте у наступному підрозділі даного дослідження.

Разом із тим, неможливо не зазначити і позитивних досягнень України за останнє десятиріччя в галузі здійснення особистих немайнових прав неповнолітньої особи шляхом імплементації міжнародних стандартів до національного законодавства України.

Буквально нещодавно, у 2012 році Україна скасувала диспропорцію щодо мінімального шлюбного віку для дівчат, підвищивши його до 18 років і тим самими зрівнявши з юнаками. Дещо раніше, у 2011 році в Україні запроваджено інститут уповноваженого Президента України з прав дитини (дитячого омбудсмена) [322, с. 3], який забезпечує здійснення Президентом України конституційних повноважень щодо забезпечення додержання конституційних прав дитини, виконання Україною міжнародних зобов’язань у цій сфері.

Необхідність появи Уповноваженого Президента України з прав дитини пояснюється щонайменше трьома причинами: по-перше, діти в силу особливостей психічного і фізичного розвитку вимагають особливого підходу; по-друге, в силу відсутності життєвого досвіду і в певній мірі залежного становища вони не завжди самостійно можуть здійснити та захистити свої права і законні інтереси; по-третє, благополуччя та нормальний розвиток дітей визначають майбутнє країни [244, с. 44].

Наразі дитячий омбудсмен покликаний домагатися не тільки додержання законодавчо закріплених прав дітей, але й розширення і більш повного дотримання своїх обов’язків перед дітьми та батьками. Крім того, він повинен добиватись справедливого ставлення до дітей з боку різноманітних органів влади, відстоювати їхні особисті права, допомагати у користуванні та розпорядженні вже існуючими у них правами, а також сприяти визнанню за дітьми тих прав, які ще не дістали свого законодавчого закріплення, наприклад, права на гру та розваги.

Українською державою вже пройдено шлях від одіозного стану замовчування міжнародних документів про права дитини до нагальної потреби відпрацювання юридичних механізмів втілення мінімальних міжнародних стандартів у державне законодавство. Імплементовані до національного законодавства європейські стандарти прав дитини базуються на принципово нових засадах ставлення суспільства та держави до дитини, а саме: визнання дитини самостійним суб’єктом права; пріоритетність прав дитини перед правами дорослих; першочергова увага найкращому забезпеченню прав та інтересів неповнолітніх осіб. Однак і досі політика нашої держави ґрунтується на принципі захисту прав дитини, а не на принципі забезпечення прав кожної дитини. У зв’язку з цим необхідно відійти від концепції «охорони дитинства» до гарантій дотримання прав кожної дитини, оскільки дитина повинна бути суб’єктом права, а не об’єктом захисту. Відтак, приведення чинного законодавства України у відповідність до загальновизнаних прав дитини є головним чинником повноцінного розвитку неповнолітньої особистості та надання їй у майбутньому сприятливих перспектив для самореалізації. Відповідно, для держави, яка взяла курс на забезпечення здійснення та дотримання прав дітей, відкриваються нові горизонти у світовому співтоваристві.

5.3.

<< | >>
Источник: СИНЄГУБОВ Олег Васильович. ЗДІЙСНЕННЯ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ ОСІБ, ЩО НЕ ДОСЯГЛИ ПОВНОЛІТТЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Харків - 2015. 2015

Еще по теме Правове забезпечення здійснення особистих немайнових прав • ••• • осіб, що не досягли повноліття, в умовах адаптації національного законодавства до міжнародних стандартів прав дітей:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -