3.1. Перехід прав кредитора в результаті універсального правонаступництва

Як вже зазначалося, права кредитора за зобов'язанням можуть переходити до третіх осіб не тільки за угодою, але й на підставі закону при настанні зазначених у ньому обставин (юридичних фактів).

Однією з обставин, при настанні якої відбувається перехід прав кредитора до третіх осіб, є універсальне правонаступництво в правах кредитора.

Як відзначав Д.І. Мейєр, придбання права вбачається універсальним, коли право переходить до особи в складі всіх юридичних відносин колишнього суб'єкта права, так що особа, яка здобуває право, продовжує собою особистість тієї особи, від якої право перейшло до неї, тому й універсальне придбання права можна також назвати придбанням по спадкоємству [150, c.238]^[203].

Сучасному цивільному праву України відомі два випадки універсального правонаступництва - спадкування (спадкове правонаступництво) і реорганізація юридичної особи.

Відмінністю універсального правонаступництва є спільний перехід прав і обов'язків від первісного суб'єкта права до його правонаступника. Б.Б. Черепахін у зв'язку з цим відзначав, що при універсальному правонаступництві майно особи (як фізичної, так і юридичної - О.К.) як сукупність належних їй прав і обов'язків переходить до правонаступників як єдине ціле, причому в цій сукупності єдиним актом переходять всі окремі права й обов'язки, що належали на момент правонаступництва праводавцю, незалежно від того, виявлені вони до цього моменту чи ні [237, c.20]^[204].

Розглянемо мотиви, що спонукали законодавця до встановлення такого специфічного порядку (способу) придбання майнових прав вимоги.

На наш погляд, специфіка такого порядку придбання майнових прав насамперед обумовлена особливими обставинами, при яких відбувається універсальне правонаступництво. Як при спадкуванні, так і при реорганізації юридичної особи первісний суб'єкт права (учасник цивільного обороту) припиняє своє існування^[205]. Таким чином, виникає ситуація, коли суб'єкт цивільних правовідносин припиняється раніше припинення самих правовідносин, учасником яких він є, чи, як справедливо відзначав Д.І. Мейєр, “юридичні відносини переживають свого суб'єкта” [151, c.409]^{[206] [207]}.

Теоретично в такому випадку можна було б запропонувати припиняти такі юридичні відносини у зв'язку з припиненням їх суб'єкта. У відношенні прав суб'єкта, що припинився, з певним ступенем умовності таке правило можна визнати припустимим. Однак нарівні з приналежними правами на суб'єкта правовідносин покладені й обов'язки. На нашу думку, зовсім неприпустимим є припинення обов'язків такого суб'єкта — у цьому випадку постраждали б не тільки його кредитори, але й увесь цивільний оборот. Як відомо, однією зі складових прогресивного розвитку цивільного обороту є його стабільність, а будь-яке необґрунтоване припинення зобов'язань може привести до його істотної дестабілізації. Очевидно, що стабільність цивільного обороту вимагає максимального забезпечення наступності в правах і обов'язках учасника обороту, що припинив своє існування (фактично чи юридично) у вигляді переходу до нового суб'єкта не тільки обов'язків, але й прав первісного суб'єкта - таке рішення дозволило б зберегти існуючий баланс інтересів.

Крім того, немає необхідності в припиненні зобов'язань, не зв'язаних з персональними особливостями їх учасників, що можуть бути замінені іншими особами. Справедливим вбачається твердження Д.І. Мейєра про те, що здебільшого зобов'язальні відносини можуть зберігати силу й у випадку смерті їх першого учасника [151, c.408] . Як раніше зазначалося,

така заміна сторони в зобов'язанні може бути зроблена як за бажанням самих учасників зобов'язання, так і незалежно від їхньої волі у випадках, установлених законом.

Таким чином, метою універсального правонаступництва є, у першу чергу, збереження стабільності цивільного обороту за допомогою забезпечення заміни третіми особами (правонаступниками) особи, яка вибула зі складу учасників цивільного обороту .

Вбачається доцільним проаналізувати особливості переходу прав кредитора в порядку спадкового правонаступництва й при реорганізації юридичної особи.

Під спадкуванням (спадковим правонаступництвом) слід розуміти перехід майна (активів і пасивів) померлого до його спадкоємців. Неможливо не погодитися з В.І. Серебровським відносно того, що майно померлого (спадщина, спадкове майно) з юридичної точки зору являє собою сукупність майнових прав, що належали спадкодавцю [205, c.64] .

Таким чином, не викликає сумнівів та обставина, що зобов'язальні права вимоги, що, безумовно, є майновими правами, входять до складу спадкового майна. Тим часом, правомірним є питання про те, чи усі права вимоги, що належали спадкодавцю, переходять до його правонаступників.

Чинний ЦК, а також Проект ЦК містять цілий ряд норм, що обмежують можливість передачі зобов'язальних прав. Насамперед необхідно виключити з числа прав, що можуть передаватись, нематеріальні блага^{[208] [209]. Не викликає сумнівів той факт, що самі по собі нематеріальні блага (життя і здоров'я, достоїнство особистості, честь і добре ім'я, ділова репутація та ін.) не є зобов'язальними правами. У той же час, вимоги про компенсацію моральної шкоди, що виникають унаслідок їхнього порушення і є за своєю природою, безумовно, зобов'язальними, також не можуть бути передані третім особaм.}

Крім того, певні обмеження передачі зобов'язальних прав містяться в ст.223 ЦК України, відповідно до якої зобов'язання припиняється смертю кредитора, якщо виконання призначене особисто для кредитора. Як приклади припинення зобов'язання смертю кредитора можна привести припинення зобов'язання виплати довічної ренти у випадку смерті одержувача ренти, припинення договору доручення смертю довірителя, припинення договору довірчого керування майном унаслідок смерті вигодонабувача та ін.

Заслуговує на увагу також питання про можливість переходу в порядку спадкового правонаступництва зобов'язальних прав з договору, що встановлює заборону на передачу прав вимоги.

У цьому випадку виникає колізія між волею спадкодавця і його контрагента, закріпленою в договорі, і приписами законодавця. Насамперед необхідно підкреслити, що загальні положення Проекту ЦК про умови уступки вимоги, зокрема, про неприпустимість уступки вимоги у випадках, якщо така уступка суперечить умовам договору, формально не стосуються випадків переходу прав кредитора на підставі закону.

На наш погляд, не слід обмежувати передачу прав вимоги з таких договорів у силу наступних обставин. Очевидно, що законодавець при встановленні правила про неприпустимість уступки вимоги, що суперечить умовам договору, керувався принципом свободи договору. У той же час, положення договору про неприпустимість уступки прав з нього не перетворює ці зобов'язальні права в невідчужувані. Зокрема, незважаючи на таку договірну заборону цесії, вимога може передаватися в рамках факторингових відносин. Щодо переходу прав у порядку спадкування необхідно підкреслити, що такий перехід є вимушеним заходом для забезпечення стабільності цивільного обороту, який фактично заснований на події, що знаходиться за межами сфери контролю особи, яка вибула із зобов'язання.

Таким чином, слід визнати, що зобов'язальна вимога з договору, що містить заборону передачі прав вимоги, може переходити до третіх осіб у порядку універсального правонаступництва.

У першу чергу необхідно відзначити, що реорганізація юридичної особи є однією з форм його припинення. У літературі панує думка про те, що реорганізація являє собою припинення діяльності юридичної особи, яке супроводжується універсальним правонаступництвом^[210], у результаті чого виникає одна чи кілька нових юридичних осіб, що є зобов'язаними за відносинами, у які вступила реорганізована юридична особа [222, c.39]^[211].

Відповідно до ч.1 ст.37 ЦК України реорганізація юридичної особи може здійснюватися в таких формах:

- злиття декількох юридичних осіб в одну;

- приєднання однієї чи декількох юридичних осіб до іншої;

- поділ юридичної особи на кілька самостійних організацій.

Для усіх без винятку форм реорганізації юридичної особи властиві наступні особливості переходу прав.

По-перше, невідчужуваність нематеріальних благ, що належать юридичній особі (ділова репутація, право на фірму, товарний знак та ін.) породжує неможливість переходу прав вимоги компенсації шкоди внаслідок їх порушення. Як бачимо, єдина відмінність від неможливості переходу такого роду прав у порядку спадкування полягає, власне кажучи, лише в переліку тих прав, що можуть належати певному суб'єкту цивільних правовідносин (фізичній чи юридичній особі). Очевидно, така відмінність випливає з різної правоздатності громадян і юридичних осіб.

По-друге, необхідно відзначити, що правова категорія “права, нерозривно зв'язані з особистістю кредитора” практично не може бути застосована для характеристики прав вимоги із зобов'язань, у яких кредитором виступає юридична особа.

Ще один аргумент на користь наведеної позиції полягає в тому, що Проект ЦК України, як і чинний ЦК, не передбачає такої підстави припинення зобов'язань, як реорганізація юридичної особи. У відношенні зобов'язань, що нерозривно зв'язані з особою кредитора, законодавець установив правило про те, що такі зобов'язання припиняються смертю кредитора-громадянина (п.2 ст.656 Проекту ЦК).

Таким чином, необхідно визнати неможливість застосування правової категорії “права, нерозривно пов'язані з особою кредитора” до прав, що належать юридичній особі, оскільки в іншому випадку ми змушені будемо констатувати те, що при реорганізації юридичної особи визначити юридичну долю таких прав не вбачається можливим - немає підстав для їхнього переходу до правонаступників реорганізованої особи, немає підстав для їхнього припинення.

На наш погляд, ця особливість є наслідком специфічної природи юридичної особи. У той же час необхідно підкреслити, що проблема “особистості” юридичної особи, яка заслуговує самостійного дослідження, виходить за межі дослідження питань переходу прав кредитора до третіх осіб.

Проведений аналіз особливостей універсального правонаступництва в правах кредиторів у порядку спадкування й при реорганізації юридичних осіб дозволяє зробити висновок про те, що ці випадки універсального правонаступництва істотно відрізняються лише за обсягом зобов'язальних прав, що переходять до правонаступників . Як було продемонстровано, різний обсяг і якісна характеристика прав, які можуть переходити до правонаступників померлого громадянина чи реорганізованої юридичної особи, обумовлюється розходженнями в правовому статусі громадян і юридичних осіб як суб'єктів цивільних правовідносин.

Заслуговує на увагу також проблема розщеплення майна (зокрема, майнових прав) у результаті універсального правонаступництва в правах кредитора. Найбільш наочно цю проблему можна продемонструвати в рамках інституту спадкування, оскільки, як правило, саме в цьому випадку в зобов'язальні правовідносини замість померлого вступають його спадкоємці. Подібна ситуація спостерігається і при реорганізації юридичної особи у формі поділу.

Як правило, не виникає проблем у випадку, коли до кожного правонаступника переходить окреме право вимоги (наприклад, спадкоємці врегулювали це питання в угоді про розділ спадкового майна чи такий розподіл прав вимоги міститься в роздільному балансі реорганізованої юридичної особи).

Водночас, ми можемо змоделювати ситуацію, коли одне право вимоги переходить до декількох правонаступників. У такому випадку виникає активна множинність осіб у зобов'язанні [210, 211, 212]^{[212] [213] [214]. За загальним правилом, якщо в зобов'язанні беруть участь декілька кредиторів, кожен із цих кредиторів вправі вимагати виконання зобов'язання в рівній частці з іншими, якщо інше не випливає з закону, інших правових актів чи умов зобов'язання. Відзначимо, що подібний результат (розщеплення зобов'язання) відбувається і внаслідок договірної уступки частини зобов'язальної вимоги.}

Особливий інтерес викликає множинність осіб на стороні кредитора в зобов'язаннях, предмет яких є неподільним. У таких випадках прийнято вести мову про солідарні вимоги, тобто про суб'єктивні права вимоги, що належать однаковою мірою двом чи більше співкредиторам (солідарним кредиторам), кожний з яких вправі вимагати виконання зобов'язання від боржника в повному обсязі [211, c.374] . Солідарні вимоги можуть

виникати й у випадках, передбачених договором чи установлених законом.

Безсумнівно, що у випадку виникнення солідарності кредиторів позиція боржника в такому зобов'язанні вимагає деякого зміцнення. Законодавець цілком обґрунтовано закріпив особливий порядок виконання таких зобов'язань, що спрямований на надання додаткових правових гарантій боржнику як найменш захищеній стороні зобов'язання.

В якості таких правових гарантій необхідно розглядати, на нашу думку, наступні положення Проекту ЦК України.

Відповідно до п.1 ст.566 Проекту ЦК, до пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів боржнику надане право виконати зобов'язання кожному з кредиторів на свій розсуд.

Крім того, виконання зобов'язання в повному обсязі одному із солідарних кредиторів цілком звільняє боржника від виконання іншим кредиторам (п.3 ст.566 Проекту ЦК). У цьому випадку обов'язок надання іншим кредиторам належного їм відшкодування покладений на кредитора, який одержав виконання.

Очевидно, що законодавець за допомогою закріплення наведеного порядку виконання солідарних зобов'язань забезпечив у диспозитивній формі збереження звичайного виду зобов'язальних правовідносин, коли одному боржнику протистоїть один кредитор — у такій ситуації солідарний кредитор, що одержав належне виконання від боржника, діє в інтересах всіх інших солідарних кредиторів.

Аналіз наведених особливостей універсального правонаступництва в правах кредиторів дозволяє зробити висновок про те, що його правова регламентація спрямована на мінімізацію негативних наслідків заміни сторони в чинних зобов'язальних правовідносинах з метою забезпечення стабільного розвитку і функціонування цивільного обороту.