<<
>>

Особливості права приватної власності на земельну ділянку

Поняття власності та права власності на сьогоднішній день з одного боку є достатньо дослідженими, але з іншого все ще залишаються дискусійними. Як слушно зазначила Л.В. Щенникова, категорія власності володіє дивною властивістю - вона є старою як світ, вивченою та описаною, але водночас завжди непередбачено новою та непередбачуваною, тому вона бажана та плодотворна для нових досліджень.[64]

Стосовно сутності поняття «власність» існують кілька концепцій, причому в більшості з них при характеристиці відносин власності використовується категорія «право власності».

Як слушно зазначають У. Маттеї та Є.А. Суханов, усі вони можуть бути поділені на дві групи: перша група дослідників вважає, що право власності виходить від держави (так звана позитивістська концепція), друга частина дослідників дотримуються концепції природного права, відповідно до якої право власності стоїть понад державою, це право не є владним повноваженням держави, делегованим індивідам, але належить до природних прав індивідів, які держава зобов’язана поважати для підтримання своєї легітимності.[65]

Прихильники природно-правової концепції вважають, що власність є відносинами, внутрішньо властивими людському суспільству, право власності належить індивіду від народження і є невідчужуваним. Основний тезис, якого дотримуються представники природно-правової концепції зводиться до того, що право власності існує незалежно від визнання його державою та лише охороняється нею. [66]

Розвиток ця ідея отримала в історичній школі права. Видатний представник цієї школи І. Кант стверджував, що власність є способом мати щось своїм через об’єднання волі всіх у публічному законодавстві. Г. Гегель розвинув цю думку, стверджуючи, що власність є зовнішньою сферою свободи особи, яка створюється шляхом присвоєння особою речі. Присвоєння означає, що особа вміщує свою волю в річ, завдяки чому вона стає його.

Разом із тим усі особи, які не є власниками цієї речі, мають ставитись до неї як до чужої. У договорі як спільній волі контрагентів особи визнають одна одну власниками речей, якими обмінюються між собою[67].

Засновуючись з одного боку на діалектичній методології Г. Г егеля, а з іншого - на матеріалістичному світогляді, К. Маркс та його послідовники розробляють систему визначення відносин власності з позиції економічного детермінізму. К. Маркс вважав, що для розвитку суспільства основоположним є базис (економічна сфера чи засіб виробництва), у якому виділяються продуктивні сили та виробничі відносини. Основоположними відносинами базису визнавались присвоєння пануючим класом засобів виробництва та результатів праці (тобто відношення до них як до своїх). Оскільки ж виробничі відносини легітимуються у позитивному законодавстві, відносини власності слід розглядати як юридичне вираження присвоєння[68].

Визначення поняття власності через категорію присвоєння тривалий час панувало в радянській цивілістиці.[69] [70] Пізніше А.В. Венедиктовим була розроблена теорія, відповідно до якої власність слід розглядати у двох аспектах - економічному (базисні (виробничі) відносини) та юридичному (право власності). Вчений вважав, що право власності слід визначати як право індивіда чи колективу використовувати засоби та продукти виробництва своєю владою та у своєму інтересі на підставі існуючої в

••70

даному суспільстві системи класових відносин та відповідно до неї .

Вказана теорія є досить поширеною й серед сучасних дослідників.

Наприклад, В.П. Камишанський вважає власність ставленням певних осіб до матеріальних благ як до своїх та вказує, що одним з елементів

поняття власності є відносини між людьми з приводу певного майна, іншим -

71

відношення особи до привласненого майна як до свого власного.

Ю.К. Толстой визначає власність як ставлення особи до належної їй речі як до своєї, яке виражається у володінні, користуванні та розпорядженні нею, а також в усуненні втручання всіх третіх осіб у ту сферу господарського

72

панування, на яку поширюється влада власника.

Разом із тим, як слушно зазначав Д.М. Генкін, присвоєння не може бути специфічною ознакою права власності . Власність відрізняється від інших можливих видів присвоєння найбільшою пов’язаністю особи та речі, максимальним ступенем панування особи над річчю. При цьому власність як суспільне відношення характеризується тим, що особі, яка привласнила річ, протистоять особи, які ставляться до речі як до чужої, а до власника як до того, кому ця річ належить. Таке економічне (майнове) відношення, будучи

•••74

врегульованим нормою права, стає предметом вивчення юриспруденції .

Тому на сьогоднішній день більшого поширення отримали теорії, згідно яким власність слід розуміти як відношення. Спершу розуміння природи власності зводилося до констатації факту зв’язку між власником та річчю, який розумівся як безпосередня та найбільш повна влада над річчю (панування), пізніше сутність власності розуміється не як зв'язок особи та речі, а як відношення між особами з приводу речі. Таким чином поступово власність починає розумітись як суспільне відношення. Так, на думку Н.Д. Єгорова, поняттям власності охоплюється не сам процес присвоєння, а ті суспільні відносини, у яких та завдяки яким відбувається присвоєння людиною матеріальних благ. Є.О. Харитонов зазначає, що власність - це такі суспільні відносини з приводу речей, у яких одні особи (власники) [71] [72] [73] [74] [75] ставляться до речей як до своїх, а всі інші особи (не власники) ставляться або мають ставитись до цих самих речей як до чужих і утримуватися від будь- яких зазіхань на ці речі.[76]

Суспільні відносини власності, будучи врегульованими нормами права, як зазначалось, перетворюються на правовідносини. Зміст будь-яких правовідносин, як відомо, складають суб’єктивні права та обов’язки. Структуру змісту правовідносин власності можна представити у наступному вигляді:

1) суб’єктивне право власності, яке включає в себе такі елементи:

- право на власні дії (право здійснювати своє право власності на власний розсуд);

- право вимагати від інших суб’єктів цивільних відносин не втручатись у справи власника та не створювати перешкод при здійсненні його права;

- право звернутися до суду або іншого уповноваженого органу за захистом свого порушеного чи оспорює мого права власності;

2) юридичний обов’язок усіх інших осіб (не власників) утримуватися від впливу на річ без волі на то самого власника, тобто ставлення до речі як до чужої.

Суб’єктивному праву власності властиві наступні ознаки:

1) речовий характер - власник має можливість задовольнити свій інтерес за допомогою власних дій та не має необхідності для цього звертатися за допомогою третіх осіб;

2) абсолютний характер права власності, що означає, що уповноваженій особі-власнику протистоїть невизначене коло осіб-не власників, які несуть пасивний обов’язок утримуватись від порушення цього права, а у випадку такого порушення міри захисту можуть бути застосовані до будь-якого порушника;

3) безстроковий характер, що означає, що право власності певного суб’єкта існує до того моменту, поки не настане юридичний факт, що припиняє його;

4) непорушність права власності означає, що ніхто не може бути позбавлений належних їм на праві власності об’єктів, крім випадків, прямо встановлених законом;

5) еластичність права власності означає поновлення належному власникові права в повному обсязі після припинення обставин, які його обмежували.

Традиційно змістом суб’єктивного права власності вважаються повноваження власника. За радянських часів була розроблена теорія так званої тріади повноважень власника, яка є домінуючою й на сьогоднішній день. Тріада включає в себе три повноваження власника - володіння, користування та розпорядження. Саме такий підхід закріплено на сьогоднішній день і українським законодавцем (ст. 317 ЦК України). Прихильники цієї концепції вказують, що повноваження володіння, користування та розпорядження тісно взаємопов’язані (їх не завжди можливо розмежувати) і лише разом вони є узагальненим вираженням тих багаточисленних прав, які може здійснювати власник. При цьому вказані повноваження охоплюють досить широке коло дозволених дій, які може вчиняти власник з приводу речі, що йому належить. Як зазначає Є.А.

78

Суханов, дана тріада охоплює у своїй сукупності всі можливості власника.

Слід зазначити, що останнім часом концепція тріади повноважень власника піддається критиці.

Як зазначають дослідники, виділяються дві основні традиції в розумінні права власності - континентальна і англосаксонська.

Перша вважала необхідною концентрацію всіх прав власності на об'єкт в руках [77] [78] одного володільця, розглядаючи випадки розосередження правомочності серед декількох осіб як феодальні пережитки. Її класичним втіленням став Кодекс Наполеона, де приватна власність проголошувалася не тільки «священною та недоторканною», але й «необмеженою та неподільною». У протилежність цьому англосаксонська правова традиція зберегла багато інститутів феодального права, допускаючи, зокрема, можливість роздроблення власності на який-небудь об'єкт на правомочності декількох осіб. Якщо континентальна традиція представляла право власності як щось єдине і неподільне, то англосаксонська - як сукупність часткових правоможностей. Поза сумнівом, друга традиція відрізняється більшою гнучкістю і реалізмом. Єдине і неподільне право - не більше ніж ідеальна конструкція, а в реальному житті окремі правоможності завжди вступають у різноманітні поєднання і можуть кожна окремо належати різним особам. Розщеплювання права на часткові правоможності - нормальна практика, і було б невірно розцінювати її як свідоцтво ерозії приватної власності[79] [80] [81] [82].

Все частіше вчені зазначають, що поряд з наведеними трьома повноваженнями власника цілком допустимо виділяти й інші, найбільш поширеною є думка про можливість виділення також повноваження

управління. До додаткових повноважень власника пропонується також

81

відносити повноваження контролю, слідування та переваги , повноваження усунення втручання всіх третіх осіб у сферу свого господарського панування тощо. Деякі вчені вважають за необхідне виключити зі змісту права власності повноваження володіння, яке розглядають як самостійну правову категорію, та у зв’язку з цим відносити до змісту права власності

повноваження користування, розпорядження та віндикації, а також іноді й

• . 83

права вільного доступу та виняткового володіння.

Отже, на сьогоднішній день все більш поширеною стає концепція, відповідно до якої право власності не зводиться до будь-якого жорсткого переліку правоможностей та полягає в тій мірі реальної юридичної влади над майном, яка гарантується власнику правопорядком .

Дійсно, такий підхід видається слушним, проте, не зупиняючись тут на проблемах змісту права власності, оскільки це питання не є предметом нашого дослідження, розглянемо особливості правоможностей власника саме земельної ділянки.

Право володіння - це заснована на законі можливість фактично володіти річчю, можливість фактичного впливу на річ . Правоможність володіння має свою специфіку, якщо йдеться про нерухоме майно, оскільки тут не завжди існує фактичний зв'язок між володільцем та річчю. Щодо земельної ділянки правоможність володіння є заснованою на законі можливістю фактичного утримання земельної ділянки у встановлених законом межах, за умови, що власник ставиться до неї як до своєї, а всі інші суб’єкти - як до чужої[83] [84] [85] [86] [87].

Право користування земельною ділянкою - це вилучення її корисних властивостей у межах цільового призначення. Це може бути використання земельної ділянки для особистих потреб (забудова, обробка тощо), для підприємницької діяльності (фермерське господарство, приватне підприємство тощо) . Для земельних власників користування землею зводиться в основному до отримання рентного доходу (земельного податку, орендної плати), отже, їм надається лише юридична, а не фактична можливість отримання корисних властивостей від майна, оскільки більша частина об’єктів права власності знаходиться у володінні та користуванні фізичних та юридичних осіб-не власників. Ще однією особливістю користування земельними ділянками є те, що юридичні особи, створені публічними утвореннями, які наділяються земельними ділянками, використовують їх не для задоволення свого майнового інтересу, а для забезпечення потреб суспільства та реалізації функцій публічних власників. Правоможність користування, якою володіє будь-який земельний власник, на думку дослідників, слід відрізняти від права використання земельної ділянки, яке виникає за волею власника в інших осіб, тобто існує потреба в розмежуванні понять «право користування власника» та «право використання» земельної ділянки, причому в приватних власників ці два

юридичних факти можуть співпадати, а публічні власники не є суб’єктами

88

права використання .

При здійсненні права користування власник земельної ділянки використовує її за власним розсудом, але обов’язково з урахуванням цільового призначення, тобто встановленого законодавством порядку, умов, меж використання земель згідно з їх категоріями, які мають свій особливий правовий режим. Зміна цільового призначення можлива лише уповноваженими органами виконавчої влади або місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу земель у власність чи користування, про їх вилучення, про створення об’єктів природоохоронного чи історичного призначення, а також затверджують проект землеустрою. Власник чи

• -89

орендатор не вправі самостійно змінювати цільове призначення землі.

Правоможність розпорядження надає власнику можливість визначення юридичної долі майна. Способи розпорядження можуть супроводжуватися переходом права власності до іншої особи (правочини, пов’язані з [88] [89] відчуженням земельної ділянки), а можуть здійснюватися й без такого переходу (наприклад, оренда, безоплатне користування). Для приватного власника здійснення вказаної правоможності характеризується тим, що йому достатньо здійснити вольову дію - підписати правочин, на відміну від публічного власника, якому для цього необхідно видати індивідуальний правовий акт, який буде мати самостійне значення, якщо у подальшому не потрібно здійснювати на його підставі цивільно-правового правочину (наприклад, рішення про надання земельної ділянки в оренду та укладення договору оренди), тобто в такому разі необхідним є юридичний склад -

90

адміністративний акт та цивільно-правовий правочин .

Особливість правоможності розпорядження земельною ділянкою зводиться до того, що власник не має права знищення земельної ділянки, що належить йому на праві власності. Це пов’язано із тим, що ст. 14 Конституції України та ст. 1 ЗК України встановлена особлива державна охорона землі та неприпустимість використання власності на землю із завданням шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства або погіршенням екологічної ситуації і природних якостей землі.

Правоможності володіння та користування можуть бути передані власником іншій особі. Правочини з розпорядження, які здійснюються іншою особою, не власником, вчиняються не завдяки наявності в цих осіб права розпорядження, а завдяки правоможності розпорядження самого власника. Власник не може передати розпорядження за договором, позбавивши себе цього права. Воно може бути лише обмежене законом, наприклад внаслідок обмеження дієздатності власника. Право розпорядження належить власнику, слідує за ним та не може бути виокремлено без припинення права власності. Розпорядження дає можливість вчинення різних оплатних та безоплатних правочинів, які мають своїм об’єктом земельну ділянку. Воно має настільки рішуче значення, що його відсутність усуває [90] наявність права власності. Володіння цілком допускається поряд із правом власності, без усунення останнього. Користування, яке складається в отриманні доходів від належного власнику майна, є метою права власності. Право розпорядження можна розуміти як влада відчужувати майно у межах,

91

встановлених законом.

У літературі зустрічається думка, що вказані правоможності не розкривають повністю змісту права власності на земельну ділянку. Пропонується доповнити наведені правомочності правоможністю управління

92

земельною ділянкою .

З одного боку, дослідники зазначають, що правоможність управління охоплюється правоможностями користування та розпорядження майном, але, з іншого боку, це не завжди так. Як вказує Є.О. Харитонов, господарське товариство може використовувати належне йому майно, передане його учасниками, як гарантію інтересів кредиторів, але не має права повного розпорядження цим майном, а також права використовувати його для власних потреб . На підтвердження висновку, що правоможність управління майном є окремою правоможністю власника наводяться й наступні аргументи. Так, законом передбачена можливість передачі майна у довірче управління або довірчу власність (ст. 1029 ЦК України). У такому випадку управителю чи довірчому власнику надається можливість володіти, користуватися та розпоряджатися переданим в управління майном, проте правоможності користування та розпорядження тут набувають певної специфіки у зв’язку з тим, що управитель не може користуватися переданим йому майном для власних потреб, а повинен лише використовувати це майно на користь установника управління або визначеного останнім вигодонабувача (ст. 1033, 1034 ЦК України). Тобто фактично у цьому [91] [92] [93] випадку йдеться про правоможність управління майном, яку здійснює довірчий управитель або довірчий власник з певною метою, яка визначається установником управління або довірчої власності[94].

Наведені аргументи свідчать про те, що цілком допустимо є говорити про окрему правоможність управління у складі права власності на земельну ділянку. Такий підхід дозволяє передавати земельну ділянку в управління іншим особам, залишаючи за собою право на отримання вигоди від її використання.

Здійснення права власності на земельну ділянку відбувається в порядку, встановленому законом. Законодавець встановлює межі, у яких має здійснюватись право власності. При цьому обмеження права власності завжди є чітко визначеними законом. Заборони та обмеження щодо здійснення права власності на земельну ділянку мають бути встановлені в інтересах усіх та кожного. Земельні ділянки, вилучені із цивільного обігу, не можуть надаватися в приватну власність та бути об’єктом цивільно-правових правочинів. Земельні ділянки, обмежені в обігу, можуть бути надані в приватну власність лише у випадках, передбачених законом. Усі інші земельні ділянки відносяться до речей, не обмежених в обігу, проте для них все ж таки встановлені певні обмеження, як, наприклад, цільове використання, обмеження обсягу земель сільськогосподарського призначення, що можуть належати одній особі, заборона на придбання іноземцями окремих категорій земель тощо.

Як зазначає О.В. Шихалєва, право приватної власності на землю представляє собою інститут, який включає в себе елементи приватноправового та публічно-правового регулювання. Як було зазначено, відповідно до Конституції України, використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Тобто законодавець виділяє земельні ділянки зі всього масиву об’єктів цивільних прав, враховуючи унікальність цих об’єктів, тобто оборотоздатність вказаних об’єктів залежить не від суб’єктивної думки законодавця, а від об’єктивних характеристик цих об’єктів.[95] [96]

М.П. Кабитов обмеження права власності на земельну ділянку називає «негативними аспектами». На думку вченого, вони виражаються у різного роду обмеженнях права власності, покладенні на власника обов’язків, ризиків тощо. У результаті дії цих «негативних аспектів» обмежується влада власника над річчю. Встановлення таких «негативних аспектів» пов’язано з наявністю інтересу у використанні речі, що належить власнику, іншими особами або суспільством у цілому. Економічною причиною цих «негативних аспектів» є обмеженість ресурсів. Відносно окремих особливо соціально значимих об’єктів така проблема стає надзвичайно актуальною. Тому законодавець у правових нормах санкціонує різні способи обмеження

96

панування власника над майном.

Слід зазначити, що обмеження права власності, встановлені законодавцем, мають належним чином співвідноситись із принципом непорушності права власності та закріпленим у ст. 3 ЦК України принципом неприпустимості позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом.

Неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом, як загальна засада цивільного законодавства, означає, що правова охорона власності забезпечується усім власникам, незалежно від її форм і видів. Недоторканість власності забезпечує майновий правопорядок в економіці, можливість власників використовувати майно в своїх або чужих (дестинаторських) інтересах, бути захищеним від безпідставного його вилучення чи обмеження можливостей використання[97] [98].

При цьому, як зазначають дослідники, закріплена українським законодавством засада щодо неприпустимості позбавлення права власності відповідає принципам Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод. Так, у ст. 1 Першого Протоколу Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, закріплено, що кожна фізична чи юридична особа має право правомірно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Разом із тим не обмежується право держави вводити в дію такі закони, які на її думку, необхідні для здійснення контролю над використанням майна відповідно до суспільних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Тобто у Конвенції, по-перше, проголошується абсолютна непорушність права власності фізичних та юридичних осіб, вільне здійснення ними правоможностей власника; по-друге, припускається можливість позбавлення власника права власності на майно, але лише в суспільних інтересах і лише за підставами, передбаченими законом або міжнародними документами; по-третє, визнається право держави втручатися у використання власниками належного їм майна, але з метою контролю правомірності дій власників та виконання ними своїх обов’язків перед державою, суспільством . Отже, дія принципу непорушності права власності не є абсолютною. Конвенція окреслює умови за яких його дія може бути обмежена, а власник може бути позбавлений права власності на певне

майно[99].

Допустимість обмежень права власності пояснюється соціальною функцією власності.[100] М.П. Кабитов вважає, що природу соціальної функції власності слід визначати крізь призму понять «спільне благо» та «публічний інтерес». Реалізація соціальної функції власності, на думку вченого, відбувається через нормативне закріплення таких обмежень, які визначаються публічним інтересом[101] [102] [103]. Вказана позиція знаходить свою підтримку в наукових колах. Так, А.С. Гайдук та А.А. Кисельов зазначають,

що право власності завжди піддається певним обмеженням в інтересах

102

суспільного блага.

На думку М.П. Кабитова, соціальна функція приватної власності полягає в тому, що здійснення власником влади над майном має слугувати інтересам суспільства. Суспільство, яке існує у формі держави, закріплює через механізм правового регулювання публічні інтереси відносно привласненого власником майна та визначає способи їх реалізації. Таким чином, соціальна функція власності полягає в установленні балансу інтересів власника та суспільства, а її реалізація відбувається шляхом законодавчого закріплення системи способів обмеження влади власника над річчю, його приватних інтересів. Інша ситуація має місце, коли йдеться про обмеження та обтяження, які встановлюються в інтересах приватних осіб (сервітути,

103

іпотека тощо), що не є пов’язаними із реалізацією публічного інтересу.

Зі вказаного приводу слушною видається думка О.Г. Шихалевої, яка вказує на необхідність розмежування понять «обмеження» та «обтяження» права власності. Обмеження пов’язані з применшенням прав власника щодо належного йому майна, вони встановлюються законодавцем у публічному інтересі та діють на постійній основі. Обтяження встановлюються в інтересах приватних осіб та припиняються після спливу строку, на який вони були встановлені завдяки принципу еластичності права власності.

Отже, при визначенні обмежень права власності особливого значення набуває поняття публічного інтересу. У більшості країн світу передбачаються обмеження права приватної власності з метою «встановлення справедливих соціальних відносин», «для спільного блага», при випадках, «виправданих суспільною користю або соціальними інтересами», «за мотивами суспільної користі» тощо[104]. Український законодавець оперує поняттям «інтереси суспільства» (ч. 5 ст. 319 ЦК України).

Категорія інтересу досить часто ставала предметом досліджень. Щодо сутності цього поняття склалися дві теорії. Згідно першій, засновником якої виступив Р. Єринг, а послідовниками стали О.С. Іоффе, Ю.К. Толстой та інші, інтерес є елементом змісту суб’єктивного права[105]. Прихильники другої позиції, до яких відносяться, зокрема, В.П. Грибанов, С.М. Братусь, вважають, що інтерес є метою суб’єктивного цивільного права, передумовою його набуття та здійснення[106] [107] [108]. Так, В.П. Грибанов зазначав, що коло визнаних законом і суспільно значущих інтересів, для задоволення яких може бути використане суб’єктивне право, визначає не зміст суб’єктивного права, а його суспільне значення, сферу застосування, тобто межі його здійснення та

107

захисту .

Американський вчений П. Херрінг визначає публічний інтерес як

• . . 108

результат компромісу групових інтересів.

На думку сучасних українських філософів, інтерес - це соціальний феномен, притаманний людині, який є вираженням об’єктивної залежності життєдіяльності людей від соціальних умов життя. Інтерес є рушійною силою діяльності, поведінки та вчинків людей. Поступальний розвиток суспільства, зміцнення держави залежить від узгодження, поєднання різних

• 109

інтересів.

Українська дослідниця О.М. Вінник визначає публічний інтерес як відображення в праві гармонізованих та збалансованих інтересів держави, всього суспільства, значної його частини, у тому числі, територіальних громад, соціальних груп, особливо найвразливіших та слабо захищених, що потребують державної підтримки для уникнення кризових явищ у суспільстві, страйків та інших колективних форм протесту та самозахисту.[109] [110]

На думку А.М. Гужви, дослідження всіх існуючих позицій стосовно поняття інтерес, дозволяє дійти висновку щодо можливості розглядати інтерес у праві в двох значеннях:

1) як юридичний факт, певний стан особи, який є підставою для виникнення, збереження, реалізації та захисту цивільних прав, а також визначає межі їх здійснення;

2) як прагнення або потреби особи, які виступають об’єктом захисту, оскільки спрямовані на досягнення певного правомірного результату, набуття і здійснення суб’єктивних прав.[111] [112]

Публічний інтерес - це інтерес не приватної особи, а суспільства в цілому. На відміну від приватного, публічний інтерес не може бути в якій- небудь формі опосередкованим у суб’єктивному праві приватної власності або бути його передумовою. Як зазначає Ю. А. Тихомиров, публічним інтересом є визнаний державою та забезпечений правом інтерес соціальної спільноти, задоволення якого слугує гарантією її існування та розвитку.[113] Публічний інтерес є основою дій суб’єктів публічного права.[114]

М.П. Кабитов пропонує публічний інтерес у сфері земельної власності визначати як умову (передумову) спрямованого на реалізацію соціальної функції приватної власності законодавчого закріплення обмежень, обтяжень та інших «негативних аспектів» власності[115]. У цілому таке визначення видається цілком прийнятним, за винятком лише того, що в даному випадку недоцільно вести мову про обтяження власності, які, як було зазначено, встановлюються в інтересах приватних осіб.

З урахуванням наведеного вище, публічний інтерес можна визначити як прагнення або потреби суспільства, які виступають об’єктом захисту, оскільки спрямовані на досягнення певного правомірного результату, набуття і здійснення членами спільноти гарантованих державою прав. Тому публічний інтерес у сфері земельної власності виступає як визначена потребами суспільства передумова законодавчого закріплення обмежень права приватної власності.

На сьогоднішній день законодавством встановлені наступні види обмежень права приватної власності на землю.

Перше обмеження стосується оборотоздатності земельних ділянок, а саме, встановлення переліку земель, які не можуть передаватись у приватну власність та бути об’єктами правочинів. Так, наприклад, відповідно до ст. 77 ЗК України, землі оборони можуть перебувати лише в державній власності.

Статтею 84 ЗК України також передбачено, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:

а) землі атомної енергетики та космічної системи;

б) землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту;

в) землі оборони;

г) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико- культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

ґ) землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом;

д) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;

е) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

є) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

ж) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно- технічними навчальними закладами;

з) земельні ділянки, закріплені за вищими навчальними закладами державної форми власності;

і) земельні ділянки, що використовуються Чорноморським флотом Російської Федерації на території України на підставі міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Крім того, ст. 83 ЗК України закріплює перелік земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, до яких належать:

а) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо);

б) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту;

в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико- культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

г) землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом;

ґ) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;

д) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування;

е) земельні ділянки, штучно створені в межах прибережної захисної смуги чи смуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі водних об'єктів, або на земельних ділянках дна водних об'єктів.

По-друге, обмеження прав власника щодо земельної ділянки визначається її цільовим призначенням. Так, відповідно до ст. 20 ЗК України, види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою. Земельні ділянки сільськогосподарського призначення використовуються їх власниками або користувачами виключно в межах вимог щодо користування землями певного виду використання, встановлених статтями 31, 33-37 ЗК України. Земельні ділянки, що належать до земель оборони, використовуються виключно згідно із Законом України "Про використання земель оборони".

Цільове призначення визначає порядок використання земель та встановлює заборони щодо певних видів діяльності.

Наприклад, відповідно до ст. 48 ЗК України, на землях оздоровчого призначення забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно вплинути на природні лікувальні властивості цих земель. Згідно зі ст. 52 ЗК України, на землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель. Статтями 61 та 62 ЗК України встановлені відповідно обмеження у використанні земельних ділянок прибережних захисних смуг уздовж річок, навколо водойм та на островах та у використанні земельних ділянок прибережних захисних смуг уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах.

Крім того, у деяких випадках цільове призначення визначає можливість володіння земельною ділянкою на праві власності. Так, відповідно до ст. 22 ЗК України, землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземцям, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.

Третє обмеження прав власника земельної ділянки стосується обмеження в деяких випадках її максимального розміру. Так, сучасним цивільним законодавством закріплено загальне правило щодо необмеженості обсягу майна, яке може належати особі на праві власності. Відповідно до ст. 325 ЦК України, фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь- якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати; склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Проте деякі положення щодо розміру земельних ділянок є винятком з цього загального правила.

Наприклад, відповідно до ч. 3 ст. 325 ЦК України законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної або юридичної особи. Такі обмеження передбачені ЗК України, де встановлено мораторій на придбання фізичними та юридичними особами земель сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 га, яка може бути збільшена в разі успадкування земельних ділянок за законом, а також Законом України «Про особисте селянське господарство»[116] від 15 травня 2003 року, у ст. 5 якого встановлено, що для ведення особистого селянського господарства використовують земельні ділянки розміром не більше 2,0 гектара, передані фізичним особам у власність або оренду. Також відповідно до ст. 25 ЗК України, розміри земельних ділянок, що виділяються для працівників державних та комунальних закладів, підприємств і організацій культури, освіти та охорони здоров'я та пенсіонерів з їх числа, які проживають у сільській місцевості або селищах міського типу, не можуть перевищувати норм безоплатної передачі земельних ділянок громадянам, встановлених законом для ведення особистого селянського господарства.

Певні обмеження встановлені також щодо розміру земельних ділянок лісогосподарського призначення та природних водойм. Так, відповідно до ст. 56 ЗК України, громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Згідно зі ст. 59 ЗК України, громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми загальною площею до 3 гектарів.

Нарешті, існують певні обмеження щодо реалізації права власності на земельні ділянки. Так, відповідно до ст. 111 ЗК України, законом, прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами, договором, рішенням суду можуть бути встановлені такі обмеження у використанні земель:

а) умова розпочати і завершити забудову або освоєння земельної ділянки протягом встановлених строків;

б) заборона на провадження окремих видів діяльності;

в) заборона на зміну цільового призначення земельної ділянки, ландшафту;

г) умова здійснити будівництво, ремонт або утримання дороги, ділянки дороги;

ґ) умова додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт;

д) умови надавати право полювання, вилову риби, збирання дикорослих рослин на своїй земельній ділянці в установлений час і в установленому порядку.

Отже, усі вказані обмеження є проявом соціальної функції земельної власності. Оскільки реалізація соціальної функції земельної власності припускає необхідність балансу приватного та публічного інтересу, відчуження земельних ділянок для суспільних потреб або з мотивів суспільної необхідності можна також вважати проявом цієї функції. Проте тут є важливим належне співвідношення публічного та приватного інтересу, оскільки, на відміну від всіх перерахованих випадків обмеження права власності, у разі відчуження земельної ділянки в суспільних інтересах власник не просто примушується до вчинення певних дій чи утримання від їх вчинення, але й взагалі позбавляється належного йому майна. Тому відчуження земельних ділянок для суспільних потреб або з мотивів суспільної необхідності допускається лише у випадку, коли публічний інтерес не може бути задоволений жодним іншим способом.

Отже, відчуження земельних ділянок для суспільних потреб або з мотивів суспільної необхідності допускається лише з урахуванням положення ч. 5 ст. 41 Конституції України, згідно з якими примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку,

встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх

•117

вартості .

Проведене в рамках підрозділу дослідження особливостей права приватної власності на земельну ділянку дозволило дійти наступних висновків.

По-перше, було проаналізовано правоможності, які входять до складу права власності на земельну ділянку та виявлено їхню специфіку. Так, було визначено, що правоможність користування, якою володіє будь-який земельний власник, слід відрізняти від права використання земельної ділянки, яке виникає за волею власника в інших осіб, тобто існує потреба в розмежуванні понять «право користування власника» та «право використання» земельної ділянки. Також було встановлено, що особливість правоможності розпорядження земельною ділянкою зводиться до того, що власник не має права знищення земельної ділянки, яка належить йому на праві власності, оскільки ст. 14 Конституції України та ст. 1 ЗК України встановлена неприпустимість використання власності на землю із завданням шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства або погіршенням екологічної ситуації і природних якостей землі. Крім того, зроблено висновок про те, що цілком допустимо є говорити про окрему правоможність управління у складі права власності на земельну ділянку. Такий підхід дозволяє передавати земельну ділянку в управління іншим особам, залишаючи за собою право на отримання вигоди від її використання.

Було також виявлено особливості здійснення права власності на земельну ділянку, а саме визначено, що законодавець встановлює межі, у яких має здійснюватись право власності, які завжди є чітко визначеними законом. Аналіз встановлених законодавцем обмежень щодо здійснення права власності дозволив виявити чотири групи таких обмежень. Перше обмеження стосується оборотоздатності земельних ділянок, а саме, [117]

встановлення переліку земель, які не можуть передаватись у приватну власність та бути об’єктами правочинів. Так, наприклад, ст. ст. 77, 83 ЗК України, закріплюється перелік земель, які можуть перебувати лише у державній та комунальній власності, та не можуть надаватися в приватну власність і бути об’єктом цивільно-правових правочинів. По-друге, обмеження прав власника щодо земельної ділянки визначається її цільовим призначенням, згідно якому визначається порядок використання земель та встановлюються заборони щодо певних видів діяльності. Крім того, у деяких випадках цільове призначення визначає можливість володіння земельною ділянкою на праві власності. Так, відповідно до ст. 22 ЗК України, землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземцям, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам. Третє обмеження прав власника земельної ділянки стосується обмеження в деяких випадках її максимального розміру, наприклад, обмеження обсягу земель сільськогосподарського призначення, що можуть належати одній особі. Четверта група обмежень стосується реалізації права власності на земельні ділянки, зокрема, законом, прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами, договором, рішенням суду можуть бути встановлені певні обмеження у використанні земель.

Було підтримано позицію щодо необхідності розмежування понять «обмеження» та «обтяження» права власності, оскільки обмеження пов’язані з применшенням прав власника щодо належного йому майна, вони встановлюються законодавцем у публічному інтересі та діють на постійній основі, тоді як обтяження встановлюються в інтересах приватних осіб та припиняються після спливу строку, на який вони були встановлені завдяки принципу еластичності права власності.

Крім того, проведений аналіз дозволив запропонувати визначення публічного інтересу при вирішенні питань щодо обмеження права приватної власності на земельну ділянку. Публічний інтерес можна визначити як прагнення або потреби суспільства, які виступають об’єктом захисту, оскільки спрямовані на досягнення певного правомірного результату, набуття і здійснення членами спільноти гарантованих державою прав. Тому публічний інтерес у сфері земельної власності виступає як визначена потребами суспільства передумова законодавчого закріплення обмежень права приватної власності.

<< | >>
Источник: ГОЛОВНЯ Ірина Яківна. ВІДЧУЖЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК ДЛЯ СУСПІЛЬНИХ ПОТРЕБ ЧИ З МОТИВІВ СУСПІЛЬНОЇ НЕОБХІДНОСТІ ЯК ПІДСТАВА ПРИПИНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Одеса —2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Особливості права приватної власності на земельну ділянку:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -