<<
>>

Еволюція уявлень про здійснення суб’єктивного особистого немайнового права

Основні перетворення в політико-економічному житті України, зміна соціальних цінностей та орієнтирів зумовили вихід у системі суспільних пріоритетів на перше місце людини як особистості.

Адже у світі існує безліч цінностей, проте людина - цінність особлива. Вона «оживляє», наділяє душею навколишній простір, визначає характеристики речей, інших цінностей, змінює світ своєю діяльністю[521, с. 147]. До неї звернені юридичні приписи, від неї залежить стан законності та рівень правової культури суспільства. На ній замикаються практично всі юридичні явища, фокусуються різноманітні правові зв’язки і процеси [429, с. 34]. Тому Україна, яка прагне до розвитку демократичної, правової, соціальної держави з розвиненим громадянським суспільством, взяла курс на світові зразки демократичних правових держав, де вже давно забезпечення та реалізація особистих немайнових прав людини посіли перше місце в їх діяльності.

Позитивне регулювання особистих немайнових прав, що об’ єктивно виступає здобутком вітчизняної цивільно-правової науки,не виключає необхідності дослідження їх правової природи, визначення місця серед суміжних правових явищу правовій системі, а також з’ясування особливостей їх здійснення.

Адже, як стверджує Р. О. Стефанчук, з думкою якого ми погоджуємося, важливість визначення «галузевої прописки» особистих немайнових відносин полягає в тому, що вони є «прокрустовим ложем» відповідних особистих немайнових прав фізичних осіб, оскільки саме останні складають їх зміст. З огляду на вказану взаємозалежність, як відмічає вчений, ми можемо стверджувати, що лише дослідивши поняття та правову природу особистих немайнових відносин, ми зможемо створити підґрунтя для розуміння сутності особистих немайнових прав фізичних осіб [453, с. 69]та механізму їх здійснення.

Зміст цивільного права ніколи не був величиною постійною, протягом історії він весь час змінювався.

До початку ХХ століття очевидною була тенденція вбачати основу цивільного права у власності. Тому, скажімо, виняткові права на інтелектуальні об’ єкти тривалий час розглядалися як особливий вид власності, тобто як речові права. Поряд із цим, питання включення особистих немайнових відносин до сфери цивільного права залишено поза увагою в більшості праць тодішніх представників юридичної думки, які категорично відкидали будь-яку спробу розширення сфери цивільного права, включаючи до нього виключно майнові відносини. А якщо такі спроби і здійснювалися, то окремі автори розглядали ці права лише як рефлекси об’єктивного права, що відображено в кримінальних законах, або ж зводили їх до поняття власності [239, с. 47]. Тобто особисті немайнові права теж виводилися з права власності.

Поступово права особистості виходять на перший план і посідають міцні позиції в доктрині цивільного права. Такий стан слушно прокоментував С. І. Шимон, який відмітив, що демократичні зміни, які відбувалися в нашому суспільстві, виявили чи не найперший і не найважливіший для подальшого соціально-економічного прогресу факт - недостатню правову захищеність особи в різноманітних проявах її соціальної, духовної, моральної індивідуальності. Саме життя спричинило необхідність правового регулювання особистих немайнових прав людини і громадянина, обумовленого загальними тенденціями розвитку суспільства і задоволення, насамперед, інтересів особи [521, с. 487].

НедаремноФ. К. фон Савіньї стверджував, що людина має право на саму себе, яке неминуче виникає з її народженням і ніколи не може припинитися, доки вона жива; саме тому його називають ісконним правом, першоправом - у протилежність усім іншим правам, які лише згодом та випадково може отримати людина і які іменуються набутими правами. Істинним елементом такого відвічного права, яке спрямоване на власну персону, на думку вченого, є: по-перше, правомірна влада людини над самою собою та своїми силами, яка не може і не повинна викликати сумнівів; більше того, ця влада виступає підставою та умовою всіх істинних прав, тому що власність і зобов’язання, наприклад, мають для нас значення та цінність тільки як штучне поширення наших власних та особистих сил;по-друге, для більшості окремих інститутів права вихідну точку слід вбачати в захисті цієї природної влади людини над самою собою від чужих втручань.Разом із тим, Ф.

К. фон Савіньї зазначав, що такі права, метою яких є захист честі від образи, захист від обману і насилля, а також недоторканність особи, складають позитивний інститут права з особливим змістом [413,с. 458-459].

З відстані часу слід погодитися з висловленою ще в радянський період думкою, що пріоритетним завданням науки цивільного права в такій ситуації, навпаки, повинно було стати не відлучення особистих немайнових прав від цивільного права, а підвищення ролі цивільного закону в їх регулюванні відповідно до нових вимог, що диктуються європейськими стандартами життя, та ролі, яка відводиться в них правам людини [231, с. 27]. Більше того, розвиток теорії особистих немайнових прав має поєднати в єдину органічну систему приватноправові та публічно правові засоби правового регулювання.

Це, в свою чергу, не лише призведе до законодавчого закріплення та гарантованого захисту особистих немайнових прав особи, а й сприятиме розробленню практичного механізму їх здійснення.

Статтею 1 ЦК України встановлено, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Особисті немайнові відносини як елемент предмета цивільно-правового регулювання тісно пов’язані з особистими нематеріальними благами і входять до складу правовідносин, які нарешті отримали своє легальне закріплення. Нинінормами цивільного законодавства здійснюється не лише захист особистих немайнових прав, а й так зване позитивне регулювання, тобто конкретне визначення змісту цих прав і водночас змісту обов’язків, які їм кореспондуються.

Проте одна справа - процес формування особистих немайнових прав як складової і важливої частини цивілістичної науки і зовсім інша - їх сутність як сформованого явища. У такому вигляді особисті немайнові права повинні розглядатися вже не в динаміці розвитку, а в статичному стані як повноцінна складова цивільних правовідносин, невід’ ємною складовою яких буде здійснення суб’єктивного цивільного права.

Варто відмітити, що категорія «здійснення права» в науці про право та власне в цивілістиці є центральною, оскільки здійснення права наряду з поняттям права розкриває саму ідею права, його сутність. Майже жодне дослідження в галузі юриспруденції не залишає поза увагою дане питання, розкриваючи ті чи інші особливості, характерні моменти, які притаманні певним, конкретним правовим відносинам.

Уперше в радянській цивілістиці поняття суб’єктивного цивільного права сформулював С. М. Братусь, який відмітив, що суб’єктивним цивільним правом є визнана та забезпечена законом міра можливої поведінки особистості [36, с. 30-33]. Згодом Н. Г. Александров запропонував доповнити визначення С. М. Братуся зазначенням не лише міри, а й виду можливої поведінки, виходячи з того, що категорія «міра» характеризує суб’єктивне право тільки з кількісної сторони [7, с. 110]. Заперечуючи допустимість використання категорії «вид» можливої поведінки при визначенні суб’єктивного цивільного права, Н. О. Стефанчук стверджує, що категорія «міра» може бути застосована при визначенні суб’єктивного цивільного права, тому що, з одного боку, вона характеризує суб’єктивне право як складне структурне утворення, що складається з низки елементів, а з іншого - використовується для якісної характеристики суб’єктивного права, оскільки сприяє розумінню останнього як можливості певної поведінки. На думку автора, позначення «міра можливої поведінки» вводиться у визначення суб’єктивного цивільного права для його кількісно-якісної характеристики. При цьому науковець зауважує, що застосування у визначенні категорії «вид» можливої поведінки є зайвим [451, с. 80].

Н. І. Матузов відмітив, що суб’єктивне цивільне право, з точки зору юридичної науки, є можливістю суб’єкта не лише діяти, а й діяти у відповідних межах (міра поведінки) та відповідним чином (вид поведінки) [248, с. 94]. Із цього приводу слушно висловився іЮ. К. Толстой: «про міру можливої поведінки говорять ні в якому разі не для порівняння одного суб’єктивного права з іншим, а для визначення тих меж, в яких особа може діяти» [478, с.

41].

Якщо об’єктивне цивільне право представляє собою систему норм, що регулюють майнові та особисті немайнові відносини між юридично рівними суб’єктами, то суб’єктивне цивільне право, по суті, відображає вид та міру можливої поведінки певної уповноваженої особи, забезпечену законом, і тим самим відповідної поведінки зобов’язаних осіб. Тобто суб’єктивним цивільним право є визнане та забезпечене нормою права, що виникає у правовідношенні, коло можливостей поводити себе певним чином. Як слушно відмітив К. Кергер, суб’єктивне цивільне право - це влада здійснювати спрямовану на певний об’єкт волю, яка передбачена для особи об’єктивним правом (правопорядком) [41, с. 3-4]. Право діє, реалізується, тільки якщо воно стає суб’єктивним.

Відповідно, і особисті немайнові права доцільно розглядати з позиції об’єктивного та суб’єктивного значення. В об’єктивному значенні особисті немайнові права являють собою комплексний правовий інститут, який включає в себе норми різних галузей права, які регулюють вид суспільних відносин, що складаються з приводу закріплення за їх учасниками особистих немайнових благ та їх використання, і є первинними, самостійними і рівними в структурі предмета цивільного права, спрямовані на забезпечення приватного немайнового інтересу їх учасників, позбавлені майновогрошового змісту та характеризуються абсолютним характером. У свою чергу, в суб’єктивному значенні особисті немайнові права представляють собою суб’єктивне цивільне право, яке нерозривно пов’язане з особою (носієм), не має економічної природи походження та економічного змісту, спрямоване на задоволення фізичних, духовних, моральних, соціальних чи інших нематеріальних потреб і об’ єктом якого є особисте немайнове благо [499, с. 179].

Р. О. Стефанчук, характеризуючи особисті немайнові права відмітив, що особисті немайнові права мають ті ж самі ознаки, що і суб’єктивні цивільні права, при характеристиці яких виділяють декілька основних

відмежувальних ознак, а саме:

1. Суб’єктивне цивільне право є не абстрактною можливістю, а конкретними межами, точною мірою можливої (дозволеної) поведінки.

2. Суб’єктивне цивільне право як міра (межа) можливої поведінки - це зв’язок одиничного суб’єктивного права та права об’єктивного.

3. Суб’єктивне право забезпечене кореспондуючим йому обов’язком.

4. Суб’єктивне право встановлюється стосовно поведінки конкретного (індивідуалізованого) суб’єкта, причому у відношенні до конкретної взаємодії цього суб’єкта з іншими особами (особою).

При цьому вчений зазначає, що особисте немайнове право, як різновид суб’єктивного цивільного права, повинно містити в собі як базові в першу чергу саме вказані ознаки, а решта ознак повинні вже чітко характеризувати його роль та місце в системі суб’єктивних цивільних прав [453, с. 103].

Разом із тим, встановлення сутності та змісту суб’єктивного цивільного права впливає на визначення та характеристику пов’язаного з ним термінологічного рядка і в першу чергу - на визначення поняття здійснення суб’єктивного цивільного права. Адже здійснення суб’єктивного цивільного права є не лише важливим для розуміння динаміки суб’єктивного цивільного права, а й виступає завершальним етапом його правового регулювання і, як правильно відмічається в науковій літературі, саме таким чином абстрактна можливість (правоздатність) перетворюється спочатку в конкретну можливість (суб’єктивне право), а потім і в реальну дійсність (здійснення права).

Традиційно в цивілістиці поняття здійснення цивільних прав визначається як реалізація передбачених законом або договором можливостей використовувати право на власний розсуд [80, с. 44-45]. У зв’язку з цим виникає необхідність в етимологічному дослідженні таких понять, як «здійснення» та «реалізація» суб’єктивних цивільних прав, оскільки в загальному лексичному значенні слова «здійснення» та «реалізація» розглядаються як рівнозначні та тотожні, а в юридичній літературі їх переважно розмежовують. При цьому формулюють новий, залежний від конкретного контексту сенс розглядуваних слів, вносячи тим самим алогічність, що потребує додаткового роз’яснення, а фактично - побудову нового словарного ряду. Адже вживання слів визначається не лише їх сутністю, але й стилем викладення, тому неправильне розуміння назв призводить до неправильного ставлення до дійсності.

Як стверджує В. А. Тархов, синонімом слова «здійснення» є слово «реалізація» [469, с. 248]. У свою чергу Є. В. Вавілін відмічає, що «реалізація цивільного права» і «здійснення цивільного права» - також терміни рівнозначні, синонімічні [41, с. 22]. Проте Р. О. Стефанчук наполягає, що процес динаміки суб’єктивного цивільного права повинен носити назву саме «здійснення». На думку автора, саме поняття «здійснення» повинно стосуватись суб’єктивних цивільних прав, тоді як поняття «реалізація» стосується правомочностей як складових частин суб’єктивного цивільного права. Адже здійснення суб’єктивного цивільного права відбувається через і внаслідок реалізації конкретного повноваження, конкретної правової можливості, які закладені у зміст цього права [453, с. 144].

На підставі вищенаведеного можна стверджувати, що здійснення та реалізація цивільного суб’єктивного права - це одне і те ж, однак ведучи мову про правомочності уповноваженої на їх здійснення особи, більш доречно та коректно використовувати термін «реалізація правомочностей». Адже здійснюючи суб’єктивне цивільне право, фізична особа у певній мірі реалізує надану їй свободу власної поведінки. Тому вже з моменту виникнення у особи суб’єктивного цивільного права одночасно виникає і реалізація даного суб’єктивного права, притому незалежно від того, чи бажає уповноважена особа його здійснення чи ні [41, с. 12].

Дослідження здійснення суб’єктивного цивільного права буде неповним без дослідження такого правового явища, яке знаходиться з ним в одній категоріальній площині, як цивільні правовідносини. Вонивиступають предметом багатьох наукових досліджень та є достатньо вивченою в цивілістичній науці категорією, цікавість до якої не згасає.

Цивільні правовідносини, згідно з цивільно-правовою доктриною, - це суспільні відносини, врегульовані нормами цивільного права, учасники яких є носіями суб’єктивних цивільних прав і юридичних обов’язків. Правовідносини є формою, в якій абстрактна модель норми права внаслідок певного юридичного факту отримує своє конкретне вираження і прив’язку прав та обов’язків конкретних суб’єктів до певних об’єктів [498, с. 104-105].

Рух будь-яких правовідносин починається з їх виникнення та закінчується їх припиненням, тобто правовідносини є такою категорією, яка включає в себе як змістовну складову процес здійснення прав та виконання обов’язків, у чому і проявляється динаміка їх розвитку.

Правовідносини в юридичному значенні - це перш за все форма, тобто правова конструкція, в межах якої здійснюються суб’єктивні права. Як слушно відмітила Л. О. Красавчикова, суб’єктивні особисті немайнові відносини, нематеріальні цивільні права здійснюються та реалізуються в рамках конкретних цивільних правовідносин як передбачених законом, так і тих, які йому не суперечать [190, с. 57].

Загалом, цивільні правовідносини, як і інші правовідносини, мають свою внутрішню структуру. Класичною у цивілістиці вважається трьохланкова структура, в рамках якої до елементів цивільних правовідносин відносять об’єкти, суб’єкти та зміст. Не є винятком і особисті немайнові відносини.

Специфіка здійснення особистих немайнових прав виявляється насамперед в їх правовій природі, тому для характеристики об’ єкта як складового елемента суб’єктивного особистого немайнового правовідношення необхідновстановити зміст даного поняття та визначити його ознаки.

Одним із перших у цьому напрямку вважається М. М. Агарков, який виділив із системи об’єктів цивільних прав блага, що є невіддільними від особистості людини, назвавши їх «особисті блага». До них науковець відніс життя, тілесну недоторканність, здоров’я,честь і гідність людини, її ім’я тощо [344, с. 9]. У подальшому цей термін тісно вкоренився в юридичній термінології та був розвинутий іншими вченими-цивілістами.У

К. А. Флейшиц зустрічаємо поняття «права на блага, невіддільні від кожної особистості, тобто права, які охороняють не протиправні прояви індивідуальних рис, можливостей людини» [490, с. 9]. Далі вона пише, що таке визначення особистих прав дозволяє сформувати наочне уявлення як про об’єкт цих прав, так і про їх зміст, і тим самим розкриває й соціальну роль та цінність цих прав. Авторка започатковує поняття «права на блага, невіддільні від особистості», тобто самі блага є об’єктом особистих прав.

Як наслідок,у середині ХХ ст. в радянській цивілістичній літературі склались такі поняття, як «особисті блага» та «права на блага, невіддільні від особистості», які співіснують паралельно і сьогодні. Згодом виникає питання щодо співвідношення понять немайнове право(ст. 201ЦК України) і немайнове благо. Крім того, у ст. 177 ЦК України зазначено, що об’єктами цивільних прав, поряд із речами, майновими правами, результатами робіт, послугами, результатами інтелектуальної, творчої діяльності, інформацією тощо, визнаються нематеріальні блага. Відповідно, об’єктом особистих немайнових відносин також є і нематеріальні блага.

Таке розмаїття підходів до назви особистих немайнових прав людини в цивілістичній літературі ускладнює розкриття їх змісту. Томує актуальним та потребуючим деталізації питання найбільш оптимального визначення та співвідношення назвоб’єкта особистогонемайнового права фізичної особи.

Традиційно об’ єктами особистих немайнових прав визнаються нематеріальні (духовні) блага. Навіть тоді, коли на законодавчому рівні особисті немайнові суспільні відносини не вважалися предметом цивільного права, у низці наукових робіт можна було зустріти позицію, згідно з якою об’ єктами права поряд із речами виступали особисті блага, невіддільні від особистості.

Доречно відмітити, що в юридичній літературі саме поняття блага майже не досліджувалося, але першим, хто виявив зв’язок між об’єктом цивільних прав і благом, був Г. Ф. Шершеневич, який писав: блага виступають предметом багатьох наук, але кожна з них має справу з іншими благами, тому кожна по-своєму та відмінно визначає поняття блага: гігієна інакше ніж етика, етика інакше ніж естетика, естетика інакше ніж наука про господарство. Чи має правознавство своє відмінне поняття блага? Ні, ніяких правових благ не існує, право лише забезпечує користування благами, тобто тим, що в реальному житті визнається благом. Далі вчений робить висновок, що об’єкти права - це блага в економічному сенсі [519, с. 486].

Натомість М. К. Сулейменов вважає, що блага пов’язані з потребами людини та з задоволенням цих потреб, тому благо завжди конкретне і, з юридичної точки зору, може існувати, лише виступаючи об’єктом правовідносин [465, с. 130].

На підставі вищевикладеного вбачаємо необхідність у з’ ясуванні правової природи блага як об’ єкта особистих немайнових відносин, здійснивши його етимологічне тлумачення. Поняття «благо» можна розглядати в семантичному, філософському та юридичному значенні. Семантичне значення полягає в тому, що благо - це добро, щастя, все те, чого потребує людина в житті. У філософському значенні благо - це те, що має цінність, тобто те, до чого можна прагнути, споглядати, ставитись з повагою, визнанням, пошаною. Але для розуміння правової природи поняття «благо» необхідно з’ясувати його юридичне значення. В. С. Нерсесянц найбільш абстраговано визначає благо як юридично кваліфікований інтерес (прагнення, воля тощо) остільки, оскільки останній відповідає загальній правовій нормі, єдиним критеріям правових заборон і дозволів та можливий і допустимий у рамках загального правопорядку [275, с. 70].

Відповідно, можна стверджувати, що благо є ширшим поняттям ніж право, оскільки благом (цінністю) є як саме благо (природне), наприклад, життя є благом тільки тому, що людина існує реально як жива істота, і благом є право на життя, тобто певна можливість реально забезпечувати своє життя на певному якісному рівні залежно від того, які ціннісні критерії в суспільстві покладено в основу.

Слід погодитись із твердженням Н. О. Давидової, що особистих благ існує в суспільстві більше, ніж прав. Лише за наявності соціальної необхідності та готовності законодавця певні вагомі блага можуть бути перетворені у права, що охороняються силою державного примусу, а поведінка суб’єктів з приводу використання вказаних благ - підлягати правовому регулюванню [88, с. 80].

Необхідно також відмітити, що не слід ототожнювати поняття «немайнове право» і «немайнове благо», оскількикатегорія права хоча і є тісно пов’язаною з категорією блага, але це не є підставою для їх ототожнення. Адже право на право цінне не саме по собі, а тим, що воно призводить до права на благо.

М. Н. Малеїна вважає некоректним поєднання в одному терміні прав і благ, оскільки особисте немайнове право і його об’єкт, хоча і тісно пов’язані, але не тотожні. Вона віддає перевагу благу, а немайнове право визначає як кореспондентне немайновому благу або феноменом, що існує окремо від блага, у зв’язку з чим його можна визнати благом другого рівня. Блага першого рівня - це ті блага, які набуваються особами з народження, до них передусім належать: життя, здоров’я, честь, гідність, ділова репутація, недоторканність тощо. Ці блага є певним об’єктивним станом, власністю окремого індивіда. Вони пов’язані із самим існуванням особи і становлять її сутність, будучи об’ єктивною реальністю, існують незалежно від їх правової регламентації. До благ другого рівня належать ті нематеріальні блага, які набуваються за законом, а без правової регламентації вони не існують. Такими благами є: право на вибір місця проживання, на свободу пересування, на ім’я, на таємницю листування тощо [233, с. 47].

Більше того, на думку О. О. Посикалюка, особисте немайнове право та особисте немайнове благо на категоріальному рівні співвідносяться як суб’єктивне цивільне право та об’єкт суб’єктивного цивільного права [344, с. 11]. Також вчений вважає, що не слід прирівнювати поняття «особисте немайнове благо» до поняття «нематеріальне благо». Останнє розглядається в широкому та вузькому значеннях. Нематеріальні блага в широкому розумінні - це ідеальні та матеріальні складові існування людини, які виступають продуктом інтелектуальної праці (мають самостійне значення), і ті, які продуктом не виступають (нерозривно пов’язані з людиною). Нематеріальні блага у вузькому розумінні - це нерозривно пов’язані з людиною блага природного або соціального походження, які мають специфічний носій, що характеризується властивостями індивідуальності та неповторності. Погоджуємося з думкою автора, що поняття «нематеріальне благо» і «особисте немайнове благо» співвідносяться як родова та видова категорії. Тобто особисті немайнові права входять до складу нематеріальних благ.

Оскільки суб’єктивне право нерозривно пов’язане з юридичним обов’язком, то не існує прав без обов’язків, і навпаки - немає обов’язків без прав, а право і кореспондуючий йому обов’ язок і є правовідношенням. Відповідно, об’єкт суб’єктивного права - це одночасно і об’єкт юридичного обов’язку, і об’єкт правовідношення.

Даний висновок надає можливість умовно-схематично відобразити взаємозв’язок особистого блага, особистого немайнового права та особистого немайнового правовідношення:

особисте благо ^ особисте немайнове право ^ особисте немайнове правовідношення.

Можна зробити висновок, що «особисте немайнове благо» є оптимальним для позначення об’ єкта особистого немайнового права, оскільки воно найбільш чітко та повно розкриває притаманні ознаки останнього. А в контексті нашого дослідження вказана юридична кваліфікація відбувається шляхом визнання особистого немайнового блага об’єктом відповідного суб’єктивного цивільного права, а особисті немайнові блага і нематеріальні блага є об’єктами особистих немайнових прав, якими, відповідно до ст. 270 ЦК України, є: життя, здоров’я, честь та гідність особи, особиста свобода та особиста недоторканність, недоторканність особистого і сімейного життя, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, недоторканність житла, вільний вибір місця проживання та свобода пересування, свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості та інші. Їх перелік не є вичерпним.

За наявності конкретних життєвих обставин суб’єктивні цивільні права та юридичні обов’язки переносять абстрактні можливості на площину конкретних, адресних суб’єктивних юридичних прав та обов’язків, відповідно, сила юридичної норми переходить на новий рівень конкретних суб’єктів - носіїв прав та обов’язків. Тому наступним елементом особистих немайнових правовідносин є їх суб’єктний склад, який має певну специфіку.

Здійснення особистого немайнового права завжди тісно пов’язане з його носієм, суб’єктом цивільних правовідносин. Як управомочена сторона, такий суб’єкт діє виключно у своїх або чужих інтересах і самостійно визначає місце, спосіб, характер задоволення такого інтересу, якщо законом не встановлено імперативів. Суб’єкт своєю поведінкою спричиняє виникнення правовідносин, завдяки чому й надає реальності в цілому абстрактній нормі цивільного права.

Оскільки монографія присвячена особистим немайновим правам осіб, що не досягли повноліття, то слушним, на наш погляд, видається дослідити як учасника особистих немайнових відносин лише фізичну особу, яка, за загальним правилом,є носієм особистого немайнового правата якою, відповідно до ст. 24 ЦК України,виступає людина як учасник цивільних відносин. Відповідно, люди, що перебувають на території нашої держави та виступають учасниками цивільних правовідносин, в тому числі і особистих немайнових, поділяються на громадян України (перебувають у правовому зв’язку з державою Україна; на них поширюється дія її законодавства; мають публічні повинності перед державою; взяті під правову охорону їх прав та інтересів незалежно від місця перебування) та інших осіб (негромадян України). До останніх можуть належати іноземці (громадяни інших країн, піддані), біженці - громадяни інших країн, які за політичні, релігійні чи інші погляди переслідуються і вимушені перебувати поза юрисдикцією своєї країни; особи без громадянства (апатриди). Окрему категорію утворюють особи з подвійним громадянством.Загалом, усі люди (фізичні особи) на території України у приватній сфері, до якої входить і здійснення суб’єктивних особистих немайнових прав, мають рівні права з громадянами України.

Суб’єкти особистих немайнових відносин наділені правовою ініціативою щодо формування та розвитку правовідносин, тобто їх учасникам надана можливість самостійно визначати в передбачених законом межах умови, на яких будуть ґрунтуватися правовідносини, що виникатимуть, права та обов’язки сторін, порядок їх виконання, підстави для зміни та припинення правовідносин, їх зміст - умови та обсяг правовоївідповідальності.Суб’єкт особистого немайнового права здійснює його в межах, встановлених законом, і на свій розсуд використовує особисті блага. Зобов’язані ж особи, коло яких заздалегідь не визначено, повинні утримуватися від порушення відповідного особистого права. Межі здійснення особистих немайнових прав визначаються законом, зокрема ст.ст. 12 і 13 ЦК України встановлено загальні правила та межі здійснення цивільних прав.

С. І. Аскназій відмітив, що учасникам цивільних правовідносин притаманні наступні риси: відособленість законних інтересів кожного із суб’єктів цих відносин; встановлення, зміна та припинення даних правовідносин у більшості випадків встановлюються на власний розсуд, тобто волею самих учасників цивільних відносин [15, с. 17-18]. Крім того, сторони цивільно-правових зв’язків формально рівні, правомочності у цивільних правовідносинах присутні лише в якості матеріально-правової вимоги, а не веління [41, с. 129].

Тому специфіка здійснення особистих немайнових прав виявляється, насамперед, в їх правовій природі. Будучи тісно пов’язаними з особою носія, особисті немайнові права фізичних осіб мають здійснюватися ними самостійно, тобто особа повинна сама вчиняти юридично значимі дії, які спрямовані на здійснення її відповідних особистих немайнових прав. Проте за певних обставин, чітко визначених законом, фізична особа може передавати право на здійснення своїх особистих немайнових прав іншим особам. Як правило, законодавець пов’язує цю можливість з недостатнім життєвим досвідом чи станом здоров’я, які не дозволяють фізичній особі самостійно здійснюватиособисті немайнові права з метою задоволення власних інтересів.

Згідно з ч.1 ст. 272 ЦК України, фізична особа здійснює особисті немайнові права самостійно. В інтересах малолітніх, неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних осіб, які за віком або станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої особисті немайнові права, їхні права здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники. Зокрема: 1) особисті немайнові права малолітніх осіб можуть здійснюватись їх батьками (усиновителями) та опікунами; 2) особисті немайнові права неповнолітніх осіб можуть здійснюватись їх батьками (усиновителями) та піклувальниками; 3) особисті немайнові права осіб, які визнані судом недієздатними, можуть здійснюватисьїх опікунами; 4) особисті немайнові права повнолітніх осіб, які за віком чи станом здоров’я не можуть їх здійснювати і не визнані при цьому недієздатними, можуть здійснюватись їх піклувальниками.

Фізична особа, здійснюючи юридично значиму поведінку (дія, бездіяльність, рішення) безпосередньо або через інших осіб, перетворює об’єктивно існуюче право у вигляді норми права на право суб’єктивне у вигляді створених для неї правових можливостей. Крім того, важливим є те, що здійснення особистих немайнових прав - це одна із стадій їх реалізації, під час якої фізична особа, вчиняючи юридично значимі дії безпосередньо або через інших осіб, трансформує об’єктивно існуюче право (у вигляді норм права)у право суб’єктивне (у вигляді створених для себе прав та обов’язків).

Ми підійшли до наступного елемента особистих немайнових відносин - їх змісту. Відповідно до цивільно-правової доктрини, зміст правовідносин складають суб’єктивні права та юридичні обов’язки.Наявність суб’єктивних прав і (або) суб’єктивних обов’язків вказує на правовий стан здійснення суб’єктивного цивільного права. Якщо виникають правовідносини, то автоматично починають здійснюватись і права та обов’язки.

Специфікою суб’єктивного особистого немайнового права є те, що його реалізація передбачає, в першу чергу, можливість вчинення певних дій самою управомоченою особою. Законом встановлюються лише певні межі можливості особи діяти на свій власний розсуд, коли вони не заважають здійсненню інтересів інших осіб. У цих юридичних межах свободи кожен має можливість діяти на власний розсуд [500, с. 248].

Будь-яке суб’єктивне право, в тому числі право цивільне, має цінність лише тоді, коли відповідний уповноважений суб’єкт може реально використати закладені у цьому праві можливості для задоволення своїх потреб та інтересів. В іншому випадку суб’єктивне право не матиме ніякої користі для його носія і залишатиметься суто декларативним.

Незважаючи на те, що законодавець визначив зміст особистого немайнового права як можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя (ст. 271 ЦК України), в теорії цивільного права відсутній єдиний підхід до розкриття змісту особистих немайнових прав, що призводить до різного розуміння способів, порядку здійснення та захисту таких прав. Це, у свою чергу, може негативно вплинути на процес практичного застосування відповідних норм права на практиці.

Численні точки зору щодо змісту суб’єктивногоособистого немайнового права можна звести до двох. До першої віднесемо ті, автори яких стверджують, що дані права не мають позитивного змісту, а дії носія особистого немайнового блага перебувають за рамками права; що особа може вимагати лише захисту права у випадку його порушення третіми особами. Відповідно й виникнення немайнових прав пов’язане з фактом їх порушення. Друга точка зору, яку слід визнати домінуючою в сучасній науці цивільного права і яку визнаємо найбільш правильною, ґрунтується на тому, що суб’єктивні немайнові права мають позитивний зміст [433, с. 75].

Відзначимо, що під негативним змістом особистих немайнових прав розуміється можливість управомоченої особи вимагати від зобов’ язаних осіб утримуватися від протиправних посягань на ці права, а у випадку їх порушення - можливість удатися до сприяння примусової сили державного апарату, тобто вимагати захисту.

Не заперечуючи наявності негативного елемента у змісті суб’єктивного права, не можна не погодитись із думкою С. О. Сліпченка, що, відповідно до панівної у правовій науці точки зору, позитивні, тобто активні дії управомоченої особи є якщо не центральним, то одним з основних його елементів. Суб’єктивне право не є нероздільним на складові елементи цілим, а являє собою сукупність можливостей (правомочностей) [433, с. 75].

У цивілістичній і загальнотеоретичній правовій літературі поширена думка про те, що зміст будь-якого цивільного права становлять правомочності на власні дії (можливість самостійно здійснювати фактичні та юридично значимі дії), право вимоги (можливість жадати від зобов’ язаного суб’єкта виконання покладених на нього обов’язків), право на захист (можливість використання або вимоги використання державно-примусових заходів у випадках порушення суб’єктивного права). Або, як визначила

З. В. Ромовська, структуру суб’єктивного права складають право: на власні дії, право на чужі дії та право на захист [395, с. 11].

Слід відмітити, що в науковій літературі доволі часто зустрічаються дефініції, в яких зміст суб’єктивного права зводиться лише до однієї із правомочностей. Наприклад, Н. Д. Єгоров, визначаючи суб’єктивне цивільне право, відносив до його складу тільки одну правомочність - юридично забезпечену можливість особи вимагати в установленому порядку певної поведінки від зобов’язаної особи [108, с. 9]. У свою чергу Є. А. Крашевніковзазначав, що будь-яке суб’єктивне цивільне право поділяється на дві основних правомочності, а саме: можливість вибору власної поведінки та можливість вимагати певної поведінки від зобов’ язаної особи [197, с. 3]. Суб’єктивне цивільне право містить все ж таки три правомочності: 1) можливість здійснювати юридично значимі дії; 2) право вимагати здійснення дій (утримання від них)іншими особами; 3) право на захист свого суб’єктивного цивільного права. Адже, як справедливо відмітив С. Н. Братусь, зміст суб’єктивного права складає не та поведінка, яка фактично здійснюється, а та, яка може бути здійснена.

У решті решт, юридичний обов’язок інших учасників особистих немайнових правовідносин полягає у тому, щоб вони утримувалися від порушення природних прав людини. Слід підкреслити, що здебільшого суб’єктивні права та юридичні обов’язки є взаємокореспондованими. Тож юридичним обов’ язком визнаються вид і міра необхідної поведінки зобов’язаної особи як гаранта реалізації суб’єктивного права іншого учасника правовідносин, забезпеченої можливістю застосування державою в особі її уповноважених органів примусу до носія зустрічного юридичного обов’язку (ці правомочності ще іменуються правом на захист) [498, с. 19].

Оскільки суб’єктивне право виступає елементом правовідносин, то й зміст юридичних можливостей (правомочностей), закладених в

суб’єктивному цивільному праві, залежить від характеру опосередкованих цим правом суспільних відносин. Тобто особливості здійснення правомочностей суб’єктивного цивільного права залежать від виду суб’єктивних цивільних прав та повинні досліджуватись у відповідності між собою та суб’єктивним правом.

Як зазначає М. М. Малеїна, єдина модель особистого немайнового права (структура його правомочностей) не може врахувати особливостей усіх немайнових прав, і тому немає потреби в її чіткому конструюванні. Вчена пропонує розглядати здійснення особистого немайнового права через тріаду повноважень власника, відзначаючи, що суб’єкт будь-якого особистого немайнового права має правомочності щодо володіння та користування відповідним об’єктом (нематеріальним благом) [237, с. 19].

Натомість М. О. Стефанчук дотримується позиції, що здійснення суб’єктивних цивільних прав можливе та повинно відбуватися за таких основних умов: 1) особа повинна бути наділена необхідною цивільною правоздатністю; 2) особа повинна бути наділена необхідним обсягом цивільної дієздатності; 3) поведінка особи щодо здійснення своїх цивільних прав повинна відповідати принципам здійснення суб’єктивних цивільних прав [449, с. 11].

Здійснення особистого немайнового права відбувається шляхом реалізації повноважень його носія (управомоченої особи), в тому числі з урахуванням повноважень власника особистого немайнового права тапри обов’язковому дотриманнівищенаведених умов, оскільки здійснення суб’єктивного особистого немайнового права управомоченою особою тісно пов’язане з наділенням її цивільною правоздатністю та дієздатністю. А якщо вести мову про захист особистого немайнового права, то й з деліктоздатністю особи, адже суб’єктивному цивільному праву у правовідносинах завжди протистоїть зустрічний юридичний обов’язок зобов’язаної особи (осіб).

Тому, визначаючи методологічні засади дослідження, вважаємо, що поняття «здійснення суб’єктивного цивільного права» слід розуміти як усі можливі види поведінки носія відповідного суб’єктивного цивільного права, які спрямовані як на реалізацію окремих повноважень, що складають його зміст, так і на здійснення даного права. Таке визначення може бути застосоване до будь-якого суб’єктивного цивільного права. Відповідно, здійснення суб’єктивного особистого немайнового права - це реалізація правомочностей, які складають зміст суб’єктивного права, управомоченою особою. При цьому здійснення суб’єктивних особистих прав відбувається за допомогою засобів їх здійснення, а саме - передбачених законом можливостей вільної поведінки управомоченої особи та відповідної поведінки зобов’ язаної особи.

<< | >>
Источник: СИНЄГУБОВ Олег Васильович. ЗДІЙСНЕННЯ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ ОСІБ, ЩО НЕ ДОСЯГЛИ ПОВНОЛІТТЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Харків - 2015. 2015

Еще по теме Еволюція уявлень про здійснення суб’єктивного особистого немайнового права:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -