<<
>>

2.3.Особливість участіосіб, що не досягли повноліття, в особистих немайнових правовідносинах

Важливою гарантією гармонійного розвитку суспільства у правовій державі є забезпечення та дотримання прав неповнолітніх осіб. У зв’язку з цим потребують правової регламентації правові відносини, учасниками яких є діти, забезпечення прав і свобод яких вимагає Конституція України.Адже найважливішою тенденцією реформування правової системи сучасного громадянського суспільства є зрушення пріоритетів у правовому регулюванні з інтересів держави до інтересів людини, зокрема до такої вразливої категорії населення, як діти.

Як наслідок, специфіка дослідження особистих немайнових прав дитини полягає в їх особливому суб’єкті, тому що сучасне право багато в чому відбиває специфіку правового статусу дитини як носія відмінних від дорослої людини якостей.Спеціальна правосуб’ єктність неповнолітніх обумовлена як особливими психофізіологічними (віковими) та соціальними якостями особистості дитини, так і специфікою прав і обов’язків, носієм яких є дитина.

Складні зв’язки, що виникають між державою та індивідом, а також взаємовідносини людей один з одним фіксуються державою в юридичній формі - формі правовідносин та закріплення в нормах права свобод і обов’язків, що створюють правовий статус людини ігромадянина[280, с. 7]. Важливим суб’єктом правовідносин у державі виступають діти. У зв’язку з цим слід звернути особливу увагу на проблему правового статусу дитини, ядром якого виступають її права та обов’язки, які реалізуються через відповідні правовідносини.

Вищенаведене дозволяє стверджувати, що правовий статус дитини виступає базисом нормативно-правового вираження основоположних засад у взаємовідносинах особистості і держави, адже діти - це майбутнє країни.

Відповідно до ст. 1 Конвенції ООН про права дитини, «дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше» [165].Майже аналогічне визначення дитини (з єдиним суттєвим винятком, за яким поняття «людська істота» було замінено на «особа») було екстрапольоване до національного законодавства.

Ст. 1 Закону України «Про охорону дитинства» визначає, що дитина - особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше [374]. А в ст. 6 Сімейного кодексу України (далі - СК України) вперше на законодавчому рівні дитина як правова категорія набуває чітко визначеної вікової межі, а саме: правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років .Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років [430].

З. В. Ромовська, підтримуючи думку М. В.Антокольської, говорить про те, що ні реєстрація шлюбу до досягнення цього віку, ні надання повної цивільної дієздатності тому, хто працює за трудовим договором або бажає займатися підприємництвом, не припиняють у особи статусу дитини [402].Також, на її думку, правильним є і те, що дитина у віці до 14 років названа малолітньою. Станіслав Дністрянський називав таких дітей «недолітками» на противагу «підліткам», дітям старшого віку [156, с. 221].

Закон України «Про охорону дитинства» також оперує таким поняттям, як «дитинство», розуміючи під ним період розвитку людини до досягнення повноліття. У літературі «дитинство» розглядається як етап онтогенетичного розвитку людини, що охоплює період від народження до підліткового віку. Науковці ж, характеризуючи поняття «дитинство», вкладають у нього становище дитини в суспільстві, її соціальний статус, способи взаємодії з дорослими, освіту, характеристики її внутрішнього світу, інтересів, уподобань та звичок [534, с. 47].

Н. М. Крестовська, досліджуючи цінність дитинства, відмітила, що «дитина» та «дитинство» є пов’язаними між собою, але не тотожними явищами, у зв’язку з чим потрібно розрізняти поняття цінності дитини та цінності дитинства. Якщо цінність дітей (хоча під різним кутом зору) незаперечно визнається будь-яким суспільством, то цінність дитинства як певного періоду в житті людини, який сам по собі є неповторним явищем, усвідомлена не дуже давно.

... Цінність мають діти, а не стан дитинства, який сприймається як, скоріше, зайвий, непотрібний етап у житті, як шлях, що слід якомога швидше пройти» [200, с. 123].

Т. Д. Попкова також зазначає, що «тільки дитинство володіє своїми потенційними можливостями в розвитку і становленні індивіда як біологічно досконалого організму, як істоти, здатної до освоєння колосального обсягу знань, . як особи, здатної до саморозвитку» [336, с. 223].

С. П. Капіца слушно відмітив, що прискорення історичного часу не дає можливості людству виробити нові цінності, адже цінність - річ консервативна. У цьому сенсі дитинство постає як старо-нова цінність, точніше вічна цінність, яка не потребує формулювання, а лише прийняття та відчуття не тільки на емоційному, але й на правовому раціональному рівні [145, с. 15].

Вищенаведені позиції, а також позиції, висловлені вченими різних галузей науки, психологами, вчителями стосовно категорії

«дитинство»,зводяться переважно до її суспільно-соціальної характеристики та виховної цінності, проте з точки зору права - досліджувана категорія виступає не лише як екзистенція кожної людини, але й як чітко окреслений часовими межами, а саме до настання повноліття, період, під час якого будь- яка особа вважається дитиною і, відповідно, здійснює надані їй права і обов’язки. Тобто дитинство як правова категорія - це певна сфера з чіткими границями та власним, притаманнимлише їй,правовим режимом, в якій діти здійснюють надані їм права та виконують покладені на них обов’язки. Правовий режим такої сфери припиняє свою дію по досягненні дитиною вісімнадцятирічного віку, як наслідок- особа втрачає статус дитини і стає дорослим - фізичною особою з повною цивільною правоздатністю, дієздатністю та деліктоздатністю.

Тут доречно згадати вислів Є. Дюринґа: «Юнацькі роки не суть тільки засіб для досягнення більш зрілого віку, але вони - мета та засіб самі по собі» [200 с. 124]. Саме тому така «правова пора», як дитинство,є засобом реалізації правового статусу дитини.

Більше того, сучасне розуміння прав дитини виходить із визнання цінності дитинства як особливого, значущого і абсолютного необхідного періоду в житті кожної людини. Містком від ювенальних прав до прав людини має стати природне право бути дитиною, яким володіє кожна людина у віці неповнолітнього [203, с. 410]. На жаль, сьогодні саме цього права позбавлені мільйони дітей, які вимушені рано стати до роботи, воювати, не вчитися, не грати, тобто не бути дітьми «де-факто». Відповідно, по-перше, вони позбавлені можливості здійснювати надані їм законодавством права і свободи і, по-друге, ті права, що ними все ж таки здійснюються, не дотримуються або утискаються з боку інших суб’єктів правовідносин (наприклад, недотримання режиму трудового розпорядку праці неповнолітніх).

Тому така дитяча сфера, як «дитинство», повинна не лише охоронятися від протиправних посягань та утисків як з боку суспільства, так і держави, але й отримувати надійну опру при здійсненні дитиною своїх прав, а також мати міцні гарантії їх законодавчого закріплення та регулювання. Адже дитинство має зайняти місце поряд із такими фундаментальними правовими цінностями, як життя, здоров’я, свобода, безпека, справедливість. Їх оберігання та дотримання є запорукою правового суспільства і держави, оскільки до кінця періоду дитинства дитина перетворюється на правового партнера дорослих членів сім’ї та суспільства в цілому.

В період дитинства здійснюється забезпечення прав, свобод та інтересів дитини, що, в свою чергу, вказує на обов’язок держави задовольняти шляхом законодавчого регулювання індивідуальні потреби осіб, які не досягли повноліття, створюючи таким чином умови благополуччя дитини.

Люди (діти) від природи відрізняються статтю, віком, розумовими здібностями, здоров’ям тощо. В сімейному законодавстві України паралельно з поняттям«дитина» фігурують поняття «син» (неповнолітня особа чоловічої статті), «дочка» (неповнолітня особа жіночої статті).Тільки за допомогою встановлення певного обсягу конкретних прав для кожної особи держава здатна задовольняти інтереси суспільства, в тому числі і неповнолітніх учасників цивільних правовідносин.

Як зазначає Р. З. Лівшиць, обсяг, рівень конкретних прав залежать від добробуту населення, його економічного і соціального розвитку. Відступ від такого рівня вниз для окремих груп людей є неприпустимим, оскільки буде дискримінацією. Диференціація правового регулювання, тобто підвищення рівня добробуту, як відмічає автор, полягає у наданні пільг людям, які потребують підвищеного соціального захисту [410, с. 118], зокрема дітям. Слабка захищеність їх організму і психіки від несприятливого зовнішнього впливу певною мірою компенсується позитивною дискримінацією (спеціальним правовим захистом).

Враховуючи вищесказане, у ст. 2 Конвенції ООН про права дитини закріплено положення щодо не дискримінації прав дитини, а саме: держави- учасниці поважають і забезпечують всі права, передбачені цією Конвенцією, за кожною дитиною, яка перебуває в межах їх юрисдикції, без будь-якої дискримінації незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров’я і народження дитини, її батьків чи законних опікунів або яких-небудь інших обставин [165].

Досліджуючи положення Конвенції про права дитини, слід відмітити, що нова система цінностей, проголошена в ній, визначає принципово новий підхід світу дорослих до світу дитини. Цей підхід заснований на визнанні пріоритетів запитів, інтересів, потреб дітей, самоцінності та суверенітету дитячої субкультури, прав дитини на особливу турботу, захист від протиправного примусу та насильства з боку дорослих та інше [203, с. 410].

Положення наведеної статті набувають особливого значення в умовах суспільної нестабільності та безпрецедентних потрясінь сьогодення, безмежна кількість яких має негативний вплив на фізичний, психологічний та соціальний стан дитини в Україні. Тому, з метою забезпечення прав дитини, у ст. 3 Закону України «Про охорону дитинства» [374]продубльованоположення ст. 2 Конвенції ООН про права дитини. Крім цього, відповідно до ч.5 ст.

7 СК України, учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками. Україна не лише ратифікувала Конвенцію про права дитини, а й закріпила та гарантувала головні принципи міжнародного акта у національному законодавстві. Дитина є особистістю як людина, громадянин, іноземець, особа без громадянства тощо. Відповідно правовідносини, в яких вона бере участь, - багатоваріантні, врегульовані різними галузями права.

Особа до досягнення нею повноліття має правовий статус дитини, який є одним із важливих інститутів, за допомогою якого регулюються і визначаються способи впливу та межі втручання в особисту сферу сім’ї і дитинства, встановлюються юридичні гарантії реалізації прав і свобод дітей. Водночас важливо відзначити, що крім загальноправового поняття «дитина» у законодавстві існує ще й спеціальний статус цього поняття, під яким розуміють не просто будь-яку фізичну особу до досягнення повноліття, а саме учасника сімейних відносин «батьки-діти».

Основою правового статусу дитини є фактичний соціальний статус, тобто реальне становище неповнолітніх у даній системі суспільних відносин. Право лише закріплює це положення, вводить його у законодавчі рамки. Соціальний і правовий статуси слід розглядати як зміст і форму. В додержавний період розвитку суспільства соціальний статус дитини визнавався, а правовий - ні, оскільки не існувало права у дітей.

Сьогодні в науковій літературі існують неоднозначні визначення категорії «правовий статус». У рамках даноїроботи вважаємо доцільним не заглиблюватися в загальноправову теорію його дослідження, а одразу виокремити підхід, якийнадасть змогу в подальшому найбільш повно відобразити правовий статус неповнолітніх осіб як учасників особистих немайнових відносин.

Правовий статус - це комплексна категорія, яка складається із сукупності різних елементів, об’ єднаних тим, що вони характеризують становище людини в суспільстві.

Із цього приводу слушно відмічає В. І. Котюк, вказуючи, що правовий статус - це сукупність юридичних прав, свобод і обов’ язків особи, які закріплені в діючому законодавстві і складають соціально допустимі та необхідні потенційні можливості особи мати суб’єктивні права і обов’язки та реалізувати їх у системі суспільних відносин. Правовий статус складається з об’єктивних (законодавчих) і суб’єктивних прав, свобод і обов’язків особи. Правовий статус особи може бути обумовлений природними правами і обов’язками людини, які не закріплені в законодавстві, але входять до суб’єктивних прав і обов’язків особи [178, с. 405-411].

Особливу цінність у контексті даної роботи представляє собою твердження, що «правовий статус особи може бути обумовлений природними правами», оскільки особисте немайнове право є правом природним, а природні права, які складають його зміст і є невіддільними від їх носія, виступають найвищим благом для людини, це: життя, здоров’я, свобода тощо.

Правовий статус неповнолітньої особи як учасника особистих немайнових відносин може бути розподілений на загальний спеціальний та індивідуальний правові статуси. Загальний статус дитини - це статус її як громадянина держави, який закріплений у конституції. Він є загальним, узагальненим і однаковим для всіх дітей незалежно від національності, релігійних переконань, соціального становища. Характеризується

стабільністю і визначеністю, передбачає рівність прав та обов’язків громадян, рівність їх перед законом, а також демонструє суспільну цінність людини. Наприклад, право на життя, на здоров’я, на свободу, на особисту недоторканність, на безпечне довкілля тощо. Спеціальний статус дитини - це її статус як представника тієї чи іншої соціальної групи, відокремленої за певним юридично важливим критерієм, а саме віковим обмеженням. Дитина належить до особливої вікової групи: малолітня або неповнолітня особа. У даному випадку спеціальний статус дитини має комплексний характер, оскільки регулюється в рамках декількох галузей права: цивільного, сімейного, трудового, конституційного, кримінального та інших.

Індивідуальний статус дитини - це статус особи як індивіда, що розкривається через персоніфіковані права і обов’язки, враховуючи конкретні, природні і набуті здатності та особливості (вік, сімейне, трудове становище, стан здоров’я тощо).

Відмітимо, що особа, яка не досягла повноліття, виступає особливим учасником цивільно-правових відносин, оскільки зазнає певних обмежень щодо здійснення своїх прав у силу своєї фізичної, психологічної та суспільної незрілості. Це демонструє її спеціальний статус, тому що вона є членом певної вікової групи.На відміну від спеціального, індивідуальний статус набувається завдяки індивідуальним особливостям неповнолітнього, так би мовити «виокремлюється» з його спеціального статусу.Згідно зі ст. 34 ЦК України, у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Або ч. 3 ст. 35 ЦК України визначає, що повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю.

Окрім цього, слід враховувати, що дитина може бути і в числі іноземців, осіб без громадянства, а також біженців, а тому її правовий статус має визначатися у межах статусу цієї категорії фізичних осіб. Також не можна не враховувати той факт, що в різноманітних нормативно-правових актах перераховані різні категорії дітей, визначені їх поняття та відповідні правові режими, в яких вони перебувають. В Законі України «Про охорону дитинства» [374]визначено дитину-сироту, дитину, позбавлену батьківського піклування, безпритульну дитину, дитину-інваліда, дитину-біженця, дитину з неповної сім’ї, дитину з багатодітної сім’ї.

Вважаємо, що саме спеціальний та індивідуальний правові статуси відображають специфіку правового статусу малолітніх і неповнолітніх осіб як учасників правовідносин, адже всі вище перелічені діти є неповнолітніми особами, яким притаманний комплекс прав і свобод. Разом з тим, їх правове становище буде індивідуальним у залежності від особливостей дитячого організму, сімейного добробуту чи інших суспільних обставин. Найбільший прояв їх індивідуальності як учасників особистих немайнових відносин матиме місце при здійсненні ними наданих їм законом прав, а також під час забезпечення захисту їх здійснення з боку держави та суспільства. Про цепіде мова в наступних розділах монографії.

Сучасне право багато в чому відображає специфіку правового статусу дитини як носія відмінних від дорослої людини якостей. А в межах правової системи громадянського суспільства неповнолітні є спеціальним суб’єктом правових відносин.

Проте отримання дитиною власного правового статусу відбувалося не в одну мить, а пройшло тривалий період суспільного розвитку, вдосконалювалося, набувало нового змісту та відповідного правового обґрунтування, томудослідження правового статусу дитини має базуватися не лише на відповідному сучасному баченні, але й враховувати тривалий історичний розвиток. Застосування історико-правового методу дослідження дасть змогу більш повно з’ ясувати сутність правового статусу дитини, дослідити його правову природу та специфіку.

Правове осмислення ролі дитини у суспільстві має давню традицію, протягом різних історичних етапів правовий статус неповнолітніх визначався характером ставлення суспільства до дітей, тією соціальною роллю, котру дорослі відводили в ньому дитині. Головною складовою цього ставлення виступає поняття цінності дитини як члена суспільства, в якому вона зростає і яке, в свою чергу, визначало стиль відносин щодо її виховання.

Немає потреби детально досліджувати весь період розвитку та становлення дитини як особистості з урахуванням її фізіологічних та психологічних особливостей, у той же час не бачимо потреби обмежувати наше дослідження певними часовими рамками, оскільки не на кожному етапі

розвитку людства дитині відводилося вагоме гідне місце члена соціуму. Тому вбачається доречним здійснити дослідження лише тих етапів, які найбільш повно відображають положення дитини в суспільстві та вплинули на формування її подальшого правового статусу.

Автор відомої психогенної теорії дитинства Ллойд Демоз розподілив всю історію дитинства на шість періодів, кожному з яких відповідав конкретний стиль виховання та форма взаємовідносин між батьками та дітьми. Така періодизація є найбільш вдалою і з позиції висвітлення зародків правового положення дитини в суспільстві та поетапного становлення її правового статусу як особистості.

Дослідник виділяє наступні стилі: стиль дітовбивства, залишаючий стиль, амбівалентний стиль, нав’язливий стиль, соціалізуючий стиль і допомагаючий стиль. Кожному з наведених стилів виховання відповідає певний проміжок часу, який і буде взятий за основу у дослідженні правового статусу дитини в суспільстві:

1. Доба середньовіччя (до ІУ ст. н.е.) характеризується масовим вбивством дітей (інфантицид), яких батьки з тих чи інших причин не могли чи не хотіли годувати та виховувати. Батько сімейства в Стародавньому Римі вирішував питання про те, чи лишити дитину живою, чи убити або ж викинути. Немилосердно знищувалися слабкі здоров’ям немовлята у Спарті та з елементами явної потворності у Римі. Тим часом найдавніше право охороняло право власності, а за крадіжку овочів у Древніх Афінах передбачалася страта. Майно цінувалося суспільством набагато вище, ніж діти [205, с. 198].

У цей час правовий статус дитини визначався статусом її матері. Домовладиці в Стародавньому Римі по відношенню до його дітей належало право на життя та смерть, право їх продажу тощо. Жінка не могла бути домовладикою, тому повністю залежала від волі отця сімейства, що в правовому відношенні ще раз підкреслювало вкрай залежне становище дитини, правовий статус якої фактично характеризувався відсутністю будь- яких прав. Цінність життя неповнолітньої особи в античному праві визначалася суб’єктивним ставленням дорослого, батька, до самого факту її існування. Дитина мала перед батьками лише обов’язок бути слухняним та покірним знаряддям, яке діє та живе на благо та заради задоволення певного батьківського інтересу.

2. Для періоду ІУ-ХІІІ ст. н.е. характерне визнання батьками наявності у

дитини душі. Рівень дітовбивства знижується, але досі в сім’ї залишається головуюче положення батька, який мав право визначати життєвий шлях та умови виховання дітей на свій розсуд. При цьому діти слідують правовому статусу того з батьків, який знаходився на більш низькій сходинці соціальних сходів.У період раннього Середньовіччя поняття дитинства взагалі не існувало, а дитина поділяла «почесне» місце з так званою «мовчазною більшістю» - непривілейованими масами населення. Незважаючи на те, що дитинство було і є екзистенцією кожної людини, неповнолітні були позбавлені такого вікового прошарку (періоду, слою). Така втрата характеризує їх не тільки з позиції спільності соціальної групи, а й з позиції узагальненого суб’єкта права, що, в свою чергу, вказує на те, що середньовічне суспільство не розглядало дитину як особу, наділену правоздатністю. Строки біологічного та соціального дозрівання

детермінують юридичний та фактичний статуси вікового прошарку, з якими пов’язується певний набір прав та обов’язків його членів. Тобто правовий статус визначається нормативними приписами, що закріплені за особами певного віковогопрошарку. Відсутність самого вікового слою дитинства не дозволяє говорити про наявність якого-небудь певного правового статусу неповнолітніх.

3. ХІУ-ХУІІ ст. - період, в якому дитина вливається в емоційне життя своїх батьків, які проявляють по відношенню до неї увагу та турботу, тобто суспільство наділяє батьків обов’язком піклуватися про своїх дітей.

Протеданий етап характеризується і певною двоякістю у ставленнібатьків до дітей: з одного боку, суспільство визнає за дітьми право на турботу про їх виховання, але з іншого - якщо діти недостатньо піддатливі у вихованні,їх могли нещадно бити, викорінюючи таким жорстоким способом недопустиме, з точки зору тогочасної панівної моралі, свавілля. Батьки ліпили з дитини ту форму особистості, яка була викликана тенденціями суспільства, в якому право на турботу породжувало обов’язок вихованців піддаватися жорстокому примусовому впливу, від зловживання яким захист не передбачався.

Французький Цивільний кодекс (Code Napoleon) 1804 року [533] права дитини розумів так:

«§ 371. Дитина в будь-якому віці зобов’язана виказувати покору та повагу своїм батькові та матері.

§ 372. Вона знаходиться під їх владою до того, як стане повнолітньою або набуде повної дієздатності».

«§ 375. Батько, який має достатні та вагомі підстави сумніватися в гідній поведінці своєї дитини, наділений наступними засобами для її покарання:

§ 376. Якщо дитині виповнилося 16 років, то батько може помістити її до тюрми на строк, який не може перевищувати одного місяця. Для виконання такого президент окружного суду зобов’ язаний видати ордер на її утримання в тюрмі на вимогу батька.

§ 377. Якщо дитині до 16 років, то батько може лише попросити помістити дитину до тюрми. При цьому таке прохання органи влади повинні розглянути і прийняти рішення: задовольнити його чи відмовити в задоволенні».

Ні в першому, ні в другому випадках від суду не вимагалося ніяких письмових документів, крім видачі ордера на утримання в тюрмі. Вважалося, що немає необхідності пред’являти будь-які пояснення для утримання дитини в тюрмі.

Слід також відмітити, що піклування про підростаюче покоління в цьому історичному періоді було прерогативою аристократії та дворянства, відповідно, і смерть дитини починає сприйматися як непоправна втрата. В той же час бідні прошарки населення виявляли по відношенню до дітей, скоріше, піклування про їх фізичний стан, оскільки дитина сприймалася в побуті як додаткова робоча сила в сімейному господарстві. Дитяча експлуатація була повсюдним явищем.

Між тим, необхідно відмітити, що саме на цьому етапі правовий статус неповнолітніх набуває певних реальних обрисів. Формується поняття дитинства як вікової категорії, якій притаманний власний правовий статус. Виникає унікальний юридичний феномен: право батьків на особисте виховання дітей стає одночасно і їх обов’язком.

Відповідно до глави ХХІІ Соборного Уложення 1649 року [440], якщо син або донька вб’ ють своїх батька або матір, то їх обов’ язково чекала смертна кара без усілякої пощади. Натомість, якщо мати або батько вб’ють своїх сина або доньку, то їх чекалопокарання у вигляді позбавлення волі на один рік тюремного ув’язнення. Відбувши таке покарання, вони зобов’язані були піти до церкви та оголосити про свій гріх усім присутнім там людям.

Крім того, якщо діти будуть грубити своїм батькам і піднімуть на них під час сварки руку, то батьки мали право відшмагати їх привселюдно батогом. Скаржитися на батьків діти також не могли, за одну лише спробу подати скаргу їм призначалося покарання у вигляді нещадного побиття батогом.

Як відмічає Г. Ф. Шершеневич, в такому феномені відображується поєднання приватного інтересу, пов’язаного із задоволенням мати дітей, та публічної зацікавленості держави в належному вихованні нових членів суспільства [519, с. 573]. Зміст батьківської влади починає трактуватися як сукупність прав та обов’язків батьків, які детермінують зміст правового статусу дитини. Разом з тим особливістю правового статусу дитини в досліджуваному періоді виступає таке співвідношення прав та обов’язків, при якому право одночасно породжує обов’язок бути об’єктом його примусової реалізації батьками [66, с. 7].

4. Часи ХУШ ст. мають багато спільного з попереднім періодом, проте в цей час батьки нав’язливо намагаються контролювати не лише поведінку, але й внутрішній світ, думки та волю дитини. Хоча засоби впливу стають більш гнучкими, переважно складаються з переконань словом, а не агресивного фізичного впливу.

Відомі філософи - такі, як Дж. Локк, І. Кант, Ж. Ж. Руссо, Б. Спіноза та Ш. Монтеск’є,- наголошували на тому, що людина може вдосконалюватися, і у прийнятті своїх рішень вона вільна і самостійна. Саме тому започатковані та обґрунтовані ними ідеї про свободи людини лягли в основу нових концепцій про права та свободи людини.

Завдяки просвітницьким ідеям Ж. Ж. Руссо відбулися кардинальні зміни у ставленні до дитини і дитинства, як наслідок -любов до дітей стала нормативною установкою культури.Відштовхуючись від своєї роботи «Суспільний договір або принципи суспільного права», Ж. Ж. Руссо розвинув нові погляди на природу дитинства, головна цінність яких, з позиції права, полягала у тому, що вперше дитина розглядалася не як майбутній дорослий або як маленький дорослий, а була висловлена думка, що розвиток дитини, її формування - це і є її життя, а не підготовка до нього. Дитина- підліток не готується до майбутнього життя, а просто живе. Основним обов’язком суспільства є створення умов, що відповідають завданням та проблемам її зростання. Основними умовами життя дитини автор визначив свободу, природу і працю [242, с. 26].

Також великою заслугою Ж. Ж. Руссо була його спроба підійти до дитинства як до періоду, що поділяється на певні відрізки, кожний з яких має певні вікові особливості, тому й потребує окремого підходу. Запропонована ним періодизація зводилася до наступного чотирьохступінчатого поетапного поділу: від народження - до 2-х років, від 2-х - до 12 років, від 12 - до 15 років та від 15 років - до повноліття. Звісно, запропонована ним періодизація неодноразово переглядалася, але це все одно безсумнівна заслуга, яка позитивно вплинула на суспільне розуміння феномену дитинства.

Між тим слід відмітити, що такі позитивні тенденції були характерні лише для просвітницької та економічно заможної «верхівки» суспільства. Серед селянства та зароджуваного пролетаріату утилітарне ставлення до дітей продовжує зберігати чільні позиції.Мало чим відрізнялося правове положення дітей в родинах ремісників і робітників. Продуктивна праця та виховання дітей не були розділені одне від одного, оскільки батьки відчували потребу в дітях як у робітниках, і тому діти були для сім’ї «живим капіталом» як працівники, які приносять фінансовий доход, і як гарантія забезпечення в старості [86, с. 94].

До дітей ставилися фаталістично: дитина або виживала, або помирала.

Дитина продовжує розглядатися як дешева, беззахисна перед примусом, робоча сила. Тільки розвиток робітничого руху і протести передової громадськості західноєвропейських країн призвели до появи законодавчих обмежень застосування дитячої праці, хоча ці обмеження, скоріше, не сприяли розвитку дітей, а лише забезпечували їхнє елементарне виживання [205, с.201].

Також не можна не відмітити і той факт, що положення дитини серед братів та сестер залежало в значній мірі від принципу спадкування. Первісток, який призначений бути спадкоємцем селянського двору, зростав у своїй ролі, займаючи більш високе положення у правах та обов’язках серед своїх молодших братів та сестер [66, с. 8].

Правове положення неповнолітніх продовжувало залишатися залежним від поглядів батьків на міру їх «корисності» в побуті. Переважаючою домінантною у змісті правового статусу дитини залишається комплекс обов’язків: обов’язок покірного ставлення до виховних засобів впливу, обов’язок трудитися, обов’язок слідувати волі батьків у вирішенні власної долі тощо, і жодних прав.

5. У ХІХ - середині ХХ ст.позиція батьків визначається інститутом наставництва, при якому, нарешті, дитині відводиться роль активного суб’єкта виховання. Ідеї унікальності дитячої особистості отримали справжній розквіт і всебічну підтримку як в організації виховання дітей, так і в організації їхньої життєдіяльності. Характерним здобутком для даного періоду виступає визнання державою прав дитини на захист. З’являється поняття «захисту дітей», яке трактувалося як «усвідомлення необхідності охорони дітей від свавілля та жорсткого з ними поводження батьків або заміщаючих їх місце осіб, а також від морального їх розбещення ...».

Офіційна оцінка статусу неповнолітніх вперше засновувалась на усвідомленні того, що положення дітей в їх власних сім’ях ні законодавством, ні суспільством до останнього часу не врегульовано. В якості перших кроків у цьому напрямку можна вважати заснування в Нью- Йорку в 1875 році товариства захисту дітей від жорстокого поводження. З часом аналогічні суспільні організації з’явилися в Англії, Франції, Німеччині. У 1889 році у Франції прийнято Закон Русселя «Про малолітніх, безпомічних, покинутих і терплячих погане поводження», який вперше офіційно визнав за неповнолітніми право на батьківське піклування, право на гуманне поводження та виховання, право на захист життя і здоров’я від жорстокого поводження та насилля [66, с. 6-10].

У 1892 році у Санкт-Петербурзі був заснований особливий відділ захисту дітей, одним із завдань якого, крім діяльності, спрямованої на виявлення та попередження фактів жорстокого поводження з дітьми, була підготовка пропозицій щодо створення відповідної нормативно-правової бази, яка б регулювала правове положення неповнолітніх.

Доцільно відмітити, що в Російській імперії, до складу якої входила більша частина України, дитинство як феномен до 1917 р. розвивалося за загальними тенденціями: сім’я залишалась патріархальною та авторитарною ланкою суспільства. Але деякі зрушення наприкінці ХІХ ст. все ж втілюються в життя: формуються та закріплюються альтернативні ціннісні орієнтації, які під впливом реформаторського руху Заходу та власних інновацій намагалися втілити через сім’ю і школу нове ставлення до дитинства. Яскравим прикладом цього було організоване С. Шацьким об’єднання «Сетлемент», де вперше почало діяти місцеве самоврядування, в якому дорослі були не суворими вихователями, а старшими товаришами, а вільний розвиток дитини виступав основою її життєдіяльності [242, с. 27].

На даному етапі законодавець все ще стоїть на позиції непорушності батьківської влади над особистістю дитини, проте акцент робиться на тому, що «влада над особистістю дитини присвоюється батькам переважно з метою кращого забезпечення виконання ними тих обов’язків, які покладаються на них законом для користі дітей ... ». Такий досить своєрідний дозвільно-імперативний метод регулювання існуючих дитячо- батьківських правовідносин наділяв дитину правом задовольняти її потреби та інтереси, зобов’язуючи батьків виходити перш за все із інтересів дитини. З цього приводу справедливо висловився Г. Ф. Шершеневич, який відмітив, що сутність досліджуваного правового положення неповнолітніх визначається вже не тим, що повинна зробити дитина, а тим, що не повинні робити всі співгромадяни по відношенню до цієї дитини, оскільки принципова «мета законодавця - підтримати слабшого із двох контрагентів» [519, с. 213].

Така позиція здійснила певний вплив на подальший шлях розвитку правового статусу неповнолітніх, які все більше асимілювали, відокремлювалися від дорослого суспільства та наділялися в цьому контексті все більшим обсягом прав, що не передбачали будь-яких кореспондуючих обов’язків по відношенню до дорослих.

6. Передовими мислителями, суспільними діячами, психологами, юристами ХХ ст. було оголошене Століттям Дитини. Ця ідея була втілена в програмі «Вільне виховання», яка виступала в підтримку самоцінності дитинства, вільного розвитку сил і здібностей кожної дитини, повного розкриття індивідуума, розвитку дитини. Ці ідеї лежать в основі всіх сучасних документів, що стосуються прав дитини.

Цей період, на думку М. В. Геллера,заснований на припущенні, що дитина краще ніж батьки знає свої потреби та інтереси, у зв’язку з чим не робиться акцент на формуванні та нівелюванні рис особистості. Л. Демоз доречно відмічає, що в контексті допомагаючого стиля батьки повинні «бути слугами, а не повелителями дитини, створювати умови для розвитку її інтересів». Якщо раніше, на попередніх етапах, правовий статус дитини поглинався в тій чи іншій мірі правовим статусом батьків, то на сьогодні характернимє визнання правового статусу неповнолітніх як самостійної величини, яка в певній мірі формує правовий статус батьків [66, с. 9].

Ця тенденція пов’язана із впливом норм міжнародного права та специфікою гуманізації в розвитку законодавства, що присвячене правовому статусу дитини. У цей час приймаються перші універсальні міжнародно- правові акти глобального характеру про захист дитинства, а саме !Декларація про захист прав дітей (1924 р.) та Конвенція ООН про права дитини (1989 р.), яка фактично замінила собою Декларацію прав дитини (1959 р.). Зазначені документи ознаменували собою не лише нормативне закріплення правового статусу дитини та його подальше законодавче врегулювання, а й зумовили подальші позитивні правові зрушення у сфері реалізації та захисту прав неповнолітніх.

Вищенаведені нормативно-правові акти містять значну кількість положень загального порядку, які визначають правовий статус дитини як абсолютний по відношенню до всіх інших осіб. В них міститься перелік усіх прав дитини, при цьому жодне з них не виділяється в якості очолюючого, безвідносно до того, чи йде мова про загальноцивільні права та свободи чи про права в сім’ї. Не встановлюється жодної залежності між правовим статусом дитини та рівнем її матеріального, сімейного благополуччя. Визначення «неповнолітній» тепер стає легальним терміном, застосовуваним у цивільному, сімейному, кримінальному законодавстві. Включення до законодавчих актів поняття «неповноліття» надає цій обставині значення юридичного факту.

Такі новації мали за мету визначити привілейоване положення неповнолітніх в будь-яких видах правовідносин з їх участю, яке характеризується наявністю комплексу прав та відсутністю обов’язків. Необхідність виокремлення подібної специфічної групи диктується особливістю їх здійснення та захисту.

На сьогоднішній час обсяг прав та свобод неповнолітніх передбачається різними галузями законодавства та складає в їх сукупності загальний правовий статус. Найбільш повно він розкривається в сімейному законодавстві, оскільки дитина - безпосередній учасник сімейних правовідносин. Розділ ІІІ СК України визначає комплекс прав неповнолітніх, якіузгоджуються з декларованими Конституцією України та Конвенцією про права дитини правами та свободами особистості.

До визнання особливого правового статусу неповнолітніх людство йшло століттями. Певним досягненням такого поступального руху стало декларативне визнання та встановлення абсолютного, пріоритетного статусу дини по відношенню до будь-яких повнолітніх дієздатних осіб. Разом із цим ретроспектива історичного та нинішнього розвитку з усією очевидністю демонструє, що шлях становлення правового статусу неповнолітніх має певну специфіку, а саме: правова думка випереджає суспільну свідомість. Як наслідок, ефект еволюції побудував певну «пастку» для законодавця, тобто, з позиції правових приписів, правовий статус та правове положення дитинства вичерпно визначені, а з позиції реалій правозастосування - більшість з існуючих норм не володіють необхідною життєздатністю. Тому апогеєм реального законодавчого забезпечення здійснення та захисту прав і законних інтересів неповнолітніх повинен стати якісно новий підхід до вже існуючого механізму їх правового регулювання.

Резюмуючи вищесказане, відмітимо, що за своєю природою правовий статус дитини є комплексним міжгалузевим, побудованим на основі спеціального та індивідуального правових статусів особистості .Неповнолітні мають відмінні від дорослої людини права (наприклад, право на виховання в сім’ї, право на контакт з батьками тощо). У свою чергу природні та соціокультурні особливості дитинства (невинність, вразливість, залежність від дорослого тощо) вимагають специфічного правового регулювання відносин, учасниками яких виступають діти, і відносин, об’ єктом яких є умови існування та розвитку неповнолітніх осіб.

Специфіку малолітніх і неповнолітніх осіб як учасників особистих немайнових відносин визначає їх правовий статус, а саме сукупність прав та обов’язків, якими наділена неповнолітня особа та які кваліфікуються залежно від вікових та психологічних особливостей дитини.

<< | >>
Источник: СИНЄГУБОВ Олег Васильович. ЗДІЙСНЕННЯ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ ОСІБ, ЩО НЕ ДОСЯГЛИ ПОВНОЛІТТЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Харків - 2015. 2015

Еще по теме 2.3.Особливість участіосіб, що не досягли повноліття, в особистих немайнових правовідносинах:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -