<<
>>

2.3. Захист трудових прав та інтересів працівників Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини

Серед механізмів захисту прав і законних інтересів громадян особливе місце займає інститут омбудсмена. Його зародження відбулося на Скандинавському півострові у початку ХІХ ст., і сьогодні цей державний інститут набув високого авторитету.

Про динаміку його розвитку свідчить той факт, що у 50-х рр. інститут омбудсмена існував тільки у двох державах – Швеції і Фінляндії [198, с. 430], а у теперішній час він діє більше ніж у 100 державах світу.

Вперше цей інститут виник у Швеції. Шведський риксдаг (парламент) у 1809 р. прийняв Документ про правління (конституційний акт), прийнятий під впливом теорії Монтеськ’є про розподіл влад. Щоб якось урівноважити широкі повноваження короля з повноваженнями парламенту, останньому надали право обирати спеціального парламентського комісара для здійснення нагляду за додержанням законодавчих актів парламенту судами та іншими органами влади. Припускають також, що витоки компетенції омбудсмену простежуються у римських посадах цензорів, трибунів, провінційних прокураторів.[159, с. 72]

Поняття «омбудсмен» походить від слова «umbud» (у середньовічній шведській мові це означало силу або авторитет) і має, очевидно, ісландські корні, а шведське слово «umbud» розуміється як представник інших інтересів. Міжнародна асоціація юристів визначає омбудсмена як службу, яка передбачається конституцією чи актом законодавчої влади та очолюється незалежною публічною посадовою особою високого рангу, яка несе відповідальність перед законодавчою владою, отримує скарги від потерпілих осіб або діє за власним розсудом і уповноважена проводити розслідування, рекомендувати коригувальні дії та представляти доповіді.[211, с. 639] Інше міжнародне визначення інституту омбудсмена проголошує, що це державна служба, передбачена конституцією й очолювана незалежною публічною посадовою особою вищого рангу, яка відповідальна лише перед законом.[157, с.

129]

Цю посадову особу у національних актах про омбудсменів називають по–різному: парламентський омбудсмен (Швеція, Фінляндія, Норвегія, Данія), парламентський комісар (Великобританія), медіатор (Франція), проведор (Португалія), національний омбудсмен (Голандія), національний правозахисник (Македонія), народний правозахисник (Австрія), народний захисник (Іспанія), захисник громадян (Греція), адвокат народу (Румунія), речник громадянських прав (Польща), уповноважений з прав людини (Україна, Росія ).

Досвід свідчить про те, що потреба у даному інституті виникає перш за все тоді, коли існуючі інститути не здатні вирішувати контрольні завдання відносно державного управління і виникає необхідність «додаткового захисту прав громадян від адміністративного свавілля у сучасній демократичній державі».[236, с. 9] Н.Ю. Хаманьова вважає, що створення і діяльність інституту омбудсмена відкрили нову главу у відносинах між державою і громадянином. І тому він отримав як законодавче, так і суспільне визнання у державах з різними формами правління, але із спільними проблемами, з яким вони стикаються: це необхідність здійснення постійного і ефективного захисту прав людини, падіння авторитету влади, права на «добре управління», бюрократизація управління та ін.

Цей правозахисний інститут використовується не тільки на національному рівні, але й на регіональному та міжнародному рівнях. У 1976 р. був створений Міжнародний інститут омбудсмена, який об`єднує національні інститути більш ніж 59 країн, сприяє розвитку концепції омбудсмена за допомогою освітніх програм, публікацій, обміну інформації, організації регіональних та міжнародних конференцій.

У 1993 р. Маахстріхтським договором було введено у систему органів Європейського Союзу посада омбудсмену. Відповідно до п. 1 ст. 138 е договору омбудсмен призначається Європейським парламентом і наділяється повноваженнями приймати скарги від будь-якого громадянина Союзу чи від будь-якої фізичної або юридичної особи, яка проживає або має зареєстрований офіс у будь-якій державі-члені, що стосуються випадків поганої організації діяльності інститутів та органів Співтовариства, за виключенням Суду чи Суду першої інстанції, які виступають у своїй судовій ролі.

Першим правозахисником ЄС був обраний Д. Содерер.

Також Рада Європи Резолюцією [(99)50] 1999 р. заснувала посаду Комісара з прав людини РЄ і на відміну від омбудсмена ЄС Комісар не приймає до розгляду скарги окремих осіб. Ним став відомий юрист А. Хиль – Роблес.

Різні аспекти, пов`язані з правовим статусом і діяльністю омбудсмена, розглядали у своїх роботах українські, російські та зарубіжні вчені, такі як Ф. Бернард, В.В. Бойцова, К.О. Закоморна, Н.І. Карпачова, В.В. Комарова, Є.О. Лукашева, О.В. Марцеляк, Т.О. Нєстєрова, Ю.М. Оборотов, Ю.М. Тодика, Н.Ю. Хаманьова, А. Хіль – Роблес.

Найбільш повно розроблена ця проблема представниками науки конституційного права. Стосовно до предмету права соціального забезпечення роль Уповноваженого з прав людини висвітлювалась В.С. Тарасенко, яка запропонувала для забезпечення ефективного контролю за дотриманням прав дітей, в тому числі дітей-інвалідів, та забезпечення їх соціального захисту прийняти Закон України «Про Уповноваженого з прав дитини», яким запровадити функціонування загальнодержавного і регіональних уповноважених з прав дитини.[246, с. 14]

Статус омбудсмена визначається положеннями конституції країни чи спеціальним законом. Як свідчить світовий досвід, цей інститут запроваджується трьома шляхами: на основі конституційних положень, що пізніше розвиваються в законодавстві (Швеція, Данія, Іспанія, Угорщина, Україна та ряд інших країн); внаслідок прийняття спеціального закону і більш пізнього закріплення зазначеного інституту на конституційному рівні (Португалія, Польща та деякі інші держави); шляхом урегулювання статусу омбудсмена спеціальним законом без фіксації в конституції (Великобританія, Франція, Австрія, ряд штатів США та інші країни).[169, с. 13-21] В країнах СНД інститут «омбудсмена» не має своїх традицій.[83, с. 77]

Відповідно до ст. 101 Конституції України парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, а ч. 3 ст. 55 Конституції проголошує право кожного звертатися до Уповноваженого за захистом своїх прав. Його правовий статус, крім Конституції України, регламентується Законом України від 23.12.1997 р. «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»,[23, ст. 99] а також Законом України «Про державну службу».[13, с. 490]

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини належить до посадових осіб, якими відповідно до ч. 2 ст.2 Закону «Про державну службу» вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно – розпорядчих та консультативно – дорадчих функцій.

Однією з найважливіших рис інституту омбудсмена є його незалежність. Він не належить ні до законодавчої, ні до виконавчої, ні до судової гілок влади і разом з цим наділений високим конституційним статусом. Як і в більшості країн, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини обирається парламентом. Незалежність передбачає заборону втручання у діяльність Уповноваженого органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб. Гарантією незалежності при здійсненні Уповноваженим своїх функцій виступає його фінансова самостійність. Фінансування діяльності Уповноваженого здійснюється за рахунок Державного бюджету України та щорічно передбачається в ньому окремим рядком. Верховна Рада України і відповідні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування створюють необхідні умови для діяльності Уповноваженого, його секретаріату та представників.

Враховуючи персоніфікованість цього правового інституту важливим є питання, яке визначає ефективне функціонування інституту, воно стосується особистості омбудсмена. Уповноважений з прав людини України повинен мати високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності. Не може бути призначено Уповноваженим особу, яка має судимість за вчинення злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята в установленому законом порядку. До кандидата на посаду Уповноваженого висуваються ще вимоги щодо громадянства, віку (на день обрання досяг 40 років), володіння державною мовою та ін. Переважно омбудсмени – юристи, які мають наукову ступінь. Не є виключенням і перший омбудсмен України – канд. юрид. наук Н.І. Карпачова, яка була призначена на посаду у травні 1998 року.

Необхідною умовою діяльності омбудсмена є його політична нейтральність. Він повинен бути неупередженим і об`єктивним, політичні погляди не повинні перешкоджати справедливому розгляду скарги. Також Уповноважений не може мати представницького мандата, обіймати будь-які інші посади в органах державної влади, виконувати іншу оплачувану чи неоплачувану роботу в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, крім викладацької, наукової або іншої творчої діяльності (ст. 8 Закону ).

В компетенцію омбудсмена не входять конфлікти між громадянами. Визначаючи його місце в системі захисту прав, необхідно зазначити, що йдеться про захист прав тільки працівників, а не всіх суб`єктів трудового права. Сферою діяльності омбудсмена є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини і громадянина між громадянином України, незалежно від місця його перебування, іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території України, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами (ст. 2 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»). Але в окремих країнах під контролем омбудсмена перебуває більш широке коло осіб: не тільки державні органи, а й недержавні структури. До того ж і практика діяльності Уповноваженого Верховної Ради України це підтверджує. Так, у першій щорічній доповіді Уповноваженого з прав людини дається посилання на порушення прав працівників медичних установ Чернігівської області, головного бухгалтера колективного сільськогосподарського підприємства «Прогрес» Київської області, викладача Петровського державного аграрного технікуму Одеської області, працівників вугільних підприємств Луганської області та ін.[131, с. 347, 354] І це відповідає п. 4 ст. 13 Закону, який регламентує право Уповноваженого безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бути присутнім на їх засіданнях.

Законодавством встановлюються лише два обмеження, які стосуються порядку звернення до Уповноваженого, а саме:

1) звернення подаються Уповноваженому протягом року після виявлення порушення прав і свобод людини і громадянина, а за наявності виняткових обставин цей строк може бути подовжений, але не більше ніж до двох років (ч. 2 ст. 17 Закону );

2) Уповноважений не розглядає тих звернень, які розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду (ч. 4 ст. 17 Закону).

Національні акти про омбудсменів деяких країн містять норму, за якою омбудсмен розглядає скарги громадян, якщо раніше заявник оскаржив рішення чи дії (бездіяльність) у судовому чи адміністративному порядку, але не згоден з рішеннями, прийнятими за його скаргою. Українським законодавством обов'язок щодо попереднього оскарження не встановлений, і громадяни мають право безпосередньо звертатися до Уповноваженого.

Робота омбудсмена носить неформальний характер, оскільки законодавством не передбачені якісь особливі вимоги щодо поданих громадянами звернень, він керується міркуваннями не тільки законності, але й своїми уявленнями про справедливість. Наприклад, органи судової влади, які виконують основну роль у поновленні прав, пов'язані цілою низкою формально – юридичних вимог та діють за принципом: законно – незаконно. Отже, неформалізований підхід омбудсмена до вирішення скарг громадян на порушення їх прав та інтересів вигідно відрізняє цей правозахисний інститут. Слід зазначити, що на відміну від інших правоохоронних органів омбудсмен займається саме правами громадян.

Доступ до Уповноваженого з прав людини України має кожна людина без обмежень і перешкод у порядку, передбаченому чинним законодавством (ст. 21 Закону). Це одна із гарантій захисту прав людини і громадянина при зверненні до Уповноваженого, яка свідчить про демократичність цього державного органу.

До речі, конституційним правом на звернення скористувалися понад 620 тис. осіб, і кількість цих звернень постійно зростає. До Уповноваженого з прав людини переважно звертаються вже з останньою надією – після того, як фактично заяви громадян розглядалися органами влади, були оскаржені, але порушення прав людини так і не були усунуті.[75, с. 6]

Уповноважений здійснює свою діяльність відповідно до ст. 16 Закону на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини і громадянина, які отримує: 1) за зверненнями громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників; 2) за зверненнями народних депутатів України; 3) за власною ініціативою.

З метою захисту прав заявника законодавством встановлюється обов'язок Уповноваженого зберігати конфіденційну інформацію. Це зобов'язання діє і після припинення його повноважень. Уповноважений не має права розголошувати отримані відомості про особисте життя заявника та інших причетних до заяви осіб без їх згоди. У разі розголошення таких відомостей Уповноважений несе відповідальність у встановленому законодавством порядку.

У ст. 4 Закону говориться, що діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод. З метою реалізації захисту прав громадян на звернення і запити Уповноваженого необхідна швидка й адекватна реакція посадових осіб державних органів та органів місцевого самоврядування. Тому Уповноважений одним з пріоритетних завдань своєї діяльності вважає налагодження системи взаємодії з питань, що належать до його компетенції, з органами державної влади і місцевого самоврядування. Це сприяє більш ефективному поновленню прав людини, зокрема найбільш вразливих категорій населення.

Видається, що визначення першочергових завдань Уповноваженого з прав людини у сфері праці повинно бути підпорядковано завданню гармонічної взаємодії з іншими структурами для отримання позитивного результату у підтримці законності в трудових правовідносинах, а також для використання його ресурсів при подоланні прогалин функціонування інших механізмів захисту трудових прав працівників. Ефективними можуть виявитися зусилля омбудсмена у ситуаціях, коли використання інших способів захисту трудових прав працівників за тими чи іншими причинами на практиці не дають бажаних результатів. Нормальне функціонування трудових правовідносин залежить і від додержання морально–етичних правил, забезпечення сприятливого психологічного клімату на виробництві.

Статтею 26 Європейської соціальної хартії (переглянутої) передбачається право працівника на захист своєї гідності під час роботи. Ця норма, яка відноситься до правового регулювання трудового розпорядку, встановлює зобов'язання сприяти попередженню знущальних, образливих, агресивних дій проти окремих працівників на робочих місцях або у зв'язку із роботою та вживання необхідних заходів для захисту працівників від таких дій. Забезпечення максимального соціально-психологічного комфорту на робочому місці неприпустимо при так званому мобінгу – психологічному терорі відносно окремих працівників чи їх груп з боку як роботодавця, так і співпрацівників. Вперше тенденцію психологічного гноблення робочих місцях дослідив на початку 80-років минулого століття у Швеції психолог та вчений-медик, доктор Ханц Лейман.[103, с. 21] У багатьох західних країнах функціонують центри допомоги жертвам мобінгу. Прикро, що Україні в цоьму плані відчутно відстає.[81, с. 24]

Як показали дослідження, жертвами мобінгу частіше стають представники расових, етнічних, релігійних меншин, особи, які мають фізичні і психологічні відхилення. Мобінг змушує працювати під стресом, що створює чимало особистісних проблем, посилює плинність кадрів, отруює психологічний клімат, погіршує виробничі показники. По суті справи, як визначав І.Я. Кисельов, це одна із шкідливостей виробничої середи, захист від якої – нове завдання трудового права, співзвучне найважливішому постулату науки управління людськими ресурсами; взаємовідносини у трудовому колективі мають велике значення для підвищення ефективності виробництва, росту продуктивності праці.[137, с. 178, 179] У подібних випадках доцільно звернутися із скаргою до Уповноваженого з прав людини.

Ефективними також можуть виявитися зусилля омбудсмена у припиненні дій, спрямованих на дискримінацію окремих працівників. Загальний принцип міжнародного права закріплює рівність при здійсненні прав і свобод людиною, рівне право кожного на захист. Рівність у праці передбачає виключення дискримінації. Даний термін відповідно до ст. 1 Конвенції МОП про дискримінацію в галузі праці та занять № 111 (1958 р.) охоплює: a) будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять; б) будь-яке інше розрізнення, недопущення або перевагу, що призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять і визначається відповідним членом Організації після консультації з представницькими організаціями роботодавців і працівників, де такі є, та з іншими відповідними органами. Будь–яке розрізнення, недопущення або перевага відносно певної роботи, що ґрунтується на її специфічних вимогах, дискримінацією не вважається.

Важливе значення у вирішенні питань дискримінації має прийняття Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 8.09.2005 р., [14, ст. 561] метою якого є досягнення паритетного становища жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства шляхом правового забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, ліквідації дискримінації за ознакою статі та застосування спеціальних тимчасових заходів, спрямованих на усунення дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків реалізовувати рівні права, надані їм Конституцією і законами України. Відповідно до ст. 9 даного Закону Уповноважений наділяється наступними повноваженнями: 1) у рамках здійснення контролю за додержанням прав та свобод людини та громадянина здійснює контроль за дотриманням рівних прав та можливостей жінок і чоловіків; 2) розглядає скарги на випадки дискримінації за ознаками статі; 3) у щорічній доповіді висвітлює питання дотримання рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Зокрема, ст. 17 передбачає, що жінкам і чоловікам забезпечуються рівні права та можливості у працевлаштуванні, просуванні по роботі, підвищенні кваліфікації та перепідготовки, внаслідок чого на роботодавця покладається низка зобов'язань щодо забезпечення цього принципу.

Для виконання своїх функцій Уповноважений наділяється законом широким комплексом прав (ст. 13). Здійснивши провадження, Уповноважений має право направляти до відповідних органів акти реагування у випадку виявлення порушень трудових прав і свобод працівників для вжиття цими органами необхідних заходів. Актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина є конституційне подання Уповноваженого та подання Уповноваженого до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб. До недавнього часу відповідно до Закону України «Про Вищу Раду юстиції» Уповноважений мав право звертатися з особливим поданням до Вищої Ради юстиції про звільнення судді з посади або про відкриття дисциплінарного провадження щодо суддів Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів. Однак 21.05.2002 р. Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України, положення пунктів 1, 2 частини 1 ст. 30 та положення ст. 38 Закону України «Про Вищу Раду юстиції» і позбавив омбудсмена такого права.

О.В. Марцеляк умовно класифікує акти реагування Уповноваженого на «нормативні» та «ненормативні». «Нормативні» подання представляють собою рекомендації, в яких пропонується внесення поправок, доповнень до закону чи його відміну, а також зміну правозастосувальної практики. В даному випадку Уповноважений виступає в якості ініціатора правової реформи. «Ненормативні» подання стосуються конкретної ситуації, конкретних порушень прав людини і вирішення конкретного спору. Вони спрямовані на забезпечення прав і свобод, що належать конкретному суб`єкту, та на усунення обставин, які перешкоджають реалізації індивідуального права.[168, с. 30]

Для забезпечення діяльності Уповноваженого утворюється секретаріат, який здійснює організаційне, юридичне, науково–аналітичне, консультативне, інформаційно – довідкове, експертне, контрольне та інше забезпечення діяльності омбудсмена. Зусиллями його кваліфікованих співпрацівників стає можливим розгляд тієї значної кількості заяв та скарг, що надходять на ім’я Уповноваженого. За їх допомогою готуються конституційні подання та інші подання Уповноваженого з прав людини. Наприклад, у 2000 році омбудсмен подав Конституційному Суду України конституційне подання щодо конституційності статей 8, 11, 16 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» (справа про свободу утворення профспілок). 18 жовтня 2000 р. Конституційний Суд України своїм рішенням його задовольнив.

Слід зазначити, що ці акти реагування безпосередньо не поновлюють порушені трудові права, вони не носять імперативного (обов'язкового) характеру. Український омбудсмен не має повноважень вживати безпосередньо адміністративних заходів щодо посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, які порушують права людини, як це можуть робити омбудсмени Швеції, Фінляндії, Польщі. Тому цілком закономірно, що Уповноважений активно користується правом направлення звернень за належністю в органи, до компетенції яких належить розгляд справи та встановлення контролю за його розглядом (п. 3 ч. 3 ст. 17 Закону). У 2002 р. таких звернень було направлено 3050, що становить 55,9% від кількості прийнятних до розгляду, у 2003 р. – 4882 звернення (59,5%).

Отже, Уповноважений з прав людини не має повноважень на усунення виявлених ним порушень. Це дозволяє деяким авторам розцінювати його як безправну фігуру, малокорисну у справі захисту прав громадян.[92, с. 9] Однак, з цим не можна погодитись. В усіх державах рекомендації омбудсмена високо оцінюються, тому що вони є результатом соціального аналізу функціонування системи державного управління.[50, с. 69] В більшості країн сила рішень омбудсмена ґрунтується на його авторитеті, переконливості його доказів. Одне тільки згадування імені посадової особи чи організації, які порушили права людини, може коштувати цій особі кар`єри, а організації – падіння авторитету. Дуже часто завдяки посередницькій діяльності омбудсмена шляхи усунення порушень прав людини визначаються досягненням компромісу між особою, чиї права порушені, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування чи іншими особами, які порушили права.

Поряд із актами реагування Уповноважений з прав людини використовує й інші форми впливу, до яких належать: оприлюднення заяв, звернень Уповноваженого, направлення відкритих листів до вищих посадових осіб держави. В якості важелів впливу на відповідні органи, їх посадових чи службових осіб виступає співпраця омбудсмена у своїй діяльності із засобами масової інформації. Як зазначає співпрацівник Директорату прав людини Ради Європи Д. Брибосіа, «хороший уповноважений з прав людини повинен користуватися реальною владою: владою давати приписи, рекомендації, владою «піднімати шум», якщо це необхідно, тобто звертатися до преси».[61, с. 18-19]

Уповноважений з прав людини активно контактує із засобами масової інформації також і для реалізації однієї із своїх функцій – це сприяння правовій інформованості населення. Діяльність з розповсюдження інформації є важливою передумовою для сприйняття та поглиблення правосвідомості та правової культури суспільства в цілому та окремих осіб щодо національного законодавства про права людини та міжнародних стандартів з прав людини та обов`язків з їх дотриманням державою.

Крім функції безпосереднього розгляду звернень про порушення прав людини, Уповноважений має право і сам звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб та брати участь у цих справах відповідно до ч. 1 ст. 45 ЦПК. Порівняно, наприклад, з компетенцією прокурора, компетенція Уповноваженого є більш широкою. Так, Уповноваженому надано право захищати права, свободи та інтереси осіб у всіх випадках, коли він вважає це необхідним, прокурор же звертається до суду із захистом інших осіб, тільки якщо вони неспроможні через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження (ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру»).

Великого значення Уповноважений надає особистому прийому громадян як найбільш ефективному способу спілкування та оперативного отримання інформації. Тільки в офісі Омбудсмена у 2002–2003 рр. було прийнято особисто Уповноваженим та працівниками Секретаріату Уповноваженого понад 9 тис. громадян України та іноземців. Понад 4 тис. осіб звернулися безпосередньо під час особистих прийомів Уповноваженого та працівників у різних регіонах країни.

Позитивно зарекомендувала себе активно діюча телефонна «гаряча лінія» Уповноваженого з прав людини, скористатися якою може будь-який громадянин України чи іноземець, завдяки якій громадянин може отримати необхідну інформацію чи юридичну консультацію. Правом на звернення за «телефоном довіри» особисто до Уповноваженого та працівників Секретаріату в 2002–2003 рр. скористалися понад 24,6 тис. осіб.

Звичайно, такі форми подання звернень сприяють розширенню відкритості омбудсмена для всіх соціальних груп суспільства.

Уповноваженим проводяться моніторінги за додержанням та захистом прав і свобод людини і громадянина. За їх результатами готуються та подаються Верховній Раді України щорічні доповіді про стан додержання та захист прав і свобод людини і громадянина в Україні, а у разі необхідності й спеціальні доповіді (ст. 18 Закону). У цих документах узагальнюється інформація, отримана протягом року, стосовно порушень прав людини в країні, аналізуються умови, що сприяють порушенням, зазначаються недоліки діяльності державних органів, надаються рекомендації загального характеру, спрямовані на удосконалення законодавства про права людини.

Н.І. Карпачова, проаналізувавши найбільш проблемні питання у сфері прав людини, відмічає, що: 50 % всіх звернень стосуються порушень громадянських прав; 40 % – порушень соціальних та економічних прав.[74, с. 10] Проблеми невиплати заробітної плати, безробіття продовжує бути предметом постійної уваги Уповноваженого. Масовий характер набули порушення права на працю у зв`язку з незаконним звільненням. Роботодавці намагаються позбавитись від найменш соціально захищених працівників, таких як інваліди, багатодітні та одинокі матері, громадяни передпенсійного віку. На адресу Уповноваженого нерідко надходять повідомлення працівників про те, що їх було поновлено на роботі на підставі рішення суду, однак через деякий час роботодавець все одно звільняв працівника, який йому не до вподоби.

Результати моніторінгів засвідчують також загострення останнім часом проблеми судового захисту прав людини. Третина звернень, які отримує Уповноважений, стосується порушення прав людини на справедливий суд. Це стосується оскарження рішень та вироків судів, недотримання процесуальних строків при розгляді справ судами, скарги на неможливість оскарження судових рішень та порушення термінів розгляду справи, скарги на дії суддів, неможливість отримати своєчасно копію судового рішення, а також невиконання судових рішень (перш за все, це стосується невиконання рішень про виплату заборгованості із заробітної плати).

За даними Міністерства юстиції України, рівень виконання судових рішень становить лише 30 %. Це свідчить про те, що заходи, яких вживає виконавча служба цього міністерства, неефективні й не сприяють поновленню порушених прав громадян.[75, с. 7]

Потрібно відзначити особливий характер щорічних доповідей Уповноваженого з прав людини. В.В. Бойцова вважає, що омбудсмен, який є публічно – правовим інститутом, служить суспільним інтересам, тому його доповіді можна оцінити як публічні скарги.[57, с. 336] Відповідно до ч. 5 ст. 18 Закону щорічні та спеціальні доповіді публікуються в офіційних виданнях Верховної Ради України.

Уповноважений вважає, що значна кількість проблем у сфері трудових прав громадян все ще залишається невирішеною, стан дотримання та забезпечення права громадян на працю є незадовільним. Розв’язання цих проблем передусім залежить від злагодженої роботи всіх гілок влади, дій та рішень, спрямованих на поліпшення добробуту громадян. Для цього необхідно:

1) вжити всіх заходів з метою якнайшвидшого погашення заборгованості із заробітної плати;

2) взяти під особливий контроль виплату заробітної плати на підприємствах державної та комунальної форм власності, акціонерних товариств, в яких держава володіє пакетами акцій. Перед цими підприємствами поставити завдання погасити заборгованість із заробітної плати та інших соціальних виплат, передбачених чинним законодавством;

3) посилити державний контроль за додержанням законодавства про працю на підприємствах як державного, так і недержавного секторів економіки, повною мірою застосовувати правові важелі притягнення до адміністративної та кримінальної відповідальності посадових осіб, які грубо порушують конституційне право громадян на своєчасну та в повному обсязі виплату винагороди за працю, дотримання безпечних умов праці;

4) вжити заходів щодо поступової ліквідації безробіття передусім за рахунок створення нових робочих місць;

5) запровадити комплекс заходів з метою забезпечення права молоді на перше робоче місце, розробити спеціальні програми професійного перенавчання та сприяння зайнятості жінок.[132]

Одним із напрямків діяльності Уповноваженого з прав людини є сприяння імплементації у національне законодавство ратифікованих Україною міжнародних актів. Н.І. Карпачова констатує, що додержання прав людини в Україні все ще залишається далеким від міжнародних стандартів. У Конституції України закріплено важливий конституційний принцип, згідно з яким встановлені в ній права та свободи людини і громадянина не є вичерпними. Уповноважений вважає, що стандарти прав та свобод людини, що мають забезпечуватися в Україні, необхідно розширити, приєднавшись до низки універсальних та європейських актів з прав людини. Наприклад, загальна кількість конвенцій, угод, кодексів, протоколів Ради Європи, які стосуються прав і свобод людини, становить 173 документи. Україна приєдналася до 32 з них та підписала ще 10. Таке становище не можна визнати задовільним. Це стримує процес імплементації європейських стандартів прав людини до національного законодавства України.

Уповноважений з прав людини переконана, що для реалізації всього комплексу прав і свобод людини в Україні необхідно розробити Національну програму виконання державою своїх міжнародно–правових зобов'язань, а також привести її законодавство у відповідність із міжнародними стандартами у сфері прав людини. Важливо, щоб органи влади, які безпосередньо реалізують міжнародно–правові зобов'язання держави, у разі виникнення колізій з національним законодавством дотримувалися пріоритету норм міжнародного права.[133, с. 32-33]

Омбудсмен сприяє приведенню законодавства держави у відповідність з міжнародними та європейськими стандартами у галузі прав людини. Але він не наділений правом законодавчої ініціативи, що значно обмежує його вплив на законотворчість, ініціювання реформ у сфері захисту прав і законних інтересів людини. Хоча слід зазначити, що питання щодо необхідності надання такого права обговорюється останнім часом у науковій літературі.

Отже, у сучасних умовах даний інститут, який характеризується такими демократичними рисами, як незалежністю від державних органів, відкритістю, відсутністю формалізованих процедур розгляду звернень, безплатним наданням громадянам допомоги, функціонує у багатьох державах, швидко розвивається і набуває міцних позицій у системі гарантій правового захисту.

<< | >>
Источник: ЛАГУТІНА ІРИНА ВІКТОРІВНА. ФОРМИ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ .Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Одеса –2007. 2007

Еще по теме 2.3. Захист трудових прав та інтересів працівників Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -