<<
>>

Загальнотеоретична характеристика позаробочого часу в трудовому праві

Права та свободи людини і громадянина є складовими елементами правової сутності індивіда, що виявляється в його відносинах з оточуючими, з громадськими й політичними інститутами, державою.

Права людини виражають і гарантують певну міру (норму) ії свободи й відповідальності. Ця норма є формальною, оскільки не повинна залежати від таких характеристик, як раса, колір шкіри, стать, політичні, релігійні та інші вподобання [33, с. 446].

Усі індивіди є рівними від народження й мають однакові права, проте кожен наступний етап історії збагачує концепцію про права людини новими уявленнями, поширюючи їх кожного разу на все більше коло суб’єктів і на відносини між ними. Найбільш уживаною є так звана теорія трьох поколінь прав людини: до першого належать особисті (громадянські) й політичні права; до другого - соціальні, економічні й культурні права; до третього - колективні права [12, с. 17; 33, с. 452, 453; 99, с. 10; 158, с. 211-213].

Друге покоління прав сформувалося на початку ХХ ст. і переважно належить до прав позитивних, оскільки більшість із них вимагає для своєї реалізації участі держави [4, с. 14]. Під соціально-економічними правами слід розуміти можливості людини і громадянина у сферах власності, підприємництва, праці й відпочинку, соціального захисту, житлового забезпечення, охорони здоров'я тощо. У своїй сукупності ця група прав забезпечує свободу особи в економічній і соціальній царинах і надає можливість захистити життєві потреби. Так, у питаннях життєзабезпечення більшість індивідів не може покластися тільки на свої сили. Зберігаючи свободу, вони в той же час залежать від оточуючих, інтереси яких часто зовсім інші. Тому в інтересах суспільства виникає необхідність захисту життєво важливих прав людини від економічного свавілля й соціальної несправедливості [12, с. 27, 28].

Право на працю, як одне з найважливіших соціально-економічних прав, відносять до другого покоління.

Воно визначає можливість осіб займатися працею для забезпечення свого як матеріального добробуту, так і духовного розвитку в умовах свободи й гідності, економічної безпеки й рівних можливостей. Можливість заробляти собі на життя працею, яку людина сама для себе вільно обирає чи на яку вільно погоджується, є змістом права на працю, що визнається за кожною особистістю ст. 43 Конституції України [47].

Держава взяла на себе зобов’язання створити умови для повного здійснення громадянами права на працю, забезпечення гарантій рівних можливостей у виборі професії й роду трудової діяльності, реалізації програм професійно-технічного навчання, підготовки й перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб, як це передбачено ч. 2 ст. 43 Основного Закону України. Право на працю виступає свого роду фундаментом, на якому ґрунтуються всі інші права та свободи людини у сфері праці [99, с. 4, 22], одним із яких є право на відпочинок.

Стаття 45 Конституції України закріплює право кожного працюючого на відпочинок. Такі ж норми містились у ст. 118 Конституції УРСР 1937 р. і ст. 39 Конституції УРСР 1978 р., що свідчить про надзвичайну важливість цього права. Зазначимо, що лише ті особи, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, мають право й кореспондуючий йому обов’язок на відпочинок у його трудоправовому розумінні. Відпочинок людини, яка, користуючись конституційним правом вільного розпорядження своєю здатністю до праці, взагалі не працює або працює на підставі цивільно- правових договорів, трудовим законодавством не регулюється.

Право на відпочинок забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня для працівників окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи в нічний час (ч. 2 ст. 45 Конституції України). Українське законодавство не передбачає підстав для звуження права на відпочинок у зв’язку з порушенням дисципліни, хоча такі обмеження мали місце в актах законодавства про працю СРСР.

Так, через прогул тривалість щорічної відпустки могло бути зменшено, а додаткову відпустку за безперервний стаж - скасовано. Крім того, додаткову відпустку могло бути скасовано за появу на роботі у нетверезому стані [89]. ТК Республіки Білорусь досі містить правило, згідно з яким роботодавець вправі зменшити працівникові тривалість відпустки на кількість днів прогулу (ст. 181) [178].

Дотримуємося позиції, що право на відпочинок є невідчужуваним правом особи, яка працює на умовах трудового договору, а відносини з надання відпочинку складають окреме коло відносин, які не залежать від відносин з трудової дисципліни. Будь-яка угода між суб’єктами трудових правовідносин, що закріплює відмову працівника від певного виду відпочинку або обмежує це право, є недійсною, про що свідчить норма, закріплена в ст. 9 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) України.

Важливо зазначити, що тільки встановленням у трудовому законодавстві конкретних видів часу відпочинку неможливо досягти належного рівня реалізації цього права та його відповідного гарантування. Тому з огляду на тісний взаємозв’язок між часом відпочинку й робочим часом реалізація закріпленого в коментованій статті права на відпочинок досягається також шляхом установлення скороченого робочого дня для працівників окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи в нічний час, максимальної тривалості робочого часу та інших гарантій у царині правового регулювання робочого часу [46, с. 341].

С. А. Голощапов і В. С. Андрєєв писали, що право на відпочинок забезпечується законодавчим закріпленням двох сторін одного й того ж явища: а) робочого часу протягом календарного дня (доби), тижня, місяця, року; б) часу відпочинку протягом робочого дня, календарних діб, тижня, місяця, року. Із цього вчені робили висновок, що «робочий час і час відпочинку - взаємопов’язані явища, що виключають одне одного» [165, с. 258]. Аналогічну точку зору висловлював Б. К. Бегічев, обґрунтовуючи її тим, що «збільшення тривалості робочого часу в межах дня, тижня, місяця, року означає скорочення часу відпочинку і, навпаки, скорочення робочого часу означає відповідне збільшення тривалості часу відпочинку» [164, с. 277].

П. В. Ухтинський дотримується думки, що весь час працівника протягом його трудової діяльності можна поділити на робочий і на час відпочинку, оскільки третього його виду у трудовому законодавстві Російської Федерації (як і в трудовому законодавстві України) не існує [188, с. 45].

Отже, загальновизнаним є положення, за яким часом відпочинку є той, час, який не належить до робочого часу: працівник є вільним від виконання покладених на нього відповідно до трудового договору обов’язків. Інакше кажучи, весь час працівника математично дорівнює сумі робочого часу й часу відпочинку.

Але таке твердження буде коректним, тільки якщо йдеться про графік роботи, що закріплюється на конкретному підприємстві наперед, оскільки апріорі для всіх працівників передбачається лише два види часу - робочий і час відпочинку. Проте до жодного із цих періодів не належатимуть відсторонення працівника від роботи і простій, коли працівника не переведено на іншу тимчасову роботу. У першому випадку примусовий характер явища не дозволяє говорити про час відпочинку, у другому - форс- мажорний характер явища і, як наслідок - відсутність завчасної домовленості між працівниками й роботодавцем, яка вказувала б на специфічну природу цього часового проміжку, що має свої відмінності порівняно з робочим часом і часом відпочинку. Крім цього, неможливо віднести до робочого часу або часу відпочинку періоди, коли працівник виконує громадські або державні обов’язки і за ним зберігається місце роботи й середній заробіток (участь у колективних переговорах, у роботі примирних комісій і трудових арбітражів у ролі їх членів та ін.). Отже, категорії «робочий час» і «час відпочинку» не можуть охопити всі можливі часові проміжки працюючого, що передбачено чинним законодавством, а тому є необхідність перегляду системи поділу часу працівника.

Оскільки сутність проблеми криється в ситуаціях, які, безумовно, не можуть бути зараховані до робочого часу, розглянемо детальніше правову природу часу відпочинку. Вітчизняне законодавство містить визначення терміна «відпочинок» тільки стосовно дітей (ст. 1 Закону України (далі - ЗУ) «Про оздоровлення та відпочинок дітей» [135]), але воно не задовольняє потреб усього трудового законодавства. Бракує в нормативно-правових актах загального тлумачення й іншого важливого для трудового законодавства поняття - «час відпочинку». Існують визначення лише щодо деяких категорій працівників: у Правилах визначення робочого часу та часу відпочинку екіпажів повітряних суден цивільної авіації України, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 2 квітня 2002 р., № 219 [103], у Положенні про робочий час і час відпочинку водіїв колісних транспортних засобів, затвердженому наказом Міністерства транспорту та зв’язку України від 7 червня 2010 р., № 340 [98], але ці інтерпретації не можуть бути застосовані для трудового права в цілому. У той же час ТК Російської Федерації у ст. 106 закріпив таку дефініцію: час відпочинку - це час, протягом якого працівник вільний від виконання трудових обов’язків і який він може використовувати на власний розсуд [181].

Ученими-трудовиками проведено чимало досліджень за цією тематикою. Насамперед варто звернути увагу, що існують суперечності щодо самого терміна «час відпочинку». Першим правознавцем, який запропонував замінити його на поняття «позаробочий час», був М. Ф. Наумов [66, с. 54]. Л. Ю. Бугров додавав: «оскільки в ту частину часу працівників, яка залишається після вирахування робочого часу, входять і ті періоди, що не передбачаються для відпочинку (перерви для годування дитини, цільові відпустки тощо), найбільш відповідним терміном для ії назви є «позаробочий час»» [8, с. 166]. Із ними погоджується Я. М. Скоморохов [67, с. 31].

Натомість А. М. Лушніков і М. В. Лушнікова вважають, що такий підхід не має юридичного спрямування, бо не всі періоди часу відпочинку мають бути об’єктом правового регулювання. Право повинно визначати лише мінімальні межі часу відпочинку й закріплювати певне чергування часу робочого й часу відпочинку. У підсумку вчені висловлюють думку, що юридично значущим є виокремлення у структурі позаробочого часу тільки двох періодів - часу відпочинку і часу вивільнення від роботи у випадках, передбачених трудовим законодавством, іншими правовими актами, що містять норми трудового права, колективними договорами, угодами й локальними нормативними актами, трудовими договорами. При цьому час відпочинку використовується на власний розсуд, законодавство ж закріплює тільки види й мінімальні межі цього часу. Інші періоди характеризуються двома рисами: по-перше, вони мають цільовий характер, по-друге, таке вивільнення є гарантією й пільгою для працівника [54, с. 513, 514].

Схожої аргументації на користь недоцільності вживання у трудовому праві терміна «позаробочий час» дотримується й О. А. Ситницька. Правниця пише, що відмінність юридичного поняття «час відпочинку» від соціально- економічного - «вільний від роботи час» полягає в нормативному характері першого, тобто з точки зору юриспруденції будь-яке вивільнення працівника від виконання ним трудових обов’язків можна вважати часом відпочинку, лише коли його надання передбачено відповідними правовими нормами [157, с. 102].

На наше переконання, остання теза є неточною, адже у випадку, наприклад, відсторонення працівника від роботи (під яким наукою трудового права розуміється ненадання працівникові визначеної трудовим договором роботи в передбачених законодавством випадках [108, с. 30]) його вивільнення відбувається в порядку, передбаченому ст. 46 КЗпП України. Проте цей час не може бути віднесено до часу відпочинку.

Колектив львівських учених, а разом з ним і представники одеської школи трудового права висловлюють думку, що категорія «час відпочинку», що міститься в законодавстві про працю, за своїм значенням не відповідає фізіологічному поняттю «відпочинок». Тому логічно було б увесь період, що знаходиться поза робочим часом, іменувати «вільний від роботи час», або «неробочий час» [171, с. 287; 172, с. 269].

В. В. Готра, розглянувши різні погляди дослідників на відпочинок, теж доходить висновку, що законодавче закріплення цього терміна не відповідає його реальному змісту й суті. Тому він пропонує замінити поняття «час відпочинку» на «вільний час», або «неробочий час» [26, с. 16-18].

Ми дотримуємось думки, що термін «час відпочинку» не може бути коректно застосований для всіх видів відпочинку: навряд чи можна назвати написання підручника чи дисертації (у випадку творчої відпустки) відпочинком. Мабуть, першопричиною застосування цього терміна є те, що ті види відпочинку, що були відомі законодавству із самого початку існування інституту часу відпочинку, дійсно мали на увазі виключно відпочинок. Ті ж види відпусток, які відпочинком за своєю суттю не є (творчі, соціальні, для підготовки й участі у змаганнях тощо), виникли пізніше, однак законодавець залишив у нормативних актах стару назву.

Попри усвідомлення того, що під терміном «відпочинок» у трудовому праві розуміється відпочинок від, власне, трудової діяльності, а не в загальному його розумінні, вважаємо, що вживання поняття «час відпочинку» в його сьогоднішньому розумінні не є коректним. Більше того, рівноцінна заміна категорії «час відпочинку» на «позаробочий час» (як це пропонується багатьма вченими) не може бути визнана задовільною, бо вона не вирішує проблеми віднесення до тієї чи іншої категорії тих періодів, про які йшлося раніше (відсторонення від роботи, простій, виконання громадських або державних обов’язків тощо). Проте нова термінологія є необхідною для створення системи, яка включала б увесь час працівника.

Для цього нам необхідно дослідити наукові надбання правознавців щодо визначення терміна «час відпочинку».

Як справедливо наголошує В. В. Готра, досліджуване нами поняття можна розглядати у двох значеннях - вузькому як певний проміжок часу, протягом якого людина вивільняється від виконання своїх трудових обов’язків, і який може бути використано на власний розсуд, і в широкому як конституційне право кожного працюючого, регламентоване законодавством України й міжнародними правовими актами [26, с. 18].

Поняття «відпочинок» у широкому розумінні охоплює всі випадки, коли особа відновлює запас власних сил. Зокрема, про відпочинок у такому значенні йдеться у ст. 4 ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»: громадяни мають право на безпечні для здоров'я і життя харчові продукти, питну воду, на умови праці, навчання, виховання, побуту, відпочинку й навколишнє природне середовище [115]. Звертає на себе увагу те, що законодавець закріплює перелічені права лише за громадянами, що є очевидним упущенням, оскільки ці права є невідчужуваними правами всіх осіб незалежно від наявності чи відсутності правового зв’язку з певною державою. Другим важливим моментом широкого розуміння права на відпочинок є те, що йдеться про право осіб, яке не залежить від наявності або відсутності тих чи інших правовідносин з іншими особами. Іншими словами, право на відпочинок у широкому його розумінні виступає елементом конституційно -правового статусу будь-якої особи, який не залежить від наявності певних правових зв’язків з державою чи іншими особами.

Що стосується вузького тлумачення права на відпочинок, то тут спершу треба з’ясувати, що саме є часом відпочинку стосовно конкретної особи. М. Г. Александров писав, що час відпочинку, як самостійна правова категорія, є протилежним робочому часу. У кількісному вираженні час відпочинку становить собою різницю між календарним і робочим часом відповідного періоду. Через це тривалість часу відпочинку може регулюватися або безпосередньо шляхом установлення тривалості перерв для відпочинку, вихідних, святкових днів, відпусток, або опосередковано - фіксуванням тривалості робочого часу. Однак проблема правового регулювання часу відпочинку не зводиться лише до його законодавчого закріплення, а пов’язана також з установленням певної черговості робочого часу й часу відпочинку, який учений трактував як час, протягом якого працівники повинні бути вивільненими від виконання трудових обов’язків і який може бути використано ними на власний розсуд [162, с. 317]. Аналогічні тлумачення містяться й у працях В. І. Прокопенка [134, с. 331], С. М. Прилипка й О. М. Ярошенка [107, с. 476], Г. І. Чанишевої й Н. Б. Болотіної [172, с. 269].

Аналізуючи цей підхід, можна виокремити дві основні ознаки часу відпочинку. По-перше, працівник протягом часу відпочинку не повинен виконувати трудових обов’язків. Це, у свою чергу, означає, що тільки під час перебування особи у трудових відносинах з певним роботодавцем відповідний проміжок часу буде часом відпочинку в розумінні законодавства про працю. Тут особливо слід зупинитися на характері правових відносин між працівником і роботодавцем, які мають місце протягом часу відпочинку. Вони на цей період лише призупиняються, але не припиняються. Інакше кажучи, ці правовідносини мають менший рівень насиченості: працівник не повинен виконувати власних трудових обов’язків, але за ним залишаються робоче місце й у більшості випадків грошові виплати (які можуть виплачуватися як роботодавцем, так і відповідним Фондом соціального страхування).

Ця риса часу відпочинку має важливе практичне значення при застосуванні ст. 3 ЗУ «Про відпустки», в якій говориться, що при наданні працівникові невикористаної відпустки з наступним звільненням його датою вважається останній день відпустки. Це надає працівникові право відкликати свою заяву про звільнення, подану в порядку застосування ст. 38 КЗпП України, до останнього дня відпустки включно. Як слушно зауважує

В. Я. Бурак, при цьому не застосовується правило про переростання строкового трудового договору у безстроковий [171, с. 293, 294].

Другою характерною ознакою часу відпочинку, яка витікає з наведеного визначення часу відпочинку, є те, що працівник вправі сам розпоряджатися цим часом. Частина 3 ст. 66 КЗпП України закріплює вказаний принцип лише щодо перерв для відпочинку й харчування, не поширюючи його на інші види часу відпочинку. Такий саме порядок відображено у главі 2 книги 3 Проекту ТК України [133].

Дещо інша конструкція має місце в ТК Російської Федерації, ст. 106 якого містить норму, що всі види часу відпочинку можуть бути використані працівником на власний розсуд. При цьому до часу відпочинку російський законодавець відносить перерви протягом робочого дня (зміни), щоденний (міжзмінний) відпочинок, вихідні дні, неробочі святкові дні й відпустки. А. М. Лушніков і М. В. Лушнікова зазначають, що більшість дослідників знаходять таку думку слушною [54, с. 512, 513].

Ми не цілком погоджуємося з описаною ознакою часу відпочинку, оскільки вона є властивою не для всіх видів останнього. Існують види часу відпочинку, за яких працівник повинен займатися відповідною діяльністю (годування дитини, виступ у спортивних змаганнях, складання іспитів тощо), і тоді вести мову про те, що він вправі вільно розпоряджатись своїм часом, - хибний шлях. Час відпочинку в цих випадках надається з конкретною метою, яку працівник повинен досягнути. Можна навести аргумент, що протягом цих проміжків часу працівник вправі розпоряджатися власним часом так, як йому захочеться: не складати іспити, не готуватися до участі у спортивних змаганнях та ін. Але тоді є підстави вказати на зловживання працівником своїм правом, тобто про такий вид поведінки суб’єкта права, що є небажаним з точки зору правового регулювання. З нашого погляду, саме передбачення таких дій з боку працівника не є науковим і не дає достатньо причин, щоб говорити, про «власний розсуд» як характерну ознаку позаробочого часу.

Якщо вести мову про незалежність волі працівника від інших волевиявлень, то юридичне значення має лише той факт, що протягом позаробочого часу він вправі не виконувати розпоряджень роботодавця. Усі інші правові зв’язки працівника, що виникають, розвиваються і припиняються поза межами трудових правовідносин, є об’єктом регламентації інших галузей права і не стосуються трудоправового регулювання. Оскільки виконання розпоряджень роботодавця є одним з трудових обов’язків працівника (а ми вже зазначили, що протягом часу відпочинку працівник вправі не виконувати своїх трудових обов’язків), то немає сенсу виділяти цей елемент в окрему ознаку. З огляду на це, такою, що не має належного змістовного навантаження, видається ст. 165 Проекту ТК України, яка встановлює, що час відпусток, які мають цільове призначення, повинен використовуватися відповідно до останнього, а час інших може використовуватися на власний розсуд [133]. Отже, питання використання працівником позаробочого часу лежить у неправовій площині й не підлягає правовому регламентуванню.

Ф. С. Мамедов при тлумаченні часу відпочинку додав таку ознаку, як його нормативний характер. Саме цим, на переконання вченого, дефініції юридичних понять відрізняються від тих, що сформовані іншими науками [58, с. 6]. Така позиція знайшла своє відображення, наприклад, у трактуванні часу відпочинку, наведеному М. І. Гордієнком: це встановлений законом, колективним та трудовим договорами проміжок часу, протягом якого працівник звільняється від виконання своєї трудової функції і який він може використовувати на власний розсуд з метою відновлення працездатності, зміцнення здоров’я, народження й виховання дітей, задоволення власних життєвих інтересів і потреб, а також всебічного розвитку особистості [25, с. 71]. Із такою дефініцією розглядуваної категорії погоджується Т. В. Красюк [48, с. 138].

У цьому визначенні звертає на себе увагу сполучник «та», що з’єднує між собою три способи закріплення часу відпочинку. З точки зору граматичного аналізу це означає, що відповідний час відпочинку повинен бути закріпленим одразу у трьох джерелах: у законі, в колективному і трудовому договорах. Як відомо, деякі з видів позаробочого часу закріплено лише в законодавстві й не може бути конкретизовано на локальному рівні (приміром, святкові дні), а деякі можуть мати місце тільки в колективному чи трудовому договорі на підставі, наприклад, ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про відпустки», коли роботодавець установлює новий, не передбачений у законодавстві вид відпусток. З огляду на це, вбачається, що коректніше було б вживати сполучник «чи», який означав би, що можливим є один з трьох варіантів закріплення відповідного виду часу відпочинку, але й не виключав би можливості, за якої б усі три рівні правового регулювання трудових правовідносин мали місце.

С. Ф. Гуцу під категорією «позаробочий час» розуміє час, до якого належать усі періоди звільнення працівника від виконання прямих трудових обов’язків без розірвання з ним трудових відносин [28, с. 22]. Вона виділяє таку важливу особливість позаробочого часу, як нерозірвання трудових відносин на цей період. Як уже зазначалось, у випадку позаробочого часу має місце лише переривання правового зв’язку між працівником і роботодавцем, що виражається у припиненні обов’язку працівника виконувати покладені на нього функції. По закінченні позаробочого часу зв'язок поновлюється і працівник продовжує виконувати свої трудові обов’язки. Повернення на роботу є однією з головних гарантій працівника на період позаробочого часу.

Позитивно сприймаючи пропозицію вченої, висловимо думку, що правильніше було б вести мову про трудові правові відносини, оскільки саме вони відіграють ключову роль при аналізі юридичного аспекту позаробочого часу. Також ми не цілком згодні з оперуванням дослідниками терміном «звільнення», коли йдеться про позаробочий час. Ураховуючи, що під звільненням у трудовому праві розуміється явище припинення трудових правовідносин між працівником і роботодавцем, пропонуємо в усіх випадках надання працівникові певного виду позаробочого часу вживати термін «вивільнення». Дослідимо різницю між цими двома поняттями.

Український законодавець неоднозначно застосовує ці терміни. Говорячи, приміром, про розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, він користується терміном «звільнення» (ч. 2, 3 ст. 40 КЗпП України). Глава ІІІ-А КЗпП України має назву «Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників», у якій йдеться про порядок звільнення працівників у випадках змін в організації виробництва і праці (ч. 3 ст. 49-2), при чому одночасно вживаються обидва терміни. Стаття 210 цього Кодексу, розкриваючи право власника або уповноваженого ним органу надавати працівникам, які навчаються в середніх навчальних закладах, один-два вільних від роботи дні на тиждень, застосовує правову конструкцію «звільнення від роботи без збереження заробітної плати». Пункт 1 Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності, затвердженої 3 листопада 2004 р. спільним наказом Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності й Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, говорить, що листок непрацездатності - це багатофункціональний документ, що є підставою для звільнення від роботи у зв’язку з непрацездатністю і з матеріальним забезпеченням застрахованої особи в разі тимчасової непрацездатності, вагітності та пологів [39]. Закон України «Про зайнятість населення» теж оперує двома термінами, але вивільнення застосовує лише у випадках, де йдеться про масове скорочення чисельності працівників [116].

Як бачимо, законодавець не дає чіткої відповіді на запитання, який термін треба вживати, коли йдеться про розірвання трудового договору. Відповідно до положень Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої спільним наказом 3-х міністерств від 29 липня 1993 р., при розірванні трудового договору до трудової книжки повинен вноситися запис, що розпочинається зі слова «звільнений» з подальшим зазначенням причини. При цьому в Інструкції жодного разу не застосовано термін «вивільнення» [38]. Не розв’язано цю проблему й у Проекті ТК України, в якому переважно фігурує термін «звільнення», проте двічі (у ст. 4 «Недопущення дискримінації у сфері праці» і ст. 352 «Зміст угоди») згадується «вивільнення».

Ключова різниця між термінами «звільнення» й «вивільнення», на нашу думку, полягає в тому, що звільняти можна звідкись (з роботи чи з-під арешту) або щось (приміщення); вивільняти ж можна від чогось, наприклад, від покладених на особу обов’язків. Ось чому, коли йдеться про позаробочий час, слід користуватися терміном «вивільнення», оскільки суть явища полягає в тому, що працівник вивільняється від виконання своїх трудових обов’язків. Через такі аргументи вбачається неправильним використання терміна «вивільнення» у гл. ІІІ-А КЗпП України, де йдеться про звільнення працівників у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці. Пропонуємо в цьому випадку вживати саме термін «звільнення».

Виходячи з проведеного аналізу, можемо виокремити такі ознаки поняття «час відпочинку» (в його теперішньому розумінні): (а) час відпочинку має місце лише під час дії трудових правовідносин; (б) у цей час працівник не зобов’язаний виконувати покладених на нього трудових функцій; (в) вивільнення працівника в цей час від виконання трудових обов’язків є тимчасовим. По завершенні часу відпочинку роботодавець зобов’язаний надати йому його попереднє робоче місце; (г) конкретний вид часу відпочинку й умови його надання має бути закріплено в нормах законодавства, угод, колективного чи трудового договору. При цьому важливим є те, що конкретний період надання часу відпочинку повинен бути обумовлений завчасно, або згодою сторін трудового договору, або в односторонньому порядку роботодавцем.

Проте такий результат не може задовольнити цілі наукового дослідження, оскільки тоді, як уже зазначалось, під категорію «час відпочинку», поруч із загальновизнаними його видами, підпадає низка випадків, коли працівник тимчасово вивільняється від виконання трудових обов’язків, але називати ці явища «час відпочинку» фактично немає підстав. Наприклад, час відсторонення працівника від роботи; час простою; вивільнення уповноважених найманими працівниками осіб з питань охорони праці на час перевірки на підприємстві виконання вимог щодо охорони праці (ст. 42 ЗУ «Про охорону праці» [136]); час роботи у примирних органах незалежних посередників, членів примирних комісій й трудових арбітражів (ст. 14 ЗУ «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» [137] тощо.

Отже, нами виявлено два проблемних моменти в питаннях визначення категорії «час відпочинку»: (а) не всі види часу відпочинку передбачають відпочинок у його звичайному розумінні і (б) існуюча на сьогоднішній день концепція розуміння категорій «робочий час» і «час відпочинку» не дозволяє віднести до жодної з них низку інших явищ, коли працівник тимчасово вивільняється від виконання трудових обов’язків задля виконання нетрудових функцій.

У зв’язку із цим пропонуємо нову систему поділу часу працівника, яка включає в себе усі часові проміжки, що мають місце під час існування трудових правовідносин. На першому її рівні весь час працівника поділяється на робочий і позаробочий. Така термінологія найкраще відбиватиме протилежність цих понять й усуне недоліки, описані раніше за текстом. Вивчення інституту робочого часу виходить за межі нашого дослідження, тому далі аналізуватиметься лише позаробочий час працівника.

Ураховуючи вищенаведені міркування, пропонуємо авторську дефініцію категорії «позаробочий час»: це передбачений законодавством, угодою, колективним чи трудовим договором проміжок часу, протягом якого працівник тимчасово вивільняється від виконання трудових обов’язків.

Далі слід проаналізувати види позаробочого часу. Я. М. Скоморохов пропонує таку його структуру: (а) час для відпочинку, (б) вільний час, (в) час, пов'язаний з виконанням сімейних обов’язків, і (г) позаробочий зайнятий час [67, с. 32].

На нашу думку, такий поділ не має наукової цінності, оскільки в ньому використовуються різні підстави класифікації, в результаті чого час, пов'язаний з виконанням сімейних обов’язків, і неробочий зайнятий час трудівника співвідносяться як частина й ціле, що суперечить цілям класифікації.

С. Ф. Гуцу пропонує включати до позаробочого часу час відпочинку й зайнятий час працівника, підставою для чого вчена називає можливість використання часу на власний розсуд [28, с. 22].

Зазначимо, що схожий поділ має місце і в економічній науковій літературі, де поняття «позаробочий час» застосовується вже давно. Зокрема, В. П. Маруня поділяє позаробочий час на: (а) зайнятий (для задоволення час для фізіологічних потреб, домашньої праці й побутових потреб, дії, пов’язані з виробництвом) і (б) вільний (використовується для особистих потреб людини, активного й пасивного відпочинку) [59, с. 14].

Погоджуючись у цілому з поділом позаробочого часу працівника на час відпочинку й зайнятий час, додамо свої міркування. По-перше, одним з критеріїв такого поділу є підстава надання працівникові відповідного виду позаробочого часу. Час відпочинку надається йому з певною регулярністю за наявності лише трудових правовідносин. При цьому в цей проміжок часу в нього не виникає інших, позатрудових обов’язків, спричинених самим фактом отримання цього часу. Підставою надання другого виду позаробочого часу за наявності трудових правовідносин є певний факт, що має місце поза межами останніх, що спричиняє виникнення у працівника обов’язку нетрудового характеру (написання дисертації, участь у спортивних змаганнях тощо).

До часу відпочинку працівника ми відносимо такі його види: перерва для відпочинку й харчування, щоденний (міжзмінний) відпочинок, вихідні дні, святкові й неробочі дні та щорічні відпустки. Усі ж інші види позаробочого часу надаються за наявності певної обставини-підстави, що має місце поза межами трудових правовідносин, а тому відносимо їх до другої групи.

Однак викликає заперечення іменування цієї групи «зайнятим часом». Адже п. 7 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про зайнятість населення» під поняттям «зайнятість» розуміє не заборонену законодавством діяльність осіб, пов’язану із задоволенням їх особистих та суспільних потреб з метою одержання доходу (заробітної плати) у грошовій або іншій формі [116]. Лише для декількох видів позаробочого часу може бути властивою діяльність, спрямована на одержання прибутку (наприклад, отримання доходу від опублікування підручника). Загалом же особа використовує цей час для задоволення потреб, які жодним чином не спрямовані на отримання прибутку. З урахуванням цього вважаємо, що доречніше було б назвати цю групу видів позаробочого часу «інші випадки вивільнення працівника від виконання ним трудових обов’язків».

На другому рівні системи часу працівника позаробочий час поділяється на: (а) час відпочинку і (б) інші випадки вивільнення працівника від виконання трудових обов’язків.

За такого підходу під часом відпочинку розуміється передбачене законодавством, угодою, колективним чи трудовим договором вивільнення працівника від виконання трудових обов’язків, яке надається йому для відпочинку й відновлення працездатності. При цьому час відпочинку, як вид позаробочого часу, відрізняється від часу відпочинку в сьогоднішньому розумінні, оскільки такі явища, як творча відпустка, відпустка для підготовки й участі у змаганнях тощо, належать до інших випадків вивільнення працівника від виконання трудових обов’язків.

Таким чином, відпустки частково будуть віднесені до першого виду позаробочого часу (щорічні відпустки), а частково - до другого. Аналогічного висновку дійшла у своєму дослідженні О. А. Ситницька, яка зазначила, що елементом права на відпочинок є тільки щорічні відпустки. При цьому вона рекомендує відносити до категорії «щорічні додаткові відпустки» відпустку, передбачену ст. 182-1 КЗпП України, тобто відпустку працівникам, які мають двох і більше дітей віком до п’ятнадцяти років або дитину-інваліда; одинокій матері, одинокому батькові, усиновлювачу, опікуну, які виховують дитину віком до п’ятнадцяти років. Аргументом на користь такої пропозиції є те, що така додаткова відпустка надається щорічно тривалістю 10 календарних днів [157, с. 104, 105].

Як вбачається, в такому розумінні природи цього виду відпусток криється помилка, що ґрунтується на дослівному трактуванні поняття «щорічна відпустка». Одного лише факту надання відпустки кожного року недостатньо для її йменування щорічною, бо однією з ознак таких відпусток є мета їх надання - відпочинок працівника. Суттєвим також є те, що підставою для надання щорічних відпусток є лише наявність трудових правовідносин, у той час як для інших видів відпусток характерною ознакою є наявність щонайменше ще одного юридичного факту, що має місце поза межами трудових правовідносин. Виходячи із цього, вважаємо, що відпустка, передбачена ст. 182-1 КЗпП України, є соціальною за своєю природою і щорічною тільки в контексті її регулярності.

Додамо, що до другої групи також належать такі специфічні види позаробочого часу, як вивільнення від роботи працівників, які: (а) залучаються до виконання робіт, пов’язаних з підготовкою і проведенням Перепису населення й обробленням його результатів, - на час виконання цих громадських обов’язків (ч. 2 ст. 9 ЗУ «Про Всеукраїнський перепис населення» [113]); (б) подали заяви про направлення на альтернативну службу - на час явки на засідання комісії у справах цієї служби (ч. 2 ст. 11 ЗУ «Про альтернативну (невійськову) службу» [109]); (в) викликані як потерпілі, свідки, експерти чи перекладачі в адміністративних справах - на час їх відсутності у зв’язку з явкою в орган (до посадової особи), у провадженні якого перебуває справа про адміністративне правопорушення (ч. 2 ст. 275

Кодексу України про адміністративні правопорушення [44]; далі - КУпАП) та ін.

Відмітимо, що законодавче регулювання позаробочого часу обмежується встановленням його мінімальних меж і певної черговості робочого й позаробочого часів. Із того моменту, коли у працівника припиняється обов’язок виконувати трудові функції, управління його часом перестає бути об’єктом трудоправового регулювання. Навіть коли йдеться про цільовий характер того чи іншого виду позаробочого часу, законодавство не в змозі регламентувати відносини, що настають з моменту його початку. Наприклад, передбачається, що під час творчої відпустки особа повинна закінчити написання дисертації чи підручника, але у випадку невиконання цього завдання вона не нестиме відповідальності перед роботодавцем. Можлива, правда, відповідальність перед замовником підручника в рамках цивільних відносин. Трудоправове регулювання призупиняється з моменту настання часу позаробочого й поновлюється з його закінченням і початком робочого.

У чому ж полягає так звана «цільовість» того чи іншого виду позаробочого часу і чи варто вести мову про ціль, якщо у випадку її недосягнення вона не має трудоправового значення? Та чи інша мета надання певного виду позаробочого часу виступає виключно підставою вивільнення працюючого від виконання ним трудових обов’язків. Якщо ж у нього не існує відповідної життєвої ситуації, він не має права вимагати відповідного виду позаробочого часу. Законодавець, піклуючись про інтереси працівника поза трудовими правовідносинами, закріплює випадки, коли тимчасове вивільнення останнього від виконання ним трудових обов’язків є доцільним. Окрім цього, сторони трудових правовідносин за взаємною згодою мають право розширювати перелік таких випадків. Інакше кажучи, відповідні види позаробочого часу виступають гарантіями реалізації певних нетрудових прав та інтересів працюючих. Що ж до того, як указані права реалізуються, це питання лежить за площиною трудового правового регулювання.

Наявність трудових правовідносин і конкретна ціль, що знаходиться поза трудовими правовідносинами, становлять фактичний склад, потрібний для надання позаробочого часу відповідного виду. Приміром, для отримання працівником такого виду позаробочого часу, як перерва для годування дитини, необхідним фактом є наявність дитини віком до півтора року. Підставою для одержання соціальної відпустки можуть бути такі факти, як вагітність, усиновлення дитини тощо.

Для законодавства і практики істотне значення має аналіз конкретних видів позаробочого часу. З огляду на те, що КЗпП України не містить норми з переліком видів часу відпочинку, науковці по-різному визначали види часу відпочинку. Так, В. І. Прокопенко наводив таку їх класифікацію: перерви в робочому дні, щоденний (міжзмінний) відпочинок, щотижневий

безперервний відпочинок (вихідні дні), щорічні неробочі (святкові) дні, щорічна відпустка [134, с. 331]. Аналогічного поділу дотримується В. Я. Бурак [171, с. 287]. Н. Б. Болотіна й Г. І. Чанишева виокремлюють такі ж види часу відпочинку, але замість щорічних відпусток вони говорять про відпустки взагалі. С. М. Прилипко й О. М. Ярошенко виділяють: перерви для відпочинку й харчування, щоденний (міжзмінний) відпочинок, вихідні дні (щотижневий безперервний відпочинок), святкові й неробочі дні, відпустки [107, с. 476].

КЗпП України, на відміну від ТК Вірменії (ст. 151) [177], ТК Казахстану (ст. 92) [180], ТК Киргизстану (ст. 109) [176], ТК Російської Федерації (ст. 107) і ТК Таджикистану (ст. 75) [182], не містить окремої статті з переліком видів часу відпочинку. Проте з аналізу тексту КЗпП України можна виокремити такі види часу відпочинку:

1) щоденна перерва (ст. 57);

2) перерви між змінами (ст. 59);

3) перерва для відпочинку й харчування (ст. 66);

4) вихідні дні (ст. 67);

5) святкові й неробочі дні (ст. 73);

6) щорічні відпустки (ст. 74);

7) творча відпустка (ст. 77);

8) відпустка для підготовки й участі у змаганнях (ст. 771);

9) відпустки без збереження заробітної плати (ст. 84);

10) перерви в роботі для обігрівання й відпочинку (ст. 168);

11) відпустки у зв’язку з вагітністю, пологами і для догляду за дитиною (ст. 179);

12) відпустки жінкам, які усиновили дітей (ст. 182);

13) перерва для годування дитини (ст. 183);

14) учбові відпустки (ст. 211, 213-216).

Розробники Проекту ТК України у ст. 155 так згрупували види часу відпочинку: (а) перерви упродовж робочого дня (зміни), (б) щоденний (міжзмінний) відпочинок, (в) вихідні дні (щотижневий безперервний відпочинок), (г) дні державних та релігійних свят, робота в які не проводиться, (д) відпустки [133].

Однак жодна із наведених конструкцій не відповідає тій системі, яку запропоновано раніше за текстом, оскільки включення до видів часу відпочинку всіх видів відпусток і перерв упродовж робочого дня означає включення до нього тих періодів часу працівника, які віднесено до категорії «інші випадки вивільнення працівника від виконання трудових обов’язків».

Вважаємо, що треба окремо закріпити у Проекті ТК України види часу відпочинку та інші випадки вивільнення працівника від виконання трудових обов’язків. При цьому підставою для поділу часу відпочинку на види можна взяти періодичність надання. За такого критерію види часу відпочинку можуть бути представлені як:

1) відпочинок протягом робочого дня (перерва для відпочинку і харчування);

2) щоденний (міжзмінний) відпочинок;

3) щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні);

4) щорічний відпочинок (дні державних і релігійних свят, робота в які не провадиться, і щорічні відпустки).

До інших випадків вивільнення працівників від виконання трудових обов’язків буде віднесено:

1) спеціальні перерви: для обігрівання, охолодження, харчування, годування дитини;

2) відпустки, які надаються з іншою, аніж відпочинок, метою (соціальні, творчі, для підготовки та участі в змаганнях, учбові);

3) інші випадки, передбачені законодавством, угодою, колективним чи трудовим договором.

1.2.

<< | >>
Источник: АВЕСКУЛОВ ВАЛЕРІЙ ДМИТРОВИЧ. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЩОРІЧНИХ ВІДПУСТОК. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків-2014. 2014

Еще по теме Загальнотеоретична характеристика позаробочого часу в трудовому праві:

  1. ЗМІСТ
  2. Загальнотеоретична характеристика позаробочого часу в трудовому праві
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -