<<
>>

2.1. Судовий захист трудових прав та інтересів працівників

Основною і найбільш поширеною серед національних юрисдикційних форм захисту прав, свобод і законних інтересів людини є судовий захист. Ця проблема досліджується представниками різних галузей права: конституційного права, цивільного права, адміністративного права, трудового права, цивільного процесу та ін., а саме: О.В.

Абрамовою, М.Р. Аракеляном, Д.М. Бахрах, Н.Б. Болотіною, О.В. Воробйовим, С.О. Івановим, С.В. Ківаловим, І.Я. Кисельовим, І. Костян, В.В. Лазор, Р.З. Лівшиць, В.І. Мироновим, Л.О. Николаєвою, І. Пискарьовим, В.І. Смолярчуком, А.І. Ставцевою та іншими вченими.

Принципи здійснення судового захисту передбачені різними міжнародно-правовими актами. Так, у п. 3 ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., який ратифіковано Україною, говориться про те, що кожна держава–учасник зобов`язується:

1. забезпечити будь–якій особі, права і свободи якої, визнані в цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, які діяли як офіційні особи;

2. забезпечити, щоб право на правовий захист для будь–якої особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентними судовими, адміністративними або законодавчими владами чи будь–яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту;

3. забезпечити застосування компетентними владами засобів правового захисту, коли вони надаються.

Стаття 8 Загальної декларації прав людини 1948 р. проголошує право кожної людини на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами у разі порушення її основних прав, наданих конституцією або законом. Принцип ефективного поновлення порушених прав поступово реалізується у національному судочинстві. Конституцією України розширено можливості судового захисту порушених трудових прав.

Це право, закріплене на конституційному рівні (ст.

55 Конституції України ), належить до основних прав і виконує службову роль як гарантія всіх інших прав та свобод людини і громадянина.

Потрібно відзначити, що суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку (п.8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1.11.1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»).

До прийняття Конституції України у 1996 р. КТС була обов`язковим первинним органом з розгляду трудових спорів. Нині згідно з ч.1 ст.224 КЗпП комісія по трудових спорах є обов’язковим первинним органом з розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях, за винятком спорів, зазначених у статтях 222, 232 Кодексу.

Трудовий спір підлягає розглядові в комісії по трудових спорах, якщо працівник самостійно або за участі профспілкової організації, що представляє його інтереси, не врегулював розбіжності при безпосередніх переговорах з власником або уповноваженим ним органом (ч.2 ст.224 КЗпП). Організація та діяльність КТС спрямовано на захист порушених трудових прав та інтересів, а також на спрощення та прискорення процедури вирішення спору між працівником та роботодавцем.

Однак у цей час діяльність КТС є надто неефективною. На багатьох державних підприємствах КТС відсутні, а на недержавних підприємствах вони і зовсім не створюються. Така ситуація свідчить про те, що порядок розгляду індивідуальних трудових спорів безпосередньо на підприємстві себе вже вичерпав. Л.Ю. Бугров стверджує, що саме цей порядок розгляду трудових спорів себе вже зжив.[62, с. 63] До того ж, ст. 223 КЗпП про організацію КТС не містить, як вважає В.В. Лазор,[156, с. 21] ніякої санкції за відсутність цього органу на підприємстві. При існуючому зараз порядку організації КТС така відповідальність неможлива первісно, оскільки трудовий колектив є специфічним суб`єктом трудового права і не може бути притягнутий до відповідальності за не створення КТС.

Роботодавець тим більше не може бути притягнутий до відповідальності за даною підставою, оскільки діючим трудовим законодавством він відсторонений від створення на підприємстві юрисдикційного органу з вирішення індивідуальних трудових спорів. Отже, створення на підприємстві цього органу повинно бути обов`язковим, і складатися комісія повинна із представників працівників і роботодавця. Відповідальність за організацію комісії слід покласти на роботодавця.[155, с. 255] За проектом Трудового кодексу України розгляд трудових спорів у КТС кваліфікується як примирна процедура. Також у проекті поновлено практику формування КТС на паритетних засадах із представників працівників і роботодавця.

Успіх діяльності КТС, як і будь-якої іншого органу, значною мірою залежить від її чіткої, добре спланованої організації, компетентного керівництва та матеріального забезпечення, тобто від трудового колективу та роботодавця. Добре налагоджена діяльність КТС сприятиме як реалізації трудових прав працівників, так і стабілізації відносин між працівниками та роботодавцем, оскільки працівники знатимуть, що захист їх прав та інтересів може бути здійснений на рівні підприємства. А роботодавець буде впевнений, що працівники передусім, ніж звертатися до суду, використовуватимуть можливість досудового врегулювання спору.[238, с. 25]

Отже, згідно з чинним законодавством для звернення за судовим захистом достатньо наявності факту порушення прав громадянина чи реальної загрози порушення його прав і свобод.

Система судового захисту прав людини в сучасних державах світу діє у декількох формах:

- через конституційні суди;

- через суди загальної юрисдикції;

- через спеціалізовані суди.

Згідно зі ст. 231 КЗпП України в місцевих судах розглядаються трудові спори за заявами: 1) працівника, якщо він не згоден з рішенням КТС підприємства, установи, організації (підрозділу); 2) прокурора, якщо він вважає, що рішення КТС суперечить чинному законодавству. Статтею 232 КЗпП передбачено трудові спори, що підлягають безпосередньому розглядові у районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах.

За останні роки значно зросла кількість трудових справ в судах:

- про незаконні звільнення та переведення;

- про заборгованість і несвоєчасну виплату заробітної плати;

- про тривалі відпустки за власний рахунок;

- про відмову у прийомі на роботу;

- про відшкодування моральної шкоди;

- про невиконання умов колективного договору.

В останні роки значно збільшилась кількість громадян, які звернулися до суду для захисту своїх прав та законних інтересів. Так, у 2005 р. суди першої інстанції розглянули 1 млн. 648 тис. цивільних справ та матеріалів, що на 375 тис. більше, ніж у 2001 р. [38, с. 33]

Серед цивільних справ, що перебували на розгляді в судах, 5,6 % становили спори, що виникають із трудових правовідносин. За положеннями Цивільного процесуального кодексу України 2004 р. було видано 52,6 тис. судових наказів, у тому числі понад строки, встановлені ЦПК, – 7,7 тис., або 14,7 %. Про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникам суми заробітної плати, видано 10,7 тис. судових наказів, за винятком скасованих. Задоволено вимоги про стягнення нарахованої заробітної плати в сумі 20 млн. 195 тис. грн. Водночас кількість справ, що перебували у провадженні, за позовами громадян про стягнення заробітної плати зменшилася до 73,2 тис., або 40 %; з урахуванням рішення розглянуто 56 тис. справ, у тому числі із задоволенням позову – 53,5 тис. Присуджено до стягнення 140 млн. 373 тис. грн.[38, с. 40-41]

Практика свідчить, що в судах загальної юрисдикції трудові справи вирішуються іноді роками. Основними причинами порушення строків розгляду справ є: неявка сторін та їх представників; ухилення осіб від одержання повісток; задоволення клопотань сторін про витребування доказів; відсутність зворотних повідомлень про вручення повісток особам, які беруть участь у справі; тривале проведення експертиз; необґрунтовано великі перерви між судовими засіданнями; неналежне вивчення та підготовка справи до розгляду; застосування судами не в повній мірі заходів процесуального примусу до осіб, які перешкоджають судочинству.[38, с. 41] Рішення судів по спорах часто відміняються за причиною неправильного застосування складного, суперечливого законодавства про працю. В 2003 р. у Міністерстві юстиції України перебувало 603 тис. судових рішень щодо повернення заборгованості із заробітної плати й інших соціальних виплат; кожне друге не було виконано. Але саме суди користуються найбільшою довірою працівників як захисників своїх трудових прав. Про це свідчать результати міжнародного соціологічного опитування «Базова захищеність населення України», проведеного Держкомстатом України за підтримки Міжнародної організації праці.

В системі органів судової влади, що забезпечують захист трудових прав, слід підкреслити особливу роль Конституційного Суду України, який реалізує свої повноваження, закріплені в Конституції України, Законі України «Про Конституційний Суд України», передусім, спрямовані на забезпечення основних прав і свобод людини, функціонування органів публічної влади та місцевого самоврядування, на забезпечення стабільності, прямої дії норми Конституції на території України.[193, с. 39]

Забезпечення захисту прав і свобод людини випливає із завдання Конституційного Суду України – гарантувати верховенство Конституції України на всій території держави. Таким чином, Конституційний Суд України забезпечує пріоритет її норм щодо прав і свобод над іншими нормативно – правовими актами. Такі повноваження випливають ще і з тексту присяги судді, в якій він зобов`язується «захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина» (ст. 17 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 26.10.1996 р.). Цим Законом встановлені приводи та підстави щодо розгляду справи. Приводом звернення до Конституційного Суду України є конституційне подання чи конституційне звернення.

Конституційне подання – це письмове клопотання про визнання правового акта або його окремих положень неконституційними, про визначення конституційності міжнародного договору, про необхідність офіційного тлумачення Конституції та законів України та ін. Суб`єктами права на конституційне подання можуть бути Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховний Суд України, депутати Верховної Ради України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та інші державні органи. Наприклад, 18 жовтня 2000 р. Конституційний Суд України прийняв Рішення у справі за конституційним поданням народних депутатів України та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) статей 8, 11, 16 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» (справа про свободу утворення профспілок).

Конституційне звернення – це письмове клопотання про необхідність офіційного тлумачення Конституції та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи. Суб`єктами права на конституційне звернення є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи в України. Наприклад, 25 грудня 1997 р. було прийнято Рішення у справі за конституційним зверненням громадян: Проценко Раїси Миколаївни, Ярошенко Поліни Петрівни та інших громадян щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України ( справа за зверненням жителів міста Жовті Води).

Рішення і висновки Конституційного Суду України обов`язкові до виконання на території держави, вони є остаточними і не підлягають оскарженню. Конституційний Суд України може визнати неконституційним правовий акт повністю або в окремій його частині. У разі, якщо в процесі розгляду справи за конституційним поданням чи конституційним зверненням виявлено невідповідність Конституції України інших нормативно – правових актів (їх окремих положень), Конституційний Суд визнає такі акти чи їх окремі положення неконституційними.

В окремих державах (Австрії, Іспанії, Росії, Німеччині, Швейцарії, Португалії) громадянам надається право звернутися до Конституційного Суду з конституційною скаргою. Зокрема, ч. 4 ст. 125 Конституції Російської Федерації встановлює, що Конституційний Суд розглядає скарги про порушення конституційних прав та свобод громадян. У Німеччині право такого оскарження було введено в 1969 р. законом про зміни ст. 93 п. 4 Конституції. Скарга може бути подана проти будь – якого акту органу законодавчої, виконавчої або судової влади, якщо він, на думку суб`єкта права на конституційну скаргу, порушує його основні права. Інколи умовою звернення з конституційною скаргою є використання в державі всіх способів правового захисту (Австрія, Німеччина).

До повноважень Конституційного Суду України розгляд таких скарг громадян не віднесено, і це обмежує право громадян на захист їх прав і свобод, а, відповідно, зменшує й ефективність захисту національними правовими засобами.

На жаль, сучасна судова система не відповідає вимогам часу і сподіванням громадян. Судова практика виявляє ряд складнощів та недоліків реалізації права людини на правосуддя та здійснення судом свого головного призначення. Про це свідчать численні звернення громадян зі скаргами на низький рівень правосуддя до Вищої ради юстиції України, Верховного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та інших правозахисних інстанцій.[40, с.20]

Право громадян на судовий захист у багатьох державах світу реалізується через систему не тільки загальної, але й спеціальної юрисдикції – трудової, соціальної, адміністративної, фінансової та ін.

Надмірне нормативне урегулювання повсякденного життя громадян, своєрідні джунглі із нормативно – правових актів [158, 135] створюють для громадян ситуацію реальної загрози порушення їх прав і свобод з боку роботодавців. Судовий захист в галузі трудових правовідносин має свої суттєві особливості, тому що специфіка розгляду трудових справ утворює такий стан, який виходить за межі загальних положень цивільного процесуального законодавства. У зв`язку з чим зростає необхідність створення трудової юстиції. Зараз це питання дуже актуальне, але воно не є новим ні в науці, ні в практиці.

Ще у 1836 р. на засіданні Мануфактурної ради висловлювалися пропозиції про формування так званої «мануфактурної розправи», яка повинна була розглядати скарги фабрикантів і працюючих один на одного. У подальшому здійснювались спроби створення так званих промислових судів. Олександр ІІ після скасування кріпосного права запропонував проект закону про заснування судів, що включали б рівну кількість обраних суддів з числа представників працівників і промисловців. Прикладом для нього були подібні суди у Франції, які ввів Наполеон (у цій країні спеціальна трудова юстиція була заснована з 1806 р.).

Після революції діяли примирні камери і третейські суди, потім були створені розціночно – конфліктні комісії та особливі трудові сесії народних судів. За предметною ознакою була сконструйована не тільки судова система, але і прокуратура (у 20-х роках минулого століття існувала прокуратура з трудових справ). Однак пізніше розгляд трудових справ було віднесено до компетенції народних судів.

У країнах світу спостерігається інтенсивний розвиток трудової юстиції. Такі суди існують у Великобританії, Франції, Німеччині, Австрії, Бельгії, Данії, Швейцарії, Швеції, Норвегії, Фінляндії, Канаді, Новій Зеландії, Японії, Ізраїлі, Іспанії. Також спеціалізовані системи трудових судів функціонують в Центральній і Східній Європі (Угорщині, Словенії, Польщі).

В таких державах як Італія і Голландія розгляд трудових справ відноситься до компетенції судів загальної юрисдикції. Але вирішення трудових спорів в Італії має певну специфіку. В першій інстанції трудовий спір розглядає суддя–претор, використовується неформальна процедура. Рішення судді можуть бути оскаржені до апеляційного суду. Вищою судовою інстанцією є Касаційний суд, де трудові справи розглядає особлива колегія. Судове мито не стягується, а витрати на оплату послуг адвоката відшкодовує сторона, яка програла.

Іноді для розгляду і вирішення трудових спорів використовуються не суди, а адміністративні органи. В США такими органами, які в літературі називаються квазісудовими, є Національне управління по трудовим відносинам, Управління по заробітній платі і робочому часу. Ці органи, здійснюючи тлумачення законів, розглядають спори, пов`язані з їх застосуванням, а суд надає їх рішенням обов`язкову силу.

Умовно можна виділити дві моделі організації трудових судів:

1. суди створюються на двосторонній паритетній основі з суддів, які висуваються об`єднаннями підприємців та профспілками (Франція);

2. склад суду формується з професійного судді та двох громадських суддів, які призначаються за поданням роботодавців, їх об`єднань та профспілок (Великобританія, Швеція).[175, с. 1128]

У переважній більшості країн використовується друга модель організації трудових судів, тобто діяльність судів побудована на принципах трипартизму (трьохстороннього співробітництва). Судові справи розглядаються колегією у складі професійного судді та двох непрофесійних суддів. Професійний суддя повинен мати вищу юридичну освіту і досвід судової роботи, але остання вимога не завжди носить обов`язковий характер (у Данії ним може бути професор (представник науки трудового права). Професійні судді й непрофесійні судді, що рекомендуються профспілками та організаціями роботодавців, можуть призначатися, наприклад, урядом чи міністерством праці. Такий склад судових органів покликаний забезпечити всебічний та неупереджений розгляд справи та справедливе рішення.

Спеціалізовані трудові суди звичайно функціонують в рамках системи судів загальної юрисдикції, і лише у Німеччині та Ізраїлі діють повністю автономні системи трудових судів. Так, у Німеччині система судів із трудових справ складається з судів із трудових справ першої інстанції (вирішують спори по суті), земельних судів із трудових справ (розглядають апеляції на рішення судів нижчої інстанції), Федерального суду із трудових справ (вища судова інстанція, яка може відмінити чи змінити рішення будь–якого трудового суду). Система трудових судів Ізраїлю складається з п`яти окружних судів (це суди першої інстанції) та Національного трудового суду у місті Єрусалимі (апеляційний орган, але він ще виступає як суд першої інстанції, що розглядає найбільш складні справи; його рішення є остаточним і тільки у виняткових випадках може бути оскаржено до Верховного суду).

Вирішення питання про підвідомчість трудових спорів є багатоваріантним у різних країнах. Наприклад, у Франції, Великобританії та Швейцарії предметом розгляду трудових судів є індивідуальні трудові спори. Крім того, у Швейцарії розглядають колективні трудові спори, що пов`язані з тлумаченням та виконанням колективних договорів (так звані «спори права»). У Польщі до компетенції трудових судів відносяться індивідуальні трудові спори (за виключенням спорів про встановлення нових умов праці, оплати праці, нормування праці). Трудові суди Австрії розглядають індивідуальні трудові спори та деякі колективні, наприклад, у зв`язку зі здійсненням законодавства про виробничі ради і про участь працівників та профспілок в управлінні виробництвом. В Ізраїлі трудові суди мають досить широку компетенцію. Трудові суди розглядають і вирішують індивідуальні трудові спори, колективні трудові спори про порушення укладеного колективного договору, спори про укладення колективного договору, спори між членами профспілки, а також спори між профспілками.

До юрисдикції трудових судів Іспанії відносяться будь–які індивідуальні трудові спори та колективні трудові спори, а також спори, що стосуються питань соціального забезпечення. У Німеччині суди з трудових справ також мають широку компетенцію. Вони розглядають не тільки спори індивідуального характеру, але й будь–які спори відносно тлумачення колективних договорів, спори щодо статусу профспілок. В Фінляндії і Данії, навпаки, діють трудові суди з обмеженою юрисдикцією. У Данії розглядаються спори, пов`язані з тлумаченням та порушенням колективних договорів та законністю проведення страйку і локауту. В Фінляндії трудові суди вирішують спори, головним чином, колективні, що пов`язані з тлумаченням та застосуванням колективних договорів.

Наведені вище приклади демонструють відсутність загальновизнаних критеріїв при формулюванні компетенції органів спеціалізованої трудової юстиції. Правові традиції, що склалися у кожній державі, зумовлюють «широку» чи «вузьку» компетенцію трудових судів. Але як свідчить аналіз зарубіжного законодавства, в більшості країн в компетенцію трудових судів звичайно включають індивідуальні трудові спори та колективні трудові спори про застосування укладеного колективного договору (спори права). Видається, що саме ці категорії спорів повинні складати основний масив справ.[29, с. 47]

Професор С.О. Іванов, який неодноразово писав про важливість трудових судів, вважає, однак, що їх компетенція не повинна обмежуватись вирішенням тільки трудових спорів.[119, с. 17] Сьогодні компетенція трудових судів повинна охоплювати і спори, які стосуються питань соціального забезпечення, що набагато ускладнилися. Спеціалізація судів сприяла б більш точному і повному застосуванню нормативно – правових актів у сфері праці, посиленню захисту прав громадян, а також виправленню однієї з помилок у порядку розгляду трудових спорів – ліквідації у 30-х рр. трудових сесій народного суду.

Порядок розгляду спорів у спеціалізованих трудових судах носить менш формальний характер, ніж у цивільному процесі. Наприклад, у Великобританії заява до суду оформлюється шляхом заповнення типового бланку, хоча може бути оформлена у вигляді позовної заяви. В Данії позивач направляє до суду стислу за змістом позовну заяву з викладенням претензій і вимог.

На відміну від цивільного судочинства процедура розгляду трудових справ у спеціалізованих судах є менш дорогою. У певних випадках сторони можуть бути звільнені від сплати судових витрат або ці витрати скорочуються. Так, законодавством Німеччини встановлюються правила, за якими сторони, які погодились на мирне врегулювання розбіжностей при вирішенні спору в судах першої інстанції, звільняються від сплати судових витрат, а в земельних трудових судах і Федеральному трудовому суді ці витрати скорочуються наполовину.

Слід зазначити, що прагненню сторін до примирення надається велике значення на всіх стадіях трудового процесу. Законодавством Франції передбачається обов`язковий порядок подачі заяви до бюро примирення, де робиться спроба у закритому засіданні вирішити спір мирно. Метою такого порядку є збір інформації, попереднє з`ясування позицій й аргументів сторін, встановлення фактів, що мають значення для остаточного розгляду справи. Досягнення позитивного результату такої процедури веде до односторонньої відмови від позову чи взаємної відмови від вимог. У врегулюванні розбіжностей при вирішенні спору, наприклад, у німецького трудовому суді, активну участь бере суддя. Йому надається право висловлювати свою думку, оцінювати юридичні події, що мають значення. Примирення фіксується у протоколі, який має силу судового рішення. Також спроби примирити сторони перед розглядом справи по суті передбачаються у Великобританії, Іспанії, Данії.

Важливість мирного вирішення спору обумовлено специфікою трудових правовідносин, що виникають внаслідок укладення трудового договору і носять тривалий характер. Вони не закінчуються виконанням умов договору.

Порівняно із судами загальної юрисдикції спеціалізовані трудові суди надають учасникам цілий ряд переваг: кваліфікований розгляд справи; процедура розгляду позбавлена багатьох формальностей, притаманних цивільному процесу; швидкість та економічність розгляду спору.

Нарешті трудові суди більш доступні для працівників, ніж загальні. А доступність судового захисту – це той каталізатор, який визначає рівень повноти реалізації прав та інтересів позивача. Її зниження негативно впливає на задоволення працівника своїм становищем, перешкоджає виявленню його здібностей у сфері праці.

Отже, основним напрямком розширення прав працівників на судовий захист у перспективі, враховуючи економічні можливості, повинно стати створення спеціалізованих трудових судів.

Однак пропозиція створення спеціалізованої юстиції рядом вчених критикується. Д.Н. Бахрах поставив таке питання: хто доказав, що в Англії, США, де не функціонують спеціальні адміністративні суди, права громадян від незаконних дій публічної адміністрації захищені гірше, ніж у Франції, Німеччині, де такі суди існують? Вчений вважає, що потрібна спеціалізація суддів, а не судів.[49, с. 11]

Така спеціалізація вже проводилася у середині минулого століття у Київському обласному суді з метою отримання досвіду. У кожному з дев`яти районних народних судів міста Києва розгляд всіх трудових справ було доручено одному із суддів. Протягом 1964 р. почали виявлятися переваги цього організаційного заходу. Якість розгляду справ значно підвищилася, тому що судді, які спеціалізувалися на трудових справах, забезпечували однакове розуміння та застосування законів, мали можливість уважно слідкувати за відповідною літературою й розвитком судової практики. Зосередження у одного судді всіх трудових спорів, що виникають у районі, дало можливість мати повне уявлення про додержання трудового законодавства, про стан трудової дисципліни на всіх підприємствах, установах та організаціях даного району, що дозволило своєчасно застосовувати заходи щодо попередження і виявлення усіх недоліків.

Отже, виділення спеціальних «суддів із трудових справ», як підкреслювалося у літературі, дозволило б використовувати переваги трудових сесій народних судів та водночас уникнути цілого ряду їх недоліків, наприклад, їх віддаленості від виробництва.[179, с. 20] Проте накопичений досвід так і не отримав подальшого розвитку.

Як зазначав І.Я. Кисельов, створення трудових судів, активний розвиток трудової юстиції – логічний наслідок визнання автономії трудового права, що сприяє закріпленню і подальшому ствердженню цієї автономії, разом з тим це необхідна умова підвищення авторитету та ефективності трудового права.[137, с.275] Наявність трудового процесу дозволяє створити основу для реалізації норм трудового права, які у теперішній час не мають належної процесуальної оболонки.

Слід погодитися з думкою вчених Н.Б. Болотіної, [58, с. 571] В.В. Лазор, [154, с. 57] що досвід діяльності трудових судів зарубіжних країн є корисним для України, вимагає уважного вивчення, оскільки судовий порядок вирішення спорів повинен активно розвиватися в умовах ринкових відносин, що забезпечить належний захист трудових прав працівників і реалізацію конституційного права громадян на судовий захист. І, як зазначає С.В. Ківалов, при виробленні стратегії подальшого реформування судової влади потрібно враховувати, що вдосконалення судової системи і правосуддя має узгоджуватися з перебігом реформування суспільних відносин у цілому на основі їх послідовної демократизації. Було б ілюзорним розраховувати на створення досконалої судової системи за умов розбалансування суспільного механізму.[139, с. 13]

Відсутність спеціалізованої трудової юрисдикції є недоліком української системи вирішення трудових спорів.[209, с. 105]

Трудові суди функціонують на основі правил та процедур, закріплених у ЦПК. Однак існує точка зору, відповідно до якої функціонування трудової юстиції передбачає створення такої процесуальної форми розгляду і вирішення трудових спорів, яка б дозволила найбільш ефективно застосовувати норми трудового права, а саме Трудового процесуального кодексу.[147, с. 31-39; 174, с. 178-186; 194, с.20-30] Діюча у цей час система судового захисту в галузі трудових правовідносин відстає від вимог, що пред`являються до якості розгляду спорів, при вирішенні яких повинні враховуватися і находити своє втілення принципи трудового права (свобода праці та заборона примусової праці, рівність прав і можливостей та заборона дискримінації у сфері праці; право на справедливу заробітну плату, що забезпечує рівень життя, гідний для самого працівника і членів його сім`ї, право на справедливі та безпечні умови праці та ін.). Без цього неможливо здійснення реального захисту прав і законних інтересів працівників.

Прихильники прийняття ТПК вважають, що норми трудового права, які мають матеріально – правовий, регулятивний характер, не можуть не впливати на процедуру вирішення спору. До того ж цей вплив є настільки суттєвим, що зміст процесуальних особливостей вирішення справ по спорах, що витікають із трудових правовідносин, у сукупності створює такий якісний стан, який вже не вписується у загальні положення цивільного процесуального законодавства. Принципи цивільного процесуального права не сприяють у прийнятті законних та обґрунтованих рішень у сфері праці.

Необхідність прийняття Трудового процесуального кодексу, підкреслює В.І. Миронов, зумовлена перш за все особливим суб`єктним складом трудових відносин: трудові колективи, професійні спілки, об`єднання роботодавців, комісії по трудових спорах, примирні комісії, трудовий арбітраж, органи з нагляду і контролю за додержанням трудового законодавства).[183, с. 45] Повинні існувати особливі правила захисту прав і гарантій громадян у сфері праці і, відповідно, у даному кодексі необхідно відобразити всі існуючі питання, що стосуються розгляду трудових спорів (конфліктів).

Трудовий процесуальний кодекс повинен регулювати всі процесуальні відносини, що виникають при вирішенні індивідуальних і колективних трудових спорів. В.І. Смолярчук визначав трудові процесуальні відносини як відносини, пов`язані з порушенням і розглядом трудових спорів, незалежно від того, в якому органі вирішується трудовий спір. Ознакою трудових процесуальних відносин є їх зв`язок з трудовими правовідносинами, який, безумовно, є визначальним, але не для всіх учасників трудового процесу, а лише для сторін. Трудові процесуальні відносини виникають, як правило, між учасниками трудових відносин і органами, що розглядають трудові спори, вони нерозривно пов`язані, як будь–які матеріальні і процесуальні відносини, проте прокурор чи експерт, які беруть участь у трудовому процесі, не є учасниками трудових правовідносин.[228, с. 35]

Л.А. Ніколаєва дає наступне визначення трудових процесуальних відносин як врегульованих правовими нормами відносин, в які вступають учасники трудового спору з органом, що його вирішує, при здійсненні дій, направлених на порушення, рух по інстанціям, вирішення спору і приведення у виконання рішення.[180, с. 56]

Трудовий процесуальний кодекс повинен передбачати низку процесуальних гарантій захисту прав, свобод і законних інтересів працівників, роботодавців та інших суб`єктів трудових правовідносин, а також гарантувати юридичну рівність сторін при врегулюванні розбіжностей між ними.

Процесуальною гарантією захисту суб`єктивних трудових прав працівників може стати, наприклад, надання працівнику права не свідкувати проти роботодавця (його представника), з яким він перебуває у трудових правовідносинах.

Слід встановити додаткові гарантії захисту прав працівників при застосуванні судами заходів із забезпечення позовних вимог, наприклад, шляхом накладення арешту на майно роботодавця. При цьому норми кодексу повинні містити заборону на стягнення нарахованої і невиплачуваної заробітної плати працівників, які виконали свої обов`язки. Якщо арешт накладається на все майно, то необхідно передбачити право працівників звертатися до суду з відповідною заявою про звільнення з опису майна, що не належить роботодавцю (нарахованої, але невиплачуваної заробітної плати).

Також слід надати професійним спілкам право звертатися до спеціалізованого суду із трудових справ в інтересах одного і більше працівників. Доцільно використати практику розгляду трудових справ, що склалася у деяких країнах (наприклад, в Австрії), за заявами профспілок в інтересах працівників, не розкриваючи даних про них.[146, с. 48] Як відомо із практики, далеко не кожний працівник зважується звернутися до суду за захистом своїх трудових прав самостійно або через представника, надавши йому доручення, із-за побоювання негативної реакції на це з боку роботодавця.

Представникам працівників повинно бути надано право заявляти до спеціалізованого трудового суду вимоги щодо захисту невизначеної кількості осіб, а також право звертатися з заявою про визнання незаконними нормативно–правових актів у сфері праці.

Водночас, деякі вчені [39, с. 190; 108, с. 68-72] вважають доцільним доповнити ЦПК відповідними статтями чи спеціальною главою. Практично всі європейські трудові суди здійснюють судочинство відповідно до цивільного процесуального законодавства з урахуванням особливостей розгляду трудових справ, які передбачаються законами про трудові суди. Автори концепції пропонують прийняти ТПК, який повинен регламентувати процедуру розгляду трудових спорів як судовими, так і досудовими органами. По суті, йдеться про формування нової галузі процесуального права. Однак для цього необхідними є не тільки наявність процесуальних особливостей розгляду трудових спорів у судах, але й існування масиву правових норм, достатнього для формування повноцінної галузі права.[185, с. 124-125] Паралельне існування ТК і ТПК приведе до того, що з`явиться великий поштовх до руйнування галузі трудового права усередині.[173, с. 62-63]

Прихильники прийняття ТПК сформулювали ідею про необхідність перенесення до ТПК крім процесуальних норм, також і процедурних норм. Але жодна галузь матеріального права не обходиться без процедурних норм.[173, с.106-108] Процедурні норми, які регламентують взаємовідносини між суб`єктами трудових правовідносин (про порядок прийняття на роботу, порядок укладення трудового договору, порядок притягнення до дисциплінарної та матеріальної відповідальності), не повинні відображатися у ТПК.

Отже, концепція Трудового процесуального кодексу потребує більш глибокої розробки, а вирішення питання про виникнення нової процесуальної галузі права (трудового процесуального права) є поки ще передчасним.

Відповідно до ч. 4 ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Однією з фундаментальних цілей, задля досягнення котрих було утворено Раду Європи, є – як зазначається у ст. 1 її Статуту – підтримання і подальше здійснення прав людини й основних свобод. Основним міжнародним інструментом реалізації цієї мети стала прийнята РЄ Конвенцію про захист прав і основних свобод людини.[206, с. 34] Законом від 17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 р. і відповідно до ст. 9 Конституції вона стала частиною нашого національного законодавства. Отже, крім внутрішньодержавних форм захисту трудових прав працівників, з`явилась можливість міжнародного захисту в Європейському суді з прав людини. Україна як учасниця Конвенції про захист прав людини та основних свобод визнає юрисдикцію Європейського Суду з прав людини. Цим органом сформульовані основні принципи права ЄС, які є загальними для всіх національних систем права, в тому числі принцип захисту основних прав людини.[267, с. 218]

За кількістю звернень до Європейського суду Україна посідає шосте місце після Росії, Польщі, Румунії, Франції і Туреччини.

У ст. 19 Конвенції зазначається (в редакції Протоколу № 11), що Суд створено «для забезпечення виконання Високими Договірними Сторонами їх зобов`язань за Конвенцією та протоколами до неї». Держави – учасниці зобов`язані не перешкоджати здійсненню цього права і виконувати остаточне рішення Суду за будь – якою справою, в якій вони є сторонами.

Конвенція про захист прав людини та основних свобод має власний механізм, що включає обов’язкову юрисдикцію Європейського Суду з прав людини та систематичний контроль за виконанням постанов Суду з боку Комітету Міністрів Ради Європи. Відповідно до ст.35 Конвенції Європейський Суд з прав людини може прийняти справу до розгляду тільки після того, як було вичерпано усі внутрішні (національні) засоби правового захисту і протягом 6 місяців з дати винесення національними органами остаточного рішення за справою. Постанова Європейського Суду з прав людини є приводом для перегляду за обставинами, що знов відкрилися, судових постанов, які винесено по справах, на підставі яких прийнято постанову Європейського Суду з прав людини. Крім того, постанови Європейського Суду підлягають застосуванню при вирішенні аналогічних справ.

Особливістю діяльності Європейського суду з прав людини є те, що при вирішенні справ він керується як конкретними положеннями Конвенції про захист прав людини і основних свобод та протоколами до неї, так й ідеями гуманізму і справедливості, на яких вони ґрунтуються. Суд став унікальним міжнародним органом правосуддя. Його метою є підвищення правової захищеності особи і поширення правоможностей індивіда. Вперше індивід був наділений правом пред`являти позов державі про поновлення порушеного права шляхом подання скарги до міжнародного суду. Визнаючи юрисдикцію Європейського суду в системі міжнародного механізму захисту прав людини, держава виходить при цьому з пріоритету міжнародного права над правом національним.

Як мінімум порушення двох статей Конвенції про захист прав людини і основних свобод може стати приводом для звернення до Європейського суду з прав людини:

1) в ст. 4 Конвенції говориться про заборону примусової чи обов`язкової праці; не вважається примусовою чи обов`язковою працею: а) усяка праця, яку звичайно повинна виконувати особа, що знаходиться в ув`язненні чи умовно вивільнена від такого ув`язнення; б) усяка служба військового характеру, а у країнах, в яких правомірним визнається відмова від військової служби на підставі переконань, службу, що призначена замість обов`язкової військової служби; в) усяка служба, обов`язкова у випадках надзвичайного стану чи лиха, що погрожує життю або добробуту населення; г) усяка праця чи служба, яка є частиною звичайних обов`язків громадянина;

2) ст. 11 Конвенції передбачає право кожного на свободу мирних зборів і свободу асоціації з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів. Здійснення цих прав не підлягає ніяким обмеженням, за винятком таких, які встановлені законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров`я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Перелік можливих порушень Конвенції, які можуть стати предметом розгляду в Європейському суді з прав людини, не є вичерпним. Інші порушення також можуть стати підставою для звернення до зазначеного суду з метою захисту порушених прав в галузі трудових правовідносин.

Одними з найбільш поширених в Україні правопорушень, на які посилаються заявники, звертаючись до Європейського суду, є застосування примусової праці поза межами громадянських обов`язків чи військової служби; позбавлення гарантій захисту; невиконання судових рішень.

Останнім часом значно збільшилась кількість скарг громадян України до Європейського суду на невиконання рішень національних судів щодо виплат заборгованості із заробітної плати працівникам вугільної промисловості, вчителям, працівникам інших галузей економіки.[213, с. 145]

Наприклад, Європейський Суд з прав людини виніс остаточне рішення за справою «Аістов проти України» від 10.08.2006 р. (заява № 1743/04). 25 квітня 2002 р. Новогродівський міський суд Донецької області виніс рішення на користь заявника про стягнення заборгованості із заробітної плати та іншими платежами у розмірі 4 087, 29 грн. з ДП шахта 1/3 «Новогродівська».

5 червня 2002 р. відділ Державної виконавчої служби Новогродівського міського управління юстиції відкрив виконавче провадження у справі заявника.

Низкою рішень Господарський суд Донецької області наклав заборону на реалізацію ДВС майна шахти, з огляду на процедуру банкрутства підприємства – боржника.

Рішення, винесене на користь заявника, було повністю виконане в серпні 2004 р.

Європейський суд з прав людини (Суд) розглянув питання порушення у цій справі п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод (Конвенція та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції з огляду на тривале виконання зазначеного рішення Новогродівського міського суду Донецької області.

Розглянувши справу, Суд одноголосно:

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що у цій справі було порушення п. 1 ст. 6 Конвенції.

3. Постановляє, що у цій справі було порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

4. Постановляє, що: а) держава – відповідач має сплатити заявнику впродовж трьох місяців від дати, коли це рішення стане остаточним відповідно до п. 2 ст. 44 Конвенції, 600 євро (шістсот євро) за нематеріальну шкоду; б) вищезазначена сума має бути конвертована у національну валюту держави – відповідача за курсом на дату сплати, враховуючи будь-який податок, що може бути утриманий з заявника; в) після закінчення зазначених трьох місяців і до остаточного розрахунку на вказані суми нараховуватиметься відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме протягом періоду несплати, плюс три відсотки.[237, с. 12]

Реалізація положень Конвенції є важливою гарантією захисту прав людини в Україні. Так, Закон України від 23.02.2006 р. «Про виконання та застосування практики Європейського суду з прав людини» [12] регулює відносини, що виникають у зв`язку з обов`язком держави виконувати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основних свобод і протоколів до неї; з провадженням в українське судочинство та практику європейських стандартів та зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Суду. Відповідно до ст. 17 цього Закону суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду (Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини) як джерело права.

Саме з метою виконання державою своїх зобов`язань за Конвенцією про захист прав і основних свобод людини та забезпечення ефективного захисту прав осіб за скаргами на тривалість відповідного провадження і, відповідно, для зменьшення кількості скарг, поданих до Європейського суду з прав людини проти України, Національним бюро у справах дотримання Конвенцієї про захист прав і основних свобод людини Міністерства юстиції України із залученням провідних юристів – фахівців у галузі захисту прав людини та представників судової гілки влади було розроблено проект Закону України «Про захист права особи на досудове провадження, судовий розгляд та виконання рішення суду протягом розумного строку». Проект Закону спрямований на відновлення порушенного права особи на досудове провадження, судовий розгляд та виконання рішення суду протягом розумного строку шляхом звернення до суду з відповідною скаргою та закріплює право особи на компенсацію за перевищення розумного строку досудового провадження, судового розгляду та виконання рішення суду, що набрало законної сили. [45, с. 47-48]

Визнання Судом факту порушення Конвенції у багатьох випадках спонукає державу-відповідача, а іноді навіть інших держав-членів РЄ вжити загальних заходів для виконання постановленого Судом рішення, а вищі національні суди – привести у відповідність з цим рішенням свою судову практику. Аналіз виконання рішень Суду свідчить про те, що найбільш дисципліновано до їх виконання ставились такі держави, як Австрія, Бельгія, Італія, Нідерланди та Швеція.[192, с.166-167]

Віднині проекти законів, інших нормативно – правових актів, а також тих документів, які вимагають державної реєстрації, підлягатимуть експертизі на відповідність Конвенції про захист прав людини і основних свобод. Таку експертизу здійснюватиме Національне бюро та органи Мін`юсту. Експертиза провадитиметься в 2 етапи. Перший етап полягає в перевірці того, чи предмет регулювання нормативно-правового акта стосується гарантованих Конвенцією прав та свобод людини. Якщо питання, які регулюються документом, стосуються зазначених прав і свобод, акт проходитиме другий етап процедури, під час якої фахівці перевірятимуть, чи відповідає нормативно-правовий акт Конвенції та практиці Європейського суду з прав людини.[197, с. 13]

Таким чином, право на судовий захист є універсальним. Це означає, що якщо існує спір про право із конкретної справи, то повинна бути надана можливість звернутися за судовим захистом. Потреба у судовому захисті закономірно випливає з ускладнення характеру та структури економічних відносин, зростання конфліктності й соціальних протиріч у суспільному житті.[225, с. 195]

В юридичній літературі справедливо відзначається, що судова форма захисту та інтересів найбільш пристосована для всебічного, повного та об`єктивного з`ясування дійсних обставин і причин виникнення трудових спорів, тобто встановлення істини по справах, і дозволяє на підставі цього правильно застосовувати норми матеріального права, правильно вирішувати справи по суті.

Історією світової цивілізації доведено, що рівень демократії в суспільстві визначається місцем суду в системі органів державної влади тайого роллю в захисті прав і свобод людини та громадянина. [239, с. 18]

Ефективний механізм судового захисту прав людини – це найбільш демократичний інструмент правової держави.[138, с. 3] А ставлення до конституційних прав і свобод – показник розвитку правової держави. У державі, що прагне стати правовою, суд зобов`язаний бути саме судом – авторитетним, владним, самостійним, справді незалежним; реальним гарантом і надійним захисником прав та інтересів громадян. А існуюча в правовій державі судова система постає найбільш надійною конституційною гарантією прав людини.[40, с.19] Судовий захист трудових прав повинен відігравати важливу роль у зміцненні законності та попередженні правопорушень.

Роль суду в сфері трудових правовідносин є значною. Суди, які виконують важливі функції, застосовуючи норми трудового права, при здійсненні захисту трудових прав працівників, задоволенні законних інтересів учасників трудових правовідносин, повинні сприяти їх примиренню на підґрунті компромісу, запобіганню трудових конфліктів і виступати, таким чином, фактором, що підтримує соціальну стабільність.

<< | >>
Источник: ЛАГУТІНА ІРИНА ВІКТОРІВНА. ФОРМИ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ .Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Одеса –2007. 2007

Еще по теме 2.1. Судовий захист трудових прав та інтересів працівників:

- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -