<<
>>

4.3. Судовий захист трудових прав та інтересів працівників

Вирішення трудових спорів у судах є одним і найважливіших засобів захисту трудових прав працівників. Ще А.Ф. Коні писав: «Там, де йдеться про ставлення цілого суспільства до своїх співчленів; про обмеження їх особистого і загального блага і про захист прав окремих громадян, завжди повинно відбиватись у законодавстві, яке тим вище, чим глибше вдивляється воно в життєву правду людських потреб та можливостей, - і в правосудді, що вершиться судом, який тим вище, чим більше в ньому живого, а не формального ставлення до особистості» [411, т.6., с.26]. Судова форма вирішення трудових спорів є найбільш демократичною та найбільш придатною для встановлення «істини по справі» [364, с.154]. Як свідчить В.М.Толкунова, суд захищає трудові права громадян і охороняє виробничі відносини підприємств, установ, закладів, припиняє будь-які прояви бюрократизму, порушення трудового законодавства зі сторони окремих роботодавців і, водночас, здійснює боротьбу з порушеннями трудової дисципліни [388, с.43]. Таким чином, саме судовий розгляд трудових спорів відкриває більш широкі можливості щодо врегулювання конкретних ситуацій між працівниками і роботодавцями.

З огляду на це, багато авторів відзначали переваги судового розгляду трудових спорів. Наприклад, на думку Н.І.Карасіної, у судах останні розглядаються в значно коротші строки порівняно з цивільними справами. На відміну від цивільних справ, з яких витрати по провадженню справи можуть відноситись на рахунок кожної з сторін залежно від закінчення справи (за невеликими виключеннями, установленими законом), працівники не несуть ніяких витрат у зв’язку з порушеними ними трудовими спорами в суді. Особливістю вирішення трудових позовів, вважає вчена, є й широке застосування інституту негайного виконання судових рішень з трудових справ [412, с.8].

М.Е.Мариненко робить висновок, що діяльність органів, які здійснюють судовий захист, має високий ступінь законодавчої регламентації, починаючи з прийому заяви і закінчуючи винесенням рішення і виконанням його [372, с.18]. Гарантії прав працівників, які вони мають при судовому розгляді трудових спорів, відзначають й інші дослідники [398, с.15; 413, с.45; 414, с.305; 415, с.5-6; 416, с.3; 417, с.54-56; 418, с.4-9; 419, с.71; 411].

О.В.Смирнов справедливо зауважує, що більшість індивідуальних трудових спорів, розглянутих судами, вирішується на користь працівників. Це свідчить про ефективність судового захисту трудових прав працівників. Водночас, велика кількість недоліків у цій справі перешкоджають суспільному здійсненню судами захисту прав та інтересів працівників [141, с.387]. Знижують ефективність суду не лише організаційно-структурі аспекти їх побудови та функціонування, але й недоліки чинного законодавства про працю. Величезне значення для нормальної ефективності діяльності суду має закон, що застосовується, його чіткість та ясність, логічна послідовність і узгодженість з іншими нормативно-правовими актами.

Вирішуючи трудові спори, суди часто стикаються з недосконалістю норм трудового права, покликаних регулювати взаємовідносини між учасниками трудових відносин. Сприймаючи ці недоліки трудового законодавства як перешкоди щодо захисту трудових прав працівників, суди повинні об’єктивно підходити до кожної справи, що розглядається, і вирішити існуючі суперечності між працівниками та роботодавцями не по закону, який потребує вдосконалення, а по праву. «Рівень судового захисту прав громадян – основний показник місця судової влади в суспільстві, показник демократичності самого суспільства.

За своєю природою суд є опонентом управлінню, а іноді й законодавцю. Будучи первісно незацікавленим, компетентним, об’єктивним органом, наділеним примусовою силою, суд відмінно пристосований до механізму зняття суспільних суперечностей, послаблення напруги в суспільстві, досягнення соціального компромісу. З усіх гілок влади судова – найбільш правова. А сфера захисту прав людини є тією сферою, де можливості судової влади виступають найчіткіше» [197, с.164]. На відміну від основних принципів трудового права, що відображають стисло сутність змісту норм усього трудового законодавства, принципи розгляду трудових спорів – це характерні риси конкретного інституту трудового права. При цьому вони в узагальненому вигляді характеризують сам порядок розгляду трудових спорів, його організаційну побудову та діяльність у ньому суб’єктів процесуальних правовідносин. «Принципи порядку розгляду трудових спорів – це основні положення, що відображають сутність норм даного інституту права і визначають спрямованість розвитку системи норм, що регулюють цей порядок. У нашій країні порядок розгляду трудових спорів демократичний, простий, гласний, зручний і доступний для кожного працівника. Він дозволяє повно, швидко, безоплатно вирішити до кінця будь-який трудовий спір та відновити порушені трудові права, законні інтереси трудящих», - роблять висновок В.М.Толкунова та К.Н.Гусов [313, с.355]. Проте з таким твердженням не можна повністю погодитися. Законодавство про порядок розгляду справ судами є далеким від досконалості і потребує подальшого розвитку з тим, щоб повністю відповідати принципам справедливості, повноти й об’єктивності розгляду та вирішення по суті спорів, які мають характер трудових.

Незважаючи на важливість принципів розгляду трудових спорів для побудови і функціонування механізму захисту трудових прав працівників, серед учених немає єдності щодо їх переліку та змісту. В.І.Смолярчук виокремлює наступні принципи організації та діяльності органів, що вирішують трудові спори: швидкість; змагальність, усність та гласність;забезпечення повноти дослідження справи по суті [386, с.27-29]. А.Ю.Пашерстник вказує на доступність і зручність звернення до органів із розгляду трудових спорів, швидкість вирішення трудових спорів, гласність, забезпечення повноти дослідження справи [420, с.11-16]. К.П.Уржинський підкреслює: безоплатність, розгляд трудових спорів на місці виникнення, гласність [255, с.182-183]. С.А.Голощапов називає гласність, широку доступність, простоту і якість, вирішення трудових спорів згідно із законом [387, с.55-4-57].

На нашу думку, принципи вирішення трудових спорів слід визначити як засади, що відображають та спрямовують такий порядок, побудову й функціонування механізму вирішення трудових спорів, котрий якнайкращим чином відповідатиме своєму призначенню – захищати права, свободи та законні інтереси суб’єктів трудового права. Такими засадами слід вважати: 1) забезпечення права будь-якого учасника трудових правовідносин на захист; 2) доступність і зручність; 3) законність; 4) диспозитивність; 5) гласність, повнота, об’єктивність та всебічність; 6) забезпечення швидкого виконання рішення за трудовим спором. Принципи вирішення трудових спорів необхідно закріпити у новому Трудовому кодексі України.

Під час судового розгляду трудового спору суд розглядає його за загальними правилами цивільного процесу. При цьому зміст процесу по конкретній справі визначають норми матеріального трудового права (про трудовий договір, заробітну плату тощо). Зміст процесуальних правовідносин у даній справі складають процесуальні права й обов'язки учасників цих процесуальних правовідносин і їхня реалізація, тобто можливість і обов'язок робити процесуальні дії по мірі розвитку судового процесу по трудовому спору. Відзначимо, що з моменту прийняття нового Цивільного процесуального кодексу України процес розгляду трудових спорів суттєво вдосконалився. По-перше, до плюсів нового підходу слід віднести наділення працівника (позивача) правом вибору підсудності, по-друге, для розгляду деяких видів трудових спорів (зокрема, для справ про поновлення на роботі) установлено скорочений строк, що дорівнює одному місяцю (ч. 1 ст. 157 ЦПК України).

Раніше суди відмовляли в розгляді трудових спорів, якщо не був дотриманий порядок попереднього позасудового вирішення справи у КТС. Такий підхід порушував права громадян, оскільки звужував зміст права на судовий захист трудових прав як прав людини і громадянина, зменшуючи таким чином можливості людини в статусі працівника. Набуття статусу працівника не повинно звужувати основні непорушні права людини, до яких належить і право на захист своїх прав. Дане твердження має певні нюанси щодо деяких форм реалізації своїх прав, наприклад, якщо людина набуває статусу працівника державного органу – стає держслужбовцем, – то така форма реалізації права на захист своїх прав, як страйк, для державних службовців є недоступною в Україні. Однак, у цілому будь-яке порушене право, незважаючи на можливість його досудового вирішення, повинно мати можливість бути захищеним у судовому порядку без обмежень. Досудове вирішення спору повинно бути альтернативою, а не обов’язком. При цьому така альтернатива повинна мати дійсно реальні переваги щодо строків, простоти, доступності, відсутності формальностей порівняно із судовим вирішенням справ. Разом із тим, для працівника позитивне вирішення справи в суді може мати більше вірогідності з огляду на те, що до складу КТС входять представники працівників та роботодавця, що може здійснювати вплив на остаточне прийняття рішення КТС. Тобто в даному разі перевага суду перед іншими способами вирішення трудових спорів виявляється в дійсному забезпеченні законності прийнятого рішення.

Велике значення для судової практики мають керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України у формі постанов, які містять тлумачення норм права й орієнтують судову практику на правильне й однакове розуміння і застосування законодавства. Вони є обов'язковими не тільки для судових органів, а й для підприємств, установ, організацій і посадових осіб, що займаються правозастосовчою діяльністю, оскільки згідно зі ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими для виконання на всій території України.

Пленумом Верховного Суду України було прийнято ряд постанов, які мають велике значення для адекватного вирішення трудових спорів у судах. Зокрема, Постанова Пленуму Верховного суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 р. №9 [421], Постанова Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» від 29 грудня 1992 р. №14 [422].

За своєю юридичною природою керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України не можуть містити положення, що служать самостійною підставою виникнення трудових прав і обов'язків, оскільки вони не створюють нових правових норм. Але в них виражається вища форма юридичної практики, якій надане керівне значення. Отже, у плані правозастосування керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України обов'язкові для виконання.

У більшості населення суд поки що не асоціюється з органом, який реально захищає права громадян, з органом, до якого слід звертатися з метою захисту своїх прав у разі вчинення неправомірних дій іншими гілками державної влади, юридичними чи фізичними особами. Причиною цьому є ціла низка негативних факторів, які своїм корінням поринають ще в радянські часи. Він, скоріше, виглядає як орган покарання, який виносить вироки за кримінальними справами [423, с.143].

На низьку легітимність судових органів у зв’язку з невиконанням їх рішень вказує В.С.Смородинський: «Ця вразлива вада вітчизняної дійсності поширюється навіть на рішення Конституційного Суду України та Верховного Суду України. Невиконання рішень суду посадовими особами, передусім - державних органів, є дуже небезпечним явищем української дійсності, яке суперечить владній природі судової системи, дестабілізує її, знижує рівень довіри громадян до судових органів» [424, c.166]. Вчений пропонує викорінювати це негативне явище, впроваджуючи загальний фундаментальний принцип «правової впевненості», що знайшов відображення, зокрема, у судовій практиці Європейського Суду з прав людини [424, с.166]. Цей принцип він тлумачить наступним чином: «громадянин, звертаючись до суду, має бути заздалегідь упевнений як у справедливості судового розгляду, так і у виконанні судового рішення, у повазі до нього з боку органів влади. Цей принцип частково відображено у ст. 382 «Невиконання судового рішення» Кримінального кодексу України. Але тільки за поваги до рішення суду будь-якого рівня з боку всіх, без винятку, органів державної влади та їх посадових осіб принцип «правової впевненості» стане реальним чинником легітимності судової системи, довіри до судових органів з боку всіх верств суспільства» [424, с.166].

Відповідно до ч.4 ст.55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися по захист своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Законом від 17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, як має власний механізм, що включає обов’язкову юрисдикцію Європейського суду з прав людини та систематичний контроль за виконанням постанов Суду з боку Комітету Міністрів Ради Європи. Як учасник Конвенції Україна визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини, надавши тим самим можливість громадянам України міжнародного захисту своїх прав, у тому числі й трудових. При цьому визнаючи юрисдикцію Європейського суду в системі міжнародного механізму захисту прав людини, держава виходить з пріоритету міжнародного права над правом національним.

Останніми роками значно збільшилась кількість скарг громадян України до Європейського суду на невиконання рішень національних судів зі спорів, що випливають із трудових та соціально-забезпечувальних відносин. Численні звернення громадян України до Європейського суду з прав людини з приводу порушення їх права на справедливий суд обумовлюють збільшення кількості справ на дії держвиконавців, рішення по яким не виконуються. Практика Європейського суду (зокрема, рішення «Войтенко проти України» та «Шмалько проти України) виходить з того, що право на справедливий суд, яке захищається ст.6 частини першої Конвенції про захист прав людини та основних свобод, включає право на виконання рішення суду без невиправданих затримок, а неможливість виконання судового рішення є порушенням права на мирне володіння майном у сенсі ст.1 Протоколу №1 до Конвенції.

У рішенні від 27 листопада 2008 року у справі «Крутько проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що провадження в суді та виконавче провадження є відповідно першою і другою стадіями одного провадження. Таким чином, виконавче провадження не має бути відокремлене від судового, і ці обидва провадження мають розглядатися як цілісний процес; (див. «Джорж Естіма проти Португалії», рішення від 21 квітня 1998року [425], та «Сіка проти Словакії», рішення від 13 червня 2006 року [426]).

Застосовуючи процедуру «пілотного рішення» у справі «Юрій Михайлович Іванов проти України» (рішення від 15 жовтня 2009 року, остаточне від 15.01.2010 року) Європейський суд з прав людини знову констатував, що право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов’язкове для виконання судове рішення залишалося не виконаним на шкоду будь-якій із сторін (див. рішення у справі «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року [427]).

Судовою практикою національних судів у всіх випадках дії державних виконавців визнаються неправомірними, незважаючи на посилання про неможливість виконати рішення суду із-за непередбаченості коштів у Державному бюджеті України.

Тому Європейський суд з прав людини у своїй пілотній справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» знову звернув увагу на те, що саме на державу покладено обов’язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному і вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.

На жаль, пілотне рішення Європейського суду з прав людини «Юрій Михайлович Іванов проти України», яким державу зобов’язано запровадити ефективний засіб юридичного захисту, що забезпечував би адекватний та достатній захист від невиконання або затримки у виконанні рішень національних судів, не виконане. Закон України «Про гарантії держави щодо виконання рішень суду», проект якого 14 січня 2011 року було подано Урядом на розгляд Верховної Ради України, не прийнятий.

Зазначене не сприяє вирішенню цієї проблеми та спонукає громадян України звертатися як до національних судів з відповідними скаргами на дії держвиконавців, так і до Європейського суду з прав людини з приводу невиконання судових рішень, за якими в 2010 році сплачено з Державного бюджету України 2,45 млн. грн., з них 1,1 млн. грн.. – сума боргу за рішеннями національних судів, а 1,35 млн. грн. – сума сплаченої сатисфакції.

Хронічне невиконання судових рішень в Україні було піддане критиці з боку Парламентської Асамблеї Ради Європи, яка звернула увагу на те, що відповідно до ст. 46 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод держави зобов’язані виконувати остаточні постанови Суду у справах, в яких вони є сторонами.

Удосконалення діяльності національних судів є першочерговим і визначальним завданням держави, яке має реалізуватися в межах її правоохоронної функції і закріпити становлення суду як незалежного і об'єктивного органу захисту порушених прав та свобод особи, в тому числі і трудових прав. Важливим чинником у цьому аспекті має стати розробка та прийняття процесуальних норм щодо вирішення трудових спорів, що значно прискорить та підвищить ефективність вирішення трудових справ. На доцільності якнайшвидшої розробки Трудового процесуального кодексу України наголошує ряд учених [428, с.156; 429, с. 415, 416; 430, с. 155].

Так, І.В.Дашутін вважає, що в Трудовому процесуальному кодексі України треба визначити: а) основні поняття, які в ньому застосовуються; б) завдання і принципи трудового судочинства; в) компетенцію трудових судів із вирішення трудових справ; г) склад суду; д) порядок і підстави відводів і самовідводів; е) порядок фіксування трудового процесу; є) склад учасників трудового процесу, їх права й обов’язки; ж) види й розміри судових витрат; з) строки позовної давності; и) процедуру провадження в судах першої, апеляційної й касаційної інстанцій та ін. [430, с.155]. Окрім того, слід підтримати позицію науковців щодо ефективності спеціалізованого вирішення трудових справ судами трудової юрисдикції. Зокрема, у літературі відзначається, що спеціалізація в галузі судового розгляду справ значно скорочує строки та дає більший ефект щодо якості та результативності захисту трудових прав [431, с.165; 432, с.7; 433, с.176].

У цей час концепція широкого трудового процесу відроджена В.М. Скобєлкіним та його учнями [434,с. 16]. Вчені пропонують виділити із системи трудового права самостійну галузь – трудове процедурно-процесуальне право, під яким розуміється об’єднання юридичних норм, які регулюють на усіх рівнях, що визнаються державою, процедурні та процесуальні відносини у сфері несамостійної праці. При цьому здійснюється спроба обґрунтувати предмет, методи, принципи, джерела нової галузі, процедурні та процесуальні правовідносини тощо. До структури галузі включають норми про процедурні форми соціального партнерства, процедури локальної нормотворчості, процедури, пов’язані з реалізацією права на працю, трудовим договором, оплатою праці, використанням робочого часу і часу відпочинку, притягненням працівників до дисциплінарної та матеріальної відповідальності, вирішенням індивідуальних і колективних трудових спорів. Автори даної концепції пропонують усі норми як процедурного, так і процесуального характеру перенести до Трудового процесуального кодексу.

Така позиція вчених викликає заперечення. Якщо вилучити з КЗпП процедурні норми і перенести їх разом з процесуальними нормами до Трудового процесуального кодексу, то Кодекс перетвориться у декларацію. Матеріальні норми галузі, які регулюють права та обов’язки суб’єктів трудового права, будуть позбавлені процедури їх реалізації. Однак форму життя закону неможливо відірвати від його змісту. Жодна з матеріальних галузей права не може існувати без процедурних норм. Тому пропозиція про доцільність виділення із системи трудового права самостійної галузі – трудового процедурно-процесуального права та перенесення усіх норм процедурного і процесуального характеру до майбутнього Трудового процесуального кодексу видається неприйнятною.

На нашу думку, трудове процесуальне право слід розглядати як процесуальну галузь трудового права, яка об’єднує особливий порядок юрисдикційної діяльності з розгляду індивідуальних і колективних трудових спорів та доюрисдикційне врегулювання розбіжностей зусиллями самих сторін.

Пропонується доповнити проект Трудового кодексу України окремою статтею про способи захисту трудових прав працівників, які реалізуються у межах судового захисту, що сприятиме підвищенню рівня забезпечення прав та інтересів працівників. При цьому за основу взяти перелік способів, передбачених у частині другій ст.16 Цивільного кодексу України.

Потребують конкретизації способи забезпечення виконання обов’язків роботодавцем із спорів про своєчасну і повну виплату заробітної плати працівникам. Пропонується доповнити проект Трудового кодексу України окремою статтею «Заходи із забезпечення позову з індивідуальних трудових спорів», якою передбачити можливість арешту майна роботодавця на вимоги працівників про стягнення заробітної плати або інших виплат, передбачених трудовим договором або законодавством, а також заборону заходів із забезпечення позову, пов’язані з порушенням нормального функціонування юридичної особи.

<< | >>
Источник: АНДРІЇВ ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ. СИСТЕМА ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ ТА МЕХАНІЗМ ЇХ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Одеса - 2012. 2012

Еще по теме 4.3. Судовий захист трудових прав та інтересів працівників:

  1. 4.1. Поняття та класифікація форм захисту трудових прав працівників
  2. 4.2. Способи захисту трудових прав працівників: загальна характеристика
  3. 4.3. Судовий захист трудових прав та інтересів працівників
  4. 4.4. Захист трудових прав та законних інтересів працівників професійними спілками
  5. 4.6. Інші форми захисту трудових прав працівників
  6. 1.1. Становлення і розвиток законодавства у сфері захисту трудових прав та інтересів працівників
  7. 1.2. Поняття та класифікація форм захисту трудових прав та інтересів працівників
  8. 1.3. Способи захисту трудових прав та інтересів працівників: загальна характеристика
  9. РОЗДІЛ 2. ДЕРЖАВНИЙ ЗАХИСТ ТРУДОВИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ ПРАЦІВНИКІВ
  10. 2.1. Судовий захист трудових прав та інтересів працівників
  11. 2.3. Захист трудових прав та інтересів працівників Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини
  12. РОЗДІЛ 3. ІНДИВІДУАЛЬНИЙ І КОЛЕКТИВНИЙ ЗАХИСТ ТРУДОВИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ ПРАЦІВНИКІВ
- Авторское право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -