<<
>>

1.1. Становлення і розвиток законодавства у сфері захисту трудових прав та інтересів працівників

Розвиток законодавства у сфері захисту трудових прав та інтересів працівників доцільно розглядати у зв`язку з його кодифікацією, яка, з одного боку, підводить підсумок розвитку трудового права та його науки, з іншого – є базою для їх подальшого удосконалення.

Як прообраз майбутніх радянських кодексів законів про працю можна розглядати Статут про промислову працю.[137, с. 27] У 1913 р. в Росії була здійснена систематизація законодавства, яке регулювало працю у промисловості. Її результатом став Статут про промислову працю – законодавчий акт, який регламентував різні аспекти трудових відносин. Він складався із чотирьох розділів: адміністративний нагляд за промисловими підприємствами; умови праці; відповідальність за порушення постанов про промислову працю та процесуальні питання розгляду таких справ в адміністративних органах; відшкодування роботодавцями шкоди, заподіяної працівникам внаслідок нещасних випадків на виробництві, та соціальне страхування працівників у зв`язку з захворюванням та нещасними випадками на виробництві.

У 1917 – 1918 рр. були прийняті акти принципового характеру у сфері охорони праці, організації нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю. Так, опублікований 18 травня 1918 р. Декрет РНК «Про інспекцію праці» передбачав організацію інспекції праці, завданням якої був нагляд і контроль за додержанням актів радянської влади в сфері захисту прав та інтересів працівників. Інспектори праці повинні були обиратися радами професійних спілок та страховими касами.

Акти про працю першого періоду революційного законодавства були розвинуті у першому Кодексі законів про працю 1918 року.[2] Цілком можливо, що на прийняття Кодексу в якості кодифікованого акту вплинула правотворча практика Франції, де вперше було здійснено кодифікацію трудового законодавства (підготовка першого Трудового кодексу відноситься до 1910 р.).[121, с.36]

Із соціально – політичної точки зору КЗпП 1918 р.

був складним документом. З одного боку, він містив норми, що відповідали інтересам працівників та здатні були захистити їх права у конкретних трудових відносинах. Він проголошував право на працю, надавав місячну відпустку за працю не менш одного року, забороняв використання надурочних робіт (їх використання допускалося у виняткових випадках і тільки за згодою профспілки), передбачав роботу інспекції праці спільно з представниками працівників та ін. З іншого боку, він містив норми, які суттєво обмежували трудові права громадян. КЗпП був розрахований на мирні умови, але певною мірою відбивав вимоги воєнного часу. Не випадково його перший розділ присвячувався трудовій повинності, яка встановлювалася для всіх громадян, за винятком осіб, які не досягли 16 років, осіб, старше 50 років, та осіб, які назавжди втратили працездатність внаслідок тілесних ушкоджень чи захворювання. Також тимчасово від трудової повинності звільнялися особи, що на деякий час втратили працездатність, вагітні жінки (до та після пологів протягом 8 тижнів), учні шкіл, які виконували трудову повинність у школі.

Потрібно відзначити, що у зв`язку з воєнною інтервенцією і громадянською війною, економічною розрухою в державі та іншими обставинами, Кодекс як цілісний правовий акт практично не діяв. Але цього не можна сказати про перший розділ КЗпП 1918 р. Здійснення принципу загальної трудової повинності виключало добровільні угоди, що регулювали умови праці на окремих підприємствах. Для всіх працівників закон був однаковим і примусовим.

У КЗпП 1918 р. підкреслювалася роль професійних спілок. Їм надавалися широкі права у регулюванні питань прийому на роботу, робочого часу, часу відпочинку, звільнення та оплати праці. Зокрема, на них покладалася розробка тарифів та тарифних положень (це і були колективні договори; самої назви «колективний договір» у КЗпП 1918 р. не було): за угодою з керівниками чи власниками підприємств і господарств або самостійно (при неможливості досягнути угоди). Профспілки ж повинні були подавати тарифи на затвердження Наркомпраці.

Таким чином, перший КЗпП містив норми про захист трудових прав працівників профспілками.

Хоча перший КЗпП не передбачав судового порядку розгляду трудових спорів, однак серед інших цивільних справ суди могли розглядати й такі, що виникали із трудових правовідносин. Декрет РНК від 14.02.1919 р. «Про суд» передбачав, що місцеві суди повинні розглядати всі цивільні справи ціною 3000 карбованців, а Положення про народний суд 1918 р. відносило до підсудності народних судів спори про майнові й особисті права та інтереси, до яких належали й спори, що виникали із трудових правовідносин.[179, с. 10]

До нормативно – правових актів про порядок розгляду трудових спорів, прийнятих в Україні у 20-х рр., слід віднести постанову Народного комісаріату праці (НКП) України при Тимчасовому робітниче – селянському уряді, якою передбачалось, що спори про звільнення робітників і службовців повинні розглядати профспілки, скарги на рішення яких у триденний строк можна було подати до відділу праці.

29 січня 1919 р. НКП України опублікував звернення до усіх працюючих, в якому зазначалося, що при виникненні конфліктів треба звертатися за сприянням до фабрично – заводських комітетів і професійних спілок і лише в разі неможливості розгляду у цих органах надсилати такі звернення до місцевих органів НКП.

6 березня 1919 р. НКП України була видана Інструкція про порядок розгляду трудових конфліктів у підвідділах місцевих органів праці. Першим органом з розгляду трудових спорів визнавалися конфліктні комісії при професійних спілках. Другим органом були конфліктні комісії місцевих відділів праці. Вищим органом з розгляду трудових конфліктів була конфліктна колегія при НКП України, яка створювалась у складі голови конфліктного відділу і двох членів: представника юридичного або тарифного відділу і представника Всеукраїнського центру профспілок.

Перехід до нової економічної політики після закінчення громадянської війни викликав серйозні зміни у системі регулювання трудових відносин. Колишні форми державного регулювання повинні були поступитися новим формам, що відповідали умовам ринку, грошового обміну, прибутку і легалізації до певної міри приватного підприємства.[78, с.

10; 84, с. 494] Потрібно було відновити гарантії трудових прав громадян. Перед законодавцем знову постало завдання кодифікації.

30 жовтня 1922 р. був прийнятий КЗпП УРСР. Він замінив примусове притягнення до праці трудовим договором; трудова повинність встановлювалася у виняткових випадках.

У ст. 28 КЗпП УРСР 1922 р.[3] зазначалося, що не дійсними є умови трудового договору, що погіршують становище працюючого, порівняно з умовами, встановленими законами про працю, умовами колективного договору і правилами внутрішнього розпорядку, які поширюються на дане підприємство або установу, а також умови, що ведуть до обмеження політичних і громадянських прав працівників. Перешкоджати порушенню трудових прав та інтересів працівників була покликана закріплена у ст. 36 юридична гарантія, відповідно до якої наймач не міг вимагати від працюючого виконання робіт, що не стосувалися безпосередньо того виду діяльності, задля якої останнього було найнято, а також роботи, пов’язаної з явною небезпекою для життя або такої, що не відповідає законам про працю.

Нагляд за виконанням усіма без винятків установами, підприємствами та господарствами всіх положень цього Кодексу, декретів, інструкцій, розпоряджень та колективних угод щодо умов праці, охорони здоров`я та життя працюючих, згідно зі ст. 146 КЗпП, покладався на інспекцію праці, технічну інспекцію та санітарну інспекцію.

З метою зміцнення законності при НКП в 1923 р. було створено бюро нагляду за трудовими справами. Його функції відносно нагляду за судовими органами з розгляду трудових справ багато в чому співпадали з функціями спеціальної трудової прокуратури, утвореної на підставі Положення про судоустрій УРСР 1922 р. Бюро підпорядковувалося прокуророві з трудових справ при Верховному Суді РРФСР.

Прокурор із трудових справ при Верховному Суді УРСР мав право як порушувати цивільні справи, що виникали із трудових правовідносин, так і вступати до них на будь – якій стадії процесу; мав право порушувати питання про перегляд трудових справ, витребування справи, з яких набуло чинності, опротестовувати їх через прокурора республіки. Трудові прокурори на місцях повинні були працювати узгоджено з місцевими органами НКП.

Вперше в радянському законодавстві КЗпП 1922 р. визначив правове становище професійних спілок та їх органів на підприємствах, в установах, що було дуже важливо в умовах НЕПу. Профспілки виступали сторонами при укладенні колективних договорів, представниками працівників при розгляді їх конфліктів з роботодавцями. Первинним органом професійної спілки на підприємстві, в установі або господарстві був комітет робітників та службовців (фабрично – заводських, шахтарських, будівельних та ін.), або делегат – уповноважений спілки, який замінював комітет (ст. 156). Діяльність комітету полягала у: а) представництві та захисті інтересів робітників і службовців перед адміністрацією підприємства, установи та господарства з питань умов праці й побуту робітників; б) представництві перед урядовими та громадськими організаціями; в) нагляді за точним виконанням адміністрацією підприємства, установи та господарства встановлених законом норм із охорони праці, соціального страхування, виплати заробітної плати, правил санітарії та техніки та ін. (ст. 158).

Кодекс встановив порядок розгляду трудових спорів. Справи про порушення законів про працю, а також всі конфлікти, що виникали на підставі застосування найманої праці, вирішувалися або в примусовому порядку в особливих сесіях нарсудів, або шляхом примирного розгляду в розціночно – конфліктних комісіях, примирних камерах та третейських судах, утворених на засадах паритетного представництва сторін (ст. 168). Всі порушення Кодексу законів про працю та усіх інших законів про працю, а також колективних угод, оскільки вони каралися у кримінальному порядку, розглядалися в особливих сесіях нарсудів. Ці сесії утворювалися у складі: голови народного судді та 2-х членів – одного представника Наркомпраці та одного представника від професійних організацій (ст. 169).

29 серпня 1928 р. були затверджені Правила про примирно – третейські суди і судовий розгляд трудових спорів, на підставі яких НКП СРСР затвердив Положення про розціночно–конфліктні комісії. Комісії утворювалися на підприємствах, в установах із рівної кількості представників адміністрації і профспілкового комітету.

Рішення в РКК приймалося тільки за угодою сторін, у протилежному випадку рішення не приймалося і розгляд спору завершувався. Рішення РКК могло було оскаржено кожною стороною або опротестовано прокурором до вищої профспілки не пізніше 14–денного строку з дня повідомлення сторін про розгляд спору.

В особливих сесіях народного суду трудові справи могли розглядатися тільки у разі, якщо сторони в РКК не досягли згоди і рішення не було прийнято, якщо рішення РКК було скасовано вищою профспілковою організацією, якщо відповідно до законодавства звернення до РКК не було обов`язковим.

Отже, аналізуючи вищезгадане, можна дійти висновку, що радянське трудове право орієнтувалося на обслуговування інтересів виробництва. Інтереси людини посунулися на другий план, тобто питання трудових відносин вирішувалися переважно з точки зору інтересів і потреб підприємства і держави, якому воно належить. Звідси – поява ряду недоліків, недемократичних норм в законодавстві. Така помилкова орієнтація права [120, с. 40; 161, с. 49] призвела до того, що наприкінці 20–х років відбулося різке обмеження трудових прав, хоча протягом 20–х років трудові права розширювалися (регулювалися права профспілок, укладалися колективні договори, встановлювалися пільги і гарантії для неповнолітніх та жінок, договірний характер залучення до праці). У передвоєнний період процес обмеження прав посилився (збільшилась тривалість робочого дня, було скасовано право на звільнення за власним бажанням, допускалося примусове переведення працівників на іншу роботу до іншої місцевості, встановлювалася кримінальна відповідальність за прогул). Посилилась централізація регулювання праці, працівники не мали можливості користуватися встановленими в законодавстві правами, пільгами, було скасовано укладення колективних договорів, права профспілок перестали застосовуватися.

Ситуація змінилася після ХХ з`їзду КПРС, коли було відновлено багато з позитивних досягнень у регулюванні трудових відносин.

31 січня 1957 р. було затверджене нове Положення про порядок розгляду трудових спорів. Система органів з розгляду трудових спорів складалася з: комісії з трудових спорів, яка створювалась на паритетних засадах з рівної кількості представників адміністрації і профспілкового комітету; фабричних, заводських, місцевих комітетів профспілок і народних судів. Відносно невелика категорія справ розглядалася вищестоящими у порядку підлеглості органами.

Попереднє звернення до комісії з трудових спорів було обов’язковим, без попереднього розгляду в комісії, а потім і у фабричних, заводських, місцевих комітетах профспілок (ФЗМК) трудовий конфлікт не можна було вирішувати у судовому порядку.

Однак, такий порядок розгляду трудових спорів, значна їх кількість, тривалі строки розгляду призводили до затягування конфліктів. Видатний вчений у галузі трудового права В. Догадов розробив і опублікував діаграму проходження трудових справ. Він показав, що у разі виникнення трудового спору від РНК до Пленуму Верховного Суду РРФСР справа повинна була пройти через 24 органи.[202, с. 497]

Широкими повноваженнями щодо розгляду трудових спорів наділялися фабричні, заводські, місцеві комітети профспілок. У постанові ВЦРПС від 7 лютого 1957 р. підкреслювалося, що «ФЗМК надано право виносити постанови за суттю трудових спорів, чим розширюються їх захисні функції і посилюється роль у боротьбі з порушеннями трудового законодавства».

Але слід зазначити, що в даному випадку ФЗМК профспілки виконували функції державних органів відповідно до Положення про порядок розгляду трудових спорів. Якщо ж ФЗМК профспілки виступав як орган, який відстоював інтереси працівників у галузі виробництва, праці, побуту, культури та ін., то він мав виконувати функції громадської організації відповідно до Положення про права ФЗМК профспілки. Змішування функцій ФЗМК профспілки на практиці могло привести до прийняття неправильних рішень, до порушення порядку їх оскарження тощо.[235, с. 334]

Суд як третя інстанція приймав справи до свого провадження тільки у разі, якщо за спором, який був розглянутий в комісії з трудових спорів, було прийнято постанову ФЗМК профспілки, але працівник не погодився з такою постановою і вважав, що вона суперечить законодавству, і тому звертався до суду.

Розгляд трудових справ у порядку підпорядкованості був винятком із загального порядку і мав обмежене застосування.

У порядку підпорядкованості вирішувалися спори з питань звільнення, поновлення на посаді, переведення на іншу роботу працівників, які займали відповідальні посади, а також з питань накладення на них дисциплінарних стягнень.

До Положення додавався перелік цих працівників, який був загальним для всіх галузей народного господарства. До нього були включені: керівники підприємств, установ, організацій, їх заступники; головні інженери, головні лікарі, головні бухгалтери, їх заступники; головні редактори та їх заступники; професорсько–викладацький склад вищих навчальних закладів і працівники науково–дослідних установ, посади яких заміщувалися за конкурсом; прокурори, помічники прокурорів, старші слідчі, слідчі; інструктори, інспектори, завідуючі відділами профспілкових органів; артисти та інші творчі працівники та деякі інші категорії працівників. Цей перелік був вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягав.

Зазначені працівники не могли звертатися до комісії з трудових спорів, ФЗМК і суд з питань звільнення, переведення на іншу роботу та накладення на них дисциплінарних стягнень. Пленум Верховного Суду СРСР постановою від 13 вересня 1957 р. визначив, що в порядку підпорядкованості повинні розглядатися і спори про мотиви (формулювання) звільнення цих працівників. Тільки в порядку підпорядкованості вирішувалися також спори про накладення дисциплінарних стягнень на працівників, дисциплінарна відповідальність яких визначалася статутами про дисципліну.

Всі інші трудові спори цих працівників вирішувалися в органах з розгляду трудових спорів на загальних підставах.

Особливість розгляду трудових спорів у порядку підпорядкованості полягала в тому, що спір вирішувався службовою особою або органом, вищестоящим щодо особи, за наказом якої відбулося звільнення, переведення на іншу роботу чи накладення дисциплінарного стягнення.

Нагляд за додержанням законів при вирішенні трудових спорів у порядку підпорядкованості здійснювали органи прокуратура.

На ХХ з`їзді КПРС зверталася увага на великі недоліки в організації праці та заробітної плати. Виникла необхідність створення спеціального органу, який повинен був безпосередньо займатися вирішенням цієї проблеми. Таким органом став Державний комітет із праці та заробітної плати. Створення Комітету передбачало посилення державного контролю та забезпечення єдності у регулюванні основних питань праці та заробітної плати в різних галузях народного господарства.

Подальший розвиток радянської держави та права супроводжувався зростанням ролі професійних спілок. У 1933 р. НКП СРСР було ліквідовано, а його функції щодо охорони праці та додержання трудового законодавства були передані безпосередньо профспілкам.

Важливе значення у справі розширення прав профспілкових організацій мав Указ Президії Верховної Ради СРСР про затвердження Положення про права ФЗМК від 15 липня 1958 р. Зокрема, фабричним, заводським, місцевим комітетам профспілок надавалося право брати участь в розробці проектів планів розвитку виробництва, планів капітального, житлового й культурно – побутового будівництва, в регулюванні питань заробітної плати і нормування праці. Профспілкові комітети здійснювали контроль за виконанням адміністрацією підприємства законодавства про працю, правил і норм техніки безпеки. Вони відігравали важливу роль у розподілі житла, культурно – виховній діяльності. Працівників не можна було звільнити з підприємства, установи чи організації з ініціативи адміністрації без згоди ФЗМК. Положенням надавалося право профспілковим комітетам ставити при необхідності перед відповідними організаціями питання про зміщення чи покарання керівних працівників, які не виконували зобов`язань за колективним договором, порушували трудове законодавство. Положення про права ФЗМК юридично закріпило представництво профспілкового комітету від імені працівників із всіх питань виробництва, праці, побуту і культури.

Другий Кодекс законів про працю УРСР був прийнятий 10 грудня 1971 р.,[4, ст. 375] введений в дію з 1 червня 1972 р. та продовжує діяти сьогодні. На відміну від двох попередніх, він був прийнятий не самостійно, а на базі Основ законодавства СРСР і союзних республік про працю (1970 р.) – загальносоюзного акту, покликаного забезпечити єдність правового регулювання трудових відносин на всій території СРСР. Водночас норми КЗпП 1971 р. більш докладно регламентували трудові відносини.

У зв`язку з прийняттям Основ законодавства про працю Верховна Рада СРСР затвердила нове Положення про права ФЗМК. Особливістю цього нормативно – правового акту було подальше розширення прав профспілок, зокрема, їх місцевих органів, у регулюванні трудових відносин.

Ст. 96 Основ профспілкам в особі ВЦРПС надавалося право законодавчої ініціативи. Профспілки УРСР в особі Української Республіканської Ради Професійних Спілок також мали право законодавчої ініціативи (ст. 244 КЗпП УРСР). Це означало, що законопроекти, внесені ВЦРПС (або будь–якою республіканською радою профспілок) до законодавчих органів, підлягали обов`язковому розгляду.

Низові профспілкові органи – ФЗМК – брали активну участь у розробці локальних нормативно-правових актів, які діяли на конкретному підприємстві. Так, спільно з адміністрацією ФЗМК розроблялися і затверджувалися обов`язкові для працівників інструкції щодо охорони праці (ст. 61 Основ і ст. 16 Положення про права ФЗМК).

Були розширені повноваження ФЗМК при вирішенні трудових спорів. До введення в дію Основ законодавства про працю профспілкові комітети не були наділені правом переглядати за власною ініціативою рішення КТС, що суперечили чинному законодавству. Тільки тоді, коли таке рішення було опротестовано прокурором, ФЗМК мав право відмінити його та винести постанову по суті справи. Отже, відповідно до ст. 88 Основ законодавства про працю, ФЗМК мав право відмінити рішення КТС, яке суперечило чинному законодавству, як за протестом прокурора, так і за власною ініціативою.

У зв`язку з прийняттям Основ законодавства про працю також було прийнято нове Положення про порядок розгляду трудових спорів від 24 травня 1974 р. Однак органи з розгляду трудових спорів і порядок їх вирішення залишилися такими, якими вони були встановлені Положенням від 31 січня 1957 р.

Основи законодавства про працю встановили ряд принципово нових норм. Було розширено судовий захист трудових прав працівників. Раніше працівники, звільнені з роботи, мали право звертатися з заявою безпосередньо до народного суду тільки тоді, коли їх було звільнено з ініціативи адміністрації за згодою ФЗМК профспілки. Працівники, звільнені без згоди ФЗМК, мали право звернутися з заявою про поновлення на роботу як до КТС, так і безпосередньо до народного суду. Основи встановили єдину підвідомчість трудових спорів працівників, звільнених з роботи з ініціативи адміністрації. Такі спори відповідно до ч. 2 ст. 89 розглядалися безпосередньо в районних (місцевих) народних судах без звернення до КТС і ФЗМК, за винятком спорів працівників, які займали посади, передбачені в особливих переліках № 1 і № 2. Безпосередньому судовому розгляду підлягали і заяви про поновлення на роботі осіб, які не були згодні з звільненням в зв`язку з тим, що не витримали випробування. Безпосередньо суду були підвідомчі спори про зміну формування причин звільнення або про сплату заробітної плати за час вимушеного прогулу при незаконному звільненні, при розгляді яких перевірялася законність розірвання адміністрацією трудового договору.

Розширення судового захисту стосувалося найбільш складних трудових спорів, які потребували для свого вирішення кваліфікованого розгляду, яке можуть здійснити тільки судді із спеціальною професійною підготовкою.

Основами законодавства про працю було збережено порядок розгляду трудових спорів вищестоящими у порядку підпорядкованості органами. В порядку підпорядкованості розглядалися спори за заявами: 1) працівників, які займали посади, передбачені Переліком № 1 Додатку № 1 до Положення про порядок розгляду трудових спорів, з питань звільнення, зміни формулювання причин звільнення і переведення їх на іншу роботу, а також накладення на них дисциплінарних стягнень; 2) працівників, зазначених у Переліку № 2 Додатку № 1 до названого Положення з питань звільнення чи зміни формулювання причин звільнення, якщо звільнення пов`язано з визнанням невідповідності працівника займаній посаді чи необранням на новий строк.

Слід зазначити, що Перелік № 1 Додатку № 1 до Положення про порядок розгляду трудових спорів формувався протягом тривалого часу, без будь–яких чітких критеріїв. До нього були включені керівні працівники, які були наділені неоднаковим обсягом повноважень. Одні з них призначалися на посаду і звільнялися вищестоящими органами, інші приймалися на роботу і звільнялися адміністрацією підприємства. Перелік включав і працівників взагалі не наділених будь–якими керівними повноваженнями, наприклад, гіди – перекладачі, коментатори головних редакцій радіо і телебачення та ін.

Недостатньо обґрунтованим слід було вважати й розгляд в порядку підпорядкованості трудових спорів про накладення дисциплінарних стягнень на працівників, які несли відповідальність за статутами про дисципліну. Ці статути вводились з метою укріплення трудової дисципліни, однак її укріплення повинно було забезпечуватися додержанням законності, і накладення дисциплінарних стягнень на зазначених осіб необхідно було оскаржувати в судовому порядку. Можливість звернення до суду ніяким чином не заважало б підтримці дисципліни, а підвищувало б відповідальність керівників за прийняті рішення.

Також суди розглядали справи у більш стислий термін, ніж вищестоящі у порядку підпорядкованості органи. Як правило, суд і сторони перебували в одній адміністративно – територіальної одиниці. Вищестоящий орган знаходився у значній відстані від сторін і отримання матеріалів, необхідних для вирішення спору, було пов`язано з витратою часу.

Необґрунтованим було й існування Переліку № 2. Якщо рішення авторитетного органу про відсутність у працівника необхідної кваліфікації не підлягало перевірці по суті, то і у вищестоящого у порядку підпорядкованості органу не було підстав для втручання. На практиці при розгляді подібних скарг перевірялося, головним чином, додержання процедури. Але таку перевірку можна було проводити і у звичайному судовому засіданні, з додержанням процесуальних гарантій. Отже, з точки зору суті справи відсутніми були доводи для відмови від звичайної судової компетенції на користь адміністративної.

Переваги судового порядку розгляду трудових спорів порівняно з адміністративним (розглядом трудових спорів вищестоящими у порядку підпорядкованості органами) були очевидними. Вони зумовлювалися тим, що суд можна вважати неупередженим органом. Законність судового рішення покликана гарантувати публічність судового розгляду, додержання встановлених законом процесуальних гарантій.

Навпаки при адміністративному порядку розгляду трудових справ, скарги розглядалися, як правило, в межах одного відомства (тобто зацікавленим органом), негласно, не публічно, у відсутності заявника.[160, с. 174] Якщо, наприклад, за справами про звільнення з ініціативи адміністрації, суди в 55–60 % випадках стабільно приймали рішення на користь працівника, то вищестоящі у порядку підпорядкованості органи – лише в 3 – 8%.[85, с. 5]

Наведені положення кодифікованого законодавства про працю піддавалися в літературі обґрунтованій критиці, справедливо відмічалось, що рівень захисту трудових прав і рівень законності в трудових відносинах був недостатньо високим.[224, с. 225] Це обумовлювалося тим, що мільйони працівників були позбавлені судового захисту своїх трудових прав. Відомо, що конституційні положення про розширення судового захисту прав громадян потребували прийняття спеціальних нормативно – правових актів. Найважливіший з них – про порядок оскарження до суду дій посадових осіб, здійснених з порушенням закону, з перевищенням повноважень, які порушують права громадян. При розробці такого акту відповідно з Конституцією потрібно було переглянути всі випадки, коли права громадян не забезпечувалися б судовим захистом. Тривалий час такі норми у національному законодавстві були відсутні.

Суттєвою гарантією законності в трудових правовідносинах є дійовий нагляд і контроль. Система органів нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю і правил з охорони праці була передбачена ст. 104 Основ законодавства про працю. Цю систему складали як державні органи, так і громадські (наприклад, профспілкові). До державних органів нагляду відносились органи прокуратури, що здійснювали вищий нагляд за точним і неухильним виконанням законів про працю; спеціально уповноважені державні органи, які не залежали у своїй діяльності від адміністрації та їх вищестоящих органів (Держгортехнагляд УРСР, Держенергонагляд УРСР, Держсаннагляд УРСР, органи пожежного нагляду). До державних органів контролю відносились ради народних депутатів, їх виконавчі і розпорядчі органи; міністерства, держкомітети, відомства.

З метою підвищення ефективності контролю за додержанням законодавства про працю було визнано необхідним створити правову інспекцію праці.

Хоча і не було прийнято спеціального акту про скасування правової інспекції, починаючи з 1940 р. вона фактично припинила своє існування, а її функції стали виконувати технічні інспектори профспілок чи безпосередньо ФЗМК профспілки.[93, с. 43] В 1976 р. Президіум ВЦРПС затвердив Положення про правову інспекцію праці. Вона здійснювала контроль за додержанням на підприємствах трудового законодавства: про трудовий договір, робочий час і час відпочинку, оплату праці та ін. Як і технічна інспекція, правова інспекція праці находилась у віданні профспілок. Інспекція була наділена правами впливу на посадових осіб, які припускали порушення законодавства про працю, аж до накладення на них штрафу і постановки питання про звільнення.

Положенням передбачалося, що правовим інспектором може бути особа з вищою юридичною освітою, зі стажем роботи за спеціальністю не менш трьох років. Таким чином, правова інспекція стала доволі кваліфікованим спеціальним органом, який здійснював контроль за додержанням законодавства про працю.[141, с. 356]

Діяльність правової інспекції відрізнялася від роботи органів з розгляду трудових спорів. Останні вирішували спори тільки за заявами громадян, їх повноваження були обмежені поновленням вже порушених трудових прав конкретної особи. Правова ж інспекція не вирішувала трудових спорів. Вона розкривала скоєні адміністрацією порушення законодавства про працю під час перевірок, які регулярно проводились, і не обов`язково за скаргами громадян.

Правова інспекція працювала в тісному контакті з технічною інспекцією, яка, в свою чергу, здійснювала нагляд і контроль: за додержанням законодавства про працю, правил з охорони праці (зокрема, за додержанням стандартів безпеки праці, правил з техніки безпеки та виробничої санітарії); за відповідністю вимогам техніки безпеки і виробничої санітарії технологічних процесів, виробничих приміщень, обладнання, транспортних засобів, санітарно–побутових будов; за безпекою зберігання, транспортировки і застосування на виробництві отруйних, вогненебезпечних, шкідливих речовин та ін.

Громадський контроль здійснювався профспілковими органами. Ще в постанові грудневого (1957 р.) Пленуму ЦК КПРС підкреслювалося, що профспілки повинні повною мірою використовувати надані їм права щодо здійснення нагляду за додержанням законодавства про працю і громадського контролю за станом охорони праці, наполегливо вимагати від суб`єктів господарювання безумовного виконання заходів щодо механізації важких і трудомістких робіт, впровадження більш сучасної технології, створення нормальних санітарних умов для всіх працівників.

ФЗМК здійснював контроль за виконанням адміністрацією законодавства про працю, правил з техніки безпеки і виробничої санітарії, правильним застосуванням встановлених норм оплати праці і стягнення податків та інших обов`язкових платежів із заробітної плати працівників.

ФЗМК здійснював громадський контроль за роботою підприємств державної і кооперативної торгівлі та громадського харчування, що обслуговували працівників підприємства, установи чи організації.

При здійсненні контролю за додержанням законодавства про працю, правил з охорони праці, за виконанням колективних договорів члени ФЗМК профспілки та вищестоящих профспілкових органів, а також інші уповноважені представники цих органів мали право:

- безперешкодно відвідувати і оглядати цехи, відділи, майстерні та інші місця роботи на підприємстві (в установі, організації);

- вимагати від адміністрації підприємства (установи, організації) відповідні документи, відомості і пояснення, а також перевіряти розрахунки із заробітної плати;

- перевіряти роботу підприємства торгівлі і громадського харчування, а також роботу поліклінік, ясел, дитячих садків, гуртожитків та інших побутових підприємств, які обслуговували працівників даного підприємства, установи, організації (ст. 248 КЗпП УРСР).

Після розпаду СРСР і у зв`язку з переходом до ринкових відносин почалось формування сучасного трудового права України на базі Конституції України.

Правотворчий процес в Україні є важливим етапом розвитку державності по оновленню системи націаонального права. [134, с. 41] Основну увагу при переході до ринкових відносин слід звернути на створення надійної юридичної бази, яка б забезпечувала належний захист трудових прав працівників.

Формування сучасного трудового права відбувалося шляхом внесення змін і доповнень до чинного КЗпП, прийняття нових нормативно – правових актів. Так, Законом України від 18 лютого 1992 р. в КЗпП України була викладена в новій редакції глава ХV «Індивідуальні трудові спори».

Індивідуальні трудові спори стали розглядатися тільки КТС і районними (міськими) судами. Порядок розгляду спорів вищестоящими у порядку підпорядкованості органами, профспілковими комітетами був виключений.

Змінився статус КТС, яка вже не є паритетним органом (з 1957 р. вона створювалася з представників адміністрації та профспілкового комітету, що не забезпечувало об`єктивного розгляду справи), а обирається трудовим колективом. Законом від 18 лютого 1992 р. було врегульовано питання організації та діяльності КТС, розширено коло справ, які розглядаються безпосередньо місцевим судом.

У нових соціально-економічних умовах необхідно було на законодавчому рівні врегулювати становище профспілок, чітко визначити їх функції та повноваження. Вони були наділені широкими правами, а також виконували окремі державні функції, внаслідок чого частково втратили риси громадської організації. Ситуація змінилася з прийняттям Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1996 р. Відповідно до ст.2 Закону професійні спілки створюються з метою здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки. Отже, у цей час однією з основних функцій профспілок є захисна функція.

За часів незалежності України відбувається реформування сучасного трудового законодавства України, в основу якого покладено концепцію забезпечення прав людини у сфері праці. З прийняттям Конституції України відбулося розширення судового захисту трудових прав. Нині працівник вправі оскаржити до суду будь-яке порушення його трудових прав. У першому читанні прийнято проект нового Трудового кодексу України, основними завданнями якого, на нашу думку, слід вважати визнання і послідовний розвиток системи трудових прав і свобод (індивідуальних та колективних), встановлення державних гарантій їх дотримання й захисту.

Головною причиною необхідності прийняття нового Кодексу є невідповідність положень чинного КЗпП України вимогам ринкової економіки, які неможливо подолати шляхом внесення часткових змін до нього.[142, с. 15]

Для більш повного забезпечення прав і свобод кожного працівника необхідно підвищити ефективність механізму колективного захисту трудових прав та інтересів працівників, складовими елементами якого є діяльність профспілок, колективні переговори, колективні угоди і колективні договори, вирішення колективних трудових спорів; посилити нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю, охорону праці, законодавчо закріпити норми конвенцій і рекомендацій МОП про інспекцію праці.

Що стосується проекту Трудового кодексу України, прийнятого у першому читанні, то питання захисту трудових прав не закріплені в ньому належним чином. Не можна ж насправді обмежитися однією статтею, яка не тільки за змістом, а й логікою розташування матеріалу не відповідає ані потребам, ані потенціалу країни, де створено традиції нормотворчості, засновані на високих стандартах.[110, с. 335] Проектом Трудового кодексу України [9] визначаються основні засади реалізації передбачених Конституцією України трудових прав і гарантій працівників, створення належних умов праці, забезпечення захисту інтересів працівників і роботодавців ( п. 1 ст. 1 ).

Можна констатувати, що проект Трудового кодексу нині потребує не простого доопрацювання, з уточненнями та доповненнями його окремих статей, а кардинального переосмислення всіх його положень. Наприклад, п. 1 ст. 5 проекту Трудового кодексу визначає трудові відносини як відносини між працівником і роботодавцем, відповідно до яких працівник виконує певну роботу в інтересах роботодавця незалежно від форми домовленості про таку роботу, а відповідно до п. 1 ст. 64 проекту трудовий договір – це угода, що укладається між роботодавцем і працівником з метою визначення змісту трудових відносин, які встановлюються або повинні бути встановлені. Отже, правове становище працівника за цими визначеннями вбачається за такою схемою: «Ти зобов`язаний виконувати роботу в моїх інтересах» ( п. 1 ст. 5 проекту ). «А зараз давай домовимося, як ти будеш виконувати роботу в моїх інтересах» (п.1 ст. 64 проекту). Працівник, укладаючи трудовий договір, не має ніяких своїх інтересів. Вони для нього відсутні у трудових правовідносинах. Він (працівник), за задумом авторів проекту, не суб`єкт суспільного виробництва з власними інтересами, а об`єкт, засіб реалізації інтересів роботодавців.[66, с. 117-120]

Без сумнівів, трудове право тісно пов`язане з економікою. Захист трудових прав працівників визначає можливості економічного розвитку і проведення ефективної соціальної політики. О. Новікова рівень захисту трудових прав працівників оцінює за трьома складовими:

1. наявність трудових прав та гарантій у законодавчому полі країни відповідно до потреб працюючих і кращих світових стандартів;

2. реальна реалізація прийнятих прав;

3. перспективи розвитку трудового законодавства [182, с. 10].

Однак стан економіки у багатьох випадках не дозволяє провести удосконалення трудового законодавства, а також трудового права в цілому. Досвід європейських країн показує, що вони на законодавчому рівні беруть на себе піклування про забезпечення захисту соціально–трудових прав, соціальної справедливості, всебічно розвивають соціальну ринкову економіку.

<< | >>
Источник: ЛАГУТІНА ІРИНА ВІКТОРІВНА. ФОРМИ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ .Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Одеса –2007. 2007

Еще по теме 1.1. Становлення і розвиток законодавства у сфері захисту трудових прав та інтересів працівників:

  1. 4.1. Поняття та класифікація форм захисту трудових прав працівників
  2. 4.3. Судовий захист трудових прав та інтересів працівників
  3. 4.4. Захист трудових прав та законних інтересів працівників професійними спілками
  4. 4.6. Інші форми захисту трудових прав працівників
  5. ЗМІСТ
  6. 1.1. Становлення і розвиток законодавства у сфері захисту трудових прав та інтересів працівників
  7. 1.2. Поняття та класифікація форм захисту трудових прав та інтересів працівників
  8. 1.3. Способи захисту трудових прав та інтересів працівників: загальна характеристика
  9. РОЗДІЛ 2. ДЕРЖАВНИЙ ЗАХИСТ ТРУДОВИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ ПРАЦІВНИКІВ
  10. 2.1. Судовий захист трудових прав та інтересів працівників
  11. 2.3. Захист трудових прав та інтересів працівників Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -