<<
>>

1.3. Поняття юридичної відповідальності в загальній теорії права

Поняттю юридичної відповідальності взагалі і відповідальності в трудовому праві зокрема приділялось достаньо уваги в юридичній науці. Основоположниками теорії юридичної відповідальності є С.С.

Алєксєєв, С.М. Братусь, О.С. Йоффе, В.М. Кудрявцев, В.В. Лазарєв, О.Е. Лейст, В.К.Мамутов, П.Є. Недбайло, І.С. Самощенко, М.Х. Фарукшин, Р.О. Хал-фіна, М.Д. Шаргородський, Я.М. Шевченко та ін. Великий внесок у розвиток теорії юридичної відповідальності зробили вчені науки трудового права: О.А. Абрамова, О.В. Абрамова, М.Й. Бару, О.Т. Барабаш, Е.С. Бе-лінський, В.С. Венедиктов, М.І. Данченко, Д.О. Карпенко, Є.О. Кленов, Р.З. Лівшиць, В.Г. Малов, А.Р. Мацюк, В.І. Нікітінський, З.К. Симорот, В.І.Ско­бел­кін, В.М. Смирнов, П.Р. Стависький, Л.О. Сироватська, О.І.Процевський, Л.В. П’ятаков, В.І. Прокопенко та ін.

Незважаючи на велику увагу, яку було приділено дослідженню цього питання в юридичній науці, донині залишається спірним питання щодо поняття юридичної відповідальності взагалі та матеріальної відповідальності зокрема. Крім того, залишаються дискусійними й окремі питання відповідальності, які хоч і достатньо висвітлювались у літературі, проте не знайдено єдиного підходу щодо їх вирішення.

Перехід до розгляду поняття юридичної відповідальності потребує деяких уточнень у його двоаспектному розумінні. Виходячи з положення, що юридичну відповідальність слід розглядати через призму позитивного і негативного аспектів відповідальності, багато авторів характеризує юридичну відповідальність як особливий правовий стан, який передбачає наявність обов’язку, що закріплений у законі, розуміння необхідності його виконання, а також можливість виникнення несприятливих наслідків у випадку порушення обов’язку. В.М. Смирнов вважає, що відповідальність характеризує саме певний правовий стан [79, с.77]. Термін “стан”, на думку В.С. Венедиктова, характеризує статику явища, а відповідальність є динамічна, хоча сам автор у подальшому визначає цю категорію саме через стан.

Відповідальність включає в себе не тільки еталон поведінки, закріплений у нормах права, і санкції за її порушення, а й реалізацію цього еталона в фактичній поведінці із застосуванням відповідних заходів заохочення, а також оцінку наслідків такої реалізації [80, с.43]. Оцінюючи в основному складові елементи поняття відповідальності, даного В.С. Ве-недиктовим, позитивно, водночас не можна не зауважити, що в понятті на стадії реалізації (застосування) вказується лише позитивний її аспект (застосування відповідних заходів заохочення) і упускається негативний аспект (застосування відповідних санкцій). У подальшому В.С. Венедиктов визначає юридичну відповідальність як правовий засіб, спрямований на забезпечення виконання обов’язків, договірних зобов’язань [80, с.45].

По-перше, юридична відповідальність - це не тільки правовий засіб, а й реалізація цих засобів, по-друге, не всі правові засоби є відповідальністю. Адже є багато засобів забезпечення виконання зобов’язань (доручення, гарантія), які одночасно не є відповідальністю. Як результат свого наукового дослідження В.С. Венедиктов визначає юридичну відповідальність як особливий правовий стан (становище) суб’єктів суспільних відносин, що випливає із змісту правових норм і спрямований на забезпечення реалізації їх суб’єктивних прав і обов’язків [80, с.46]. У зв’язку з цим виникає питання, що ж то таке, “особливий правовий стан”? Під правовим станом автор розуміє, наскільки правильно й усвідомлено суб’єкт даних відносин сприйняв необхідність їх виконання. Отже, на думку В.С. Венедиктова, правовий стан - це сприйняття суб’єктом необхідності виконання обов’язків. Але сприйняття – це оціночна категорія, яка характеризує суб’єктивне ставлення суб’єкта (особи), і через неї не можна визначити поняття юридичної відповідальності. Навіть у суб’єктивному значенні, як розуміти цей “особливий правовий стан”, як оцінити цю особливість, її відмінні риси? Якщо розглядати його як оціночну категорію, то де критерії такої оцінки? Крім того, слід зазначити, що усвідомлене сприйняття суб’єктом необхідності виконання прав і обов’язків це ще не сама поведінка.

На мою думку, таке загальне поняття відповідальності не дасть можливості ні особі дати собі звіт за свою поведінку, ні правозастосовчим органам притягти винного до відповідальності. Сам автор також підкреслює, що його визначення носить оціночний характер. “Даючи таке загальнотеоретичне визначення юридичної відповідальності, - підкреслює В.С. Венедиктов, - необхідно зазначити, що “особливий правовий стан” - це оціночне поняття, яке зобов’язаний вирішити правозастосовчий орган на підставі критеріїв, передбачених нормами права. Звичайно, оціночне поняття в праві, - зауважує В.С. Венедиктов, - це далеко не кращий показник правового регулювання юридичної відповідальності. Але на сьогодні без нього не можна обійтись, оскільки практично неможливо виробити таке правило або рішення, яке б годилось на всі випадки життя і враховувало всі нюанси правового регулювання” [80, с.46].

М.Й. Бару також вважає необхідним існування в праві оціночних понять, які характеризуються трьома суттєвими особливостями: вони не конкретизовані законодавцем чи іншим компетентним органом; вони уточнюються в процесі правозастосування; вони дають правозастосовчому органу можливість вільного розсуду, вільної оцінки фактів [81, с.104].

Поняття юридичної відповідальності взагалі і трудо-правової відповідальності зокрема відноситься до базових понять в юридичній науці і відповідно в науці трудового права. Воно, на мою думку, не може бути оціночною неконкретною категорією, що дає можливість правозастосовчому органу вільно оцінювати факти. Ці факти повинні бути з чимось зіставлені, а отже, повинен існувати еталон, загальне поняття відповідальності, тільки в такому випадку правозастосовчі органи зможуть правильно застосовувати норми, які регулюють порядок притягнення до юридичної відповідальності.

Досліджуючи поняття юридичної відповідальності, В.М. Горшеньов виділяє два відносно самостійних поняття юридичної відповідальності: статутну відповідальність, як взагалі закріплену законодавцем, і суб’єктивну відповідальність, як таку, що виникає за наявності конкретного правопорушення [82, с.106].

І.Г. Брага вважає, що для виникнення ретроспективної юридичної відповідальності необхідно, щоб у нормативних актах була закріплена активна юридична відповідальність. На його думку, юридична відповідальність у ретроспективному аспекті виникає внаслідок вчинення правопорушення, тоді як юридична відповідальність в активному аспекті закріплена в нормативних актах [83, с.10]. Під юридичною відповідальністю в активному аспекті І.Г. Брага розуміє відповідальність у матеріально-правовому значенні, тобто як правовий інститут. Іншими словами, юридична відповідальність у активному аспекті є сукупністю юридичних норм, що регулюють відносини, які виникають внаслідок вчинення правопорушення і полягають в обов’язку правопорушника зазнати визначених несприятливих наслідків особистого чи майнового характеру [83, с.17]. Під юридичною відповідальністю у ретроспективному аспекті вказаний автор розуміє настання несприятливих наслідків за вчинене конкретне правопорушення [83, с.10].

Вказані автори під юридичною відповідальністю в активному аспекті розуміють відповідальність у матеріально-правовому сенсі, відповідальність як правовий інститут. Отже, статутна відповідальність, тобто та, що закріплена в нормах права, є, на їх думку, активною відповідальністю. З цією точкою зору важко погодитись, оскільки активна відповідальність, як позитивна, так і негативна, передбачає дію. Отже, активною можна назвати тільки суб’єктивну відповідальність, яка настає уже в процесі застосування норм, в яких вона закріплена. Відповідальність, що закріплена в нормах законодавства як правовий інститут, не може виступати активною, оскільки вона існує об’єктивно, має усталений характер і не залежить від волі окремих суб’єктів.

І.С. Самощенко і М.Х. Фарукшин активну відповідальність ототожнюють з позитивною. Вони вважають, що юридичну відповідальність можна розглядати тільки в ретроспективному аспекті. “Що стосується юридичної відповідальності, - пишуть автори, - то щодо неї про активний аспект мови бути не може. Юридична відповідальність з того часу, як вона виникла, завжди була відповідальністю за минуле, за вчинене протиправне діяння. Інакше можна прийти до неправильного висновку, що особа, яка не вчиняла злочин, уже несе правову відповідальність” [84, с.43]. Автори під активною розуміють позитивну відповідальність. Позитивну й активну відповідальність не слід змішувати, оскільки активна відповідальність може бути як позитивною, так і негативною.

Отже, як уже було підкреслено, по-перше, доцільно виділити два аспекти юридичної відповідальності - активний і пасивний. Активний аспект юридичної відповідальності передбачає реалізацію відповідальності, тобто застосування її на суб’єктивному рівні. А юридична відповідальність як правовий інститут - це об’єктивне закріплення її в правових нормах. Про юридичну відповідальність як правовий інститут до будь-якої із стадій правозастосування слід говорити як про пасивну відповідальність. Без конкретного зв’язку з суб’єктом, до якого вона застосовується, та з суб’єктом, яким вона застосовується, ця відповідальність має пасивний характер. По-друге, в нормах, що регулюють відповідальність у матеріально-правовому розумінні, об’єктивно закріплена не тільки позитивна (правомірна поведінка та заохочення за належне виконання обов’язків), а й негативна (несприятливі наслідки за невиконання чи неналежне виконання обов’язків - покарання за вчинене правопорушення) відповідальність. Отже, позитивна і негативна відповідальність закріплена в матеріально-правових нормах, які мають пасивний характер. Юридична відповідальність як правовий інститут є пасивною, об’єктивною, має позитивний і негативний аспект. Позитивна і негативна відповідальність на стадії правозастосування має активний характер, тому її слід розглядати в активному аспекті. По-третє, в юридичній літературі негативну відповідальність дуже часто помилково називають ще ретроспективною, вживаючи слова “негативна” і “ретроспективна” як синоніми. Зокрема, І.Г. Брага вважає, що під ретроспективною відповідальністю слід розуміти настання несприятливих наслідків за вчинене правопорушення. На мою думку, не можна ототожнювати поняття “ретроспективна” і “негативна” юридична відповідальність, оскільки етимологічне значення слів “ретроспективний” і “негативний” зовсім різне. У Новому тлумачному словнику української мови читаємо: “Ретроспекція”- погляд у минуле, аналіз минулих подій, вражень і т.ін.” [85, с.900]. Слово “негативний” у зазначеному словнику тлумачиться як “поганий щодо властивостей, якостей, призначення і т.ін., який не викликає схвалення, а заслуговує на осуд, протилежне позитивний” [86, с.828]. Отже, слово “ретроспективна” означає минуле, причому воно може відображати як позитивну, так і негативну поведінку, а отже, і відповідальність. Ретроспективна відповідальність (відповідальність за минулу поведінку, вчинок) може бути як позитивною (нагородження премією за успіхи в роботі), так і негативною (оголошення догани за прогул).

Антонімом ретроспективної відповідальності є перспективна відповідальність, яку ще називають “проспективною” або позитивною відповідальністю [87, с.276-277]. Проте між поняттями “перспективна ” і “позитивна” також, як і між поняттями “негативна” і “ретроспективна”, не можна ставити знак рівності.

Одним із значень “перспектива”, що дається у Новому тлумачному словнику української мови і відповідає досліджуваному у дисертації поняттю, є “те, що чекає на кого-небудь, що повинно статися з кимось у майбутньому” [85, с.324]. Тому “перспектива” - це майбутнє, а “перспективна” - “майбутня” в даному випадку відповідальність може бути як позитивною, так і негативною. Слово “позитивний” у Новому тлумачному словнику української мови трактується як такий, “який має високі моральні якості, властивості, вчинки, діяльність якого викликає схвалення (про людину); похвальний” [85, с.514]. Отже, перспективна поведінка може бути як правомірною, так і протиправною, а відповідальність, відповідно, позитивною і негативною.

Виходячи з викладеного, перспективна негативна і позитивна відповідальність, якщо її розглядати як правовий інститут, об’єктивно існує в нормах права без застосування до конкретного суб’єкта і до вчинення особою правопорушення.

Б.Т. Базилєв визначає позитивну відповідальність як “зв’язок, у рамках якого держава, діючи від імені суспільства, формує абстрактну відповідальність всіх суб’єктів права виконувати конкретні юридичні обов’язки, а сама виступає суб’єктом, який має право вимагати виконання цього обов’язку” [88, с.43].

Одним із прихильників і авторів теорії позитивної юридичної відповідальності є В.М. Кудрявцев, який юридичну сутність позитивної відповідальності визначає як обов’язок. Саме ж поняття позитивної юридичної відповідальності є більш широким ніж сам обов’язок, це правовідношення, яке складається з кількох елементів. Це і обов’язок виконувати ту чи іншу роботу і розуміння цього обов’язку та визначене відношення до нього, яке можна охарактеризувати як прагнення досягти того результату, який потрібний державі і суспільству. В поняття позитивної відповідальності В.М. Кудрявцев включає і оцінку добросовісного виконання обов’язків суб’єктом, яка супроводжується заходами заохочення, що стимулюють правомірну поведінку [89, с.231-232].

На думку В.М. Кудрявцева, “позитивна і негативна відповідальність є сторонами єдиного механізму правового регулювання, спрямованого на правомірну чи протиправну поведінку” [89, с.232]. Одним з авторів двоаспектного розуміння юридичної відповідальності є М.С. Строгович, на думку якого в галузі державного, трудового, сімейного та інших галузей юридична відповідальність виступає насамперед і головним чином в її загальному позитивному значенні - як відповідальне ставлення особи до своїх обов’язків, покладених на неї законом, правильне, добросовісне, успішне, ефективне їх виконання, дієвий державний і громадський контроль над таким виконанням обов’язків [90, с.76].

Заперечуючи прихильникам позитивної відповідальності, С.С.Алєк- сєєв зазначає, що в суспільстві існує морально-політична відповідальність. Юридична відповідальність входить складовою частиною до загальної морально-політичної відповідальності і має тільки один ретроспективний аспект: тільки неминучість звіту за невиконання обов’яків, перетерпіння несприятливих наслідків - реакція суспільства і держави на порушення, яке допущено [91, с.324]. Слід зазначити, що, виходячи із загального поділу соціальних норм (моральні, політичні, громадські, корпоративні, релігійні, юридичні), юридичні норми не входять складовою частиною до морально-політичних норм, а є видом соціальних норм.

Отже, й юридична відповідальність, закріплена в юридичних нормах (як позитивна, так і негативна), не є складовою морально-політичної відповідальності, а самостійним видом відповідальності в системі соціальної відповідальності.

Проти доцільності введення в поняття юридичної відповідальності (негативної) ще і позитивної відповідальності виступає і Л.О. Сироватська. Не заперечуючи важливості питання дотримання обов’язків, покладених законом чи договором, засобів його забезпечення, чим, власне, і пояснюється необхідність введення позитивної відповідальності її прихильниками, більш того, підкреслюючи актуальність їх дослідження, вона вважає, що об’єднання цих категорій в одну навряд чи буде корисно для науки [92, с.27]. На думку М.С. Малєїна, неможливо (і чи потрібно) об’єднувати одним поняттям відповідальності такі різні категорії, як благо (позитивна відповідальність) і зло (негативна відповідальність), слідування обов’язку, його порушення і наслідки порушення, мораль і право? Практичне і теоретичне значення подібних узагальнень поки не показано і не доведено. Юридична наука, на думку автора, повинна базуватися на рівні узагальнень правового порядку, корисних для права. З цієї точки зору відповідальність юридична і всяка інша - різні поняття [93, с.133].

Як бачимо, М.С. Малєїн та інші розглядають позитивну відповідальність не як складову частину юридичної, а як моральну. Саме на цьому грунтується їх висновок про недоцільність розширення поняття юридичної відповідальності.

Виступаючи проти введення поняття позитивної відповідальності до складу юридичної, Л.О. Сироватська зазначає, що в трудовому праві, на відміну від інших галузей, “обов’язок виконувати всі трудові обов’язки” (і норми права, що їх закріплюють) прямо сформульований у вигляді обов’язку дотримувати дисципліну праці. А тому тут немає необхідності вводити ще одну правову категорію [92, с.27]. Такий свій висновок про недоцільність введення позитивної відповідальності в трудовому праві Л.О.Сироватська будує на ототожненні позитивної відповідальності та обов’язку виконувати всі трудові обов’язки. Але ж хіба позитивна відповідальність полягає тільки в закріпленні обов’язку дотримувати всі трудові обов’язки? Дослідження сутності, структурних елементів позитивної відповідальності свідчить, що це не так. Адже позитивна відповідальність, крім обов’язку виконувати всі трудові обов’язки, що закріплені в нормах права, передбачає виконання як цих обов’язків, так і оцінку своєї поведінки (наскільки виконання цього обов’язку відповідає нормативному), а також оцінку цієї поведінки уповноваженим органом та заохочення. Тобто цілий комплекс елементів входить до складу позитивної відповідальності на стадії її реалізації.

Визначаючи відмінність позитивної відповідальності від негативної, О.Е. Лейст вважає, що позитивну відповідальність від негативної відрізняє підзвітність. Обов’язок звіту - суттєвий компонент позитивної відповідальності. Але законодавство, що регулює здійснення юридичної відповідальності за правопорушення, такого обов’язку не визначає [94, с.227-228].

На мій погляд, така ознака, як підзвітність характерна не лише для позитивної, а насамперед для негативної відповідальності. По-перше, дати звіт у своїх діях перед самим собою, усвідомлювати їх, це ознака вини як елемента правопорушення, яке є підставою для негативної відповідальності. По-друге, дати звіт за свої дії перед уповноваженою особою чи органом за невиконання обов’язку (дати звіт за свої дії і в своїх діях - різні речі) це ще не відповідальність, а механізм виявлення підстави для притягнення до відповідальності, один із компонентів її реалізації. Тому, на мою думку, помилково як з точки зору позитивного, так і з точки зору негативного аспекту визначати відповідальність як врегульований правом додатковий обов’язок суб’єкта дати звіт у своїх діях, оскільки підзвітність є лише одним з необхідних компонентів відповідальності.

Отже, позитивну відповідальність слід визначити як об’єктивно визначену сукупність норм, що закріплюють правомірну поведінку суб’єктами права, суб’єктивне виконання цих норм та оцінку цього виконання з боку суб’єкта права, який виконує ці обов’язки, та застосування заохочень.

Класифікуючи юридичну відповідальність на об’єктивну і суб’єктивну, на мою думку, слід виходити з теоретичних положень про поділ права на об’єктивне і суб’єктивне. Під об’єктивним правом розуміють нормативний регулятор, який є системою загальнообов’язкових, формально визначених принципів і норм, що слугують критерієм правомірності чи неправомірності поведінки суб’єктів - учасників правовідносин та існують незалежно від індивідуальної свідомості, бо виникають і діють поза нею, незалежно від того, коли і за яких умов людина або інший суб’єкт вступає у суспільне життя [95, с.93]. Об’єктивне право включає права, обов’язки та юридичну відповідальність. Не дивлячись на правильну класифікацію складових частин, які входять до об’єктивного права, сам С.С. Алєксєєв визначаючи поняття юридичної відповідальності, підкреслює в ньому лише суб’єктивний аспект. Юридич-на відповідальність, на думку С.С. Алєксєєва, це застосування до винної особи заходів державного примусу за вчинене правопорушення [96, с.74].

В юридичний зміст правовідношення входить суб’єктивне право як елемент поряд з юридичним обов’язком. Суб’єктивне право - це належна уповноваженому суб’єкту з метою задоволення його інтересів міра дозволеної поведінки, що забезпечується юридичними обов’язками інших осіб [97, с.114].

С.С. Алєксєєв до структури суб’єктивного права включає: а) право вимоги (зміст якого полягає в праві вимагати виконання чи дотримання юридичного обов’язку), б) право на свої активні дії (зміст якого полягає в можливості особи самій здійснювати юридично значимі активні дії). Під юридично активними діями автор розуміє в даному випадку дії, спрямовані на набуття, реалізацію тільки своїх прав, а не обов’язків; в) домагання (претензія) - це правомочність, виражена в можливості привести в дію апарат державного примусу проти зобов’язаної особи [97, с.с.118, 119, 124].

Така структура суб’єктивного права правомірна тільки в рамках правовідношення, а саме: у співвідношенні з кореспондуючими обов’язками, які належать зобов’язаній особі, тобто іншій особі щодо уповноваженої особи, яка виступає суб’єктом суб’єктивного юридичного права. І в цьому випадку суб’єктивне право віддзеркалює лише один елемент об’єктивного права - права - і не відображає інших його елементів - обов’язків та відповідальності, які належать суб’єкту права. Отже, С.С. Алєксєєвим суб’єктивне право розглядається у вузькому розумінні слова - як елемент правовідношення.

На думку А.М. Колодія, під суб’єктивним правом у вузькому значенні розуміється право (можливість певної поведінки) особи, передбачене правовою нормою. У загальному вигляді зміст будь-якого суб’єктивного права полягає в тому, що воно надає уповноваженому суб’єкту такі можливості: а) поводити себе певним чином (право на свої дії); б) вимагати певної поведінки від інших суб’єктів (право на чужі дії); в) звертатись до держави за захистом свого юридичного права (право на захист) [95, с.90-96, с.99]. Крім вузького розуміння, А.М. Колодій вказує ще й на широке розуміння суб’єктивного права. Суб’єктивне право в широкому значенні - це все те, що випливає з правових норм (об’єктивного права) для його носія і характеризує його як суб’єкта права [95, с.96]. Щоправда, далі автор не розвиває це положення і зосереджує увагу на аналізі суб’єктивного права у вузькому розумінні, тобто як прав, які належать конкретному суб’єкту. Якщо під суб’єктивним правом розуміти все те, що випливає з об’єктивного права для його носія та характеризує особу як суб’єкт права, то до юридичного суб’єктивного права слід віднести: юридичні суб’єктивні права, юридичні суб’єктивні обов’язки та юридичну суб’єктивну відповідальність.

Отже, позитивна відповідальність може бути об’єктивною і суб’єктивною.

Позитивна об’єктивна відповідальність - це частина правового інституту відповідальності, сукупність норм, що закріплюють правомірну поведінку та заохочення за її дотримання.

Позитивна суб’єктивна відповідальність - це дотримання правомірної поведенки суб’єктами права та застосування заохочень за належну поведінку.

Позитивна відповідальність на об’єктивному рівні має пасивний ха-рактер, а на суб’єктивному - тільки активний характер.

Немає єдиної думки й щодо поняття негативної відповідальності, яку багато авторів, як уже наголошувалось, розглядають як єдино можливу юридичну відповідальність.

Юридична відповідальність (негативна) у науковій юридичній літературі трактується по-різному. Так, вона визначається як санкція норми права (О.С. Йоффе); реалізація, застосування санкції (С.І.Самощенко); поєднане з державним осудом застосування до правопорушника заходів державного примусу особистого, майнового чи організаційного характеру (С.С. Алєксєєв); регламентоване нормами права суспільне відношення між державою в особі її спеціальних органів і правопорушником (К.А. Мокічев); обов’язок правопорушника відповісти за вчинене правопорушення, перетерпіти покарання, дати звіт з приводу вчиненого правопорушення (М.Д. Шаргородський); покладення обов’язку відшкодувати заподіяну шкоду (Ю.К. Толстой, О.С. Йоффе). Всі ці концепції юридичної відповідальності І.Г. Брага поділяє на дві групи. До першої групи автор відносить концепції, згідно з якими поняття юридичної відповідальності визначається як санкція правової норми, застосування санкції, державний примус тощо. До другої групи І.Г. Брага відносить концепції, згідно з якими юридична відповідальність розглядається як обов’язок перетерпіти несприятливі наслідки, як правовідношення [83, с.16].

Концепції першої групи ототожнюють юридичну відповідальність із санкцією правової норми - покаранням. “Звичайно, - підкреслює І.Г. Бра­га, - юридична відповідальність врешті-решт реалізується, як правило, застосуванням і здійсненням відповідної санкції, але це явище характеризує не юридичну відповідальність в цілому, а лише одну із останніх її стадій” [83, с.16]. Автори цивілістичної концепції пов’язують санкції з несприятливими наслідками, встановленими законодавцем. Представники адміністративного права, вказуючи, що таке поняття занадто широке, стверджують, що санкція - це захід державного примусу (або вказівка на захід державного примусу), що застосовується до правопорушника, тобто включають у визначення лише частину несприятливих наслідків, обмежуючи їх тільки заходами примусового характеру.

Л.О. Сироватська бачить недолік першого визначення в тому, що воно включає в себе і порушення норм моралі, норм громадських організацій, які також тягнуть для правопорушника настання несприятливих наслідків, хоча вони не є правопорушеннями [92, с.8]. На мою думку, визначення цивілістів аж ніяк не включає в себе відповідальності за порушення норм моралі та норм громадських організацій. Оскільки за порушення норм моралі настає моральна, а за порушення норм громадських організацій - громадська відповідальність, передбачена їх статутами, а у визначеннях цивілістів санкції встановлюються законодавством, отже, настає юридична відповідальність.

Критикуючи представників адміністративного права, цивілісти, в свою чергу, зазначають, що заходи державного примусу не охоплюють тих встановлених законодавцем заходів, що містять несприятливі наслідки для правопорушника, але не є заходами державного примусу (наприклад, санкція відшкодувати шкоду може бути виконана добровільно).

Це сталося тому, що представники адміністративного права розглядають саму санкцію як державний примус, а деякі вчені ж цивілістичної концепції державним примусом вважають не саму санкцію, а спосіб її реалізації. М.Й. Байтін і В.К. Бабаєв зазначають, що державний примус не може виступати як санкція, оскільки є способом її реалізації. Трактування державного примусу як санкції позбавляє останню власного змісту [98, с.109]. Хоча державний примус, як було уже зазначено вище, можна розглядати у двох аспектах - і як саму санкцію, і як засіб її виконання. Л.О. Сироватська справедливо відзначає, що є заходи державного примусу, встановлені не для випадків правопорушень. Вони характерні для адміністративного права. Наприклад, адміністративно-попереджувальні заходи - реквізиція, карантин; заходи припинення - затримання, арешт майна та інші примусові заходи, які не є санкціями [92, с.10].

Дещо іншої класифікації численних понять юридичної відповідальності дотримується П.Р. Стависький, зазначаючи, що кількість елементів, які використовуються в понятті юридичної відповідальності, незначна. На його думку, вони наступні: співвідношення санкції і відповідальності, державного примусу і відповідальності, зв’язок відповідальності і державного, суспільного осуду, зміст і характер негативних наслідків, які настають при притягненні до відповідальності, зв’язок відповідальності і обов’язку [99, с.7]. Саме ці елементи входять до того чи іншого поняття юридичної відповідальності, і залежно від того, який елемент береться за основу, і виникають різні точки зору щодо поняття юридичної відповідальності.

Проблема визначення поняття юридичної відповідальності не втратила свого дискусійного характеру і зараз, а, навпаки, розвиток ринкових умов знову загострив актуальність цього питання. Вказані елементи лягли в основу визначення негативного поняття відповідальності.

На думку С.М. Братуся, спроба сконструювати поняття юридичної відповідальності для всіх галузей права може привести до позитивного результату лише в тому випадку, якщо ця категорія відобразить те загальне, що властиве відповідальності як реакції на будь-яке правопорушення, незалежно від того, до якої галузі права належить правовідношення, що порушено. До таких загальних рис для всіх видів відповідальності автор відносить стан примусу до виконання обов’язку, який існував до правопорушення або який виник внаслідок правопорушення. Загроза примусу, закладена в правовій нормі, реалізується через відповідальність [100, с.33]. Таким чином, виходячи з цього положення, С.М. Братусь розглядає відповідальність тільки як суб’єктивну категорію, тобто на рівні реалізації правової норми. Отже, відповідальність - реалізація примусу. З цим не можна погодитись, оскільки на суб’єктивному рівні державний примус як риса відповідальності характерний не завжди.

Не погоджуючись з С.М. Братусем та іншими, які розглядають дер-жавний примус як рису відповідальності, В.С. Венедиктов слушно зазначає, що юридичного характеру відповідальності надає не державний примус, а правове регулювання, оскільки, у трудовому праві юридична відповідальність (негативний аспект) може бути реалізована і без державного примусу, наприклад, добровільне відшкодування заподіяної шкоди [80, с.32]. Погоджуючись з автором, що державний примус не є обов’язковою рисою на стадії реалізації юридичної відповідальності, необхідно все ж таки підкреслити, що юридична відповідальність як захід іноді неможлива без державного примусу. Тому слід мати юридично закріплений механізм реалізації заходу юридичної відповідальності, який забезпечується державним примусом. Отже, на об’єктивному рівні, тобто через закріплення в правовій нормі, державний примус є обов’язковим елементом юридичної відповідальності.

Юридична відповідальність тісно пов’язана з державним примусом і тому багато науковців визначають юридичну відповідальність як засіб державного примусу. Такої точки зору дотримуються, зокрема, С.С.Алєк- сєєв, С.М. Братусь, В.Г. Малов, М.С. Малєїн, Є.О. Кленов та ін. На думку П.Р. Стависького, така точка зору щодо поняття юридичної відповідальності є справедливою, оскільки будь-яка санкція правової норми передбачає застосування заходів примусу, а юридична відповідальність є формою реалізації санкції правової норми [99, с.11]. На мою думку, з цим важко погодитись, оскільки, по-перше, не всі засоби державного примусу є юридичною відповідальністю (засоби захисту не є юридичною відповідальністю, одночасно вони є засобами державного примусу), по-друге, з обережністю треба віднестись до твердження автора, що санкція правової норми передбачає застосування засобів примусу. Цей висновок не є характерною ознакою для матеріальної відповідальності, оскільки санкція правової норми може бути реалізована і добровільно.

Наприклад, працівник сам добровільно відшкодував заподіяну шкоду. Нам можуть заперечити, вказавши, що при добровільному відшкодуванні немає і відповідальності, але це не так, оскільки сторона трудового договору терпить для себе негативні наслідки. Не витримує критики і теза П.Р. Стависького, що юридична відповідальність є лише формою реалізації санкції правової норми, тобто, по суті, державним примусом. Реалізацію санкції правової норми, а тим більше лише одну із форм реалізації - державний примус, не можна назвати юридичною відповідальністю, оскільки юридична відповідальність передбачає єдність як об’єктивного, так і суб’єктивного аспектів і включає як саму санкцію правової норми, так і форми її реалізації. Звичайно, при цьому об’єктивний примус завжди присутній, оскільки він закріплений у самій правовій нормі, а от суб’єктивний, тобто застосування його щодо конкретної особи, вступає в силу не завжди, а лише за невиконання обов’язку покрити шкоду добровільно.

Розглядаючи співвідношення добровільної та примусової форм ре-алізації юридичної відповідальності, П.Р. Стависький вважає, що добровільне чи примусове відшкодування, тобто сам порядок його виплати, ніяк не міняє характеру і суті матеріальної відповідальності в трудовому праві, яка полягає у виплаті винною особою відшкодування заподіяної шкоди [99, с.11]. Слід зазначити, що виплата винною особою заподіяної шкоди передбачає активне виконання обов’язку, тобто дію, а ця дія або є добровільною, тобто добровільне відшкодування шкоди, або може бути виконана під примусом, тобто відшкодування шкоди за рішенням суду з наявних коштів самим винним. Але за примусового виконання може і не бути ніякої активної дії з боку винного, ніякого виконання ним обов’язку відшкодувати шкоду, оскільки винна особа не виплачує сама шкоду, а вона примусово, без її участі і незалежно від її волі, стягується із заробітної плати винного через бухгалтерію за виконавчим листом. Тому виникає питання, яка ж тут виплата винною особою заподіяної шкоди? В даному випадку йдеться про примусову реалізацію матеріальної відповідальності, як реалізацію суб’єктивного обов’язку перетерпіти негативні наслідки і суб’єктивний примус.

Як уже було зазначено, ряд авторів визначає юридичну відповідальність через державний примус. Так, дійсно, юридична відповідальність тісно пов’язана з державним примусом. Але сам зв’язок її з державним примусом ще не дає підстав ототожнювати, ставити знак рівності між юридичною відповідальністю і державним примусом. Юридичні наслідки, не пов’язані із заходами державного примусу, зазначають О.С. Йоффе і М.Д. Шаргородський, не можна віднести до правової відповідальності [101, с.315]. На мою думку, цей висновок справедливий лише для юридичної відповідальності як правового інституту, тобто об’єктивної. Дійсно, юридична відповідальність повинна охоплювати як самі заходи відповідальності, так і механізм забезпечення реалізації цих заходів. Саме це і передбачено в юридичних нормах, які регулюють як заходи юридичної відповідальності, так і державний примус у випадку необхідності застосування цих заходів у примусовому порядку. Причому заходи державного примусу можуть передбачатися тільки для реалізації негативної юридичної відповідальності, а не для позитивної. Отже, в об’єктивному аспекті негативна юридична відповідальність передбачає також і об’єктивно закріплені заходи державного примусу. Що ж до суб’єктивного аспекту юридичної відповідальності, то суб’єктивна негативна юридична відповідальність може реалізовуватись як за допомогою заходів державного примусу (наприклад, відшкодування матеріальної шкоди працівником за рішенням суду шляхом відрахування із заробітної плати), так і добровільно (добровільне відшкодування матеріальної шкоди працівником). Але і в тому, і в іншому випадку працівник зазнає негативних наслідків - витрачає свої кошти на покриття шкоди. Тому дисертант не може погодитись із М.С. Сахіповим, який заперечує наявність юридичної відповідальності при добровільному відшкодуванні шкоди. Цей висновок М.С. Сахіпов зробив на підставі того, що не включив до поняття юридичної відповідальності (негативної - Н.Х.) ознаку, що розкриває її сутність, а саме: настання для правопорушника негативних наслідків особистого чи майнового характеру. “Відшкодування шкоди, - зазначає він,- стає юридичною відповідальністю тільки в тому випадку, коли воно виконується під примусом, силою владних повноважень, за якими стоїть державна влада” [102, с.23].

М.С. Сахіпов, О.С. Йоффе, М.Д. Шаргородський вважають, що далеко не всі примусові заходи, що застосовуються державою, відносяться до заходів юридичної відповідальності. На думку О.С. Йоффе і М.Д. Шар-городського, до юридичної відповідальності відносяться лише ті заходи державного примусу, які грунтуються на громадському осуді поведінки правопорушника. Так, винне заподіяння шкоди засуджується з боку суспільства і держави, а тому примус до відшкодування шкоди відноситься до заходів юридичної відповідальності [101, с.316]. По-перше, захід відповідальності як захід державного примусу можна розглядати лише на об’єктивному рівні, тобто, закріплюючи той чи інший захід відповідальності в юридичній нормі, держава тим самим примушує винного до виконання. Ясна річ, що ніхто б не відшкодовував збитків, якби ця вимога - зобов’язання не було закріплено в нормі права. По-друге, на об’єктивному рівні державний примус закріплений не лише у вигляді заходу відповідальності, а й як механізм, що приводить цей захід у дію у разі невиконання її добровільно. Отже, на об’єктивному рівні державний примус виступає як захід відповідальності і як механізм (система заходів), що забезпечує реалізацію заходу відповідальності. На суб’єктивному рівні державний примус як механізм реалізації юридичної відповідальності застосовується не завжди, а лише в тому випадку, коли зобов’язання перетерпіти несприятливі наслідки особистого чи майнового характеру не виконано добровільно.

Ряд авторів визначають юридичну відповідальність через обов’язок. У зв’язку з цим виникає принаймні два питання? Чи правомірне таке визначення? Якщо так, то тоді який саме обов’язок слід розуміти під відповідальністю? Так, С.С. Алєксєєв, О.Т. Барабаш, Є.О. Кленов, М.С.Малєїн, В.Г. Малов, Я.М. Шевченко та інші дотримуються точки зору, що відповідальність як негативний наслідок правопорушення може виражатись тільки у вигляді додаткового обов’язку понести втрати особистого чи майнового характеру. Причому обов’язок понести втрати має новий додатковий характер порівняно з раніш виконуваними і порушеними обов’язками.

Протилежної зазначеній концепції точки зору дотримуються М.С.Братусь, І.С. Самощенко, Л.О. Сироватська, М.Х. Фарукшин та ін. Спільним у цих двох концепціях є те, що вони визначають юридичну відповідальність через обов’язок. Але на відміну від перших, представники другої точки зору вважають, що юридична відповідальність - це виконання вже існуючого обов’язку на основі державного чи прирівняного до нього примусу.

У науці цивільного права існує думка, що “заходи юридичної відповідальності полягають або у заміні невиконаного обов’язку новим обов’язком, або у приєднанні до порушеного обов’язку нового обов’язку, або у позбавленні права, з якого випливає порушений обов’язок” [103, с.14]. На думку Л.О. Сироватської, спроба перенести цю конструкцію на інші види відповідальності не мала успіху. За такого трактування не можна зрозуміти дисциплінарну відповідальність, за якої немає ні того, ні другого, ні третього [92, с.29]. Але в трудовому праві знову була зроблена спроба надати цьому поняттю міжгалузевого характеру. Так, П.Р. Ста-виський вважає, що дисциплінарна відповідальність у трудовому праві “або замінює, або приєднує до порушеного обов’язку новий, пов’язаний із накладенням стягнення”. Не має значення, що більшість заходів дисциплінарного стягнення носить моральний характер. Вони також тягнуть за собою осуд правопорушника з боку колективу підприємства і певною мірою з боку суспільства. Не можна погодитись і з тим, що ці стягнення не тягнуть за собою обмеження прав [99, с.15]. На мою думку, не можна погодитись із П.Р. Ставиським, що заходи дисциплінарного стягнення носять моральний характер, бо тоді б вони вважалися не правовими, а моральними. Немайновий, особистий характер, ще не значить моральний, тому що стягнення, закріплені в нормах права, і є правовими. Викладене стосується, очевидно, дисциплінарної відповідальності. Що ж до матеріальної відповідальності, то тут П.Р. Стависький чітко дотримується викладеної вище концепції цивілістів. І, як і автори даного вище визначення відповідальності, він не визнає відповідальністю примусове виконання попереднього обов’язку, вважаючи таке виконання заходом захисту [99, с.16]. Заперечуючи П.Р. Ставиському і О.С. Йоффе, Л.О. Сироватська зазначає, що обмеження прав не рівнозначно появі нових обов’язків, воно швидше ближче за своїми ознаками до негативних, несприятливих наслідків для правопорушника, що характеризує іншу точку зору [92, с.29]. На мою думку, новий обов’язок саме й полягає в перетерпінні несприятливих наслідків для правопорушника. Саме перетерпіння може бути пасивним, яке не вимагає якоїсь дії, якогось виконання (обмеження прав), і активним, наприклад, дії, направлені на відшкодування заподіяної шкоди.

Протилежної думки дотримується С.М. Братусь, який вважає, що зміст відповідальності може складати як виконання під примусом того ж обов’язку, так і іншого, трансформованого внаслідок неможливості виконання в натурі порушеного [104, с.85]. На думку С.М. Братуся, відповідальність виникає в результаті невиконання чи неналежного виконання обов’язків, покладених законом, договором чи іншими юридичними актами. Причому відповідальність – це примусове виконання невиконаного обов’язку, який існував і раніше [104, с.85]. Відповідальність не створює нового обов’язку. Добровільне ж виконання нового обов’язку, скажімо, сплата неустойки, не є відповідальністю [104, с.89]. Отже, відповідальність розглядається С.М. Братусем як примус, причому на стадії реалізації, тобто в суб’єктивному розумінні, при застосуванні відповідальності до конкретної особи. Мною вже була аргументована помилковість такої точки зору. Проти цього твердження С.М. Братуся виступає М.С. Малєїн, на думку якого, по-перше, концепція відповідальності, що полягає у виконанні попереднього обов’язку під примусом, недосконала тим, що вона, “ототожнюючи різні, по суті, категорії - відповідальність і охоронюваний нею обов’язок і різні форми їх виконання (примусова і добровільна форма виконання), приводить до ліквідації відповідальності, оскільки нічим не обтяжує правопорушника, крім примусового виконання того ж обов’язку, який існував незалежно від правопорушення. Таке уявлення про відповідальність суперечить принципу невідворотності, об’єктивно сприяє звільненню від відповідальності за вчинене правопорушення” [105, с.139, 140].

Л.О. Сироватська зауважує, тут даремно недооцінюються примус і його значення. Нехай це форма, але вона тягне для правопорушника певні втрати, зокрема втрату доброї думки про нього [92, с.30]. На думку М.С.Малєїна і П.Р. Стависького, якщо примусове виконання порушеного обов’язку є відповідальністю, то у тих випадках, коли до цього ще приєднуються і додаткові заходи (стягнення шкоди, неустойка тощо), довелось би визнати наявність подвійної відповідальності [105, c.13; 99, с.16]. Заперечуючи їм, Л.О. Сироватська вважає, що нічого дивного в цьому немає, оскільки правовідновлювальні санкції цілком поєднуються з карними. Мета застосування всіх правовідновлювальних санкцій полягає у відновленні попереднього стану, а якщо це неможливо, то в компенсації вартості втраченої чи пошкодженої речі [92, с.187]. Л.О. Сироватська раніше також не визнавала засобів захисту і будь-які санкції, в тому числі примусове виконання обов’язку, відносила до числа засобів відповідальності. Всі санкції, а не частина їх пов’язані з відповідальністю. Втрата для правопорушника, на її думку, полягала в примусовому виконанні обов’язку [106, с.19].

Піддаючи критиці позицію С.М. Братуся і Л.О. Сироватської, П.Р.Стависький виходить з поняття відповідальності як додаткового обтяження, як нового обов’язку. Примусове ж виконання порушеного обов’язку слід відносити, на думку П.Р. Стависького, до заходів захисту суб’єктивних прав, бо заходи захисту не передбачають додаткового обтяження, а також наявності інших елементів, що характеризують відповідальність як головну форму державного примусу [99, с.17].

На мою думку, не можна погодитись із П.Р. Ставиським, що відповідальність - це завжди новий обов’язок. По-перше, якщо розглядати відповідальність у позитивному плані, то це виконання обов’язку, покладеного законом, договором та іншими актами. По-друге, навіть якщо розглядати відповідальність у негативному плані, то обов’язок відшкодувати заподіяну шкоду - це не завжди новий обов’язок. Новий чи не новий це обов’язок слід виходити з того, з чого саме випливає ця відповідальність: з закону, договору чи делікту. Ні деліктна, ні відповідальність, що базується на законі, не передбачають у трудовому праві України безпосереднього обов’язку відшкодувати шкоду, він є новим додатковим, а точніше, похідним від обов’язку зберігати майно власника. Ряд авторів, у тому числі П.Р. Стависький, виходили з того, що матеріальна відповідальність у трудовому праві як обов’язок не є договірною, оскільки в договорі вона не передбачена. І цим пояснювали одну з відмітних рис матеріальної відповідальності в трудовому праві від майнової відповідальності в цивільному праві. З такою точкою зору погодитись не можна, оскільки обов’язок відшкодувати шкоду може виникати і з договору про повну індивідуальну чи колективну (бригадну) матеріальну відповідальність, який хоч і є додатковим порівняно з трудовим договором, але у випадку відмови працівника від укладення договору про повну матеріальну відповідальність з ним не може бути укладено і трудового договору. Крім того, якщо раніше, до застосування контрактного виду трудового договору, обов’язок вішкодування шкоди в трудовому договорі безпосередньо не передбачався, то зараз згідно із частиною 3 статті 21 КЗпП України в контракті, крім інших умов, угодою сторін може встановлюватись і відповідальність, у тому числі й матеріальна. Тобто матеріальна відповідальність стає обов’язком, передбаченим договором (контрактом), отже, цей обов’язок не є новим обов’язком для працівника. Інша річ, що в його виконанні може не бути потреби у випадку належного виконання працівником обов’язку по збереженню майна власника, тому на стадії реалізації цей обов’язок є похідним від виконання обов’язку по збереженню майна роботодавця і додатковим до нього.

Цікавим хоч і небезспірним є розгляд понять відповідальності через обов’язок не лише щодо юридичної сили цього обов’язку, тобто додатковий він чи новий порівняно з тими обов’язками, що виникають із трудового договору, а й щодо самої суті цього обов’язку, тобто в чому він полягає? З цього питання є кілька точок зору. Так, С.С. Алєксєєв [91, с.371-372] визначає юридичну відповідальність як обов’язок особи, яка заподіяла шкоду, перетерпіти несприятливі наслідки, передбачені нормою права. Аналогічно визначає юридичну відповідальність Б.Л. Назаров, як обов’язок перетерпіти несприятливі наслідки своєї протиправної поведінки [107, с.225], іншими словами, нести передбачені правовою санкцією втрати певних благ. Дещо інакше це питання розглядає В.М. Горшеньов [108, с.45], М.Х. Фарукшин [109, с.31], В.К. Мамутов, В.В.Овсієнко, В.Я. Юдін [110, с.26], на думку яких, відповідальність - це саме перетерпіння правопорушником невигідних наслідків, тих втрат, які на нього покладені.

На думку Л.О. Сироватської, юридичною відповідальністю слід вважати обов’язок правопорушника відповісти за вчинене ним правопорушення перед суспільством і державою та перетерпіти дію тих санкцій, які застосовує до нього відповідний державний орган [92, с.28]. По-перше, це визначення не юридичної відповідальності, а лише однієї з її структурних частин (негативної). По-друге, санкції зараз застосовуються, особливо це характерно для трудового права, не лише державними органами, а й власниками або уповноваженими ними органами підприємств, установ, організацій, у тому числі недержавних форм власності - приватних, колективних. Новизну поняття юридичної відповідальності, даного Л.О. Сироватською, сама його автор вбачає у тому, що у визначенні юридичної відповідальності вона підкреслила дві стадії відповідальності: обов’язок відповісти і обов’язок перетерпіти, які, на її думку, не можуть бути замінені однією з них, як це пропонує П.Р.Ста- виський. На мою думку, у даному ж випадку не існує двох стадій юридичної відповідальності, оскільки обов’язок перетерпіти включає в себе обов’язок відповісти, бо обов’язок перетерпіти неможливий без обов’язку відповісти.

Третя точка зору, викладена А.А. Піонтковським, В.А. Тарховим та іншими, полягає в тому, що відповідальність - це обов’язок відповісти, дати звіт за свої дії [111, с.40; 112, с.11].

На думку П.Р. Стависького, найбільш вдалим і таким, що об’єднує позиції сторін, є трактування юридичної відповідальності як обов’язку правопорушника перетерпіти передбачені законом невигідні, негативні наслідки своєї дії чи бездіяльності. Таке трактування включає в себе як необхідність тримати звіт за свої дії, так і необхідність перетерпіти вказані втрати [99, с.18]. П.Р. Стависький вважає, що “обов’язок перетерпіти” і саме “перетерпіння” мають багато спільного, оскільки перше поняття включає в себе друге. На мою думку, це далеко не так. Саме перетерпіння - це вже відповідальність на стадії реалізації і воно може й не наступити, якщо власник з якихось причин не захоче притягувати працівника до відповідальності. Таким чином, обов’язок перетерпіти негативні наслідки є, оскільки є саме правопорушення, а самого перетерпіння немає і воно нереалізоване з незалежних від працівника причин. Тому, на мою думку, при визначенні негативної юридичної відповідальності слід вживати вислів “перетерпіння”, а “не обов’язок відповісти і обов’язок перетерпіти”, оскільки перетерпіння включає й обов’язок відповісти, і обов’язок перетерпіти.

Деякі автори розглядають юридичну відповідальність як виконання обов’язку [113, с.21]. Слід зазначити, що виконання обов’язку завжди вимагає активної дії (чи добровільно, чи під примусом), але все ж таки безпосередньо. А про яке виконання обов’язку можна говорити, якщо, наприклад, з працівника стягують шкоду, заподіяну підприємству, шляхом вирахування із заробітної плати через бухгалтерію? У даному випадку шкода стягується незалежно від волі працівника. На мою думку, виконання обов’язку відшкодувати шкоду не є постійним елементом юридичної відповідальності, вона можлива лише при активних добровільних або під примусом діях з боку працівника, направлених на відшкодування шкоди.

Говорячи про характерні риси юридичної відповідальності, розкриваючи її суть, П.Р. Стависький приходить до висновку, що:

- юридична відповідальність є реалізація, фактичне застосування санкції правової норми, з чим не можна погодитись не лише з вищевказаних причин, а й тому, що якщо розглядати юридичну відповідальність ще й у позитивному аспекті, то це не санкція і не фактична реалізація санкції;

- юридична відповідальність є однією із форм засобів примусу. Але юридична відповідальність - це не форма засобів примусу, а одна із форм примусу, який існує в формі юридичної відповідальності і захисту, а вже юридична відповідальність і захист мають свої засоби - засоби юридичної відповідальності та засоби захисту. Крім того, як уже зазначалося, юридична відповідальність на стадії реалізації може реалізуватись як через примус, так і добровільно. Тому однозначно не можна дати визначення, що юридична відповідальність - це форма засобів державного примусу;

- притягнення особи до відповідальності тягне за собою його державний чи громадський осуд;

- елементом юридичної відповідальності є покладення на правопо-рушника негативних, невигідних наслідків, які є новим чи додатковим обов’язком щодо порушених ним;

- юридична відповідальність є обов’язок правопорушника (перетерпіти) встановлені нормою права негативні наслідки (різного характеру втрати). Але ж у зв’язку з цим виникає заперечення, що такий обов’язок може і не наступити у випадку нереалізації юридичної відповідальності у вигляді санкції з тих чи інших причин. Наприклад, роботодавець вирішив не притягувати працівника до матеріальної відповідальності. І, крім того, обов’язок перетерпіти негативні наслідки знову ж таки може бути характерним лише для негативної відповідальності, а не для позитивної;

- юридична відповідальність виникає у зв’язку з порушенням правового обов’язку, тісно з ним пов’язана, а характер відповідальності визначається характером обов’язку;

- підставою виникнення юридичної відповідальності є правопорушення, невід’ємним елементом якого визнається вина особи [99, с.22]. Слід зазначити, що всі складові елементи правопорушення є невід’ємними, а не тільки вина особи, хоча правова характеристика останнього елемента, особливо вини юридичної особи як роботодавця, продовжує залишатись предметом для дискусій у правовій науці. Як бачимо, далеко не всі визначення і відмітні риси юридичної відповідальності, зазначені П.Р. Ставиським, витримують критику.

Тому, виходячи із аналізу поняття юридичної відповідальності в загальній теорії права взагалі і в теорії трудового права, зокрема, можна зробити висновки, що:

- юридична відповідальність поділяється на позитивну і негативну;

- позитивна і негативна юридична відповідальність у свою чергу поділяються на об’єктивну і суб’єктивну;

- об’єктивна юридична відповідальність носить пасивний характер;

- суб’єктивна юридична відповідальність може мати як пасивний, так і активний характер;

- об’єктивна позитивна юридична відповідальність - це сукупність норм, що регулюють правомірну поведінку особи та передбачають заходи заохочення;

- суб’єктивна позитивна юридична відповідальність - це дотримання правомірної поведінки особою, оцінка своєї поведінки відповідно до закріпленого в нормі права еталона та застосування заходів заохочення;

- об’єктивна негативна юридичнна відповідальність передбачає собою закріплені в нормах права санкції та механізм реалізації цих санкцій;

- об’єктивна негативна юридична відповідальність є формою примусу (санкція, передбачена в нормі) і засобом реалізації форми примусу (реалізації санкції);

- форма примусу може бути як державною, так і недержавною;

- засоби реалізації форми примусу (санкції), передбачені в правовій нормі, можуть бути як примусовими, так і добровільними;

- суб’єктивна негативна юридична відповідальність є добровільне чи примусове перетерпіння негативних наслідків майнового чи особистого немайнового характеру, закріплених у санкції правової норми, за вчинене правопорушення;

- суб’єктивна негативна юридична відповідальність може реалізуватись як добровільно, так і за допомогою засобів примусу;

- підставою виникнення негативної юридичної відповідальності є правопорушення.

Зроблені мною висновки щодо поняття і сутності юридичної відповідальності в загальній теорії права і будуть покладені в основу при дослідженні поняття матеріальної відповідальності в трудовому праві.

Підбиваючи підсумок викладеного у розділі I дисертаційного дослідження матеріалу, можна зробити наступні висновки:

1. Регулювання матеріальної відповідальності сторін трудового договору пройшло такі етапи розвитку:

1) перший етап - становлення й удосконалення законодавства про матеріальну відповідальність (розпочинається від моменту прийняття Кодексу законів про працю УСРР - 1922 рік і завершується 1970 роком) - характеризується встановленням випадків обмеженої та повної матеріальної відповідальності, порядку обчислення розміру та порядку стягнення матеріальної шкоди; прийняттям переліку категорій працівників, з якими встановлювалась повна матеріальна відповідальність; розширенням категорій осіб, з якими може бути укладено договір про повну матеріальну відповідальність; встановленням для деяких категорій працівників матеріальної відповідальності, що обмежувалась не певною частиною заробітку, а певною частиною заподіяної матеріальної шкоди;

2) другий етап - друга кодифікація трудового законодавства та подальший його розвиток (1970 р. - 1986 р.) - характеризується прийняттям Основ законодавства Союзу РСР від 15 липня 1970 року та Кодексу законів про працю Української РСР від 10 грудня 1971 року, в яких давалося розмежування компетенції СРСР та союзних республік щодо правового врегулювання матеріальної відповідальності, встановлювались підстави та умови настання матеріальної відповідальності, її види та порядок відшкодування; встановленням повної матеріальної відповідальності для окремих категорій працівників. В окремих статтях КЗпП встановлювалась матеріальна відповідальність підприємства, установи, організації в разі заподіяння шкоди працівникові ушкодженням здоров’я, незаконним звільненням та переведенням на іншу роботу. Цей етап характеризується також введенням колективної (бригадної) матеріальної відповідальності працівників та встановленням порядку укладення договорів про колективну матеріальну відповідальність, конкретного порядку визначення розміру заподіяної шкоди; поступовим підвищенням розміру матеріальної відповідальності від однієї третини місячної тарифної ставки до однієї третини середнього місячного заробітку;

3) третій етап - етап перебудови (1986 - 1990 роки) - характеризується підвищенням розміру обмеженої матеріальної відповідальності працівників від однієї третини та двох третин середнього місячного заробітку до середнього місячного заробітку працівника; встановленням кратної матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству розкраданням, умисним зіпсуттям, недостачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей;

4) четвертий етап - етап побудови правової демократичної держави, становлення та розвитку ринкових відносин (1990 рік і донині) - характеризується розширенням сфери регулювання трудових відносин, розповсюдженням трудового законодавства, в тому числі того, що регулює матеріальну відповідальність, на трудові відносини колгоспників; розширенням випадків повної матеріальної відповідальності працівників; підвищенням матеріальної відповідальності власника або уповноваженого ним органу перед працівником у разі незаконного звільнення або переведення на іншу роботу; встановленням у трудовому законодавстві, а не лише в цивільному, видів та порядку відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я; введенням відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівникові; доповненням кола суб’єктів, які можуть виступати роботодавцем, а отже, і стороною матеріальної відповідальності - фізичними особами; удосконаленням порядку визначення розміру заподіяної працівником шкоди; затвердженням нового переліку робіт, при виконанні яких може застосовуватися матеріальна відповідальність; зміною галузевої належності правового регулювання відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров’я, віднесенням цього інституту до галузі права соціального забезпечення та іншими змінами. Проте зазначені зміни не носили кардинального характеру, вони були пов’язані лише з удосконаленням чинного законодавства.

2. Загальний розвиток законодавства про матеріальну відповідальність сторін трудового договору характеризується такими особливостями:

1) врегулюванням та поступовим підвищенням розмірів обмеженої матеріальної відповідальності робітників і службовців, збільшенням кількості випадків повної матеріальної відповідальності і таким чином зміцненням захисту майнових прав підприємств, установ, організацій;

2) зниженням рівня гарантій робітників і службовців, порівняно з КЗпП УРСР 1971 року, при врегулюванні порядку стягнення матеріальної шкоди адміністрацією підприємства, установи, організації без попередньої згоди працівника;

3) захистом майнових інтересів працівників шляхом врегулювання окремих випадків відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної підприємствами, установами, організаціями своїм працівникам та поступовим підвищенням розмірів такого відшкодування.

3. Міжнародно-договірне регулювання питань матеріальної відповідальності сторін трудового договору має, як правило, відсильний характер, вони регулюються національним законодавством країни, на території якої знаходиться роботодавець. Особливості правового регулювання відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, у багатосторонніх і двосторонніх угодах полягають у різній повноті відшкодування заподіяної шкоди, у різному порядку її відшкодування.

Матеріальна відповідальність сторін трудових правовідносин країн з високорозвиненою економікою та країн, що розвиваються, або з перехідною економікою може регулюватися як цивільним правом, так і частково цивільним, а частково трудовим правом. Матеріальна відповідальність може бути як повною при наявності умислу, так і обмежуватись певним розміром, якщо шкода заподіяна з необережності. У багатьох країнах при незаконному звільненні з роботи національне законодавство передбачає альтернативну норму: або поновлення на роботі, або відшкодування за незаконне звільнення (Велика Британія та інші).

Щодо інтеграції трудового законодавства України, що регулює матеріальну відповідальність сторін трудового договору, із законодавством зарубіжних високорозвинених країн можна зробити такі висновки:

- трудове законодавство України, в порівнянні із зарубіжним законодавством високорозвинених країн та країн постсоціалістичного простору, крім колишніх союзних республік, більш повно захищає інтереси працівників при притягненні їх до матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну роботодавцеві, тому запозичення можливе тільки з точки зору захисту майнових прав роботодавця; в зарубіжне законодавство, навпаки, слід імплементувати норми, які захищають матеріальні інтереси і права працівників при притягненні їх до матеріальної відповідальності перед роботодавцем.

4. Юридична відповідальність поділяється на позитивну і негативну. Позитивна і негативна юридична відповідальність, в свою чергу, поділяються на об’єктивну і суб’єктивну. Об’єктивна юридична відповідальність носить пасивний характер. Суб’єктивна юридична відповідальність може мати як пасивний, так і активний характер.

Об’єктивна позитивна юридична відповідальність - це сукупність норм, що регулюють правомірну поведінку особи та передбачають заходи заохочення.

Суб’єктивна позитивна юридична відповідальність - це дотримання правомірної поведінки особою, оцінка своєї поведінки відповідно до закріпленого в нормі права еталона та застосування заходів заохочення.

Об’єктивна негативна юридична відповідальність є формою примусу (санкція, передбачена в нормі) і засобом реалізації форми примусу (реалізації санкції).

Суб’єктивна негативна юридична відповідальність є добровільне чи примусове перетерпіння негативних наслідків майнового чи особистого немайнового характеру, закріплених у санкції правової норми, за вчинене правопорушення.

<< | >>
Источник: Хуторян Наталія Миколаївна. ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ МАТЕРІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНІСТІ СТОРІН ТРУДОВИХ ПРАВОВІДНОСИН. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Київ - 2002. 2002

Еще по теме 1.3. Поняття юридичної відповідальності в загальній теорії права:

  1. § 1. Поняття юридичної відповідальності за земельні правопорушення
  2. § 2. Земельне правопорушення як підстава юридичної відповідальності
  3. § 6. Визначення та застосування спеціального виду юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства
  4. Розділ З ЗАСТОСУВАННЯ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЩОДО ОХОРОНИ ҐРУНТІВ
  5. 3.3. Умови та порядок застосування інших видів юридичної відповідальності за забруднення та засмічення ґрунтів
  6. Поняття та загальна характеристика юридичної відповідальності за екологічні правопорушення
  7. Види юридичної відповідальності за екологічні правопорушення
  8. 1.1. Поняття і юридична природа майнової відповідальності за порушення лісового законодавства
  9. 2.3.1. Поняття та умови ефективності майнової відповідальності за порушення лісового законодавства
  10. Поняття та особливості адміністративної відповідальності у сфері архітектурно-будівельної діяльності
  11. Інститут адміністративної відповідальності фізичних та юридичних осіб у системі юридичної відповідальності
  12. Адміністративно-правовий статус фізичних та юридичних осіб країн Європейського Союзу як передумова законодавчого регулювання їх адміністративної відповідальності
  13. Юридичні особи країн Європейського Союзу як суб’єкти адміністративної відповідальності
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -