<<
>>

Поняття й ознаки відпусток

Право на відпустку можна трактувати у двох значеннях: як конституційне право будь-якої особи й як суб’єктивне право особи, яка перебуває у трудових правовідносинах. Частина 2 ст.

45 Конституції України, проголошуючи право на відпочинок, указує, що воно серед інших забезпечується оплачуваною щорічною відпусткою. Виникає запитання: чи коректно сформульоване це положення, адже окрім щорічної відпустки трудове законодавство передбачає низку інших видів відпусток. Якщо звернемося до структури КЗпП України, побачимо, що глава V «Час відпочинку» містить положення, які регулюють умови надання відпусток щорічних, творчої, для підготовки й участі в змаганнях, без збереження заробітної плати. Отже, відповідно до чинного законодавства право працівників на відпочинок забезпечується не одним видом відпустки. Проте закріплене в Основному Законі України правило задовольняє умови запропонованої в підрозділі 1.1. цієї роботи структури часу працівника, а саме, відносити до часу відпочинку лише один вид відпусток - щорічну. Тому вважаємо, що положення ч. 2 ст. 45 Конституції сформульовано

належним чином.

При цьому право, закріплене в Конституції України, - лише абстрактна можливість, фундамент для подальшого виникнення суб’єктивного права на відпустку. Це право не може бути використано інакше як у сфері трудових правових відносин; воно не має «нетрудового» практичного наповнення. Суб’єктивне право на відпустку є логічним продовженням конституційної норми й виступає елементом трудоправового статусу працівника.

Питанню відпусток присвячено праці багатьох правознавців. За радянської доби його досліджували Л. Я. Гінцбург, Р. З. Лівшиць, Ю. П. Орловський, В. І. Прокопенко, О. І. Процевський, О. С. Хохрякова, Є. І. Хруслова, В. Ф. Франціян та ін. У роки незалежності України з’явилися роботи В. Я. Бурака, В. С. Венедиктова, Л. П. Гаращенко, Г. С. Гончарової, В. В. Готри, С.

Ф. Гуцу, В. В. Жернакова, Т. В. Красюк, С. М. Прилипка, О. А. Ситницької, Н. М. Хуторян та ін.

Перш ніж розглянути ознаки відпусток і запропонувати їх визначення, проаналізуємо, як протягом історичного розвитку урізноманітнювалися види відпусток у межах сучасної України. Розуміння того, які саме з них мали місце у різні періоди існування трудового законодавства, матиме важливе значення для оцінювання доробок відповідних часових проміжків.

Закріплення за трудящими права на відпустку було одним з ключових пунктів, який більшовики прагнули вирішити за допомогою революції. В. І. Ленін 20 травня 1913 р. опублікував статтю в газеті «Правда» під назвою «Об отпусках для рабочих» [49], у якій він проаналізував ситуацію з відпустками, що мала місце в металургійній галузі Німеччини на початку ХХ ст., і розкритикував стан речей, що існував на той час, а саме недостатню кількість днів протягом календарного року, коли працівник не зобов’язаний виконувати власні трудові функції.

Із монографії А. Матцкова дізнаємося, що за царської доби деінде існували ті чи інші види відпусток. Зокрема, у ній йшлося про відпустки службовців залізниці й відпустки робітників, праця яких пов’язана з польовими роботами. Але то були лише поодинокі випадки надання відпусток [60, с. 122, 123].

Після приходу в 1917 р. до влади більшовиків розпочалося докорінне реформування чинного законодавства, в тому числі і трудового. 14 червня 1918 р. було затверджено Тимчасові правила про відпустки (далі - Правила 1918 р.) [14], в яких законодавець уперше застосував термін «відпустка». У цьому нормативному акті переважно йшлося про щорічні відпустки (в їх сьогоднішньому розумінні). При цьому закріплювалися як основна щорічна відпустка мінімальної тривалості в 2 тижні, яка була загальною для усіх, так і додаткова за роботу на особливо шкідливих виробництвах. Окрім того згадувались ще два види відпусток. У п. 7 йшлося про відпустку з екстрених обставин, частковим аналогом якої сьогодні можна назвати ті види відпусток без збереження заробітної плати, що надаються роботодавцем в обов’язковому порядку (ч.

1 ст. 25 ЗУ «Про відпустки»). Однак уже в КЗпП 1918 р. цей вид відпусток не згадувався.

У п. 8 Правил 1918 р., а пізніше і у параграфі 138 Загального положення про тарифи від 17 жовтня 1920 р. [90], йшлося про відпустки, що «надаються лікарняними касами» чи такі, що «надаються працюючим у встановленому порядку через хворобу». Стаття 119 КЗпП 1922 р. також згадувала про відпустки, що надавались працівникам через хворобу або материнство. Такий стан речей було збережено законодавцем до 2001 р., коли з прийняттям Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я України від 13 листопада 2001 р. № 455 [117], зазначені періоди перестали йменуватися відпусткою.

Разом із цим, звертає на себе увагу той факт, що періоди вивільнення працівника від виконання ним трудових обов’язків у зв’язку з вагітністю та пологами й досі відносяться до категорії «відпустки». Тим самим український законодавець погоджується з конструкцією, закріпленою за радянських часів. Так, відповідно до розділу ІІІ Інструкції ВЦСПС та

Народного комісаріату з охорони здоров’я СРСР від 14 серпня 1937 р. № 1382 «Щодо порядку видачі застрахованим лікарняних листків» ці періоди часу називались відпустками з вагітності й пологів. КЗпП УРСР 1971 р. у ст. 179 теж закріплював право працівників на відпустку по вагітності й родах.

Із середини 20-х років ХХ століття починають виникати відпустки, ціллю яких було надання робітникам і службовцям можливості підвищувати власний освітній рівень. Так, починаючи з 1925 р. робітникам, що навчались, надавалась оплачувана відпустка за необхідності проходження виробничої практики [79]. Постанова НКП СРСР від 18 липня 1927 р. “Про надання відпусток робітникам державних підприємств та установ, що відряджаються до комвузів” уперше запровадила відпустку у зв’язку з навчанням [76]. Із того часу органами радянської влади було прийнято значну кількість нормативних актів, що регламентували види відпусток, якими працівникам надавалася можливість складати випускні іспити по закінченні різних видів навчальних закладів. У результаті сьогодні систему учбових відпусток закріплено в чотирьох статтях ЗУ «Про відпустки», які регулюють порядок та умови їх отримання (статті 13-15 і 15-1).

У 1939 р. РНК СРСР затвердила Положення про аспірантуру, п. 24 якої закріпив право аспірантів на щорічні відпустки: 12 днів узимку і 2 місяці влітку [97]. Тим самим було покладено початок так званим творчим відпусткам. Сьогодні питання, пов’язані з правовим регулюванням творчих відпусток, закріплено у ст. 16 ЗУ «Про відпустки» й постанові Кабінету Міністрів України від 19 січня 1998 р., № 45 «Про затвердження умов, тривалості та порядку надання та оплати творчих відпусток» [127].

Стаття 84 КЗпП УРСР 1971 р. закріпила відпустки без збереження заробітної плати окремим їх видом. Проте й раніше законодавству про працю були відомі випадки їх застосування (наприклад, Розпорядження РМ СРСР від 3 вересня 1955 р., № 6494р встановлювало додаткову відпустку без збереження заробітної плати для осіб, допущених до складання екстерном іспитів на атестат зрілості та які працюють на виробництвах чи в установах [143]). Цей вид відпусток збережено і в чинному трудовому законодавстві (ст. 84 КЗпП України і ст. 25 ЗУ «Про відпустки»), хоча порядок та умови його надання дещо змінено.

Звернімо увагу на те, що оперування поняттям «заробітна плата» в контексті відпусток без збереження заробітної плати є щонайменше дискусійним, про що говорили в ще наприкінці 40-х років минулого століття. Так, М. Г. Александров, узявши за основу таку рису трудових правовідносин, як їх тривалість у часі, дійшов висновку, що винагорода у трудових правовідносинах має характер регулярних періодичних виплат, право на які обумовлено, в першу чергу включенням працівника до складу працівників конкретного підприємства, а не фактичними затратами праці [2, с. 322].

А. Ю. Пашерстник, на противагу, вважав, що в таких випадках, як надання вихідної допомоги при звільненні працівника, оплата за час відпустки, оплата часу вимушеного прогулу, добові за час перебування у відрядженні тощо, не можна вести мову про заробітну плату, оскільки бракує основної ознаки останньої - співмірність із живою працею. Тому вчений відносив оплату часу відпустки до компенсаційних та інших виплат [95, с. 164]. Л. Я. Гінцбург, розвиваючи цю ідею, писав, що оплата часу відпустки за своєю природою є не заробітною платою, а гарантійною сумою, призначення якої - гарантувати працівнику можливість відпочинку [22, с. 109]. Такої ж думки дотримується Л. П. Гаращенко, яка додає, що гарантійними виплатами є суми, що зберігають працівнику заробітну плату (повністю або частково) за час, коли він з поважних причин, передбачених законом, звільняється від виконання трудових обов’язків і за ним зберігається місце роботи [18, с. 163, 164].

З огляду на цю точку зору вважаємо, що коректніше йменувати вид відпусток, передбачений у статтях 25 і 26 ЗУ «Про відпустки», не «відпустки без збереження заробітної плати», а «неоплачувані відпустки». Тоді усі інші їх види можуть бути згруповані в поняття «оплачувані відпустки». При цьому такий висновок не суперечитиме ст. 2 ЗУ «Про оплату праці», в якій гарантійні й компенсаційні виплати віднесено до структури заробітної плати, оскільки це не означає, що така виплата є заробітною платою, а лише позначає її місце у фонді оплати праці.

У такому разі залишається відкритим питання про йменування виплати за час відпустки. Частина 3 статті 2 ЗУ «Про відпустки» говорить про збереження на період відпустки «заробітної плати (допомоги)», чим прирівнюється виплата за час відпустки до заробітної плати. Інструкцією зі статистики заробітної плати, затвердженою наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 р., № 5, оплату, а також суми грошових компенсацій при невикористанні щорічних (основної й додаткових) відпусток віднесено до фонду додаткової заробітної плати [37].

Проте оскільки раніше підкреслювалося, що термін «заробітна плата» в цьому випадку є невдалим, приєднуємося до ідеї, що знайшла своє відображення в ч. 1 ст. 51 ЗУ «Про державну службу», який набуває чинності 1 січня 2015 р., де йдеться про виплату «грошової допомоги в розмірі середньомісячної заробітної плати» [114]. Але вважаємо, що й така термінологія має недоліки, оскільки поняття «допомога» широко застосовується у праві соціального забезпечення і має там інше навантаження, а саме полегшення матеріального стану людей, які опинились у скрутному становищі. Оплата часу щорічної відпустки не має такої спрямованості, а тому видається некоректним іменувати її «допомога». Найбільш вдалою видається конструкція, що знайшла своє відображення в п. 2 ч. 1 ст. 164 Проекту ТК України, - «гарантійна виплата на період відпустки в розмірі середньої заробітної плати». До того ж у ст. 12 ЗУ «Про оплату праці» оплату щорічних відпусток також віднесено до групи гарантій для працівників.

Завершуючи історичну частину дослідження, зазначимо, що ст. 77 КЗпП УРСР 1971 р. закріплювала додаткові відпустки, що надавалися в порядку заохочення за виконання державних або громадських обов’язків.

Цей вид відпусток міг надаватися громадським вихователям неповнолітніх, членам добровільних народних дружин по охороні громадського порядку, членам добровільних пожежних дружин і в інших випадках, передбачених законодавством. Однак через очевидну ідеологічну спрямованість таких заходів, у 1998 р. законодавець скасував цей вид відпусток [112].

З’ясуємо далі, які ознаки відпусток виокремлюються в науці трудового права. Упродовж свого існування вітчизняне законодавство не закріплювало визначення відпусток. Проект ТК України теж не містить дефініції терміна «відпустка». Енциклопедична література трактує останню як певний календарний період часу, що надається працівнику протягом року для відпочинку, відновлення працездатності, зміцнення здоров’я, задоволення інших життєво важливих потреб та інтересів зі звільненням його від виконання трудових обов’язків зі збереженням місця роботи (посади) у випадках, передбачених законом [201, с. 440]. Як бачимо, автори енциклопедії намагалися розкрити, перш за все, ознаки щорічної відпустки, тому таке тлумачення не може бути застосовано до усіх видів відпусток.

До спільних ознак усіх видів відпусток Л. Я. Гінцбург відносив їх суб’єктний склад, а також те, що працівник наділяється правом не виконувати своїх трудових обов’язків з гарантуванням роботи по закінченні відпустки на тих же умовах, що існували до цього. Усі інші елементи відпусток сприймалися правником, як такі, що розмежовують їх [22, с. 27, 28]. Оскільки ці ознаки ввійшли практично до всіх наукових робіт за цією проблематикою, прослідкуємо, які ж додаткові риси виокремлювались іншими фахівцями з трудового права.

Так, Р. З. Лівшиць зазначав, що під час відпустки працівник не виконує державних чи громадських обов’язків [51, с. 4]. Схожої точки зору, перенесеної на сьогодення, дотримуються й автори наукового коментарю до ЗУ «Про відпустки»: на період відпустки працівник вивільняється від виконання не тільки трудових обов’язків, а й від обов’язків члену виборного профспілкового органу [24, c. 3, 4]. На нашу думку, ця теза має важливе значення й повинна бути закріплена на законодавчому рівні.

В. С. Венедиктов відпусткою називає «передбачений законом або колективним договором час відпочинку, що обчислюється календарними днями та надається працівникові для відновлення його працездатності, зміцнення здоров’я, виховання дітей, задоволення власних життєвих потреб та інтересів, всебічного розвитку особистості з виплатою заробітної плати або без її збереження» [11, с. 83, 84]. Головною перевагою цього визначення є вказівка на те, що відпустки обчислюються календарними днями. Недоліком наведеної дефініції, на наш погляд, є її перевантаження можливими цілями надання відпустки. По-перше, їх дійсний перелік не може бути вичерпним, а, по-друге, він не розкриває якоїсь суттєвої риси відпусток, як не допомагає нам зрозуміти зміст відпусток і словосполучення «з виплатою заробітної плати або без її збереження».

З погляду О. С. Хохрякової виробити чітке науково обґрунтоване визначення відпусток навряд чи є можливим, оскільки коло явищ, охоплюване цим поняттям, доволі широке. Вона вважає невдалими дефініції, що існують в науковій літературі, оскільки вони не відмежовують відпустки від інших випадків вивільнення працівника від роботи, які також обмежені певними переліченими в законі часовими рамками й надаються зі збереженням місця роботи. У підсумку вчена пропонує сприймати відпустку як різновид (окремий випадок) вивільнення працюючого від виконання трудових обов’язків на певний час без припинення трудових правовідносин [191, с. 18-20].

На підтримку цієї точки зору В. Я. Бурак зазначає, що є відпустки, які надаються працівнику з метою отримання ним найбільших можливостей для відпочинку й відновлення трудових сил і мають місце, як правило, на кінці кожного робочого року; інші, хоч і називаються відпустками, але до відпочинку мають віддалене відношення (творчі відпустки або ті, що гарантуються матерям після народження дітей). Учений трактує відпустки як встановлений законом або на його основі календарний період, протягом якого працівник вільний від виконання своїх трудових обов’язків [171, с. 293].

Схожої позиції дотримується В. В. Готра, який наголошує, що у трудовому праві поняття «відпустка» має більш широкий зміст ніж у звичайному житті. Тому більшість їх видів відпустками у прямому значенні слова можна назвати лише умовно, «оскільки фактично вони означають зміну роду діяльності працівника на визначений період» [26, с. 97, 98].

На нашу думку, тут має місце помилка у розумінні змісту досліджуваного поняття, оскільки представники описаної точки зору прирівнюють його до категорії «відпочинок». У дійсності ж слово «відпустка» є похідним від дієслова «відпускати», тобто давати комусь волю від свого впливу. Ключове у слові «відпустка» - це не давати працівнику відпочинок, а відпускати його з-під волі роботодавця. Той аргумент, що особа після цього може потрапити під вплив волі третіх осіб (адміністрації навчального закладу, лікарняного закладу тощо), знаходиться поза межами трудових правовідносин і значення для трудоправового регулювання не має. Для законодавства про працю істотним є лише те, що трудові правовідносини зазнають змін. Тому вважаємо, що розходження між загальним змістом слова «відпустка» та його трудоправовим наповненням немає.

Як вже доводилось, аргумент невідповідності терміна його життєвому наповненню доцільніше застосовувати щодо категорії «час відпочинку» в цілому, а не щодо певних видів відпусток. Керуючись саме цим, у підрозділі

1.1. запропоновано поділяти позаробочий час на час відпочинку та інші випадки вивільнення працівника від виконання трудових обов’язків.

Т. В. Красюк не погоджується із твердженням про принципову неможливість сформулювати визначення поняття «відпустка» й на доповнення до вже названих виокремлює такі ознаки цього явища: (а) строковість звільнення; (б) тривання стану перебування працівника у трудових правовідносинах з роботодавцем протягом усього строку відпустки, попри те, що немає так званої “живої праці”; (в) випадки звільнення працівників від роботи під час відпустки можуть передбачатися не лише законом, а й у договірному порядку. Як результат - учена пропонує таку дефініцію: відпустка - звільнення працівника на підставі законодавства або колективного чи трудового договору від виконання трудових обов’язків, передбачених його трудовою функцією, на певний строк зі збереженням за ним протягом усього цього часу місця роботи (посади) [48, с. 142].

С. Ф. Гуцу виділяє таку ознаку відпусток, як відносна тривалість. Під “тривалим” учена розуміє період часу, що обчислюється у значній кількості календарних (або робочих) днів, які надаються, як вільні від роботи один за одним безперервно. На підставі цього, вона пропонує таку дефініцію: відпустка - це передбачений законом або колективним договором відносно тривалий і безперервний період часу, коли працівник тимчасово звільняється від виконання трудової функції з правом повернутися до роботи на тих же умовах, що і до відпустки [28, с. 24-26, 29].

Як зауважують А. М. Лушніков і М. В. Лушнікова, серед учених сформувалися дві принципово різні позиції щодо сприйняття відпусток. Представники першої групи розуміють під ними щорічні, учбові, творчі, відпустки без збереження заробітної плати та ін. Прихильники протилежної точки зору поділяють їх на щорічні відпустки та на інші періоди вивільнення від роботи, що не стосуються часу відпочинку [54, с. 521, 522].

Завершуючи аналіз ознак, характерних для усіх видів відпусток, виокремимо ті, які допоможуть з’ясувати істотну різницю між відпустками та іншими видами позаробочого часу і сформулювати визначення досліджуваного поняття.

Можливість отримання відпустки лише під час перебування у трудових правовідносинах, вивільнення працівника від виконання трудових обов’язків і збереження за ним місця роботи (посади) - це ознаки, які не можуть сприйматися як такі, що виокремлюють відпустки від інших видів позаробочого часу. Усі вони властиві й іншим видам позаробочого часу.

Вдалою видається пропозиція щодо віднесення до характерних ознак відпусток можливості їх передбачення як на законодавчому, так і на локальному рівнях, оскільки не усі види позаробочого часу можуть бути встановлені на локальному рівні. Зокрема, святкові і неробочі дні регламентовано у ст. 73 КЗпП України і не може бути піддано розширеному тлумаченню. На локальному рівні за поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ та організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні. Оскільки в цьому випадку працівникам встановлюються додаткові робочі дні, правова природа останніх різниться від природи святкових і неробочих днів.

Цікавою є така ознака відпусток, як їх відносна порівняно з іншими видами позаробочого часу тривалість, але згадування відносності позбавляє її достатньої науковості. Ми погоджуємось з тим, що відпустки переважно є тривалішими за інші види позаробочого часу, але, наприклад, за угодою сторін працівнику може бути надано відпустку без збереження заробітної плати тривалістю в один день, тоді як тривалість вихідних днів може складати два календарних дні. Незважаючи на ці аргументи, Я. М. Скоморохов наполягає на тому, щоб визнати ознаку тривалості загальним правилом, яке має винятки [67, с. 40, 41]. Не підтримуємо такий підхід, оскільки, на наше переконання, застосування у науковому визначенні прикметника «відносна» є небажаним.

Поряд із тривалістю відпусток інколи згадується така їх риса, як періодичність [28, с. 23]. Але цей підхід вбачається хибним через те, що остання властива лише для деяких видів відпусток, які надаються раз на рік. Усі інші їх види можуть бути використані з різними інтервалами залежно від конкретних умов: один раз протягом усього періоду існування трудових правовідносин між працівником і роботодавцем, декілька разів протягом робочого року або взагалі не надаватись, якщо необхідні для їх отримання підстави так і не настануть.

Так само не може задовольнити умови даного дослідження ознака безперервності відпусток, оскільки вона не є їх безумовною рисою. Так, ст. 12 ЗУ «Про відпустки» закріплює за працівником право поділу відпустки на частини будь-якої тривалості за умови, що основна безперервна її частина становитиме не менше 14 календарних днів.

Важливим моментом, що характеризує відпустки, є те, що їх тривалість вимірюється календарними днями. Так, тривалість внутрішньозмінних перерв вимірюється в годинах та/чи хвилинах; тривалість щоденного міжзмінного відпочинку - в годинах; вихідні дні визначаються вказівкою на конкретний день тижня; святкові і неробочі дні - конкретними датами. Як бачимо, виключно для відпусток властивим є визначення тривалості в календарних днях.

При цьому важливо, щоб законодавчі й локальні правові акти не допускали плутанини й застосовували єдину категорію - «календарні дні». Так, ст. 130 ЗУ «Про судоустрій та статус суддів», говорячи про тривалість щорічної відпустки суддів, в одному реченні, застосовує категорії «робочі дні» й «календарні дні» [132]. Вважаємо за необхідне уніфікувати відповідні положення.

Як уже вказувалось, така риса відпусток, як можливість їх закріплення в законодавчих чи локальних актах, допомагає науковцям відмежувати відпустки від святкових і неробочих днів. На локальному рівні сторони трудових правовідносин можуть не тільки закріплювати конкретні умови надання тих видів відпусток, які містяться в законодавчих актах про працю, а й установлювати нові види відпусток. Іншими словами, межі державного регулювання закінчуються із закріпленням мінімальних гарантій працівників.

У той же час сторони індивідуальних трудових або колективних правовідносин у разі досягнення згоди між собою можуть закріплювати нові норми, які не погіршуватимуть становище працюючих.

Насамкінець зазначимо, що учені по-різному визначають, чим саме є відпустка - відпочинком чи тимчасовим вивільненням. Вважаємо, що термін «відпочинок» є занадто широким для трактування відпусток, адже залишається незрозумілим в якій саме формі відпочинку знаходить своє відображення «відпустка». З нашої точки зору, розпочинати визначення відпусток слід зі слів «тимчасове вивільнення», адже саме те, що роботодавець «відпускає», «вивільняє» працівника, є суттю цього правового явища.

Спираючись на вищезазначені міркування, пропонуємо таку дефініцію: відпустка - це тимчасове вивільнення працівника від виконання трудових обов’язків, яке обчислюється в календарних днях, умови й порядок надання якого передбачено законодавством, угодою, колективним або трудовим договором.

На сьогодні державні гарантії права на відпустки, умови, тривалість і порядок надання їх працівникам закріплено в ЗУ «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р. Відповідно до ст. 2 цього Закону право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також які працюють за трудовим договором у фізичної особи. Нарівні з громадянами України право на відпустки мають іноземні громадяни й особи без громадянства, які працюють в Україні на законних підставах.

Ми схиляємося до думки, що питання, пов’язані з правовим регулюванням відпусток, повинно бути регламентовано в новому ТК України, і що при цьому немає необхідності дублювати ці положення на рівні окремого закону.

1.3.

<< | >>
Источник: АВЕСКУЛОВ ВАЛЕРІЙ ДМИТРОВИЧ. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЩОРІЧНИХ ВІДПУСТОК. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Харків-2014. 2014

Еще по теме Поняття й ознаки відпусток:

  1. Глава 14. Фінансовий ринок та фінансові інститути
  2. ПИТАННЯ 16. Поняття і криміналістична характеристика злочинних порушень правил безпеки дорожнього руху
  3. Принципи оскарження рішень, дій і бездіяльності державного виконавця
  4. 2.3. Розвиток законодавства УРСР про інтелектуальну власність
  5. 1.1.Поняття та класифікація трудових спорів
  6. 1.5. Законність управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави
  7. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
  8. 1.5. Законність управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави
  9. 1.2. Позови та категорії цивільних справ, що виникають з трудових правовідносин
  10. ЗМІСТ
  11. Загальнотеоретична характеристика позаробочого часу в трудовому праві
  12. Поняття й ознаки відпусток
- Авторское право - Аграрное право - Адвокатура - Административное право - Административный процесс - Антимонопольно-конкурентное право - Арбитражный (хозяйственный) процесс - Аудит - Банковская система - Банковское право - Бизнес - Бухгалтерский учет - Вещное право - Государственное право и управление - Гражданское право и процесс - Денежное обращение, финансы и кредит - Деньги - Дипломатическое и консульское право - Договорное право - Жилищное право - Земельное право - Избирательное право - Инвестиционное право - Информационное право - Исполнительное производство - История - История государства и права - История политических и правовых учений - Конкурсное право - Конституционное право - Корпоративное право - Криминалистика - Криминология - Маркетинг - Медицинское право - Международное право - Менеджмент - Муниципальное право - Налоговое право - Наследственное право - Нотариат - Обязательственное право - Оперативно-розыскная деятельность - Права человека - Право зарубежных стран - Право социального обеспечения - Правоведение - Правоохранительная деятельность - Предпринимательское право - Семейное право - Страховое право - Судопроизводство - Таможенное право - Теория государства и права - Трудовое право - Уголовно-исполнительное право - Уголовное право - Уголовный процесс - Философия - Финансовое право - Хозяйственное право - Хозяйственный процесс - Экологическое право - Экономика - Ювенальное право - Юридическая деятельность - Юридическая техника - Юридические лица -